Текст книги "Проклятий камінь"

Автор книги: Владислав Лозинський

«Довгань свідомий»

Я біг за Довганем, не знав куди: насамперед до Босацької фірти, відси здовж міського муру аж до Вірмен, від Вірмен знову попід дім пана Штанцля Шольца назад до вулиці Божого Тіла. Аж вкінці бачу, що ми зробили ніби коло тай добігаємо до задньої брами кам'яниці пана Шпитка. Тут Довгань задержався, виняв із кишені ключ, відчинив браму, потрутив мене до сіней тай зараз замкнув. Станув я задиханий, а як лише трохи відітхнув, питаюся:

– Довгане, а шукали мене тут із ратуша?

– Шукали, – каже Довгань і тягне мене за собою до індермаху.

Я був без шапки, бо лишилася у Фукса. Toж кажу йому, що мушу взяти собі стару шапку з мого ванькирика. Пустив мене, але йшов слідом за мною. Вже було зовсім стемнілося. Йду на помацьки в кут, де стояла моя скринька, а мав я на думці не шапку, але цю залізну Семенову коробочку. Чи є ще вона? Шукаю – скриньки моєї нема.

– Довгане, а моя скринька? – питаю переляканий – може забрали мені її?

– Може були б узяли, – каже Довгань, – але я її завчасу сховав. Є в індермасі за белями бавовни. Іди й ти зараз туди, сховайся за белею, а з Фуксом не заходи собі!

– Довгане, хай Бог заплатить вам за те, що ви мене живого видерли цьому злюці! В саму пору було, бо коли б не ця щаслива нагода, вже було б по мені!

– То ніяка нагода, – пробурмотів сторож. Бо у нього все так було, коли говорив що – я тебе рано здалека бачив, як ти з Фуксом за панбрат ішов. Я ввесь час мав Фуксів дім на оці, а коли тебе не було і пан Ілля розпитував, а Красовський і Чесак приходили, добре я їм говорив: Фукс! Вони сміялися з мене, а моя правда була: Фукс.

Завів мене до склепу між товари, де вже була моя скринька. Я ніби шукав шапки, а хопив за сукманку, нащупую, залізна коробочка є! Виняв я її й крадьки сховав у кишеню, хоч і так Довгань був би не міг бачити, бо в індермасі була темна ніч.

– Довгане, – кажу я тепер – заки розвидніється, мене вже тут не буде. Така Божа воля, що хоч я нічого злого не зробив, мушу втікати перед злими людьми. Одначе мушу бачити пана Ляшкевича, конче мушу. Маю вельми важну справу до нього. Чи пан Ляшкевич дома?

– Пан Ляшкевич нагорі, а пани на вечері з тим купцем, що приїхав.

– Ідіть же до нього, благаю вас, ідіть і викличте його мені. Скажіть: маю важне діло до нього. Не моє діло, чуже, але важне, дуже важне. Ідіть же, прошу вас! Я вам лиш одно скажу: Фукс!

Довгань надумувався трохи, але пішов. А певно це його найбільше переконало, що я Фукса назвав. За хвилину вернувся з ліхтарнею, а за ним прийшов Ляшкевич. Не сказав до мене ні слова поглянув лише мені в очі, та здавалося мені, що не з гнівом, а наче з жалем і смутком.

– Пане Ляшкевич, не про себе хочу я вам говорити, не пора тепер на це. Але візьміть отсі папери тай несіть їх зараз до пана Шпитка й до цього купця з Венеції, брата доктора Курція! – кажу я тай витягнув із кишені папери, що їх найшов у коморі у Фукса і даю йому їх до рук.

– Що то за папери й відкіля маєш їх? – питається Ляшкевич.

– Фуксові забрав я їх, а що в них, подивіться.

Ляшкевич узяв папери тай пішов, а Довгань зачинив залізні двері від індермаху тай також відійшов. Пройшла добра година, коли я почув знову ключ у замку й увійшов Довгань.

– Пан Ляшкевич каже тобі йти до нього – каже й іде з ліхтаркою наперед.

Пішов я за ним на другий поверх, де була Ляшкевичева кімната. Застав я його самого. Знову глянув на мене так само як передше, з жалем і смутком, а мені це прикріше було, ніж коли б накинувся на мене з гнівом.

– Говори, як дістав ти ці папери? – питається.

Я розказав коротко, що вранці Фукс мене насилу запровадив у свою хату, що замкнув там мене у темній коморі, що я найшов там ці папери та втік крізь вікно. Але що зайшло між нами, цього й словечком не згадую. Ляшкевич каже на це: – Яке тобі діло з Фуксом?

Мовчу хвилинку, не знаю, що сказати, а вкінці кажу:

– Фукс хоче мати від мене оте, чого я йому не можу дати й хоче знати те, чого я йому не скажу.

– Ані мені?

– Пане Ляшкевич, – сказав я і цілую його руку – пробі, не гадайте зле про мене! До часу вірте, що я не злочинець і на совісті не маю ніякої вини. Не викажеться на мене ніщо, але я сьогодні сам не в силі оборонитися, хоч як бажав би цього.

– То не кажи мені, – каже Ляшкевич – коли не хочеш, або не можеш. Я навіть не рад знати. Волю вже так. Та мусиш знати, що у пана Шпитка не можеш остати, а у Львові також ні. Шукав тебе пан війт, хотів тебе на ратуш. Пан Шпитко казав, що тебе вже нема дома. Коли ж ти вернувся б, обіцяв зараз ставити тебе в уряді. А цього тобі не треба говорити, що пан Шпитко додержить слова.

– То маю зараз іти? – питаю.

– Через ніч уже лишися і завтра ввесь день, але щоб тебе око людське не бачило. Один лише Довгань буде знати про тебе. Тридцять літ служу панові Ярославові, а за ввесь той час я ні разу не збрехав. Та коли спитає мене, скажу, що тебе нема. Ти вирятував мене з нещастя, може й від смерти. Тому й я тебе хочу вирятувати з нещастя а може також від смерти. Але вже сквітуємося. Вже нічого більше не можу зробити.

Великий жаль стиснув мене за серце, що трачу і добру славу й добродія, що ті всі чесні люди, котрих мені Бог дав був сироті, за злочинця тепер матимуть мене та що знову мусітиму тинятися по світу, наче собака бездомна. Я розплакався і від цього плачу слова не міг промовити.

– Бог тебе не покине, радше стелиться тобі тепер дорога, на якій можеш доступити великої ласки, – потішав мене Ляшкевич – коли ти варт її. Чого ти так дуже бажав, тепер маєш: поїдеш у Туреччину!

– В Туреччину! – скрикнув я і власним ухам не вірив.

– То Боже Провидіння. Папери, що ти їх забрав із дому Фукса, я віддав братові доктора Курція з Венеції. То цирографи і записи на великі суми, що належать його небіжчикові братові. Без цих паперів, хто зна, чи був би він їх коли-небудь відібрав, а в них лежать великі багатства. Отже пан Курцій, вдячний за це, призначив для тебе десять цекінів. У твоїй скарбонці призбиралося також трохи гроша, разом то дасть суму. З цим можеш батька шукати. Дорога не буде тебе коштувати ні там, ані назад, коли Бог щасливо поможе.

Я впав до ніг Ляшкевичеві, хотів цілувати його ноги, але він не допустив до цього і говорив далі: – Так зложилося на твоє щастя, що позавтра виїздить пан Гарбар із валкою до Туреччини. Попрошу його, щоб узяв тебе зі собою. Поїдеш як його челядник. Дам тобі також листа до Рущука до василіянина о. Володимира. Він там тепер є тай знає про багатьох християнських бранців. Може він що чував про твого батька, то поможе тобі. І гроші і лист передам тобі завтра вечором Довганем. Як найти пана Гарбаря, також дізнаєшся від Довганя. Завтра ввесь день пересидь у криївці, щоб тебе, сохрань Боже, ніхто не бачив, бо йде про твою голову.

Сказав це Ляшкевич і відійшов мерщій, не дав мені навіть часу подякувати. Довгань замкнув мене на ключ. Поклався я на порожніх мішках, але не спав ні трохи. До мене ніхто не заглянув, крім Довганя. Він приносив мені їсти, але нічого не хотів говорити, лише по давньому наче ведмідь бурмотів.

Сидів я сам і думав. Тішило мене, що їду в Туреччину шукати батька. Та одно журило мене: що робити з діямантом? Взяти цю прокляту коробочку зі собою чей же не можу в Туреччину? Бо хто зна, які там мене нові пригоди чекають? А лишити? Де? Кому? А коли б я її й хотів закопати, вже не можу, коли до самого виїзду з Гарбарем мушу сидіти замкнений.

Діждався я вкінці вечора. Коли вже добре стемніло, чую ключ у замку, відчиняються двері й увіходить Довгань. Бачу, що не такий, як усе: чогось вдоволений. Приніс мені вечерю, а коли я взявся їсти, він несподівано махнув рукою, наче б уже чомусь був кінець, наче б щось уже запало, і каже: – Фукс!

– Фукс! Утік Фукс!

І розказує мені, що Фукс утік певно тому, що я забрав йому папері доктора Курція, з яких виходить, що то він убив його. Зараз на другий день після моєї втечі війт із присяжними і кількома людьми вибралися до нього, щоб перешукати цілу хату. Познаходили якісь речі цього венецького доктора, але самого Фукса не дістали. Пропав без сліду, звітрив, чим усе пахне – та що вкінці завтра далі шукатимуть і копати в пивницях, чи не найдуть де трупа. Коли Довгань скінчив оповідати, сказав іще на відхідному:

– Опівночі прийду. Підемо до пана Гарбаря. Я попросив ще Довганя піти зі мною до Чесака, бо маю сказати йому щось дуже важне. Довгань по короткій надумі згодився. Відчинив мені задню браму камениці, але самого мене не хотів пустити, а йшов зі мною.

Клопотівська камениця, що в ній жив кравець Чесак і що була його власна, була – як я вже давніше згадував – зараз біля міського муру, недалеко Ринку. Пересунулися ми в темноті, ніхто нас не пізнав, а й мало хто стрінув. Довгань ждав на мене біля кам'яниці. Я ввійшов до середини, бо ще було відчинено. Челяди вже у варстаті не було. Сидів лише Чесак із Оленкою при вечері. Коли побачили мене, обоє скоро встали від стола. Гляділи на мене, наче б я прийшов із того світу. Поздоровив я їх чемно тай кажу:

– Пане Чесак, приходжу попращатися з вами і з панною Оленкою тай від щирого серця подякувати, що ви були такі добрі для мене. А прошу вас, пане Чесак – і панну Оленку прошу, не вірте, коли б хтось лихе говорив про мене. Бо я не почуваюся до нічого злого тай Бог свідком, що я в сумлінні моїм не винен.

Чесак дзвонив ложкою по мисці, очі спустив уділ, видно не знав, що має сказати на те, а Оленка також нічого не говорила. Гляділа мені просто в очі, бистро, наче б хотіла відчитати мені з очей і лиця, чи говорю я правду. Я не спустив очей, бо не мав чого соромитися в душі, а Оленка питається: – А куди Бог провадить?

– У Туреччину з валкою їду, зараз на світанку.

Стали мене тепер випитувати. А я, що міг говорив, а серце мене боліло, що цим добрим людям усього не можу сказати й скриватися мушу перед ними з власною правдою, наче б то була нечесна справа і не моя, але крадена. Оленка приобіцяла мені, як я просив її, що своїм вуйком, Зазуляком, дасть знати мамі до Стрілкович, що зі мною сталося, що здоровлю її і прошу, не журитися, бо Бог дозволить мені вернутися з цієї мандрівки, може й не самому. Я вже хотів іти, коли Оленка попросила мене заждати хвилинку, а сама вибігла до другої хати.

По хвилині Оленка вернулася. Принесла щось із другої хати, подає мені тай каже: – Нехай Івась усе носить це на шиї, а Божа Мати нехай хранить його тай разом із батьком здорового поверне додому.

Був це медалик із визерунком Пресвятої Діви на шовковому шнурочку. Взяв я його, вдячний до глибини душі, а щоб подякувати, словечка навіть не всилі був промовити зі зворушення й радощів.

Із тяжким серцем вернувся я до камениці пана Шпитка, до моєї криївки. А коли Довгань уже хотів відійти та знову аж до півночі замкнути мене на ключ, приходить мені нараз думка до голови признатися йому й кажу: – Довгане!

Він задержався при дверях.

– Довгане! Був раз козак…

Довгань вибалушив на мене очі тай каже:

– А що то, казка буде?

– Буде казка, але правдива, – кажу – казка про козака, про справжнього, про такого козака, що за Дніпром, за порогами жиє, з турками й татарами воює, на Чорне Море виправляється, поганські городи й замки з димом пускає…

Довгань, що перед хвилинкою глядів на мене, як на бабу при кужілі, що дітям казки розказує, й увесь час стояв при відчинених дверях, щоб вийти, примкнув тепер двері тай цікаво приступив до мене ближче. Поклав навіть на скриню ліхтарку і ключ, що їх усе держав готовими. Видно, рад був знати, що то за повість буде. А воно вже так, що українські селяни, головно ж ті, що жиють піді Львовом, дуже любуються в козацтві. Не мають вони нічого за більше щастя в світі над козацьке життя і над буйність молодців, яких шанують як найславніших лицарів і героїв. А яких двадцятькілька літ опісля, коли настали козацькі війни під славним запорозьким гетьманом Богданом Хмельницьким, що то Львів облягав, тоді наші українські люди держали з ним, розвідки робили для них.

Довгань пропадав за козацтвом. Бачу, що дуже уважно слухає тай кажу далі: – Цей козак, то був козак із козаків, із діда прадіда молодець. Батько його був козацьким осаулом, а такий був страшний туркам, що сам султан знав про нього, а баші дрижали на його згадку. Цього осаула один турецький жид зрадою спіймав і туркам продав, тепер вони мають його в своїх руках і стогне він у них у страшній неволі, так як і мій батько, про якого знаєте. Отже цей козак хоче відбитись на турках і на цьому жидові тай хоче визволити свого батька з неволі.

Довгань стиснув свою долоню, а була широка наче лопата, в такий сильний п'ястук, що йно мури товкти ним, наче молотом – і вдарив з усієї сили у велику скриню з товарами, що була найближче, тай мало не розсадив її.

– Щоб це зробити, – кажу далі – в цього козака є лиш один спосіб. Цей спосіб він доручив мені, бо сам мусів утікати. Я цей спосіб знову комусь мушу доручити, бо сам їду в поганські країни і не можу цього забрати зі собою. Тому я вам виявлю це, бо маю вас за чесну і вірну душу, Довгане. Але я мусів цьому козакові присягнути, мусите і ви мені. Присягнете?

– Присягну – сказав Довгань і підніс руку вгору.

– Присягніть, що ніхто не буде цього знати і бачити, лише той, хто до вас прийде зі знаком – кажу тай добуваю цей медалик із Пресвятою Дівою, що я його дістав від Оденки. Показав його Довганеві тай кажу:

– На цю Пресвяту Матір Божу – і на спасіння душі вашої, так мені присягайте, як я цьому козакові присягав, а як присягу зломите, будете під великою клятьбою і будете від святої Трійці відлучені та на місце Юди покликані!

Довгань присяг, а я йому таксамо, як колись козак Семен мені, приказую, щоб нікому цього не віддав, лиш або мені самому, або такому, що прийде до нього, вдарить його по лівому рамени й скаже: «Пророк Магомет!»

Навчив я його так усього, як мене Семен навчив. Коли я вже був певен, що Довгань добре зрозумів, витягаю цей мішечок і даю йому його в руки. Здивувався дуже, що то таке мале і незначне, Глядить на мене і питається: – І то вже ввесь той «спосіб»?

– Увесь, Довгане, а я сам не знаю, що там є, тай вам не ялося знати і під присягою не вільно. Ховайте це якнайбезпечніше, якнайтайніше, яклише можете, а, будьте певні, коли б хто знав, що маєте це, на життя ваше напосядуться. Тай і те пам'ятайте, що коли б ви мене і цих козаків зрадили, смерть певна жде вас, а по смерти вічна кара!

– Не буде цього в мене – каже Довгань та як схопив цей мішечок із залізною коробочкою, так і цілий зник йому в пригорщі, наче б то був горіх.

– А як я від'їду, – кажу далі – підете до Оленки Чесаківної тай перекажете їй від мене, щоб написала мамі, що коли б якийсь чужий чоловік, а передовсім козак, питався за мною, тоді має йому сказати, щоб ішов до вас і що ви свідомі. Нехай лише мама вкаже, де вас шукати, що в пана Шпитка у Львові тай нехай скаже слова: «Довгань свідомий».

– Довгань свідомий! – повторив він. А мені здавалося, що був задоволений і за честь мав собі, що стався повірником важної таємничої речі.

– А як ви це сховаєте? – питаюся ще.

– Що? Той «спосіб»? – каже Довгань і поглядає на мішечок у пригорщі. – Цей «спосіб» такий малесенький, а я не вмів би сховати його? Чорт не найде його!

Мені полегшало, коли вже не мав того мішечка з коробочкою. Хвилину думав я, чи не легкодушно почав собі, що так повірив Довганеві. Та я пізнав добре цю чесну людину за цих кілька місяців і міг би сміло присягнути, що в його серці не сидить зрада та що насліпо буде вірний, як пес. У нього буде безпечніше, як коли б я закопав глибоко в землі.

Тимчасом на ратуші вибила північ. Довгань пішов, а за хвилиночку вернувся. Дав мені мішечок із грішми, доволі тяжкий і лист до о. Володимира в Адріянополі. Потім добув із-за пазухи пістолю, мішечок пороху й куль та каже:

– Тут маєш мішечок із грішми і лист від пана Ляшкевича, а пістолю візьми від мене. Придасться, бо між поганців їдеш. А тепер ходи!

Узяв мій клуночок, що вже був готовий і повів мене на Вірменську вулицю. Станули ми перед одним домом із дуже широкою брамою. Довгань застукав. Відчинили нам і ми ввійшли на велике подвір'я. Там стояли великі багаті вози з високими полотняними будами, такі самі, як був віз мого батька. Біля возів був якийсь чоловік. Довгань сказав йому щось, а він казав мені влізти до возу під буду і там сидіти та не виставляти голови, доки не виїдемо за місто. Попращався я щиро, зі сльозами в очах, із Довганем, добрим моїм приятелем і оборонцем.

– Помагай вам Бог, Довгане, помагай вам Бог, добрий чоловіче!

– Нехай тебе Господь провадить, а вертайся здоров! – сказав Довгань і зник у нічній пітьмі.

Валкою в Туреччину

Ледве світало на небі, як рушили вози. Галицькі ворота були ще зачинені. Їх щойно нам відчинили. Аж коли ми минули нову бернардинську церкву й виїхали на глинянський гостинець, виліз я з-під буди та сів собі біля погонича. Всіх тих, що від'їздили, відпроваджували чималий шмат дороги їх свояки та знакомі. Тільки мене ніхто не відпроваджував. Така сирітська моя доля. Коли ж я тепер із буди виглянув на світ Божий, він виглядав мені веселий як ніколи, бо ж я виїздив на волю. Було то якось у половині серпня. Сонічко виходило на погідне небо, світ виглядав наче ввесь золотий і рожевий. А було весело, аж на душі робилося тепло і ясно.

У Кривчицях задержалися вози перед коршмою, що була при самій дорозі. Свояки і приятелі Гарбаря та тих, що їхали з ним у Туреччину, тут розпращалися. Вкінці, за яких добрих дві годині, розлучилися, киваючи руками й махаючи шапками. Вози рушили далі.

Три вози їхали далі зі Львова, тільки цей один, що я в ньому сидів, був дуже навантажений. У двох інших був легкий, дорогоцінний крам. Ними їхали самі вірмени, між ними купці Вартанович і Шимонович. Вони їхали за килимами й шовками. Захнович їхав за що найгарнішими кіньми, бо торгував ними. Мав при собі Захнович якогось Боднарчука. Знався цей Боднарчук дуже добре на конях, умів коло них ходити, як ніхто інший. Був це невеличкий, уже старий чоловік, із величезними сивими вусищами.

Мій віз навантажений був щітками, які виробляли у Львові, а продавали на Волощині, львівськими, горлицькими й фалендишівськими сукнами, коленським полотном, норимберзькими ножами й попелицями. На возі самого Гарбаря були скрині зі соболями, з бурштином і з львівськими й авґсбурзькими сріблами. Все це везли на «штих» у Туреччину, себто мали міняти за тамошній товар, як килими, золотоглави, дорогоцінні камені, коралі, коріння й інші заморські речі.

Спершу їхали лише три вози. Та по дорозі всюди мали прилучитися до нас іще купецькі вози: в Золочеві, Теребовлі, а головно в Кам'янці Подільському. В цьому значному місті є чимало вірмен, що ведуть велику торгівлю, стільки їх там, що у Львові, а може й більше. Над цими всіми, що їхали з нами або мали їхати, а також і над цілою валкою старшим, або як то кажуть, караван-башею – був Гарбар. Усі мали його слухати, головно, коли вже валка виїде з границь краю.

Гарбар більше свого життя прожив на валках, ніж дома у Львові. Все йно їздив там і назад із Царгороду до Львова, і зі Львова до Царгороду, а часом і в перські краї виправлявся. Знав усі шляхи, міста, турецькі звичаї й обичаї, говорив сімома різними мовами, а саме по українськи, по польськи, по німецьки, по італійськи, по вірменськи, по турецьки і по молдаванськи. Тож усе вибирали його караван-башею, а він у цьому виявляв такий розум і вправність, що все без пригоди перепроваджував крам і людей. Крім того їздив Гарбар у Туреччину все за еміром, себто за спеціальним турецьким дозволом. І цим разом мав такий емір. Так отже всі надіялися, що матимуть із ним безпечну дорогу.

Щойно на першому попасі в Глинянах відізвався до мене Гарбар. Бо досі не звертав на мене уваги, так наче б мене зовсім не було.

Гарбар почав із того, що маю бути вдячний Ляшкевичеві, бо він лише для нього зробив це, що мене, незнаного, взяв собі за хлопця до цієї турецької мандрівки. Щоб я не зробив Ляшкевичеві сорому, а собі ще більшого й великої шкоди, але чесно й слухняно справувався, бо – каже – і зі шкірою буде зле і на загибіль де покину тебе між розбишаками. Я мав служити лише йому самому, доглядати краму, коло його зброї ходити – а мав її зі собою кільканадцять штук, і рушниць, пістолів і шабель – так, щоб у потребі узброїти кожного візника та купця. Я мав пильнувати шатра й подорожної кухні, помагати при відправлюванні мит, оброки держати під числом і в усім, що приключиться та що буде треба, бути готовим на його приказ.

Їхали ми далі за Золочів, Теребовлю, Скалу, з дуже короткими попасами, а найчастіше й ніччю, бо тоді було дуже гаряче аж до самого Кам'янця Подільського. Там ми задержалися цілі дві доби. У Золочеві долучився до нас один віз. Виправили його тамошні вірмени. У Теребовлі також один. Із Кам'янця виїхали ми вже довгим журавлем, бо знову прибуло нам три вози.

Зібралося так велике товариство. Було нас разом кільканадцять. Усі були купці від різних крамів. Найбільше було вірмен, але були й українці.

Доїздили ми до Кам'янця. Є тут що бачити і чому дивуватися в цьому знатному місті, таке воно укріплене, що сила людська не здобуде його. Здалека видно його, як на стрімкій скелі замок у небо сторчить, а довкола скелі сторожать місто. Під цими скелями ріка Смотрич шумить, так що хіба птах дістанеться, а татарин і турчин ані відважиться вдаряти на таке місто. Розказував Гарбар, що тому два роки, коли йшла битва з турками під Хотином, тоді сам султан, або турецький цісар, Осман підійшов під Кам'янець, щоб його здобувати. Коли ж побачив цю твердиню, сказав: «Бог сам збудував цей замок, нехай же його сам Бог здобуває» – і відійшов із нічим.

Розказують, що в цьому Кам'янці є підземні склепи, що йдуть із замку попід ціле місто, а з міста попід Дністер аж до другого замку в Хотині, що вже у волоській землі. Наша дорога вела на цей Хотин. Переправилися ми через Дністер на волоський беріг і так розлучилися з батьківщиною. Тут зачиналися чужі країни, щоправда ще християнські, але вже під владою турецького цісаря. Йому князі цієї землі – зовуть їх господарями – мусять платити річний гарач і на кожний його приказ ставитися з військом і низькими його слугами себе вважати. Він же, коли який господар не сподобається, то прожене, а часом шовковим стричком своїм післанцям задусити велить. Хотинський замок побудований на скелі. Я глядів на нього, як дитина гляділа б на те, що їй показалося б нечайно на яві, що їй нянька розказувала. Ще в Кульчицях наслухався я про хотинську битву. Наслухався таких див, що казкою здавалися, хоч то сама щира правда була. На цих хотинських полях один український козак ішов на сімох турків і не дався їм, ба ще й багато вбив їх. Бо то так було, що сам султан Осман вирушив на цю війну з величезним військом. Зі собою мав чотириста тисяч війська, гармат малощо не триста і десять тисяч верблюдів із харчами, порохом, кулями. Два місяці тягнулась війна і ' султан мусів уступити, нічого не зискав.

Оглядали ми поля, що на них ішли ці страшні бої. Жах і жаль проймав, як гляділося на ті сліди густі по них, що майже ступав ти по людських кістках, що їх гайвороння й вовки пооб'їдали. Всюди шанці й окопи, так як військо покопало їх, щоб боронитися перед турками, поорані кулями, а тепер бурянами зарослі; кінські кості, татарські стріли, поломані списи, все це розсипане між густими бурянами та лозиною. Куди глянеш, зараз бачиш, що тут смерть собі танцювала.

Недалеко за Хотином переправилися ми через ріку Прут і їхали вже далі волоською країною. За містом Сучавою, під Уреком, знову пан Гарбар показував глибокі яруги й ліси, де волохи вирізали польську шляхту.

Перед Ясами, столицею волоського князя або господаря, Гарбар казав станути возам. Ми позсідали з возів, оглядали цецорські поля, де кілька літ тому йшов страшний бій із турками.

Їхали ми волоськими землями через ріку Серет до Фокшан, далі на Текучу до Римника. Тут Захнович і Боднарчук розлучилися з нами й узяли вбік іншим шляхом до Браїли, а звідтам мали їхати долиною до турецької країни Добруджі. З жалем пращали ми Захновича і Боднарчука. Дуже мені було жаль його, бо був вельми веселий і людяний для мене. А розказувати знав такі чудні й цікаві історії, що було й їсти і спати не хотілося б, тільки слухати й слухати!

Мав також Боднарчук зі собою довжезну трембіту. Коли щось розказував, то все щось нового і незвичайно веселого, а коли грав, то все й усе одно і те саме. Бо вмів лиш одно, і більше нічого. Сідав по турецьки, підібгавши ноги, добував цю страшну трембіту, надував лиця, що було аж посиніє, і грав усе на нуту одної і тої самої пісні:

 
Тяжкая річ любити
І до тебе ходити,
Скажу правду ненароком
Година ся станет роком,
Терп'яще воздихання,
Же свого кохання
Не виджу…
Власне як бим зв'язаний
Од дівчини вкоханий,
Бо она м'я зневолила,
Що она мні так мовила:
Я тебе кохаю,
Я тобі сприяю
Вірнейко.
Ой, коли би я тоє знал,
Кохання бим занехал.
Але не пом'ярковався.
Трудно перестати,
Ні їсти, ні спати
Не можу.
Ах, воліл бим вмирати,
Ніжли такой страдати.
Которая жичливая,
Нехай будет здоровая.
Боже звеличай,
Мене з нею вінчай
Вічнейко.
 

Але Боднарчук знав співати лише перші стрічки. Крім них нічого не співав. Усе повторяв їх. І нуту одну й цю саму грав на трембіті.

Коли ми так розлучилися з обома, їхали ми на Божів, Ґерґиці, до великого мультанського міста Букарешту. Відтам вирушили ми і небаром в'їхали в турецький край, Болгарією званий. Живуть у ньому християни грецької віри. Грізний турчин держить їх під своїм ярмом і наче в кайданах неволі.

Тут мені так здавалося, наче б я додому вернувся і між своїми найшовся. Бо до цього часу я їхав наче німий і глухий, не розумів волоської мови. Тепер же від біди міг розмовитися, бо ті болгари, то нарід слов'янський, до нашого подібний, мова їх подібна на українську. Бо і ті самі слова мають, або переіначені, а всетаки зовсім схожі на наші. Що спитаєшся, як яке село називається, то відповідають тобі – зовсім наче б то було в українській країні, що: Шумівці, Могила, Сливниця, Липник, Гнійниця, Букова.

Приїхали ми вкінці над Дунай, величезну ріку, широко розлиту, що другого берега й не видно. По ній плавають уже великі судна. Край цей наче рай на землі: всюди горіхові дерева, овочів і винограду багато-багато, столисті рожі на полях, як у нас буряни, самі родяться, а на ріці зелені острови, зарослі чудовими цвітами і плющем, між ними мельони, наче золоті бані вилискуються до сонця, а всюди багато птаства різного, лебеді бистрі по воді ганяють, а в глибинах риби подостатком

На берегах Дунаю є два міста і два турецькі замки: один замок глядить на другий, а оба сильно укріплені. Те місто, що лежить на лівому березі, називається Джурджево, а це, що по правому, Рущук. Гарбар заповів був уже в дорозі, що в цьому Рущуку задержимося кілька днів, бо то знатне торговельне місто. Купці, що їхали з нами, мали там робити «штихи» на різні товари. Що сторгують у тутешніх турків і греків, то має бути в поготівлі, так що назад заберуть уже приготований товар.

Мали ми тут закуповувати килими і болгарські коври. У цій країні всюди жінки по домах знають виробляти чудові взористі й гарні одяги з овечої вовни. Також і турецьку глину мали ми закупити. Така глина йде не лише до нашого краю, але й у німецькі країни. В Рущуку є гончарі, що виліплюють чудові збани, миски, гарно помальовані і поливані, а також золотом і сріблом гарно й мистецьки писані. Є тут також багаті золоті мережки, якими вельможі прикрашують свої кімнати. Виробляють їх сермаджі або мережкарі, вправніші до цього від наших львівських, а вкінці і цей славний на ввесь світ пахучий рожевий олійок є в Рущуку на складі. Витискають його болгари з рожаного цвіття, наче наш олій із льону. У цій країні є цілі околиці, що жиють із рожаних піль так, як ми зі збіжевих ланів.

Та коли б нас навіть торговельні справи не були задержали, то і так не могли б ми далі зараз їхати, бо кілька коней нам захромало, а що більше, найліпший наш погонич, що віз нашого караван-башу і мав нагляд над іншими фірманами, занедужав тяжко гарячкою. Задержалися ми в одній великій гостинниці або хані, бо так у Туреччині називають гостинниці. Власник гостинниці вже давно знав Гарбаря, бо і переділе мій пан заїздив до нього.

Ходили ми собі до міста і разом і окремо. Ніхто нам не боронив і нічого нам турки не казали. Часом лише якийсь страшний бородач, у такому величезному турбані-завої наче мандель збіжжя, з-під лоба глянув і щось гнівно пробурмотів. Та Гарбар казав не зважати нам на це, бо – мовляв – у кожньому турчині сидить чорт, це певне. Але той чорт зчаста дрімає та доки його не збудиш, нічого тобі не зробить, а турецький нарід із природи отяжілий і завдяки цій отяжілості часто не шкідливий. Бо коли б тебе турчин міг убити, не встаючи з постелі, напевно вбив би, але по старому не хочеться йому встати.