Текст книги "Слід веде до моря"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

СЛОВО – НЕ ГОРОБЕЦЬ

Ідучи додому, Сергій напружено думав, як йому бути – попроситися у батьків чи поїхати у подорож потай, написавши записку.

Попроситься – чого доброго не відпустять.

Втекти, поїхати потай – теж не найкращий вихід із становища. І нечесно, і нагорить потім, коли повернешся. І мати плакатиме…

Не знайшовши відповіді на своє запитання і розміркувавши, що, мовляв, поживемо, потім видно буде, він раптом згадав про Галинку, і йому захотілося побачити її. Тому звернув ліворуч і швидко почимчикував Садовою на протилежний кінець міста.

Галинка виписалася із лікарні кілька днів тому. Її коліно вже перестало боліти, і лікарі зняли гіпс, наказавши ходити якомога більше, але обережно. Вона й ходила цілий день у садку, тренувала ногу. Тільки вряди-годи, коли дуже стомлювалась, лягала в гамак, підвішений між яблунею і грушею.

Сергій відчинив хвіртку, пройшов двором, завернув за ріг хати – і враз зупинився. Галинка була не одна. Біля неї на розкладному стільчику сидів Хвостенко і, держачи перед собою блокнотика, щось неголосно читав. Галинка сміялась. Іноді реготав і Хвостенко.

«І принесло ж його! Коли б знав, що ту Хвостенко, не прийшов би! – подумав Сергій, вагаючись. – Іти чи непомітно зникнути?»

Та його вже побачила Галинка. Її голубі очі блиснули радістю, вона привітно замахала рукою.

– Заходь, Сергійку! Заходь!

Сергій подав Галинці руку, а Хвостенкові кивнув головою.

– Здрастуй!

Той пробурмотів щось, бо йому, видно, так само була неприємна зустріч з Сергієм, як Сергієві з ним.

– Сергійку, послухай, які смішні вірші пише Владик, – сказала Галинка і повернулася до Хвостенка: – Владику, прочитай що-небудь!

Хвостенко почервонів і заховав блокнотика в кишеню.

– А-а, які там вірші! Так собі – забавка…

– Не кажи! Справжні вірші, цікаві… Гуморески… Прочитай, Владику! – наполягала Галинка.

Хвостенко похитав головою, хоча по ньому було видно, що похвала йому сподобалась.

Зачеплений за живе тим, що Галинка надміру уважно, як йому здалося, поставилася до писанини Хвостенка, Сергій сказав:

– Галинко, не проси його! Ти ж бачиш, як він задер носа? Ніби справжній поет! Хоче, щоб його викликали на «біс».

– На який там «біс»! Просто не хочу перед кожним читати! Ще чого не вистачало!..

– То й не треба. Не цікавлюсь,

– Ти нічим не цікавишся. А поезія для тебе – терра інкогніта!

– Що-о?

– Терра інкогніта. Тобто – невідома земля! Ці слова полюбляє Степан Бенедиктович, але ж ти його не слухаєш! – і Хвостенко якось зверхньо глянув на Сергія.

І поза, і тон Хвостенка розізлили Сергія.

– Поезія, може, й невідома для мене земля. А от справжні невідомі землі ми самі їдемо відкривати для себе.

Він зразу ж прикусив язика. «Ну, навіщо ляпнув таке при Хвостенкові? От базікало нещасне! – вилаяв себе подумки. – Тепер Хвіст рознесе цю звістку по всьому місту».

– Ти вирушаєш у мандри, Сергійку? – скрикнула Галинка. – Ой, як цікаво!

– Вирушаю, – неохоче відповів Сергій, не наважившись збрехати Галинці.

– Коли?

Сергій зам'явся, бачачи, як наставив вуха Хвостенко. Але Галинчині очі з такою ясністю дивилися на нього, що у хлопця не вистачило духу сказати неправду.

– Післязавтра.

– Далеко?

– Та… по затоці.

– На човні?

– На човні.

Сергій розумів, що вибовкав усе, і почував себе так, ніби спіймався на гарячому. Хвостенко, примруживши очі, хитро поглядав на нього і посміхався іронічно.

– З ким же ти їдеш? – допитувалась далі дівчинка. – З Мартою і Юрком?

– Атож.

– Я так і знала. Заздрю вам, – з жалем сказала Галинка. – На той рік, коли стану здорова, я теж поїду… Ви візьмете мене з собою? Згода?

– Звичайно, згода, – охоче відповів Сергій. – Ми тоді придумаємо щось таке… Ти тільки видужуй швидше! А тепер – до побачення! Зайду по приїзді – розповім…

– Коли ж це буде?

– Днів через п'ять. А може, через десять…

– Заходь неодмінно! – вона потиснула Сергійкову загорілу руку. – Ждатиму…

Сергій кивнув головою Хвостенку, крутнувся на одній нозі і швидко пішов із саду.

Він злився на себе. «Дурне базікало! Навіщо розпатякав про мандрівку! Хто тебе тягнув за язика? Адже слово – не горобець, вилетить – не спіймаєш! А тут…»

Розумів, що ні Юрко, ні Марта не похвалять, коли дізнаються про його патякання. І найгірше те, що вже нічого не зміниш: вилетіло і стало здобутком Хвостенка, якого Сергій не любить за гоноровитість, зазнайство і намагання завжди і всюди всунути свого носа.

Тьху! Він спересердя сплюнув, скуйовдив чорного чуба і швидко закрокував Садовою до центру міста.

ЗУСТРІЧ У МОРІ

Відпливали о сьомій ранку. Погода стояла чудова. З берега дув легенький попутний вітрець. Сонце вже підбилося височенько, поливаючи землю теплом і яскравим світлом, і перед юними мандрівниками розіслалася безмежна й блискуча, мов дзеркало, синя гладінь Дніпровського моря.

На невеличкій пристані, де стояв свіжопофарбований човен, зібралися проводжаючі – Юркова мати та Мартин батько. Сергієвих батьків не було.

– Я попрощався з ними дома, – пояснив Сергій. – Чого їм сюди йти? Сльозу пускати?

При цьому він злегка почервонів і відвів погляд. Не хотілося йому казати, що довелося втекти, залишивши записку.

Прощання не затягнулося. Останні поради, останні поцілунки – і «Альбатрос», піднявши біле косе вітрило, відчалив від дощаного помосту. Юрко сидів за стерном, Сергій умостився зручно на носі, вдивляючись у далечінь крізь скельця бінокля, а Марта стояла біля щогли, тримаючись за неї рукою, і її невеличка струнка постать з розмаяним чорним волоссям чітко окреслювалася на тлі білого вітрила. Берег віддалявся, розпливався в ледь помітній голубуватій імлі і незабаром зовсім розтанув.

Сергій невтомно закидав спінінг і натягав повну миску риби – окунів, підлящиків. Марта почистила її, щоб приготувати на примусі обід. Підв'язана синеньким фартушком, вона вправно орудувала ножем, і срібляста луска блискучим віялом летіла з-під її рук за борт і сотнями маленьких сонць гойдалася на темній воді.

Раптом дівчина скрикнула. Хлопці одночасно підвели голови.

З правого борту, трохи ззаду, прямо на них летів моторний човен. Здавалося, ще кілька секунд – і він вріжеться в правий бік «Альбатроса».

Юрко щосили наліг на стерно, щоб відвернути човен, уникнути зіткнення. «Альбатрос» слухняно повернув уліво. І в ту ж мить мимо них, збиваючи високу хвилю, промчав моторний човен, зробив велике коло, стишив хід і підплив до «Альбатроса».

– Ха-ха-ха! Гей, ви, мандрівники! Що? Налякалися? – на моторному човні сидів Хвостенко і потішався з переляканих і здивованих його несподіваною появою хлопців і Марти.

– Хвіст! – вигукнув Сергій. – Ти?

Хвостенко засміявся ще дужче.

– Авжеж це я! Власною персоною!

– Ось як наб'ємо пику тій персоні, то знатимеш, як жартувати на воді!

– Ха-ха-ха! Так і наб'єш! Спочатку спробуй наздогнати!.. Мій «Метеор» – це не ваш нещасний вітрильник! У моєму моторі знаєш скільки кінських сил?..

– Скільки кінських сил у твоєму «Вихрі», мені невідомо, – втрутилася в розмову Марта. – А ось що в твоїй голові один кінський розум – я щойно переконалася. Ти ж міг нас утопити! І звідки ти тільки тут узявся?

Хвостенко перестав сміятися. Ображено шморгнув носом. Мартині слова, очевидно, зачепили за живе. Однак відповів дівчині стримано.

– Не тільки ж вам мандрувати. Хочеться і нам, грішним! Тільки я вирішив подорожувати не на такому кориті, як у вас, а на модерному човні! Щоб не залежати від примх вітру. Побачимо, куди ви запливете на вашому вітрильникові!

– Все залежатиме знову ж таки від розуму, – відповів Юрко. – До того ж нам і на вітрильнику непогано.

– А я до вас у компанію не набиваюсь…

– То й пливи, Хвіст, своїм курсом! – випалив Сергій. – Чого прив'язався? Ми тебе сюди не запрошували. Та й не по дорозі нам з тобою!

– Хтозна, може, й по дорозі, – здвигнув плечима Хвостенко, ніяк не проявляючи своїх почуттів на різкі слова Сергія. – Я теж зібрався в подорож. Хіба не бачите?

– Ну й подорожуй собі на здоров'ячко! А нам не заважай! А то вдруге, коли так по-піратськи нападеш, заробиш духопелів!

– Ну, ну, не дуже! Плавайте собі. Адью, сеньйори!..

Він наддав газу – і човен рвонув уперед. Тільки розляглася широка хвиля.

– А-а, не звертайте на нього уваги, хлопці! – махнула зневажливо рукою Марта. – Давайте, мабуть, краще пообідаємо. Юрку, кермуй до берега…

Хлопці враз відчули, як вони зголодніли. Юрко наліг на стерно, і човен узяв курс до піщаного острова, порослого кущами верболозу та молодої вільхи…

ОСТРІВ ПОРЯТУНКУ

Хвостенко не відставав од них. Його човен гасав по морю, як навіжений. До вітрильника не наближався, але й не зникав надовго. Здавалося, Хвостенкові хотілося просто подратувати своєю присутністю хлопців.

Марта підсміювалася, Юрко мовчав, нахмуривши лоба, а Сергій погрожував кулаком.

– А щоб ти перевернувся, Хвіст! Щоб ти сів на мілину, клятий! – кричав він, коли мотор гурчав зовсім близько. – Причепився, як реп'ях до кожуха!

Другого дня, після обіду, раптом зіпсувалася погода. Весь виднокіл затягнуло грозовими хмарами. Рвонув – і вже не стихав, а все посилювався вітер. На морі знялася висока хвиля. Човен почало кидати, як шкаралупу.

Юрко міцніше стис у руках стерно. Гнулася щогла, і вітрило бриніло, як туго натягнута струна.

Хвостенків човен більше не показувався.

– Юрку, причалюй до берега! – прокричала, пересилюючи вітер, Марта.

Але за густою пеленою дощу нічого не було видно, і Юрко повів човен навмання, розміркувавши, що рано чи пізно їх все одно приб'є до берега або до острова.

Сяйнула блискавка, і майже одночасно вдарив грім. Зашкварчав густий дощ.

Море навколо кипіло, мов у казані. Стало ясно, що коли вони не приб'ються до берега, то можуть стати жертвою несамовитої стихії.

Юрко гукнув:

– Марто, сідай за стерно, а ми з Сергієм спустимо вітрило і візьмемося за весла! Бо нас переверне!

Хлопці не без труднощів спустили мокре важке вітрило, ухопилися за весла. Човен почало менше заливати, але він утратив швидкість.

Всі промокли до кісток. І хоча щосили працювали веслами, почали мерзнути.

А гроза не вщухала. Здавалося, хмари зупинились над морем і виливають на нього цілі потоки води, жбурляють униз сліпучо-білими блискавицями.

У хлопців на руках натерлися криваві мозолі, а берега все не було і не було. Вони зрозуміли, що збилися з курсу і пливуть у відкрите море або дрейфують по затоці. Добре, якщо до берега, а якщо вниз – до греблі? Тоді ніч доведеться перебути на човні.

– Марто, візьми більше вліво! – крикнув Юрко. – Вліво! Там має бути берег!

Страшно було дивитися, як шугають у воду блискавиці.

Під час одного спалаху вони побачили по курсу човен Хвостенка. Мотор його мовчав. Сам Хвостенко сидів на днищі, міцно вчепившись руками за борти.

Він їх також побачив. Крізь шум вітру й дощу, крізь відлуння грому долинув його голос.

– Допоможіть! Допоможіть!

Сергій кисло усміхнувся.

– Ага, тепер – допоможіть! А що він учора витворяв?

Однак Марта і Юрко не підтримали його.

– Повертай до нього! – наказав Юрко.

Хлопці загребли старанніше. Марта налягла на стерно – і човни почали поволі зближуватись.

– Що сталось? – спитав Юрко.

– Заглух мотор… і весло переломилося… Я ледве встигаю вичерпувати воду! – прокричав у відповідь Хвостенко.

– Зараз ми візьмемо тебе на буксир! Приготуйся – я кину мотузку! – гукнув Юрко.

Він міцно прив'язав один кінець мотузки до щогли, а другий, змотавши в тугий вузол, кинув Хвостенкові. Той на льоту спіймав його і прив'язав до ланцюга на човні.

Зразу ж човни почали зближатись, неможливо стало працювати веслами. Пливли дуже поволі, власне, не пливли, а дрейфували за вітром. Хвиля стала вища і крутіша, почало заливати човни.

– Вичерпуйте воду! – наказав Юрко.

Він сів за стерно, а Марта й Сергій почали швидко вичерпувати воду.

Юрко щосили спрямовував човни за вітром, а їх розвертало і ставило бортом до хвилі.

Минуло більше години. Гроза не вщухала. Здавалося, хмари згромадилися над морем, щоб вивергнути на нього потоки холодної води. Правда, блискавки били вже не так часто, але злива не припинялася. Вітер також не стихав.

– Що будемо робити, Юрку? – Марта повернула до нього посіріле від холоду й тривоги лице.

Юрко підбадьорливо усміхнувся. Мовляв, не падай духом! Усе буде гаразд! А в самого на серці було тяжко. Це ж він в усьому винен! Він підтримав Сергієву ідею подорожувати по затоці.

Усміхнувся Марті і раптом через її голову побачив прямо перед собою ледь помітні в дощовій імлі неясні обриси дерев.

– Берег! Бе-ерег! – вигукнув радісно. Незабаром човен врізався в мулисте дно.

Юрко кинув весло і плигнув у воду.

– Сергію! Марто! За мною!

Вони підтягнули човни до берега, поставили їх так, щоб не змило хвилею, і прив'язали до дерев, що росли майже з води.

Всі були такі стомлені, що навіть не було сили радіти. Мокрі, перемерзлі, вони сіли на траву і довго сиділи непорушно.

– Якщо це берег, то назвемо його Б-бе-регом П-порятунку, – сказав, вистукуючи зубами, Сергій. – А якщо острів, т-то Островом П-порятунку… Н-не знаю, чи на морській карті є д-де Острів П-порятунку, але, напевне, не раз і не двічі на морях і океанах траплялися такі історії, як оце з нами.

– Ну, п-порівняв! – не втерпів, щоб не вколоти Сергія, Хвостенко. – Океан і ц-цю калюжу!

Він теж, як і Сергій, заїкався.

– Б-бачили героя? – хмикнув Сергій. – Йому п-подавай океан! А цікаво, хто ж то волав, як недорізане п-порося, просячи порятунку? Забув?.. Чи, може, ти вважаєш, що в океані п-приємніше втопитися, ніж у Дніпровському морі? По-моєму, однаково – чи в лоб чи по лобі!

Сергій розійшовся і вже навіть перестав заїкатися. Давня неприязнь до Хвостенка спалахнула в ньому з новою силою.

Хвостенко хотів щось відповісти, але Юрко припинив їхню суперечку.

– Годі вам! Знайшли де сваритися! Краще давайте подумаємо гуртом, що робити, далі.

– А що тут надумаєш? – спитала Марта, здригаючись від холоду. – Ми всі промокли до кісток. Коли б де-небудь пересушитися.

– Справді, непогано було б розвести багаття, – вставив Хвостенко.

– А гарячої печі не хочеш? – буркнув Сергій.

– Ну, чого ви?! Я серйозно, – Юрко осудливо глянув на свого невитриманого друга. – Не ночувати ж нам на цьому березі. Може, поблизу де є село або пристань… Обсушилися б і переспали ніч у теплому приміщенні.

– А що – це думка! – схопився на ноги Сергій, – Адже й справді, ми ж потрапили не на безлюдний острів у океані! Навколо нас – люди! Вони допоможуть нам! Ходімо!

Вирушили негайно.

Йшли понад берегом, розміркувавши, що від будь-якого села чи оселі обов'язково де-небудь буде стежка чи дорога до води.

Зарості були такі, що ледве продиралися крізь них. Верболіз, вільха, молоді топольки й осики, дикий хміль, осока й лепеха, болиголов і череда та ще десятки знайомих і незнайомих рослин переплелися між собою в одне буйне зелене шумовиння, прибите до землі дощем. Юрко йшов попереду, прокладаючи дорогу.

Дощ не вщухав, але вже трохи розсіялася туманна мла. І хоча наступало передвечір'я, ставало видніше.

Берег був порізаний невеличкими затоками і мисами. Це ще більше утруднювало просування. Кілька таких заток довелося просто перебрести по воді.

Однак скільки мандрівники не йшли, ніде не побачили жодного людського сліду. Ніби потрапили на безлюдний острів.

На одному піщаному мисі вони сіли відпочити.

Говорити нікому не хотілося: всіх здолала втома.

Хвостенко поставив лікті на гострі коліна і підпер голову руками, По його чубові, що завжди задерикувато, півнячим гребенем кострубичився над лобом, тепер стікали брудні краплі дощу.

Не кращий вигляд мали Сергій і Марта. Юрко підвівся і зійшов на самий край коси, намагаючись роздивитися протилежний берег затоки. Раптом між кущами щось зачервоніло. Невже човен? Серце радісно стукнуло в груди: так, безперечно, то човен, пофарбований у червоне. А де човен, там і люди!

– Ура! – вигукнув він. – Нарешті, ми врятовані! Тут десь поблизу є людська оселя!

Всі схопилися. Юрко перший кинувся у воду. Вони швидко перебрели затоку і за хвилину вже розглядали невеликий двовесельний човен. Дивилися на нього, як на чудо.

– Десь поблизу тут має бути житло! – вигукнув Хвостенко.

– А може, село? – не погодився з ним Сергій.

– Село чи житло – однаково!

– Головне – ми натрапили на слід людей, – вставила Марта, намагаючись примирити хлопців. – Отже, ми врятовані від негоди і холодної ночі.

Тим часом Юркову увагу привернув напис на борту – № 75. Отже, човен належить водній станції, і хтось узяв його напрокат. Юрко уважніше оглянувся довкола і помітив, що човен стоїть просто біля пустинного дикого берега, і що він не примкнутий до дерева, а затягнутий в кущі і кинутий тут напризволяще. Поряд на траві лежало двоє весел.

– Мабуть, хтось перед грозою прибув на ньому й десь ховається в затишному місці, – висловив здогад Сергій. – Треба шукати…

– А може, його пригнало хвилею та вітром? – сказав задумливо Хвостенко.

– Ні, хтось на ньому приплив, – заперечив Юрко, який встиг уважно оглянути все довкола. – По-перше, його витягнуто сюди, по-друге, весла акуратно складено, по-третє, гляньте – тут є ледь помітна стежина. Прим'ята осока. Поламаний очерет…

– Справді, є! – вигукнув Сергій. – Отже, вона виведе нас до людського житла! Ходімо!

– Ходімо, – погодився Юрко. Він знову рушив попереду.

Стежина звивалася між кущами, плуталась між бур'янами і, нарешті, вивела на галявинку, порослу високою травою, до якої ніколи не торкалася коса.

Посеред галявини стояв курінь. З протилежного боку до куреня підходили кущі верболозу, які кроків за двадцять-тридцять за куренем перетворювалися на непролазні хащі.

– Курінь! – вигукнув розчаровано Сергій.

– А ти думав – тут на тебе чекає палац? – єхидно запитав Хвостенко.

– Ну, що ж, на початок і це непогано, – сказав Юрко і кинувся через галявину до куреня.

На півдорозі він раптом зупинився. Йому здалося, що позад куреня хтось пригнувшись шаснув у кущі.

– Ви бачили? – прошепотів він, звертаючись до товаришів. – Хтось побіг у ліс.

– Я теж помітила, – сказала Марта.

– А може, то який звір? – висловив сумнів Сергій. – Мені теж щось привиділося, але я не розібрав що.

– Зараз дізнаємося, – сказав Юрко і рушив уперед. Курінь був зроблений добротно. Круглий, покритий сіном, він здалеку скидався на конусоподібну копицю.

Юрко пригнувся і заглянув крізь невеличкий лаз всередину. Там було порожньо. Тільки у протилежній стіні тьмяно світився такий же другий отвір. Махнувши друзям рукою, щоб зачекали, хлопець вліз у курінь. Тут було сухо і затишно. З лівого боку – високо намощена постіль із запашного сіна. Праворуч – також на сіні, але вже засланому газетою – окраєць хліба, недогризок ковбаси, порожня пляшка з-під вина та кілька пожовклих огірків.

– Заходьте, – гукнув до друзів, і коли ті влізли і стали роздивлятися довкола, сказав: – Безперечно, тут хтось живе. Але почув, що ми наближаємось, і втік…

– Чого б йому тікати? – здивувався Сергій.

– Хтозна.

– Може, він слідкує за нами? – спитала Марта.

Може. Але нам не страшно: нас четверо, а він один, – заспокоїв дівчину Юрко.

– Що ж будемо робити? – втрутився у розмову Хвостенко. – Переночуємо тут? Чи підемо далі?

– Гадаю, зостанемося на ніч. Іншого виходу у нас нема. – сказав Юрко. – Але ми повинні забрати свої речі, не спати ж у мокрому одязі. Хай Марта зостанеться тут, а ми сходимо до човнів.

– Я піду з вами, – сказала Марта. – Одній залишатися страшно…

– Нема чого йти всім. Тоді хай зостанеться і Сергій. Ми враз…

– Та ні, – зам'явся Сергій, – краще вже триматися всім разом…

Хвостенко засміявся:

– Що – жижки затрусилися? Тоді ти йди з Юрком, а я зостануся з Мартою.

Марта глянула на Юрка. Той мовчав. Вона розуміла, що йому не хочеться, щоб Хвостенко зоставався з нею. Добре, що в курені сутінки, і ніхто не помітив, як почервоніли її щоки. Їй приємно усвідомлювати, що вона подобається Юркові. З Владиком у неї дружби ніколи не буде. Занадто він зарозумілий і гоноровитий.

– Знаєте що, хлопці, послухайте мене: ходімо разом, гуртом все-таки веселіше.

Хлопці полегшено зітхнули: це всіх влаштовувало.

Назад йшли обережно, оглядаючись. І хоча явної небезпеки не чекали, тривожило те, що хтось тут жив у курені, а при їхній появі зник і, може, стежить за ними з-за кущів. Хто це міг бути? Чому тікає? Як потрапив сюди човен? Невже в грозу їх віднесло так далеко і прибило до протилежного берега?

Дощ не вщухав. Хотілося швидше повернутися у затишний курінь, загорнутися в сухі ковдри, зігрітися і заснути.

Ішли мовчки. На цей раз попереду крокував Хвостенко. Недалеко від берега він раптом спинився і приклав руку до вуха: крізь шум дощу ясно почувся рокіт мотора.

– Може, літак? – непевно висловила здогад Марта.

– В таку погоду літаки не літають, – відповів Юрко.

Хвостенко напружено вслухався. На його обличчі промайнуло здивування.

– Ви знаєте, це працює мотор на моєму човні. От щоб я пропав, коли брешу! Я його пізнаю серед десятка інших.

– Чи мало на морі таких моторів, як у тебе! – кинув Сергій. – То, мабуть, якийсь невдаха, як і ми, блукає в негоду по морю.

Незабаром вони опинилися на березі. Здавалося, що мотор працює зовсім близько, десь отут, за кущами.

– Як хочете, а працює мій мотор, – промовив Хвостенко стурбовано, зірвався з місця і побіг, гукаючи:

– Я ж вам казав! Я ж казав!..

Всі кинулись за ним і враз зупинилися.

Перед ними стояв Мартин вітрильник. Стояв так, як вони і залишили його, примкнувши до верби цепом.

Хвостенкового човна не було.

Зате в морі, за дощовою завісою, тануло цокотіння мотора.