Текст книги "Проклятий камінь"

Автор книги: Владислав Лозинський

– А ти, злодюго, що тут копаєш?

Я застиг і здавалося мені, що душа з мене вискочить! Уже мені не треба було оглядатися, хто то такий, бо по голосі пізнав я, що то гайдук Ґерґей.

Хвилиночку то я наче закаменів, але лише хвилиночку. Бо коли я вже раз знав, що то Ґерґей, ворог, розбишака, злодій нашого хліба, такий у мене дух злости повстав, така горяч облила мені серце, на таку відвагу, а радше на таку скаженість зібралося мені, що був би дав роздертися на кусні, а не втікав би перед ним.

Зірвався я на ноги, і шарпнувсь із усієї сили, а він мене за карк держить, наче залізними кліщами схопив, до землі притискає мене. Схопив я обіруч мотику та, як нею не замахну з усієї сили поза себе, так насліпо, не знаючи в що поцілю, чи в лоб, чи в рам'я, чи в ноги гайдука. І тільки почув я зойк і що мене рука пустила, а Ґерґей бебевх! на землю.

Скочив я вперед, обертаюся до Ґерґея, а мотику держу обома руками, готов боронитися аж до смерти. Бачу: Ґерґей лежить на землі, а кров йому з голови цюрком тече, біля ж нього стоїть підстароста Бжезінський та ще якийсь чоловік високий, рудий, по чужинному зодягнений, певно один із тих львівських німців. Німець той не рухався з місця, лише в мене очима ніби стрілив, так гостро і пронизливо глянув. А підстароста з келепом на мене садить:

– Бий, убий! – кричить.

Я відхилив голову перед келепом, бо підстароста мало не поцілив мене гострим кінцем, а тоді певно був би я не вийшов із того з життям. Одинокий мій рятунок був у втечі, тому лише стільки бачив мене Бжезінський, що йому треба було на розвалення голови, коли б його келеп був не хибив. Скочив я в ліс, утікаю що сили й духу. Чую тільки голоси: Лови, лови! але щораз дальше і слабше, аж цілком замовкло в лісовій глуші.

Впав я на землю, наче неживий від великого змучення, а мусів добре зімліти, бо не знав, що зі мною, так наче б я втратив життя й пам'ять. Як нарешті опам'ятався серед шуму дерев, окутаний нічною темрявою, не знав зразу, де я і що зі мною діється. Щойно по хвилині стануло мені перед очима все, що зайшло на поляні.

Пощупав я за пазухою, чи той викопаний мішечок маю ще, та вже майже не жалував мого клуночка зі святочним одягом і з чобітьми, який лишився на полянці. А то був увесь мій маєток. Та й заснув я смачно наче на найм'ягчій постелі.

Пригода з татарами

Коли я пробудився, вже дніло, а рівно з ранньою зіркою і в моїй бідній голові стало світати і тепер мені було ясно, що я наробив і яке нещастя сам на себе стягнув. Змовив я молитву і став роздумувати над своєю гіренькою долею. Та що більше роздумував, то більша тривога мене збирала, що я пічну тепер і який кінець прийде мені?

Вважай же ж, небоже, – так я собі говорив у думках – як ти тепер висиш і що тебе жде? Вбив ти Ґерґея – бачили тебе, як ти викопав Семенів скарб. Семен убив жида, ти вбив гайдука, обидва ви злочинці, обидва вбивники, а що гірше, обидва ви спільники і грабежі й убивства, бо кожна дитина в Кульчицях знає, що ви приятелювали. Семена вже викликали всюди і пішли за ним листи і до городів і до міст і до вояцьких станиць. Підуть тепер листи і за тобою всюди, а що буде як зловлять тебе? А певно зловлять, бо де ти втечеш, коли не знаєш ні світу ні людей? У темний льох насамперед кинуть, потім візьмуть на муки, а вкінці або повісять або кат мечем голову тобі зрубає, а може і почвертують тебе в Самборі на ринку. Куди ж тепер підеш і де голову склониш? До Кульчиць не вернешся ані до мами, ані на роботу до Солі не підеш, бо ти вже Процеві казав розповісти, щоб тебе там шукали і вже всі знають про це.

Страшна розпука огорнула мене, коли я так усе це роздумував, а вже найбільша, коли подумав про маму та як її серце буде боліти з жалю, що я перемінився в злодія й убивника та що я вже для неї помер, бо хоч мене не зловлять і не покарають смертю, то і так більше не побачить мене. Чи не краще, щоб я сам повісився в лісі на першій сухій гілляці?

Але по добрій хвилині, коли я того жаху і тих страшних думок добре наївся, дав мені Бог знову якусь розраду, бо так то є по старому в людині, що найде в, самій собі й отрую, і лік на неї, і зі своєї власної душі, наче з одної і тої самої криниці, і гіркого і солодкого нап'ється, а відки йшла тривога відси нараз і відвага росте.

Або я направду такий злочинець? Або я щось із нечесного замислу зробив, із захланности, з жорстокого серця? Коли я вбив Ґерґея, тож я не хотів його вбити, бо хто зна, чи мене на смерть був би не скатував цей лихий чоловік і що було б чекало мене. А й так іще не зовсім про мою шкіру мені йшло, але також про цю Семенову тайну, про цю його таємничу річ закопану, на яку я йому присягнув. То може я тепер перед людьми злочинець, але перед власним сумлінням ні, Бог бачить. І коли б я тепер перед матір'ю станув, міг би їй сміло в очі глянути і за злочинця певно не мала б мене.

Коли так мені відваги трохи прибуло, вже мені і лісова глуша не здавалася такого страшною та й завтра не таке чорне, хоч було певне, що мене доля кинула в світ наче камінь із пращі та що я чув, як лечу, а не знав, де впаду. Тепер треба було думати про найближчі клопоти, як із того ліса безпечно видобутися, куди йти, де людей шукати і хліба. А що зробити з тим викопаним мішечком? Виняв я його зза пазухи – не велика то річ, легенька, а ось давить мені голову, наче величезна каменюка.

Не мав я досі часу побачити добре, що це таке. Щойно тепер приглянувся. Дивлюся: мішечок із м'якої шкіри, обв'язаний шовковим червоним шнурком, а в мішечку щось тверде, кругле, наче яйце. Думаю хвилину: розв'язати мішечок чи ні? І не знаю, чи вільно мені це та чи не зломлю присяги. Але ж бо я не задля цікавости зроблю це, лиш обережність сама велить, щоб я знав, як це ховати, як носити, щоб не стовкти, коли воно крихке, не попсувати, коли слабе.

Несміливо розв'язав я шнурок, майже зі страхом, начеб там гадина жива сиділа. Дивлюся, а в мішечку виразно: чорне яйце! Беру в руку, бачу, що зі заліза, придивляюся ближче і бачу, що з одного боку того залізного яйця є завіски, а з другого замочок, видно дуже мистецький, бо очко в ньому до ключа таке мале, що зеренце пшениці. Міркую собі, що це залізне яйце, то лише скриночка, а в середині там є щось, що буде для мене тайною, бо ключика в мішечку не було. Та для мене доволі знати, що це чорне яйце ні не стовчеться ні не зіпсується і я можу носити його в кишені як хочу.

А таки, хоч яке мале і легке, і нетяжко було його сховати, сотнаром ваготіло мені. Тож я з ним непевен був сам себе, ані моєї волі, ні здоров'я, бо як цього не згубити, як не зрадитися, як оправдатися, коли де труситимуть мене, бідного хлопця? А то зовсім не тяжко, бо бідному напасти і лихої пригоди довго не шукати. То так було мені з цим, наче з краденим золотом, наче на злодію, все шапка горіла.

Пустився я в дорогу тою темною, глухою пущею, бо треба знати, що в тих часах ліси як зачиналися від Самбора, так тягнулися цілими милями в різні сторони, як це я вже згадував. Ще вони були неторкнені, як то пізніше сталося за мого життя, що польські пани немилосердно вирубували, винищували та палили ліси, так що можна було сказати, що цілі ліси з нашої батьківщини поплили Вислою до Ґданська. Стільки мене козак Семен навчив, що я перебираючися через ліс, не блукав і не колував, як це приключається необачному, що в такім борі блукається туди й сюди, а там вертається, відкіля зачав іти. Я йшов усе в однім напрямі на схід, хоч не міг знати, куди мене заведе ця дорога.

Так ішов я майже цілий божий день, не відпочивав, лише коротко і зрідка, бо хотів якнайскорше віддалитися від того проклятого місця, де я вбив Ґерґея. Я був тоді певний, що я його напевно вбив. Обдер я і обшарпав одяг на собі, покалічив босі ноги, але не зважав ані на голод ані на біль, ані на страшне змучення, а пробирався щораз далі. Та я не бачив кінця цьому, бо вже певно добре було сполудні, а ліс не рідшав переді мною, ані не бачив я в ньому людського сліду. Я вже примирав з голоду і змучення і розпука бралася мене, що хіба прийдеться мені тут марно згинути. Нараз чую наче людські голоси недалеко перед собою. Обережно й помалу йду далі та з-поза дерев бачу невеличку лісову поляну, а на ній громадку людей. Всі зодягнені з-міська. Я провів цілу ніч і майже цілий день сам саміський у лісовій глуші, тож радий був, що бачу людей. Виходжу на полянку, здіймаю шапчину й кажу чемно:

– Слава Ісусу Христу!

Видно, ніхто не почув мене здалека і ніхто з того боку, від самої гущі не сподівався гостя, бо всі аж зірвалися з землі наче перелякані тай ніхто навіть не відповів на це християнське поздоровлення. Здавалося мені, що нема що тут робити між ними мені бідному. І вже я навіть не дивився на них, хочу минути їх і йти далі в ліс, коли чую, як один із них кричить:

– Гей, гей! пане аркарій!

Я не чув ніколи цього слова, тому не кажу нічого, а йду далі.

– Гей, а куди то? – кричить на мене той сам голос. – Від татарів, чи на татарів?

І здогонив мене хтось, схопив за руку і кричить:

– Стій же, чоловіче!

Оглядаюся, а то хлопець, менший від мене, може яких чотирнадцять літ, зодягнений з-міська.

– Чи ти хочеш попастися у татарські лика? Спішно тобі між татарів, у Крим?

За тим хлопцем рушилися і всі ті, що були на поляні, та кричать:

– Не рушся, лишися! Нехай тебе лихо бере самого, але як із лісу лоб виставиш, то їм дорогу до нас покажеш, чорт тебе побери!

Так на мене галюкають, а всі нараз, що ні зрозуміти, чого хочуть, аж той хлопець до них:

– Ви це краще покажете своїм криком, ніж він! Ви такий вереск зчинили, що дивно було б, щоб татари не вчули цього, хоч би вже в себе дома були, на Перекопі!

Зараз зробилося тихо, хоч мак сій. Головно ж один, що так страшно і мужньо глядів, що присягнути б: татарів живих наче горіхи гризтиме, чоловік із довжезними вусами, гострокінчастою бородою й заржавілою шаблею при боці, той один сполотнів, сів покірно на мураві і трясеться зі страху.

– Коб то ми всі на війнах бували, – каже тепер той бистрий хлопець, а очі йно сміються йому – так, як пан Чесак, і такий меч на головах поганців страшно пощерблений при боці мали, то я був би спокійнісінький. Могли б ви кричати, скільки завгодно. А що, пане Чесак, ви певно не боїтеся татарів?

– Я мав би боятися? – сказав той із гострокінчастою бородою, і надувається, і вуси крутить, і знову страшно довкола поглядає, що йому йно очі перевертаються, а при цьому хропить наче лев.

– Або то мені новина татари! Хрр! Хай лише який покажеться! Хррр!! – По тих словах ударив по шаблі. А цей цікавий підросток:

– Хто то сказав би, що той лицар, пан Чесак, належить до кравецького цеху! Така гетьманська душа, а ось іглою й ножицями орудувати мусить! Пане Чесак, а під Хотином скільки ви татарів убили?

– Чорт рахував би їх там, хррр! – відповідає той кравець і поглядає строго. – Та коли б кожний із тих, що там були, таксамо робив, як я, то ми до ноги були б висікли тих поганців! Хррр!

Той підросток моргнув до мене, а що в молодості збиточник збиточника легко відгадає і до збитків скорий, то я зриваюся, вдаю переляканого тай кажу:

– А що там за нами рухається між деревами?

Ледве я те сказав, а тут Чесак аж у малу купку ввесь запався, відразу з лицаря баба; трясеться й очима милосердя благає.

Стали всі сміятися, а було на поляні ще двох мулярів і один ремісник, що працював у золотників, а тепер ішов до Львова за роботою. Чесак насупив брови й вуси, потряс шаблею, глянув на мене грізно, по вояцьки, тай каже:

– Тому хлопцеві заваджають уха, хррр! Вже я бачу, що заваджають йому, зараз йому їх пообтинаю, хррр! Коли ти боягуз і маєш душу в п'ятах від самого шелесту листя…

– То не страш таких лицарів, як пан Чесак, – скінчив за нього той веселий хлопець. – Пане майстер, хррр! Що вам так дзвонило перед хвилиною, чи ваші ножиці чи зуби?

Я посмілішав тепер і питаю того цікавого хлопця (пізніше довідався я, що він називається Красовський), чому вони тут сидять і відки їм прийшло говорити про татарів? Він каже мені, що біля Львова нечайно з'явилися татари, на кілька миль довкола попалили села, багато крови пролили, добичі дуже багато набрали, а що найсумніше, певно якихсь кілька тисяч людей на ликах у ясир спіймали. Вже їх орда завернула, але ще увихаються громадками та хапають, що дається.

– Я 'виїхав із паном Іллею зі Львова тому, що там пошесть. Він у пана Шпитка є першим справником. Ми були разом недалеко відси на селі. У Львові чорна смерть людей щодня сотнями змітала і велика ласка божа, хто там підчас тої пошести був, а лишився при житті. Кажуть, що вимерло десять тисяч людей. А у вас не було пошести?

Була і в наших сторонах пошесть, але лиш у Самборі і по містечках між жидами. Для нашого села Бог був ласкавий. Так нас минуло це страшне нещастя як чорна градова хмара, що одних лише пострашить, а на інших зате з громами висиплеться. Так теж кажу Красовському, а він говорить далі:

– Нині ранком виїхали ми до Львова, бо вже там пошесть минула. Їхало нас три: я, кравець Чесак і той золотар Льоренц, що тут із нами сидить. Подорозі стрінули ми обидвох мулярів. Пан Ляшкевич, що мене з доброї ласки взяв був із собою до Львова, а так певно від смерти врятував, мав зараз по нас виїхати другим возом. Їдемо бічною доріжкою, страшно вибоїстою, і вже недалеко було до львівського гостинця, аж ось гонить на коні якийсь чоловік, наче б сама смерть здоганяла його, минає нас і кричить: «Утікайте люди! Татари йдуть!» На це той чоловік, що нас віз, зіскочив із воза, відпряг коні, сів на одного та втікає, що тільки кінь вискочить, лишив віз у полі і нас на ньому. Пан Чесак, що був у хотинськім бою і є сміливого серця та розуміється на лицарських справах, зараз до ліса вказав дорогу, а ми за ним. І тепер так тут сидимо. Так то пан Чесак урятував нам життя, бо він то знає знаменито рятувати життя, так як і під Хотином чудом його сам собі врятував, уважаючи пильно на те,

 
Щоб так воювати сміло,
Аби з війни все вернутися ціло.
 

– А чи не так було, пане Чесак? – додав Красовський і глянув на кравця з веселим глумом.

– А може татарів зовсім нема – кажу я на це – може то йно страх. Піду я з ліса і погляну.

Я татарів досі не бачив, хоч від маленької дитини наслухався про цю страшенну кару божу, що майже рік-річно навіщувала українські країни, що земля аж кров'ю і сльозами спливала, а людське голосіння йшло лісами й полями і з червоною луною горіючих сіл піднімалося до неба. Тому три роки зараз після того страшного пораження поляків під Цецорою, татари великим загоном нахлинули на українські землі, а тоді впали і на наші самбірські околиці, бо аж у Кульчицях були.

Мій батько, котрий, як я вже згадував, багато світа бачив і багато чув, розказував багато про татарів, про ті тисячі нещасного християнського народу, що його вони ликами спутаних гонили від нас аж у Крим, а відтам їх наче худобину продавали у неволю туркам-поганцям. Сам батько фірманив у турецьку країну, то стрічав часом тих забраних нещасних людей і часом навіть своякам про них вісті привозив. Мій вуйко, небіжчик дяк Гринько, сам також співав і мене навчив співати сумну пісню про татарів. Я її досі пам'ятаю. І вона мені тепер у лісі пригадалася:

 
За річкою огні горять,
Там татари полон ділять,
Село наше запалили
І багатство розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть,
Коло шиї аркан в'ється,
А по ногах ланцюг б'ється,
А я бідний з діточками
Піду лісом стежечками.
 

Але щойно козак Семен на розум і по правді обзнакомив мене з тими татарами, що про них я лише, як про якісь страхіття із казки, думав усе з жахом. Бо він їх знав, із ними бував, із ними воював і зовсім не боявся їх, а багато їх із батьком своїм повбивав. Розказував, що то нарід лише для таких страшний, що йому відпору не дадуть на час і сміливо, та що татари лише в чистому полі, то наступаючи то втікаючи, великою гурмою беруть перевагу, бо наче саранча опадають чотирма вітрами відразу. Але коби лише купою хоч би малою але густою проти них поставитися, вже розбігаються, а коби якийсь навіть непоказний замочок, коби засік або хворостяний запліток, а за ним козак із рушницею, то татарин уже втікає, що бувало горстка козаків з-поза валів і возів тисячі татарів прогонить і досить їх навбиває. Так то знакомі мені були ці поганці з живого оповідання, що я майже рад був, аби де за лісом показалися і знову ж кажу: – Вийду я з ліса тай подивлюся, що там на полі.

Хотіли мене здержати ті мулярі з кравцем, але я запевнив їх, що з-поза дерев голови не виставлю і татарин не побачить мене. А все краще піду, щоби були певні і спокійні, бо ось може надарма бояться, а нема чого. Тож дали мені пійти.

До берегу ліса було недалеко. Вже видно чисте поле глибоко і широко. Ховаюся за корчем і дивлюся, а тут полями, не дуже далеко від ліса, чвалує громадка їздців. Ще був добрий день, сонце ще не зачинало ховатися; добре їх можна було бачити. На зовсім непоказних кониках, із дуже буйними й довгими гривами й хвостами, що майже до самої землі сягали, сиділи ті дикі люди ніби звірі з чорними обличчями, бородаті, у баранячих шапках і таких самих кожухах, але вивернених наверх вовною, так що кожен із них подобав на ведмедя. То той то сей мав спису, у кожного був довгий лук на плечах. Їхали гострим трухцем, сильно похилені на конях, майже в каблук, бо на дуже коротких стременах, так що їм коліна сторчали, як коли хто на дуже низькому стільці сидить.

– Татари! – прошептав я сам до себе і не можу відірвати від них очей, так мені хотілося надивити на те, про що я наслухався таких страхітливих оповідань.

Вертаюся щойно по хвилині на полянку і кажу:

– Панове! На полі татари! Я бачив їх щось десять!

Ледве вимовив я це, а Чесак відразу бух! до ліса наче заяць і потонув у хащах без сліду, а Красовський дивиться на мене, чи не жартую я лише, але скоро бачить, що мені зовсім не до жартів. Усі поблідли і замовкли дуже стривожені, а я кажу:

– Піду я знову на чати, чи ще їх видко і чи більше не йде їх. А ви тут лишіться, аж вам скажу, що побачу.

– Коли так, то і я піду, – каже перший Красовський, якому вже проминув був перший страх.

– І ми також – кажуть мулярі і золотник, набираючи відваги. І вже всі інакше дивляться на мене ніж передше, бо досі мене, босу селянську дитину, за ніщо собі мали.

Тож ідуть за мною і кладуться за моїм приміром у корчі на самім березі лісу. Ледве ми хвилинку там побули, аж тут чуємо жалісний крик, наче б хто помочі просив. Дивимося, біжить якийсь старший чоловік без шапки, по-міськи зодітий, заживний дуже. Видно останнього віддиху добуває з себе неборак, до ліса зміряє під гору, а ноги йому вже плентаються і що раз то зашпортується, а за ним ледве на два «Богородице» гонять два татари.

Бачу, що пропав неборак, бо і піхотою можна б здогонити його легко, так слабо втікав, а що ж щойно на коні. Був уже дуже близько ліса. Коби так був молодший і не мав такого черева, може б іще допав був нас і найшов порятунок у гущавині, а так то вже йому татарин ось-ось їде на карку.

– Ох Ісусе, Ісусе! Пресвята Діво! – крикнув нараз коло мене Красовський – це ж пан Ляшкевич!

І став ломити руки і плакати жалісно наче дитина, та не перестає кричати:

– О Ісусе солоденький! Це пан Ляшкевич! Рятуйте, рятуйте, Пресвятая Діво! Татари схоплять його!

Я на це хапаю лук мій із рамени, беру стрілу, міряю оком, чи мені татарин під сам стріл наближаться, тай кажу:

– Тепер будьте тихо тай ані рушся котрий! А як я крикну, тоді і ви кричіть з усієї сили, на все горло: У! У! Урра! 'у! І такий робіть ґвавт і гук, начеб нас тут разом була велика сила!

Маю вже лук нап'ятий тай дивлюся. Цей пан Ляшкевич, як його Красовський назвав, ледве ще кільканадцять кроків пробіг, а татари вже на ньому. Бачу, як один із них лика, себто вужівку від кульбаки відмотує тай уже з коня має зсідати, певно, в'язати цього нещасного. Вимірив я добре, з усієї сили натягнув лук, пускаю… Фурнупа стріла аж засвистіло повітря, а я крикнув: Гейже-гу!

– Гей-гу! у, у! – крикнули тепер усі, а такий страшний крик зчинили, що аж ліс загримів за нами, що дивно, як їм горла від такого ґвавту не пороздиралися.

Дивлюся я за моєю стрілою тай аж серце радісно забилося! Поцілив я добре татарина; як мірив у лоб, так теж і не хибив, лише що стріла не застрягла в самій голові, але прошила йому лице під оком. Схопився татарин обіруч наче приголомшений, а товариш його підвівся на коні і дивиться, відкіля цей крик і стрілянина. Не дав я йому довго глядіти, вистрілив знову, а стріла прошила видно саму руку, бо лише стріпав лабою і приляг до шиї коня, щоб виминути нової стріли. Я тепер хапаю за третьою, але татари обидва вже поскакали і втікають у поле, що лише мигають між збіжжям і ні один навіть не оглянеться поза себе.

Ляшкевич тимчасом підвівся, оглянувся, руки звів до неба і клякнув. Видно, що за чудо мав собі це врятування. Як нарешті встав, став спинатися вгору до ліса. Коліна вгиналися під ним від перебутого жаху і змучення і все лише піт собі з лисини втирав. Красовський і я збігли до нього, взяли його між себе та завели аж на полянку у лісі.

Нічого бідака не говорив, тільки постогнував, а сопів наче ковальський міх. Коли ж сів на землю, блудними від страху очима глядів на нас, наче б хотів полапатися, де він і що з ним. Прискочив до нього Красовський і став його цілувати в обі руки, як любого батька.

– Пане Ляшкевич – каже Красовський, щоб ви знали, кому за здоров'я й життя маєте дякувати, після Ісуса Христа і Пресвятої Діви, то оцьому хлопцеві! – А я насміхався з його лука!

Сказав це Красовський, підбіг до мене і в обі щоки поцілував мене, а мені солодко на душі зробилося, що хоч я наче собака без господаря на світі, такий нещасний і опущений, то таки зазнаю людяности.

– А пан Чесак де? – питає золотник і розглядається довкола.

– Я бачив лише, як у ліс запався – кажу. – Ходім шукати його.

Ввійшли ми в ліс і стали кликати його та шукати і між хащі заглядати. І довго було того шукання, аж нарешті наш кравець виліз із-під густої ліщини тай видивився на нас округлими з жаху очима. Надбіг і Красовський тай каже:

– Пане Чесак, велика перемога! Ми прогнали татарів, вирвали їм із рук пана Ляшкевича, а вже майже був у ликах!

На цю вістку Чесак відразу перемінився у грізного лицаря; став очима завертати тай шаблю добуває.

– А чому ж ви мене не кликали, хррр! – каже. – Покажіть мені їх зараз, хррр!

– А як було вac кликати, коли ви втекли сховатися в ліщину – каже Красовський.

– Я не втікав, ані не ховався. Здрімалося мені трохи, а шкода, бо були б не втекли!

– Певно, що були б не втікати перед вами, каже Красовський. – Але даймо цьому спокій! Ходіть же за нами тай отворіть це ваше торбище, що з вами було на хотинській битві, бо хочемо їсти!

Кравець дуже радо зняв торбище, а була в ньому ціла комора: горілка і хліб і сир і яйця варені. Тож їли всі і мені дали, а була вже пора, бо з голоду я ледве на ногах держався.

– Бачиш, Івасю – каже до мене на боці Красовський, а вже знав, як називаюся – той Чесак, то дуже добра душа, людяний і чесний, лише йому в однім щось у голові попсувалося, а то щойно від двох літ. Коли гетьман Конашевич Сагайдачний під Хотин із військом ішов, треба йому було також кравців до табору, а той Чесак із кількома львівськими кравцями прилучився також. Там під Хотином бував у великих небезпеках і щось йому в голові перевернулося. Заяче в нього серце і перед нужденною мишкою втікав би, але все здається йому, що на війнах бував і турків убивав. І так уже напевно вмре з тим, бо ніхто вже йому цього не вияснить.

Тимчасом запала ніч і ночувати треба було в лісі, бо там було найбезпечніше. Пан Ілля вже давно заснув, лише постогнував від часу до часу, бо певно татари снилися йому, а Чесак лише кивався сидячи і нам також дуже збиралося на спання. Але як то кажуть: стереженого Бог стереже, то й ми пішли за тою мудрою радою, позначили між собою нічні варти і все один із нас п'ятьох молодих мав бути на варті одну годину.

Зачув це Чесак, як ми умовлялися в тій справі тай ні відвести його від того, щоб і він не належав до варти. Витягнув шаблю, став великими кроками сюди й туди походжати по поляні, але нам спати не дав, усе мав щось спитатися, бо дуже боявся. Вкінці змінив його золотник і ми мали вже спокій.