Текст книги "Моксель, або Московія. Книга друга"

Автор книги: Володимир Білінський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

І в першій половині XIII століття меряни-язичники становили основу населення ростовсько-суздальської землі. А граф О. С. Уваров навіть засвідчив, спираючись на хронографи, що подібне мало місце в Московії XVI– XVII століть. Така історична правда без "доважку московської брехні".

Не буду подавати підтверджуючих прикладів про всі круглі мерянські кургани, які належать до Ліпицької битви 1216 року. Тому що й у них були "знайдені кістяки, які лежать безладно". Християнських курганів серед них не виявлено.

По-друге, Ліпицька битва 1216 року засвідчила винятково низький рівень розвитку ростовсько-суздальської землі – народу й князівства. Можна уявити собі рівень військового мистецтва мерян і їхніх "государів", якщо 3—4-тисячна дружина Мстислава Удатного вщент розгромила 12—15-тисячну, по суті, юрбу, втративши всього 6 воїнів, а знищивши 9233 людини – представників фінського етносу. Перед нами – свідчення страшної сили!!! Тут мова повинна йти про розумовий розвиток населення, про засоби військової техніки (мечі, кольчуги, бойові сокири, шоломи, щити й т.д.) кожної зі сторін, про військову тактику й стратегію і, нарешті, про звичайну психологічну стійкість. Згідно з літописом, це навіть не битва, а звичайне винищування великої людської череди...

Говорити далі немає потреби.

Нарешті, по-третє. Ми вкотре переконалися, що в першій половині XIII століття, до приходу військ хана Батия, у країні Моксель домінував фінський етнос. А загальне населення країни Моксель (Ростовсько-Суздальське, Рязанське, Муромське й інші князівства) становило біля 150 тисяч. Тому що коли князь Юрій, утікши з бойовища, прискакав до Володимира і попросив жителів захистити місто, то почув у відповідь:

"Князю Юрію! З ким нам боронитися? Брати наші побиті, а інші в полоні, а інші прибігли без зброї, з ким нам стати?..

У Володимирі залишався люд не ратний: попи, ченці, жінки та діти..." [46, с. 146].

І так було по всій ростовсько-суздальській землі в 1216 році. Фінський етнос до приходу військ хана Батия становив базис, на якому утворилася Московія.

Кожна розсудлива людина розуміє: із часу входження країни Моксель (майбутньої Московії) до єдиної татаро-монгольської держави – Золотої Орди – про "перетікання слов’ян" у ті землі говорити не доводиться.

З 1238 року татари і фінські племена отримали єдину батьківщину. До Московії почали масово заселятися представники татар.

6

Не варто перебільшувати ролі князівської династії Рюриковичів у становленні ростовсько-суздальської землі. Версія московських істориків про особливу місію перших князів цієї династії в становленні "московської державності" – безпідставна. Тому що князі не ставили своїм завданням державотворення. Тим паче – слов’янське. Подібні твердження з’явилися значно пізніше, коли московській владі знадобилися "підстави" для пояснення своєї розбійної експансії. Які й виявилися звичайним "доважком брехні".

Перші князі ростовсько-суздальської землі династії Рюриковичів були людьми абсолютно неосвіченими, але головне – клятвопорушниками. Між іншим, іще в першій половині XIX століття російські історики про це говорили не соромлячись. Московська облуда про "велич" перших князів "Залешанської землі" виявилася лише малою часткою тієї великої брехні, за допомогою отої Московія зазіхала на фундаментальні основи українського народу, його історії та його святинь.

Піянець і відбілювачі на лик Юрія Довгорукого, Андрія Боголюбського та їхніх спадкоємців почали накладати пізніше, особливо ж – у радянський час, коли московським історикам довелося трішки "поділитися" минулим Київської держави з "братами-українцями" і "братами-білорусами". Отоді й полилася облуда про "велич і шляхетність" перших великоросів – Юрія Довгорукого, Андрія Боголюбського та інших.

Пропоную ознайомитися з тим, як характеризував свого першого правителя граф Михайло Васильович Толстой у книзі "Розповіді з історії російської церкви". Книга видана в 1879 році, пройшла цензуру Московської духовної академії. Саме за цим підручником у духовних семінаріях і академіях до 1917 року (та й пізніше) вивчали "Історію російської церкви".

Послухайте:

"Тим часом, як гідний син Мономаха Мстислав Великий (Київський князь. – В. Б.) і благочестиві сини його – Всеволод і Ростислав подавали землі руській приклад християнських і царствених чеснот.., у землі Суздальській княжив молодший син Мономаха Юрій (Георгій) Володимирович, прозваний Довгоруким. Властолюбний, але безтурботний, він знаменитий в історії громадянським облаштуванням східного краю.., у якому він провів квітучі літа свого життя...

Юрій не мав чеснот великого батька, не прославив себе в літописах жодним подвигом великодушності, жодною дією щирого добросердя, властивого Мономаховому племені. Він не поважав святості клятв, часто збурював Русь із власного честолюбства. Будучи сином Мономаха, якого любили у всіх кінцях землі Руської, він не вмів заслужити народної любові ні на півночі, ні на півдні, де нарешті вдалося йому, незадовго до смерті, зайняти престол великого князівства. Народ Київський так ненавидів Довгорукого, що, довідавшись про смерть його, поспішив розграбувати палац князівський і не дав поховати тіла його поруч із гробницею Мономаховою: Юрія поховали за містом у Спаському Берестовському монастирі" [47, с. 67—68].

Навіть не віриться, що мова йде про великого Київського князя, якому не знайшлося місця в жодному із сотні київських храмів.

Я твердо впевнений, що ця людина ніколи не сиділа на київському великокнязівському престолі. Нагадаю читачам, що всі так звані "загальноросійські літописні зводи" ні словом не згадали про діяння Юрія Довгорукого до кончини Володимира Мономаха. Він, мовби вискочивши із кущів після смерті батька, якийсь час потинявся під Києвом, потім невідомо чому пішов у країну Моксель. Дивацтв, як у появі, так і зникненні цієї людини, цілком достатньо. Природно, питання появи князя Юрія вимагає особливо пильного вивчення. Ми ніколи не повинні забувати, що остаточний список усіх князів династії Рюриковичів відредагувала особисто Катерина II. А перед нею в династичному князівському роду брудними чоботями наслідив Іван IV (Грозний:) разом зі своїми духівниками. Саме цим (забрудненим) списком князів династії Рюриковичів ми сьогодні користуємося.

Не буду вдруге цитувати слова, сказані про Юрія Довгорукого особисто Катериною II. Навіть вона визнавала його хижацтво й клятвопорушення.

Ще більше невтішних слів можна сказати про Андрія Боголюбського. Тому граф Михайло Толстой у своїй книзі дуже хитро й практично блискавично обійшов питання про Андрія Боголюбського – один із прикладів уже церковного замовчування московського бандитизму й святотатства.

Покаяння ніколи не було властиве московському істеблішменту – як державному, так і церковному. Тому що покаяння завжди припускало недопущення подібних дій у майбутньому. А Московія ось уже вісімсот років поспіль ходить усе по тому ж порочному колу бандитизму, іменованому – "збирання землі російської".

Ми раніше встановили, що до приходу Юрія Довгорукого в країну Моксель. а це – 1137 рік, мерянський етнос тієї землі ще не прийняв християнську релігію і перебував в язичництві. Християнство тільки почало втягувати у свої ряди окремих представників фінського етносу. Навіть під час Ліпицької битви 1216 року у військах ростовсько-суздальських князів відзначений переважно язичницький контингент. Що значить: і в часи входження країни Моксель до складу Золотої Орди населення краю у своїй масі було язичницьким. І це стало вирішальним фактором підтримки християнської релігії з боку золотоординських ханів. Адже церква групувала й поєднувала населення в громаду, вела його облік. Це в першу чергу було потрібно ханській владі. Тому з першого дня входження ростовсько-суздальської землі до складу Золотої Орди (січень 1238 року) церква стала головним інструментом у руках ханів по залученню фінського етносу до складу держави.

Хочу нагадати про ще один принциповий момент. Мова йде про час призначення ханом Батиєм баскаків у ростовсько-суздальській землі. Історики Російської імперії запустили в це принципове питання неабияку порцію 'доважку брехні". За їхніми "сказаннями", хан Батий взагалі на багато років забув про своє завоювання країни Моксель. Мовляв, пройшовся вогнем і мечем та пішов собі геть – у пониззя Волги і Дону. Однак подібні твердження – відверта брехня. Цією неправдою московські історики намагалися приховати два принципових питання: перше – про призначення на посаду великого Володимирського князя Ярослава Всеволодовича, і друге – про проведення першого перепису населення в "Залешанській землі". Саме ці два питання є ключовими, пояснюючи повну залежність місцевих призначенців від центральної влади Орди.

Кожному зрозуміло: хан Батий не для того завойовував ростовсько-суздальську землю, щоб забути про неї на кілька років, не призначивши в ній свого управителя – баскака. А головне – не встановивши постійної (щорічної) данини зі своїх нових володінь.

Твердження про те, що після походу хана Батия ростовсько-суздальська земля була повністю розорена й спустошена, також не мають підстав. Ці твердження—цілковитий вимисел. Знищувалися лише ті, хто піднімав зброю на прибульців, чинив опір. Це аксіома – не вимагає доказів. У російській історії, особливо в церковній, збереглося чимало свідчень про те, як хан Батий пощадив селища й монастирі, що добровільно скорилися йому.

Читаємо московські свідчення: "Ризположенський, жіночий (монастир), у повітовому місті Суздалі; існує з 1207 року... При навалі Батия, у 1238 році, коли Преподобна Єфросинія (черниця. – В. Б.) була ще жива, місто Суздаль розорене татарами; обитель же збережена її молитвами й залишилася неушкодженою" [51, с. 41].

Зрозуміло, що не самою лише молитвою був урятований монастир. Черниця Єфросинія скорилася ханській владі (тому що будь-яка влада – від Бога), присягнула на вірність Батию і продовжувала управляти обителлю. Під наглядом ханського баскака. Усе по-житейськи просто й буденно. Однак у таких діяннях і подіях геть-чисто відсутня "московська героїка й патріотика". Чого, власне кажучи, не спостерігалося за давніх часів. А це зовсім не влаштовувало російських шовіністів. Тому й народжувалося безліч "доважків брехні" й героїчної патетики.

Наведу іще більш очевидний приклад: "Богословський, чоловічий (монастир), за 25 верст від Рязані на березі Оки... Він заснований на початку ХІІІ століття... Є переказ, що Батий... наблизився до обителі з наміром її розікрасти; але, вражений раптово жахом, замість руйнування обдарував його скарбами, і до ікони Богослова, що була тоді запрестольною, приклав герб і печатку свою золоту; та й після того мав до обителі повагу, від чого вона й не піддалася загальному нещастю... Рукоятка цього чудотворного образа зберігається досі в ризниці, з написом, що вияснює цю достопам’ятну подію, ... печатка ж Батиєва взята, у половині XVII століття, Архієпископом Рязанським Мисаїлом і – ...нею позолочена водосвятна чаша, що перебуває нині в Успенському Кафедральному Соборі, у Рязані" [51, с. 461].

Цей приклад цінний тим, що показує, наскільки влада ханів у Золотій Орді була потужною й стабільною. Минали віки, але жодна людина в Орді не сміла навіть наблизитися до герба й печатки хана Батия. Вдумайтеся в це історичне свідчення! Відкритим текстом російські автори історії ніколи б подібного не заявили.

А ось свідчення російського професора Л. М. Гумільова: "...постраждали міста Рязань, Володимир і маленькі Суздаль, Торжок і Козельськ. Інші міста здалися на капітуляцію і були збережені" [52, с. 282].

Навіть ВРЕ (третє видання) змушена була промовчати про знищення Батиєм у 1237—1238 роках таких міст-князівств, як Переславль-Заліський, Ростов (Великий), Галич-Мерський, Муром, Городець, Новгород-Нижній тощо. Всі вони "здалися на капітуляцію" і "були збережені".

Ось чому хан Батий не міг піти із завойованої землі, не затвердивши в кожному "селищі-місті" свого управителя – баскака. Природно, у помічники баскакам були призначені місцеві порученці-князі. Не міг же татарин-баскак бігати по лісу та збирати мерян-язичників, що порозбігалися. Для цієї мети й потрібен був місцевий чиновник. До речі, якщо подумки заглибитися в російські джерела, можемо й цьому знайти підтвердження (факти про призначення Батиєм баскаків у 1237—1238 роках).

Послухайте:

"Назва Муром походить від імені фінського племені муроми... у 1088 і 1189 рр. його розоряли болгари й володіли ним кілька років.., терпів він і від князівських міжусобиць (1239 рік)..." [53, с. 533].

Здавалося б, про яку князівську міжусобицю можна весги мову, коли над головою висить меч татарського баскака? Але в тому й полягає брехня російської історичної науки, що в ній розведені між собою причини й наслідки. Вони подаються як незалежні явища. Відповідь про наслідки міжкняжої ворожнечі знаходимо в зовсім іншому місці, хоча й у тому ж Новому Енциклопедичному словнику:

"За Ярослава Юрійовича в 1239 р. татари спалили Муром" [53, т. 27, с. 529].

Як бачимо – не пішли татаро-монголи в 1238 році з ростовсько-суздальської землі. Залишилися! Пішли головні військові сили. Разом із ними пішла й військова дружина країни Моксель, яка 1240 року разом з військами Батия брала участь у штурмі древнього Києва. Згадайте свідчення Вільгельма де Рубрука:

"Їхній государ і більша частина люду були вбиті в Германії (похід Батия в Європу в 1240—1242 роках.– В. Б.). Татари вели їх разом із собою до вступу в Германію..." [10, с. 88].

До речі, за наклепом великого Володимирського князя Ярослава Всеволодовича та за вказівкою великого володимирського баскака ті ж татари в 1239 році покарали не лише Муром, а й Городець:

"Городець – одне із найдавніших поселень на Волзі, засноване в 2-й пол(овині) 12 с(толіття)... У 1239 (році) Г(ородець) був спалений військами Батия" [16, т. 7, с. 122].

Подам останнє, уже радянських часів, свідчення безмежної влади ханських баскаків у ростовсько-суздальській землі:

"Залежність від ханів виражалася в тому, що... князь возсідав на своєму престолі "з волі царської", тобто ханської ... Посаджений на престол... князь потрапляв у той же час під контроль ханської влади... Контроль цей здійснювали баскаки" [54, с. 220].

Зафіксував роль баскаків у Московії й великий київський історик XIX сторіччя Микола Михайлович Білозерський. Матеріал зберігається в його архівах: "Баскаки. У Росії, після підкорення її моголами, були Баскаки, а у Володимирі, столиці Великого князя, – Великий Баскак. Вони головні правителі в покорених країнах: мають військо та ін." [55, с. 1—9].

Що цікаво – є свідчення, що Великий Баскак сидів у московському Кремлі навіть у 1477 році, за Івана III. І Кремль належав саме йому, а не Московському князеві.

Незбагненно!

Нижче подамо це історичне свідчення.

Така коротка картина сталого правління в ростовсько-суздальській землі теля підкорення її в 1238 році ханом Батиєм і входження її до складу єдиної держави – Золота Орда.

Цих істин читачі не зможуть знайти в російській історії. Хоча вони беззаперечні.

Однак картина буде неповною, якщо не відзначимо й другий принципово важливий факт, який стався в країні Моксель 1238 року. Мова йде про перший перепис населення ростовсько-суздальської землі. Російська історична наука зробила все можливе, щоб приховати факт першого перепису населення й час його проведення. Найчастіше з цього питання насаджувалися відверті вигадки. Ми ж повинні розуміти, що в переписі населення була зацікавлена навіть колишня князівська влада, щоб хоч якимось чином визначитися з кількістю данини для хана. Адже за збір данини відповідали в першу чергу місцеві князі, у той час як баскаки вели нагляд за виконанням збору й вершили правосуддя.

Мені довго довелося шуїсати хоч найменшу зачіпку щодо цього. Зачищення матеріалу було проведено настільки ретельно, що практично не залишилося жодних слідів. Лише вивчаючи книгу авторів радянського періоду В. Д. Грекова й А. Ю. Якубовського "Золота Орда і її падіння", вдалося знайти підтвердження того давнього першого перепису. До речі, книга видана комісією Академії наук СРСР під особистою редакцією президента Академії С. І. Вавілова. І мова, як бачите, йшла не про розквіт і могутність Золотої Орди, а саме про "її падіння". Такі парадокси "сказання" російської історії!

Читаємо:

"Для першого перепису й збору данини Вату послав баскаків. Про цей перший перепис ми маємо лише натяки" [54, с. 221].

Отже, в ростовсько-суздальській землі за перші роки своєї влади хани Золотої Орди провели три переписи населення:

І перепис: 1237—1238 роки (хан Батий);

ІІ перепис: 1257—1259 роки (хан Берке);

ІІІ перепис: 1272 рік (хан Менгу-Тимур).

Читачі, очевидно, звернули увагу, як суттєво суперечать ці факти й діяння ханів Орди цинічним твердженням московитів про дикість і варварство завойовників. Це типове поводження великоросів – вихваляти себе й своє, а принижувати сусіда й супротивника за допомогою звичайної брехні, підтасуванням фактів і вимислів.

Не будемо нагадувати, яким чином на початку 1238 року хан Батий призначив Володимирським князем Ярослава Всеволодовича ("шапкозакидателя"), прийнявши від нього клятву на вірність, і 6-літнього сина Олександра, прозваного Невським, в аманати (заручники). Про це докладно мовилося в першій книзі.

Нагадаю лише: був князь Ярослав з міста, "що здалося на капітуляцію", Переславля-Заліського, який неабияк прислужився ханові Батию.

Отже, по лінії князівської колонізації мерянської землі ми коротко оглянули весь період перебування перших Рюриковичів у ростовсько-суздальському краї, їхні діяння, міжусобиці, середовище перебування, склад населення краю до перших кардинальних рішень хана Батия щодо зміни статусу самої землі й статусу князя.

Князі країни Моксель із 1238 року перетворилися на звичайних слуг хана і його влади, а сама територія ростовсько-суздальської землі разом із фінським етносом стала рядовим улусом Золотої Орди. Законодавчу й виконавчу владу у Володимирському улусі здійснював Великий Баскак, починаючи з 1238 року, з першого дня завоювання. Така правда історії.

7

Паралельно з князівською колонізацією країни Моксель відбувалася і її церковно-монастирська колонізація. При цьому необхідно знати: якщо князівська колонізація практично не мала жодного значення для встановлення "московської державності", то церковна колонізація фінських племен стала одним із головних факторів тієї "державності". Позаяк: "Російський народ одержав дві багатих історичних спадщини – монгольську і візантійську... співвідношення між впливом монгольським і візантійським у російській історії є співвідношення між порядком факту і порядком ідеї.

Монгольська спадщина полегшила російському народові створення плоті... держави.

Візантійська спадщина озброїла російський народ потрібним для створення світової держави ладом ідей" [56, с. 33].

Не більше й не менше!

Саме хани Золотої Орди та привілейована в Орді православна церква стали тими головними інструментами, завдяки яким з’явилися Москва, московити і сама Московська держава. Все інше, як то кажуть, додалося. І династія князів Рюриковичів – у тому числі. Хоча зазначимо: ханам Золотої Орди й на гадку не спадало що-небудь подібне. Однак їхні дії та рішення сприяли саме такому перебігу подій.

Розглянемо найбільш характерні дії та епізоди з життя православної церкви в ростовсько-суздальській землі, її владик і методи їхніх діянь. Пізнаємо саму суть тієї церкви й процес її зрощування з державною владою. Установимо, як саме дії православної церкви сприяли перетворенню фінських язичницьких племен на "плем’я московитів", а пізніше – на "великоросів". Розглянемо три головних періоди становлення православ’я в ростовсько-суздальській землі. Ось вони:

– період невпевненого просування (1073—1237);

– період відданого служіння Орді (1238—1354);

– період монастирського засилля (1354– 1505).

І. Період невпевненого просування церкви

Ми пам’ятаємо, що так звані "загальноросійські літописні зводи" нав’язували душу про двох єпископів ростовсько-суздальської землі – Феодора та Ілларіона, які нібито побували в ній до 1073 року.

Уже на стадії завершення написання другого тому роману-дослідження "Країни Моксель" мені вдалося знайти церковну книгу "Древні Святині Ростова Великого" – твір графа М. Толстого", виданий у Москві 1847 року в Університетській друкарні. Книга, звичайно, пройшла найсуворішу церковну цензуру. Про що повідано на її перших сторінках. У ІІІ розділі книги: "Історичні відомості про Архієреїв Ростовських" чітко зафіксовано:

"а) Феодор Грек.., та б) Іларіон, так само Грек... існування обох цих Єпископів доволі сумнівне, і низка святителів Ростовських вірогідно починається зі Св. Леонтія" [48, с. 68].

Офіційна церковна наука була змушена визнати факт наявності "доважку брехні" у питанні, яке стосується перших святителів країни Моксель, і зуміла відмовитися від відвертого вимислу. Тобто достовірно встановлено, що першим єпископом, який ступив на ростовсько-суздальську землю, став Св. Леонтій. І ступив святитель на ту землю тільки в 1073 році. Він появився в країні "дикій і ворожій" і був убитий мерянами того ж 1073 року. Ми вже писали, як це сталося.

Другим єпископом, який з’явився в країні Моксель, став Святий Ісайя. Він, згідно з книгою графа М. В. Толстого, "преставився (відійшов у інший світ) 1089 року Травня 15" [48, с. 68].

Наступним достовірно встановленим єпископом у ростовсько-суздальській землі був "Нестор, настановлений близько 1150, вигнаний Андрієм Боголюбським у 1156" [48. с. 69].

Однак граф Толстой не зміг обійтися без власного "доважку брехні". Він перед Нестором згадав про нібито чинного в країні Моксель єпископа Єфрема І. Оскільки той Єфрем: "У посланні єп. Симона до блаженного Полікарпа йменується Суздальським” [48, с. 69].

Не будемо вести дискусію щодо вірогідності даних про існування єпископа Єфрема. Хоча зауважимо, що сумнівне одиничне слово "суздальський" не може бути достовірним доказом. Тим паче, що абсолютно нічого не відомо про діяльність Єфрема в ростовсько-суздальській землі. Та й усі історики згодні, що після смерті Ісайї до появи в країні Моксель Юрія Довгорукого єпископа в ній не було. Можливо, він прибув разом із князем 1137 року. Хоча, ще раз нагадую, ніяких відомостей про перебування в Суздалі і Ростові єпископа Єфрема в історії не зафіксовано.

Після вигнання Никона єпископом став Леон. Про нього сказано: "Леон посвячений в 1158 році. Вигнаний із Суздаля в 1159 і з Ростова в 1162, за хабарництво, а згідно з Троїцьким літописом, за єресь. Після нього знову повернувся Нестор і пробув до 1164 р." [48, с. 69].

Єпископи ростовсько-суздальської землі не мали підтримки ні з боку князя, ні з боку населення: їх убивали, виганяли, міняли. Це цілком зрозуміло, якщо взяти до уваги, що й сам князь, і його дружина, і місцеве фінське населення жили в напівдикому стані, були кровно пов’язані з древніми фінськими звичаями й віруваннями. А християнська релігія не сприймалася місцевими фінськими племенами.

Дуже цікавий наступний єпископ країни Моксель Феодор І. Про нього в книзі графа М. В. Толстого сказано: "Феодор, на прізвисько Калугер, посвячений у Константинополі в 1170 році; позбавлений сану в 1172, за нечувані жорстокості, і, за судом Митрополита, покараний відсіканням правої руки, відрізанням язика й осліпленням" [48, с. 69].

Маємо можливість переконатися в страшному розгулі мракобісся та дикості вже в самому православному середовищі ростовсько-суздальської землі кінця ХІІ століття. Але що цікаво: єпископ-грек, прибувши із Константинополя, природно, не міг миритися ні з так званим "двовірством", ні з паралельним поклонінням каменям Кардо-сярко, ні з розбещеністю й бандитизмом самого князя Андрія Боголюбського. Він почав запроваджувати в церковному житті суворі релігійні порядки. За що й поплатився. Саме князь Андрій Воголюбський – "перший великорос", якому "однаково були любі" і християни, і нехристі, – укотре вже став організатором знущання з єпископа.

Константинопольський Патріарх довгих 13 років забороняв висвячувати для ростовсько-суздальської землі нового єпископа. І лише в 1185 році "ігумен Спаського Берестовського монастиря... як твердить літописець, мовчазний, милостивий до вбогих, ласкавий до кожного, лагідний мовою й ділами", був висвячений в єпископи ростовсько-суздальської землі [48, с. 69].

Підібрали саме такого, котрий був потрібний у тій землі.

Помер Єпископ Лука в 1189 році.

Не стану описувати, як висвячувалися і як діяли ще три єпископи першого періоду становлення православної церкви в країні Моксель. Подам лише їхні імена: Іоанн І, Пахомій, Кирило І. Зазначу – всі вони, зрештою, складали сан, приймали схиму й віддалялися в монастирі замолювати гріхи.

Страшне свідчення!

Навіть святителі-єпископи початку XIII століття в ростовсько-суздальській землі за період своєї церковної діяльності обростали такою неймовірною кількістю зла й гріхів, що єдиним шляхом до порятунку душі ставало прийняття схими й повне віддалення від мирського життя.

Вдумайтеся, шановні читачі, у цю страшну істину – і зрозумієте облудність головних постулатів московської історичної дійсності.

Хочу також звернути увагу на той факт, що в перший період становлення православ'я почало приживатися серед фінських племен переважно у Володимирській губернії. Мова йде про племена, що жили на території пізнішої Володимирської губернії XIX століття. Не виявлено ні однієї церкви, ні єдиного монастиря на території майбутніх губерній – Московської, Костромської, Калузької, Тульської, Пензенської, Курської та інших першого періода православ’я (1073—1237).

Наводжу читачам перелік монастирів, пустинь та древніх церков першого періоду "невпевненого просування (1073—1237)" в "Залешанській землі" (у розрізі губерній майбутньої Московії). Матеріал подається згідно з дослідженнями Олександра Ратшина "Повне зібрання... про всі діючі в давнину й нині існуючі монастирі й прикметні церкви Росії. Складене з достовірних джерел", 1852 року видання.

Пропоную особливо ретельно дослідити територію Володимирської губернії, тому що саме в тій землі наприкінці XI й на початку XII століття православ’я вперше зробило свої несміливі кроки. На території Володимирської губернії в XIX столітті відомо 12 давніх монастирів і 10 давніх храмів (церков), зведених до 1238 року.

Практично всі вони розташовувалися в "зачастокольних містах-селищах", які зводилися князями. Природно, в містах проживали переважно люди, які прийняли християнство, однак допускалися й меряни-язичники: жінки прибульців, меряни-слуги, меряни-раби і т. д.

Цілком очевидно, що й церковні владики, і князі перші християнські храми зводили в "зачастокольних містах", під захистом князівської сили і влади. У той, перший, період православ’я дуже обережно ступало в дрімучі ліси (пустині). Адже язичництво жорстоко оборонялося і, значно переважаючи чисельно, давало відсіч.

Отже, поглянемо на всі відомі стародавні (до 1238 року зведені) монастирі й церкви. Нагадаю: як правило, при монастирі існувала церква. Найчастіше монастирі зводили на базі раніше існуючого храму (церкви). Але автоматично складати кількість монастирів і окремо зведених церков та говорити про загальну кількість храмів – не можна. Були ж бо монастирі без церков, з маленькими молитовними келіями.

ВОЛОДИМИРСЬКА ГУБЕРНІЯ

(територія другої половини XIX століття)

Місто Володимир

Монастирі:

1. Боголюбів монастир (чоловічий), за 11 верст від міста. "Він заснований у 1154 році... у 1238 році місто й монастир спустошені, скарби викрадені". Монастир не був зруйнований, відновлений у тому ж році [51, с. 29].

2. Княгинин монастир (жіночий), у місті. "...Заснований наприкінці XII століття... Монастир спустошено у 1238 році". Однак не зруйнований і відновив діяльність у тому ж році [51, с. 40].

3. Рождественський монастир (чоловічий), у місті. "Заснований у 1191 році... Тут упродовж 460 років спочивали мощі св. В. К. Олександра Ярославовича Невського і звідси перенесені 1724 з волі Імператора Петра І у С.-Петербург".

Обитель татарами в 1238 році не порушена. "Обитель ця знищена в 1764 році "за вказівкою Катерини II" [51, с. 42].

4. Георгіївський монастир (жіночий), у місті. "Він заснований (нібито. – В. Б.)... кн. Юрієм Володимировичем Довгоруким... Час знищення обителі невідомий" [51, с. 43].

5. Вознесенський монастир (чоловічий), у місті. "Про час заснування цієї обителі відомостей немає; відомо тільки, що в 1187 році вона вже існувала... Обитель знищена. Час знищення обителі невідомий" [51, с. 43].

6. Спаський монастир (чоловічий), у місті. "У 1238 році, при взятті Володимира Батиєм, монастир цей зруйнують, і Ігумен його Феодосій... страчений" [51. с. 44].

Скоріше за все, монастир після руйнування 1238 року не відновлювався.

7. Успенський монастир (чоловічий), у місті. 'У 1238 році геть спустошено... Ігумен Данило загинув" [51, с. 44].

Церкви (храми):

1. Успіння Богородиці. "Храм закладено у 1154 році.., збудованов 1160" [52, с. 52—53].

У 1238 році церква не зруйнована.

2. Димитрія Солунського. "Собор... споруджений у 1194 році". Храм ханом Батиєм не зруйнований [51, с. 55].

3. Положення Ризи Богородиці. "Храм побудований в 1158 році... і освячений у 1163 році... При навалі Батия, 1238, зруйнований” [51, с. 56].

4. Воздвиження Хреста. "Побудована... у 1218 році" [51, с. 56].

5. Іоакима і Анни. "Закладена... 1 травня 1196 року" [51, с. 56].

6. Різдва Богородиці. "Вона спочатку побудована в 1148 році" [51, с. 56].

Більше ні церков, ні монастирів у місті Володимирі та його околицях до 1238 року не існувало. І, як бачать читачі, переважна більшість у 1238 році здалися ханові Батию "на капітуляцію", принесли татарському ханові присягу на вірність і продовжили свою діяльність. До речі, названі останніми три церкви в 1238 році також не було зруйновано.

Місто Суздаль

Монастирі:

1. Ризположенський монастир (жіночий), у місті. "Існує з 1207 року" [51, с. 41].

Про його існування ми вже згадували, як про монастир, що потрапив до привілейованих за часів Батия.

2. Димитрівський монастир (чоловічий), у місті. "Він заснований (нібито. – В. Б.) ще близько 1096 року;.. Обитель у 1238 році розграбована й спалена; вочевидь, що вона тоді й загинула: тому що про час знищення її ніяких звісток нема" [51, с. 44—45].

3. Кидекшський, або Кидекоцький-Борисоглібський, монастир (чоловічий), за 4 версти від м. Суздаля. "Він був заснований у 1152 році... Коли (обитель. – В. Б.) скасована, невідомо" [51, с. 45].