Текст книги "Проклятий камінь"

Автор книги: Владислав Лозинський

Соавторы: М. Ценевич
сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 12 страниц)

Закінчення

На цьому скінчилися пригоди моєї молодости і на цьому я кінчу оце своє оповідання. А що ще треба додати, того вже небагато і це можу збути короткими словами.

Батько мій зовсім закинув купецьку фірманку та став працювати на полі. А я тому, що не дуже був потрібний дома, став шукати власного хліба. Ще у Львові говорив мені Ляшкевич, що пан Шпитко знову прийме мене до своєї торгівлі. Тому я вернувся до служби, а як обзнакомився добре з купецьким ремеслом, міг бути пожиточний у крамниці і пан Шпитко платив мені більшу платню. Коли ж помер Григір Чесак, а Оленка перенеслася до свого вуйка Зазуляка в Самборі, а Зазуляк, тому що й сам був уже немолодий, потребував помічника в торгівлі, то я пристав до нього. По кількох роках вірної служби я оженився з Оленкою. Поблагословив мені Господь, чесну жінку дав і добру маму моїм дітям, маю трьох синів, дочки не маю і це одинока журба моєї любої Оленочки, бо дуже рада б мати дівчину. Мої сини вчилися в ставропігійській школі у Львові. Там ними по-батьківськи заопікувався Красовський, колись убогий спудей, сьогодні, як це собі предсказував, дидаскал-учитель. Один мій син є тепер у пана Шпитка в торгівлі першим справником, а то його не мине, що колись буде знатним купцем.

Другого сина я призначив до ремесла, вчиться золотарства. Третій працюватиме на рілі і вже при своєму дідові є на солтисівстві, бо мій батько, спрацьований старець, не може вже сам займатися господарством, а відпочинок і вигода належаться йому бодай при кінці життя.

Я добудував до нашої хати в Кульчицях дві кімнати, будуть для нас, для мене і для Оленки, моєї любої жінки, бо як уже не могтимемо працювати, перенесемося там, а найстарший син візьме від нас самбірську торгівлю. Бо хоч маю в Самборі гарний дімок і приняв міське право, то таки хочу вмирати під сільською стріхою, як народився під нею і в тій дорогій землі зложити кості, в якій спочивають мої предки. В тому самому вишневому садку як старець сідатиму собі, куди я хлопчиком босий бігав і такі самі птички співатимуть мені і цей самий потічок шумітиме, що його я в дитячих літах слухав.

Так то Бог ласкаво дав, що кого я любив замолоду, з того і пізніше мав потіху. Про Красовського я вже згадував, що є дидаскалом. Проць є тепер дяком при самбірській церкві, оженився з чесною дівчиною й добре їм живеться.

Настали також ліпші заси і для Кульчиць. Давній підстароста пішов, винісся з великим стидом, бо прилапали його на фальшивих рахунках і на різних обманствах. Новий – якийсь ліпший чоловік.

Про тих людей, що мені зло чинили, я вже зовсім не пам'ятаю, наче б їх ніколи не було на світі. Пімсти на їх голови не прошу ні не бажаю їм лиха, радше добре їм роблю, коли на це прийде, як наприклад Ґерґеєві, що то на самбірському замку палив у печах і замітав кімнати, нужду терпів, той нераз запомогу дістав від мене.

Бо так повинно бути: права свого доходи, від кривди боронися з усієї сили, ногами і руками стій при своєму, а хоч би зубами відгризайся, бо то твоє право, але пімсту остав Богові. Все ж бо ти більше взяв, як ти варта, а коли на тому світі здаватимеш рахунок із життя свого, останешся довжником і милосердя буде тобі треба. Добре роби, добре буде, як кажуть люди.