Текст книги "Проклятий камінь"

Автор книги: Владислав Лозинський

Соавторы: М. Ценевич
сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)

Золотий дощ

Ще того самого дня пішов я з батьком до Іллі, бо щераз хотів подякувати йому за його доброту для мене, якій я завдячував рятунок мій власний і мого батька. Бо коли б він був не виправив мене з Гарбарем, хто знає, що було б мене чекало у Львові. Я мусів Ляшкевичеві оповісти про все, що я перебув у дорозі і як за допомогою Божої Матері пощастило мені видобути батька з турецької неволі. Сам, непитаний, розказав я йому і Семенову тайну.

Дивувався всьому Ляшкевич, а все йому тепер було ясне, що йому здавалося колись у мене скритим і недобрим. І сам тепер радий був, що пішов за спонукою свого серця і не полишив мене, бо каже: – Недалеко тобі було до ратушевої тюрми, а хто зна чи і не ката. Я сам підозрівав тебе у нечистих ділах і сам того не був певен, чи добре роблю, що не віддаю тебе до ратуша.

Запровадив мене Ляшкевич до самого пана Ярослава. А пан Ярослав прикликав свою дружину і я щераз мусів розповісти все.

Я довідався від пана Ярослава, що заповіджене Тимченком легко може статися, бо до Львова таки приїхав посол турецького цісаря Ефакір Мехмет. Це тому, що в турецькій столиці, Стамбулі, помер знатний і славний купець, Ресул Аґа Челебі, а все його майно пішло на цісарський скарб. Той купець мав велику торгівлю у Львові з вірменами та греками. Вони винні були йому ще великі гроші, тому султан вислав того чавша з листами до польського короля, щоб наказав львівським міщанам виплатити довги на руки чавша. Король сповнив волю турецького цісаря і додав тому чавшеві свого дворянина Івана Курського. Дворянин приїхав із чавшем до Львова і помагав йому відбирати довги.

– Страшний маєток, – говорив Ляшкевич – вивезе цей турок зі Львова, бо нема тут знатнішого купця, що не був би винен тому Ресулові за жемчуги, коралі, коверці, коріння, малмазію. Пан Шпитко винен іще йому також і завтра буде платити, хоч то небогато. А інші то винні тисячі талярів. Сам Грицько Лукашевич має йому заплатити 120.000 аспрів. Тож як цей чавш Ефакір схоче викупити цього «Пророка Магомета», а певно схоче, бо чую, що то походить із якогось їх святого місця, то грошей на це не жалуватиме, а ті козаки певно добре зацабанять йому.

Мій батько досі думав, що як має королівську конфірмацію в кишені, то вже й солтисівство також у кишені носить. Коли натішився доволі, знову став журитися, чи Ґерґей схоче уступитись перед самим декретом і що нам робити, щоб таке не сталося. Батько розповів усе Ляшкевичеві та просив ради у нього.

– Я на тім не розуміюся – каже Ляшкевич – бо я в правах не практик, але дам вам записку до Каспра Праздецького. То фаховий юрист. До нього йдіть, він від вас нічого не візьме, а зробить те з приязні для мене.

Ми зараз пішли до Праздецького, він вислухав батька тай каже:

– Коли б це право було між міщанами, я зараз виробив би румацію й інтромісію, але що то справа між двома, з яких ніодин не є міщанин ані шляхтич, то це не піде ні в городі ні в лавничому суді. Тут може помогти хіба самбірський староста або уряд королівської економії.

– То королівський декрет нічого не значить? – питається батько.

– Значить, певно що значить – каже Праздецький – але від короля є дорога до короля…

– Або то в Польщі є два королі, пане? – дивується батько. – Або то може бути дві правді?!

– В Польщі може бути… Ви того, добрий чоловіче, не розумієте, – каже Праздецький – король є один, але вас двох правується. Як той лихий чоловік не схоче уступити, то відкличеться до того, що король видав вам декрет по злому зголошенні, себто: він твердитиме, що короля зле і неправдиво повідомлено про справу. Перед декретом зніме шапку, поклониться гарно, але що загарбав, того так легко не віддасть.

– Милий Боже! – сказав із жалем батько – то я ще не виграв справи?

– Ви виграли і не виграли. Виграєте напевно, як проженете гайдука.

– Що ж мені бідному почати тепер? – каже батько вже майже із жалем.

– А староста за вами?

– Коби був за нами, – каже батько – то моєї жінки не позволив би викидати з солтисівства. Ходила моя до замку, плакала й благала небога не раз і не два. Все дарма. На замку не хотіли й слухати її, а сам староста в Самборі ніколи не живе.

Праздецький здвигнув лише раменами, наче без слів хотів сказати: «Чоловіче, дай мені спокій, іди собі з Богом!». Ми його так і зрозуміли обидва. Без ради й розради вийшли ми від юриста, а мені жаль здавив серце, бо я все думав, що закон то закон, а королівський декрет, то декрет. А тепер чую, що закон можна перевернути, як хто хоче, і до короля можна відкликатися, мов би то були дві правди і дві справедливості.

Станув бідний батько на Ринку після тої розмови та все ще мняв капелюха. Не міг я його пробудити з тої задуми, аж надходить Боднарчук. Побачив батька, якого в дорозі був полюбив, бо батько щиро ходив коло його коней і немало причинився до того, що здорово прийшли до Львова. Пристанув і питається: – А що ви, Максиме, так зажурилися?

Я розповів усе.

– А навіщо ви ходите до тих брехунців-юристів, чому говорите з тими кривовірцями? То програйсправи, пискачі, законолупці, жмикрути, павуки! Знаю я їх добре, пам'ятаю, досі чую їх на здоров'ї й гаманці. Я мав процес у ратуші! Тягали мене, драбуги, по чотирьох комісіях, тридцять реляцій, п'ять позвів, дев'ять апеляцій, чотири компроміси! Шість літ тяглося воно за одну нужденну конину.

Батько слухав переляканий, бо Боднарчук замісць розрадувати, ще більше пригнобив його тим приміром.

Що ж мені діяти бідному, як собі пораджу? – каже.

– Як собі порадите? Зараз вам скажу, Максиме. Ваша правда? Ваша. Маєте декрет? Маєте. Візьміть декрет за пазуху, а бука в руку! Ідіть до того розбишаки, що загарбав вашу власність і так із ним поговоріть: Це твоє було? Ні. Одідичив ти це? Ні. Купив? Ні. Подарував тобі хто? Ні. Маєш на це декрет? Ні.

Батько аж вирячив очі на Боднарчука, так дуже слухав і так йому це подобалося та так до зрозуміння трапляло, як стріла у щит.

– А потім знаєте, що? Беріть в одну руку декрет а в другу бука тай кажіть: Шануй декрет, а як ні, пошануєш бука! Куди ти вліз? Комином? Вилази комином! Вікном? Вискочи ж вікном! Дверми? Забирайся дверми! Геть мені з хати!

– Дай вам, Боже, здоров'я! – сказав батько й очі засвітилися йому й затиснув п'ястуки. – Біг заплать вам! Ви мені отворили очі! Я так і зроблю! Івасю, завтра їдемо до Кульчиць!

Вечором прислали по мене козаки, щоб я завтра ранком о десятій годині ждав перед ратушем, бо мають зі мною важну справу. Я з'явився там раніше, як казали мені. Надійшли обидва Тимченки, Опанас і Семен, а був із ними й Пугач. Усі зодягнені по святочному, в козацьких жупанах і при шаблях, як на велике свято.

Питаюся Семена, пощо мене тут?

– Якже ж ти не мав би бути при цьому? – каже Семен. – Тут нині буде комісія, комісарі зійдуться і будемо годитися з тим султанським чавшем за «Пророка Магомета». Золотий дощ падатиме тут і на тебе капне також. Ти добре набідувався через мене, то справедливо мусиш тепер утішитися. Ти помагав у млині при муці, помагав при печі, а тепер, коли з тої муки їстимемо хліб, то ти не мав би їсти його з нами?

– Я волів би наш житній хліб, а бодай вівсяну паляницю в Кульчицях, – кажу – коли б нам не боронили.

– Та ж уже маєте королівський декрет? – питається старий Тимченко.

– Декрет є, але кажуть нам, що самим декретом не виженемо Ґерґея. Ще треба кия.

– Киї всюди ростуть. Тепер вам лекше за кия, ніж було за декрет.

– До декрету треба кия, – кажу – а до кия треба руки. Я й батько маємо лише по одній правій руці, з двома киями йти на Ґерґея тяжко, він найде їх більше на нас!

– Зробимо заїзд на нього – озвався нараз Семен і вдарив по шаблі. – По шляхоцьки заїдемо його, – Батьку – додав, обертаючися до Опанаса – поїдемо з ними витрясти Ґерґея!

– Чому б ні? – каже Опанас. – Твій батько має королівський декрет, може тепер зробити те, що називають екзекуцією декрету. Король дав тобі, то й бери, силою бери, коли по доброму годі!

Не могли ми далі про це говорити, бо вже стали сходитися комісарі. Отой султанський чавш Ефакір Мехмет в'їхав на білому коні в високому турбані на голові, золотистому халаті та з багатою шаблею, що вилискувалася до сонця від золота і самоцвітів. Пішли й козаки до ратуша. Я боявся йти з ними, і возні були б не пустили мене. Одначе Семен узяв мене за руку між себе і свого батька і так мене майже насилу завів по сходах до великої світлиці.

Засіли там при великому столі львівський староста Мнішех, бурмистр міста доктор Сикст, два райці, а заразом золотники Седмиградський і Кудлич, королівський дворянин Курський, султанський чавш, міський перекладчик Байдулович і о. Бонифат, а на окремій лавці козаки і я біля них, переляканий, чи мені от-от ці панки не скажуть вийти за двері.

Староста Мнішех мав перед собою письма, що їх привіз Опанас. Коли розглянувся по світлиці, і побачив, що всі є, сказав Опанасові подати йому мішочок із коробочкою. Отворив коробочку малесеньким ключиком, про який я не знав, що є в мішочку, бо був схований в окремій зашивці, виняв із нього «Пророка Магомета», цей діямант, який я так довго носив при собі, за який я наївся стільки жаху, а котрого і досі не бачив та навіть не здогадувався, як виглядає ця біда!

Піднісся я з лавки, щоб краще бачити і глядів дуже цікаво. Досі я все думав, що як відчинять цю коробочку, то з неї вискочить вогняний диявол або неправду блисне якесь чудо, або світло величезне бухне з нього, як від лискавки, та осінить людину – а тут нічого з того всього!

Це наче кусень чистого льоду або кришталю, з якого я бачив чарочку в пана Шпитка, навіть не такий великий як голубине яйце. Між двома пальцями держить його староста до світла, а всі глядять на це вельми цікаво, наче на якесь чудо, мало очі їм не повискакують.

Думаю собі: Милий Боже, така дрібничка, а стільки крови задля неї полилося, такий камінець, а дали б за нього фіру золота! Коли б ті сльози, що їх моя ненька виплакала за одну ніч після нашого нещастя, затвердли на скло, був би з того більший самоцвіт ніж той камінь. А ось тим каменем тисячам і тисячам бідних людей гіркі сльози можна б осушити!..

Староста Мнішех сховав брилянт до коробочки та каже: – Кілька коронних панів, моїх приятелів, вставлялося за вами, Тимченку, як за лицарем, щоб я вам поміг продати цей камінь та що ви здаєтеся зовсім на мене. Чи так?

– Так, пане старосто – відповів Тимченко.

– Я казав оцінити цей самоцвіт панам райцям Седмиградському і Кудличеві, обом золотникам. Повторіть тим людям, пане Седмиградський, як ви оцінили з паном Кудличем.

– Оцінити цей діямант тяжко й легко можна помилитися – бо то сирий камінь і в такім стані в якім вийшов із землі. Треба би післати його до шліфарів, до Амстердаму або до Венеції. Нині годі сказати скільки з нього відпаде та який останеться завеликий і яка буде його вага. Друге, що на таку дорогоцінність попит дуже рідкий, нелегко може натрапитися купець, що купив би діямант для торговлі. А мусів би ждати покупця, то тратив би відсотки від великих грошей. На наші обчислення він варта 4.000 червоних золотих.

– То мало, дуже мало! – озвався Пугач. – То більше варта.

Староста глянув гостро на козака тай каже:

– Кому це мало, легко може нічого не дістати. Я затверджую цю таксу.

Пугач хотів іще щось говорити, але Опанас потряс ним і казав йому мовчати.

– Тих чотири тисячі дукатів поділиться на п'ять частей – говорив далі староста.

– Якже ж п'ять? – озвався знову Пугач, перебиваючи старості. – Нас лише чотирьох до нього.

На ці слова підвівся о. Бонифат і каже; – Я п'ятий в імені Христа.

– Так – каже староста – о. Бонифат є п'ятий до поділу, бо 800 дукатів мається відложити на викуп наших християн, що коротають свої літа в татарській і турецькій неволі.

– А я не хочу! – озвався Пугач. – Не хочу і не позволяю!

На те староста: – Кожний із вас візьме по вісімсот червоних золотих, як я вже казав, але кожний із вас має дати по двадцятьп'ять червоних цьому хлопцеві, бо справедливо заслужив, і кожний із вас йому має дякувати, що він додержав вам слова зі загрозою для власного життя. А він гідний того, бо за Божою поміччю свого батька визволив із неволі.

– Згода, згода! – озвалися оба Тимченки.

– Нема згоди! – крикнув Пугач. – Я не дам!

– А я не візьму – озвавсь я.

– І ти даш і ти візьмеш – каже староста. – Я так кажу і так мусить бути! А тепер розплатіться!

Чавш Ефакір Мехмет мав із собою в ратуші велику шкатулу, сильно ковану, бо ціла була оплетена залізом, наче густою сіткою. Отворив її та став виймати з неї валки, обвинені папером. У кожному валку було по сто дукатів. Довго розчислювалися, а як скінчили, староста власноручно дав мені один такий валок. Хоч маленький, на диво тяжкий, бо то було щире золото.

Вже всі мали розходитися, коли Опанас Тимченко каже: – Івасю! Я тобі винен сто дукатів, що то ти мені позичив їх у Рущуку.

І дав мені ще один такий валок.

Я брав це золото наче крізь сон, нічого не говорив і не дякував навіть. Я був мов непритомний і сам не знав, що роблю, так мене це нечайне багатство одурманило. Мені дзвонило і шуміло в ухах; я чув, що мені лице пашить, наче б я у грань дмухав.

Не кажучи ні слова і навіть не думаючи, вибіг я з кімнати. Я не ждав, аж інші вийдуть, а збіг зі сходів і гнав Ринком до Чесакової камениці, наче б я вкрав це золото в ратуші. Вже добіг до Клопотівської камениці, аж тут мене хтось хап іззаду за руку. Я оглянувся і бачу Опанаса зі Семеном.

– Не втікай так, – каже й сміється Опанас, – не бійся, я тобі того золота не відберу.

Щойно тепер охолов я та став дякувати Тимченкові. Тут надійшов із брами мій батько. Коли я розказав, із чим вертаюся з ратуша, вірити не хотів мені. Щойно як побачив дукати і на долоні зважив, а також вислухав, що говорив Тимченко, дав переконатись, що воно не казка, а правда.

– Тепер – кажу – можемо правуватися з Ґерґеєм, бо маємо з чим. Не потребуємо виганяти його насилу.

Але батько щойно тепер набрав сміливости тай каже: – Волю я потім двічі стільки заплатити в самбірському замку, а цього розбишаку палюгою прожену з моєї хати!

– Та так і буде! – озвався тепер Семен. – Я матиму позавтра ще кількох козаків, моїх приятелів. Вирушимо на цього злодія! Щастя буде його, коли здоров вискочить вікном із вашої хати!

І так стануло на цьому, що позавтра збройно наїдемо Ґерґея.

Заїзд на Ґерґея

Ми побули ще цілі два дні у Львові. Батько спочатку ніяк не хотів узяти від мене грошей, бо – казав – «То твоє щастя і твоя голова була в цьому. Сховай же собі на чорну годину, бо бачиш, як я, тому, що не мав на час сто золотих для підстарости і гайдука, на моє нещастя мусів їхати в Туреччину й попався в поганську неволю.» Я став просити батька й радив йому, щоб у Львові, де до того була добра нагода, купив собі віз і пару коней, які йому будуть дуже потрібні до господарства в Кульчицях. Щойно тепер відізвалася в батькові фірманська жилка, аж очі йому весело засвітилися. Зараз же пішов із Боднарчуком добирати коні, і вже ми його майже не бачили ввесь той час. Я з матір'ю пішов до золотаря і замовив для нашої церкви в Кульчицях лямпадку зі щирого срібла, щоб завісити перед образом Пречистої Діви.

Не забули ми теж про Проця, що все ще був у Львові з капелею Синявського та, як лише мав вільну хвилину, забігав до нас. Ми з батьком урадили дати йому двадцять дукатів, бо він варт був того за свою чесність і за врятування декрету. Проць щиро розплакався і зараз не хотів брати грошей, лише просив, щоби батько переховав їх у себе до часу, аж Проць добре в Бережанах підівчиться співу та, як дяк, стане шукати хліба. Коли я сказав йому, що ми з козаками їдемо до Кульчиць і самі собі справимо екзекуцію декрету, аж підскочив і крикнув: – То і я поїду з вами, конче поїду! Як же б то могло бути, щоб я не був при тому, як гнатимете Ґерґея з вашої хати! Випрошуся на два дні. Хоч би і службу втратити мав, таки поїду!

Оба Тимченки ще з двома козаками, що їх дібрали собі, ставилися раненько перед Чесаковою каменицею, всі кінно і збройно, при шаблях і пістолях. Батько заїхав новим кованим возом, запряженим у два гарні коні, далеко ліпші, ніж ті, якими був виїхав у Туреччину з валкою. Я, мати і Проць, посідали, Чесак, Оленка та Красовський, що на зиму мав уже їхати до Київської Академії, розпращалися щиро з нами, і ми рушили зі Львова, а козаки за нами, наче за гетьманською каритою.

Вже вечоріло, як ми в'їхали до Кульчиць. Наша загорода була за селом, як то я вже згадував, то й мусіли ми їхати цілим селом. Побачили нас люди, з великої цікавости вибігли з хат, хто це так їде з козаками. То той, то цей зараз пізнав нас, стали перекликатися й вітатися й іншим переназувати. Що жило, бігло за нами: хлопи, баби, діти й собаки. Дехто кричав з усієї сили: – Максим вернувся з Туреччини! Максим вернувся з Туреччини!

Ваврик, церковний дід, уже приглухуватий, зачув лише щось про турків, думав, що то люди зчинили такий галас, бо йдуть турки або татари, виліз мерщій на дзвіницю і став дзвонити на сполох. Тепер усі, що ще були лишилися по хатах, навіть із найдальших загород, пустилися за людьми з великим криком. І так із цілою тією гурмою, серед безупинного крику їхали ми до нашої загороди. Проць, що мав із собою скрипку, вигравав на ній наче біснуватий, а козаки по своєму також вигукували.

Та що більше ми наближалися до нашої хати, то тихіше ставало, аж цілком затихло. Не знати, чи зі страху перед гайдуком чи лише з великої цікавости, що далі буде. Тимчасом із нашої хати доходить до нас музика, веселий галас і гуляцькі вигуки, видно Ґерґей має гостей і бенкетує з ними. І таки так було. Справляв собі гайдук лиходій забаву: запросив собі таких самих як він. Був там підстароста, що, видно, з Ґерґеєм знову побратався, як то буває між драбами: у них легко з ворога брат, а з брата ворог. Був підсудок від спринської жупи, митар із-під Самбора, німець наставник над тими людьми, що в лісах палили попіл, був якийсь обірваний шляхтюра чиншовий, один із таких, що то про них кажуть: «шляхтич із Помиєва, пана Віхотя син», і ще кількох драбів. А все те пило й гуляло при циганській музиці.

Із хати ніхто не запримітив, що ми над'їзджаємо, бо вся компанія робила такий галас і так викрикувала при музиці, аж вікна брязчали. Ледве віз станув перед брамою, вискочив мій батько і віжки кинув якомусь чоловікові, щоб потримав коні, а сам біжить подвір'ям до своєї хати. Мати за ним, майже за поли держала його, бо боялася, щоб у першому гніві не наробив якогось нещастя, я за мамою, а за нами козаки.

Впав батько перший у хату, а мав таку вдачу, що як його схопив великий гнів, то полотнів увесь на лиці. Як упав у хату, мало не вивалив дверей, і можна було перелякатися його, такий блідий був; подобав радше на мерця, ніж на людину з цього світу.

Як побачив його Ґерґей, наче скам'янів, очі вилупив і одну руку підняв угору, наче хотів перехреститися. Батько наче труп блідий, із синіми устами, скочив до Ґерґея, схопив його за горло, став трясти ним і кричить: – Розбишако! Геть мені з хати!

Гайдук іще більше вибалушив очі, почервонів, навіть відсапнути вже не міг. Батько може неправду був би вдушив його в цій першій запапьчивості, коли б не я і не мати. Ми стали шарпати батька за плечі й за руки, кричати, щоб спам'ятався, та й так із бідою відірвали його від Ґерґея.

Затихло в хаті, хоч мак сій, музика перестала грати. Козаки, щоб не дармувати, як кинуться з нагайками на гостей, як стануть періщити, то кожний утікає як може, а підстароста перший через вікно скаче, ще лише Семен наздігнав його і потягнув кілька разів добре по спині. А що котрий вікном або дверми втече, то його ця товпа на вулиці, а ціле село було там, вітає вигуками і сміхом і собаки як скажені брешуть на кождого, що тільки хильцем у поле п'ятами киває й Бога благає, щоб урятуватися щасливо з бешкету.

Ґерґей також хотів утікати, як лише батько пустив його, але козаки задержали його, а Тимченко крикнув на нього: – Пращайся зі світом! Зараз повиснеш!

Кинувся Ґерґей на коліна, руки підніс наче до молитви, повзе навколішках до мого батька і неньки, благає ласки, бо вже певний був, що смерть жде його на гиляці. Батько виняв декрет, розложив папір, підсуває його Ґерґеєві перед ніс і каже: – Знаєш ти це?

– Знаєш ти це? – повторили козаки. – Декрету не шануєш, песький сину? – І тарах, тарах, тарах! Сипляться нагайки на хребет гайдукові, що аж у клубок звинувся.

І хоч мати не дала його довго бити, всетаки дістав досить. Коли ж знову став проситися і цілував по ногах моїх батьків, каже до нього Опанас Тимченко:

– Ми даруємо тобі життя і здоров'я, бо за тобою просить ця добра жінка, то ж ми зробимо це для неї. Але затям собі, що коли б ти колись наставав на тих людей, на їх здоров'я або на їх майно, коли б їм лише волосок упав із голови, ми тут зараз повернемось і на шаблях рознесемо тебе, так, що збиратимуть кусні з тебе, наче гриби до коша, щоб їх укупі закопати! Знай, що нам поручено перевести екзекуцію декрету! Не окриєшся ти перед нами, не оборонить тебе ніхто, бо ми, діти вільного Запоріжжя, не боїмося ні самбірського замку, ні старости! Втікай же до чорта!

Ґерґей зі страхом і покірно вислухав Тимченкових слів і нишком винісся за двері, наче вибитий пес. Та ледве кульчицькі люди побачили його на подвір'ю, стали викрикати на нього і страшно ганьбити. Бо той лихий чоловік тяжкий був для цілої громади, не було такого, кого не скривдив би. Тому вся та лють, що перше окривалася перед жахом, наче придушуваний вогонь, тепер вибухла грізним полум'ям.

Стали на нього перші баби і діти кидати камінням і болотом, собак тровити, а хлопи вже коли ломили з плотів на його кості. Був би певно не вийшов живим, коли б не козаки. Вони взяли його між себе і випровадили в поле. Втікав Ґерґей наче вовк, що видерся з сіті, хоч велике черево заваджало йому, але страх підганяв його через поля і скоро уже й не видно стало його під лісом.

Коли ми вже остали самі свої, каже старий Тимченко: – Все це добре пішло, але треба подумати над тим, що буде завтра. Ми від'їдемо відси. Нам далека дорога, а ви останете, і підстароста останеться. На карку вам замок і його слуги. Приповідка каже: Чеши дідька зрідка. Не шкробай занадто чорта, бо візьме тебе на роги. Мусимо поговорити з підстаростою. Дайте йому, Максиме, добре слово і якусь винагороду за ці нагайки, що ними Семен пошкробав його. Нехай тихо сидить.

– Ви обіцяли – відізвався я на це до батька, – дати йому ще сто золотих, коли виїздили в Туреччину, та вже дали йому цього дуката, що я дістав його від гетьмана Сагайдачного. Ходімо ж тепер до нього та занесім йому тих сто золотих, а певно його заткаємо.

Мати також радила для святого спокою зробити так, хоч то будуть видерті гроші, бо підстарості не належиться ні шага. Послухали ми Тимченкової ради, відрахували двадцять дукатів, не без жалю чортові в жертву, і пішли до двору всі три, себто батько, Опанас і я.

Приходимо перед двір – двері заставлені, на подвір'ї наче все вимерло, але з віконця на піддашші вихилив голову підстароста і бачимо, прицілюється до нас із мушкету та кричить: – Наблизися котрий, а лоб кулею розтріскаю! Стій, бо стріляю!

Видно, підстароста гадав, що хочемо напасти його дома, а був сам один, бо служба покинула його, як бігла за іншими людьми; щойно тепер верталися по одному.

– Сховайте рушницю, пане підстароста! – каже батько. – Ми тут прийшли, як приятелі.

– Чортяка ти з твоєю приязню! – кричить підстароста і все мірить мушкетом на нас. – Ти бунтівник, людей побунтував на мене і на пана старосту, насилля допускаєшся. Побачиш, що то завтра буде!

– Ми побачимо – відізвався тепер Тимченко, – але ти легко можеш уже не побачити! Бо коли ти нам грозиш, що буде завтра, то ми можемо зробити таке, що завтра для тебе вже не буде! Нас тут більше, а ми також уміємо стріляти! Коли б ми хотіли спіймати тебе, дурна горівчана голово, то прийшли б тут усі озброєні і всіх селян привели б за собою. Не вдержався б ти в твоєму курнику ні хвилиночки, живцем спалили б ми тебе в ньому! Не гавкай на нас як собака з буди, а мовчи і слухай, поки час! Нас тут лише трьох, хочемо говорити спокійно з тобою, а ти ганьбиш, відгрожуєшся гадюко! На твою голову впаде, коли не говоритимеш чемно з нами.

Знав Тимченко, як із такими людьми говорити, бо на таку промову підстароста зараз змалів і спокірнів, дуло мушкета забрав назад із вікна й каже вже зовсім інакше:

– А що ж ви мені скажете, добрі люди? Якже ж я міг знати, що ви приходите як приятелі, коли такий галас зчинився в цілому селі?

– Ми гроші принесли вам – кажу я тепер до нього.

– Сто золотих приношу вам, – каже батько – так, як вам був обіцяв перед виїздом. А що я спізнився в реченці, то з лихвою хочу заплатити. Зійдіть до нас або впустіть нас у хату, а двадцять дукатів відчислимо вам на стіл.

Хвилинку ще надумувався підстароста і з недовір'ям споглядав на нас. Та вкінці зміркував, що Тимченко каже правду: коли б ми хотіли, легко дістали б його наче борсука з ями. Зійшов наділ, відчинив двері та впустив нас у хату.

– Я все говорив – каже – що ви, Максиме, чесна людина та що вам кривда діється, але цей гайдук Ґерґей…

– Ґерґей вам ані брат ані сват – каже батько. – Що ви маєте з ним держати?

– Або я за ним? – сказав підстароста. – То драбуга, лайдачина! Я за ним обставав би?!

– Коли так, держіть із нами – каже батько. – Що сталося, то сталося. Я вже вам того не пам'ятаю, але тепер уже лишіть мене в спокою та декрет пошануйте, бо бачите, що і я зумію оборонитися, хоч пімсти на нікому не шукаю.

– Я мав би не шанувати королівського декрету? – каже підстароста й облудник п'ястуком б'ється у груди й очима завертає. – То для мене свята річ! Я той декрет переховував у себе для вас, я розпитувався про нього, я ждав вас, щоб видати вам його і повернути вас на солтисівство, але де ж було вас шукати? І ваша жінка вимандрувала й Івась теж. Тож кому було дати декрет? Той злодій Ґерґей украв мені декрет, але Бог справедливий, бо і йому вкрали декрет і так дістався у ваші руки, як повинен був. А тепер самі кажіть: чи винен я?

– А Ґерґея берете на себе? – питається батько.

– Вже я його беру на себе! Нога його тут у Кульчицях більше не стане, ні ви його більше не побачите! Нехай той драб у самбірськім замку в печах підпалює й кімнати замітає, як то було здавна його службою.

Коли я слухав, що той Юда говорив, то мав одну розраду, що Господь дав так, що між лихими людьми нема приязні а спілка між ними все скоро розлітається. Під їх вірою сидить зрада, як вуж під свіжим сіном, і все так буває, що один одному карою стане. Той чоловік недавно з гайдуком кумався, їв його пироги, пив його мід, при його музиці танцював, а тепер відрікся його і рад би був видати його під меч…

Я подав батькові дукати. Батько став вичислювати на стіл, а підстарості аж очі світилися, так лакомо позирав на золото. Що один дукат на столі забрязчить, то він смачно рушить губами, що здавалося, кожний дукат проковтне наче цукровану горошинку. Коли вже дукати лежали на столі, він розкрячив пальці мов граблі, щоб згорнути гроші, але я схопив його за руку тай кажу:

– Пождіть хвилинку, пане підстаросто. Я був у львівського купця на науці, а там так говорили: Насамперед пиши, потім заплата…

– Я в купців не служив, – каже підстароста, – але мене так учили: Насамперед бери, потім пиши.

– Може обидва маємо правду, – відповідаю, – але нехай це золото лежить на столі, доки нам не напишете посвідки, що ми не винні вам ані чиншів ніяких, ані поголовного, ні підвод, ані ніякої речі.

Батько й Опанас похвалили це моє жадання, а підстароста глипав із-під лоба на мене лихим оком, але сів і написав письмо, як я хотів.

Як ми скінчили так із підстаростою, вернулися до нашої загороди. Там мама з Семеном і Процем підпалили вже в печі, а як дбайлива господиня, навезли зі собою зі Львова круп, солонини, вуджених схабів, а вже в селі купили яєць і молока, а підстароста продав нам два збани меду, але тричі стільки казав заплатити собі. Тож мали ми чим угостити козаків. І так веселились ми всі до пізньої ночі, що вже кури піяли, коли ми надумалися йти спати.

На другий день раненько Тимченки й два козаки були вже на конях. Їм пильно було вертатися, ніяк не дали намовитися, щоб залишитись хоч до полудня.

Семен каже до мене при пращанні:

– Івасю, я щераз прошу прощення за прикрість, що я тобі зробив. Але то бачиш, не тільки, що я мусів бути критий перед навісним Пугачем, але й так воно склалося, що ми з тобою хоч зустрілися ще на морі, не могли нічого оповісти один одному про себе. Як знаєш, тільки ми прибули на Січ, я зараз пропав зі Січі. Це мене кошовий покликав і казав негайно гнати за відділом татар, що вертався з добичею з України. Я навіть не мав часу попращатися з тобою. Коли я повертав із походу, зустрівся з Пугачем і Кулішем, що верталися зі Львова. Вони наоповідали мені всячини: що ти викопав самоцвіт, що втік із ним і я, хоч не дуже вірив, всетаки не був уже певний, що воно не правда. – І відсіля пішло, що я заподіяв тобі таку прикрість! Прости, щераз прости!

– Але ж я вже й забув про це! Вкінці ти з батьком уже й відплатилися мені, бо помогли нам прогнати Ґерґея з господарства – сказав я.

Я розплакався наче дитина, як від'їздив Семен, наче прочував, що розлучаємося раз на все. І справді, ніколи потім не побачив я вже ні Семена ні його батька, ані не чув ніколи нічого про них. Старий Тимченко певно вже не жиє, коли я це пишу, але Семен хіба ще живий, бо від мене був малощо старший. А Бог нехай йому все і всюди помагає, бо добре робив мені та й я мав його за рідного брата.