Текст книги "Моксель, або Московія. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

Неймовірно! Однак– це правда історії.

Послухайте московського історика XIX століття: "Храм Миколи Чудотворця, Гастунського, колишній собор, у Москві, у Кремлі між Іваном Великим і Спаськими воротами, проти Миколаївського палацу, де нині плац-палац. На цьому місці було в давнину подвір’я Ханських Баскаків, або збирачів податей, котрі водночас і наглядали за Великими князями. Дружина В. К. Іоанна III, Грецька Царівна Софія, не хотіла терпіти цих небезпечних вивідачів поблизу свого Палацу й близько 1477 (року) переконала дружину Ханську, за допомогою дарунків і одкровення в сонному баченні, віддати це подвір’я їй; на що Ханша погодилася... Тут побудували "обиднем" (за один день) дерев’яну обітну церкву Миколи Линялого, а по інших звістках Єльняного" [51, с. 331).

Чудове свідчення! Навіть у 1477 році в московському Кремлі сидів ханський баскак, "наглядаючи" за московським князем. Сподіваюся, читачі розуміють – у цьому випадку нічого пояснювати не треба.

Скільки відвертої брехні містить історіографія "великоросів"! І що особливо сумно: московська історична брехня понині ллється ріками, спотворюючи минуле ростовсько-суздальської землі. Прозваної в XIII столітті – країною Москель!

Однак повернімося в XIV століття.

Не станемо описувати князівську діяльність Алексія. Як не будемо деталізувати і його митрополичі справи. Відзначимо лише: митрополит Алексій був одним із найбільш відданих і слухняних діячів ханської влади. Саме йому, одному з небагатьох в імперії, була видана ханом найвища за довірою так звана Тарханна грамота. Тарханними грамотами в Золотій Орді були наділені найбільш наближені до хана люди. Людина, яка володіла цією грамотою, підкорялася ханові. І тільки за фіксовані порушення могла бути покарана у певному місці.

Тому митрополит Алексій навіть у період найвищої смути в Золотій Орді проводив монастирську колонізацію фінських племен безоглядно. Його дії поширювалися на північні улуси Орди – від Тули до Біломор’я.

Хочу довести до відома читачів, що місто Тула було засноване ханом Золотої Орди саме в ті часи і назване на честь дружини – знаменитої Тайдули. Послухайте російське джерело:

"...Місто Тула, назване ім’ям цариці Тайдули, дружини Чанібекової (Джанібека. – В. Б.), і колись кероване її баскаками" [1, т. 10, с. 48].

Значно пізніше для Тули була "винайдена" інша версія її "заснування".

Як бачимо, паралельно з монастирською колонізацією відбувалася посилена татаро-монгольська колонізація ростовсько-суздальської землі. Одна опиралася на іншу. Про це не варто забувати. Московське православ’я було ударним тараном у руках ханів Орди в справі освоєння і колонізації татаро-монгольською владою північних улусів імперії.

Митрополит Алексій "помер 12 лютого 1378 року й похований у побудованій ним Чудовській церкві" [49, с. 62].

Ми вже відзначали: через обставини, що склалися, він став митрополитом, котрий дав поштовх появі нового типу монастирів-власників. До речі, з його веління й старі, раніше існуючі монастирі, почали посилено обзаводитися власністю.

Ще за життя Алексія до Києва, 1375 року, прибув митрополит Кіпріан. Він був вихрещений у Константинополі, за узгодженням з Литовсько-Руським князем Ольгердом, на Київську митрополію. Оскільки князь Ольгерд, розгромивши війська Золотої Орди в 1363 році, почав диктувати свої умови Константинопольському Патріархові.

Не викликає сумніву, що Кіпріан прибув до Києва і зайняв кафедру митрополита з дозволу князя Ольгерда. Тим паче, що й раніше, на вимогу цього князя, Київська митрополія мала окремого митрополита (про що ми згадували вище).

Історія Московії періоду 1300—1410 років перекручена до повного абсурду. Не будемо ворушити всю історичну облуду Московії того періоду. Звернімося лише до тих фактів, якими будемо оперувати.

Отже, митрополит Кіпріан був висвячений для Києва. Цілком природно, що, прибувши в Київ, він представився великому Литовсько-Руському князеві Ольгерду та знаті держави. Був посвячений у взаємини Литовсько-Руського князівства із Золотою Ордою, які на той період були винятково напруженими. І оскільки це були часи найбільшої смути в Золотій Орді, а смуту сіяв темник Мамай, який практично управляв Ордою, то цілком зрозуміло, що саме стосунки Ольгерда з Мамаєм визначали відносини між сусідніми державами.

Після смерті митрополита Алексія Кіпріан у середині літа 1378 року, найімовірніше, за вказівкою Константинопольського Патріарха й за згодою Литовсько-Руського князя, вирушив до Москви.

А далі московська історіографія спотворила всі події, пов’язані з Кіпріаном, до повного абсурду. Начебто московський князь Димитрій, майбутній Донський, не дозволив Кіпріану зайняти митрополичу кафедру і посадив його під арешт. Але пізніше випустив і вигнав назад у Київ. Мовляв, дивіться: повновладний господар Московії, що хоче, те й робить. Звісно, подібна писанина виглядає сумнівно. Тому що російська історія завжди щось приховувала. У нашому випадку вона промовчала про кілька конкретних фактів.

Перший: рішення про допуск на митрополичу кафедру приймав хан Золотої Орди після доповіді головного баскака. А оскільки депеша великого баскака з Москви в столицю Сарай і відповідь хана були в дорозі кілька місяців, то, природно, Кіпріан весь цей час займався управлінням Московською митрополією: знайомився з єпископами, висвячував у сан священиків, відвідував монастирі, проводив у храмах богослужіння та інше. Що цікаво: митрополит Кіпріан таки правив митрополією. Отож очевидна московська вигадка про вчинки Димитрія, так званого Донського.

Але російські історики замовчували ще більш достовірний факт: відлучення Димитрія Донського від церкви, піддання його анафемі й прокльону. Ви ніде в популярній літературі (крім спеціальної) не знайдете повідомлення про цей вчинок митрополита, здійснений глибокої осені 1378 року. Митрополит Кіпріан відлучив Димитрія від церкви і піддав прокльону привселюдно в церкві, у присутності єпископів і священиків. Після чого виїхав до Києва.

Що ж приховується за цим дивним церковним прокльоном Димитрія Донського?

Не можна всерйоз сприймати російські вимисли про "заборону князя". Ми вже бачили, що в московському Кремлі навіть через століття, у 1477 році, князь був "під ковпаком" Великого Баскака. Доведеться згадати історичні події того часу.

Отже, 1373 року Литовсько-Руський князь Ольгерд "увійшов з Боярами Литовськими в Кремль, ударив списом об стіну на пам’ять Москві й вручив червоне яйце Димитрію". Так московський князь став залежним від Литовсько-Руського князя Ольгерда. Хоч скільки я шукав в історичній літературі, крім російського словесного лушпиння, мені нічого більше на цю тему поки що відшукати не вдалося. "Чистильники" спрацювали на совість. Однак сліди московської залежності від великого Ольгерда збереглися.

Так, у 1373 році в "загальноросійських літописних зводах" знаходимо: "А князю... Димитрию Московскому бышеть розмирие с Тотары и с Мамаем".

Уже в 1377 році Димитрій посилає свої дружини на ріку П'яна проти татарських військ і зазнає цілковитого розгрому. Але в 1378 році на ріці Вожа його дружини разом iз дружинами Литовсько-Руського князя Андрія Полоцького розбили війська підручного Мамая – Бегича. Зверніть увагу: 290 перемогу святкували в 1378 році разом із військами сина Ольгерда Андрія Полоцького.

Спільні дії московського князя Димитрія із сином Ольгерда більш ніж дивні, якщо керуватися московськими "сказаннями" про дружбу Ягайла (також сина Ольгерда) з Мамаєм. Ягайло став великим Литовсько-Руським князем після смерті Ольгерда в 1377 році. Немає ні найменшої підстави стверджувати, що він укладав якийсь союз із Мамаєм проти Московії. Це суперечить звичайній логіці: володар ніколи не укладав договорів зі слугами в ті часи. Московська історіографія цією брехнею прикриває доволі серйозний факт, котрий московити побажали піддати забуттю.

Навіщо ж Литовсько-Руський князь Ягайло в 1378 році направив митрополита Кіпріана до Москви?

На це запитання є лише одна логічно достовірна відповідь: він зажадав від московського князя Димитрія приєднатися до Литви для відсторонення Мамая від влади і відновлення в Золотій Орді законного правління великої династії Чингісидів. Скоріше всього, Димитрій, прозваний Донським, повстав проти цієї вимоги. За що й був відлучений від церкви та підданий анафемі митрополитом. Будучи під прокльоном, Димитрію нічого не залишалося, як приєднатися до походу литовсько-руського війська проти Мамая 1380 року. Зверніть увагу: саме московські дружини Димитрія приєдналися в Коломні до військ литовсько-руських князів Андрія Полоцького, Дмитра Брянського і Боброка-Волинського (Дмитра Каріатовича). Свідченням саме цієї історичної правди є той безсумнівний факт, що після вступу на ханський престол Золотої Орди в 1380 році Тохтамиш підписав союзницький договір з великим Литовсько-Руським князем Ягайлом. Цей договір діяв упродовж 20 років. Результатом договору стала знаменита битва 1399 року на ріці Ворсклі, коли Вітовт пішов війною проти ворогів Тохтамиша.

І саме в тій битві загинули три великих русичі (не плутати з московитами) – князі: Андрій Полоцький.

Дмитро Брянський, Дмитро Каріатович (Боброк-Волинський).

Тому московська брехня – мовляв, усі три литовсько-руські князі вірно служили Димитрію Московському, не має сенсу: не міг волелюбний князь-русич піти в услужіння до золотоординського раба-васала.

Не можна принижувати великих предків.

Така історична правда про відлучення Димитрія Московського від церкви, про піддання його митрополитом Кіпріаном анафемі та про Куликовську битву.

Спотворили московити історію ґрунтовно!

Однак повернімося до митрополита Кіпріана. Тільки в 1390 році, за згодою великого Литовсько-Руського князя Вітовта і хана Тохтамиша, митрополит Кіпріан переїхав до Москви. Він прибув у Москву по двох роках після смерті Димитрія Донського.

Митрополит Кіпріан продовжив зусилля православної церкви по залученню фінських племен до християнської релігії за допомогою насадження монастирів-власників у північних улусах Золотої Орди. Ця цілеспрямована політика стала домінуючою догмою московського православ'я на багато сотень років. Мінялися методи дій – принципи залишалися незмінними.

Помер святий митрополит Кіпріан 16 вересня 1406 року. Похований у підмосковному селі Голеніщево. Поховання митрополита в підмосковному селі закономірне. Позаяк Москва в ті роки лежала в руїнах. Після повного знищення в 1382 році ханом Тохтамишем вона багато десятиліть перебувала в запустінні та забутті. Тим паче, що в 1407 році була повторно повністю спалена новим великим ханом Золотої Орди Тимур-Кутлуком. Точніше, його полководцем Едигеєм.

Згадайте знамените послання Едигея до князя Василя, сина Димитрія, так званого Донського: "...а нині тікаєш, як раб!.. Помисли і навчися!".

Природно, новий митрополит зміг з’явитися в північних улусах Золотої Орди тільки по деякому часі після цих страшних подій. Так і було!

Новий московський митрополит Фотій після довгих процедур узгодження із Золотою Ордою прибув із Константинополя тільки в 1409 році. І займав митрополичу кафедру до 1431 року. "Ханське благословення" для Московської митрополії продовжувало зберігати силу всі ці роки. Монастирі й далі процвітали, збагачувалися й розширювалися, поглинаючи фінські племена. У монастирях, як і у всіх церквах північних улусів Орди, і далі вихваляли єдиного, посланого Богом для московитів, Царя (Хана), святителі й далі піддавали анафемі й відлучали від церкви князів, котрі провинилися перед ханом і його баскаками.

Монастирі під час покарання Москви в 1382 і 1407 роках не були зруйновані й спустошені ханськими військами. Любов, повага і довіра володарів Золотої Орди і святителів (митрополита та єпископів) московського православ’я були взаємними. Російські байки про незалежних князів ростовсько-суздальської землі з 1238 до 1505 року – безпідставні. Навіть взаємини хана Золотої Орди і московського православ’я спростовують подібні безпідставні твердження.

Принагідно: Київ у ті роки, після переїзду Кіпріана в північні улуси Орди, або мав свого власного митрополита, або його єпархії безпосередньо підпорядковувалися Константинопольському Патріархові. Ніякого підпорядкування київських єпархій московським митрополитам не було. Цю аксіому необхідно пам’ятати. Бо коли в 1358 році митрополит Алексій самовільно прибув до Києва, то був арештований за наказом великого князя Ольгерда і майже два роки просидів у в’язниці. Його випустили в Московію тільки в 1360 році.

Після смерті Московського митрополита святого Фотія 1431 року північні улуси Орди не мали митрополита шість літ – до 1437 року. Причиною стала нова веремія у Великій Орді й, природно, у Московії. Тривала велика різанина в Орді між спадкоємцями Тохтамиша і Тимур-Кутлука. А Москва копіювала події у Великій Орді власною різаниною, так званою "шемякінською смутою".

Не будемо повторювати розповідь про події тих далеких часів. Вони страшні й драматичні. Тільки в 1437 році Константинопольський Патріарх Іосиф висвятив для північних улусів Орди нового митрополита—знаменитого Ісидора. Московська церква не любить вести мову про цього святителя. Замовчує його ім’я. Начебто митрополита й не було.

Саме Московський митрополит Ісидор брав участь від московської Православної церкви в знаменитому Флорентійському соборі (1439 рік) Католицької церкви, де було ухвалено рішення про об’єднання церков і підпорядкування Православ'я Римському Папі.

Природно, хан Великої Орди допустити такого не міг. Іслам у ті роки перебував у жорстокому протистоянні з католицизмом. Мова йде про країни, що сповідували мусульманську і католицьку релігію. Тому теля повернення в Орду митрополит Ісидор був посаджений під арешт (1441 рік). Пізніше – виселений з Великої Орди в Константинополь, як результат настійних звертань патріарха до хана.

Однак після цього Константинопольський Патріарх навідріз відмовився висвячувати нового московського митрополита. Назавжди!

Простежимо події того періоду й мотиви поведінки обох сторін: хана і патріарха. Отже, мотиви хана: природно, хан Орди не міг погодитися з ситуацією, коли без його згоди могли призначатися головні ідеологи держави. При цьому не варто забувати, що своє право хани Орди здобули в результаті військового походу 1269—1271 років на Константинополь. У хана Орди в ті роки не було ні найменшої причини ставити під сумнів своє право. Московський улус, як і всі улуси держави, був під твердим контролем ханської влади. Цьому є пудовий, витончений доказ. У 1431 році, при суперечці за право на Московський улус, головним доказом для Василія II (Темного) стали слова його підданого, сказані в палаці хана: "Юрій шукає Великого князювання за давніми правилами.., а наш (Василь. – В. Б.) – по твоїй милості, відаючи, що воно (Московське князівство. – В. Б.) є твій Улус: віддаси його, кому хочеш. Один вимагає, інший молить" [27, т. V, с. 136].

Оце й уся розповідь про московську незалежність від Орди в середині XV століття!

З іншого боку. Константинопольський Патріарх, і Візантія загалом, шукали підтримки в християнських державах Європи від страшної загрози – турецьких Ос– манів. Не варто забувати, що Візантія припинила своє існування після падіння в 1453 році Константинополя під ударами турків. Це стало початком тріумфу турецьких Османів над християнським світом Європи.

Таке історичне тло, на якому розгорталися події навколо московського митрополита Ісидора.

Саме з веління хана Орди в 1448 році московська православна церква, порушивши існуючі в ті часи церковні канони й статути, обрала собі незалежного від Константинопольської патріархії митрополита Іону. Так учинила церква, котра сьогодні ‘ страшно турбується" неканоніч– ністю дій Української Православної Церкви Київського Патріархату. Чи не смішно?

Із 1448 року саме московська православна церква стала неканонічною. Самопроголошеною! Відтоді вона почала розвиватися у відриві від християнського світу. У самоізоляції. Через що одразу ж перетворилася на жорстокий і слухняний придаток спочатку ханської, а пізніше – князівської влади. Хоча вона й раніше була слухняним знаряддям золотоординських ханів. Однак митрополити, що прибували з Константинополя (греки, болгари, київські русичі), хоч якось привносили свіжий струмінь у московитське середовище. Після 1448 року це віконце виявилося закритим для Московії. Настала довга, 250-літня ера московської самоізоляції й падіння у страшну прірву відсталості.

Це падіння збільшилося в результаті загибелі Великої Орди, що сталося 1502 року. Саме в тому знаменитому році великий Кримський хан Менглі-Гірей надіслав Московському князеві Івану III лист, де писав: "Улуси лиходія нашого в руці моїй, а ти, брате люб’язний, чуючи настільки добрі звістки, радій і тішся!" [27, т, VI, с. 381].

І ми вдруге (перший раз – у нашій першій книзі) замкнули історичне коло походження і становлення Московії.

Завдяки ханським привілеям московські митрополити зібрали в руках православної церкви величезні людські й матеріальні ресурси фіно-татарського етносу. Що й допомогло московському князеві прибрати до рук своїх сусідів.

Саме два уламки колись найбільшої імперії Чингісидів – Кримська Орда і Московія – піднялися до кінця XV– початку XVI століття. Відтоді Московія отримала право самостійно визначатися зі своїм князем. Першим став Василій III. І, як писав професор В. О. Ключевський, саме з цього періоду до кінця XVII століття відбулося формування московитів (великоросів) як нації. У повній самоізоляції, на базі винятково фінського населення давньої країни Моксель.

Період же "монастирського ходу" тривав аж до XVIII століття. Бо ж разом із ногою московського загарбника всюди прямувала нога московського православного священика. Вогнем і кров'ю збирали страшну імперію. Страшну у своїй неприборканій жорстокості та презирстві до моралі та релігії підкорених народів.

ПІСЛЯМОВА,
або
СВІДЧЕННЯ ВІЛЬГЕЛЬМА ДЕ РУБРУКА,
РАПІИД-АД-ДІНА, ДЖУВЕЙНІ ТА ІНШИХ

1

На закінчення другої книги спробуємо підійти до теми фальшування російської історії з дещо іншого боку. Пояснимо читачам, чому книга має таку незвичну назву – Країна Моксель.

Ця назва московитів і їхньої землі в давні часи була історично узаконена і зайвий раз свідчила про існування в X—XVI сторіччях абсолютно різних етносів на сучасних землях Русі-України і Моксель-Московії.

Із XIII сторіччя до нас дійшла чудова книга "Подорож у Східні країни" Вільгельма де Рубрука року Благості 1253". У 1253—1255 роках велику імперію Чингісидів відвідав посол короля Франції Людовика IX – Вільгельм де Рубрук. Він доставив ханові Сартаку, старшому синові Батия, лист короля Франції. На той час у Європу проникла чутка, що старший син хана Батия – Сартак – сповідує християнську релігію. Почувши цю звістку, європейські монархи спробували встановити контакт із майбутнім правителем Золотої Орди. Одночасно попробували одержати дозвіл на поширення католицької віри серед населення.

Мусульманська релігія в ті роки (1253 рік) ще не зуміла закріпитися в імперії. Відтак Рубрука у вищих ешелонах влади зустрічали доволі прихильно.

Однак із 1250 року в імперії вже був християнський митрополит Кирило, висвячений у сан із дозволу хана Батия, тому Рубрук не отримав права на проповідь католицької віри. До речі, Рубрук не приховував цього факту в своїй книзі. Водночас він виразно засвідчив, що в 1253 році лише брат хана Батия – Берке – сповідував іслам. А вся імперія і влада стояли перед вибором релігії.

Вільгельм де Рубрук був винятково розумною й спостережливою людиною. Ті достовірні й незаперечні факти, які він доніс до нас. є безцінним історичним скарбом.

Недарма Катерина II, видаючи в 1795 році книгу Плано Карпіні "Історія Монгалів". навідріз відмовилася видати книгу Рубрука. Хоча книга Рубрука в ті роки була відома і досить популярна в Європі, Ї! навіть цитує М. М. Карамзін у своїй "Історії", свідомо перебріхують.

Знала імператриця, що робила. І нащадкам своїм заборонила видавати книгу Рубрука.

Лише 1911 року в Російській імперії видавець А. С. Суворін уперше опублікував книгу Вільгельма де Рубрука "Подорож у Східні країни". Ясна річ. У 1911 році перебрехати книгу Рубрука, як це зробила Катерина II з книгою Плано Карпіні, вже було неможливо. Тому до нас дійшли великі, незаперечні свідчення. Скористаємося ними.

Ось виписка з книги посла короля Франції, яка стосується далекого українського буття: "На півночі цієї області (Криму. – В. Б.) є багато великих озер, на берегах яких е соляні джерела; як тільки вода їхня потрапляє в озеро, утворюється сіль, тверда, як лід: із цих солончаків Батий і Сартак мають великі доходи, тому що з усієї Русі їздять туди по сіль, і з кожного навантаженого воза дають два шматки тканини, які коштують пів-іперпера" [10. с. 68—69].

Написано – мов сфотографовано! Маємо незаперечне свідчення господарських зв'язків русичів-украінців XIII сто ліття з Кримом. Про що цс може говорити?

По-перше: про відновлені до 1253 року господарські й торговельні зв'язки у землях колишньої Київської держави. Вочевидь, втрати від військ хана Батия були не настільки великі, як нам намагалася нав'язати московська історіографія. Тому що їздили в Крим по сіль "з усієї Русі". Тобто в 1253 році "вся Русь" жила, працювала і вільно їздила в Крим.

По-друге: налагодження за короткий час, після військового розгрому, торговельних зв’язків із Кримом свідчить про існування їх і до приходу в Київ військ Батия. Тобто господарські й торговельні зв’язки між Руссю і Кримом були тільки відновлені. Бо свідчення про доставку солі з Криму у Велике Київське князівство зустрічаємо і в стародавніх літописах. Нічого дивного констатацією самого факту торгівлі сіллю Рубрук не відкрив. Він уразив нас свідченням масштабності цієї торгівлі – "з усієї Русі". Тобто торгівля між Руссю і Кримом мала не епізодичний характер, а постійну основу. Адже Батий і Сартак із цієї торгівлі мали "великі доходи".

Навіщо я розвиваю свідчення Вільгельма де Рубрука?

Тому, що російська імперія дотепер втовкмачує світовому співтовариству, нібито саме російські мужики (з Тамбова і Рязані), починаючи з XVIII століття, почали обживати й облаштовувати землі так званої "Новоросії". Хоча в XII—XIII століттях українські чумаки вже вільно себе почували в степах Причорномор’я і Приазов’я. Вони не лише їздили поспіль, а одночасно будували там житло, розводили худобу, обробляли землю, вирощуючи просо.

Рухаючись по землі Русі лише в одному напрямку, Вільгельм де Рубрук зустрічав на своєму шляху багато селищ русичів, котрі здійснювали перевіз через ріки за наказом хана Батия. Про це він написав у книзі. Ось така правда відносно "тамбовської Новоросії".

Однак нехай ні в кого не виникає спокуса поширити слово "Русь" на московитів XIII століття. Великий мандрівник дав чітке позначення землі Русі та її кордонів. Послухайте: "На північ від цієї області (Перекопу – В. Б.) лежить Русь, що має всюди ліси; вона тягнеться від Польщі та Угорщини до Танаїду (Дону. – В. Б.)" [10, с. 85].

І далі не менш чітко: "...досягай великої ріки Танаїду... Ця ріка слугує східним кордоном Русі" [10, с. 87].

Хоч як би вивертали московити свої вигадки, але за Доном в 1253 році не існувало іншої "Русі". Тим паче її не могло бути в межиріччі Оки і Волги, у знаменитому "Мерському стані". Там проживав зовсім інший народ, який до приходу хана Батия мав свого "государя" і, природно, свою "державу". І Вільгельм де Рубрук ще розповість нам про це.

Хочу порадити українським історикам більш виважено підходити до московської брехні "про появу українського чумацтва в XVI столітті". Не вірте відвертій облуді! Адже корінь чумацтва, праці та волі варто шукати в XI—XII століттях нашої історії. Уже в ті далекі роки русичі-українці обживали і облаштовували степи Причорномор'я.

Отже, Рубрук почав свій шлях 7 травня 1253 року із Константинополя й прибув у Солдайю, сучасний Судак, 21 травня. Відтак із Солдайї – до кримського Перекопу, а далі – до ставки хана Сартака – він із людьми, котрі супроводжували його, рухався на возах і був у дорозі з 1 червня до 31 липня. Швидкість руху на возах у ті часи не перевищувала 30—35 кілометрів на день. Воли мали потребу в їжі й відпочинку. Тоді як пересування на конях дозволяло подолати на добу близько 100 кілометрів.

Послухаймо мандрівника. Позаяк далі, від ставки Сартака до Каракорума, він рухався на конях.

"...Майже кожен день, наскільки я міг обчислити, долали таку відстань, як від Парижа до Орлеана" [10, с. 102].

Відкривши карту Франції, неважко визначити, що відстань становить близько 100 кілометрів. Запам’ятаємо це свідчення Рубрука, воно знадобиться.

Необхідно дуже старанно використовувати свідчення, не допускаючи ні найменшого проникнення "доважку брехні" й відволікаючих маневрів московських істориків. Будемо користуватися словами мандрівника, без жодних попутних московських "уточнень і пояснень". Тому що там завжди є "доважок брехні". Так, додаючи до книги "Карту шляху Іоанна де Плано Карпіні і Вільгельма де Рубрука", видавці самовільно змістили місце ставки хана Сартака в межиріччі Волги і Дону, куди прибув Рубрук 31 липня 1253 року, майже на 200 кілометрів на південний схід. І, як побачимо надалі, це було зроблено свідомо. Бо місце стоянки ставки Сартака визначене абсолютно точно.

Послухаємо посла короля Франції: "Таким чином, значить, ми вирушили до Батия (від Сартака. – В. Б.) прямо на схід і на третій день дісталися до Етилії (Волги. – В. Б.)’" [Ю, с. 92].

Так визначено відстань від ставки Сартака до Волги за маршрутом “прямо на схід" – 300 кілометрів. Дуже просто. А ось уточнення посла короля Франції щодо місця переправи через Волгу під час поїздки до хана Батия:

"Отже, у тому місці, де ми зупинилися на березі Етилії (Волги. – В. Б.), є нове селище, яке Татари облаштували упереміш із Русичів і Сарацинів (мусульман. – В. Б.), що перевозять послів, котрі їдуть до двору Батия або ж повертаються звідти, бо ж Батий перебуває на іншому березі, в східному напрямку, і він не проходить через це місце, де ми зупинилися, коли піднімається влітку (на північ. – В. В.)... і від цього місця до міст Великої Булгарії (устя ріки Ками. – В. Б.) на півночі вважається п’ять днів шляху (на конях. – В. Б.)" [10, с. 96].

Відмірявши п’ятсот кілометрів від устя ріки Ками на південь, потрапимо на саратовський закрут ріки Волги (Етилії), Саме там у 1253 році було селище, куди прибув Рубрук: на волзькому закруті, на північ від сучасного міста Саратова.

До речі, на це місце вказують європейські і арабські карти, що дійшли до нас, та інші свідчення. Є і додатковий, побічний доказ у словах Вільгельма де Рубрука. Уважні читачі мали би звернути увагу на закрут ріки Волги. Кочуючи з величенними табунами худоби, Батий не міг заходити у "мішок" закруту. Тому й кочував подалі від Волги та волзького селища. Фронт пересування батиєвих табунів із випасом становив більше 100 кілометрів.

То було величне видовище. Авторові цих рядків доводилося бачити з гелікоптера подібну картину перегону худоби з Монголії в Казахстан. І хоча кількість худоби була незрівнянна з табунами хана Багия, але враження від руху величенної живої маси залишилося на все життя.

Рубрук за час своєї подорожі дізнався правду не лише про русичів-українців, а й також про московитів того часу. Позаяк перебував в імперії Чингісидів більше двох років, мав багато зустрічей із ханами імперії, у тому числі з Верховним ханом Менгу, ханом Золотої Орди Батиєм і десятками інших. Він зустрічався в Орді з царями, візирами, послами, священиками різних релігій, з майстровими людьми багатьох країн і народів; вів з ними великі диспути й багатогодинні розмови. Поза всяким сумнівом, зустрічався як із русичами з Русі, так і з фінами (мерянами) ростовсько-суздальської землі. Ось що він засвідчив про московитів XIII століття:

"Про країну Сартаха та про її народи.

Ця країна за Танаїдом (Доном. – В. Б.) дуже гарна і має ріки й ліси. На півночі (від ставки Сартака, розташованої в районі селища Тернівка Воронезької області. – В. Б.) є величезні ліси, в яких живуть два роди людей, а саме: Моксель, котрі не мають ніякого закону, чисті язичники. Міст у них нема, а живуть вони в маленьких хатинах у лісах. їхній государ і значна частина люду були вбиті в Германії. Саме Татари вели їх разом із собою до вступу в Германію, тому Моксель дуже прихильні до Германців, сподіваючись, що за їхнього посередництва вони ще звільняться від рабства Татар... Удосталь є в них свиней, меду і воску, дорогоцінного хутра й соколів. Позад них (на схід. – В. Б.) живуть інші, іменовані Мердас, яких Латини називають Мердиніс, і вони – Сарацини (мусульмани. – В. Б.). За ними (на схід. – В. Б.) Етилія (Волга. – В, Б.)" [10, с. 88].

Мабуть, кожна розсудлива людина розуміє: подібні свідчення могла залишити тільки людина, котра серйозно вивчила ситуацію і стан справ на місці. Вести мову про звільнення' 'від рабства Татар за допомогою Гермаз тців'' можна було, лише почувши думку від самих громадян "країни

Москель". А якщо згадати, що, згідно з російською історіографією, на північ від сучасного міста Воронежа, між Доном і Волгою, інших "держав" на чолі з "государями", крім Рязанського і Володимирського князівств, не існувало, стане очевидно, про якого "государя" йде мова. Саме вони, Володимирське і Рязанське князівства, у XIII столітті були країною Моксель!

У 1253 році при дворі хана Сартака, якому хан Батий 1250 року передав у володіння землі між Доном і Волгою, Вільгельм де Рубрук зустрів не одну сотню людей серед знаті й воїнів, котрі покорили в 1237 році країну Моксель. Через 16 років вони ще чудово пам’ятали ті часи, а багато хто навіть обіймав посади баскаків, сокольничих, ям’ямів та інші у тодішньому Ростовсько-Суздальському улусі.

Землі між Доном і Волгою цінувалися ханами Золотої Орди. Вони мали соковиті трави, безліч невеликих рік, що дозволяло випасати худобу з провесни до пізньої осені. Недарма хан Орди Джанібек заснував селище Тулу на честь своєї дружини Тайдули за більш ніж 400 кілометрів на північний захід від сучасного міста Воронежа. Хани Орди зі своїми табунами й там кочували, полювали, відпочивали. Така правда часу.

Сподіваюся, читачі звернули увагу – Рубрук розділив фінські племена, які жили на північ від ставки Сартака, чітко за релігійною ознакою: "Моксель і Мердиніс". Одні вирощували свиней і, природно, їли свинину, інші були – "сарацини", тобто – мусульмани, і свинини не вживали. У цьому розподілі немає нічого протиприродного. Тому що "Мердиніс" сусідила з Волзькою Булгарією, і як засвідчив посол короля Франції: "І я дивуюся, який диявол заніс сюди закон Магомета... ці Булгари – найлютіші Сарацини, котрі міцніше тримаються закону Магометового, ніжхто-небудь інший" [10, с. 96].