Текст книги "Проклятий камінь"

Автор книги: Владислав Лозинський

У Львові на ринку

Ледве небо зарожевіло від ранішньої зірниці, я вже пробудився, а всі ще спали. Змовив я молитву набожно і з вдячним серцем до Божого Провидіння, що мене покинутого хлопця пригода не кинула ні між лихих людей, яких усюди увихалося багато в тих неспокійних часах, ані не видало в татарські руки. Тоді вийшов із лісу, щоб розглянутися, чи на світі безпечно.

Нікого не було видати, як далеко оком глянеш. По далекій доріжці, що білілася між зеленими полями, ніхто не їхав ані не йшов, але і татарів не було сліду. Видно ті останки їх учорашні вже помчали з околиці. Вернувся я на лісну поляну, виняв із кишені молитовник і став молитися.

Перший пробудився Красовський, а як побачив мене з книжечкою в руці, каже здивований:

– А ти вмієш читати! Ну, дивіться, я знаю таких, що в оксамитах ходять і блаватасах, а читати не вміють, а цей сільський хлопчина читає! А що ти ще вмієш?

– Нічого – кажу на це. – Я селянський син, а до того сирота, про науку мені не думати. Хліба й крівлі над головою не маю.

– Я такий, як і ти – каже Красовський – ні крівлі над головою ні хліба власного не маю, а таки вчуся. Пан Ляшкевич і інші добрі люди у Львові помогають мені.

– Добрі там люди у вас мусять бути – кажу. – Між такими людьми, то й сонічко тепліше.

– Всюди є добрі люди – каже Красовський. – Усюди сонічко тепле. Або де ні?

– Видно, я ласки Божої негідний, а за людською ласкою такий убогий хлопчина як я недалеко зайде.

– А я її також негідний, а таки в далеку дорогу вибираюся, а не трачу надії, що зайду там, де йду.

– А куди ти йдеш? – питаюсь.

– У Київ. Як скінчу школи у Львові, то піду до Могилянської Академії в Києві і там далі буду вчитися.

Мені дуже сумно стало і дуже тяжко на душі, що ось інші, такі вбогі як і я і такі молоді як і я, а вже знають, куди йдуть і де зайдуть і яке завтра їх жде за Божею волею, а я не знаю, де мені ногою ступити, де голову приклонити, чого шукати і чого ждати. Я наче той листок несений вітром, непевний, куди доля несе мене і де кине мене та як згину. Не міг я здержати жалю тай став плакати, закриваючи лице руками.

– Чого плачеш, Івасю – каже до мене Красовський і видно, спочуває мені від щирого серця… Послухай, навчу тебе гарної пісоньки на забуття смутку, такої успішної, що йно хіба молитва від неї успішніша. Послухай:

 
Кто тилко знаєт, же Господь на небі,
Hex ся не журит о своєй потребі;
Коли Спаситель розказал нам жити,
То й розгадаєт, що їсти і пити,
Одежду дасть грішному тілу
Упасти не дасть своєму ділу.
Тилко всякі справи
Кинь з руки ласкави,
Будеш доброй долі
Не згинеш ніколи
При Єго милости.
А хоць хто прикро і на тебе глянет,
Вдові, сироті нех серце не вянет.
Крикнеш до Бога: «Рятуй мя, Господи,
І потішай мя во моєй пригоді!»
Прудкая пред Ним летит стріла,
Твоєго ані рушит тіла.
В полудень і в нощі
Ближній Бог помощі.
Ані з своїм брати
Тужи вічной страти:
Господь Бог над нами!
 

Слухав я цієї пісоньки, а за кожним її словом спливала мені розрада у серце.

Як уже сонце добре було на небі, побудилися всі й повставали. Ляшкевич приступив до мене, поклав мені обі руки на рамена тай каже:

– Я ще тобі не дякував, сину, але вже тебе маю у вдячному серці тай там на все останеш, а то по старому більша річ, ніж сама подяка. Я не знаю, хто ти і який ти, чесний чи ні, але це знаю, що Бог зіслав тобі віру на моє спасіння, а так без тебе не був би я вдячний Богові, коли б не був вдячний і тобі.

Сказав це, поцілував мене в голову, а я його покірно в руку.

– Я ніякий пан і не багач – говорив далі. – Я слуга й не високого стану, хоч доброму панові служу. Золотом тобі не заплачу, бо його не маю, а що я для сина мого зробив би, коли б його мав, то і для тебе радо зроблю, коли твоя воля піде за моєю волею. Бо бачиш, відвага не все з чеснотою в парі ходить. Стріляти вмієш, то знаю, але чи працювати вмієш, того не знаю. Каже Красовський, що ти сирота і шукаєш хліба. Кажи, як ти хотів би, щоб тобі помогти?

– Візьміть мене до Львова, – відповідаю і знову в руку цілую його.

– А що ж там будеш робити?

– Хліба шукатиму.

– Найдеш його в нас, при мені і при панові Шпиткові, коли варт будеш його. В ім'я Боже їдь зі мною до Львова!

Я так зрадів на ці слова, що забув усе своє нещастя, перебуту нужду, тривогу, що ще перед хвилиною сушила моє серце, Ґерґея, якого я лишив у крові на майдані, чорну скриньку, в якій сидів проклін, замкнений на ключ, усе, лише матері ні, яка мені зараз станула перед очима, так, наче дуже радо гляділа тепер на мене і на цю мою розраду.

Багато ще розказувати б, як ми вкінці найшлися на возі в дорозі до Львова. Стільки хіба скажу, що ми берегом ліса, обережно, а все той ліс маючи на думці, як безпечну втечу, зійшли до села Гошан. Там нас заспокоїли, що то були останні татари ті, що ми їх бачили вчора, та що всюди до Львова вже безпечно. Дістали ми підводи тай щасливо їхали до Львова. Співчували подорозі людському знищенню після того татарського загону.

З жалем минали ми Любінь, увесь у пустелю і згарища перемінений, що лише зрідка вихилявся з ліса на Горбах, як винужденілий чоловік, що врятувався з голим життям, а тепер зі сльозами благав милостині.

Ще був добрий день, коли ми станули у Львові. Я досі не бачив великого міста; у Самборі лише був я кілька разів із мамою, а виглядав мені дуже величавий. Тому я вибалушив очі, коли нараз ми з'їздили з гори до міста і я побачив стільки мурів, стільки башт і стільки веж, що здавалося, там у тих укріплених мурах нема домів лише самі церкви і самі замки. А це все довкола обкопане фосою й валом і замкнене великими боронами на залізні ретязі, товсті наче дрючки. Як усе це замкнуть на ніч, тоді ввесь Львів сидить наче у кованій замчистій коморі, що хіба птах дістанеться до міста.

В'їхали ми в ринок по камінній дорозі, а я здивувався, що така пуста та оглядався за тими людьми, які живуть у тих високих кам'яницях на два і три поверхи, бо ледве тут то там промайнув хтось. Але зараз пригадав я собі, що то було після моровиці, яка щойно була устала та й то ще не зовсім. Іще мало хто вернувся був до міста з тих, що втекли перед пошестю, а з тих, що не мали де втекти, мало хто лишився живий, і в очах тих, що лишилися при житті, малювався великий жах. Пізнати було, що безнастанно гляділи на смерть і самі ждали смерти ввесь той час Божого допусту. І мені зробилося сумно й душно та здавалося наче б мене живцем хотіли замурувати і наче я вже тепер не мав чим дихати.

Станули ми перед домом дуже високим а вузьким, бо мав лиш по три вікна на кожнім поверсі; збудований був із тесового каменя, з брамою такою широкою надолі, що вже лише на одно вікно збоку лишилося місця. Брама була замкнена, а цілий дім виглядав на пустий і зовсім вимерлий, бо всі вікна мали замкнені віконниці, а на туркіт воза по кімнаті ніхто не вийшов ані не виглянув.

Перший зіскочив із воза Красовський, схопив за залізну довбешку, що була впущена у браму, і став сильно тарахкати. Зі сіней йому відповідав лише глухий гук, наче з величезного барабана. Я тимчасом задивився в дім, передовсім у браму, бо над нею були три людські голови, різані з каменя, а кожна з них здавалося гляділа на мене то смішно то грізно, що й у сні не бачив я ніколи таких кошмар. Одна з них була з рогами і пащу страшно на мене розз'явила, наче хотіла мене пожерти, друга кудлата викривила до мене широку пащу, третя мала великі мертві очища, а з-поміж страшних вусів звисав їй поганий язик. Жах збирав увійти до тої брами, коли б над нею вище не було Пресвятої Діви з Дитятком, також вирізаної з каменя, всеї в полум'янистих проміннях, із вінцем золотих зір над короною.

Відчинив нам нарешті дужий чолов'яга, високий і плечистий, наче той Перевернигора з казки. То був сторож дому й заразом і робітник до тяжких робіт біля дому й торгівлі, або гамаль; так у Львові називали з-турецька таких слуг. У довгих, дуже широких і склеплених сінях вдарило на мене якесь тяжке повітря, а таке гостре і запашне, що аж в очі й ніс било і гризло. Пізніше сказали мені, що воно на те, щоб відігнати пошесть. За час неприявности пана Шпитка й Ляшкевича, цей сторож, що лишився був сам пильнувати дому, безперестанно кадив паленим оцтом, камфорою, сіркою й різним зіллям. Ляшкевич порозмовляв хвилину з Довганем, бо так називався цей сторож, і пішов до горішних світлиць. Довгань запровадив мене до малого темного ванькирика в подвір'ї, вказав мені постіль, але не сказав ані слова, та лишив мене самого. Вже смеркалося, то я поклався спати й заснув.

Але це спання моє було як сон людини, мученої гарячкою. Я кидався на постелі і що хвилини будився із страшним жахом, бо не знав, де я та що зі мною діється і чи не живцем я закопаний у підземній темноті. Із закратованого віконця, крізь яке пробивалося трохи місячного світла, з долівки, з кожного кута, щось на мене страшно гляділо: то гайдук Ґерґей із окривавленою головою, то підстароста з келепом, то козак Семен, як стискає горло Рудого Хаскеля. А жидівські очі наче дві вогнисті галки вискакують у повітря аж під стелю, а до тих двох вогнистих галок надлітає та залізна коробочка, що я її викопав і літає по цілій хаті, а ці вогнисті галки здогоняють її і не можуть здогонити. На це все дивляться дуже цікаво ці три камінні голови з-над брами й завертають очищима, наче б не могли надивуватися тому, що діється. Аж вкінці підходить до мене якийсь страшний дідуган, ударяє мене чорною, широкою як лопата долонею по лівім рамени тай каже строгим захриплим голосом: – Пророк Магомет!

Зриваюся з постелі і кричу перелякано: – Варна!

А тут уже день білий заглядає крізь віконце ванькиря, але замість того дідугана стоїть передімною сторож Довгань, шарпає мене за рам'я тай каже: – Вставай, пан Ляшкевич кличе тебе!

На службі

Пан Ярослав Шпитко, що в нього Ляшкевич був старшим справником і вірником, був ароматарієм, себто корінним і аптекарським купцем. Та попри те мав також інші торгівлі, бо не лише в крамниці у нього на малу вагу продавалося, але й інші львівські та позальвівські купці брали крам із його складу, передовсім коріння й вина з далеких країн. У подвірній задній частині його дому, або як то називають у Львові: в індермасі, були дві великі склеплені кімнати зі залізними дверима й кованими кратами у вікнах, а під тими кімнатами дві глибокі пивниці. Кімнати й пивниці були повні заморських товарів.

Як увійти в ці кімнати, треба було мерщій відчиняти віконця і впускати повітря, бо запах був щоправда приємний, наче з кадила, але такий сильний, аж голова заверталася. Увесь крам лежав тут так, як прийшов валкою до Львова, в узликах, скринях, белях, коробках, бочівках, міхах або в ликових козубах. На них чорною краскою виписані були різні знаки й букви.

При самім вході до крамниці висів образ Матері Божої і під ним безнастанно, днем і ніччю горіла оливна лямпа, а майже над дверима були викуті в камені великими буквами слова: «Все з Богом!»

У тій крамниці всі стіни аж під саме склепіння заставлені були шафами й поличками з ясеневого дерева, а на всіх поличках стояли слої з поливаної глини, всі однакові, а кожний гарно мальований і на кожнім латинський напис. Тут продавали на малу вагу, а там на велику. Але були тут також такі незвичайні речі, яких не було на поличках, найдорожчі та найкращої якости, все замкнені під ключем.

За тією крамницею позаду була кімната з вікном на подвір'я, сильно закратованим. У тій кімнаті два широкі столики, стіл із книжками й велика скриня, ціла залізна зі штучним замком на два ключі. У тій скрині були гроші й важні папери. Тут усе сидів Ляшкевич при однім столику, бо другий був для пана Шпитка до писання. На тім столику лежала величезна книга, що ледве її двигнеш, уся в білу віслячу шкіру і мосяж оправлена. Її нікому не вільно було рушити, наче б то якась святість була. У цій книзі записували, хто що панові Шпиткові і що кому пан Шпитко був винен, і які торги з якими купцями заключено, і скільки якого краму має бути на складі.

Не так то мені легко пішло обізнатися з усім, що мені треба було знати, щоб не їсти даром пана Ярославового хліба. Спочатку я замітав лише крамницю й контору, чистив аптекарську посуду. Потім казали мені ходити до складу помагати при вантаженні краму. Щойно коли я привчився більше, що слава Богу, щораз легше мені приходило, то став уже розуміти вагу і добре пізнав, що то є ґданська, а що вроцлавська, що норимберська вага, що таке лашт, що камінь, що квінтал, що безмін, що турецька ока, що шифунт, що гривна. А всі ті різні ваги вживано у львівських торгівлях, бо тут торгує і німець, і італієць і англієць і турчин, а кожен по своєму важить і по своєму платить: той угорськими червоними, той венецькими цекінами, той аспрами, той п'ястрами, той золотими, той левками і так далі без кінця, що тобі, чоловіче, добре треба, накивати головою, заки те все на рівну монету перерахуєш. Потім я вже і в крамниці помагав і ціну товарів затямив, як котрий платиться. Сам також умів я, що треба було продати і як записати; до того поміг мені не стільки пан Ілля, бо ніколи не мав часу, що Красовський. Він бувало у ванькирику до пізної ночі сидить зі мною, вчить мене вправно писати й рахувати.

Ляшкевич знав усе про мене, бо я йому з усього мусів висповідатися. Замовчав я лише про Семена, про жида Хаскеля і про цю залізну коробочку, бо вважав себе все під присягою. Знав також Ляшкевич сумну історію мого батька, котрого я ні на хвилину не міг забути, бо все ще сподівався, що вернеться, або що живого де в поганській неволі віднайду й викуплю. Ходив навіть Красовський зі мною кілька разів до Антона Жеребка, довідатися, що сталося з тією валкою, що то з нею мій батько поїхав був у Туреччину. Одначе Жеребка не було тоді у Львові, бо як «королівський післанець» саме поїхав був до Стамбулу і не скоро мав вернутися. Його справник лише жалю додав мені, бо, каже, як твого батька відшукати, коли цю валку в родопських горах, або як тамошні болгари кажуть: на Деспотовій Планині, задержали опришки, крам забрали, а хто не втік, того на турецькі ґалери продали.

Та я надії не тратив і того собі з голови не дав вибити, що сам піду до Туреччини і таки відшукаю батька. У Львові я наслухався стільки про людей, які 'втратили половину життя в ясирі у поганців, а таки вернулися і навіть таких живих показували мені. Стільки я тут бачив купців, що їздили поза моря і поза гори за торгівлею, а Господь їх здоровими приводив додому, стільки турків своїм крамом тут на самім львівськім ринку торгувало, що те, що мені ще недавно здавалося неправдоподібним і майже чудом, цього я тепер відважно був би піднявся, щоб лише Бог дав якусь таку нагоду та щоб я доробився якогось шага.

Хто йно бував у Туреччині, а я знав його, такого випитував я про людей, про дороги й тамошні звичаї, просив Ляшкевича говорити з міськими баришниками й товмачами, бо вони знали про кожного, хто приїхав до Львова з турецьких країн або туди вибирався. Як лише мав я вільну хвилинку, бігав між вірмен і питав, чи не прийшла якась валка та чи якась не відходить. Пан Шпитко й Ляшкевич, хоч знали мої замисли, і хоч уважали їх запальчивістю молодечого серця, але мені таки здавалося, наче б у душі хвалили мою синівську любов. Аж ось одного дня, коли ми в індермасі перебирали крам, помічник Ярема зовсім несподівано каже до мене:

– Івасю, то-то завидуватимеш мені, як довідаєшся! Я підслухав, що мене хоче пан вислати за крамом у Туреччину, не знаю лише, чи ще цього року, чи щойно на весну.

Я аж прискочив до нього, цілую його в руку й кажу:

– Пане Яремо, маєте брати якогось челядника, візьміть мене зі собою!

– Я радо взяв би тебе замість іншого челядника, – каже Ярема – бо без челядника пан Ярослав певно не вишле мене. Та воно не від мене залежить, і навіть говорити мені не годилося тобі про це. Думай ти про себе, а що я сказав щось, ані слівцем не зрадься, бо я пана розгнівав би. Але чув я також, що пан Захнович вибирається небаром у Туреччину, але лише до Добруджі за кіньми. Він певно поїде з тією валкою, що то її має провадити пан Гарбар.

Я вже роботи не міг добре докінчити, так мені ці Яремові слова перевернули все в голові. Все помилявся в товарах і наче сліпий щупав руками між коробками й міхами. Коли ми скінчили, прикликав мене Ляшкевич до контори, де був і сам пан Шпитко.

Пан Шпитко відразу каже до мене:

– Треба тобі справити пристойніший одяг, бо ходиш малощо не обдертий. Пане Ляшкевич, пішліть його з Красовським до пана Чесака, нехай йому такий одяг зробить, як іншим нашим челядникам.

Як лише з'явився Красовський, пішли ми під Галицьке передмістя до Чесака, того самого, що то з нами був у лісі, коли ми мали ту пригоду з татарами. Чесак мав власну каменичку. Називалася вона Клопотівська, а краще й не могла називатися, бо мав Чесак із нею тяжких клопотів, що аж страх. Одідичив її з великими довгами і все мусів гризтися з вірителями так, що частіше сидів у ратуші, ніж у себе в варстаті. Та ми якось застали його дома, а Красовський, як усе був жартун, каже: – Пане Чесак, збирайтеся ж що духу тай біжіть до пана Джурджія Боїма за щонайкращим фалендишем, потім поступіть до Дуче, нехай мерщій за вами спішить з атласами, табінами, оксамитами, злотоглавом, а за нідерляндськими форботами до Вовчка, за золотими ґудзиками до Кудличка золотника. Не жалійте нічого, бо ось той пан Іван на Білицях Біликовський зволив замовити собі у вас одяг, а має бути такий, як пристоїть сенаторському паняті!

Чесак розсміявся, але на мене глянув щирим оком, бо зараз пізнав мене. І вже забирався до міри, а тут Красовський: – А може лишилося вам іще щось з хотинської війни, хррр! з тої добичі, що ви її на турках мечем здобули, хррр! то переробіть на нього злотолитий везирський каптан або прикрійте йому що з тої султанської соболевої шуби…

– Або сирійте добре штани Красовському! – озвався нараз за нами якийсь приємний, хоч гнівний голос, наче срібний дзвіночок. – Або кажіть йому порядно вилатати шкіру в варстаті, або йому ліктем плечі перемірте, або зовсім уже переніцуйте того спудея, бо може навиворіт буде ліпший!

Обертаюсь і бачу: в самих дверях другої хати стоїть дівчинка, рік їй може тринадцятий, гожа наче ягода, з оченятами лискучими наче іскри та личком рум'яним від гніву.

– Панна Оленка! – озвався Красовський ніби переляканий. – Я й не сподіявся!

– І я також не сподівалася, щоб Красовський із мого батечка такі собі робив жарти! Красовський не сподівався, що я чую, а то поганий викруті Чого Красовський не сміє батькові при мені говорити, того нехай не сміє говорити, як мене нема! Я не позволяю, не позволяю!

Красовський забув язика в роті, а мені вперше притрапилося бачити це в нього. Бо він завжди мав відповідь готову на все і ніхто з нас ніколи не дорівняв йому язиком. Повертівся трохи на місці, наче б хотів щось сказати, але потім уклонився чемно і мовчки вийшов із хати.

Чесак за той час глядів на свою дівчинку наче на святий образ, увесь розрадуваний, а лице дивно роз'яснилося йому, що виглядав, як інша людина. Оленка прибігла до нього, обняла його раменами за шию, гляділа йому щиро-сердечно в очі та говорила: – Пощо ви, тату, розказуєте чужим людям про хотинську війну? Кожний знає, що ви там були в таборі та що чесно робили те, до чого згодилися, і що ви навіть не взяли заплати. Чи то не маєте мене, Оленочки, на це, щоб я слухала вашого оповідання? Чи Оленочка не цікава, не терпелива, та може не вірить, коли розказуєте їй?

Чесак нахилився до Оленки і тільки повіки моргали йому і вуси тряслися, а потім упало йому з очей кілька сльозин, великих наче горох, просто на волосся Оленки.

– Красовський добрий хлопець і я його дуже люблю, – каже до Оленки. – Він лише зі збитків таке говорить, от по старому, як то звичай у спудеїв.

Я тимчасом стояв і не знав, чи маю ще лишитися, чи йти, коли Оленка обертається до мене і питає: – А ти за чим тут прийшов?

– Мене прислав тут пан Ярослав Шпитко, у якого я служу, щоб пан Чесак зробив мені такий одяг, як іншим його челядникам.

– А ти з-під Самбора? – питається Оленка.

– З-під Самбора, – кажу. – А як панна Оленка пізнала?

– Бо маєш такий одяг, як під Самбором по селах носять.

Я трохи застидався, бо то був одяг уже старий і подертий. Я мав уже інший, ліпший одяг, а цей старий брав лише до роботи.

– Коли ти з-під Самбора, – каже Оленка, – то може ти чував про купця Зазуляка?

Того купця моя мама добре знала і, як це я свого часу згадував, просила його, щоб листи писав до львівських вірмен, чи не чули чого про мого батька. Так теж кажу Оленочці, а вона на те: – То мій вуйко: рідний брат моєї небіжки мами.

– Щоб ти знала, Оленочко, – відізвався тепер Чесак, наче б його хто відразу відмінив – що то той самий хлопець, про якого я тобі говорив, що пана Ляшкевича оборонив перед татарами! А як він з лука стріляє!.. хррр!.. Коли ми на тих татарів наперли, а було їх кількадесять коней… хррр… коли ми пустилися за ними в погоню… хррр…

– Як не чкурнемо зі страху в корчі!.. – відзивається нараз хтось у дверях, посміхається з Чесака, наслідує його голос і хропіння.

То був той італійський мулярчук, що то тоді також був із нами в лісі. Називався Мікеліно Палермі, як мені пізніше сказали у Львові. Ввійшов до кімнати якось так незамітно, що ми навіть не чули його. Станув собі проти Чесака зухвало та викривляється. Оленка зблідла, прискочила до мулярчука, відіпхнула його і крикнула:

– Негідний ледащо! Геть зараз із хати! Мулярчук, замість уступити дівчині, відіпхнув Оленку сердито, що аж заточилася і малощо не впала. Схопив мене на це такий гнів страшний, що я вже не міг здержати себе. Скочив я до цього хлопця, схопив його за горло, що аж закашлявся, і так із усієї сили припер його до дверей, що з тріскотом відчинилися, а Палермі вилетів і впав на вулицю.

Так то я заробив собі на одного ворога, бо відтепер мав я його у Палермі. Але і здобув я собі теж прихильність добрих людей, бо до таких Чесак належав душею і тілом, а між мною й Оленкою вже відтепер була велика приязнь. Написав я листа до мами, а Оленка вислала його до свого вуйка Зазуляка в Самборі. Я був так певен, що дійде. В листі писав я мамі, як Бог ласкаво допоміг мені, що я найшов добрих і чесних людей, що вже сам на власний хліб учуся працювати та що мені все щось говорить до серця, що батько ще живий, що до нас вернеться та що тут у Львові інший світ і нема тут таких посіпаків, як підстароста і гайдук. Усі, з ким я тут пристаю, чемні й ласкаві для мене. Навіть Довгань, усе хмарний і воркітливий, наче б усякому божому сотворінню був неприхильний, часом на мене веселіше глянув і нераз тягар за мене радо підніс, не давав мені самому змучитися.

Але ця пригода не довго тривала. Насувалася вже тяжка хмара над моєю головою, хоч я її ще не бачив і не прочував.