Текст книги "Моксель, або Московія. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

З

Не варто гадати, що граф О. С. Уваров ставив перед собою завдання очистити російську історичну науку від згубного "доважку брехні". Звичайно, ні! Граф був відданим сином матері-імперії. Він служив імперії вірою і правдою, тож навіть гадки не мав що-небудь відкидати.

Однак необхідно пам’ятати: ще з петровських часів у Росії існували дві взаємовиключні теорії походження Московської держави. Перша, так звана норманська (варязька) теорія, і друга– слов’янська. Я не буду в нашій книзі глибоко вникати в це питання. Можна написати не один том про те, як безкомпромісно "схрещували шпаги" російські історики. І одні, й другі в значній частині своїх міркувань спиралися на брехню та вигадки. Перші стверджували, що так звану "російську державність" принесли й поширили на Київ і Москву варяги. Вони, мовляв, очолили державу і створили правлячий клас. Оскільки сторонніх норманів було багато, згодом, осівши в Московії, дружинники-нормани створили еліту держави – боярство, яке перетворилося на російське дворянство. Другі, слов’янофіли, подібну теорію начисто відкидали. Вони стверджували, що саме слов’яни, вчинивши "перетік" у Московію "трьома шляхами", повністю витіснили з тих земель фінські племена й створили Московську державу. Ця історична гризня була тривалою і тяглася з XVIII до початку XX століття. Лише "пани-більшовики", прийшовши до влади, поставили в цій суперечці остаточну крапку. Вони підтримали слов’янофільську теорію та почали її "подальше вдосконалення", запустивши міф про "три братні народи". Хоча ця, уже нова, "теорія", ніяк не заважала "російському братові" протягом XX століття переполовинити двох інших "молодших братів" – українців і білорусів.

Утім, це тема іншої розмови.

Отже, повернімося до російського археолога О. С. Уварова. Ми пам’ятаємо, що граф мав тюркське коріння. Зрозуміло, що слов’янофільська "теорія" ніяк не могла імпонувати графові. Та й навчаючись у Німеччині й Італії, О. С. Уваров, природно, не міг мати виключно слов’янофільські уявлення про історію своєї країни. Вивчивши праці археолога, можна сміливо стверджувати, що О. С. Уваров дотримувався так званої "змішаної теорії". Це коли і "варяги живі", і "слов’яни цілі". Ось як це подано в археолога:

"З початком літописання починається тісний зв’язок Мері зі слов’янськими племенами, і співучасть її в закликанні Варягів". І ще: "прикордонне змішання різних народностей було першим ступенем до якнайшвидшого й найближчого ослов’янення всього Мерянського народу..." [4, с. 17].

Дотримуючись "змішаної теорії", граф не вважав за потрібне запускати у свої археологічні дослідження "доважок брехні" про "слов’янське минуле Мерянської землі". У цьому не було резону. Бо, як розумів О. С. Уваров, державність як Новгорода, так і мерянської землі насадили "Варяго-Руси". До речі, "теорія про Варяго-Русів" – це виключно катерининська думка, яку вона виклала у своїй праці: "Міркування про проект історії Росії XVIII століття”, написаній власноруч, котра збереглася в чорновому оригіналі".

Міркування датовані 1785 роком. Не будемо цитувати Катерину II, цю родоначальницю великої містифікації російської історії. Подамо лише думку, запозичену графом О. С. Уваровим у Катерини II:

"На початку X століття Новгородці підкорили своєму впливу фінські племена, які мешкали від них на схід, з’єднали в одне спільне громадське життя, залучивши і їх до закликання Варяго-Русів, і, нарешті, всі разом підпали під панування північних (норманських. – В. Б.) прибульців" [4, с. 50].

Тобто О. С. Уваров, дотримуючись подібної точки зору на історію Московії, не мав потреби вносити "доважок брехні" у свої дослідження. Через це його праця має для історії першорядне значення. В його вихідному матеріалі не подається звичайного російського "доважку брехні". Хоча окремі висновки та посилання, зроблені графом, все-таки начинені цим злом.

Розкопавши та дослідивши останки тисяч могил, О. С. Уваров ніде не знайшов ознак слов’ян. І навіть до останків "норманів" можна віднести одиничні поховання.

У мерянських могилах IX—XII століть не було виявлено жодних ознак іншого етносу. Вони всі цілком тотожні. Тому археолог змушений був визнати цю всуціль мерянську ідентичність і поставити перед собою здивоване запитання про "норманів". Послухаймо О. С. Уварова: "Ми бачили, при вивченні обрядів поховання та при описі характерних ознак мерянського одягу, що всі кургани мають той же загальний характер і що всі вони лише в мінімальних деталях відрізняються один від одного. Суцільна одноманітність, що доходить типової незмінюваності у всіх подробицях, не може існувати за такої численної кількості курганів, хоча й одного народу, але поширеного на великому просторі. Скрізь помітні розходження, що пояснюються різним майновим станом похованих, але загальний характер могил і характерний стиль виявлених предметів постійно залишаються ті ж самі; тому постає запитання: де ховали Норманів або інших іноземців, котрі так часто заходили до Мерян?" [4, с. 61].

Тут археолог О. С. Уваров зіткнувся з необхідністю підтвердження "норманської присутності" серед мерянського етносу. І він ретельно намагався розшукати так звані "норманські сліди". Без цих "слідів" його книгу просто не дозволила б друкувати в ті часи цензура.

Зрештою, археолог дає таке пояснення "норманської присутності":

"...Крім звісток письмових (маються на увазі тик звані катерининські "літописні зводи", – В. Б.), ми маємо ще речові докази про незаперечне перебування Норманів у цих місцевостях. Пригадується, що академік Френ першим висловив переконання, що знаходження африко-арабських монет у стародавніх скарбах з арабськими грішми у прибалтійських країнах і всередині Росії (Росії в ХІІ столітті не існувало! – В. Б.) до придніпровських областей і навіть далі від Володимира на схід, мусить бути приписане Варягам, які занесли їх сюди під час своїх набігів або під час переходів на південь до Візантії" [4, с. 61—62].

Натяжки помітні неозброєним оком. Категоричне твердження, що "африко-арабські" монети завезені в мерянську землю самими лише "варягами", – абсурдне. Адже шлях по Волзі для персів і арабів (і не лише для них) був значно простіший і зручніший, ніж шлях варягів: через Середземне море, через десятки дрібних, ворогуючих між собою європейських князівств і держав і, нарешті, тисячі кілометрів по дикій, заболоченій тайзі. Притім відомо з історичних джерел про постійну присутність у Волзькій Булгарії в X—XII століттях купців зі східних країн. І цілком природно, що саме арабські купці платили за хутра арабськими монетами й арабськими товарами. Не варто також забувати про існування могутнього Арабського Халіфату, до складу якого входили не лише весь Середній Схід, а й вся Північна Африка та навіть деякі території Європи. Нагадаю читачам: у 922 році Муктвдир-Халіф на прохання булгарського царя Алмуша прислав експедицію арабів у Булгар для прийняття Ісламу. Саме з тією делегацією прибув знаменитий арабський історик Ібн-Фадлан, на якого часто посилається у своїй книзі граф О. С. Уваров.

Треба також мати на увазі, хоч би як це здавалося дивним великоросам та їхнім холуйським поплічникам з інородців, що праці графа О. С. Уварова висвітили ще одну, дуже істотну правду: мерянська земля та її народ упродовж VIII—XII століть не мали ніякого зв’язку з Великим Київським князівством. Це може видатися парадоксальним, однак це – правда.

Зверніть увагу: розкопавши в споконвічній мерянській землі тисячі могильних курганів, граф О. С. Уваров не виявив жодної київської монети. Хоча ми знаємо, що в Києві ще за часів великого князя Володимира Святого (980– 1015) чеканили срібні монети. Навіть візантійських монет на всій мерянській землі виявлено лише три. Тобто і візантійські монети через Київ не потрапляли в мерянську землю, хоча зв’язки Києва з Візантією в IX—XII століттях були дуже інтенсивні. Подумайте, чи не дивно: є монети баварські й саксонські, є монети богемські і страсбурзькі, є монети німецької імперії, англосаксонські, булгарські, бухарські, самаркандські, вірменські, багдадські. Але немає ні єдиної монети київської!

І це в ті часи, коли, відповідно до великоросійської міфології, мерянська земля була повністю заселена слов'янами, що прийшли з Київського князівства, і складала разом із Києвом єдину державу.

Чи не дивно?

Тут ми зустрічаємося з найбільшою історичною "чорною дірою". Російські так звані "професори історії" завжди мовчанкою обходили подібні парадокси своєї історії.

Раніше московська влада, чи царська, чи більшовицька, могла закрити людині рота. Сьогодні настав час розвінчування російських історичних парадоксів і відвертої брехні. Весь "доважок брехні" з тієї "науки" повинен бути виметений чистою мітлою і викинутий на смітник історії!

До речі, ось як О. С. Уваров пояснив відсутність у мерянській землі візантійських монет:

"...Ми мусимо взагалі зазначити, що, судячи з незначного числа знайдених візантійських монет і з незначної порівняно кількості предметів візантійського виробництва. Меряни не мали прямих торговельних зносин із Грецією... Іншим способом ми не можемо пояснити, що знайдено лише три візантійські монети, тоді як східних і західних найшлося більше трьох сотень" [4, с. 88].

Російські історики, запускаючи "доважок брехні", пояснювали практично все. Однак мені здається, що навіть вони неспроможні пояснити цей незаперечний факт своєї історії: немає в могилах мерян IX—XVI століть жодної київської монети! А ми "трубимо" про єдність київської і мерянської земель із далекого IX століття!

Чи не смішно?

Дотримуючись логіки великого археолога О. С. Уварова, ми маємо підстави розвинути його думку: відсутність монет Київського князівства свідчить про незаперечну відсутність зносин, як торговельних, так і політичних, між Великим князівством Київським і мерянською землею в XIII століттях. Справді, інакше ми це явище пояснити не можемо.

Гадаю, ми маємо підстави зробити подібний висновок. Позаяк граф О. С. Уваров цілковито проігнорував очевидний факт. Як його ігнорували й десятки інших російських істориків.

Настав час припинити брехливі балачки при "московську філію Київської Русі”. Її ніколи не існувало.

Не будемо зупинятися на всіх "доважках брехні", виявлених у книзі археолога О. С. Уварова. Відзначимо лише доволі істотні, з якими нам доведеться стикатися в процесі досліджень.

Про дрібні "фоли" говорити не станемо. Позаяк російська історія без них ніколи не обходилася. Отже, перший "доважок брехні" – твердження О. С. Уварова, нібито арабські історики Ібн-Фадлан та Ібн-Даст не розрізняли київських слов'ян від мерян "Залешанской землі". Цей відвертий "доважок брехні" дозволив О. С. Уварову автоматично перенести твердження давніх арабських істориків (і не лише їх), мовлені на адресу русів-слов’ян, на племена фінського етносу. Слід гадати, що цей "доважок брехні" походив із його концепції походження Московії, Для О. С. Уварова подібний "національний дріб’язок" не мав істотного значення, тому що, згідно з його "теорією", все історично цінне в Московію принесли Нормани (Варяги).

Наступний істотний доважок брехні", запущений ученим у свою книгу. – так зване "ближнє сусідство на західному рубежі мері з вятичами, кривичами і словенами”. Ми ведемо мову про ключові, істотні доважки брехні" в книзі археолога. Не маємо права замовчувати цю облуду російської історії, яку О. С. Уваров запозичив, не піддавши глибокому аналізу.

Отже, поговоримо про перший "доважок брехні". Археолог О. С. Уваров пише:

"Ми маємо свідчення арабських письменників X століття про те, що Руси приходили в Булгари для торгівлі: тут мусимо лише зауважити, що під ім'ям Русів або руських купців арабські письменники, імовірно, розуміли всіх осіб, не розрізняючи народностей, які приходили до них з північно-західних місцевостей, населених або слов'янськими, або іншими племенами. Таким чином, напевно, і Мерян... сприймали араби за справжніх русів" 14. с. 75].

Як бачимо, облуда в російську історичну науку запущена ґрунтовно, на довгі роки. Сподівалися – навічно. І навіть невтямки О. С. Уварову, що меряни, будучи плем’ям фінського етносу, відрізнялися від слов'ян, хоч київських, хоч новгородських, не лише зовнішніми рисами обличчя й будовою тіла, а головне – мовою. І тут відмінності між ними досить істотні. Тому будь-який купець або сам розмовляв мерянською (фінською) мовою, або залучав мерянського перекладача. За мовою можна було поплутати мерю з весю, мордвою або муромою, але не зі слов’янами.

Ця облуда очевидна й нетямущому.

Не обмежуся, однак, цим елементарним спростуванням "доважку брехні". Процитую археолога, бо ж на наступних сторінках він сам себе спростував:

"Східні письменники переказують нам подробиці німої торгівлі, яку Араби провадили з північними народами, особливо з Весю. Німа торгівля, як найперший ступінь розвитку торговельних зносин, замінена пізніше простою меновою торгівлею, коли люди, що вступають у зносини, зустрічаються і взаємно обговорюють ціну товару. Нарешті, третій ступінь розвитку – коли вживаються гроші для торгового обігу. Ібн-Фадлан розповідає, що Руси платили в його час по диргему за одну зелену бусу..." [4, с. 119].

Учений власноручно "загнав цвях" у твердження про те, що "арабські письменники" не відрізняли "Русів від Мерян". Ще й як відрізняли! Вони вели торгівлю з мерею і весю ще в VII столітті. Нижче я наведу слова давнього історика Йордана, де він чітко відокремив мерю навіть від мордви. Не кажучи вже про скіфів.

Не будемо подавати інших прикладів того, як О. С. Уваров "вправлявся" у подібному "возз’єднанні" мерян зі слов’янами. То були голослівні твердження. Ми вже говорили в першій книзі "Країни Моксель" – великоросові абсолютно нічого не варто запустити у свої міркування звичайну брехню. Як правило, він користується раніше запущеною неправдою без роздумів.

Розкопав граф О. С. Уваров тисячі могильних курганів; виявив у них більше двох тисяч монет, у тому числі більше трьохсот, що відносяться до IX–XII століть; не виявив ні єдиної київської монети за більше ніж і шестисотлітній період мерянській землі (з 980 до 1580 року) – і мов заціпило. Навіть єдиним словом не згадав! Навіщо?!

Між іншим, затятий опонент Уварова – О. А. Спіцин точнісінько так само проігнорував цей факт, нібито його й зовсім не існувало. Скажіть, навіщо московитові доводити якийсь зв’язок Москви з Києвом у IX—XII століттях? Для нього подібне твердження доказів не потребує. Цей "доважок брехні" уже "обґрунтували" попередники. Така логіка російського державника-шовініста.

Настав час поговорити, хоча б коротенько, про західну межу мерянської землі. Тобто про черговий "доважок брехні", запущений Уваровим у свою книгу. Не будемо багато говорити про північні, східні та південні межі мерянських володінь. Бо навіть сам він визнав, що "Мерю оточували із трьох сторін єдиноплемінні з нею фінські народи; Мурома, Мордва, Черемиса й Весь" [4, с. 15].

Гадаю, читачам однаково, де закінчувалася земля мері й починалися землі весі, муроми, мордви, мещери або марі (черемисів). Усі ці племена в IX—XIII століттях були родинними, розмовляли однією мовою і вели однаковий, лісовий спосіб життя.

Однак зверніть увагу на той факт, що світова історія з далеких часів, ще з VI століття, від готського історика Йордана, вже розрізняла фінські племена. Так, Йордан у своїй знаменитій праці "Про походження й діяння готів", розповідаючи про підкорені Германаріхом землі, серед інших відзначив і нам знайомі: "...Готи, Скіфи... Меря. Мордва..." та ще біля десяти інших народів і племен. Наступні арабські історики, такі як Ібн-Фадлан, Ель-Балхі, Ібн-Даст, перебуваючи у Волзькій Булгарії, розрізняли не лише племена, а й також їхній побут, ступінь розвитку, одяг, прикраси тощо. А до кінця XII століття фінські племена почали розрізняти і за релігійними ознаками. Бо ж, прийнявши 922 року іслам. Волзька Булгарія посилено просувала його в мордовські межі. У той же час, до середини XII століття, серед мері й весі з'явилися християнські проповідники, які прийшли в мерянську землю.

Існували у ті часи і різні язичницькі вірування. Що й надало право Вільгельму де Рубруку, який перебував у 1253—1255 роках в імперії Чингісидів, заявити, що північні землі хана Сартака на той час уже розділилися на "Моксель і Мердиніс", які, згідно з його твердженням, розрізнялися, власне, зa релігійними ознаками: одні їли свинину (моксель) і примикали до християнства, хоча у своїй масі щe були язичниками, інші (мердиніс) – примикали до мусульманської релігії (і, природно, свинини не їли).

До речі, і курганні розкопки О. С. Уварова засвідчили, що саме в XII столітті в мерянській землі почали з’являтися перші несміливі ознаки християнства. Хоча повсюдно панувало язичництво. Характерними щодо цього стали розкопки так званих "Ліпицьких битв" 1177 і 1216 років. Про них ми поговоримо нижче. При цьому в мерянських курганах IX—XII століть язичницького періоду були відсутні ознаки інших етносів.

Отож чіткого розмежування земель мері та її сусідів на півночі, сході та півдні не існувало.

Тепер погляньмо, де закінчувалася мерянська земля на заході. Відповімо на запитання: де проходив вододіл (бо ж навіть О. С. Уваров визнав, що головними шляхами сполучення в ті часи були ріки) між мерею й східними слов’янами в IX—XIII століттях? А відповівши на це запитання, встановимо істину.

Ми пам’ятаємо твердження О. С. Уварова (і не лише його), що меря повністю володіла своїми головними ріками і їхніми притоками – Волгою, Окою, Клязьмою, Москвою, Мологою та іншими. А ось як меря рухалася по ріках:

"У такий спосіб Молога, Шексна, Кострома, Меря, Немда, Унжа, Межа з їхніми притоками здебільшого течуть із півночі на південь і впадають у Волгу, в головний водний шлях Мерянських поселенців. Ідучи по Волзі, Меряни піднімалися на північ уздовж приток, проникали в лісові землі північної смуги й засновували поселення іноді але на верхів’ях тих же рік.

Західний край північного рубежу Мерянської землі примикав до Шексни і правого берега Молога" [4, с. 16].

Нам усе ж доведеться заперечити графові О. С. Уварову щодо північно-західної межі мерянській землі. Зазначимо: провівши на карті лінію кордону в цьому місці від Мереново, північніше Торжка, у напрямку села Мералево, до ріки Молога, археолог став суперечити сам собі, своїм словам про примикання мерянської землі до "правого берега Молоти". А якщо згадаємо, що в 1843—1844 роках археолог М. А. Ушаков розкопав кургани на річці Сорогожа Весьєгонського повіту Тверської губернії [на карті позначені цифрою 14), де знайдені мерянські підвіски, спалені тіла й горщики, а також монети кінця X століття, то нам стане зрозуміло, що межа мерянської землі проходила значно північніше. І включала розкопки Вишневолоцького повіту біля річки Волчина (на карті позначені цифрою 15) і розкопки того ж М. А. Ушакова в Устюжському повіті Новгородської губернії по великій Воровицькій дорозі (на карті позначені цифрою 16), де знайдені предмети, цілковито тотожні мерянським, і ті ж східні монети кінця X століття. Тобто на північному заході межа мерянської землі повинна бути значно північніше, за містом Вишній Волочок. Ось такі "дрібниць "забув" урахувати граф О. С. Уваров.

Пропоную подивитися на карту сучасної Калінінської (Тверської) області та зайвий раз переконатися, що ріки Серогожа, Волчина та Іловиця, де велися розкопки, відмежовані від Новгорода Валдайською височиною і входять до басейну річки Молога. Тобто новгородські слов’яни в XII століттях володіли зовсім іншими ріками. І не було зафіксовано необхідності "перетікання" новгородців у мерянську землю. До речі, давні арабські історики, та й сам О. С. Уваров, підтвердили, що фінські племена в той час знищували прибульців. Та й безліч знайдених східних монет виразно свідчать про зв’язок мологських мерян саме з Волзькою Булгарією, а не з Новгородом. Як мовиться, скрізь клин для російської брехні.

Саме Валдайська височина була на заході межею мерянської землі До речі, з Валдайської височини і витікає "Волга, головний водний шлях мерянських поселенців".

Перейдемо до західних мерянських кордонів у Московській губернії. Графові О. С. Уварову не дозволили з цього приводу сказати правду. У сімдесяті роки XIX століття в Російській державі вже лютували слов’янофіли. Велися нескінченні війни з Туреччиною за "слов’янську балканську спадщину". Гіпотеза про "московське слов'янське минуле” приймалася без доказів. Тому цензура й обрізала мерянськую землю по річці Москва. Але якщо уважно читати О. С. Уварова, то переконаємося в облудності визначення "московського мерянського західного кордону". Учений своїми дослідженнями спростував цю неправду. Послухаймо археолога:

"Річка Нерська вказує нам, що Меряни за її течією дійшли до річки Москва й Окою проникли в Рязанський і Пронський повіти" [4, с. 16].

І ще:

"У Тульській губернії: Мерлево – Олексинського повіту, між Окою та річкою Упа. Мерлиновка – цього ж повіту на р. Упа" [4, с. 10].

І там жила меря!

Тобто меря, вийшовши з "Мерського стану" на Москву-ріку, пішла далі по річці Ока і вийшла на місця нинішнього розташування міст: Коломни, Кашири, Калуги, Рязані, Пронська і т. д. Але, за логікою графа О. С. Уварова, чомусь злякалася по ріках Москва, Руза, Істра, Пахра, Нара, Протва пройти на захід 50—150 кілометрів. Тоді як на південний захід, південь і південний схід пішла на 200—300 кілометрів. Це в ті часи, коли меря господарювала на цих ріках і коли, відповідно до стародавніх літописів, на Москві-ріці, крім мері, ніяких племен не водилося.

Дивна логіка у великого археолога.

Тут ми вкотре стикаємося з відвертою російською неправдою, з російською брехливою шовіністичною байкою про слов’янське коріння московитів. Однак, як це зустрічається майже у всіх російських істориків, О. С. Уваров свою думку про закінчення мерянської землі на Москві-ріці сам і спростував.

Учений у своїй книзі дуже багато говорить про розкопки, проведені іншими археологами в Московській губернії, про чимало мерянських поселень, назви яких походять із фінської мови. Безперечно, вони належали мері. Простежимо за словами графа, коли не йдеться про кордони мерян. Там О. С. Уваров більш відвертий.

Так чи інакше, з мерянським корінням, хотів того чи не хотів археолог, він пов’язав 11 (одинадцять) повітів Московської губернії. Ось ці повіти:

Коломенський, Бронницький, Богородський, Клинський, Рузський, Дмитровський, Звенигородський, Московський, Подольський, Можайський, Верейський.

Більш ретельно вивчивши питання та звіривши зі стародавніми картами, я гадаю, можна було б знайти й інші московські повіти, де також у X—XII століттях жила меря. У цьому сумнівів не може бути.

Нагадаємо читачам, як пов’язані московські повіти із мерянським етносом. Отже, згідно з графом О. С. Уваровим:

– "У Московській губернії: Меря (село) в Богородському повіті: Мерялево – Клинського повіту, за 16 верст від міста" [4, с. 9].

– "Але без усякої зміни назви ці збереглися... у Бронницькому повіті чимала притока річки Ока називається рікою Мерська, або Нерська (насправді річка Нерська впадає в річку Москва. Археолог посоромився навіть про це сказати. – В. Б.]" [4, с. 8].

– "Меря сиділа "на Клещино-озері", а древня назва Клешино збереглося також у назві багатьох селищ: ...Клещево – (в] Клинському повіті, Клещево – (в) Бронницькому повіті" [4, с. 10].

– "Мерино у Дмитровському повіті; згадується в грамоті 1504 року... Мерловка (ріка) у Мединському повіті; впадає в Городенку, що впадає в Істру зліва" [4, с. 10].

– Селища фінського походження Московської губернії: "Шупуліно, Шупадово, Шульпіно, Шукліно, Шуково, Шугарово, Фітарово, Фітпино, Кабаново, Кабужсько, Карабаново, Коквіно, Кіргоміно, Бужарово, Саурово, Ссмерліно, Семерніно, Сорпово і т. д." [4, с. 11].

– Однокореневі мерянські слова: "У Московській губернії: (Волга), Ворсино, Воньково... Село Восци розташоване в Коломенському, Новоторжському і в Осташковському повітах; Шугар – у Ростовському, а Шугарово – в Дмитровському повітах" [4, с. 12—13].

– "Можна... ще вказати на разючу подібність інших давніх назв із фінськими словами. Сара-Sara особлива трава, звідси Sariola, місце, яке обростало такою травою... Сараєво поселення у Звенигородському повіті" [4, с. 14].

– "Треба згадати про ще одну розкопку курганів, проведену в Московському повіті біля села Успенського в 1845 р. (У ті ж часи були проведені розкопки в Коломенському повіті (на карті позначені 3, 4), Бронницькому повіті (5), Богородському повіті (6), у Московському повіті (7, 8), де були знайдені поховання з речовими доказами, цілковито тотожними мерянським. – В. Б.). На пологому березі Москви-ріки було 24 кургани різної величини... нарівні з поверхнею землі відриті були кістяки... З речей знайдено: на шиї кістяка обруч із крученого дроту з червоної міді, ...серги, біля пояса – дві фігурки начебто конячок, цілком подібних до... (мерянських), бронзовий перстень. ...бронзовий ланцюжок і бронзові браслети" [4. с. 19].

Поховання у такими ж точно речами були знайдені: в Подольському повіті (на карті позначені цифрою 9). у Звенигородському повіті (10). у Можайському повіті (11). у Верейському повіті (12).

О. С. Уваров, до речі, зауважив із приводу розкопок, виконаних у західних повітах Московської губернії:

"Подібність деяких, так би мовити, запільних предметів. що зустрічаються у всіх могилах майже без розбіжностей..." [4, с. 20].

Однак висновки щодо розкопок за Москвою-рікою вчений чомусь поставив під сумнів. Мовляв, не можна стверджувати, що там проживали меряни. Тому що, згідно з московською державною міфологією, там повинні були проживати в’ятичі та кривичі. Він навіть не вважав за потрібне пояснити, як у IX—XII століттях в’ятичі та кривичі зуміли з’явитися в тій місцевості. Проігнорував він і той факт, що розкопки за Москвою-рікою проводили колеги-археологи і мали щодо цього інші, ніж в О. С. Уварова, думки.

Нижче ми познайомимося з висновками професора А. П. Богданова, зробленими в результаті археологічних розкопок у Московській губернії.

Однак ми дещо відхилилися від теми.

Звертає на себе увагу той факт, що досі в Тульській і Калузькій губерніях та на північному сході Смоленської губернії, відмежованої від іншої частини В’яземською височиною, про мерю збереглася пам’ять у гідроніміці (назвах рік):

– ріка Угра – в сучасних Калузькій і Смоленській областях;

– ріка Жиздра – в Калузькій області;

– ріки Вазуза, Воря – на північному сході Смоленської області й т. д.

А ось іще більш цікаві назви:

"Мієрейка, річка Смоленської губернії під містечком Красним; Мери в Двінському повіті на річці Мериця, що впадає у Двіну зліва” [4, с. 10].

Згадаймо інші слова археолога О. С. Уварова:

"Нарешті звернемо увагу і на такі назви селищ, що походять від прізвиськ, даних народом тим штучним пагорбам, які піднімаються над древніми могилами: сільце Курганиха в Олександровському повіті біля кордону Московської губернії; Курганне, або Кургани, три селища в Подольському, Звенигородському та Рузському повітах Московської губернії... Судячи зі співзвуччя всіх цих назв, ми можемо припустити, що вони означають присутність могильних насипів так само, як назви, що походять від городища або городка, свідчать про колишнє при цьому селищі городище або городок.

Ми... оглянули всі давніші житла Мерянського народу і перші його висілки, що означилися за допомогою археологічних досліджень..." [4, с. 49].

Як бачимо, сам же археолог О. С. Уваров спростував твердження про межу мерянської землі, яка проходить по річці Москва.

Не будемо подавати слова інших російських археологів другої половини XIX століття, які відкидали твердження О. С. Уварова про проходження кордону мерянської землі по річці Москва. Наведемо найбільш авторитетну думку російської науки з Великої Енциклопедії:

"Древнє населення Московської губернії ще відноситься до епохи вживання кам’яних знарядь, але про антропологічний тип цього населення не збереглося даних. Значно більше даних про так зване Курганне плем'я яке жило тут, як гадають, у X—XII століттях і залишило після себе численні могили-кургани із залишками древньої культури, хоча й грубої, але вже знайомої і з бронзою, і з залізом. Це бідне... населення... і являло собою ту фінську народність, яка відома під ім’ям Мері.." [7, с. 444].

Так Велика Енциклопедія розставила всі крапки над "і".

І останнє щодо цього питання, на чому зупинимося.

У XIX столітті в Російській імперії вийшла книга Голубовського "Історія Смоленської землі до початку XV століття". У ній автор чітко визначив наявність на смоленській землі двох різних культур: одна культура належала південно-західній частині губернії, а друга, різко відмінна від першої, – належала північному сходу губернської землі.

Відкрийте карту сучасної Смоленської області та особисто переконайтеся: Валдайська височина, що переходить у Вельську, а далі – у Вяземську височини, якраз і відтинає північно-східну частину Смоленської області. Саме в тій, відсіченій, частині течуть мерянські ріки: Волга, Вазуза, Угра і Воря. А із західного боку тих же височин витікають древні слов’янські ріки: Дніпро і Десна.

Таким природним шляхом визначилася західна межа мерянської землі. Вона закінчувалася в лісах Брянщини та на північному сході Смоленської області, а на заході Тверської області (губернії) навіть заходила в Новгородську (сучасну) область.

Як бачимо, московська брехня відшаровується від правди, досить тільки легко натиснути. Подібне помітимо не раз, вивчаючи праці інших російських істориків та археологів.

З "нікудишнього дрантя" сфабрикували московити свою історію. Скрізь тріщить, мов зогнилий мундир.