Текст книги "Проклятий камінь"

Автор книги: Владислав Лозинський

В. Лозинський, М. Ценевич
ПРОКЛЯТИЙ КАМІНЬ
Історична повість із козацьких часів

_{Джерело: Українське видавництво «ДОБРА КНИЖКА» – Торонто, 1958. Випуск 156.}

Гетьман у гостях

То було велике свято для всіх Кульчиць. Приїхав до Кульчиць гетьман славного війська запорізького низового Петро Конашевич Сагайдачний. А давно він уже не був у Кульчицях. Іще як молодим кинув наші Кульчиці й пішов на Січ Запорізьку слави добувати, то від тоді ще кульчичани не бачили його. Тільки слава його доходила до нас. Оповідали про його славні походи на татар і турків, говорили, що сама столиця турецького султана Стамбул, чи то по нашому Царгород, дрижала перед ним. Наша молодь навіть пісень співала, складених у честь Сагайдачного. Приносили їх ті, що побували на Січі. Уривок одної з цих пісень я й досі пам'ятаю. Це пісня про те, як запорожці добували турецький город Варну. Довга вона, ця пісня, та тепер пам'ятаю тільки ще цей уривок:

 
Ой, в неділю пораненько
Зібралися громадоньки
До козацької порадоньки,
Стали раду радувати,
Відкіль Варну добувати,
Ой, чи з поля, ой, чи з моря,
А чи з річки невелички?
Ой, в неділю пораненько
Біжать, пливуть чаєчками,
Поблискують весельцями,
Ударили з самопалів,
В семи п'ятдесят запалів,
Ударили ще й з гармати
Стали Варни добувати,
Стали турки утікати,
Тую річку проклинати:
«Бодай річка висихала,
Що нас турків в себе взяла,
Була Варна з давна славна,
Ще славніші козаки,
Що цю Варну дістали
І в ній турків забрали.»
 

Далі співалося, як то козак Сагайдачний хитрощами поміг дістатися в мури Варни – та я вже цих слів не пам'ятаю.

Другу пісню, невеличку, то вже пам'ятаю цілу. Вона весела, жартоблива:

 
Гей на горі там женці жнуть,
А попід горою, попід зеленою козаки йдуть.
Попереду Дорошенко
Веде своє військо, веде запорозьке хорошенько.
В середині Шрам хорунжий,
Під ним кониченько, під ним вороненький грає дужий,
А позаду Сагайдачний,
Що проміняв жінку за тютюн та людьку, необачний.
«Гей вернися Сагайдачний,
Візьми свою жінку, віддай тютюн люльку, необачний!»
«Мені з жінкою не возиться,
А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться.
Гей, хто в лісі озовися,
Та викрешем огню, та закурим люльку, не журися.»
 

Гарно було, як часом у неділю або свято молодь збереться під церквою та заведе цих козацьких пісень. Мені малому тоді нераз жаль було, чому я вже не великий, як вони, чому я вже не парібок, щоб міг разом із ними до співу ставати. А як було вслухаюся в пісні, то самого кортіло стати козаком, буяти на чайках по Чорному морі, бісурмена, ворога християн бити. І не думав я тоді, що мені доведеться колись, хоч і не козаком, плавати по Чорному морі.

То й не диво, коли почув я, що сам козацький гетьман Конашевич-Сагайдачний приїхав у Кульчиці, аж перло мене побігти на другий кінець села, де жила родина Конашевичів, чи то, як їх звали у селі, Конашів.

Та батько не хотіли пустити. Казали: – Пострівай, підеш зі мною, я маю справу до Петра, то візьму й тебе зі собою.

Бо то треба вам знати, що моя мати була родом із Конашевичів і так ми були своє козацькому гетьманові.

А справу то мали батько таку: мої батько не були підданим хлопом, бо жили на солтисівстві. Але і солтисом не були таким, як бувають інші, бо ні людей не судили, ні чиншів і данин королівських не збирали, ні на війну не йшли і не давали хлопця на війну.

Але поле мого батька, півтора лану несповна, то було колись, давнішими часами, солтисівство, а тепер уже вільництво. Батько взяли це поле в спадку по матері і мали на ньому вільництво, так наче б були шляхтичем, лише до самбірської економії платили чиншу і жирівщини двадцять золотих. Коли б безпечно сиділи на цьому вільництві, було б їм добре, бо хліба воно могло дати подостатком. Так що ж, коли батькові заперечували право посесії та хотіли їх конче рушити з неї.

Господаркою на ріллі батько не дуже займалися, лише мама, бо батько рідко бували дома. Вони були розвізником і що року кілька місяців були в дорозі.

Вже й мої дідо були фірманом сільним, як то у нас називають прасолом, а в Україні чумаком. Тут усюди в Самбірщині і Дрогобиччині жупа на жупі: і в Дрогобичі і в Трускавці, Модричі, Стебнику і в Котові, а звідсіль квотники висилають бочками сіль на кінці світа, аж до Київа, на далеку Вкраїну, ген аж по степи. Бо там хліба подостатком, а соли ні трохи.

Фірманка перейшла так із діда на батька, лише що батько не возили вже соли, а як узяли трохи грошей по дідові, забралися до купецької фірманки. То був добрий заробок, але тяжкий; корисне ремесло, але небезпечне, а часом дуже стратне, коли того нещастя хотіло. Бо їхав ти наче на війну і хіба то Господь милосердний знав, коли вернешся і чи живий та цілий повернеш, чи з повним чересом, чи босий та голий, на прошенім хлібі, з поломаним бичівном у руці за цілий доробок і радий ти лише, що голову приніс. Усюди дороги небезпечні, всюди багато опришків і гільтяїв, ласих на купецький гріш і багатий товар. Уже як на Волощину чи на Мадярщину їдеш із товаром, а відтам вертаєшся, страху і біди наїшся часто досита; що ж сказати тоді, коли дорога веде аж у Туреччину, в поганські краї, татарським шляхом?

То ж треба вам знати, що мої батько аж у Туреччину фірманили, себто в саму розбишацьку пащу. Мали батько у львівських вірмен велику ласку і поважання, бо були вірні, тверезі та сміливі. А вірмени ведуть велику торгівлю з турецькими країнами, возять там сила золота і коштовного товару, а відтам у батьківщину вертаються з іще більшими скарбами у блаватасах, золотоголовах, заморських коріннях, а нерідко і в жемчугах, коралях і каменях дорогих. Двічі були батько аж у самім Стамбулі, столиці турків, де сам їх цісар або султан сидить. Обидва рази щасливо і з великим зарібком вернулись, але зарікалися вже втретє їхати. А таки поїхали, бо мусіли, а то через це солтисівство, з якого лихі люди хотіли прогнати батька.

Батько були законним посесором того вільництва, бо було дідичне, але що не по мужеській лінії перейшло на батька, лише по жіночій, то польський підстароста Бжезінський хотів його видерти батькові, коли не відкупиться. На замку не турбували батька за це ніколи, коб лише чинш заплатив самбірській економії. Сам воєвода Мнішех іще небіщикові дідові говорив, що може бути зовсім безпечним за свою землю. По 1611-ому році настав староста Данилович, а якось чотири роки знову Самійло Конецьпольський. Із того часу Бжезінський щораз гостріше наставав, батька мого мучив, румацією погрожував, так що батько мусіли проситися й оплачуватися, а ждали лише Божої й людської помочі.

Ось того то батько хотіли йти до гетьмана Сагайдачного, помочі в нього просити.

І прийшов нарешті той день, що його я так нетерпляче вижидав. Була неділя. Батько зодягнулися в нову сукману, а мене мати зодягли в чистенький одяг і ми оба з батьком пішли до церкви.

Церква була повніська народу.

Я став розглядатися по церкві, чи де не побачу гетьмана. Аж на крилосі біля нашого дяка замітив я сивобородого старця з великою бородою в дорогому козацькому жупані й із шаблею при боці.

Він стояв у крилосі. Аж як прийшло читання апостола підвівся й узяв у руки книгу та почав читати апостола. Я відразу здогадався, що це сам козацький гетьман.

Наш дяк Онуфрій Чечва був славний на всю околицю – такий гарний мав голос і так знався на дяківстві. Але як гетьман Сагайдачний почав читати апостола, то геть загнав у кут нашого реєнтого: хоч старий уже був, а такий дзвінкий мав голос, так гарно читав. Як наша церква церквою, а старенька вже вона, то ще мабуть ніхто в ній так гарно не читав апостола.

По богослуженні, як люди висипалися з церкви, то більш ні про що не говорили, тільки про гетьмана Конашевича-Сагайдачного.

– Ну, геть загнав гетьман у кут нашого реєнтого – говорив один, – цей видно до всього мистець, і до шаблі і до крилоса.

– Гетьман він славний, гордість нашого села тай усеї Самбірщини – говорив другий.

– А бачите, хоч славний він, та не гордий, не соромиться свого роду й побожний. Бо то інший, як би вийшов так високо, то вже не приступай до нього, а цей у церкві і між народом станув собі, ще й апостола читає.

А якась жінка говорила:

– І горді тепер Конаші, що такого родича мають та й не погордив ними, загостив.

– Ба й мають бути за що горді – говорив солтис – він, кажуть, із самим королем розмовляє, король радиться в нього, а королевича Володислава в походах віддає під його опіку. Оповідав мені син панотця, що у Львові на священика вчиться, що як Сагайдачний був у Варшаві в короля, то король йому мовив: «Ото я на твою опіку посилаю сина мойого». А коли король виїжджав зі Львова з арцибіскупської камениці, Сагайдачний стояв у воріт і поклонився йому, король поклав йому руку на голову й мовив так: «Узявши на поміч Господа Бога, ото я з вами сміло йду проти наших неприятелів». Казав панотців Софрон, що бачив це все на власні очі й на власні вуха чув, бо близенько стояв.

Ось таке говорили люди з церкви йдучи.

А ми, себто я й батько, пішли до хати Федора Конаша, де заїхав був гетьман. Як ми надійшли, гетьман стояв уже перед хатою та розмовляв із Федором.

Батько поклонився йому, а він відклонився тай каже:

– Здорові були Максиме! Давно ми не бачилися – додав.

– Ой, давно, паноньку! – каже батько.

Молоді ми ще тоді були – каже гетьман. – Та не панькайте мені, Максиме. Ми ж собі своє, та й не пан я, а козак. У козаків усі рівні собі.

– Не звичайний ви козак – кажуть мої тато, – а славний козацький гетьман.

– Не славніший я від усього січового козацтва. В нас на Січі так: сьогодні простий козак, а завтра кошовий отаман, сьогодні кошовий, а завтра простий козак. Усе по волі братства козацького.

А на це мої батько:

– О таке, то не гаразд!

Розсміявся гетьман тай каже:

– Чому не добре, Максиме?

А батько в відповідь:

– Я так своїм простим розумом міркую, що воно не добре. От у мене є господарство, поле! Я господар, як і мій батько був і дбаю про поле, як умію та можу. А як би так на моє поле приходив що року інший господар, то як би воно те поле виглядало? Я сам, коли знав би, що по мені прийде на господарку якийсь ледащо, не мав би охоти до праці…

Гетьман задумався:

– Гм! Воно й ваша правда! Та дарма, такий старий звичай у нас на Січі і не зломиш його покищо. Та от оповідайте, Максиме, що біля вас чувати, як вам живеться, як поводиться?

А Федір Конаш каже:

– Ходімте в хату та там поговоримо. Пішли ми в хату, всі три посідали на лавках за столом, а я стояв біля батька:

– А це ваш синок? – питає гетьман у батька.

– Мій, одинак – кажуть батько.

Гетьман погладив мене по голові тай питає:

– А як тебе звати, козаче?

– Івась Білик – кажу.

– Як виростеш, Івасю, – каже гетьман до мене, – то візьму тебе на Січ, будеш козаком.

– Добре, – відповів я, – піду! Я дуже хочу бути козаком.

Гетьман погладив мене знов по голові, добув із калитки червінця тай дав мені:

– На, Івасю, маєш на пам'ятку від мене.

– Подякуй, Івасю, пану гетьманові за такий дарунок.

Я поцілував гетьмана в руку.

Жінка Федора внесла пироги й запіканку.

У розмові батько оповів гетьманові про свій клопіт та журбу.

Гетьман записав собі все й обіцяв, що як буде в короля то в королівській канцелярії подбає про батькову справу.

– Сподіюся – говорив гетьман – що не довго прийдеться вам ждати королівської конфірмації на ваше вільництво. Я й королевича попрошу подбати про корисну полагоду. А треба вам знати, що король віддав королевича під мою опіку на ввесь час походу проти бісурмен. Будьте доброї думки, Максиме!

Батько веселі та вдоволені вернулися до дому. Червінця я дав батькові до переховку.

Гетьман поїхав на війну. Батько дальше були певні, що гетьман поладнає справу в батькову користь.

Але цим добрим думкам скоро мав прийти сумний кінець. Минав місяць за місяцем, а королівська конфірмація на батькове вільництво, що мала прийти на замок, як не надходила так не надходила. Підстароста став чимраз більше настоювати на батька, а мав спільника якогось мадяра-гайдука і великого колись любимця воєводи Мнішеха. Той мадяр, Ґерґей, дістався на двір іще хлопцем, а тепер у Кульчицях при підстарості сидів на ласкавім хлібі і він то ніби мав дане собі від старого пана це наше солтисівство. Тому оба допікали батькові, турбували його погрозами: або по доброму виносися, або витрясемо тебе з того вільництва, бо ми вже виграли справу на замку. Була це нечесна брехня, бо декрету не мали і навіть самі побоювалися, що таки може прийти ця королівська конфірмація. Бо довідалися вже якось про гетьманську обіцянку, хоч батько нікому не оповідали про це. Отже справи стояли так, що обі сторони боялися: батько, ану ж скривдять його? Підстароста і Ґерґей, ану ж конфірмація буде? Коли один і другий боїться, легко годитися.

– Заплатиш нам двісті золотих, а вже обіцяємо лишити тебе в спокою для любови ближнього – говорив Бжезінський.

– Нема у вас любови ближнього ні Бога, – говорили батько, – коли ви так соромно напосілися знищити мене. За гріхи мої дам сто золотих, але вже раз дайте мені спокій і на віки поквітуйте та хай вас Бог судить за мене бідного!

– Давайте ж зараз хоч би і сто, з милосердя лише годимося на таке!

Батько не мав стільки грошей, тому після довгих розмов стануло так, що батько на цих сто золотих записалися до св. Михайла, а за проволоку мусіли дати лихви цього дуката, що його я дістав від гетьмана Сагайдачного.

Мав мій батько тої зими слабий заробіток, а якось під весну року Божого 1622 виїхав до Львова з сіллю, хоч уже нерадо возив сіль, ба вже й був зовсім закинув прасільство, як то називали, але мусів їхати раз для зарібку, бо ж узяв був собі на голову такий тяжкий довг до св. Михайла, а також, щоби побачитися з вірменськими купцями, чи його де з товарами в кориснішу якусь дорогу не пішлють. Як вернувся, каже до мами якось несміло, наче боїться зажурити її: – Не буде того року великих фрахтів ані на Мадярщину ні на Волощину, а що має йти в цю сторону, то вже загодили інші фірмани. Для мене нічого не лишилося тай мусів би я хіба самбірським жидам возити віск і шкіру на сплав до Сяну. Але Жеребко виправляє за п'ять неділь валку зі Львова.

– В Туреччину! Ой, нещаслива я! – сказала мама і не дала батькові докінчити.

– А само собою, що в Туреччину – каже батько, – бо Жеребко лише з турецькими купцями веде свою торгівлю. Та не в глибину Туреччини, бо не до самого Царгорода, лише до Адріянополя й до Варни, над море. Там мають причалити кораблі з крамом Жеребка. Тому я згодився з Жеребком: гадаю, що з Божою поміччю, там і назад, зароблю по сто талярів.

Багато було плачу й голосіння дома з приводу тої батьківської виправи в дикі й небезпечні краї, аж над Чорне море.

Плакала мати, що батько пускається Бог-зна на які пригоди, плакав і я, але не тому, що їде, лише тому, що мене зі собою не хотів узяти. І так у великім жалю час минав. Тимчасом батько мовчки готовився до подорожі, а я, тоді хлопець уже доволі великий, помагав як умів.

Батько дав панотцеві на Службу Божу; вислухали ми її дуже набожно. Батько висповідався і запричащався, попращався з вуйком дяком і зі знакомими в селі.

На другий день рано, ще сонця не було на небі, а вже віз стояв запряжений, коні форкали наче на добру ворожбу та гребли землю копитами, так їм прибуло охоти й гаряча після двотижневого оброку. Батько перехрестив знаком святого хреста маму і мене, а мати його, обняв і поцілував нас обоїх, зробив бичівном знак хреста святого перед кіньми, сів спереду, луснув з батога… Вйо! Гей! Затарахкотів віз по сухій дорозі, а мені й мамі здалося, що то його ковані колеса по серці нам переїхали.

Запорожець

Небаром після від'їзду батька сталося в нас велике замішання, наче страшний грюкіт, лише що дуже невеселий. Верталися війська з турецької війни, а верталися бідні, вихуділі, обдерті й голодні, а в тій біді непам'ятні людської біди. Насамперед стала пересуватися шляхта, що повертала домів із загального ополчення. Їй спішно було до власного комина, а певно мало там хто з них бачив живого турка, бо то все зараз після хотинської потреби ще з-під Львова вернулося, не понюхавши пороху. Але за шляхтою щойно посипався справжній вояк найрізнішої зброї, ще наче мокрий від поганської, а й своєї власної крови, вкритий курявою битви, чорний від вітрів і сонця – часто хворий, часто ранений і окалічілий, а все голодний, обдертий і майже дикий. Надивився ти тоді, брате, що то війна вміє!

Всі ті вояки то переходили далі, то задержувалися. Та найчастіше бувало так, що ледве одні осядуться, а вже другі зганяють їх силоміць, так, що без брязкоту шабель і без стрілянини нераз не обійшлося. А все з гнітом і сльозами вбогого люду, бо в Польщі вояк довго був неплатний: жив із того, що йому дали, а радше з того, що сам узяв собі. Були між ними грабіжники, що не знав ти, чи то свій чи неприятель. Із татарином стояли нарівні. Де був який когут, то з'їли його; телят різали, полотно бабам видирали, зеренце жита й стебелина соломи не лишилися по них у стодолі. Таке то було польське військо. Так і в нас у Кульчицях діялося. А ця одна лише була розрада для мене, що зараз першого дня жовніри страшно збили підстаросту й гайдука Ґерґея, за те, що їх до двора не хотіли пустити, а казали їм поприставати на нас убогих селянах. Бог змилосердився, бо пішли нарешті або радше прогнано їх із цілої околиці. Коли ж прийшли гузари, підстароста з гайдуком Ґерґеєм списували для них кватири. А що наша хата була найгарніша в селі і була при ній велика стайня, то нас найперших і записали. У дворі, в якім лише підстароста Бжезінський сидів, станув гусарський підхорунжий з кількома товаришами, а на нашу хату припало три коні з одним чурою.

Пам'ятаю, було то вже підвечір, ворота нашого подвір'я були примкнені. Я сидів у хаті, коли чую хтось голосно кричить: – Гей! Гей!

Виходжу і дивлюся: перед ворітьми стоять три коні: два з них накриті цілі червоним сукном, а третій, багато менший, худий і на око дуже непоказний, а на ньому сидить юнак, у каптані з телячої шкіри, на якому шерсть була полишена, у баранячій шапці, високій і гострокінчастій, пригнутій на лівий бік. Із довгою списою, при шаблі; на плечах і при боці висять йому три ніби сакви, одна дуже довга, друга коротша, третя ніби кругла, а всі три дуже кудлаті, бо шиті з козячого кожуха.

– Гей! Гей! – кричить до мене – а відчиниш ти ворота, котюго!

Йду відчиняти, а тимчасом вийшла і мама, вже дуже лиха, червона й нахмурена, із затисненими устами, бо вже їй ті жовнірські кватири були доїхали до живого і так нас знищили, що і хліба сухого нераз не було, що пам'ятаю, мама звичайно говорила:

– Прийшов один, узяв сукману, прийшов другий, узяв сорочку, прийде третій, то хіба шкіру зідре з нас!

Але цей новий гість у телячім каптані якось так не виглядав, наче б нас із шкіри мав лупити. Хоч мене перед хвилиною назвав котюгою, тепер кивнув мені головою й усміхнувся весело, зіскочив із коня, зняв шапку, вклонився гарно мамі, поцілував її в руку і сказав:

– Слава Богу! Дай Боже здоров'я пані-матко!

Коли так зняв шапку і чемно нас поздоровив, ми обоє лише губи розняли зі здивування, бо той чоловік мав цілу голову обголену, а на чубку лишився йому тільки довгий жмут волосся, ніби коса заплетений, а той собі завинув аж поза вухо.

– А тебе як кличуть? – питається мене цей козак.

– Івась – кажу і питаюся: – А вас як?

– Я називаюся Семен Тимченко з-під Черкас, осавуленко.

Завів коні у стайню, а вже були йому зі двору обрік приставили, уставив у перегородах, прив'язав, насипав їсти, наложив сіна, а передше ще зложив у куті довгу спису і косматі бесаги. Потім із одної бесаги добув лук, із другої сагайдак із стрілами, а з третьої козацьку кобзу з дереневого дерева і все те біля сідла і двох пістолів, що їх мав під кульбакою, порозвішував у порядку на кілках.

Я ввесь той час водив за ним очима з великої цікавости, а як вийшов із стайні, побіг і я, ждав, чи скоро, так як інші вояки, візьме клясти і кричати до матері: «Давай, бабо, їсти!» Мати була саме на подвір'ї зі сокирою у руці і забиралася рубати дрова, бо наймита ми вже тоді не мали, а тут козак прискочив до неї, відібрав їй сокиру тай каже:

– Лишіть! Я це краще вмію!

Нарубав дров, заніс у хату, взяв дві порожні коновки і не питав навіть, де в селі криниця, бо її по дорозі бачив, та наносив води. Коли ж бачив, що мати розпалює, підсунувся і сам так скоро рознітив вогонь, що ми з матір'ю дивилися на це й дивувалися. Побачив чистий горнець, що його мати приготовила була, налив у нього воду, приставив до вогню, а як зробив те все, сів на лавці, моргає до нас весело і каже:

– Вогонь є, вода є, йно варити, коби було що! Так той Семен чемно приговорився до вечері, що мати рада була йому за цю його добрість, тож мав і пшоняну кашу з молоком і трохи шпирки до хліба найшлося – а їв наче вовк, такий був голодний.

Узяв нас відразу за серце цей козак і з кожним днем миліший був мамі. А я то його так полюбив, наче б то був мій рідний. Не був нам тяжкий, радше немало помічний. Матері коли лише міг, то помагав: дрова рубав, воду носив, хату замітав, на поле ходив, січку різав, на жорнах муку молов, що візьме, то йому під рукою горить, такий жвавий робітник, а веселий, а співає, аж у хаті любо.

Бувало візьме вечором цю кобзу свою і стане співати, перервами на струнах перебирає, що й вони аж співають, наче живі і здається тобі раз, що плачуть жалісно, так що і тобі хочеться плакати; то знову б'ють наче в радісні дзвони, або наче весела скрипка до танцю кличуть, що йно підскоч із місця; то знову шумлять тихо наче вітер у бурянах і гинуть десь далеко, далеко, наче б то аж за горами, за борами було, що вже не до вуха промовляють, але до самої людської душі, і так тобі здається, наче б щось дуже доброго й любого від тебе втікало, втікало, а вкінці зовсім утекло і вернутись не обіцяло… Моїй неньці все тоді на плач збиралося тай усе їй стояв перед очима батько бідний, самітний мандрівник у далеких поганських країнах.

– Милий Боже – каже раз мати – що там тепер мій поробляє!

– Ваш? – питається Семен і каже далі: – Ось я дурень, то я думав, що ви вдова. А де ж ваш?

– Поїхав із фірманкою, з вірменським крамом… уже тому кілька неділь буде.

– А куди поїхав? – питається козак.

– Далеко, дуже далеко, аж над Чорне Море. Козак сплеснув у долоні тай каже:

– Чорне Море! Знаю, знаю! Бував я на Чорнім Морі, ой бував! Так рік іще бував! Гей, гей, то наче моя батьківщина.

Коли ж говорив це, то наче і радість і жаль якийсь рівночасно збирав його, а очі йому жевріли як два вуглики.

– Над Чорне Море поїхав. От і дивіть, а нічого не кажете! Але де, на який бік? Бачите: Чорне Море велике, велике, як світ! А по берегах міста і села і замки, а від одних до других далеко, далеко, знову світі Білгород, Килія, Судима, Тарабозан, Синопа, Варна…

– Варна, Варна! – викликнула ненька – до Варни з купцями поїхав.

– От що, так і кажіть, до Варни! Знаю, знаю! То не там від Запоріжжя, де наш Дніпро, ані там від Волощини, де ваш Дністер до моря впадає, то вдолі, вдолі…

– Як то Дністер? – кажу я дуже здивовано, бо Дністер плив під нашим селом – то Дністер плине аж до Чорного Моря?

– Чому не має плисти?… Плине аж до самого моря, а коли б ти хлопче, вийшов тут із Кульчиць, а йшов понад беріг, а йшов і йшов і йшов… то ти до лиману, а з лиману до Чорного Моря зайшов би, ось що!

Задумався я дуже, а тимчасом мати каже: – А ви там були, Семене?

– Чому не мав би бути? Був я там, був я і далі. Де то Семен не бував із батьком осавулом і молодцями!

– Так пішки, дністровим берегом? – питаю тепер.

– Бач його! Пішки, берегом! Ще ж ти дурний, хлопчино! На чайках ми там були…

І став дуже сміятися з мене, а я вже соромився спитати, що це таке чайки, бо знав лише чайки – птахів, і чув, що осінню вибираються вони за море, але мама питається:

– А що це таке: чайки?

І ми довідалися від Семена, що чайки, це такі великі човна, жолоблені з липових колод, шкірою всередині вибивані, а довкола трощею, себто очеретом виплітані. На таких чайках і ріками і морем скоро пливе, хто знає добре веслувати.

– А що ви там робили, Семене, на Чорному морі й у Варні? – питається ненька.

– Що ми там робили? Гуляли! В гостях ми там були, гей у гостині! Лише, що нам там не були раді, ой не були, певно не були!

І тут перервав і не хотів далі розказувати, лише такий якийсь зробився, наче б його хтось відмінив. Щось йому такого з очей блимнуло, чого ми передше ніколи не бачили в ньому, так наче б у цьому козакові ще друга якась людина сиділа, але лиха і строга, а щойно тепер із печері виглянула на нас. Але це було лише хвилиночку, бо зараз потім знову був веселий.

Мали ми багато потіхи з того козака, і я і мати і сусіди, а я, то вже певно найбільше. Навчив він мене грати на своїй кобзі, навчив із лука стріляти, а був такий зручний у цьому стрілянні і таку мав дивну певність в оці, що було птаху на лету стрілою прошиє; показав, як маю собі стругати вершки на стріли, як на них набивати гострі кінці, як робити сильця і сітки на птаство й звірину, як виплітати ятірки на риби, як у чистім полі або в лісі визнаватися, де сонічко встає, а де ховається, і де на небі південь, а де північ, а то навіть у ночі зі зір; як прикладати вухо до землі й наслухувати і пізнати чи хто їде здалека, і чи то вози, чи кінні люди, та чи їх мало чи більше – так навчив мене різних цікавих речей, яких у нас на селі ніхто або зовсім не знав або недобре знав. Із конем своїм худим і на око дуже марним, то був наче з приятелем або рідним братом, говорив до нього наче до людини та казав, що кінь його розуміє, а він коня.

Дозволяв мені також сідати на свого коня, а коли тамті два коні вів на прохід, дозволяв мені їхати на своїм, а сам їхав на гусарськім.

Одного ранку виїхали ми так із кіньми і взялися дорогою до Самбора. Зробили може якої чверть милі, як надибали віз невеличкий, але добре навантажений, так наче б якийсь крам віз, із двома сильними кіньми в мадярському запрязі й візником, зодягненим не по нашому, бо в нас таких свит і таких шапок високих, гострокінчастих, а дуже подібних до тих, яку козак Семен мав на голові, ніде довкола не носили. Як його Семен побачив, то майже підскочив на коні і зараз до нього:

– Слава Богу! А ви від Таращі?

– А від Таращі. Від Лебединої Греблі.

– А відкіля їдете?

– Аж із семигородської країни.

– А куди Бог провадить?

– До Львова, а відтам, помагай Біг, додому, в Україну.

– А віз і коні ваші?

– Коби то мої! Я бідний чумак. Не мої, жидівські.

– А що то за жид?

– Хотинський, турецький жид, Рудий Хаскель.

– Рудий Хаскель! – крикнув Семен і так кинув собою на коні, наче б хто його стрілою прошив. – А де він?

– Лишився позаду – каже візник – їде конем, на сивому коні, от і копита чути.

Дивлюся я в той бік і бачу: їде на сивому коні хлоп дужий, у чорному жупані, перепоясаний широким ремінем із сірої шкіри, лице темне, наче в цигана, з великою рудою бородою і малими бистрими очима, що світяться наче в кота.

Як лише його козак Семен побачив, почервонів увесь наче польний мак, жили набігли йому кров'ю на чолі, а очі запалали таким гнівом, що аж мені самому стався страшний.

– Бог мені дав його! Бог дав мені його! – каже голосно і валить конем просто на жида.

Жид глядів більше на наших коней аніж на нас, щойно як Семен так крикнув і так близько до нього під'їхав, що коліном торкнувся майже його коліна, підвів очі на козака:

– Рудий Хаскель! Рудий Хаскель! – крикнув Семен. – Собачий сину! Знаєш ти мене? Знаєш Тимченка?

Жид затрусився, поблід і в наглім жаху подав назад коня, але в цю ж саму мить козак хап його за горло і так сильно стиснув, що малі очі жида кров'ю набігли й вилізли наверх наче галки. Жид аж захропів, але в цю ж мить, як мав плетений канчук у руці, так ним із усієї сили вдарив коня, що на ньому сидів Семен. Свиснула жидівська нагайка в повітрі наче гадина, і наче гадина звинулася на коні. Кінь запищав з болю й страху і наче бішений кинувся великим скоком набік. Семен упав на землю. Жид затяв нагайкою свого коня й пустився тікати. Наче вихор розмітав за собою кур'яву і ось же пропав з очей мов у темній хмарі.

Семен зірвався на ноги, струтив мене зі свого козацького коня ніби клюску на землю, зіп'явся на кульбаку, не сказав до мене ні слова та стрілою пустився за жидом.

Стільки я його бачив і чув, що свист пущений із луку… Піднявся вгору високо другий туман куряви та закрив Семена й коня. Лишився я сам посеред дороги а гусарські коні тимчасом пігнали на поля. Я не знав, що робити, чи ловити коні чи чекати на Семена – стояв я здурнілий від страху й цікавости, з очима вліпленими у хмари куряви, що неслися щораз далі, щораз далі, аж опали під горами.