Текст книги "Моксель, або Московія. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 19 страниц)

Пробачимо послові-католикові нелюбов до віри пророка Мухаммеда. Хоча подібна нетерпимість – вада. Не забудьмо: Рубрук перебував у католицькому ордені міноритів, був палким віруючим іншої релігії.

Булгари прийняли релігію іслам у 922 році "за царя Алмуша, сина Силки". І природно, за більш ніж 300 років зуміли поширити свою релігію на частину мордви ("Мердиніс"). Не будемо забувати – Волзька Булгарія в XIII столітті була розвиненою, культурною державою. Уже в ті роки мала навчальні заклади, чеканила монети, арабські архітектори зводили в її містах величні будинки й мечеті. Тобто поширенню впливу булгар на частину мордви дивуватися нічого.

Також не варто дивуватися язичницькому становищу народу "Моксель". Бо ж, як ми пам’ятаємо, навіть у другій половині XII століття Андрій, так званий Боголюбський, "...быв одинаково ласкав до... Христианства и до все поганы" [9, с. 111].

Слід гадати, що язичники у країні Моксель у 1253 році переважали. І звичайно, мали "государя". А те, що мова йде не про якесь дрібне фінське плем’я моксель, а про доволі помітну "державу" того періоду, розповів усе той же Вільгельм де Рубрук. Послухаємо: "Про одіяння й плаття їх знайте, що із Китаю та інших східних країн, а також із Персії та інших південних країн їм доставляють шовкові й золоті матерії, а також тканини з бавовни, які вони одягають влітку. Із Русії, з Мокселю, з великої Булгари та Паскатиру, тобто великої Венгрії, з Керкису (всі ці країни розташовані на півночі й повні лісів) і з багатьох інших країн із північної сторони, які їм коряться, їм привозять дорогі хутра різного роду, яких я ніколи не бачив у наших краях і в які вони одягаються взимку" [10, с. 76].

Цими словами Рубрук цілковито прояснив поняття країна Моксель. Справді, йдеться про велику країну Вона поставлена в один ряд із Русією, Булгарією, Башкирією (Паскатир). Тобто країна Моксель порівнянна за розмірами і можливостями з Китаєм, Персією, Русією, Булгарією. І ще одна деталь: Вільгельм де Рубрук іменує північні країни, що коряться Батиєві, у певній послідовності, перелічуючи їх із заходу на схід, як вони розташовувалися географічно: Русь, Моксель, Булгарія, Паскатир (Башкирія), Керкис (Сибір).

Якщо згадати, що землі Русі тягайся від Польщі та Венгрії до ріки Танаїду (Дону), а Волзька Булгарія лежала за Етилією (Волгою), то цілком очевидно, що саме країна Моксель знаходилася між ними.

До речі, у 1957 році книга Рубрука була повторно перевидана в Російській (більшовицькій) імперії Академією наук. У новому виданні, на сторінці 260 (примітка), чітко зазначено: Моксель (Мохеї) – країна. Щоправда, московські академіки, визнавши існування країни Моксель, чомусь забули пояснити, про яку країну йде мова. Створили таку собі нову таємницю. Засунули свої академічні голови, мов страуси, у пісок.

Таким чином, ми підійшли до розгадки таємниці назви країна Моксель. Моксель – князівства Рюриковичів у "Залешанській землі", давня фінська вітчизна московитів. Саме так московити та їхня країна величалися в XII—XIV століттях. Секрету із цього робити не варто.

Ми досліджували свідчення Вільгельма де Рубрука, якщо можна так сказати, – по західному маршруту. Піднялися від ставки хана Сартака на північ – у країну Моксель, від неї на схід лежала мордва (Мердас), а за Волгою були міста Волзької Булгарії.

Однак у країну Моксель можна потрапити, використовуючи свідчення Рубрука, і по так званому східному шляху. Від ставки Сартака вирушимо прямо на схід на 300 кілометрів, далі 500 кілометрів ("п'ять днів шляху") – на північ уздовж Волги. Потрапимо у Волзьку Булгарію. Якщо тепер від саратовського меридіана відміряти прямо на захід 300 кілометрів – опинимося в знаменитій Мерянській землі, у районі нинішньої Володимирської області. Саме ця місцевість у 1253 році лежала "північніше від ставки хана Сартаха". Визначено з математичною точнісю: країни Моксель – Мерянська земля! Виявляється, і математика з географією можуть серйозно підсобити при спростуванні московської історичної брехні.

2

Працюючи багато років над книгою "Країна Моксель", мені довелося вивчити не одне давнє першоджерело. Однак скільки працював над матеріалами, тривалий час підтвердити великі свідчення Вільгельма де Рубрука не вдавалося.

Після 1911 року російська історіографія почала поводитися зі словом моксель більш обережно й обачно. А починаючи з тридцятих років XX століття в російській науці щосили залютували цензура й однодумність.

Однак парадокс у тому, що чим більше лютують цензура і всілякі обмеження, тим більше трапляється помилок. На один із таких "провалів" московської історіографії мені й вдалося вийти.

Щоб зв’язати ланцюг історичних свідчень фальшування російської історії, авторові довелося звернутися до істориків Близького Сходу і Середньої Азії ХЕІІ—XIV століть. Учені Азійського континенту могли поставити остаточні крапки в питаннях установлення істини. Адже коріння московської державності – саме там.

Читачі мали би розуміти, чому з такою старанністю й послідовністю в московській імперії вилучалися архіви й історичні праці давніх часів. До речі, їх ніколи не дозволяли вивчати й досліджувати незалежним експертам. А чимало їх і сьогодні недоступні. Не буду подавати тут той довжелезний перелік. Можливо, ми ще звернемося до цієї теми...

У моіх руках опинилися свідчення історика й державного діяча імперії Чингісидів Рашид-ад-діна під назвою "Збірник літописів" і не менш знаменитого історика й державного діяча Ала-ад-діна Ата-мелік Джувейні під назвою "Історія підкорювача світу ". Обидві книги – в "усіченому" варіанті, особливо друга. Про це поговоримо нижче.

Аби мати більш чітку уяву про автора "Збірника літописів" і його книгу, подам коротку довідку:

У "Джамі ат-таваріх" (перська назва книги. – В. Б.) мовиться, що з... (1256 р. н. е.) дід і батько Рашид-ад-діна, як і він сам, весь час перебували на службі в монгольських ільханів" [72, с. 17].

Там же написано: "Нам відомо, що Рашид-ад-дін Фазлуллах ібн Абу-Л-Хейр Алі Хамадані народився в м. Хамадан у 1247 р." [72, с. 17].

У 1298 році Рашид-ад-дін був призначений візиром (керівником уряду) Газан-ханом, що правив імперією Хулагуїдів з 1295 до 1304 року.

Хулагу-хан (онук Чингісхана) став засновником династії держави Хулагуїдів: "У 1256 прибув на чолі монг(ольских) військ на Бл(изький) Схід і завершив завоювання монголами Ірану, Іраку та сусідніх країн" [16, т. 28, с. 421– 422].

"Рашид-ад-дін... пішов у відставку (1317 р.), потім був обвинувачений своїми особистими ворогами в отруєнні Ольджайту-хана... і страчений... [18 липня 1318 р, н. е.], проживши 71 рік... У 1327 р. після опали і страти еміра Чобана... пам’ять про нього була реабілітована" [72, с. 22].

Рашид-ад-дін працював над книгою більше 10 років: з 1300 до 1310 року. Хочу звернути увагу читачів, що книга складалася з трьох томів і містила багатий матеріал. Звертаю увагу на цей факт тому, що російські "штатні історики” дуже багато каламуті внесли навіть у це, здавалось би, не принципове питання.

Практично, управляючи справами держави, Рашид-ад-дін мав можливість залучити до написання книги всі найкращі уми імперії Чингісидів. Так він і зробив. Не буду подавати перелік усіх видатних людей, залучених до написання й складання "Збірника літописів". Та й не всі вони відомі історії. Про багатьох можна лише здогадуватися.

Слухаємо Рашид-ад-діна: "Ця благословенна книга, названа "Збірник літописів", викладена у трьох томах.

Перший том той, котрий тепер ісламський цар царів, Улджейту-султан, – хай продовжить Аллах навічно його правління! – ухвалив закінчити в ім’я його брата, щасливого государя, Газан-хана, – хай опромінить Аллах його гробницю! Цей том складається із двох розділів...

Другий том, що... складається із двох розділів...

Перший розділ містить у скороченому викладі історію всіх пророків, емірів, государів та інших груп і розрядів людей від часу Адама, – хай буде йому мир! – до цього часу, який (датується) місяцем... 704 року хіджри (з 4 серпня 1304 р. до 23 липня 1305 р. – В. Б.).

Другий розділ подає в докладному викладі історію кожного народу із тих (народів), які мешкають у заселеній частині світу, згідно з їхніми станами і класами... Досі попередні государі й історики цієї країни такої історії не мали й не знали про подібні справи. У цю ж найяснішу епоху, згідно зі вказівками государя ісламу, витягши (відповідну) користь із усіх книг кожного народу й залучивши вчених кожної народності, у міру можливості піддавши перевірці отримані цим шляхом відомості, – так була написана (ця книга)...

Третій том присвячений картині (або зображенню) (усіх) поясів світу, шляхів у (різні) держави та (їхнім) відстаням, у міру можливості перевіреним і уточненим. Те, що перед цим знали про ці держави (і країни), (які) подробиці занесені (про них) у (різні) сувої, що знайшли (про них) у своїх книгах мудреці й учені, люди Індії, Південного й Північного Китаю, франки й інші, – все це після перевірки виклали й занесли в цей третій том, як коротенько, так і в подробицях" [72, с. 53—56].

Я коротенько виклав зміст усіх трьох томів книги "Збірник літописів", без найменування розділів і описової частини їхнього змісту. Зроблено це свідомо, щоб читачі звернули увагу на зміст другого й третього томів книги Рашид-ад-діна. Тому що, як виявилося, вони не мають "наукової цінності для російської історіографії" й не видані дотепер. Більше ніж дивно. Однак – правда.

Академія наук СРСР, під чиїм контролем і редакцією видавався "Збірник літописів", приступила до підготовки видання в 1936 році. Уже до 1941 року книга була готова до випуску. Ось як оцінював значення праці Рашид-ад діна перший редактор російського тексту книги професор А. А. Ромаскевич: "Минуло вже більше ста років відтоді, як уперше (у Росії. – В. Б.) було звернено цілком заслужену увага на "Збірник літописів" Рашид-ад-діна.., одну із найважливіших пам’яток іранської історичної літератури, єдину таку не лише в Іранській. а й у світовій літературі. Це величезна історична енциклопедія, якої в середні віки не було у жодного народу ні в Азії, ні в Європі" [71, с. 7].

Російські вчені уми усвідомлювали, до якого безцінного джерела доторкнулися. Сто років ходили навколо нього, доки зважилися видати.

Однак дивацтва почали супроводжувати радянський "Збірник літописів" із самого початку. Чомусь вирішили видати лише перший том книги Рашид-ад-діна. Як писали вже інші професори: "...у найбільш зручному для читання і близькому до оригіналу форматі".

Московська Академія наук з 1936 до 1960 року зуміла випустити лише перший том книги Рашид-ад-діна "Збірник літописів", однак – чотирма книгами. Настільки великим виявився матеріал. І чомусь почали друкувати з кінця: спочатку видали третю книгу, потім – інші. Постійно змінювалися перекладачі, редактори, цензори. Складається враження, що московські партійні "бонзи" постійно були незадоволені матеріалом.

Завдання щодо опрацювання другого й третього томів книги Рашид-ад-діна московськими істориками не ставилося й не ставиться. Сподіваюся, читачі розуміють, у чому причина.

Для повноти картини необхідно сказати кілька слів про іншого видатного історика того часу – Ала-ад-діна Ата-мелік Джувейні, який народився в 1226 р. і з молодих літ перебував на службі в татаро-монгольських правителів Хорасану. Вій не раз відвідував Монголію, Уйгурію, Мавераннахр (сучасні Узбекистан, Киргизія, південь Казахстану). Тобто неодноразово бував і в Джучі-улусі.

"З 654 (=1256) р. перебував на службі в Хулагу-хана, який призначив його в 657 (=1259) р. губернатором Багдада. Іраку і Хузистану; на цій посаді він був і за Абаку-хана до 680 (=1282) р. Помер Джувейні 4 зу-л-Хиджа 681 (=5.111 Л283) р. Його твір "Історія завойовника світу" – "Таріх-і-джехангуша" – розпочатий у 650 або 651 (=1252– 1253) р. І завершений у 658 (=1260) р." [63. с, 20].

Я подав довідку про Джувейні, аби читачі перекона лися, що обидва історики – Ршимд-ад-дін і Джувейні – служили в одній державі, безпосередньо знали один одного й, природно, писали про одні й ті ж події, використовуючи ті самі першоджерела. При цьому Джувейні, безсумнівно, зустрічався з багатьма учасниками походу як у Булгарію, так і в країну Моксель. Не буду пояснювати, чому є така впевненість. Потрібно тільки згадати, як збиралося військо для Хулагу-хана. Про ці події знав Вільгельм де Рубрук і дещо торкнувся їх опису. Адже бачив початок самого походу.

Чудова наука – історія. Як багато в ній переплелося! Можливо, великі свідки минулого – Джувейні і Рубрук – сиділи в 1253—1255 роках в одному палаці й вели мирну бесіду. Цс більш ніж імовірно.

У Російській імперії праця Джувейні, одного із найголовніших свідків становлення імперії Чингісидів, повністю ніколи не публікувалася. У 1880 році російський учений В. Г. Тізенгаузен був відряджений у Європу "спеціально для витягу з рукописних зібрань відомостей про Золоту Орду. Результатом цієї подорожі й робіт над рукописами його зібрань став: "Збірник матеріалів, що належать до історії Золотої Орди, т. І, витяги з творів арабських". – Спб., 1884. Тоді ж В. Г. Тізенгаузен зробив виписки з творів перською мовою, які він опрацьовував протягом наступних років, але так і не встиг видати" [63, с. 6]

Між іншим, саме перською мовою була написана робота Джувейні.

І ще одне напрочуд цінне свідчення: "Величезна праця зі збирання східних відомостей про Золоту Орду – ... була розрахована на 4 томи" [63, с.6].

Усі матеріали теля смерті В. Г. Тізенгаузена (1902 р.) "були передані його дочкою Ю. В. Тізенгаузен в Азійський музей Академії наук" [63, с. 6].

Однак тривалий час вони нікого не цікавили. Лише за завданням Сталіна в 1936 році Інститут сходознавства АН СРСР приступив до вивчення матеріалів В. Г. Тізенгаузена. Ось що особливо цікаво повідомити читачам: одним із редакторів видання II тому книги В. Г. Тізенгаузена став усе той же професор А. А. Ромаскевич (разом із С. Л. Воліним). Отже, професор А. А. Ромаскевич у ті ж роки готував до друку роботу Рашид-ад-діна "Збірник літописів" і роботу Джувейні "Історія завойовника світу".

Другий том книги В. Г. Тізенгаузена під назвою "Збірник матеріалів, що належать до історії Золотої Орди, т. II, витяги з перських творів", був випущений "Видавництвом Академії наук СРСР" у 1941 році. З об'ємної праці Джувейні в збірник В. Г. Тізенгаузена включено лише п’ять сторінок. І крапка.

А тепер увага: за твердженням казахського вченого Калібека Каірбайовича Даніярова, "...оригінал (роботи В. Г. Тізенгаузена. – В. Б.) за особистим наказом Сталіна був спалений" [76, с. 141].

Гадаю, що казахський історик К. К. Даніяров користувався цілком достовірними джерелами.

Однак навіть п'ять сторінок із книги Джувейні, відредаговані В. Г. Тізенгаузеном і А. А. Ромаскевичем, донесли до нас велику істину про існування країни Моксель у XIII ст. Послухаємо Джувейні:

"Коли каан (Угетай) сів на престол (монгольського) царства, він (Бату) підкорив суцільно всі ті краї, які були по сусідству його: іншу частину (землі) кипчаків, аланів, асів, русів та інші країни, якось: Булкар, "М.к.с."таінші" [63, с. 21].

При виданні в 1911 році книги Вільгельма де Рубрука російські професори й видавці поіменували країну, яка примикала до Булгарії, безпосередньою її назвою – Моксель! У 1941 році вже побоювались і написали: "М.к.с". Мовляв, як не намагалися, перевівши сотні тисяч перських слів, та ось одне перекласти не зуміли. Що цілком зрозуміло: найменувавши вдруге країну Моксель її безпосередньою назвою, необхідно було встановлювати й саму країну. Такого дозволити собі ніхто не міг. Через це навіть у передмові до другого тому книги В. Г. Тізенгаузена видавці поскаржилися: "Особливі труднощі при передачі тюркських і монгольських імен, написаних арабським алфавітом, створюються тим, що в арабській писемності: 1) надзвичайно легко змішуються зовсім різні приголосні... 2) не відрізняються зовсім голосні.., а найчастіше голосні не виражаються зовсім..." [63, с. 9].

Поспівчуваємо великій невдачі московських істориків, котрі не зуміли перекласти одне-єдине слово: "М.к.с." у книзі з 308 сторінок. Буває й така "невдача".

Довелося усувати великий московський пробіл. Незалежні фахівці, до яких я звернувся, а серед них були й професори, зробили переклад невідомого московитам слова: моксельї Звісно – ніхто з них не знав, що мова йшла про велику московську брехню. Це – до слова.

Професорові А. А. Ромаскевичу, який загинув у 1941 році, московські цензори не дозволили назвати Московію її безпосереднім іменем – країна Моксель. Однак, будучи великим ученим, він не відійшов від істини і назвав країну літерами самого слова: "М.к.с.". Наступні радянські редактори "Збірника літописів" писали те. що їм веліли: Машку, Мокша та інше. Хоча арабська в’язь іранської писемності чітко фіксувала слово —"Моксель".

Правду про найменування ростовсько-суздальської і рязанської земель країною Моксель повідали нам історики XIII й XIV століть, прямі свідки того періоду: Вільгельм де Рубрук, Рашид-ад-дін, Джувейні. Що, гадаю, підтвердять і нові відкриття на історичній ниві.

Цілком очевидно, що той самий народ не міг одночасно мати два різних імені: русичі й моксель, Великі історики минулого засвідчили існування двох нічим не пов’язаних держав: Русі та країни Моксель. Народи тих країн мали в XIII столітті різних "государів" і перебували на різних щаблях розвитку.

Хоч як би хотіли московити приписати своєму минулому "слов’янський корінь", проробити подібний кульбіт їм не вдалося в минулому, не вдасться і в майбутньому. Запорука цього – великі свідки історії.

Література

1. Справочный энциклопедический словарь. – Изд. К. Крайя, 1848. – Т. 10.

2. Большая Энциклопедия / Под ред. С. Н. Южакова. – Санкт-Петербург. —Т. 18.

3. Энциклопедический словарь / Под ред. Брокгауза и Эфрона. – Санкт-Петербург, 1902. —Т. 34.

4. Уваров А. С. Меряне и их быт по курганным раскопкам. – Москва: Синодальная типография, 1872.

5. Уваров А. С. Две битвы 1177 и 1216 годов по летописям (По археологическим изысканиям). – Москва: Синодальная типография на Никольской улице, 1870.

6. Ключевский В. О. О русской истории. – Москва: Просвещение, 1993.

7. Большая Энциклопедия / Под ред. С. Н. Южакова. – Санкт-Петербург, 1903.—Т. 13.

8. Ключевский В. О. Исторические портреты. – Москва: Правда, 1990.

9. Корсаков Д. А. Меря и Ростовское княжество. – Казань: Университетская типография, 1872.

10. Иоанн де Плано Карпини. История Монгалов; Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. – Санкт-Петербург: изд. А. С. Суворина, 1911.

11. Спицын А. А. Владимирские курганы // Известия императорской археологической комиссии. – Санкт-Петербург, 1905. —Вып. 15.

12. Большая Советская Энциклопедия. – 2-е изд.

13. Спицын А. А. К истории заселения Верхнего Поволжья русскими. —Тверь: Типография губернского правления, 1905.

14. История отечества. Очерки истории России IX – нач. XX вв. —Москва: Изд-во полит, лит-ры, 1991.

15. Спицын А. А. Расселение древнерусских племен (По археологическим данным). – Санкт-Петербург: Типография "В. С. Балашов и К°", 1899.

16. Большая Советская Энциклопедия. – 3-є изд. – Москва, 1969—1978.

17. Большая Медицинская Энциклопедия. – 3-є изд. – Москва, 1974—1988.

18. Богданов А. П. Курганное племя Московской губернии: (Из Московских Университетских известий). – Москва, 1865. – № 3.

19. Богданов А. П. Материалы для антропологии курганнаго периода в Московской губернии // Известия Общества любителей естествознания, состоящего при Императорском Московском Университете. – Москва, 1867.

20. Богданов А. П. Меряне в антропологическом отношении: (Из протоколов антропологической выставки). – Москва, 1879.

21. Седов В. В. Этногенез ранних славян. – Москва: Вестн. Российской Академии наук. —Т. 73. – № 7.

22. Энциклопедический словарь. – Санкт-Петербург, Товарищество "Бр. А. и И. Гранат".

23. Вовк Ф. К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995.

24. Валишевский К. Иван Грозный. – Москва: Икпа, 1989. – (Репринтное воспроизведение изд. 1912 г.)

25. Храповицкий А. В. Памятные записки А. В. Храповицкого статс-секретаря Императрицы Екатерины Второй. – Москва, В/о Союзтеатр СТД СССР, – 1990. (Репринтное воспроизведение изд. 1862 г.)

26. Екатерина II. Размышления о проекте истории России XVIII в. Изданы А. Ф. Бычковым: (Письма и бумаги Императрицы Екатерины II). – Санкт-Петербург, 1873.

27. Карамзин Н. М. История государства Российского: В 12 т. – Москва: Моск. раб.. Слог, 1993—1994.

28. Литература и культура Древней Руси: Словарь-справочник. – Москва, Высш. шк., 1994.

29. Лызлов А. И. Скифская история. – Москва, 1990.

30. Попов Н.А. В. Н. Татищев и его время. – Москва, 1861.

31. Січинський В. Чужинці про Україну. – К.: Довіра, 1992.

32. Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – Санкт-Петербург, 1908.

33. Костомаров Н. И. Начало Руси. – Санкт-Петербург, 1860.

34. Костомаров Н. И. Заметки на возражения о происхождении Руси / / Современник.

35. Шахматов А. А. Южные поселения вятичей. – Санкт-Петербург, 1907.

36. Шахматов А. А. К вопросу об образовании русских наречий. – Варшава, 1894.

37. Шахматов А. А. О начальном Киевском летописном своде // Изследования А. А. Шахматова. – Санкт– Петербург, 1897.

38. Шахматов А. А Заметки о составлении Радзивилловского (Кенигсбергского) списка летописи. – Москва, 1913.

39. Шахматов А. А. Киевопечерский патерик и Печерская летопись. – Санкт-Петербург, 1897.

40. Костомаров Н. И. Севернорусския народоправства во времена удельно-вечевого уклада. – Санкт-Петербург, 1904.

41. Костомаров Н. И. Собрание сочинений: Исторические монографии и изследования: В 21т. – Санкт– Петербург, 1903—1906.

42. Костомаров Н. И. История Новгорода, Пскова и Вятки во время удельно-вечевого уклада. – Санкт– Петербург, 1868.

43. КостомаровН. И. Две русские народности. —К., 1991. (Переиздание 1863 г.)

44. Путешествие в При-Балтийския страны, Великий Новгород и Псков, совершеннаго рыцарем Гильбертом де Ланноа в 1412—1414 гг.. – Санкт-Петербург.: Изд-ние П. С. Савельева. – 1850.

45. Морозов Н. А. Повести моей жизни: В 4 т. – Москва, 1916—1918.

46. Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России. —Москва, 1989.

47. Толстой М. В. Разсказы из истории Русской Церкви. – Москва, 1865. —Кн. 1; 1879. —Кн. 1—5.

48. Толстой М. В. Древние святыни Ростова Великого // Сочинения гр. М.Толстого. – Москва, 1847.

49. Толстой М. В. Книга глаголемая описание о российских святых где и в каком граде, или области, или монастыре, или пустыне пожеве и чудеса сотвори всякого чина святых...—Москва, 1888.

50. Толстой М. В. Патерик Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, или Происхождение северо-восточного русскаго иночества. —Москва, 1893.

51. Ратшин А. Полное собрание исторических сведений о всех бывших в древности и ныне существующих монастырях и примечательных церквах России. – Москва, 1852.

52. Гумилев Л. Н. В поисках вымышленного царства. – Санкт-Петербург, 1994.

53. Новый Энциклопедический словарь. – Санкт-Петербург,– Т. 27.

54. Греков Б. Д., Якубовский А. Ю. Золотая Орда и ее падение.—Москва, 1950.

55. Белозерский Н. М. Монгольский период // Фонд (ф. 204). № 19, (Киев).

56. Вернадский Г. В. Начертание русской истории. – Санкт-Петербург, 2000.

57. Вернадский Г. В. Монголы и Русь. – Тверь, 1996.

58. Вернадский Г. В. Против солнца: Распространение русского государства к востоку. – Москва, 1914.

59. Вернадский Г. В. Русское масонство в царствование Екатерины II. —Петроград, 1917.

60. Кобрин В. Б. Власть и собственность в Средневековой России (XV—XVI вв.). – Москва, 1985.

61. Будовниц И. У. Монастыри на Руси и борьба с ними крестьян в XIV—XVI вв. – Москва, 1966.

62. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов относящихся к Золотой Орде: (Извлечение из сочинений арабских). – Санкт-Петербург, 1884.—Т. 1.

63. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов относящихся к Золотой Орде: (Извлечение из персидских сочинений). – Москва – Ленинград, 1941. – Т. 2.

64. Григорьев В. В. Жизнь и труды П. С. Савельева преимущественно по воспоминаниям и переписке с ним. – Санкт-Петербург, 1861.

65. Савельев П. С. Мухаммеданская нумизматика в отношении к русской истории. – Санкт-Петербург, 1847.

66. Уваров С. С. Продвигается ли вперед историческая достоверность? – Москва: Современник, 1850.

67. Полное собрание русских летописей. – Санкт-Петербург, 1841—1904.

68. Английские путешественники в Московском государстве в XVI в. – Москва, 1937.

69. Введенский А. А. Фальсификация документов в Московском государстве в XVI—XVII вв.: (Проблемы источниковедения). – Москва – Ленинград, 1933.

70. Зимин А. А. К изучению фальсификации актовых материалов в Русском государстве XVI—XVII вв. // Труды МГИАИ. – Москва, 1963. – т. 17.

71. Рашид ад-дин. Сборник летописей / АН СССР. – Москва – Ленинград, 1946. —Т. 3.

72. Рашид-ад-дин. Сборник летописей. / АН СССР, – Москва – Ленинград, 1952.—Т. 1, кн. 1.

73. Рашид-ад-дин. Сборник летописей. / АН СССР, – Москва – Ленинград, 1952.—Т. 1, кн. 2.

74. Рашид-ад-дин. Сборник летописей, / АН СССР. – Москва – Ленинград, 1960. —Т. 2, кн.2.

75. Русский биографический словарь: (От А до Я). – Санкт-Петербург.

76. Данияров К. К. Альтернативная история Улыса Жошы – Золотой Орды. – Алматы: Изд. дом Жибек Жолы, 1999.

77. Данияров К. К. История Чингисхана. —Алматы, 2001.

ЗМІСТ

Передмова

Частина перша. Моксель: меря—мордва—

московити

Частина друга. Катерининські напрацювання

Післямова, або Свідчення Вільгельма де Рубрука, Рашид-ад-діна, Джувейні та інших

Література

Білінський Володимир Броніславович

КРАЇНА МОКСЕЛЬ, або МОСКОВІЯ

Роман -дослідження

Книга друга

Редагування і коректура – О. Халус

Обкладинка – В. Ялового

Підписано до друку 2.12.2008.

Видавництво імені Олени Теліги