Текст книги "Моксель, або Московія. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

Була єдина причина тієї війни: боротьба Золотої Орди з Візантією за православ’я в межах території Орди. Митрополит Кирило та єпископи переконали хана зажадати від Патріарха Константинопольського передачі права на узгодження (призначення) митрополита та єпископів у своїх володіннях. Інакше ті не могли вважати хана "своїм Царем". Що й виконав хан Менгу-Тимур військовим шляхом. Слід гадати, візантійський Патріарх, живучи в "симфонії"-єдності з імператором Візантії, мирним шляхом подібне питання вирішувати відмовився.

Підтвердження нашої концепції знаходимо в історичних фактах минулого Московії. Так, перші ханські ярлики митрополитові, єпископам та ігуменам монастирів датуються саме часом правління хана Менгу-Тимура.

Після війни 1269—1271 років хан Золотої Орди прибрав до своїх рук право призначення митрополита та єпископів у своїх володіннях. Православ’я ростовсько-суздальської землі стало повністю підконтрольне ханам Золотої Орди. Православна церква стала невід’ємною частиною державної влади й державного апарату татаро-монгольської імперії.

Іншого бути не могло. Не можна мати в державі привілеї, не служачи цій державі та владі. Московські міфи і байки неприйнятні для серйозної розмови.

А далі розповімо про ще одну надзвичайно цікаву знахідку із російської церковної літератури. Пам’ятаєте першу згадку про Москву? Ми вже пояснювали, чому Москва, як поселення, з’явилася тільки в 1272 році.

Працюючи над першою книгою "Країни Моксель" у Казахстані, я не мав можливості звертатися до церковної літератури московської імперії, котра стосується тих далеких часів. Визначаючи дату заснування Москви – 1272 рік, доводилося керуватися логікою історичних подій того часу, проведеними в Золотій Орді переписами населення та самим фактом відсутності московського князівства до 1277 року. Природно, відкидалися звичайні московські міфи й відверта брехня про якихось московських князів Хоробритів. Подібна облуда стала напрацюванням катерининської "Комісії" та її послідовників.

Коли ж автор працював над другою книгою "Країни Моксель", уже в Києві, мав можливість звернутися безпосередньо до історичної церковної літератури. І ось що з’ясувалося:

1. Церква "Спаса на Бору, Собор, у Москві, в Кремлі... – у той час, коли місце нинішнього Кремля ще було вкрите бором або густим лісом... – син Олександра Невського, Св. Данило (народився в 1261 році. – В. Б.), котрий щойно одержав в уділ землі й села... побудував у 1272 році, серед бору, на Боровицькому пагорбі (так урочище це в давнину звалося), на тому самому місці, де жив у самотній хатині пустельник Вукол, дерев’яну церкву Спаса-Преображенія... Існував цей дерев’яний храм 56 років" [51, с. 325—326].

Отже, історія засвідчила появу першої дерев’яної будови на території майбутньої Москви в 1272 році. Не можна всерйоз сприймати Вукола і його хатину. Таких "вуколів" по тодішніх тайгових лісах майбутньої Московії шастало тисячі. То були звичайні мешканці лісових нетрів мерянської землі – фінські пустельники. Пробачимо авторові Олександру Ратшину принагідно запущену облуду. Син Олександра, так званого Невського, Данило не міг особисто в 1272 році закласти церкву. Йому того року виповнилося тільки 11 літ. Отож церкву заклали інші.

2. "Новоспаський (монастир. – В. Б.), у Москві, за Таганською площею, на високому березі Москви-ріки... Первісна основа цієї обителі закладена в XIII столітті (на тому місці, де нині Данилів монастир) першим Московським князем, Св. Данилом Олександровичем, коли Москва ледь виникала з небуття" [51, с. 199].

3. "Данилів (монастир. – В. Б.).., у Москві, на краю міста, між Даниловою і Серпуховською заставами... Він заснований близько 1272 року святим князем Данилом Олександровичем Московським. —У 1330 році В. К. Іоанн Данилович Калита перевів його в Кремль до церкви Спаса на Бору, під ім’ям Спаського. Згодом Данилів Монастир відокремився від Спаського монастиря і мав власних настоятелів" [51, с. 231].

Чому саме в 1272 році відбулося заснування поселення Москва?

Необхідно від стежити події, що сталися в Золотій Орді протягом 1271—1272 років. Отже, у 1271 році, домігшись позитивного результату у війні з Візантією, хан Мангу-Тимур повернув свої війська в Орду. Того ж року повернувся з походу молодший брат Олександра, так званого Невського, – Василь, який командував у тім поході володимирською дружиною. Очевидно, він у поході добре себе проявив.

Середущий брат Олександра Невського, Ярослав, займав у ті роки (1264—1271) престол великого князя Володимирського улусу, тож сидів удома.

Після закінчення війни хан викликав до себе всіх посадових осіб держави й церкви. Серед них були й сини Олександра Невського – Дмитро, Андрій і одинадцятирічний Данило. Хан залишився незадоволений звітом князя Ярослава Ярославовича. Як відомо, повертаючись із Орди, князь Ярослав Ярославович помер. Скоріше за все, він був отруєний і вмер у самій ставці хана, як і його батько Ярослав Всеволодович і брат Олександр (Невський). Відтак було призначено на володимирський стіл Василя та видано указ про проведення третього перепису в Ростовсько-Суздальському, Новгородському, Псковському і Рязанському улусах. Ішов 1272 рік.

Уперше всі владики й ігумени монастирів одержали ярлики від хана на право користування ханською власністю та наказ про залучення мерян-язичників до християнської релігії. Для підростаючих спадкоємців хан повелів заснувати нові поселення. Що й виконали митрополит Кирило, князь Василь і Великий Баскак для молодшого Олександрового нащадка – Данила, заснувавши 1272 року поселення Москву.

Хан Мангу-Тимур пам’ятав про свою рідню з роду Олександра, так званого Невського. Церковна історична література підтвердила факт Появи Москви в 1272 році. Ініціатором закладення поселення став особисто хан Золотої Орди Менгу-Тимур.

Не будемо стомлювати читачів московськими байками про "появу Москви в 1147 році". Бо навіть церковна література змушена була визнати:

"Архангела Михаїла, Собор, у Москві, в Кремлі... Первісну побудову цієї церкви деякі письменники відносять до початку XIII й навіть до кінця XII століття, коли Москва... існувала й, отже, повинна була мати свій храм, в ім’я Начальника небесних сил, Архангела Михаїла... Інші ж. і з більшою достовірністю, припускають, що він був побудований дерев'яним ще за 20 років до початку князювання св. Данила, першим відомим в історії Московським князем Михайлом Хоробрим, меншим братом Олександра Невського... Утім, ніякими історичними фактами не можна підтвердити існування цієї дерев’яної церкви (як і факту існування Михайла Хороброго – "Хоробрита". – В. Б.). Справжня й безсумнівна історія цієї Соборної Церкви починається із часів Великого Князя Іоанна Даниловича Калити" [51, с. 302].

Історія не відає ні про одну церкву що з’явилася б на території Москви до 1272 року. І тут нічого не вигадаєш. Перші організовані поселенці й перші дерев’яні будови на території Москви офіційно зафіксовані в 1272 році, під час третього татаро-монгольського перепису населення Золотої Орди.

Хочу звернути увагу на ще одну історичну достовірність. Московська історична й церковна література в захваті повідомляють читачам, як практично з настанням XIV століття київські митрополити відмовилися від Києва та перебралися спочатку у Володимир, а потім – до Москви. Мовляв, Київ так захирів, а Москва настільки піднялася, що митрополитові подітися було нікуди – тільки перебиратися в Москву. Однак подібне твердження – чергова московська облуда. Дуже вже хотілося московитам "величі й прадавнини" з далеких київських часів. І невтямки "батькам облуди", що кожен історично безсумнівний факт має свої історично достовірні причини. Московські бажання при цьому ніколи не відігравали вирішального значення.

Ми вже писали: ще хан Батий, починаючи з 1250 року, повелів київському митрополитові перебувати в Сараї – столиці держави. Точнісінько те саме велено було й другому митрополитові Максиму (1283–1305). До речі, зверніть увагу: узгодження Максима на митрополичу кафедру тривало аж три роки. І цьому є достовірне пояснення. Хан Менгу-Тимур помер у 1282 році. А новий хан Туда-Менгу ухвалив рішення з цього питання тільки в 1283 році. Митрополит Максим також тримав свою кафедру при ставці хана Золотої Орди. Хоча не варто мати сумніву, що він постійно навідувався до єпархій. Північні єпархії Золотої Орди, природно, жадали від нього більшої уваги, тому що в них більша частина населення все ще жила в язичництві й дикості.

Недарма професор Г. В. Вернадський змушений був визнати: "Сарайський єпископ відігравав велику роль у російській церкві, особливо в другій половині ХІІІ століття й першій половині XIV століття" [56. с. 94].

Ще більшу роль відііравав "сарайський митрополит". Тут сумніватися не варто.

Третім митрополитом християн Золотої Орди став святий Петро. І сталось це, без сумніву, за пропозицією хана Тохти. Святий Петро перебував на митрополичій кафедрі з 1309 до 1326 року. Саме при ньому відбулися корінні політичні зміни в Києві та в Київській митрополії. Тут "московські бажання" ніякої ролі не відіграли. Все обумовлено історичними подіями.

Отже, київські й волинські землі звільнилися від Золотої Орди в 1319—1320 роках. Про це свідчать літописи литовські, польські, угорські та інших народів. До речі, українські літописи – також. Саме з 1320 року митрополит Святий Петро став у Києві персоною "нон грата" – небажаним! Людина, що служила Золотій Орді, не могла бути прийнятною для Литовсько-Руської держави. Гадаю, у цьому випадку пояснення не потрібні. Не будемо забувати, що київські й волинські землі були відірвані Великим Литовським князем Гедиміном від Золотої Орди.

Не менші неприємності сталися в митрополита Петра і в самій Орді. У 1312 році до влади в Золотій Орді прийшов мусульманин хан Узбек. І хоча Узбек не переслідував у своїй державі християн, "...а ставився цілком прихильно до християнства, причому однаково визнавав і православ’я, і латинство", однак мусульманська релігія стала привілейованою [56, с. 115].

Найімовірніше, митрополитові Петру запропоновано було ханом Золотої Орди переїхати в північні улуси країни.

Хан Узбек не міг допустити піднесення митрополита (за релігійним чином) над мусульманськими муфтіями. Тому й бачимо, як митрополит Петро аж десять років тинявся по різних містах північних улусів Орди. Він шукав найсильнішого, щоб опертися на нього. Ми про це детальніше поговоримо у третій книзі.

Таким чином, святитель Петро, нарешті, опинився в Москві. "Полюбивши Московського князя... Калиту, святитель Петро з 1325 року більшу частину життя проводив у його повіті – у Москві.., схиляючи князя до спорудження Успенського Собору... Невдовзі після того як заклали храм, великий Святитель помер 21 грудня 1326 року й похований у гробниці, котру сам собі приготував" [49, с. 60].

Навіть поховали святителя Петра в недобудованому храмі. Бо ж іншого, свого храму митрополит Петро в північних улусах Орди не мав.

Неприємності очікували і наступного митрополита.

До речі, нагадаю читачам, що однією з дружин хана Узбека була дочка візантійського імператора. Тому новий митрополит Феогност прибув у Золоту Орду таки швидко. Уже в середині 1328 року цей священнослужитель з’явився в Києві. Однак у Києві Феогноста не прийняли. Це зрозуміло, адже його кандидатура узгоджувалася з ханом Узбеком.

Послухаємо графа М. В. Толстого:

"Святий Феогност митрополит... Родом грек, митрополит... з 1328 року, відвідавши Київ і Володимир, прибув до Москви й оселився "у дворі святителя Петра, де відтоді назавжди утвердилася кафедра Московських первосвятителів" [49, с. 61].

Починаючи з 1320 року, митрополити не могли розташовувати свою кафедру ні в Києві, ні в Сараї. їх там не приймали. Тільки з цієї, головної причини митрополити змушені були перебратися в "зачастокольну", "луб'яну" Москву. А Київ, на вимогу великого Литовсько-Руського князя Ольгерда, одержав від Константинополя власного митрополита: "Патріарх, поступаючись вимозі Ольгерда, князя Литовського, поставив для Литви іншого митрополита" [49, с. 119].

Московський митрополит Феогност віддано служив ханові Золотої Орди – Узбекові.

Із першої нашої книги ми, очевидно, пам’ятаємо, як митрополит Феогност відлучав від церкви й піддавав анафемі (за вказівкою хана Узбека) не лише окремих князів, а й навіть жителів цілих міст. Згадайте псковитян, відлучених від церкви Феогностом. Однак після смерті хана Узбека д ля митрополита почалися інші неприємності. Син хана Узбека – Джанібек, а особливо його знать, бачили колосальні багатства, які накопичувалися в руках православних владик, тому спробували змінити ситуацію. Вони побажали змусити церковних владик, як найбільших власників, платити податки (данину) до скарбниці Золотої Орди. Прибувши 1342 року в столицю Сарай до нового хана Джанібека, митрополит Феогност не зміг вільно одержати ярлик на митрополію. Міністри Золотої Орди, очевидно, з відома самого хана, зажадали від Фсогноста добровільної відмови від пільг, отриманих церквою за старих часів. Але оскільки й ті часи дуже жорстко дотримувалися Яси Чингісхана (зведення законів імперії), то скасовувати укази Батия, Берке, Менгу-Тимура та інших ханів Джанібек не міг. Він побажав того домогтися, натиснувши на Феогноста з боку "ханського двору". Послухайте, як цю тему подає церковна література:

"У 1342 році блаж. Феогност змушений був вирушити в Орду до нового хана Джанібека. Там утримали митрополита: фанатики ісламізму настійно вимагали, щоб митрополит платив данину за себе й духівництво. Феогност посилався на ханські ярлики, котрі звільняють Церкву від податей, але магометани, не бажаючи порушити статути монгольського уряду, хотіли довести первосвятителя до того, щоб він сам відмовився від колишніх прав. Із цим наміром вони утримували митрополита та піддавали його різним випробуванням, але блаж. Феогност терпів і повернувся на батьківщину з колишніми правами. Сказання про "страждання преосвященного Феогноста митрополита за дань церковну" опубліковане в "Степенній книзі" І, 442—444" [49, с. 61].

Як бачимо, держава Золота Орда, куди майже три сотні років входили ростовсько-суздальська земля і Московський улус, була не диким і відсталим утворенням кочівників, а організованою, централізованою державою, яка діяла за суворими, сотні років дотримуваними законами. Московія в тій державі була невід’ємною, зі столищ Орди Сарая керованою. частішою. Московська вигадка про нібито вільне, не залежне від Орди існування й розвиток абсолютно необгрунтована.

Послухаємо професора Г. В. Вернадського:

"Північно-східна Русь (мова йде про ростовсько-суздальську і рязанську землі. – В. Б.) була в безпосередньому підпорядкуванні золотоординських ханів" [56, с. 112].

Митрополит Феогност помер 11 березня 1353 року під час страшної морової чуми, званої "чорною смертю". Із цією смертю пов’язаний кінець другого періоду православ’я в ростовсько-суздальській землі.

До 1354 року московська православна церква повністю відокремилася від Києва. Як побачимо в наступному розділі, саме із цього часу її дії почали набувати абсолютно нових, цілеспрямованих і агресивних рис, спрямованих на розширення та збагачення церкви.

9

III. Період монастирського засилля

Роки першої половини XIV сторіччя стали періодом розквіту Золотої Орди. Саме за ханів Узбека (1312—1342) і Джанібека (1342—1357) імперія Золота Орда користувалася найвищою шаною і повагою серед своїх ближніх і Далеких сусідів. У державі на дуже високому рівні розвитку були культура, ремесла й торгівля. Дипломатія Золотої Орди впливала навіть на держави північного узбережжя Африки. Саме в той час, за велінням хана Джанібека, у 1354 році на митрополичу кафедру в Москві був висвячений Алексій.

Послухаємо сучасного московського професора: "Ще за життя Феогнаста... були спрямовані посли в Константинополь із проханням нікого не призначати спадкоємцем Феогноста, крім Алексія. Посли повернулися вже після смерті Феогноста із пропозицією, щоб Алексій вирушив у Константинополь для хіротонування. Алексій поїхав у Константинополь, де й був висвячений на митрополита" [61, с. 94—95].

Нагадую, що відбути в Константинополь майбутній митрополит міг тільки з дозволу хана, маючи на руках два ярлики: один надавав право саме йому, Алексію, просити митрополичу кафедру, а інший – надавав право пересування по території Золотої Орди й дозволяв одержувати коней і продовольство на "поштових ямах".

Професор І. У. Будовніц у своїй книзі про це говорить: "Зберігся ярлик Тайдули (дружина хана. – В. Б.) Алексію (1354 р.), що надає йому змогу вільно пересуватися через її володіння в Константинополь" [61, с. 96].

До речі, ще більш повно наші висновки підтверджені "Довідковим енциклопедичним словником", виданим К. Крайя в царські часи. Читаємо: "У Древн(ій) російськ(ій) вівліоф(іці) разом із ярликом Бердибека (хан Золотої Орди в 1357—1361 рр. – В. Б.), даним св. Алексію, надрукований і ярлик Тайдули, даний цією царицею з нагоди подорожі митрополита в Константинополь" [1, т. 10, с. 47—48].

Кожен крок пересування московського князя й митрополита по Золотій Орді суворо контролювався. Він був під постійним наглядом татаро-монгольської виконавчої влади (баскаки, ямські доглядачі й т. д.).

У зв’язку з цим, читачі повинні більш наочно уявляти міру зацікавленості московських володарів XVIII століття у вилученні всіх письмових першоджерел у підкорених народів. Тому московити і споряджали експедицію за експедицією по всій імперії, вишукуючи й вимітаючи геть усе. Вони достовірно знали, що загрожувало імперській брехні, тій історичній карикатурі, котру нам подавали як "Історію держави Російської". Тому діяли і справді з державним розмахом і принциповістю.

Однак повернімося до митрополита Алексія. Як видно, митрополит Алексій залишився б одним із рядових служителів московської церкви, якби ханська воля та збіг обставин не втрутилися в його долю. Ось про що повідав усе той же "Довідковий енциклопедичний словник" К. Крайя: Тайдула, ординська цариця, дружина хана Чанібека (Джанібека. – В. Б.). У 1357 році, страждаючи від тяжкої хвороби й наслухавшись про чесноти св. митрополита Алексія, вона вимагала його допомоги. Хан писав до вел(икого) кн(язя) Іоанна Іоанновича: "Ми чули, що Небо ні в чому не відмовляє молитві головного попа вашого; хай випросить же він здоров'я нашій дружині". Св. Алексій приїхав в Орду з надією на Бога, і не обманувся: Тайдула видужала. Як вияв своєї подяки св. Алексію, вона випросила в сина свого Бердибека... милість для російської держави й церкви" [1, т. 10, с. 47—48].

Звичайно, не можна всерйоз сприймати слова про "російську державу", тому що її в ті часи не існувало. Мова йде про отримані привілеї для церкви й Московського улусу Золотої Орди. Хан дозволив митрополитові відкривати в неосвоєній лісовій глухомані монастирі й пустині без додаткового запитування дозволів на це. Високий дозвіл хана став переломним моментом для становлення християнства і московської державності. Він дозволив московській митрополії за 150—200 років примусово втягнути в християнство фінські племена, котрі жили в глибоких лісових масивах майбутньої Московії. Тих же, хто опирався, московська церква або виганяла з обжитого місця, або знищувала. Церква і влада діяли рішуче й жорстоко.

Зацікавленість ханської влади в таких діях цілком очевидна. Таким чином, у руках московського митрополита, а звідси – в руках московського князя, опинилися найбільші земельні й людські ресурси. Що й дало йому можливість надалі прибрати до рук усі інші самостійні сусідні князівства-улуси Золотої Орди.

Митрополит Алексій став організовувати й створювати принципово нові монастирі – монастирі-власники.

Послухаємо І. У. Будовніца – якими були старі монастирі, відкриті в країні Моксель із 1090 до 1354 року:

"Засновувані князями, єпископами, боярами та утримувані на їхні кошти, ці монастирі будувались як "притулок" для великих вкладників, котрі жили в них за келліотським статутом, ніяких господарських завдань перед собою не ставили" [61, с, 73].

Старі монастирі, по суті, не могли накопичувати величезних багатств. Вони їх проїдали. Хоча цілком зрозуміло, що якісь цінності – духовні, культурні та навіть матеріальні – були і в старих, келліотського укладу життя, монастирях. Притім православні проповідники старих монастирів діяли в середовищі місцевих фінських племен переважно проповіддю. Принагідно допомагали аборигенам порадами, лікуванням найпростіших хвороб, новим насінням тощо. У старому монастирі послушник здійснював спробу порятунку грішної душі. Відмолював свої гріховні помисли й діяння. Ось чому такі монастирі не могли вирішити питання повної християнської колонізації місцевого фінського етносу. Адже язичницькі фінські племена й громади, перебуваючи поза досяжністю влади і використовуючи землю, ліс, пасовища, угіддя тощо, могли існувати незалежно, ігноруючи владу й православну церкву. В цьому була їхня перевага.

Чимало церковних діячів ростовсько-суздальської землі бачили своє безсилля й відчували необхідність інших заходів. При цьому вони чітко розуміли, що, коли такі заходи із залучення навколишнього населення до православ’я не будуть рішучими, подібну місію здійснять або іслам, або католицизм. Тим паче, що про це постійно нагадував Константинополь.

Ось чому, одержавши дозвіл ("милicть") хана, митрополит Алексій змінив напрямок діяльності московського православ’я, тобто церкви. При цьому необхідно пам’ятати, що одночасно він сконцентрував у своїх руках і князівські функції. Це підтверджується московською історіографією. Читаємо: "Алексій... митрополитіз 1354 (року)... Підчас князювання Івана Івановича Красного і малолітства Димитрия Івановича (прозваного Донським. – В. Б.)... був фактичним главою уряду" [ 16, т. 1, с. 418].

Що ж змінив митрополит Алексій у московському православ’ї?

Відповідь дуже проста: відношення до земельної власності, – спрямувавши дозволену ханом монастирську колонізацію в русло збагачення церкви та силового захоплення язичницької землі разом із населенням. Охрещений фін практично ставав при монастирі рабом. Із цих часів походять московитські "крєстьянє", тобто охрещені в православ’я фінські племена – християни ("крестиане").

Цей факт не заперечувався московською радянською історіографією. Послухаємо: "Ситуація змінюється в другій половині XIV ст., коли один за одним починають виникати монастирі нового типу які засновуються вже не знатними... можновладцями, а людьми, котрі не володіють земельними наділами, середнього статку, але енергійними, заповзятливими, котрі ставили перед новопосталими "обителями" насамперед господарські завдання й перетворювали ці обителі на самостійні феодальні вотчини, які безупинно обростали селами, хуторами, різними земельними угіддями, сіножатями, соляними варницями, рибними ловами із залежною й найманою, але робочою силою, що неухильно закріпачується," [61, с. 74—75].

Ось що цікаво: багато сотень років московські "писаки історії” переконували увесь світ, що якраз Московське князівство було найбільш прогресивним і розвиненим. Воно, мовляв, із першого дня свого існування тільки тим і займалося, що вирішувало "загальнодержавні російські проблеми". Лилася неймовірна дурість: Москва й шляхетна, і прогресивна, і найбільш розвинена, і наділена "загальнодержавним баченням", і таке інше.

Усі подібні вимисли – брехливі. Навіть у середині XIV століття Московський улус у складі Золотої Орди був найбільш відсталим і глухим. Уже за 2—3 версти від Москви починалися глибокі пустища й нетрі. Саме на освоєння московської глухомані були спрямовані первісні зусилля й дії митрополита Алексія. Тільки за період митрополичого служіння особисто Алексієм у глухих лісистих нетрях Московії було закладено більше 20 монастирів нового типу. Повторюю – тільки на території майбутньої Московської губернії. Ось деякі з них:

– Чудов монастир (заснований у 1365 р.);

– Симонів монастир (заснований у 1370 р.);

– Савин—Сторожевський монастир (заснований у 1377 р.);

– Спасо-Андроніїв, або Андроників, монастир (заснований у 1360 р.);

– Висоцький-Богородський монастир (заснований у 1373 р.);

– Пешношський – Миколаївський монастир (заснований у 1361 р.);

– Алексіївський монастир (заснований у 1360 р.);

– Владичин монастир (заснований у 1362 р.);

– Рождественський – Старосимоновський монастир (дата заснування – 1370 р.);

– Богоявленський – Троїцький монастир (заснований у ті ж роки).

І десятки інших, заснованих із дозволу й благословення митрополита Алексія.

Практично всі монастирі нового типу відкривалися в глухій тайзі, де згодом стали місцями виникнення нових селищ і міст.

Згадайте таку появу Москви в 1272 році на місці побудованої церкви в дикій мерянській глибинці.

За приблизними підрахунками, за час перебування святого Алексія на митрополичій кафедрі в системі Московської митрополії, уже відокремленої від Києва, було засновано більше 60 монастирів-власників. Однак головне навіть не кількість, головне – була задіяна система примусового залучення фінського язичницького етносу до православ'я і нагромадження в руках церкви колосальних матеріальних та людських ресурсів. Що особливо хочеться відзначити: абсолютно не порушуючи існуючих золото– ординських законів. Тільки завдяки ханським "милостям".

Цей "монастирський хід" московської церкви тайговими нетрями ординської півночі тривав у XV і XVI століттях. Саме завдяки жорстокій монастирській колонізації було підкорено ханській владі, а надалі – московській князівській, фінський язичницький етнос північних улусів імперії.

Ніякого слов’янського "начала" і "присутності" не спостерігалося. Оскільки, приймаючи християнську релігію, слов'янські племена Подніпров’я і Новгорода залишалися вільними людьми. У той час як у московській інтерпретації християнської релігії практично все фінське населення, котре приймало християнство, ставало власністю (рабами) або монастирів, або чужорідних власників: князів, баскаків, бояр, ханів.

Подивіться, якими колосальними багатствами володіли монастирі північних улусів імперії Чингісидів. Хоча у нашому розпорядженні дані середини XVIII століття, читачі мають розуміти, що нагромадження матеріальних багатств і людського потенціалу в монастирях відбувалося протягом декількох століть.

1. "Троїцько-Сергієва Лавра, ...чоловічий монастир у Дмитровському повіті за 60 верст від Москви, біля річок Кончура і Глинниця, недалеко від давнього містечка Радонежа... Від нього залежало близько 30 монастирів і пустинь, а в маєтках, що належали до нього до 1764 року, числилося понад 106000 душ селян" [51, с. 180].

Такий ось – "божий дім".

2. "Чудов (монастир), у Москві... Заснований у 1365 році св. Алексієм Митрополитом... У 1764 році до обителі належало, крім інших угідь, близько 18600 душ селян із різних губерній" [51. с. 192—199].

"Симонів чоловічий, у Москві, на краю міста... Монастир цей заснований був спочатку в 1370 році Преподобним) Сергієм Радонезьким, із благословення св. Митрополита Алексія...

До установлення духовних штатів належало до цієї обителі безліч сіл і селищ, в яких було понад 12000 душ селян" [51, с. 206].

Московська православна церква своїми діями, починаючи з XIV століття, сприяла насадженню жорстокого рабства (кріпацтва) у північних улусах Орди, котрі пізніше виділилися в Московську державу. Що цікаво: церква стала не лише носієм ідеї рабства, а й сама стала основним рабовласником. Тому не варто дивуватися тій жорстокості й варварству, які існували у відносинах між селянином (християнином)-фіном і його хазяїном: баскаком, боярином, князем, єпископом і так далі. То були звичайні стосунки раба й рабовласника в умовах Московії.

Не варто лицемірити московським історикам: мовляв, зіпсувалася християнська вдача після переходу слов’янина з Русі на далеку північ. Слов’янських племен у ростовсько-суздальській землі, а отже, у Московії, ніколи не спостерігалося. Цю аксіому московському істеблішменту настав час засвоїти.

Не будемо наводити десятки моторошних прикладів московського церковного рабовласництва. Коли читаєш подібні свідчення, стає моторошно від самого поняття – "московська православна церква". Що характерно: і в наш час московське православ’я є одним із головних деструктивних елементів московської шовіністичної політики. Згадайте так звані "хресні ходи" московської церкви київськими вулицями під час обрання президента України в 2004 році.

Які злі й ворожі були обличчя в тих людей! Які страшні помисли!

Хочемо ми того чи ні, по ходу викладу теми доводиться відволікатися на принагідні питання, давньої московської дійсності. Не маємо права залишити їх без уваги, тому що кожен наново відкритий факт і явище для того й ховалися в глибинах словесної полови, щоб сховати або спотворити його заради "романовської концепції" московської історії.

Вивчаючи діяльність митрополита Алексія, серед маси хвалебних словес зверніть увагу на такий факт.

Послухайте:

"Чудов чоловіч(ий) (монастир)... у Кремлі... Заснований у 1365 році св. Алексієм Митрополитом... Колись на цьому місці був Ханський хлів. Святитель Алексій, запрошений Ханом Джанібеком для лікування від очної хвороби Ханші Тайдули, їздив в Орду і, зціливши стражденну.., одержав під неї в подарунок кремлівський хлів: а від Хана, крім коштовних дарів, пільгову грамоту на користь Російської (як їм хочеться вже з тих далеких часів бути російською. – В. Б.) церкви. Після повернення до Москви св. Алексій на місці Ханського хліва побудував... гуртожитську обитель із дерев’яною церквою, в ім’я чуда Архістратига Михаїла, з боковим вівтарем Благовіщення Богородиці" [51, с. 192].

Вкотре викрита російська брехня про нібито повну належність московському князеві Кремля від дня його заснування. Як бачимо, це лише чергова "качка" катерининських істориків, їхня велика вигадка та неймовірне бажання.

Всі будови на території Кремля (навіть конюшня) разом із землею належали ханові Золотої Орди і його сімейству. Так було не лише на території московського Кремля, а й по всій ростовсько-суздальській землі. Зверніть увагу: мова йде про 1365 рік! До речі, митрополит Алексій не руйнував ханських стаєнь на території Кремля. Він на те не мав права. Він лише пристосував татарську конюшню під гуртожиток ченців. Правда, як блискучий діамант, "вистромила носа" з московської історії.

Пробачимо російським історикам і церковним діячам плутанину вроках. Це їхня давня "хвороба".

Аби читачі не думали, що це виняток із правил, нагадаю: влада в Московському улусі, як і власність, включаючи землю, за всіх часів входження Московії до складу Золотої Орди належала особисто ханам і на місцях управлялася їхніми представниками – баскаками. Московські князі (як інші) були ханськими васалами під керуванням і наглядом баскаків. Тому й ханські палаци, і ханські стайні, і палаци баскаків завжди розташовувалися на території московського Кремля. За всіх часів! Навіть у 1477 році справжнім власником його був не хто інший, як хан великої Орди! А на місці, в Кремлі, сидів його Великий Баскак.