Текст книги "Слід веде до моря"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

У ЛІКАРНІ

Другого дня, по обіді, Сергій і Марта зайшли у вестибюль міської лікарні. У Марти в руках – букет квітів, у Сергія – пакунок з печивом і цукерками.

Марта запитала у білявої, мов весняна кульбабка, сестри у сліпучо-білому халаті:

– До Юрка Романюти в другу палату можна пройти?

– Що ви! – замахала на них руками сестра. – По-перше, сьогодні неприймальний день, а по-друге, він спить. Йому треба спокій. Йому треба якомога більше спати…

– То хоч передачу візьміть, – попрохала Марта.

– А друга палата від вулиці чи від саду? – запитав Сергій, просуваючи у віконце свою голову і передаючи сестрі пакунок.

Сестра усміхнулась.

– Від саду. Все одно не потрапите.

– Це ми ще побачимо, – пробурмотів хлопець, відбираючи у Марти букет квітів. – Ходімо, Марто. Не може бути, щоб ми не глянули на нього хоча б крізь вікно…

– Як же це зробити? – спитала дівчина.

– Ходімо зі мною, якщо не боїшся!

– У печері не боялась! – образилась Марта. – А тут…

– Там був Юрко, – пожартував Сергій. Марта почервоніла і стусонула його межи плечі.

– Не базікай!

– Ой, не буду! – заволав Сергій і повернув за ріг, у вузький завулок, над яким нависли крислаті каштани лікарняного саду. Оглянувся і, пересвідчившись, що поблизу нікого немає, таємниче прошепотів:

– Ставай мені на спину – і плигай у сад!

– А там що?

– А там – побачиш! Ставай!

Він зігнувся, упершись руками в паркан. Марта скинула босоніжки, стала йому на плечі і перестрибнула в сад. Сергій – слідом.

Ховаючись між кущами, вони минули кухню і наблизились до хірургічного відділу. Але як знайти вікно другої палати?

– Почекай мене тут, – сказав Сергій. – Я зараз повернусь!

Він пригнувся і шуснув у кущі. Вийшовши на алею, з незалежним виглядом попростував до зеленого лужка, де під деревами стояло в холодку ліжко. «Чудово, – подумав хлопець, – мені пощастило. Запитаю у хворої, де друга палата. Це ні в кого не викличе ніякої підозри…»

На ліжку лежала дівчинка років тринадцяти, бліда, худенька, але з такими великими блакитними очима, ніби то були не очі, а шматочки неба. Каштанове хвилясте волосся розсипалося на білій подушці. З-під простирадла видно загіпсовану ногу.

– Добрий день, – несміливо привітався Сергій.

– Доброго здоров'я, – голос дівчинки пролунав напрочуд дзвінко і приємно. – Ти до мене? Сідай. Ой, який гарний букет! Невже це мені?

Сергій розгубився. У нього не вистачило духу сказати, що цей букет не для неї. Тому переклав його в ліву руку, а праву подав дівчинці. Від того, що робив не те, що хотів, збентежився ще більше.

– Будьмо знайомі. Сергій, – промовив тихо.

– Галя… Галинка, – так мене звуть товариші. А ти, напевне, не з нашої школи?

– А ти з якої?

– Я з п'ятої.

– А я з першої.

– Справді? – зраділа дівчинка. – Там працює моя мама…

– Хто ж це?

– Олена Калістратівна. Географію викладає. Замучилась вона зі мною, бідна… Я вже другий рік хворію.

Сергій сторопів. «Галинка – дочка Олени Калістратівни? От так штука!.. Ніколи б не подумав! У такої злюки – така мила і добра донька!»

Галинка відразу помітила, як нахмурилося чоло хлопця. Бліде її обличчя враз теж посмутніло, а голубі оченята глянули запитально, з тривогою.

– Моя мама у тебе викладає? Так?

– Так.

– Між вами виникла якась… неприємність?

– Ну, що ти! – зам'явся Сергій. – З чого ти взяла?

– По тобі бачу…

– Та ні ж! У мене ніколи не було з географії нижче трійки!

– А вище?

– Теж не пригадую, – засміявся Сергій.

– У мами нелегко заробити гарну оцінку. Я знаю.

Видно було, що Галинка хвилюється. Тонкі пальчики нервово м'яли накрохмалене простирадло. Сергієві стало шкода Дівчинку, і він простягнув їй букет.

Галинка зашарілась. Притулила його до обличчя.

– Ой, спасибі!

– Тобі так подобаються квіти?

– Аякже! Я їх дуже люблю! Ми з мамою, поки я не захворіла, садили у себе багато-багато різних квітів: і левкої, і настурції, і півники, і півонію. А зараз вони мені ще миліші. Дивишся на них – і уявляєш, що ти десь на лузі або в полі, серед квітучих нив. Ідеш – а тобі кивають голівками і зозулині черевички, і ніжні сині волошки. А там, дивись, материнка пахне і малиновий будяк.

– Скільки квітів знаєш… – пробурмотів Сергій. – І говориш так складно…

Галинка весело засміялась.

– Чудний ти!

Сергій враз насупив брови, вважаючи, що вона хоче поглузувати з нього. Але дівчинка додала:

– І хороший. Спасибі тобі, Сергійку. Сьогодні у мене справжня весна!..

Сергій хотів щось сказати, але позаду почулися кроки. Він оглянувся – і остовпів: до них підходила Олена Калістратівна з паперовим пакунком у руках і букетом бузку. Вчителька теж була здивована.

– Ти чого тут, Лісовий?

– Я?

– Та я…

Галина розреготалась, побачивши, як розгубився цей смішний чорночубий хлопець, і сказала:

– Подивись, мамо, які він чудові квіти мені приніс. Це він до мене приходив…

– Он як! – Обличчя Олени Калістратівни враз пом'якшало. Вона глянула на дочку, і в її очах зблиснули сльози.

Вона теж була збентежена.

– Мамочко, не плач, – погладила їй руку Галинка. – Я скоро видужаю. І я ж не одинока. Бачиш – до мене приходять товариші, знайомі й незнайомі… А лікар каже, що я молодець, що я ще і бігатиму, і танцюватиму… Не плач!..

Олена Калістратівна витерла очі.

Сергій скористався паузою, щоб попрощатися.

– Ну, я піду вже, – простягнув він руку Галинці.

– До побачення!.. Ти ще коли-небудь прийдеш?

– Прийду… А чому ж? Звичайно, прийду, – раптом зрадів Сергій. Йому й самому хотілося відвідати ще раз цю дивну своєю безпосередністю дівчинку. – Тобі принести квітів?

– Принеси… Білого бузку. Я так його люблю…

– Доню! – з докором сказала Олена Калістратівна, і щоки її зарожевіли.

– До побачення! – Сергій припустив до саду.

Марта чекала його в кущах.

– Ну, дізнався?

– Що – дізнався? – не второпав він спочатку.

– Де друга палата…

– Дізнався. Ходімо!

Він так і не запитав, де друга палата, а тому, прокрадаючись до хірургічного корпусу, розмірковував, що вікно другої палати може бути або з одного краю корпусу, або з другого. Він вибрав друге, рахуючи від центрального входу.

– Здається, тут.

Вікно було відчинене. Сергій став на карниз, ухопився за підвіконня і підтягнувся.

В палаті стояло всього два ліжка. Собі на подив, Сергій не помилився. На одному ліжку лежав Юрко, а на другому Хвостенко. Обидва, здається, спали.

Сергій подав руку Марті, допоміг їй здертися на підвіконня.

– Компанія у Юрка не дуже завидна, – пробурчав тихо, показуючи на Хвостенка і зручніше вмощуючись на широкому теплому підвіконні.

– Тс-с-с! – прошепотіла Марта.

Але Юрко ворухнувся, розплющив очі. Обличчя було бліде, голова забинтована.

Впізнавши друзів, він зрадів і спробував підвестись.

– Ну, як – Дзвонаря спіймали?

– Ні, – відповів Сергій. – Але, будь певен, спіймають!

– Шкода!

– Лежи, лежи! – сказала Марта, червоніючи. – Як ти себе почуваєш?

– Добре. Ще трохи болить голова.

Сергій приклав палець до губ і покосився на Хвостенка.

– Як ти з ним тут?

– Ми вже, здається, помирились… Він мені все розповів. Навіть про мій ніж… І про фільм…

– Он як! – Сергій тихо свиснув. – Отже, то таки він?

Юрко сумно кивнув головою.

– Сьогодні тут був Степан Бенедиктович, і Владик нам розповів. Виявляється, фільм не пропав: він його заховав там же, в лабораторії. За шафою.

– Хотів, щоб тобі перепало?

– Атож.

– Ну й свиня!

Хвостенко ворухнувся, розплющив очі. Від втрати крові він зблід, посірів. Якимсь чудним затуманеним поглядом ковзнув по обличчях товаришів.

– Це ви!

Сергій хотів щось відповісти, але тут рвучко відчинилися двері – і на порозі палати з'явилась чергова сестра, що приймала передачу. Побачивши у вікні відвідувачів, зупинилась вражена.

– Таки пробралися?

Сергій покірно опустив чубату голову, чекаючи від сестри прочухана і втішаючи себе, що цей прочухан не перший у його житті і, мабуть, не останній.

Та сестра досить миролюбно сказала:

– Ну, добре, давайте вже букет хлопцям і тікайте звідси, бо зараз – лікарський обхід…

Сергій почервонів. А Марта глянула на нього здивовано.

– А де ж букет? Ти його, часом, не загубив?

– Та, мабуть, загубив, – збрехав Сергій і почервонів ще дужче. – Завтра я принесу більший. З білого бузку…

І він подумав, що завтра вранці, до схід сонця, обов'язково обламає у Хвостенчихи білий бузок і зробить два великі букети. Запашні. З росою.

Частина друга
СКАРБ

НОВОСІЛЛЯ

Майже місяць Юрко пролежав у лікарні. Хвостенко давно виписався, і він залишився сам. Минули екзамени. Його від них звільнили і перевели до восьмого класу за річними оцінками. Минули й два тижні практики, тобто роботи учнів у школі, в майстерні чи на колгоспних полях. Марта й Сергій приходили до нього щовечора, розповідали, що працюють у приміському радгоспі – полють кукурудзу. Були вони веселі, загорілі. Тепер Марта ще більше скидалася на циганочку: коротко підстрижене кучеряве волосся безладно спадало на засмаглого до чорноти лоба, а зуби біліли, мов сніг. Здавалося, вона ніби підросла і подорослішала. Юркові аж незручно сидіти поряд з нею: такий він блідий і змарнілий…

Кожного разу, коли була гарна погода і Галинку вивозили на качалці в сад, вони йшли до неї. Дівчинка була дуже рада їм, а особливо Сергієві, котрий не забував приносити їй подарунки – польові квіти, соковиті червоні полуниці або цікаву книжку. В такі хвилини в саду лунав дзвінкий сміх, і голосніше за всіх сміялася Галинка, що, видно, знудьгувалася за теплою дружбою і ласкою товаришів.

Та незабаром Галинку забрали додому, і Юрко час гайнував тим, що читав, грав у шахи, дивився телевізор…

Одного разу його відвідав капітан Федорченко. Вгостив цукерками, розпитав про здоров'я. Та Юрка цікавило інше.

– Знайшли? – спитав він.

– Що знайшли? – не зрозумів капітан.

– Стася Дзвонаря.

– Ні, як у воду впав.

– А скарб?

– І скарб не знайшли… Бачиш, Юрку, скарб знайти важче, ніж Дзвонаря. Я буду відвертий з тобою, бо знаю, що ти держатимеш язик за зубами… Дзвонаря ми, коли б захотіли, швидко б заарештували. Та вся справа в тому, що він напевне не захоче розповісти, де подів скарб. Адже ж не носить його з собою. Скаже, що не знає, – і що ти з нього візьмеш? Тож треба виждати, поки він сам прийде за ним… Зрозумів?

– Зрозумів.

– Але ти не хвилюйся – знайдемо!.. І скарб і Дзвонаря! І не думай про це – поправляйся! Ти у нас – молодець!..

Нарешті, настав день, якого так ждав Юрко. До палати вбігли збуджені Марта й Сергій. В руках – квіти, очі блищать.

– Юрку, збирайся! – вигукнув Сергій. – Додому!

– Та ну! Не може бути! – Юрко не повірив своєму щастю.

У дверях показалася усміхнена мати.

– Так, синку, – підтвердила вона. – Виписали тебе… Здоровий! Досить лежати… Бо я вже за тобою так скучила, герою мій дорогий!

Збори були недовгі. Юрко без жалю скинув з себе смугастий лікарняний одяг – одягнув своє звичне вбрання. І враз – ніби відчув себе дужчим, здоровшим. І оте остогидле слово «хворий», яким його звали цілий місяць, відстало від нього, як тільки переступив поріг палати.

– Ура! Додому!

На вулиці на них чекало таксі.

Коли всі розмістилися в машині – мати попереду, біля шофера, а Сергій і Марта обабіч Юрка, – «Волга» плавно рушила з місця. У центрі міста, замість того, щоб повернути на острів, до Сергія, вона помчала по шосе прямо до нового мікрорайону, що виріс на лузі, поблизу Дніпровського моря.

– Куди ми? – спитав Юрко.

– Ах, ти нічого… – почав був Сергій, але одержав штурхана від Марти і враз замовк, ніби вдавився кислицею.

– Що – нічого? – перепитав Юрко.

Та Сергій мовчав, мов німий. Мати усміхалася, але теж мовчала. Не промовила жодного слова і Марта, хоча по всьому було видно, що їй не легко було зберігати таємницю.

Тим часом машина спустилася з гори і пірнула в широку вулицю, вздовж якої вишикувалися нові красиві будинки. Вдалині виднілося море.

– Куди ж ми їдемо? – ще більше здивувався Юрко. – Хіба не додому?

– Зараз побачиш, Юрчику, – відповіла мати. – Май трошки терпіння!

«Волга» проминула майже все містечко і зупинилася перед п'ятиповерховим будинком, що стояв над самим берегом Дніпровського моря.

Юрко пам'ятав, що іще торік тут був пустир, порослий бур'янами та дрібним верболозом. А тепер…

Мати заплатила шоферові, і вони попростували до того нового будинку. Нещодавно, видно, пройшов дощ, бо доріжки блищали, як вимиті, а в газонах, де ще не встигла прорости жодна травинка, парував навезений зі степу масний чорнозем…

Вони повернули в один з під'їздів.

На третьому поверсі мати зупинилася, дістала із сумочки ключ і відімкнула двері.

– Заходь, Юрчику, – щасливо усміхнулась.

Юрко зайшов перший, нічого вже не питаючи і відчуваючи в грудях якусь тривожну радість.

Квартира була нова, пахла фарбою. На кухні, крім газової плити, – ніяких меблів. У великій кімнаті – кілька чемоданів та вузлів, портфель, начинений книжками, а в спальні, на застеленій газетами підлозі, лежала акуратно складена постіль.

– Мамо, невже… – Юрко запитливо глянув на матір.

– Так, Юрчику, це наша квартира, – сказала щаслива мати. – З цього дня це твоя нова хата!

– Наша!.. Ти одержала квартиру?

– Так, одержала… Тепер уже не будемо наймати кутки.

Юрко підстрибнув, плеснув у долоні, а потім гаряче поцілував матір, Сергія і Марту. Зопалу цмокнувши дівчину в щоку, він враз почервонів, крутнувся на одній нозі і помчав розглядати кухню та кімнати.

– Чудово! Чудово! – вигукував голосно. – І ви мені до цього часу не обмовилися жодним словом. Ну й ви ж!

– Не хотіли тебе хвилювати, – пояснила Марта. – А то б ти не всидів у лікарні…

Юрко радів, як маленька дитина. Особливо йому сподобалося те, що вікно спальні виходило на Дніпро, на неозору голубу гладінь моря і на величну греблю електростанції.

– Яка розкіш! Га? – показав він друзям чудову панораму, що відкрилася перед ними. – Мені й не снилось таке… Тут не гірше, ніж у тебе, Сергійку, на острові Довгому!..

– Я згоден мінятися, – серйозно сказав Сергій.

Всі засміялись.

– Ну, що ж, діти, справимо тепер новосілля, – запропонувала мати. – Хоча у нас ні стола, ні стільців, та вже якось примостимося по-турецькому звичаю на підлозі… Марто, допоможи мені на кухні! А ви, хлопці, застеліть газетами та ковдрою підлогу!..

Через півгодини все було готове. Вони всілися кружка посеред кімнати. З алюмінієвої каструлі смачно пахла тушкована молода картопля, на сковороді шкварчала яєшня з салом та ковбасою, а в прозорих пляшках пузирився проти сонця янтарний грушевий напій.

Юрко був щасливий: двічі відчував себе іменинником – один раз тому, що повернувся здоровий з лікарні, а другий – що житиме в такій чудовій квартирі. Його радість поділяли всі – і мати, і Сергій, і Марта, – і від того ще веселіше ставало на серці…

ЛИСТ

Юркові здалося, що він прокинувся рано, але коли встав, матері вже дома не було – пішла на роботу. У кухні, на підвіконні, знайшов записку: «Юрчику, сніданок на газовій плиті. Молоко – у ванній кімнаті: пляшка стоїть у відрі з водою. Хліб – під газетою. Снідай. Якщо підеш з дому, ключ візьми з собою, але не загуби. Ну, будь розумненький! Мама».

Тепла хвиля любові й ніжності огорнула хлоп'яче серце.

«Мамо! Рідна моя, найдорожча!.. Скільки живу на світі, пам'ятаю тебе завжди доброю, ніжною, ласкавою. Навіть тоді, коли ти сердишся, коли син щось зробив не так, як тобі хотілося б, з очей твоїх струмує не холодний осуд, а материнська любов, змішана з болем… Знаю, ти все зробиш заради мене, все віддаси заради сина, навіть своє життя…

А чим же я віддячу тобі?.. Що б мені такого зробити, аби порадувати тебе, а не тільки завдавати прикростей своєю нерозважною поведінкою?»

Думаючи так, Юрко нашвидку поснідав і, бажаючи зробити матері приємність, вирішив навести у квартирі порядок.

То дарма, що немає ніяких меблів! Будуть! Згодом… А зараз – розібрати одяг і скласти так, щоб не м'явся, пересортувати книжки й зошити, помити після себе посуд, застелити постелю… Ого, скільки роботи!.. Потім – повідчиняти вікна, щоб свіже дніпровське повітря, що пахне водоростями й прохолодою, ввірвалося разом з сонцем до кімнат…

Та хіба мало що можна зробити!

Він порозчиняв вікна, позастеляв постелі, порозв'язував вузли і одяг поклав у спальні на старі газети, – свій з одного боку, материн – з другого… Зручно: вибирай, що треба! Усе на видноті!

Потім заходився перебирати книжки й зошити. Старі підручники склав в один стосик і перев'язав його шнурком хрест-навхрест. Нові, куплені матір'ю для восьмого класу, відклав окремо. Те ж саме зробив і з зошитами… Глобус поставив зверху на книжки… Гарно! Коли мама купить письмовий стіл, він поставить його в цьому куточку, праворуч од вікна, щоб світло падало на нього зліва. А в тому, що насупроти, стане телевізор. Правда, його ще теж нема. Але ж буде колись… Поряд з ним, під стіною, – диван, а посеред кімнати – стіл…

Він замріявся. Знав, що і матері давно хочеться мати своє затишне гніздо, – вона не раз казала йому про це, – і він радів її майбутньою радістю. Тепер її мрія збувається. І хай це буде не сьогодні, – бо материн скромний заробіток медсестри, мабуть, не дозволить купити все необхідне сьогодні чи завтра, – дарма! Тепер можна й почекати…

Він дивився з вікна на море, – там, в далині, пропливали великі дніпровські кораблі та верткі буксири-тягачі з низкою темних барж, навантажених так, що ледве виднілися над водою. Праворуч здіймалася гребля, а ген, за Дніпром, у синьому мареві, туманіли неясні обриси безмежних степів, покраяних на велетенські прямокутники стрункими зеленими лісосмугами.

Юрко знову взявся до роботи. Його погляд упав на стару потерту папку. У ній мама тримає документи та фотографії. Зараз папка сиротливо лежала на підлозі. Треба десь її покласти так, щоб і не загубилася, і була завжди напохваті.

Він розв'язав її.

Ось мамин диплом про закінчення медшколи, ось її паспорт, військовий квиток та ще якісь документи, і книжечки, і просто папірці… Юрко знає: все це мамі треба. Тому акуратно складає книжечку до книжечки, папірець до папірця…

А це що?

Він узяв до рук аркуш паперу з учнівського зошита в клітинку і розгорнув його. У вічі впали перші слова: «Здрастуй, Ніночко!»

Цікаво – хто це пише? Хто може так називати його маму?.. Родичів у неї немає, бо виросла в дитячому будинку. Подруга? Ні, щось він не пам'ятає, щоб мама одержувала листи від подруг чи будь-кого…

Він розумів, що читати чужі листи незручно. Але цей лист, без сумніву, адресований його мамі. Він глянув на дату в кінці листа, – написаний всього три тижні тому, отже, зовсім недавно, коли він був у лікарні. Хто ж це може так писати?..

Він сів на підвіконня і почав читати. А почавши, був так вражений, що не міг відірватися.

«Здрастуй, Ніночко! – писалося в листі. – Не дивуйся, що я пишу тобі. В твоїх очах я, звісно, мерзотник і не можу розраховувати ні на твою повагу, ні тим більше на прихильність. Але я знаю твоє добре серце і сподіваюся, що ти не викинеш мого листа, а дочитаєш до кінця. А дочитавши і дізнавшись про моє життя, зміниш про мене думку, і в твоєму серці ворухнеться хоча б одна струна співчуття до мене… І тим я вже буду щасливий…

Але все по порядку.

Минуло рівно дев'ять років з того дня, коли я пішов від тебе. Тепер я розумію, що то була фатальна помилка, якої я не можу собі пробачити. Але тоді мені здалося, що з тобою у мене життя не виходить, що я знайду щастя з іншою… Як я обманувся! Якого болю завдав тобі і нашому синочкові! Хоча він був ще маленький і нічого не розумів. А тобі… тобі було дуже важко.

Я знаю. Тепер я це усвідомив… Та й не тільки тепер, а вже чимало років ношу каяття в серці.

Однак я знову відхиляюсь від головного.

Отже, я залишив тебе із сином Юрасем. Знав, що ти одна на всьому білому світі – і залишив… Виїхав… З нею… Ти знаєш, про кого я говорю. Виїхав далеко. Щоб ніколи не потрапити тобі на очі.

Працював, як і раніше, шофером. Здавалося, я був щасливою людиною. Але то так тільки здавалося. Дуже скоро я відчув самотність. Почав працювати, як ми кажемо, «наліво», хоча знав, що така дорога до добра не доводить. Однак у мене вимагали: грошей, грошей, грошей!

Під час однієї такої «лівої» поїздки і трапилося нещастя… Чи то я був стомлений і неуважний, чи водій, що їхав насупроти, – хтозна. Але як би там не було, – ми зіткнулися, розбили машини. І – що найгірше – загинув чоловік, якому я віз будівельний матеріал… Звичайно, винен у всьому був я: «лівий» маршрут, незаконний вантаж, пасажир, якого я не мав права везти і який не загинув би, коли б я не взяв його до себе в кабіну. Словом, мене засудили на чимало років.

Строк свій я відбув повністю. Працював там, як і на волі, шофером.

Та не це гнітило мене. Не минуло й півроку, як я дізнався, що не потрібен своїй новій подрузі життя.

Нарешті, я вийшов з тюрми. Куди їхати? Не до неї ж!.. Подумав-подумав – та й махнув додому, у наші рідні краї над Дніпром. Бо, знаєш, усі ці роки згадував їх. А ще – вір чи не вір – тебе… Наше знайомство, наші зустрічі…

Тож захотілося мені хоч здалеку, хоча б через вулицю подивитися на тебе – яка ти зараз, який наш Юрась. Виріс, мабуть. І батька зовсім не знає. Та й який я йому батько? Так, чужий дядько та й годі…

Приїхав – тебе з сином на старому місці немає. Обходив усе місто, обпитав усіх знайомих. Нарешті, знайшов вулицю і дім, де ти з Юрком живеш. Бачив тебе, коли ти поверталася з роботи. От тільки Юрка не бачив. Розпитав людей – сказали, що в лікарні. Пішов туди – передав цукерки і квіти, а зайти… Ну, як я міг зайти?..»

Дійшовши до цього місця, страшенно вражений і схвильований, Юрко підвів голову і глянув крізь розчинене вікно на синій простір Дніпровського моря, де шугала одинока чайка. Пригадав – справді, тижнів два тому йому передали цукерки й квіти. От тільки він не здогадався запитати у сестри, від кого вони, бо ж його часто провідували – і знайомі, і вчителі, і працівники міліції, і він не надав цій передачі ніякого значення.

А виявляється, – то була передача від батька… Від батька! Отже, у нього є батько! Всі ці роки він десь був, десь жив. А мама казала, що батька у нього немає. Як же це так? Покинув батько, обманула мати… Що це за люди, ці дорослі? Чого вони думають тільки про себе? Чому вважають його за маленького? А хіба маленький – не людина?

Зусиллям волі він заглушив сльози, що підкотилися до горла, знову розгорнув листа.

«Я дізнався також, – писав далі батько, – що ти до цього часу заміж не вийшла і живеш сама, з сином. Дізнався, де працюєш. Багато-багато хотілося мені розпитати тебе, багато розповісти про себе, та не посмів підійти: боявся, що ти проженеш мене і ця зустріч буде останньою…

Повернувшись додому, зразу ж сів писати листа… Вже четверта година, скоро ранок, а я сиджу за столом. Закінчую, але відчуваю, що не спатиму до світанку. Сидітиму біля вікна і безмовно дивитимусь на рясні вогні нічного міста, згадуватиму все те гарне, що було між нами.

Ніночко! Я ні на що не надіюсь і не прошу прощення. Бо знаю: є речі, які важко пробачити, а ще важче – забути… Та все ж я прошу тебе – напиши мені про себе, про нашого сина, про ваше життя.

Жду!

Будь щаслива!

Твій колишній чоловік і Юрків батько

Василь Романюта».

Приголомшений прочитаним, Юрко довго стояв біля розчиненого вікна.

В голові билася, мов спіймана пташка, одна й та ж думка, – отже, в нього є десь батько! І був усі ці роки… А мама не згадала про нього жодним словом. Чому? На його запитання, коли він був меншим, відповідала, що батька у нього немає і хай він не думає про це. Підрісши, Юрко і сам зрозумів, що розпитувати про батька незручно. І не розпитував. Звик до думки, що їх тільки двоє на світі – мама та він…

І ось – несподіванка. З-за рядків листа йому вчувається батьків голос, в якому бринять і біль, і каяття. Уявляється його обличчя, – ніс, очі, чуб… Напевно, він такий же, як і Юрко, рудий. Бо ж мама – чорнява. А може, й ні? Хтозна… А які очі? Вуха? Чи високий він чи низький?..

Нічого цього Юрко не міг уявити, бо як би не уявив, усе було б далеким від дійсності. Це він знав напевно.

Далі його думки завертілися, як вихор.

Що відповіла мама? Адже ясно, що батько вчинив зле, залишивши їх напризволяще. Що вона пережила за ці дні? Чому ні словом не обмовилася про лист? Не хотіла його хвилювати, поки був у лікарні? То чому ж учора ввечері, коли вони довго сиділи і розмовляли, не сказала?

Потім думка перескочила на інше.

Як батько міг зробити таке? Посварився з мамою? Тепер він розумів, як усе це боляче. А як переживала мама? Як їй було образливо! Якими очима вона дивилася на нього, коли він востаннє ішов з дому?

Не знаходячи відповіді на свої запитання, ще раз глянув на батькову адресу, щоб запам'ятати її, а потім заховав листа в папку, а саму папку – під постелю і не знав, куди себе подіти. Потинявся по кімнатах, понарікав у думках на Сергія та Марту, котрі не прийшли провідати його, а потім узяв до рук книжку і ліг, щоб забути про все…