Текст книги "Проклятий камінь"

Автор книги: Владислав Лозинський

Соавторы: М. Ценевич
сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)

Ой, нависли чорні хмари…

Одного дня під вечір робили ми порядки в торгівлі, заки замкнути її. Я помагав при обмітанні шаф і слоїв із порохів. Робили це в нас усе раз на тиждень, у суботу, дуже пильно і того дня все замикали крамницю вчасніше. Пильнував тої роботи завжди Ляшкевич.

Коли я так стояв на драбині і глянув крізь відчинене вікно на Ринок, бачу йде попри нашу крамницю якийсь високий, рудий чоловік. Приглядаюся ліпше, і бачу, що це той самий німець, який був із підстаростою на лісовій поляні тоді, як Ґерґей приловив мене при копанні. Німець так гостро і так пильно глянув був тоді на мене, наче хотів мене собі добре на все запам'ятати.

Я відвернувся скоро від вікна, щоб мене не побачив. Серце забилося мені з жаху, а було чого лякатися, бо ж той німець був свідком, як гайдук Ґерґей упав від моєї руки, залитий кров'ю. Мало хибувало, був би я впав із драбинки, так дуже налякався того німця. Я вдав, буцім то я дуже занятий роботою і цілу голову сховав за великий слій, який я підніс одною рукою, другою ніби витираю порохи. А рука бігала мені сюди й туди, аж дивно було, що я нічого не збив. Але добре так сталося, бо той німець під саме вікно підступив і поздоровив Ляшкевича. Ляшкевич подякував, але в розмову не вдавався і німець пішов далі. Підіждав я хвилиночку, аж добре відійде, злажу з драбинки і питаюся: – Пане Ляшкевич, що то за чоловік поздоровив вас?

– То Фукс, каже коротко Ляшкевич – фактор радного Гайдера.

Не знаю вже, як я скінчив цю роботу, бо напомацки рухався з отвореними очима, а таки сліпий, і так мені було, як коли б то тільки моя тінь була у крамниці, а я сам десь далеко на іншому світі.

Побіг я до мого ванькирика, хоч іти спати було ще за рано. Та я хотів бути сам один, щоб не показувати по собі, що я неспокійний і дуже боюся. Цілу ніч намучився я, щойно над ранком заснув.

Коли пробудився другого дня, а була це неділя, ніщо вже мені з того не було в голові, що мені вчора не давало заснути. А одна дурничка, що Чесак зробив мені новий міщанський одяг і що сьогодні вберу його вперше, так мене врадувала, що життя здавалося мені приємне, а світ гарний, як ніколи. Коли я вже зодягнувся, таким чепуруном здався сам собі та таким інакшим від учорашнього, що подумав собі: Нема вже вбогого Івася, я тепер пан! І зараз вибрався на місто.

Насамперед хотів я піти до церкви. Вийшов на браму, коли бачу й очам своїм не вірю: кільканадцять кроків від мене йде гайдук Ґерґей, а з ним цей турецький жид Хаскель. А обидвох веде золотник Льоренц, той самий, що я його пізнав у цій пригоді з татарами!

Скочив я назад і сховався в браму, щоб мене гайдук Ґерґей не пізнав. І вже не знаю, чого я більше зазнав у цю хвилю: жаху чи радощів? Я ж досі вірив, що вбив Ґерґея. І вічно був мені перед очима труп у крові на поляні, а тут бачу його: йде живий і здоровий та ще більш опасистий на лиці і ще більш череватий.

Упав мені великий тягар із душі й сумління, що я не вбивник, за якого мав себе. Про рудого жида я вже в Кульчицях знав, що його козак на смерть не вбив, лише поранив тяжко. Але говорили також, що вже не поможе йому ніякий лікар і що мусітиме вмирати. То і тому я був радий, що Семен таксамо як я, не душогуб.

Та за цією першою радістю прийшли зараз прикрі думки. Пощо Ґерґей приїхав до Львова та чому з ним Хаскель? Не про що іншого певно їм ідеться, а про Семена. Коли ж їм ідеться про Семена, то і про мене справа. Бо про Семена ніхто не знає, де пропав, а про мене було легко довідатися, бо я за посередництвом Оленки писав до матері. А мати із самої втіхи певно іншим розказувала, що я у Львові на добрій службі в добрих людей.

Думаю так, укритий у брамі, тай дивлюся за ними, куди йдуть. І з дива мені не може зійти, що то за спілку має з ними золотник Льоренц і куди їх веде? Перейшли ринок від південної до західньої перії. Льоренц підпровадив їх під одну каменицю, вказав їм браму і вернувся, а вони обидва ввійшли до сіней. Я знав, що то була камениця радного Уберовича. Його тоді саме вибрали міським війтом і він з лавниками суди судив. Нераз мене Ляшкевич або сам пан Шпитко посилав до нього. Льоренц вернувся, йшов як до костела Домініканів. А я, коли побачив, що тамті лишилися у війтовій камениці, біжу що сили за ним, а як добіг до нього, вітаю чемно тай кажу:

– Пане Льоренц, що ви цього турецького жида тай цього другого черевайка вели кудись ринком?

– Пан Седмирадський післав мене з ними, щоб я показав їм, де живе пан Уберович. Вони мають до нього важне діло, як до війта, – каже Льоренц.

– А що то за люди й відкіля? – питаю, буцім то їх не знаю.

Той один, у довгому жупані, турецький купець, каже навіть, що султанський, а той другий – то гайдук із самбірського замку. Приїхали у важній справі. Коли б ми мали те, за чим вони шукають, гей! гей! питали б, що Львів коштує!

– То хіба цілої фіри золота і срібла шукають, ну, може й кілька фір – кажу на те.

– Коли б то були фіри золота або срібла, лекціє могли б найти. Та те, що забрано тому жидові, змістилося б у моїй пригорщі, а таки за нього купив би половину Ринку!

– Що ж би то за диво було? – викликнув я тай говорю далі, щоб золотника потягнути за язик. – Жартуйте здорові, пане Льоренц, з мене простачини.

– То не жарти, а щира правда. Бо то брилянт або найщиріший діямант, дуже великий і найчистішої води. А за такий діямант, то і сотні тисяч дукатів платиться! Коли б ти мав діямант лише такий, як зеренце гороху, то вже за нього пару волів купиш, що ж доперва тоді, коли діямант такий, як голуб'яче яйце! Такий то діямант пропав цьому турецькому жидові.

– У Львові пропав йому? – питаюся Льоренца.

– Не у Львові, але десь недалеко Самбора. Напав його там у дорозі якийсь козак, порубав страшно, в полі майже неживого покинув, а з діямантом утік.

Мені дух заперло, як я почув ці Льоренцові слова і так мені душно зробилося, що й словечка не міг промовити. Насилу якось держався, щоб нічого по собі не дати пізнати. А як лише трохи охолонув, питаю золотника:

– А що то за справу має з цим жидом і з цим діямантом пан Седмирадський?

Що за справу? Пан Седмирадський славний золотник, не лише тут у нас, але й у Туреччині, і в Москві, і в Німеччині, добре його знають. Він же ж стільки літ торгує дорогоцінними каменями. Царський скарб у Москві, то ще йому цілі тисячі тисячів винен за дорогоцінні камені, діяманти, сафіри, рубіни, ізмарагди… Та що тобі говорити, коли ти дурний на це.

– То я й цікавіший, пане Льоренц, і буду вам вдячніший за те, – кажу покірно, щоб золотника заохотити до оповідання.

– То ж, мусиш знати, що мій пан-майстер уже давно відібрав листи в справі цього зрабованого діяманту. Мав йому прислати листа князь Семигородської землі, Бетлен Ґабор, що то вже був згодив собі камінь у цього турецького жида. Ішлося тільки про те, щоб його мій пан побачив і оцінив його вартість. Потім мав післати камінь в Амстердам до Нідерляндів. Там діямант мали ошліфувати, бо то ще сирий камінь, такий, як вийшов із землі. Розказував нам пан Седмирадський, що вже давно чув про цей камінь і що дивні чутки ходять про нього, наче в казці. Мав його дуже знатний турчин, султанський баша. Тому баші забрали камінь козаки у Варні над Чорним морем, опісля козакам відбив цей камінь баша. Та за якийсь час він сам із діямантом попався в козацькі руки, від козаків купив його той турецький жид. Має той діямант свою назву. Бо дуже великі діяманти, тому що їх вельми мало на світі, мають – так як люди – свої назви. І так є один величезний, що називається Когінур, інший називається Могол, а ще інший Фльорент. А той, що його забрав жидові якийсь козак – як розказував пан Седмирадський – називається Пророк Магомет.

Більше знати мені не треба було! Пророк Магомет! То ж у цій маленькій залізній коробочці є скарб, за який можна купити коли не Львів, то бодай половину Ринку! А я бідний хлопець, челядник у торгівлі пана Шпитка, я селянська дитина без даху і хліба, я повірник і сторож того скарбу, за який проливали кров і за яким князі листи розписують! А той камінець такий чудодійний, такий дорогий, що цілою фірою золота не заплатиш за нього, лежить у ванькирику в моїй убогій скриньці. Нема в ній нічого, лише кілька сорочок, стара кульчицька сукманка, пара подертих чобіт і молитовник.

Першою моєю думкою було бігти зараз додому, побачити, чи залізна коробочка є ще в цій убогій скриньці, що навіть замку не мала. Останніми часами я зовсім забув про неї і не бачив її вже давно. Іду додому, але не від Ринку, бо боявся стрінути Ґерґея, лише від вулиці, що з-заду недалеко міського муру, бо камениця пана Шпитка мала два входи. Застаю задню браму замкнену, бо її в неділю все на цілий день замикали, а я це тоді забув у поспіху. Хочу вертатися до Ринку, коли чую, що мене хтось із заду сильно схопив за рам'я. Оглядаюся і наче опира побачив, стою неповорушно, наче закаменів із нечайного страху.

Наді мною стояв Фукс і вп'ялив у мене свої зеленкуваті і світлі мов у кота очі, а на устах у нього був усміх, що виглядав мені ще страшніший. Не сказав ані слова, лише стиснув моє рам'я ще сильніше й повів мене зі собою. Я йшов хвилину без волі, наче бездушна худобина, та як осьтак уйшов кільканадцять кроків, шарпнувся з усієї сили, хотів вирватися. Одначе Фукс іще сильніше стиснув мене рукою та потягнув далі за собою.

– Пане Фукс, – кажу – пустіть мене, чого шарпаєте мене!

– То ти знаєш мене? – каже і веде мене далі.

– А ви мене знаєте? Що я вам винен і чого хочете в мене?

– Ти Івась Білик із Кульчиць, – каже Фукс спокійно, але так гостро, аж мене зморозило. – Ти Івась Білик і коли не підеш зі мною тихо, спокійно, покірно, як приятель із приятелем, то пам'ятай, що лише пальцем кивну, а перед тобою наче земля розступиться, зараз тут буде Ґерґей і війт, а за ними міські посіпаки.

І приклав палець до уст, казав мені мовчати і знову так грізно глянув на мене, що мені поза шкіру наче мурашки пробігли. Не було що надумуватися довго. Коли б я був боронився і кричав, могло лише ще гірше бути зі мною. Тому я сказав собі, що краще йти на божу волю з тою страшною людиною, ніж відразу на ратуш до в'язниці, у страшніші ще може руки Ґерґеєві, війта, міських посіпаків, а хто зна, чи і не ката?

Так увійшли ми в Руську вулицю, а з Руської на ріг Ринку і до фатрівської камениці. Там жив Фукс. Ми ввійшли на перший поверх. Фукс застукав голосно до дверей. По хвилі відчинила нам стара, погана баба, з головою завиненою в жовту хустку, з-під якої вилазило сиве розкуйовджене волосся. Фукс дав знак цій бабі, а була це його мати, щоб собі пішла. Коли ми вже були самі в кімнаті, Фукс пустив мою руку, замкнув двері на ключ, сів на стільці та глядів на мене мовчки, наче кіт на зловлену миш. Я тимчасом уже трохи прийшов до себе, набрав трохи відваги тай став думати над собою, що то робити б та як видістатися з тієї матні? Я був уже великий хлопець, шіснадцятилітній, на мої літа доволі сильний. Тож глянув я на Фукса пильно, наче оком хотів змірити його й переконатися, чи дамся йому, чи ні, тай чи силоміць не видруся з рук того лихого чоловіка. Але Фукс видно зараз відгадав, що в мене на думці і що на очах, бо глянув на мене пронизливо, добув із піхви мечика, торкнувся пальцем вістря тай знову сховав, а потім так глянув на мене, наче хотів сказати самими очима: Не туди, братіку, дорога!

– Тепер можемо побалакати собі – сказав Фукс по хвилині.

– Я з вами, пане Фукс, не маю ніякої справи, – кажу.

– Але я маю з тобою – каже він на те. – Мусиш знати, що Ґерґей живий і приїхав із рудим Хаскелем до Львова.

– Ну й що з того – кажу вже сміливіше та бутніше.

– А те, що вони приїхали за тобою, щоб тебе схопити й дати на ратуш за те, що ти вбивник і злодій.

– Це неправда – кажу.

– Хоч і неправда, та вони так скажуть. А я хочу тебе рятувати. Ти мав спілку з козаком Тимченком, ти з ним напав Хаскеля й зрабував те, що жид мав при собі. Разом ви це закопали в лісі, а потім ти викопав.

– Я нічого не викопував – кажу.

– Ба, я це ніщо бачив у твоїх руках у шкіряному мішечку там у лісі.

Я онімів на таке. Досі ж думав я, що ніхто з них цього не бачив.

А він дальше: – Що це було?

– Не знаю нічого! – сказав я на це твердо. А він знов: – Де ти це подів?

– Не знаю нічого – я все своє.

І хоч він грозив мені і тюрмою й шибеницею, я не сказав нічого.

Тоді він уже лагідніше: – Дурний ти! На тортурах виспіваєш усе. А користь матиме з цього жид. А так мав би користь ти і я.

Так спокутував він мене, та я подумав собі: Хоч би прийшлося й згинути, додержу присяги. І вже хотів я так відповісти Фуксові, коли хтось застукав у двері. – Хто там? – питає Фукс.

– Отворіть, будь ласка! Це ми, я і пан Хаскель – обізвався голос за дверима.

Я пізнав голос Ґерґея.

– Аж тепер я пропав – подумав я собі – у два вогні попався. Та склалося інакше. Фукс ухопив мене за руку й повів до маленьких дверцят, отворив їх і друлив мене туди. Я злетів наче на якісь вузенькі східці, а кругом мене темрява.

Зараз підліз я вгору назад під двері, слухати, що говоритимуть. І чую: – А то лихо, що хлопця ще не маєте – каже Фукс.

– Його зловлять, а ви ходіть на ратуш, як свідок, що ви бачили, як цей хлопець у лісі копав і вдарив мотикою пана Ґерґея.

А Фукс: – Це все дарма, коли не маєте хлопця. Його не найдуть, бо втік.

– Утік? Куди? – скричали обидва.

– У Львові є чотири виходи, дві брамі, дві фірті – певно одною з них утік.

– Е, вам жарти в голові, а нам під ногами горить – кажуть обидва.

– А мені не горить, – каже Фукс спокійно, – бо я так, гейби мав його в кишені. Та за дурно не виявлю його вам.

Тут стали торгуватися за мене. Довго торгувалися. Жид давав сто, двісті, триста й п'ятсот дукатів, та Фукс не хотів відступити від тисячі.

Жид не мав при собі стільки грошей. То й рішили, що поїдуть до Винник, де жид мав свояка, який виручить йому потрібну суму. Фукс виняв ключ із дверцят і за хвилю вийшли всі три.

Втеча

Я аж лекше відітхнув, як вони відійшли, хоч і свідомий був у якій я небезпеці. Сливе безвихідній. На всі боки забезпечився драбуга: чи сяк чи так, йому все зиськ. Або мене страхом візьме й видам йому цю прокляту викопану скриночку й діямант буде його, а як ні, то віддасть мене жидюзі й дістане обіцяних тисячу дукатів. Та хоч би я й видав йому діямант, то живий не вийду з його рук; не схоче він мати свідка й жде мене те саме, що цього венецького доктора Курція, про якого оповідав мені Довгань, що Фукс його спрятав, а маєток загарбав і так вкінці злочин заховав, що досі ніяк не могли попасти на сліди. І стало мені ясно, що мушу відсіля втікати й то заразісінько, заки вони вернуться з Винник. Став я розглядатися довкола, бо очі вже привикли до темряви. Була це невеличка кімнатка. Згори падало слабесеньке світло невеличкими щілинками з-надвору. Очевидно є там вікно, але закрите віконницею. Та вікно так високо, що годі досягнути його рукою. Став я шукати чогось, що по ньому міг би видістатися нагору. Найшов якусь дерев'яну скриню й підсунув її так, щоб з неї можна досягти вікна. Виліз на скриню, станув на пальцях і шарпнув дошку, що була прибита замість віконниці. А скриня піді мною трісь-трісь, а я гу-гуп, як довгий, на землю.

Зірвався я зараз на рівні ноги. А в кімнатці вже ясно, бо та дошка вже не заслонювала вікна. Приступаю до паки, а на ній віко заломалося й тому я впав. У паці різні, різнісінькі папері й книги якісь. Сів я на паці й думаю, що мені діяти. А все дивлюся в це кругле віконце, що одно-одиноке могло бути виходом для мене з цеї тюрми. Та чи продістануся я крізь нього? Воно дуже маленьке. При тім став я розглядати папері. Не розумів я їх, бо всі були писані по латині. Було там ще кілька плящинок і довгий кинджал.

Впав мені в очі насамперед кинджал, бо міг мені бути дуже пожиточний у потребі. Взяв я його в руку і виняв із шкіряної піхви; трохи була його ржа над'їла, але ще був гострий і як зброя міг добре служити. Згорнув я потім папері тай хочу їх назад укинути до скрині разом із тими плящинками, коли на однім із них падає мені в очі виписане більшими буквами назвище: Андрій Курцій. Я кинувся на ці папері та дякував у думці Красовському, що навчив мене читати, бо переділе я ледве з друкованого вмів читати, а писаного ні в зуб. Було тих паперів кільканадцять штук. Я хоч не міг усього не лише розуміти, але навіть і відчитати, то ясне було, що все це торкається того венецького доктора Курція, що то задержався був у Фукса у Львові та так загадочно згинув без сліду і без вісти. Мене зморозило, я здеревів. Здавалося мені, що з тих паперів тече кров і що як добре зачну заглядати по кутах між те хламіття, найду там трупа. Дзвонило мені в ухах, і вже з тих паперів стало мені зовсім певне, що Фукс убив доктора Курція та що так же, мене вб'є. Тепер було мені ясно, що маю лише двоє перед собою: втекти або вмерти, а третього нічого нема.

Забрав я всі папері по докторові Курцію, зробив із них один звиток і сховав добре в кишені. Я знав тепер, що коли вийду звідси живий, буде то страшна збруя проти Фукса, далеко страшніша, ніж той кинджал, який я мав у поготівлі, та що тоді Фукс ще краще буде в моїх руках, ніж я сьогодні в його.

Але як утекти? Сказано, одинока дорога була крізь віконце, але щоб туди видістатися, треба було дістатися до вікна, протиснутися через нього лежачи на животі, ногами до подвір'я, головою до комірки, бо воно було занадто тісне, щоб інакше це зробити. А щоб тим одиноким способом видістатися крізь вікно, треба було знов уставити собі ніби руштування, таке високе, щоб зрівнялося з віконницею. То було найважніше і до того я зараз забрався.

Треба було насамперед присунути цю велику й високу скриню до самої стіни під вікно. То була нелегка робота, бо скриня була дуже тяжка, а долівка із цегли дуже нерівна, то й посувати по ній тягар було дуже тяжко. Не гаючись, узявсь я до цього. Припруся до скрині з усієї сили, що аж ребра тріщать мені, то ледве на цаль рушу її. Піт уже ллється мені з чола, руки вже опадають з умучення, хребет страшно болить, а прокляте скринище ледве на пів ліктя посунулося, як слимак по піску. Але ж тут про життя йде або про смерть, тож що впаду на силах, то знов змагаюся, останнього віддиху добуваю, а не перестаю. Що хвилинки мушу переривати це прокляте посування, бо хоч скриня страшенно тяжка, то прецінь не мусить бути повна, бо як лише посуну по цеглі, то зараз задуднить і задзвонить, наче б у ній товклися самі ланцюги.

Багато часу витратив я на посування того скринища і вже добре було ополудні, коли нарешті присунув її під саме вікно. Тепер узяв я той стіл на двох ногах, але що ж я вдію з ним, коли на скрині не буде стояти? Оглядаюся за чимсь, з чого б можна дочепити йому дві ноги. Ніде нема ні шматка дерева ні патика. Вже не знаю, що зроблю, коли впадають мені в очі старі запорошені книги на долівці. Укладаю їх під стіл замість бракуючих ніг і бачу на велику втіху, що тепер стіл сильно стоїть, а від нього до фрамуги вікна лише малощо не дістає.

Треба було тепер поглянути, що є за вікном. Вилажу на це моє руштування, обережно, щоб книжки не висунулися і щоб усе не завалилося піді мною. Бачу тепер, що віконце має два крила, а в них самі малі шибки, запускані на олово. Відчиняю і бачу, що одно крило на завісах і дасться легко виняти, але друге нерухоме, прикріплене в самім мурі. Треба його силою вилупити. Пробую руками, не йде. Злажу наділ і малощо не перевертаю собою всього, але якось пішло. Беру зі землі той кинджал по докторові, а як вийшов я знов нагору, беруся ним лупати рями від вікна. Щастя, що, хоч і тверді були, але від часу і непогоди вже надпорохнявіли. Інакше, хто-зна, чи на час зробив би я був цю роботу, бо кинджал уже до неї не надавався, лише дзьобай та дзьобай, а успіху не видати-

Вкінці виняв я ціле вікно і всуваюся в отвір, а бачу на мою втіху, що доволі великий, щоб пересунутися плечима. Розглядаюся раз, лежучи у вікні на мурі, що був широкий, вихиляю голову, що там надолі? Бачу дуже тісне подвір'я, довкола замкнене високими мурами, а всі мури сліпі, нема в них ніодного вікна. Один із тих мурів, лівий, то був очевидно від Зарваниці, другий, що напроти мене, від Шкотської улиці, третій по правій, від камениці радчині Кореньовської. Дивлюся на саму долину, під себе, і бачу тут, на мою втіху, двері. Вони не можуть провадити деінде, лиш у сіни тої камениці, в якій я замкнений. Коли мені пощастить опуститися на землю, то матиму куди вийти на Ринок, а я вже боявся, що з того зовсім замурованого подвір'я нема виходу, і що я знову найдуся в клітці.

Тепер, як спуститися наділ? Вертаюся на це моє руштування, злажу на долівку і скоро бачу, що то менший клопіт, бо ж полотна маю аж забагато. Напсував я того полотна більше ніж було треба, не дбав, що Фуксиха буде гніватися. Надер його в паси і нав'язав стільки, що не з одного поверха, але малощо не з ратушевої вежі був би міг спуститися на ньому. Не знав я тільки, де прив'язати цю линву при самім вікні, тому прив'язав її до двох залізних вух, які мала по обох боках ця кована скриня, переволік поза стіл, а звідтам мала піти через вікно. Одначе я ще не пускав її, доки не буде пора на це, а здавалося мені, що щойно, коли западе вечер, буде найкращий час до втечі. Коли вже зробив це все, поклався на долівку, бо вже мене всі кості боліли від змучення і сам не знаю, як і коли, заснув собі в найліпшеСтрах мене зняв не малий, як я пробудився, бо вже смеркалося. Сердився я сам на себе, що я такий необачний та не боронився перед сном. Бо ж легко було заспати аж до повороту Фукса, а тоді вже не було б для мене рятунку. Зірвався я, наче б хто мечем замахнувся на мене, поручив себе Господу Богу і Пресвятій Діві тай забрався до діла. Щоб могти назадгузь на череві пересунутися крізь вікно, треба було ще підвищити руштування. Помогли мені до цього дві порожні дерев'яні бочки, які я уставив на самім верху днами догори, як можна було найбезпечніше. Я подумав теж про те, що коли буду пересуватися крізь вікно, мусітиму взяти лікті й руки з линвою під себе, а як перепихатисьму назадгузь, поздираю собі долоні до муру віконної фрамуги, – тому як далося, я обвинув руки полотном.

Виліз я на верх мого руштування, схопився сильно линви, зробленої з полотна, присів рачки, а потім ноги всунув у вікно і став сунутися назадгузь. Не було то так легко, як мені передше на око здавалося; не мав я до чого спертися, а ціле те моє руштування могло завалитися з чогонебудь; то ж я наче вуж мусів попихати сам себе, а потім наче щука кидати собою назад, щоб висадитися з вікна. Коли я вкінці більшою половиною вже висунувся і кинувся з усієї сили назад, так страшно потовкся в руки і в голову, що малощо не втратив притомности та не випустив линви з рук, а тоді певне був би впав і скрутив собі в'язи. На щастя видержав я це якось і найшовся надолі.

Скочив я до тих одних дверей, що були на подвір'ї, перебіг довгий темний хідник і впав у сіни кам'яниці, з сіней у браму, з брами на Ринок. Я не думав над цим передше, куди мені рятуватися, як уже буду вільний. Тому навгад беруся до Руської вулиці. Ледве я пробіг кільканадцять кроків, чую, хтось біжить за мною і кричить, щоб мене держати. Пізнаю з жахом, що це Фукс. Що маю лише віддиху в грудях і сили в ногах, біжу стрілою, коли нараз впадає мені в дорогу цей мулярчук, італієць Палермі, схопив мене за горло і кричить:

– Чекай, злодію!

Хочу йото насилу відтрунути і був би я його відтрунув, але в тій хвилі хапає мене Фукс за барки. Вириваюся, як можу, копаю ногами, шарпаюся, пробую кусати – все дарма, держать мене кріпко оба, а Фукс до своєї кам'яниці з усієї сили тягне мене. Коли я так гадаю, що я вже пропав, бо навіть кинджала не можу видістати, щоб боронитися, так мене сильно держали, один за горло, другий за обі руки, нараз якісь велетенські ручища замахнулися біля мене в сумерку, одна хапає за шию Фукса, друга Палермія і заки я шарпнувся далі, бевх, обидва лежать на землі. В тій хвилині хтось схопив мене за руку тай каже на вухо: – Втікай за мною!

Був це Довгань. Заки ті два підвелися зі землі, він уже відсадився далеко до Босацької фірти, а я за ним.