Текст книги "Проклятий камінь"

Автор книги: Владислав Лозинський

Соавторы: М. Ценевич
сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)

– Маєш такий другий? – питає мене пошепки.

– Не маю.

– А цього не даш?

– Не дам, бо я обіцяв, що з ним, доки життя мого, не розлучуся.

Жінка щераз поцілувала медалик, зітхнула тяжко, встала і віддала мені його до рук. – Добре робиш, дитино – каже. – Нехай тебе береже Пресвята Діва!

– А ви християнка? – питаю.

– В серці моєму я християнка, з України. Я дісталася в полон. Тут насилу переробили мене на туркиню. Мого батька вбили турки. Волів умерти, ніж виректися віри, але зі мною, малою сиротою, зробили, як хотіли… Та про це багато говорити б, а я не за тим прийшла.

І оглянулася обережно довкола тай каже далі: – Я Юсуфова жінка, а радше була його жінкою, а тепер як остання найгірша слуга в його домі, бо вже певно знаєш, хоч ти з чужої країни, що турки жінок можуть брати собі, скільки хочуть, а Юсуф іще дві тримає собі. Він мосліман, себто ісповідує Магометову віру, але ніякої віри не має в серці. Лихий це чоловік, негідний потурнак. Не вір йому. Я тому прийшла, щоб тобі це сказати, бо мені жаль тебе, хлопче.

– То Юсуф готовить мені зраду? – питаю.

– Так, бідний сину, готовить зраду тобі й батькові твоєму. Я все знаю. Не з тобою першим він таке робить і не будеш ти останній, коли Бог упору не скарає його. Він має спілку з цим аґою на ґалері. Він тобі батька напевно припровадить на місце, а потім до ліса піде з вами, ніби вказати вам дорогу. А як уже будете в лісі, то скаже вам: «Тепер ідіть далі в той і той бік безпечно, на поле вийдете. Богові оставляю вас». Сам вернеться, а ти ледве з батьком уйдеш кількасот кроків, аж тут із засідки випадуть турки і спіймають вас і знову батька візьмуть на галеру, але вже і тебе не пустять, а до смерти держатимуть у тяжкій неволі.

Ледве скінчила ці слова, як якийсь шелест перелякав її. Перелякана поглянула у вікно та підійшла до дверей і наслухувала.

– Не зрадь мене. Мовчи про те, що я тобі сказала! Юсуф убив би мене, коли б довідався… – прошептала і зникла за дверима.

Що ж мені тепер робити? – спитав я сам себе. Сталося. Годі вже відступати. Батька і так спровадять на означене місце, коли вже Юсуф і аґа так умовилися. Коли я не ставлюся і грошей не дам тим драбам, що жде батька? І чи з пімсти не візьмуть його до весел, як тих обголених бідолахів, що мають пекло за життя?

Що нас жде, коли піду, Бог вість, але піти мушу, це певне. Не маю вже що роздумувати, нічого не придумаю.

Добув я з вузлика пістолю й кинджал, які забрав із собою, як утікав від Фукса. Оглянув докладно пістолю, чи набита й підсипана. Пістоля була велика, але в широких болгарських шараварах я міг її добре сховати.

Ледве я так узброївся, ввійшов Юсуф у хату та казав мені йти за ним. Ми вийшли з міста в напрямі суші тією греблею, про яку я вже згадував, коли ж її минули, Юсуф скрутив направо до морського берега. Провадив мене так самим берегом доброї пів години. Вкінці станув і засвистав. Хтось відповів йому свистом і ми побігли в цьому напрямі. Почувся плюскіт весла і до берега причалив невеличкий рибальський човен. Висів із нього мій батько і ще якийсь чоловік.

Я вхопив батька за руку, наче боявся, що це дух а не тіло, та що в темряві розплинеться. Той другий чоловік, зодягнений по-турецьки, відкрив ліхтар, що мав зі собою заслонений та дає знак, щоб я платив. Я мав уже приготовані цекіни і клав йому один за одним на долоню, а він кожний із них дуже уважно оглядав при світлі ліхтаря. Коли я вирахував турчинові всі гроші, прийшла черга на Юсуфа. Він захланно схопив своїх п'ять дукатів. Турок шепнув іще щось Юсуфові, а цей відповів: пекі, пекі, то значить: добре, добре. Потім вернувся до човна, а відпливаючи сказав: – Йол гаір олсун!

– Що він каже? – питаю Юсуфа.

– Бажає нам щасливої дороги – відповів Юсуф. – Але тепер біжім, що сили біжім! За мною ідіть, усе за мною.

І пустився в поле, а з поля в ліс, що був недалеко моря. Ми бігли за ним, а я що хвилі хапав батька за руку і чув, що нещасний трясеться на цілому тілі. Я виняв ізза пазухи кинджал і подав його батькові, але боявся говорити, що маю на думці, щоб припадком Юсуф не почув і не зрозумів. Батько мовчки взяв кинджал і при цьому стиснув мене за руку, наче хотів дати мені знак, що розуміє та що буде готов на все.

Я знав лиш одне і це було для мене певне, що коли ми дамо вестися Юсуфові, куди йому завгодно, впадемо у засідку, бо вже не мав я ніякого сумніву, що той нечесник так умовився з турками з ґалери, як це говорила мені його добра жінка. Тож не треба було йти за його проводом, а навпаки, завернути в противний бік. Коли він схоче направо, то братися наліво, а коли він вкаже наліво, то ми візьмемо направо.

Задумавши таке, пустив я Юсуфа вперед, щоби проводив, а сам добув пістолю і держав її на поготівлі. Дав я так йому йти трохи в глибину ліса, а коли ми трапили на великий яр, що перетинав нам дорогу, Юсуф береться вліво. – Тепер туди – каже й обертається до нас, – підемо, наліво.

– Юсуфе – кажу я тепер і дотикаюся його рамени – нам направо дорога.

– Наліво, наліво – відповідає Юсуф – видно, що здивували його мої слова. – Чи ти мене тут учитимеш дороги?

– А я таки направо хочу і направо піду!

– На зломання карку підеш! Чи ти збожеволів?

– Івасю! – каже до мене батько – той добрий чоловік знає краще дорогу. Ідім, куди він каже. Якже ж ти можеш знати краще від нього?

Я стиснув батька за руку на знак, щоб нічого не говорив і не перешкаджав, а сам підходжу до Юсуфа, що був пристанув, звертаю йому пістолю до грудей тай кажу: – Коли вже маємо скрутити карки, то волю направо, а не знаю ще, чи скручу чи не скручу, але це знаю, що як лише писнеш, зраднику, лоб тобі кулею розтріскаю!

Юсуф стояв хвилину ввесь нерухомий, наче б його хто в камінь перемінив, а вкінці каже: – То така твоя вдячність! То ти напосівся на моє життя за те, що я вирятував тобі батька, при чому наражував на небезпеку своє здоров'я а навіть життя? Ідіть же ви собі куди хочете, до самого чорта йдіть собі, а я з вами вже ніякої справи не маю.

Сказав це і хотів відскочити від нас і бігти у ліс. Та цього я сподівався і зараз пістолею до нього, кажу, що вистрілю, коли лише рушиться.

Батько в тій хвилині схопив його за карк і показав йому кинджал.

– Юсуфе, підете з нами, – кажу тепер – а дорогою мовчіть, бо як кликнете на кого, то це вже буде ваш останній крик у житті, певно смертельний.

Юсуф нічого не відповів і як я йому казав бігти направо, біг жваво, час-до-часу оглядався лише, чи має мою пістолю при карку. Пробігли ми так добру хвилину, а тимчасом місяць зайшов і зовсім стемніло. Ми мусіли йти помалу, бо ліс був густий, але все здовж того яру, що перетинав діброву. Я майже на ноги наступав Юсуфові, аж тут він нараз наче під землю запався, так зник з-перед мене відразу.

Я почув лише тріскіт і шелест, наче б хто спадав наділ, а подорозі хапався корчів. Нахиляюся до землі і пізнаю, що ми при самім березі яру. У цьому місці яр був досить глибокий і крутий, а закривали його береги. Видно, що Юсуф або напотемки впав у яр, або зрадник нарочно зісунувся, щоб нам утекти.

Наслухував я хвилинку, але він зачаївся, боявся певне ворухнутись, щоб я не вистрілив, звідки вчую шелест корчів. Не було що далі робити, як лише навпомацьки продиратися лісом, куди попало, на сліпе щастя, не знаючи нічого, куди зайдемо. Але нелегко воно було: в тій темноті, що ступиш, то ногою й головою зачіпиш. А нам конче треба було йти, щоб якнайбільше віддалитися від того місця, де нам Юсуф пропав, бо ми були в немалому страху, що зрадник-поганець тим яром дістанеться до турків, які засілися в лісі, а потім покаже місце, де нас лишив. Але скоро ми заспокоїлись, бо ніччю ледве чи можна б нас знайти в лісі. Залізли ми в корчі, полягали відпочати, бо і мені і батькові цього треба було. Покріпився батько їдою і вином, що я був забрав зі собою та й каже: – До світанку мусимо тут сидіти, але як тільки стане розвиднюватися, треба нам радити собі.

Я вже не знав, що нам далі робити, і зібрав мене великий жах. Нічого не відповів батькові на його слова, батько також не говорив нічого, та й так сиділи ми в нічній тишині.

Нараз почули великий гук, короткий, але сильний, наче грім, аж ліс цілий довкола нас відізвався, наче б відповідав на заклик. Батько зірвався на рівні ноги й каже: – То на ґалері вистрілили з великої гармати! А знаєш чому? Там уже відкрили, що я втік і це знак для всіх, хто лише жиє, має здоганяти мене, а хто скрив би мене, буде покараний смертю. Але я волю смерть, ніж неволю.

– І я волю – кажу я на те і Богові себе і батька поручаю, готов на все.

На козацьких чайках

Пустилися ми далі лісом, куди попало, аж уже й стало світати. Легше було нам тепер, а коли небо над нами заясніло вже днем, і крізь густе листя дуброви падало дощем світло наче коралі від ранішньої зірниці, бо сонце сходило дуже червоно, прибуло нам трохи серця і ми жваво продиралися все в один бік, на схід. Нараз дуброва прорідла й світло з-поза дерев стало пробиватися наче крізь зелене решето: ми були вже на краю ліса. Чуємо, щось реве і гуде і грімко гуркотить.

– То море говорить – каже батько. – Ми знову над морем.

Виглянули ми обережно з лісу. Батько розглянувся й каже: – Не видно ще людей. Треба нам бігти полями в гори. Небагато ми пройшли тим лісом, пристань таки зараз за нами. Ми зробили колесо й зайшли малощо не на те місце, звідки вийшли.

Дуже мене воно перелякало, але батько знав добре цілу набережну околицю, бо на неї все глядів з тієї ґалери і так знав кожне село й кожну скелю, що не тратив духа, але й мені ще додавав. І як передше здався був зовсім на мене, коли його приставлено в човні, так я тепер мусів здатися на батька, бо сам я був мов сліпий у тих сторонах.

Пустився батько до гір, якими я йшов до Мезембрії. Та не довго ми йшли, бо нараз бачимо, що в віддалі стоять гуртки піших і їздців, мов розставлені в чати. Ми завернули зараз у противний бік, до моря й біжимо щосили, відбігти якнайдалі, заки нас завважать. Бігли ми так із усієї сили якої пів години і добігли до самого моря. Вже нам віддих заперло і ноги стали під нами вгинатися в колінах, що ні бігти ні стояти ні говорити, лише повітря ковтати, як риба на сухому березі. Нараз чуємо крики поза собою, спочатку далекі, потім щораз ближчі, аж вкінці, чую вже виразно, що кричать: – Дур! дур! себто: Стій! стій!

Батько на цей крик добув останніх сил і скочив до моря, а я за ним. Але в душі вважаю і себе і батька за пропавшого. При березі, але вже у воді, були великі палі, а до тих палів прив'язаних декілька невеличких рибальських човнів. Батько кинувся до одного з них і став відв'язувати; не оглядався навіть, чи хто не бачить.

Скоро човен був відв'язаний. Скочили ми до нього, батько схопив за весло, що лежало на дні і відбив від берега. Схопили хвилі човен, а море було того дня дуже неспокійне, дійсно майже чорне, як його назва і лише від червоного сходу сонця наче кривавилося місцями.

Маленький цей човен став скакати то вгору наче м'яч, то западати наче в пропасть, а довкола море гуділо і греміло, бурунами зі страшним ревом і шумом перевалювалося на нас. Умить лилася з нас вода. Смертельний жах пройняв мене, я примкнув очі й дрижав наче осиковий лист, бо ще ніколи не був на морі, а коли на суші не мав боязкої душі, то тепер із жаху майже умлівав. Але то лише перші хвилі були такі, я скоро прийшов до себе, коли побачив, як батько сміливо і спокійно працює веслом. Добре в цьому був вправився, бо два роки був на морю з турками.

Поправді, не море було нам страшне, а люди. Бо ледве ми випливли на повнішу воду, бачу, як із берега кличуть нас турки, показують і знаки якісь роблять до пристані, а від пристані й від цих двох Галер готовляться човни нас здоганяти. Батькові струєю піт ллється з чола, карк почервонів йому страшно від набіглої крови, зітхає лише, а веслом так працює, що трохи ребра йому не потріскають. Вже й руки стали йому опадати з умучення та з розпуки: – Пропали ми, Івасю! – каже. – Пустили на нас скорі човна на шість весел. Не змовиш і трьох отченашів, а доженуть нас.

А я до неба очі знимаю та благаю: – Рятуй нас, Господи милосердний.

Аж нараз батько каже: – Що це?! Човна спішно завертають назад до берега, не гонять уже за нами?

І справді всі судна, що пустилися були за нами й уже ось-ось і досягти мали нас, щосили, щодуху веслували до берега.

– Що це було б? – зчудувався і я.

Аж бачимо гень у далі на морі багато, багато малих суден, лавою одно попри друге плинуть.

Батько приложив долоню до очей і пильно глядів наперед себе доволі довго, а потім каже радісно: – Івасю, ми вирятувані! Це козацькі чайки, це запорозькі козаки пливуть.

Як почув я те, аж у мене вступив новий дух, десь і сила взялася і відвага. – Батьку, – кажу

– веслуйте до них! Може там між ними і Семен десь є?

– Який Семен? – питає батько та завертає човен туди, де видно запорозькі чайки.

– Козак Семен, мій приятель – відповідаю.

– Як він там є, то він нас напевно вирятує.

– Чи є він там, чи нема, то ми вирятувані, коли до них допливемо! Та відкіля ти знаєш якогось козака Семена та ще й заприязнився з ним?

Я коротко оповів батькові, як я запізнався з козаком Семеном. Само собою, не згадував нічого батькові про нашу з козаком тайну.

Батькові теж близькість запоріжців додала сили й відваги. Наш човен стрілою мчався до козаків. Уже щораз виразніше рисуються перед нами козацькі чайки. Вже можна їх і почислити: було всіх чайок до вісімдесят.

Батько зняв шапку й вимахує нею та кричить: – В ім'я Христа Спасителя рятуйте невольника бідного, що Бог допоміг йому втекти!

А я кричу й собі на ввесь голос: – Козак Семен Тимченко, козак Семен Тимченко!

Аж бачу, одна чайка, що була на самому переді з малиновим прапором, що на ньому золотився хрест, півмісяць, сонце та зірки, висунулася наперед і пливе простісінько до нас. Я дивлюся, а на переді стоїть у тій чайці прямісінько мов дуб отой сам козак Семен. На радощах кличу: – Семене, чи пізнаєш мене! Я Івась Білик!

А Семен видивився на мене тай каже по хвилі:

– Дух святий при нас! А ти відкіля тут узявся з Кульчиць аж на Чорному морі та ще й у такій горіховій лушпині?!

Так назвав він наш човен, що дуже малий був.

– Потім оповім тобі все – кажу. Перше вирятуй мене й батька, бо інакше пропадемо, як не від бісурмен, то від морських бурунів в оцій горіховій лушпині, як кажеш.

– Підплиніть під саму чайку тай скачіть у неї – каже Семен.

Батько підплив під один бік чайки й за хвилину були ми вже обидва в чайці.

Чайка зараз завернула на своє місце й поплила рівно з другими.

Семен дуже зрадів, що побачив мене. – Ну, тепер оповідай, хлопче, як ти зі своїх Кульчиць аж тут на Чорному морі опинився.

Я коротко оповів йому всі свої пригоди та нічого не згадував про скриночку з самоцвітом, бо й другі слухали мого оповідання. Та Семен не допитувався про це. Тільки каже: – Тепер мусите з нами обидва з батьком гуляти по Чорному морю, бо ми ще не скінчили роботи. Хоч і через вас обох прийдеться нам тяжче, бо бісурмени вже побачили наші чайки.

Аж як ми найшлися на боці, він питає мене: – А що мій самоцвіт?

– Безпечний! – відповів я коротко.

– Ну, то добре – відповів він.

Хотів я йому докладніше все оповісти, аж серед козаків зробився рух: – Ґалера, ґалера, турецька ґалера – почулися голоси серед козаків.

Семен зірвався на рівні ноги: – Славно! – скрикнув – Братця, не пустимо її з рук.

І зараз пішов приказ по чайках: – Готовся напасти на ґалеру.

В одній хвилині розділилися чайки на два рівні ряди доволі широко один ряд від одного та пігнали стрілою вперед.

Очі всіх звернулися туди, звідкіля надпливала ґалера. І я теж дивився.

Далеко ще вона була й виглядала маленька мов біла птиця.

– Братці, – каже Семен – щогли додолу.

І в одній хвилині щогли з парусами лягли поперек суден.

А Семен дальше приказує: – На милю перед ґалерою спинитися й плисти повагом стежма за ґалерою.

А ґалера щораз виразніше виринала перед нашими очима, щораз більшала.

Питаю Семена: – То ви зараз будете нападати на ґалеру?

– Ні, – відповідає Семен – так небезпечно. Ми тепер тільки стежитимемо за нею, щоб не втікла нам. Аж перед заходом сонця підплинемо до неї, а як стемніє, нападемо.

Чайки плили тепер дуже помалу.

Отак цілий день плавали ми по морі вслід за ґалерою.

Я за цей час добре приглянувся чайкам.

Чайки були довгі на яких десять сяжнів, а широкі на сяжень. Днище чайки довбане з липової колоди, довгої на півсема сяжня. Більш як на сяжень високо до дубових ребер, причеплених до днища, понабивані товсті дубові дошки. Зверху ці дошки пообшивані очеретом.

– Це на те – казав Семен – щоб чайки держалися наверха, не топилися.

По обох кінцях були керми, а по боках по п'ятнадцять весел. У кожній чайці було по яких сімдесят людей і одна невеличка гарматка.

Коли стемніло, приказав Семен ударити на ґалеру. Я й не стямився, як чайки були вже кругом ґалери і козаки з перших чайок перлися вже на її чердак.

На чердаку прийшло теж до битви. Турки боронилися завзято. Але що ж, по козацькому боці була перевага й козаки скоро впоралися з турецькою залогою.

Все, що було цінне на ґалері: гармати, самопали й іншу зброю та порох і кулі, а також золото й срібло козаки на млі ока переносили на чайки, порозковували всіх галерників і вони теж перенеслися на чайки. Тоді, як уже нікого й нічого не було на ґалері, затопили її.

– Навіщо ж ви затопили ґалеру? – питаю Семена – не шкода вам такого гарного судна?

– Гарне воно судно – каже Семен – це правда, та не для нас! Нам у походах пригідні тільки такі легкі судна, як наші чайки.

Нараз із усіх усюдів почулися грімкі стріли, немов із великих гармат. – Десь із гармат стріляють – кажу.

А Семен: – Це знак, що турки вже знають про нас – каже. – Через Вас, то й не можна нам погуляти. Та ніщо! Вертаймось покищо на Січ, а потім приготовимо другий похід.

І пішов по чайках отаманський приказ: – Вертаємось на Запоріжжя!

І зараз чайки уставилися в лаву густо одна попри одну. Семенова, отаманська чайка з хрещатим прапором плила тепер позаду. Питаю в нього, чому тепер він позаду пливе, а Семен каже: – Так, Івасю, мусить бути. Отаман має все мати на оці своє військо і берегти його перед небезпекою. А що тепер небезпека для нас найпевніша може бути з-заду, а то й отаманська чайка мусить плисти позаду.

Бистро плили чайки й над ранком були ми вже недалеко Дніпрового гирла. Іздалека побачив я поруйновані замки й городки. Мене це дуже зацікавило і я пильно вдивлявся туди.

Семен замітив це й каже: – Дивися, Івасю, на ці руїни замків. Це козацька робота.

– Що, це козаки будували ці замки? – спитав я.

Семен розсміявся: – Ба, ні! Не будували а поруйнували їх. Все це побудували були бісурмени, щоб не пускати козаків на море. І довго були вони козакам на перешкоді, аж славний покійний гетьман Сагайдачний поруйнував їх і турки й досі не спромоглися їх відбудувати.

– Що? Гетьман Сагайдачний помер? – аж скрикнув я. – То вже не буде кому, тату, заступитися за нас!

А батько каже: – Нехай із Богом спочиває, добрий був чоловік. Та правду казати, я тепер уже не дуже тому вірю, щоб гетьманові вдалося зробити щось для нас, хоч би він іще й жив.

– Правду кажете, – сказав один із козаків, видно з учених був, бо як говорив, то мішав багато чужих слів – правду кажете, татусю. Король цінив гетьмана й шанував, бо потребував його проти Москви. Та коли потреба минула, забув про все. «Обіцяв пан кожух, тепле його слово», – як кажуть наші люди.

А я питаю знов Семена: – То неправду помер гетьман Сагайдачний? А де?

– У Київі, Івасю, помер від ран, що дістав їх під Хотином. Та може не від самих ран, як більше від журби, що задурно козацтво пролило кров, бо король обіцянок не додержав. Величавий був похорон, був я на ньому.

– Ти був у Києві? Ой, як бажав би я там бути! Я чув різні чуда й дива про Печорську Лавру…

– Гарний Київ – каже той, що говорив ученою мовою – та не той він уже, що був колись за княжих часів – тепер він тільки руїна колишнього. Так то все, коли чужий господар у хаті! – зітхнув.

Доплили ми до Дніпрового лиману й повагом посувалися проти течії. Працювали весла, але й вітер попутній сприяв плавбі, надував вітрила аж тріщали.

Скоро минули ми поруйновані городки. А там і замайорів перед нами острів між двома раменами ріки.

– Ось уже й наша Січ-мати – скаже Семен.

У мене серце забилося живо-живо: Побачу на власні очі те гніздо нашого славного лицарства – радів я в душі.

Іздалека видніли вже бані церкви й окопи.

Козаки завернули чайки в пристань, чи, як казали – в козацький кіш.

– Підете обидва з батьком у мій курінь – каже Семен – я на Січі, Івасю, тільки курінний отаман.

Чайки спинилися, ми вийшли з них і пішли з Семеном на Січ. Він завів нас у свій курінь тай каже: – Ждіть тут на мене, я покищо мушу йти до отамана.

І вийшов, а ми остали в курені.

Козаки входили в курінь і виходили з нього, зовсім на нас не звертали уваги. Або знали, або здогадувалися, що ми визволені бранці.