Текст книги "Проклятий камінь"

Автор книги: Владислав Лозинський

Соавторы: М. Ценевич
сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)

Зустріч із Процем

Спинитись мав Захнович іще кілька днів у Кам'янці. Їзда до Львова не скоро мала закінчитися, бо ми їхали дуже помалу й часто попасали й на нічліг приставали саме зза коней. Захнович бажав привести їх до дому гладкі та здорові, щоб не втратили ні вигляду ні вогню.

Кам'янецькі вірмени мали свою пошту. Тож я скористав із цього й написав два листи, один до Чесака, другий до мами, прохав, щоб Оленка вислала цього мого листа Зазулякові, а він, щоб його передав моїй мамі. Я дуже радів, як писав ці листи, бо в уяві бачив неньчину радість, коли довідаються, що я визволив батька з неволі та що ми обидва вертаємося домів.

Батько, чим ближче було до дому, тим сумніший був, бо я не міг затаїти перед ним, що підстароста і Ґерґей відібрали йому війтівство і маму вигнали з дідицтва. Батько впадав у страшний гнів, страшно відгрожувався підстарості й гайдукові, що обом їм голови сокирою порубає, хоч би йому за це і прийшлося повиснути. Я потішував його як міг, за приклад давав йому, як Бог не покинув його в неволі та як я, без грошей, без науки й без досвіду, а таки дістався до нього над далеке море і до батьківщини привів.

У Золочеві припало нам попасати: ми мали тут стояти цілу добу. Після роботи коло коней вибіг я до міста, щоб його оглянути. Коли я минув замок і вже вертався до заїзду, чую: хтось кличе мене по імени. Обертаюся, і бачу: Проця. Дивом здивувався я, відкіля він тут узявся.

А він каже: – Чого, Івасю, глядиш тав на мене, як теля на нові ворота!

– А бо – кажу – бачу, що ти краще зодягнений і дивуюся, що ти аж тут забрив.

– А ти, Івасю, відкіля тут узявся? З дощем учорашнім упав?

– Коли турецький дощ тут падав, то я з дощем упав, бо з Туреччини вертаюся тай не сам. Батько є зі мною!

Проць вирячив очі й уста розняв широко з великого дива, а потім підскочив високо на здоровій нозі, а криву ніби в танці замахнув, шапкою вгору підкинув і крикнув радісно: – Батько вернувся! Слава ж Господеві! Матінко Божа! А де ж твій тато? Веди ж мене до нього, бо не повірю, доки не побачу!

Ми зараз пішли до заїзду, до стайні. Застали батька, як сидів у темному куті з головою підпертою на долонях, задуманого. Проць кликнув на батька радісно, начеб рідного батька вітав та став цілувати його руки. Батько також спочатку дуже зрадів, але зараз посумнів, бо Проць наче ще більш пригадав йому, що його обернули на прошака та що не має чого вертатися до Кульчиць, де його діди й батьки жили чесно в добрі і в добрі померли.

– Максиме, а що це з вами? – каже Проць – Ви хворі? Я сподівався застати вас веселими, а ви наче з похоронів!

– Бо я й похоронений, живцем похоронений, я без даху і без хліба! На стрічу найстрашнішій нужді йду!..

Процеві засвітилися очі якось так дивненько і він, замість теж розжалобитися, засміявся весело і каже: – А я теє горе пожену за море!

І добув із череса щось дуже старанно обвинуте в шмати та давай розвивати дуже обережно а помалу одну ганчірку за другою. А було тих ганчірок може аж п'ять, здавалося, що не буде цьому кінця. Ввесь час поглядав Проць то на мене, то на батька так весело, аж очі скакали йому, вкінці видобув якийсь папір, зложений кілька разів, розложив його, як широкий і довгий, та каже: – А то що?

– А то що? – повторяю також і я разом із батьком.

– Королівський декрет! – каже Проць. – Потвердження на солтисівство.

– Декреті? Коли прийшов? Хто тобі дав його? Відкіля маєш його? Давай же тут, покажи!

Тихо, жиди, нехай сам рабін гавкає! – каже Проць і втікає перед нами з папером і тільки пальцем показує на печатку, що була на папері надолині – як будете так разом питати і кричати, то нічого не довідаєтеся. Прийшов для вас декрет, Максиме, тай кінець! Помалу, помалу лізла, ця грамота, але таки вилізла, підстарості вилізла з кишені. Та не сама, мусів я їй допомогти дрібку, бо лізла пішки.

Дав нам укінці цей папір. Батько схопив його обіруч, а руки тряслися йому дуже і дав мені перечитати. Я перечитав раз, батько казав перечитати вдруге, втретє. І майже кінця тому не було, я вже трохищо не напам'ять знав цілий декрет, аж і батькові вкінці було вже того досить. Та й каже: – Бог свідок, який я тобі в серці вдячний, що ти в сам час так потішив мене, бо я вже з тої журби перестав їсти і спати.

– А я спав, лише не їв іще – каже Проць, коли батько обіймає його і в голову цілує, наче сина.

– Ходи ж їсти і мід пити, – каже батько – а при меді розказуй, як то все було.

Запровадив нас батько до господи та казав дати хліба і м'яса і меду. Коли ми попоїли, Проць потягнув добре меду, погладився по грудях, мляснув язиком, облизався та став говорити: – Давним давно за царя Гороха, коли було трохи сумно, мокро троха, на місяця краю, коли зуб зубові казав: – я тебе не знаю, тоді було велике половіддя, та ніяке не втонуло чортівське насліддя.

– Тай ти не утонеш, бо тобі годиться висіти – перебив йому батько – і певно ще будеш висіти, коли цього бурлацького свавільства не відівчишсяі Говори ж по людському!

Нехай же буде і по людському, – каже Проць – хоч ліпше було би по вовчому, бо мушу зачати від вовка, недоброї звірюки, від самого підстарости. Тож, коли Максимиха вимандрувала з Кульчиць а Івась також пішов у світ, остався я сам сирота, без хліба і без чобіт і без доброго слова, бо ніхто не мав його для мене. Мав я лише тіло, душу і скрипку, то й узяв це все докупи. Та й усе воно якийсь час держалося купи, бо я ходив по весіллях, по ярмарках, по відпустах і празниках, грав людям і з того жив. Як не було кому грати, вертався до Кульчиць до старої Семенихи. Вона позволила мені жити в себе, а я бабі за це подеколи дав якого шага. Коли я так раз вернувся, прислав за мною підстароста, забрав мені скрипку та й каже: – Ти волокито якийсь, вітрогоне! На панське не ходиш, поголовного не платиш, по коршмах тільки волочишся, дармуєш собі, ледащо! Будеш мені тепер служити!

Казав мені собі хату замітати, біля коров ходити, дрова рубати, в парубка мене свого обернув, а скрипку замкнув на ключ. Бузувір, розбишака добре знав, що я без скрипки не втечу йому. Як мені мою скрипку забрав, то все взяв мені: хліб забрав мені, розум і душу забрав мені, вже мене цілого мав, бо ж тіло мусіло лишитися при хлібі а душа при тілі, цілий же розум сидів у скрипці.

– Але як то кажуть: лихо само себе кусає – говорив далі Проць – і нема лиха, щоб не вийшло на добре. Мусів я бути в цій неволі, але тепер напевно і підстароста і гайдук жалкують того, що я мусів, а вам, Максиме і мені також обернулося це на добре. Раз приїхав підстароста із замку зі Самбора та й зараз казав мені йти по Ґерґея. Коли ж я привів його, пішли разом у світлицю, замкнулися, і чую, як до себе нараз стали взаїмно викрикати. Ага, думаю собі, найшов чорт згребло! Покусалися вовки! Підслухую під дверима та ось чого довідався я: Прийшла для вас королівська конфірмація на солтисівство і видали її зі замку підстарості, щоб віддав її вам або вашій жінці. І каже підстароста Ґерґеєві:

– Або ти мені, братіку, добре заплатиш, тоді я тую конфірмацію так сховаю, що людське око не побачить її, або не заплатиш, тоді я тебе із солтисівства так само викину, як ми Біликів викинули. Ґерґей у плач, просить, благає, погрожує. Все дарма. Тоді зачинають торгуватися наче два жиди.

– Даш мені двісті золотих?

– Дам п'ятдесят!

– Даш двісті?

– Чорт тебе побери, дам сто!

Не могли згодитися. Наматіркували собі, мало не побилися. Потім Ґерґей каже: – Як буде, так буде, а якось воно таки буде. Погодимося напевно. Прийдіть нині до мене на вечерю. Маю мід старий та вина мені прийшли з Угорщини. Легше доведемо до кінця справу.

– Або я хрін, щоб я з медом був добрий? Я добрий і без меду, – каже підстароста. – Як дасьте, скільки жадаю, то і без меду обійдеться.

Але вкінці стануло на цьому, що прийде та візьме зі собою мене і скрипку, щоб їм було весело.

Тут Проць потягнув добре меду тай каже: – «Грійте, кумцю плечі, поки горить у печі», а потім далі оповідав, а я і батько слухали його цікаво.

– Вечором їли, пили, танцювали, співали, добрі думки мали, а я мусів грати і слинку ковтати. Та бажав я тільки, щоб бодай котрий із них задавився, або щоб грець його побив. Сам підстароста пив за чотирьох, а гайдук Ґерґей, як я завважив, пив дуже здержливо. Видно, негідник, хотів тверезий іти на п'яного. Пили й усе торгувалися, але підстароста, хоч уже ледве держався на ногах і ледве белькотіти міг, навіть не гадав щось опустити. Чим більше пив драбуга, тим твердіший був. А мав у себе папери за пазухою, а між ними була і ваша конфірмація. Та її він навіть показати не хотів Ґерґеєві, а казав: – Як вирахуєте мені на стіл двісті золотих, при вас здрапаю або спалю декрет.

Вкінці підстароста вже й сидіти не міг – лише глядів, коли звалиться зі стільця. Лише на топірці опирається. Каже йому Ґерґей: – Ідіть же до ванькира, висапайтеся. Потім знову будемо говорити!

Завів його до ванькира до ліжка, сідає на ньому підстароста, але не хоче кластися. Ґерґей підлазить до нього, ніби хоче його обіймати й цілувати, а тимчасом під жупан до паперів сягає, злодій. Та підстароста, хоч п'яний, уважає. Що Ґерґей підкрадеться до нього, то він за топір і в голову прицілюється йому. Відступив Ґерґей і вернувся до світлиці. Видно, хотів підіждати, аж підстароста засне, але таки боявся його, бо кличе мене до кута й каже: – Процю, хочеш заробити приятеля і п'ять золотих?

– Добре одно, добре і друге. Чому ж би ні?

– Процю, підстароста лихий чоловік, страшний драбуга. Він тебе має за собаку. Робити каже тобі, як волові працювати, а їсти не дає, ще й скрипку забрав тобі. Тепер має тебе наче у в'язниці!

Ага, туди стежка в горох, думаю собі, але нічого не кажу, лише жалісно похитую головою.

– Процю, каже далі гайдук – ти вмієш читати. Йди но ти до ванькира, вийми тому п'яниці папери з-під жупана. Між тими документами є один, що в ньому стоїть про Максима Білика і той папір має велику печатку. Вважай добре, про Максима Білика буде там. Візьми ж той папір і тут принеси його. Дістанеш за це п'ять золотих.

– Або топором у лоб, – кажу я на те – а то певніше, ніж ваших п'ять золотих обіцяних. Обіцянка галка на вежі! Дайте зараз п'ять золотих, а папір буде.

– А як не буде?

– Чому не має бути? Напевно буде. А коли б я цього не доказав, то ж і так маєте мене в руках. Дав мені п'ять золотих на руку цей мадяр, а дуже тяжко прийшлось йому воно, хоч негідник певно обіцював собі в душі, що мені потім зараз відбере їх. То ж іду я до ванькира, але зі скрипкою під пахою. Дивлюся, підстароста сидить на ліжку і дрімає. Підходжу до нього, а він отвирає очі тай зараз за топір. Та як пізнав, що то не гайдук, каже лише: – Процю, а де я?

– У себе дома, пане.

– Коли так, то ти мені здійми жупан і чоботи визуй мені, бо піду спати.

Стягнув я йому чоботи, а він зараз поклався і хропить. Я під жупан, схопив папери, попав щасливо на цей із великою печаткою. Бачу, стоїть там написано виразно великими буквами: Максим Білик, кілька разів. Я схопив декрет, сховав за пазуху за сорочку, відчинив стиха вікно і бевх! вискочив у сад, а потім у ноги, в ліс, та й стільки бачили мене в Кульчицях. Дістався я під Перемишль і хотів далі йти, як на Угорщину. Та коли я грав людям у Нижанковичах, почув мене один мандрівний музика. Сподобалася йому моя гра, а що саме згодився був у Бережанах у Миколи Синявського, забрав мене зі собою. Тепер то вже і ноти вмію трохи читати, а як краще підівчуся, то може й дяком стану.

Ми з немалою втіхою вислухали того цілого оповідання, а батько ще казав дати меду, хоч у гаманці не багато було.

– Нехай Бог заплатить тобі, Процю – каже батько. – До смерти того тобі не забуду. А заки станеш дяком, усе моя хата стоятиме для тебе отвором, як і передше. Останнім шматком хліба поділимося з тобою. Але, Процю, чи ти дав знати моїй жінці, що прийшов королівський декрет?

Я зараз хотів їй це переказати, і сам був би пішов до Стрілкович, хоч то мені було дуже небезпечно, але Максимихи в Стрілковичах у ткача Севастіяна нема.

– Нема її? – озвався я і батько. – Де ж тепер шукати її?

– Казали мені люди, – каже Проць, – що пішла до Львова, бо їй пан Зазуляк із Самбора якусь добру службу нараїв, а в Стрілковичах небога не могла вижити. Там певно її знайдете.

Батько посумнів на цю вістку, але мені щось говорило, що коли Зазуляк, вуйко Оленки, нараїв ту службу, то мама може бути хіба у Григіра Чесака, а не деінде. А тепер то я хотів би вже на крилах летіти до Львова.

Довганеве завіщання

У Глинянах дігнали нас козаки: старий Тимченко з Семеном і Пугачем. Хотіли мене забрати зі собою, щоб я скорше став із ними у Львові. Але я не хотів розлучатися з батьком і просив лише Семена, щоб, як тільки стане у Львові, зайшов до Чесака та заповів, що ми вже вертаємось. Я був майже зовсім певний, що коли мати є у Львові, то не деінде, лиш у Чесаків.

Дорога з Глинян до Львова ледвещо не здавалася мені довшою від тієї далекої турецької, яку я перебув: так мені вже було пильно і тужно. Бог дав нарешті, що якось добре сполудня надтягнули ми під сам Львів до Кривчиць. Такої радости, яка мене тут чекала, ніколи вже потім не мав я в житті.

Ось, що я мав дорогого на світі, тут мої очі разом побачили. Заїздимо до господи, а перед господою стоять моя мама, Оленка, Ілля, Григір, Чесак і Красовський. З очей пустилися мені сльози з великої радости, а словечка не міг я промовити!

Одного лише мені забракло і за одним лише розглядався я, а то за Довганем. Він не лише, що такий близький був моєму серцю, але крім того знав іще й цілу тайну, задля якої вибралися до Львова Семен, його батько і Пугач. Певно чув від Іллі, що я вертаюся, а що в Кривчицях не було його, тому я трохи дивувався. Та я думав, що він, як послугач, усе потрібний у торгівлі, може не міг вибратися. Коли ми рушили з-під господи і з глинянської гори показався мені Львів, наче у глибокій великій мисці з усіми баштами й вежами, питаюся Красовського: – Пане Красовський, а що поробляє Довгань, чи здоров?

– Довгань помер – каже Красовський.

– Помер! – скрикнув я, такий переляканий, що аж усіх налякав, що зі мною.

– Два тижні тому помер, а дуже його всі жалуємо – озвався Ілля – бо був добрий чоловік і вірний слуга, хоч убогий, а такого вірного чоловіка нелегко дістане пан Ярослав. Шкода його! Був би він тобою дуже врадувався, бо любив тебе, Івасю. Все допитувався за тобою, чи не писав і чи не чули ми що про тебе. Ще й перед самою смертю згадував тебе.

Я не міг із жалю ні слова сказати, а з тим жалем за щирим приятелем прийшов і чималий жах і тяжка журба. Так мені вже було призначене, що ця Семенова тайна має все переслідувати мене, все мучити мене, всяку радість затроювати; що коли інші мої страждання вже кінчаються, то цьому одному немає кінця!

Я ж доручив був Довганеві мішочок із тією залізною коробочкою – коби запалася була на саме дно пекла, чортові на пожиток! – а тепер що пічну, що козакам скажу? Що Довгань зробив із тим, де він те заховав, і як тепер знати, де його шукати? Чи мені обидва Тимченки повірять, що я правду говорив? І що скаже той страшний Пугач, коли не дістане своєї части?

Я став розпитувати спудея, чи довго Довгань нездужав, на що помер, чи не переказував чого до мене, бо, казав я, деякі подробиці мої лишилися в нього.

– Довгань чи подвигався якимсь тягарем – каже Красовський – чи теж дуже зігрілий і зіпрітий напився зимної води, чи теж інша якась причина цьому була. Нечайно захорував на кольки в грудях, гарячку дістав і помер четвертого дня. Рятував його пан Шпитко, начеб то був хтось із його родини. Двох найліпших лікарів кликав до нього, Камп'яна і Сикста. Робили оба, що лише могли, все дарма. Про тебе бідний Довгань усе говорив. Конче хотів щось тобі переказати, але ми думали, що то в гарячці так йому щось мріється, бо все повторяв: «Де Івась? Довгань свідомий! Довгань свідомий!» А коли вже вмирав, іще говорив: «Довгань свідомий».

Я добре розумів, що Довгань мав на думці, коли говорив ці слова, які вони вважали якимсь маяченням у гарячці, і серце мені краялося з великого жалю за тою доброю душею.

– Третього дня недуги – оповідав Красовський – висповідався, приняв Найсвятіші Тайни, попрощався з паном Ярославом, Іллею і Яремою. Я також був при цьому, бо Довгань посилав за мною. Ми всі плакали, а Ілля найгірше. Копи ми вже мали відійти, він дав мені знак, щоб я лишився. Витягнув з-під подушки дерев'яну дощечку, дав мені її і каже:

– То моє завіщання, Дмитра Довганя. Довгань свідомий! Красовський, віддай це Івасеві, як вернеться. Довгань свідомий! Але тут мені зараз присягни, на Пресвяту Трійцю, що віддаш йому до власних рук! Це завіщання Довганя! Моє завіщання, для Івася завіщання. Чуєш? Довгань свідомий…

– Я мусів йому присягнути, як хотів – говорив далі Красовський, а я слухав дуже цікаво й уважно – мусів присягнути, хоч видно було, що Довгань був уже тоді непритомний та що в гарячці так маячив. Узяв я від нього цю дошку, на якій були якісь знаки пороблені чорною краскою.

– А де ж ця дошка? – скрикнув я так поквапно, що Красовський видивився на мене здивовано.

– Є в мене. Дам її тобі, коли хочеш, але що тобі з того куска дерева?

Ледве я у Львові висів із воза, а станули ми перед Клопотівською каменицею, бо добрий Григір Чесак приняв нас до себе, зараз я схопив Красовського за рам'я, щоб не пустити його скорше, доки не видасть мені тої дошки, Довганевого завіщання. Бо я знав, що то мусить бути щось таке, що мене наведе на слід, де шукати цього мішочка з залізною коробочкою. Щастя, що то не була зима, інакше Довганеве завіщання пішло б як інші дрова до печі, бо Красовський кинув був його за піч. Схопив я це, наче який скарб, бо ж дійсно для мене мало це вартість скарбу, тай побіг із ним зараз у хату, щоб краще приглянутися.

Була це доволі товста, на півтора стопи довга, на пів стопи широка дошка. На ній чорною краскою намалював Довгань незугарною рукою різні знаки. Вони – видно тому, що він не вмів писати – мали вистачити йому за букви або й за цілі слова. Приглядався я довго тим знакам, що вони мали б значити, ломив собі голову, але дарма. То була справжня загадка, хоч я був певний, що ті знаки відносяться до того, що я доручив Довганеві під присягою.

Всі ті знаки виписані були одним рівним рядом. Найперше дві товсті палички, одна недалеко одної, а обі получені третьою паличкою; на тій третій посередині було щось похоже на гак, потім ішло щось наче серп, потім була вже цілком виразно сокира, за нею йшов такий самий знак, як перед сокирою, похожий на серп, за тим серпом хрест, за хрестом ніби дев'ятка, бо Довгань знав числа, а за тим числом стояло щось наче лопата або мотика.

Так то виглядало завіщання бідного Довганя. Надумувався я довго, але даремно, над тією дошкою. То й зачав знову думати над тим, що мені далі робити? Не було іншої ради, тільки піти до козаків, бо я так обіцяв, що як лише стану у Львові, то передовсім відберу від Довганя мішечок із коробочкою й віддам його старому Тимченкові.

Був би я й зараз пішов, але вже западала ніч, і небаром мали замикати міські брами. То й не міг би я був уже видістатися з міста, або коли б і видістався, то міг би повернути домів аж ранком, як відчинять брами, бо козаки станули в господі у Волинця за мурами міста на Галицькому передмісті. Я й рад був із того, що годі було зараз іти, бо міг лишитися вечором із батьком і ненькою, мали ми час натішитися собою і нарозказувати, а потім вечеряли ми разом із Григором Чесаком. І хоч не було ні меду ні вина, то такої веселої вечері, як ця при молочній каші, як живий, не пам'ятаю.

На другий день ранком станув я перед козаками наче виновник. Хоч сумління моє було чисте проте дуже несміло розказав я їм цілу справу. Дошку, себто завіщання Довганя, держав я перед собою, мов татарин щит, наче б хотів заслонюватися нею, якщо Пугач із шаблею кинеться на мене. І мало бракувало, щоб справді так не сталося. Бо коли старий Тимченко і Семен вислухали мене мовчки, видно думали, що тепер діяти, то Пугач дуже сердито вдарив п'ястуком у стіл і став страшно відгрожуватися.

– Мовчи, Пугачу! – крикнув старий Тимченко – дурний крикуне, бо нічого не вигавкаєш, а по лепеті певно дістанеш! Я ж казав уже тобі, що твою частку матимеш. Я не візьму, Куліш не візьме, Семен не візьме, а ти своє візьмеш і вдавишся, або інша погибіль буде тобі!

Пугач глипнув дико, але замовк і лише під перерубаним носом воркотів, як пес, що хоче вкусити, а боїться палиці.

– Покажи цю таблицю – каже до мене Тимченко.

Дав я йому її, поклали на столі й усі три стали пильно приглядатися.

– А ти що кажеш на це письмо? – питає мене Семен. – Ти ж знав того Довганя, бував із ним, розмовляв, ти краще можеш відгадати його думки, ніж ми, що на очі його ніколи не бачили.

– Що я кажу? – відповідаю. – Кажу, що Довгань певне хотів дати знаки, за якими, як по слідах, можна потрапити до місця, де сховав або закопав мішочок.

– То так і буде – каже Опанас і глядить на дошку та думає.

– А як ти знаєш, дурню, що закопав? – питає мене Пугач і вишкірив до мене зуби.

– Бо йдуть знаки одні за одними, а останній знак, то напевно рискаль; тож я гадаю, що закопав.

– А що тут стоїть на самім початку? – питає Семен і кладе палець на тих двох рисках, получених угорі третьою рискою. – То найважніший знак, бо то початок усього шукання.

– Ворота, виразні ворота! – скрикнув Пугач, дуже гордий із того, що відгадав, коли інші не могли. – Ворота як бик!

– Бик є, – каже Опанас – бо ти бик, але воріт нема!

– А я вам кажу, що то ворота! – каже знову Пугач. – Ходім шукати тих воріт!

Семен розсміявся, а Опанас за ним, так що і я від сміху не міг здержатися. Опанас подумав хвильку, а нараз підскочив і каже: – А де ж мої очі! Івасю, а де тут у вас вішають?

Я видивився на нього, бо не зрозумів відразу.

– Де у вас стоїть шибениця, на якій міщани вішають злодіїв? Бо це виразна шибениця те, що Довгань намалював на самому початку. Два палі, як звичайно, нагорі поперечка, впоперек гак, виразно гак, лише висільника нема. Ходім, веди нас заразі А ти, Пугачу, бігай зараз до Волинця, нехай позичить рискаля, щоб не вертатися до міста, коли найдемо місце на тих слідах.

Сталося, як хотів старий Тимченко. І зараз усі чотири з рискалем пішли ми на місце, де вішали злочинців. Недалеко нам було, бо шибениця стояла зараз за містом.

– А що там далі на тому завіщанні? – питає мене Опанас, коли ми вже станули під шибеницею.

– Є такий знак, що подобає на серп – відповідаю й показую на дошку.

– Коли так, то вже мені прояснилося в голові, що Довгань мав на думці. Бачите це стернище? Тамтуди підемо, бо серп певно поле значить. А що є після того серпа?

– Сокира – кажу.

– Тепер я вже дома! – озвався Опанас. – Той твій Довгань недурний був. Писати не вмів, а таки добре написав. Он там за полем є ліс – а з чим ідеться до ліса?

– Зі сокирою! – вирвався тепер Пугач і дуже задоволено оглянувся по нас, начеб щось дуже трудного відгадав.

– Он мудрагель! – каже Опанас – як він зараз усе знає. Пугачу, тобі отаманом бути!

Тимченко знову задумався і на дошку позирає, а потім оглядається довкола тай каже:

– Шибеницю маємо, поле маємо, ліс маємо, а таки ще нічого не знаємо. Ліс іде довкола, стернище на всі сторони світа. Шукай вітру в полі! В який бік іти: всюди стерня, всюди ліс!

Я мав свою власну думку, але не був певний, чи добра, тому кажу несміливо:

– Ідім так, як Довгань ішов. Як ішов від міста, то станув насамперед лицем наперед шибениці, так я ми тепер стоїмо.

– А якже ж ти знаєш, де перед? Перед може бути з обох боків. Хіба тебе вже вішали? – каже Пугач.

– Бо такий звичай у Львові, – кажу – що злочинця вішають лицем до міста. Довгань мені все так говорив. Серп є зараз перший знак, що наступає, то я гадаю, що нам треба йти від правого стовпа просто в бік, начеб хто стрілив із того місця.

– Добре кажеш, – відзивається по хвилинці надуми Опанас – так і підемо.

Ішли ми тепер полем, так як я казав. Опанас раз-у-раз обертався й уважав, чи добре. Потім казав Пугачеві вийти далеко вперед, аж під сам берег лісу і там станути, а ми гляділи, чи напрям добрий і вже йшли просто на Пугача. Коли прийшли до лісу, каже Опанас:

– Коли цей ліс у цьому місці широкий, то Довганове завіщання на ніщо не придасться, бо в лісі тяжко просто триматися.

Казав нам іти по одному. Висунувся насамперед один, а ми стояли. Коли той один уйшов простісінько добрий шмат, але так, що ще можна було його бачити, то задержався, а другий ішов до нього і змінював його. І так усе, що ми наче живим ланцюхом перетинали ліс, а не сходили з простої лінії. Не довго цього треба було, бо на щастя ліс у тому місці був зовсім вузький і ми знову найшлися на стерні.

– Тож маємо другий серп – каже Опанас. – А що є по тім другім серпі?

– Хрест – кажу і показую на дошці.

– Хрест? Є і хрест! – каже Семен і вказує пальцем перед себе.

Далеко поза стернею на горбку стояв великий хрест, який не знать на яку пам'ятку поставила там побожна людська рука. Тепер уже справа була легка. Ми скоро перебігли стерню і скоро станули біля хреста. Хрест був дубовий, без розп'яття, дуже старий і вже спорохнявілий. Видно довго тут стояв, а ніхто не дбав про нього, бо і село було відси далеко, а з міста ніхто сюди не заходив, бо то було вже зовсім за міськими ланами і за Болями.

– Що ж далі? – питається Опанас. – Як там є на дошці?

– Коли б я не знав, що Довгань знав числа, то не відгадав би, що то за знак. Але що знаю, то гадаю, що то дев'ятка.

– Коли так, то що він міг написати, – каже Семен – дев'ять ліктів? Дев'ять сяжнів? Дев'ять кроків?

– Довгань, як був тут – каже на це Опанас – ліктя зі собою може не мав ані сяжня, але ноги напевно мав. Ця дев'ятка значить дев'ять кроків.

– Я зараз спробую! – озвався Пугач і вже розпускає ноги.

– Пугачу, дурна голово – каже Тимченко і сміється. – Як ти так шукатимеш, то й до завтра не найдеш! Так треба зробити, як уже Івась нам раз порадив. Рискаль намальований по правому боці хреста. Будемо копати від правого рамени просто на дев'ять кроків.

Відмірив дев'ять кроків і каже: – Пугачу, тепер копай, тепер ти мудрий!

Пугач узявся жваво до роботи і незадовго рискаль попав на дерев'яну скриньку.

– Є! – викрикнув я, бо пізнав, що це така скринька, яких було багато в пана Шпитка в індермасі.

– Є! – скрикнули врадувані козаки, а Опанас Тимченко добув із землі скриньку і ножем відсадив віко.

У скриньці був добре знаний мені мішочок, а в мішочку залізна коробочка.

– Слава ж тобі, Боже! – сказав я сам до себе і відітхнув повними грудьми, начеб щойно тепер найшов досить повітря на світі.

Я врадувався нахідкою більше ніж козаки. Почув себе вільним від жаху й журби; спав мені, як то кажуть, камінь із серця, бо я вже був свобідний від безнастанного неспокою й тривоги за доручену мені тайну, свобідний від присяги, від затаювання її перед добрими людьми, вільний від підозріння, що я спільник якоїсь нечесної справи, до якої я не міг ані признатися, ані її випертися.

– Семене! – озвався я. – Все тепер щасливо скінчилося між нами! Я додержав тобі присяги. Правда, що я вже тобі нічого не винен?

– Але я тобі – каже Семен.

– І я тобі! – каже Опанас. – Я ще твій довжник. Я тобі, хлопче, винен сто цекінів!

– Ви мені, Паньку, винні лиш одного цекіна – кажу я йому, а нарочно назвав я його так, як він сам казав кликати себе, тоді як згодився у Гарбаря в Туреччині за фірмана. – Але і того цекіна певно не добудете з того мішочка, що ви викопали його, бо де ви це продасьте?

– А знаєш ти, що в цьому мішочку?

– Пророк Магомет – кажу. – Діямант, дорогоцінний камінь, так він називається.

– А відки ти це знаєш?

– Знаю, бо тут шукали за тим проклятим самоцвітом і за людьми, що його мали – кажу я і повторяю те, що мені розказував колись золотар Льоренц. – І знаю також, що краще вам його до Львова не нести на базар, бо небезпечно.

– Не бійся, Івасю, тепер за нас – каже на це Опанас – маємо ми вже купця, доброго купця, а сто цекінів, то ти так, як би вже мав у кишені. Приїхав до Львова чавш із Стамбулу, Ефакір Мехмед, він зараз купить.

– Але у Львові є уряд і війт і кат – кажу – і легко тут скінчити на цьому, від чого ми нині зачали. Хіба ж мало я цього на власній шкірі не зазнав, а все задля цього Пророка Магомета, бодай пропав!

Стали сміятися козаки з тих моїх слів, а старий Тимченко каже:

– Не дурний ти хлопець, ба дуже мудрий і бистрий, бо ти показав це, але і я не такий дурний, щоб до вас тут приїздити з голими руками. Знають добре Тимченка львівські пани і королевич Володислав, козацький приятель, знає мене.

Маю я такі письма з собою, що як би про них знав ваш бурмистр і ваш львівський війт, то певно поздіймали б шапки переді мною. Побачиш зараз завтра. Годитись будемо в ратуші або в замку, сам староста Мнішех буде при цьому, бо його жінка то княгиня Головчинська, вдова по Григорі, коширськім князеві Сангушкові. А ця пані добре знає Тимченка, здавен давна знає його.