Текст книги "Моксель, або Московія. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

Церкви (храми):

1. Спаська церква. "Побудована в 1152 році" [51, с. 57].

Місто Муром

Монастири

1. Преображенський монастир (чоловічий), у місті. "Відомо, що наприкінці XI століття він уже існував" [51, с. 30]. Татарами в 1238 році не порушений.

Церкви (храми):

1. Благовіщення Богородиці. "Побудована близько 1170 року" [51, с. 57]. "На місці церкви XII століття св. Князем Костянтином Святославичем Муромським побудовано монастир... після 1553 р.” [51, с. ЗО].

Місто Переяславль-Заліський

Монастирі:

1. Нікітський монастир (чоловічий), за 3 версти від міста. "Про існування її (обителі. – В. Б.) згадується вперше в другій половині XII століття" [51, с. 32].

Обитель Батиєм у 1238 році не порушена.

Церкви (храми).

1. Спаса Преображення. "Побудована в 1152 році" [51, с. 57].

Місто Юр’єв

Монастирі

У місті до 1238 року монастирів не існувало.

Архангельський чоловічий монастир був зведений у другій половині XIII століття.

Церкви (храми):

1. Георгія Великомученика. "Собор... побудовано у 1152 році, перебудовано 1234 року" [51. с. 57].

Названо всі монастирі й церкви (храми), зведені на території Володимирської губернії до 1238 року, тобто – до входження ростовсько-суздальської землі до складу держави Золота Орда.

Зовсім не густо. Природно, всі церкви побудовано в "зачастокольних містах", і лише три монастирі розташовані поза межами "міст", однак у безпосередній близькості від них.

Для порівняння треба сказати, що в книзі Олександра Ратшина згадується про 83 культові заклади, відомі у Володимирській губернії до другої половини XIX століття. Всі інші монастирі, пустині й значні церкви, а їх 71, зведені після 1238 року.

Ми стикаємося з винятково важливим та цінним матеріалом, і читачам ще належить переконатися, наскільки він важливий, щоб звільнитися від московської історичної химери.

Для продовження аналізу звернімося до сусідніх із Володимирською губерній. Подивимось, як православ’я зуміло "зачепитися" за фінський етнос там.

РЯЗАНСЬКА ГУБЕРНІЯ

Місто Рязань

Монастирі:

1. Богословський монастир (чоловічий), за 25 верст від Рязані на березі Оки. "Він заснований на початку ХІІІ століття" [51, с. 461].

Я вже писав, як підносив цей монастир хан Батий, як сотні років правителі Золотої Орди шанували цю обитель. Подібне, як розуміють читачі, робилося неспроста.

Для подальшої розмови про Рязань необхідно внести ясність. Нинішнє місто розташоване від старого за 50 верст. І містом Рязанню воно почало іменуватися тільки з кінця XIV століття. До того йменувалося Переславлем Рязанським.

Церкви (храми):

1. Бориса і Гліба. "Собор колишній у давній Рязані... згадується (нібито. – В. Б.) перший раз у літописах 1094 року... На цьому місці тепер село... віддалене від нинішнього губернського міста Рязані на 50 верст за течією Оки... Церква ця... при навалі Татар, 1237, Грудня 21 геть зруйнована" [51, с. 466].

Місто Зарайськ

Церкви (храми):

1. Миколи Чудотворця. "Собор у повітовому місті Зарайську існує, як здається, ще з XII століття" [51, с. 466]. Церква не зруйнована військами хана Батия.

Іншим до 1238 року Рязанська губернія похвалитися не змогла. Що цілком зрозуміло. Тому що Рязанська губернія лежала за Володимирською на шляху просування православ’я.

ТВЕРСЬКА ГУБЕРНІЯ

Місто Твер

Монастирі:

Про існування у Твері до 1238 року монастирів російська історія не знає. Цілком імовірно. їх до 1238 року не було на території Тверської губернії. Однак про це поговоримо нижче.

Церкви (храми):

1. Преображенія Господнього. "Кафедральний собор... У XIII столітті на цьому місці була церква Козьми і Дем'яна, замість якої дружина В. К. Ярослава III... побудувала... церкву в ім’я Спаса Преображенія: вона закладена ... в 1285... й освячена 8 листопада 1290 Єпископом Андрієм..." [51, с. 519].

Ця церква "затягнена" мною в "добатиєвий період" трохи штучно. Я зважився це зробити, оскільки в XIII столітті церква вже повинна була супроводжувати князівське поселення. Хоча цілком зрозуміло, що до 1238 року Твер могла й не мати князя.

Місто Торжок

Монастирі:

Тут пан Олександр Ратшин чи із власного бажання, чи за підказкою церковних московських владик запустив у свою книгу відверту брехню.

Послухайте:

"Борисоглібський (монастир. – В. Б.) чоловіч., у повітовому місті Торжку, на березі ріки Тверця... Заснований у 1030 році Преподобним Єфремом, що колись був Боярином і головним Конюшим у св. Князів Бориса і Гліба" [51, с. 510].

Російські професори (О. О. Шахматов) довели, що князі Борис і Гліб ніколи ногою не ступали в ростовсько-суздальську землю. Хоча це й не дивно – московська облуда завжди мирно уживалась із істиною.

Однак іноді й самі "великороси" спростовували своїх брехунів. Читаймо:

"Торжок, місто обласного підпорядкування, центр Торжокського р-ну Калінінської області РРФСР... Відомий з 1139 (року)" [16, т. 26, с. 105].

Тобто в 1030 році Торжка, як поселення, не існувало. А забиратися в мерянські ліси ніхто б у ті часи не посмів. Ми пам'ятаємо, як значно пізніше, 1071 року, меряни зустріли Яна Вишатича і його супутників (дружину). Та й де можна було набрати в 1030 році братію для монастиря серед язичників-фінів, якщо в ті роки в землі мері ще не ступала нога священика? Тут можна поставити багато запитань, на які московська історія не має достовірних відповідей. А московської брехні ми наслухалися вдосталь.

На тім і закінчилося просування православ’я до 1238 року в землі Тверської губернії.

ЯРОСЛАВСЬКА ГУБЕРНІЯ

Місто Ростов

Монастирі:

1. Богоявленський монастир (чоловічий), "у місті Ростові, на березі озера Неро... Заснований у 990 році св. Авраамієм, на тім місці, де стояло капище... Цей святий, улаштувавши обитель, був у ній першим Архімандритом. Тут дві камінні церкви [51, с. 550—551].

І в цьому випадку маємо звичайний московський "доважок брехні". Московському історикові бовкнути брехню все одно, що плюнути. Навіть у Новгороді Великому православ’я (притім – силою) було насаджено тільки в 992 ро ці. А ось у Ростові, виявляється, православ’я зуміло з’явитися без єпископів і пастирів. Своєрідне "повітряне зачаття".

Читачі, сподіваюся, пам’ятають, що Святий Авраамій народився значно пізніше, а почав сповідувати християнство тільки в 1090—1120 роках.

Відверта облуда насаджувалася московитами на кожному кроці. Для звеличування минулого. Отже, цей монастир, а вірніше – пустинь, міг з’явитися не раніше 1090 року.

Не думаю, що Олександр Ратшин, автор книги, зробив помилку на 100 років випадково. У московській історичній науці нічого випадкового немає.

2. Спаський, що на піску монастир (чоловічий), біля Ростова. "Засновано цю обитель дуже давно" [51, с. 557– 558].

Повіримо О. Ратшину на слово й віднесемо монастир до першого періоду становлення православ’я в ростовсько-суздальській землі.

Церкви (храми):

1. Успіння Богородиці. "Собор, у... місті Ростові... Св. Князь А. Ю. Боголюбський заклав основу... Храму., побудований 1170 року". 'У 1204 (році собор. – В. Б.) упав, і замість нього закладений нині існуючий" [51, с. 559—561 ].

Татари цю церкву в 1238 році не зруйнували.

2. Архангела Михаїла.

3. Бориса і Гліба. "Древні церкви в Ростові на Княжому Дворі... Перша освячена 25 листопада 1208 року, а друга закладена в 1215, освячена Єпископом Кирилом 25 Серпня 1218 року. Обидві згоріли в 1227 році" [51, с. 561].

4. Іоанна Предтечі. "Церква в Ростові на Єпископському Дворі... У літописах згадується, що храм цей у 1212 році під час великої Ростовської пожежі згорів дощенту" [51, є. 561].

Місто Ярославль

Монастирі:

1. Преображенський монастир (чоловічий), "у м. Ярославлі, при впаданні ріки; Которосль у Волгу... Він заснований... наприкінці ХІІ століття" [51. с. 556].

Татарами не спустошений.

2. Петропавловський монастир (чоловічий), в Ярославлі. "Про час заснування цієї обителі невідомо: уперше згадується про неї в літописах 1186 року" [51, с. 557].

Татарами обитель не спустошена.

Церкви (храми):

1. Успіння Богородиці. "Собор... у місті Ярославлі. Ця церква закладена... у 1215 році" (51, с. 559].

Татарами в 1238 році не спустошена.

Така ситуація зі стародавніми монастирями і церквами, які існували до 1238 року в країні Моксель на території Ярославської губернії. І тут, як бачать читачі, не густо. Тільки два поселення до 1238 року прийняли християнську релігію. Лісове населення мерян на той час перебувало в язичництві. Сумніватися не доводиться.

НИЖЕГОРОДСЬКА ГУБЕРНІЯ

Місто Нижній Новгород

Монастирів у Нижньому Новгороді до 1238 року не існувало. Нагадаю читачам, гцо ця частина фінської (мордовської) землі почала приєднуватися (завойовуватися) Рюриковичами перед самим приходом хана Батия. Відтак і церкви тут почали з’являтися лише в двадцятих роках XIII сторіччя.

Церкви (храми):

1. Преображення Господнього. "Собор, у Нижньому Новгороді, у Кремлі, побудований... у 1225 році" [51, с. 366—367].

Церква татарами не пограбована.

2. Архангела Михаїла. "Собор, у Нижньому Новгороді, у Кремлі; побудований... 1222 року".

Татари в 1238 році церкву не порушили.

Село Городець

Монастирі:

1. Федоровський-Городецький, або Радиловський, монастир (чоловічий), у селі Городці. "Коли заснована ця обитель, точних відомостей немає; а відомо тільки, що вона існувала... до навали Батия, котрим... у 1238 році спустошена" [51, с. 361—362].

У цьому монастирі нібито прийняв схиму та помер 1263 року так званий Невський, повертаючись зі столиці держави Сарая-Берке.

Ми досить ретельно перелічили всі існуючі до 1238 року монастирі й церкви в так званій ростовсько-суздальській землі (разом із рязанською). І змогли переконатися, що християнська релігія насаджувалася переважно в місцях поселення князів. Вона цілковито відсутня в лісових мерянських (фінських) поселеннях.

Фінський етнос країни Моксель дуже довго не сприймав ні чужого князя, ні релігію, котру той сповідував. Тільки після того як князь і його перші дружинники разом із жінками-мерянками породили сотні "перших фінських великоросів", християнська релігія стала по-справжньому вростати в середовище фінського корінного етносу. Однак до 1175 року (кончина Андрія Боголюбського), як визнавав професор В. О. Ключевський, навіть самі князі в тій землі були більше язичниками, ніж християнами.

Дуже важливо відзначити той факт, що до 1238 року ми практично не бачимо наявності християнських пустинь у мерянській глибинці. Це зайвий раз підтверджує незначне просування православ’я в середовище місцевого етносу.

Вивчивши всю територію 10 центральних губерній Московії, ми виявили церкви й монастирі лише в 13 поселеннях колишньої країни Моксель, які існували до 1238 року. Ще раз нагадую: жодної церкви, ні одного монастиря в той період не зафіксовано на територіях Московської, Костромської, Калузької, Тульської та Пензенської губерній. Тобто якщо врахувати, що у всій країні Моксель на 1238 рік проживало близько 200 тисяч населення, то християнами з них могли бути тільки 5—6 тисяч. Не більше! Тому що "міське", до речі фінське, населення, згідно з твердженнями російських істориків, було "незначним".

Які головні висновки маємо право зробити з першого періоду просування православ'я в ростовсько-суздальську землю в 1073—1237 роках?

Ось вони:

1. Першим історично достовірним єпископом, який прибув у ростовсько-суздальську землю, був святий єпископ Леонтій. Він з’явився в країні Моксель 1073 року і був убитий місцевим населенням. Меряни відкинули християнську релігію, а спертися на князівську владу церква в ті часи не могла. Князівської влади та її представників у 1073 році в ростовсько-суздальській землі не існувало.

2. Першим монастирем (із церквою), що з’явився в ростовсько-суздальській землі, став Богоявленський чоловічий монастир, відкритий 1090 року святим Авраамієм на березі озера Неро. Саме представник фінського етносу Авраамій був висвячений другим ростовським єпископом святим Ісаєю в архімандрити й упродовж багатьох літ (після смерті єпископа Ісайї) проповідував християнську релігію серед фінського етносу.

Релігія змогла прижитися серед частини мерян тільки тому, що зважилася на "двовірство". Вона зберегла місцевому населенню їхні звичаї та їхніх язичницьких богів – камені Кардо-Сярко. Все інше, що проповідує московська історична й релігійна міфологія, належить до словесної полови, тобто – до звичайного словоблудства.

3. Головне. Православ’я наприкінці XI сторіччя в ростовсько-суздальській землі почало поширюватися не серед слов'ян, котрі невідь-звідки взялися, а саме в середовищі фінського язичницького етносу. Тому що сторонні люди поселилися б у першу чергу на магістральних ріках – Волга й Ока. А ми бачили (історія про це свідчить), що християнство перше своє коріння пустило в "Мерському стані" – Ростові, Суздалі, Володимирі. Тобто в споконвічній фінській землі, у глухій мерянській обителі, далекій від магістральних рік. Хоча, як засвідчили археолог граф О. С. Уваров і професор А. П. Богданов. меряни до кінця XI століття вже заволоділи територією всієї мерянської землі.

Такі головні, фундаментальні підсумки періоду невпевненого просування православ’я (1073—1237) в країну Моксель.

Про безліч супутніх підсумків згадувалося вище. Нема рації повторюватися.

8

ІІ. Період відданого служіння Орді

Другий період просування християнства в ростовсько-суздальську землю займає 1238—1354 роки. Ми розуміємо, що подібний розподіл є дещо умовним. Однак наш розподіл часу на періоди ґрунтується на певних принципах.

Так, перший період поширення християнської релігії в ростовсько-суздальській землі (1073—1237), цілком зрозуміло, мав корінну відмінність від наступного – другого – періоду. Тому що православні владики та їхня паства, як і нехристиянське населення землі, починаючи з 1238 року, увійшли до складу нової потужної держави – Золота Орда. Природно, відбулася докорінна зміна існування самого етносу і його поводирів. Православна церква, прийнявши клятву на вірність ханові, стала під його захист. Ханська влада в ростовсько-суздальській землі, починаючи з 1237 року, була чудово організованою, чіткою й твердою. Сподіваюся, читачі пам’ятають, як уже в 1239 році за неслухняність і смуту, за доносом Великого Володимирського князя Ярослава Всеволодовича, були покарані жителі "зачастокольних міст" Мурома і Городця.

Треба також мати на увазі, що фінське населення, котре прийняло християнство, мало перевагу перед мерянами-язичниками, оскільки було під захистом законно діючого владики. Цей фактор захисту став вирішальним у третьому періоді становлення християнської релігії в ростовсько-суздальській/землі, коли митрополит Алексій, починаючи з 1354 року, став практично управителем (з дозволу ханів) тієї землі. Митрополит, віддано служачи ханам, одержав від них повноваження на поголовне залучення язичницького фінського етносу в православ’я. Ханська влада побачила користь у зборі розрізненого лісового населення в підконтрольну релігійну громаду. Тому той період (1354—1505) виокремлений нами і названий – "період монастирського засилля". Саме в цей час територія майбутньої Московської губернії вкрилася монастирями, що сприяло залученню фінського етносу в православ’я, а головне – виникненню багатьох дрібних поселень і "зачастокольних міст". Це різко зміцнило Московський улус перед іншими улусами Золотої Орди.

Ханська влада й православна релігія, як ми писали вище, стали тими двома ключовими джерелами, які породили московську державність.

Такі характерні риси кожного із трьох періодів.

Отже, перейдемо до другого періоду становлення православ’я в ростовсько-суздальській землі. Не варто думати, що методи дії церкви мінялися чітко по роках. Такого бути не могло. Православна церква завжди була винятково консервативною в питаннях впливу на людину. Увійшовши в підпорядкування до ханських баскаків на місцях, вона й далі, з їхнього дозволу, продовжувала втягувати місцеве фінське населення під свою опіку. Однак справа просувалася надзвичайно важко.

І тут православ’я Золотої Орди започаткувало кілька рішучих, неординарних дій. Навіть не в питанні поширення, а в організаційному. Скоріше, в стратегічному питанні свого закріплення в складі ідеології нової держави – Золота Орда.

Пропоную більш детально вивчити випадки призначення і дії перших митрополитів Золотої Орди. Напередодні навали Батия на Київ, а це кінець 1240 року, у місто прибув із Константинополя новопризначений київський митрополит грек Іосиф. Під час штурму Києва митрополит Іосиф загинув. В історії не збереглося про цей факт докладних вісток, або принаймні мені вони не відомі.

Ми вже говорили, що із цього періоду призначення на митрополичу кафедру, як і на єпископат, у Золотій Орді могло відбутися тільки з відома й згоди хана Батия. Цю аксіому далі підтвердимо документально.

Зверніть увагу: з 1241 до кінця 1242 року хан Батий зі своїми військами перебував у центральній і південній Європі й, природно, про призначення київського митрополита в ті роки не могло бути й мови. Тільки в 1243 році за згодою, а скоріше за все, за вказівкою хана Батия, виконуючим обов’язки київського митрополита став один з ігуменів Києва – Кирило.

Ми пам’ятаємо, що саме в 1243 році хан Батий, після повернення з військового походу, зробив огляд і реорганізацію місцевої влади у всіх своїх володіннях. Він готувався до військового протиборства з угрупованням ханів Гуюка-Бурі. Цілком зрозуміло, що до завершення протиборства святитель Кирило був лише місцеблюстителем митрополичої кафедри.

Протиборство ханів Батия і Менгу, з одного боку, та Гуюка і Бурі – з іншого боку, завершилося тільки 1249 року. Саме в тому році війська хана Батия повернулися зі східного походу, після якого син Батия, Сартак, одержав у володіння землі між Волгою і Доном. А місце блюститель митрополичої кафедри Кирило в 1250 році був відправлений ханом у Константинополь до патріарха для посвяти в митрополити. І без зайвих заперечень 1250 року був затверджений на митрополію.

До речі, для того щоб проїхати по володіннях хана Батия й одержувати "на ямах" (постоялих дворах) коней, їжу й бути під захистом хана, необхідний був ханський ярлик і військовий загін супроводу.

Після призначення митрополит Кирило переніс митрополичу кафедру до столиці Золотої Орди – Сарая. Саме в цей час відбувся докорінний злам в організації управління Київською митрополією.

У 1261 році була створена нова, Сарайська, єпархія, яка також знаходилась у столиці держави Сараї. Сарайська єпархія на довгі роки стала й головним місцем перебування київських митрополитів. Імовірно, це сталося з веління хана, котрий побажав мати митрополита під рукою. Для підтвердження сказаного пропоную звернутися до прань професорів В.О. Ключевського та Г. В. Вернадського.

Практично з того часу (1261 рік) владики земель колишньої Київської держави (Київської, Чернігівської, Волинської, Галицької, Подільської, Брацлавськой, Пінської, Новгородської і т. д.) почали контактувати з Константинополем і управлятися ним напряму.

Відкриття Сарайської єпархії стало одним із ключових рішень православної церкви в її становленні другого періоду. Із цього часу вплив православ’я в ростовсько-суздальській землі став помітно підвищуватися. Воно набуло "державного статусу". Тепер всі особи, які прибували із залешанських улусів Орди, зобов’язані були відвідати сарайський храм і схилити голову перед Господом Богом і Всемогутнім Ханом, його намісником на землі. Адже навіть невіруючий язичник-мерянин розумів, що за відкрите ігнорування поклоніння Богу й Ханові він може поплатитися головою. А вибір у людини в Сараї був зовсім невеликий – або православна церква, або мусульманська мечеть.

Особисто хан Берке в ті роки сповідував іслам. Нагадаю, що як у церкві, так і в мечеті під час кожної Служби звеличували Хана-Царя, посланого єдиним Богом всім сущим на землі. Молебні служилися постійно, у всіх церквах від Володимира, Ростова і Суздаля до столиці – Сарая.

Не забувайте, до XVI століття в церквах Московського улуса всіх ханів Золотої Орди величали Царями. Саме від своєї праматері – Орди – Московія й перейняла титул царя.

Відкриттям Сарайської єпархії й перенесенням митрополичої кафедри в столицю держави православ’я продемонструвало ханові Золотої Орди свою цілковиту лояльність і відданість. Одночасно митрополит і церковні владики, завдяки постійній покорі й служінню ханові, одержали можливість певною мірою впливати на ханську владу. І не просто впливати, а й одержувати пряму вигоду від своєї покори й співробітництва.

Послухайте: "У 1253 (6761) році Кирило, Єпископ Ростовський, їздив в Орду, до Хана Беркая, для клопотання про потреби церковні (тут граф М. В. Толстой дещо наплутав, тому що Берке став ханом тільки в 1257 році. І поїздка Єпископа Ростовського Кирила II за викликом хана Берке відбулася, скоріше за все, у тому ж 1257 році. – В. Б.). Ласкаво прийнятий Царем (зверніть увагу! – В. Б.), красномовний святитель розповів йому, як... навертав язичників Ростовських Св. Єпископ Леонтій... У тому ж році в Хана занедужав син, і Хан, згадавши оповідь Єпископа про зцілення, що трапляються при труні Св. Леонтія, послав у Ростов, вимагаючи, щоб Кирило знову прийшов до нього й зцілив сина його. Святитель скорився... він знову вирушив у дорогу, прибув в Орду й зцілив недужого Царевича молитвою й кропленням святою водою (і в цьому випадку, гадаю, граф М. В. Толстой наплутав. Вочевидь, не "мощі ходили" до царевича, а – навпаки, царевича возили в Ростов, до "мощів". – В. Б.). Після того Єпископ, щедро обдарований Ханом, відпущений на батьківщину з ярликом Ханським, згідно з яким щорічна данина князів Ростовських і Ярославських передавалася Ростовській Єпископії "у дім Пречистої Богородиці" [48, с. 48—49].

Зв’язок хана із православними владиками ростовсько-суздальської землі був взаємовигідним. Православна релігія стала ідеологічною зброєю в руках хана. Він цією зброєю користувався сповна, за найменшої непокори. Це ми бачили на прикладах Рязані, Твері, Новгорода, Пскова й т. д., коли їх відлучали від церкви й піддавали анафемі.

Зі свого боку, хани Золотої Орди надавали церкві як матеріальну, так і військову підтримку.

Сподіваюся, читачі розуміють, що означало в ті далекі часи відлучити віруючу людину від церкви. По суті, подібним відлученням людина оголошувалася "поза законом". Без кари Божої і ханської її можна було пограбувати, вбити, спалити тощо.

Так повелася московська православна церква, поступивши в служіння до хана Орди.

Для православ’я ростовсько-суздальської землі існувала й друга вигода. Будучи однією з офіційних релігій Золотий Орди, церква могла вільно поповнювати свої ряди корінним татарським етносом держави. І не лише звичайним рядовим її складом, а й, переважно, представниками самої ханської родини й татаро-монгольської знаті. А це забезпечувало церкві стабільність і гарантію існування. В історії зафіксовані сотні прикладів, коли золотоординська знать приймала православ’я і, власне кажучи, вливалася потужним потоком до складу московитів – майбутніх великоросів.

Кілька найвідоміших прикладів:

Перший. "Петровський, чоловічий (монастир. – В. Б.)... за 3 версти від повітового міста Ростова, на березі озера Неро... Тут у XIII столітті побудована була Св. Петром. Царевичем Ординським, після прийняття ним Християнської віри, церква в ім’я Апостолів Петра і Павла... ним же, Св. Царевичем, заснована, близько 1262 року... чернеча обитель: у ній Св. Петро, у похилих літах, прийняв постриг і помер" [51, с. 553].

А ось як доповнює Олександра Ратшина граф М. В. Толстой у своїй книзі "Древні святині...": "Він (татарський царевич. – В. Б.) залишався мирянином і навіть одружився, після переконувань Св. Ігнатія (Єпископ Ростовський із 1262 року. – В. Б.) і Князя, які побоювалися, щоб він, скучивши в Ростові, не повернувся в Орду. За наречену він обрав собі дочку Ординського вельможі, котрий поселився в Ростові" [48, с. 51].

"Петро прожив у шлюбі багато років, мав дітей, пережив і Князя, і святителя Ігнатія (єпископ помер у 1288 році. – В. Б.) і, незадовго до кончини, овдовівши, прийняв чернецтво в заснованій ним обителі. При труні його відбувалося багато чудес і зцілень" [48, с. 52].

Рід Петра-царевича розрісся й володів у Володимирському улусі Орди багатьма тисячами гектарів землі, селами, озерами, лісом і т. д.

Читачі мають розуміти, що всі ці землі, села та озера міг передати у володіння Петрові-царевичу лише особисто хан Золотої Орди. І ніхто інший! Тобто хани Золотої Орди були зацікавлені в поселенні татаро-монгольської знаті й навіть своїх нащадків у ростовсько-суздальських улусах імперії. У ханів Золотої Орди було по кілька дружин, найчастіше більше десяти. А успадковувати владу мали право тільки діти від першої дружини. Ці правила дотримувалися до "великої смути'' 1360—1380 років. В імперії було ким поповнювати північні улуси країни.

Другий приклад. "Іпатіївський чоловічий (монастир. – В. Б.), біля губернського міста Костроми, на крутому березі ріки Костроми, якраз при впаданні її у Волгу... Монастир цей заснований у 1330 році Татарським князем Четом, родоначальником Бояр Годунових... Св. Петро Митрополит, перебуваючи в Орді, на початку XIV століття хрестив Чета, за його бажанням, і нарік Захарієм. Новий Християнин... прибув із Золотої Орди... уже після кончини Просвітителя свого (св. митрополит Петро вмер 21 грудня 1326 року – В. Б.): на його престолі був Св.Феогност. Захарій (Чет), проїжджаючи в Москву через Костромські краї з дітьми своїми й кількома мурзами, котрі його супроводжували (з Орди в Москву одночасно прибуло кілька сотень хрещених татар. – В. Б.), мав привал, або відпочинок, на тім самім місці, де тепер існує Іпатіїв монастир. Тут його раптово спіткала жорстока хвороба і – готуючись уже до смерті – удостоївся він зріти чудесне явище Пресвятої Богородиці, із майбутнім Апостолом Пилипом і священномучеником Іпатієм Гонгрським. З’явлення сталося, як стверджує переказ, на озері Мєрському, названому так оддавна через народ Мєрю, що меншав на берегах його; воно розташоване біля монастиря й іменується нині святим. Після старанної молитви Князь Захарій одержав полегшення й негайно побудував тут кам’яну церкву... Діти й нащадки Захарія особливо любили цей монастир і збагачували його приношеннями" [51, с. 162—163].

Усі свої землі, ліси й села князь Чет і його мурзи одержали у власність особисто від хана, маючи на те ярлики. Яке чудове поповнення майбутніх "великоросів" здобули церква й Московія з появою нової партії татаро-монгольської знаті!

З масовим заселенням татарською знаттю Московії тривало не лише посилення православ’я як офіційної релігії держави, але одночасно підсилювався й кревний зв’язок населення північних і південних улусів Орди, підвищувався вплив ханської влади на фінський етнос. Достеменно відомо, що навіть у часи найвищого розквіту Золотої Орди за Узбека (1312—1342), хани з неабияким задоволенням поселяли знать і навіть нащадків у своїх північних улусах, дозволяю-чи їм приймати християнську релігію.

До якої ницості опускалася московська історіографія, коли насаджувала відверту брехню на подібні теми.

Що цікаво: у Іпатіївському монастирі поховані практично всі представники древнього князівського татарського роду Четів, які жили в XIV—XVII століттях, включаючи московського царя Бориса Годунова. А вступаючи на московський престол у 1613 році, династія Романових-Кобиліних присягала на вірність державі саме в Іпатіївському монастирі перед ликом давнього татаро-монгольського князівського роду. Задумайтеся, шановні читачі! У московській історії просто так ніколи нічого не відбувалося. Принагідно згадайте, що історик А. І. Лизлов узагалі не знав про існування Івана Калити (1310—1340 роки). І ви повною мірою зможете усвідомити московську історичну брехню.

Є над чим задуматися.

Третій приклад. "Предтечевський жіночий (монастир. – В. Б.) у повітовому місті Великий Устюг на горі Соколь ничій. Існує з 1262 року й був колись чоловічим. Обитель ця заснована татарським Баскаком... Бугаєм, що прийняв Християнську віру під ім’ям Іоанна. На цьому місці був двір Іоанна” [51, с. 67—69].

Цим прикладом завершимо підтвердження незаперечної істини зрощення фінського етносу з тюркським (татаро-монгольським) у північних улусах Золотої Орди. Подібне змішання тривало і в наступні століття.

А далі хочу розповісти читачам про одну парадоксальну істину московської історії, про феноменальне явище "великоросійського" етносу, якому московити не можуть дати серйозного пояснення дотепер. Послухайте сучасних московських професорів: ‘'...XIV століття вважає часом формування феодального землеволодіння в районі Радонежа (Московія. – В. Б.) С. 3. Чернов, який скрупульозно досліджував цей період за даними не лише письмовими, а й за археологічними джерелами. Враження це підсилюється, коли ознайомишся з родовідними книгами XVI ст., в яких зафіксований склад московського боярства. Всі ті роди, в яких зазначені предки, що жили до навали Батия, або князівські, або сторонні– Боярство Московської землі та навіть... Північно-Східної Русі (ростовсько-суздальської землі. —В. Б.) до другої половини XIII ст. із цих книг невідоме" [60, с. 39].

Ось таке відкриття!

Вкотре переконуємося у відсутності перетікання слов’ян X—XIII століть до ростовсько-суздальської землі з Київського князівства. Бо саме цей факт і цю істину стверджують московський професор і його колеги.

Боярський стан майбутньої Московії склали зайди другої половини XIII століття (згадайте баскака Бугая, 1262 рік), тобто татаро-монгольські прибульці. Саме від них пішли знамениті князівські, графські й боярські роди Московії: Годунови, Сабурови, Вєльямінови, Бугайови, Уварови, Давидови, Злобіни, Мінчакови, Орєшкіни, Урусови і тисячі інших. Не забувайте цієї незаперечної істини!

Не могли фінські племена меря, мещера, мурома, весь та інші, живучи до XIII століття в дикості й мешкаючи в земляних, по суті, норах, створити потужну верству хліборобів. Та й серйозне землеробство почалося в Московії тільки наприкінці XIV століття.

Однак ми дещо відхилилися від теми. Іншою винят ково важливою подією другого етапу становлення православ’я в ростовсько-суздальській землі стала війна 1269—1271 років між Золотою Ордою і Візантійською імперією, безпосередню участь в якій брала військова дружина з країни Моксель. Читачі не знайдуть у російській історії серйозного аналізу тієї війни. Але ж привід до війни та її підсумки заслуговують на увагу.

Золота Орда за онука Батия, знаменитого хана Менгу-Тимура не мала територіальних претензій до Візантії. Нагадаю читачам, що родова гілка Чингісидів Золотої Орди в ті роки була у військовому конфлікті з іншою гілкою Чингісидів, яка правила на Кавказі, в Ірані, Сирії і т. д., не менш знаменитою династією Хулагу-хана. У ті роки в державі Хулаїуідів правив старший син Хулагу-хана – Абага-хан [1265—1282). Тобто воєнні дії Золотої Орди з Візантією через Кавказ були неможливі. І природно, вони відбулися через території сучасних держав Румунії, Болгарії та України, бо кордон Візантії проходив по Дунаю. У той час. як останні кочовища татар, навіть за Узбека– хана, не переходили на правобережжя України. Мова йде про кінець XIII—початок XIV століття. Це історично безсумнівні факти, про які розповідають арабські та перські вчені, котрі побували в ті роки в Золотій Орді. Читачі можуть у цьому переконатися, прочитавши збірники В. Г. Тизенгаузена, що вийшли в Російській імперії.