Текст книги "Слід веде до моря"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

ЗА ОДНОЮ ПАРТОЮ

Вранці Юрко зібрався в школу. Йому трохи бентежно на серці: а що, як на поромі знову ота циганка? Ще чого доброго почне насміхатися при всіх. Але що робити? І він разом з Сергієм вливається в гурт школярів.

На щастя, на поромі хазяйнував вусатий перевізник.

Побачивши дітей, він надув засмаглі щоки, настовбурчив пишні вуса і стукнув дерев'яною ногою об поміст порома. Повівши носом, з шумом втягнув у себе повітря і сказав:

– Знову від когось двійкою пахне! Ану, признавайтесь, хто не виконав домашніх завдань? Зараз же такого лінивця в воду!

Діти зареготали.

– Сергій, напевно, знову не підготувався? – допитувавсь поромщик. – Чому червонієш і опускаєш очі? Признавайся!

– Не наврочуйте, Іване Івановичу, – огризнувся Сергій. – Завжди, як тільки ви пристанете, мені вліплять двійку. Мабуть, у вас очі такі…

– Які?

– Циганські.

– То я ж циган і є, хлопче, – блиснув білими зубами Іван Іванович. – Хіба ти цього не знав?

Він раптом приклав великий палець правої руки до Сергієвого носа, – і з нього враз на дошки посипалися з дзенькотом блискучі монети.

Сергій з несподіванки отетерів.

Навкруги лунав регіт.

Діти весело товпилися навколо Івана Івановича, чекаючи від нього ще якого-небудь фокуса.

Збентежений Сергій буркнув:

– Знаємо ці фокуси-покуси! Гроші були у вас у руці!

– Можливо, можливо, – погодився Іван Іванович. – А от, може, ти скажеш, навіщо в картуз напхав стружок? Невже гратимешся ними на уроці алгебри, якої ти сьогодні не вивчив?

З цими словами він зняв у хлопця з голови картуз і, на превеликий подив його власника і на втіху дітлахам, почав поволі витягати з нього різнобарвні стружки.

– От так історія! – вигукнув збитий з пантелику Сергій.

Витягши останню стружку, Іван Іванович повернув картуз хлопцеві, що, присоромлений, мовчав.

– А тепер – гайда в школу! Та швидше, а то запізнитесь!

Юрка в школі ждала несподіванка.

Коли він попрохав послати його у сьомий «Б», директор звернувся до худорлявого, з сивуватими скронями учителя.

– Степане Бенедиктовичу, візьмете до себе новенького? З математики у нього в табелі п'ятірки.

– А чому ти хочеш обов'язково у сьомий «Б»? – запитав Степан Бенедиктович.

Голос у нього був лагідний, тихий і приємний.

– Там мій товариш Сергій Лісовий, – відповів Юрко.

– Хороший товариш! – різко втрутилась немолода учителька з блискучими очима і жовтим обличчям. – Хуліган вищої марки!

Юрко знітився і почервонів. Йому здалося, що всі подивились на нього осудливо, як на злочинця.

Та за нього заступився Степан Бенедиктович.

– Гаразд, Романюто. Я візьму тебе в свій клас.

– Дякую, – тихо відповів Юрко… – Можна йти?

Пролунав дзвоник. Степан Бенедиктович притримав Юрка за рукав.

– Чекай. Зараз підемо вдвох: познайомлю тебе з класом.

Урок уже розпочався, коли вони зайшли в клас. За столом сиділа вчителька з блискучими очима. Черговий розвішував на дошці карти.

Побачивши класного керівника, всі встали. З цікавістю дивилися на новачка.

– Це ваш новий товариш Юрій Романюта, – сказав Степан Бенедиктович. – Він учився в четвертій школі, а тепер перейшов до нас. Ми з Сергієм Лісовим його трохи знаємо і можемо посвідчити, що це хороший хлопець.

Юрко розшукав очима Сергія. Той сидів на передостанній парті, щасливо усміхаючись. Видно було, що слова класного керівника сподобались йому, хоч Юркові вчулася в них тонка іронія.

– А сяде Романюта біля Марти Кравченко. На останній парті, – закінчив Степан Бенедиктович.

Юрко глянув на останню парту і раптом здибався поглядом з широко розплющеними від подиву чорними очима.

Як! Це вона – поромниця? Ота циганочка, що вчора так насміхалася з нього? От так дивина! І треба ж такому статися! Опинитися з нею в одному класі та ще й сидіти за одною партою!..

В першу мить Юрко хотів заявити класному керівникові, що не сяде туди. Адже в класі є ще вільні місця. От хоч би й на передній парті. Чому б не там?.. Але в горлі пересохло, а ноги, мов дерев'яні, самі понесли до вказаного місця.

Почував себе зле. І надав же йому чорт проситися в цей сьомий «Б»! Пішов би в сьомий «А» – не мав би такої халепи! А все через Сергія! Ну й знайшов друга! От підвів під дурного хату! Аякже – умовив: такий у них, бач, хороший класний керівник, такі хороші учні! От і напросився! Тепер сиди з тою… циганкою… Кліпай очима…

Поки йшов до останньої парти, тридцять пар очей невідривно стежили за ним. І хоч ніхто, крім Марти, мабуть, не здогадувався про його переживання, йому здавалося, що всі вже знають про їхню вчорашню зустріч на поромі й насміхаються з нього.

Степан Бенедиктович вийшов.

Юрко сів на краю парти. На Марту не дивився. Зате відчував на собі її погляд. Від цього кров ще дужче припливала до Щік, і це його злило. «Ну, й нехай дивиться! А ти не звертай уваги! – переконував сам себе. – Вона має баньки і вільна дивитися на кого хоче – хто їй заборонить? А для тебе вона – нуль без палички».

Згодом він краєм ока побачив, що дівчина відвернулась од нього і слухає вчительку.

Юркова рука машинально витягла з кишені олівець, розгорнула зошит – і на палітурці накидала дівчаче обличчя.

Малюнок був, безперечно, вдалий, Юрко розвеселився і вирішив домалювати ще висолопленого язика.

Але раптом отримав під бік міцного стусана. З несподіванки здригнувся і підвів очі.

Марта зосереджено дивилась на карту, що висіла на дошці. В класі панувала тиша.

Вчителька незадоволено подивилася на Юрка.

– Романюто, ти, здається, мене не слухаєш?

Юрко підвівся зніяковілий.

– Пробачте, будь ласка, я справді не чув ваших останніх слів, – щиро признався він. – Але цю тему я знаю. Ми в четвертій школі на урок чи на два йшли попереду.

– Це нічого не значить. Ти все одно повинен слухати!

По класу пролетів легенький шум. Усі поглянули на незвичайного дивака, який на першому в новій школі уроці дістав зауваження й одразу ж, без суперечок, визнав свою провину і попрохав пробачення. Такого ще не бувало!

Юрко не міг зрозуміти – підтримують його товариші чи осуджують.

Вчителька глянула на клас і махнула Юркові рукою щоб сідав. Юрко сів.

Ще як стояв, то помітив, що Марта побачила малюнок і, присунувши зошит до себе, почала з цікавістю розглядати його.

Юрко простягнув руку, щоб забрати зошит, але дівчина притримала, взяла олівець і щось написала під малюнком. Потім сама поклала зошит під парту.

Після дзвінка, коли клас сповнився тупотом і реготом, а Марта вибігла з-за парти.

Юрко розгорнув зошит і прочитав: «Пробач».

Юрко збентежено усміхнувся. Може, вона, ця Марта, не така вже й погана, як він думав? Та одразу ж згадалося вчорашнє. Ні, ні, він ніколи не пробачить їй того! Хай собі тепер лащиться і ходить навіть на задніх лапках – він не забуде свого приниження!

Минуло ще два уроки.

На великій перерві Юрко стояв з Сергієм біля баскетбольного майданчика. Йому дуже хотілося і собі поганятися за м'ячем, але гра вже розпочалася, і нікого більше не брали.

Раптом над головою прошумів м'яч і вдарився об тополю. Він був ще високо, але Юрко в чудовому стрибку перехопив його, добре завченим прийомом ударив об землю і кинув.

М'яч легко пішов у корзину. Галас на майданчику завмер. Хтось свиснув.

– Оце так! – вигукнув Сергій, захоплено дивлячись на товариша. – Б'юсь об заклад, що Владик Хвостенко з такої відстані навіть з десяти раз не влучить у корзину!

– Заткнись, Лісовий! – озвався з майданчика вродливий хлопець з блискучим чорним чубчиком.

Хвостенко презирливо глянув на Сергія і, поки подавали м'яч, пройшовся мимо гурту дівчат, серед яких стояла і Марта Кравченко.

Юрко відійшов назад, не бажаючи вступати в суперечку. Але його хтось міцно взяв за лікоть. То був молодий учитель фізвиховання.

– Е, друже, не ховайся! – сказав він. – Ти, мабуть, новачок у нашій школі? Авжеж? Зате видно, що неабиякий баскетболіст! Адже грав у баскетбол?

– Грав.

– А не міг би ти ще раз кинути?

Юрко здвигнув плечима.

– Хай спробує! Хай ще раз кине! – пролунали голоси.

Хтось подав Юркові м'яч. Усі розступилися. На майданчику залишився один Хвостенко. Закусивши губу, він пильно дивився на новачка. «Заздрить, – подумав Юрко. – Ну, й хай заздрить, якщо дурень!»

Дівчатка перестали щебетати. Юрко помітив, що Марта уважно слідкує за ним. В її очах причаїлася тривога. Невже вона переживає за нього?!

Він прицілився. Кинув і – знову влучив.

Навколо залунали схвальні вигуки й оплески. Тут з гурту виринула кудлата голова Сергія.

– Хай тепер Хвостенко спробує! – звернувся він до вчителя. – Напевно, і разу не влучить!

– Ну, це зайве, – сказав учитель. Але хлопці загаласували.

– Хвостенко, на поле!

– Утри новачку носа!

– Покажи клас!

– Куди йому клас показувати! Він уже без бою здається! – глузував Сергій.

Хвостенко зблід і виступив наперед.

– Дайте мені м'яч!

Йому подали м'яч. Запала тиша.

Хвостенко вибрав зручне місце. Ніздрі його красивого тонкого носа роздувалися від хвилювання. Він довго примірявся і нарешті кинув.

М'яч описав криву, ударився об щит і впав на землю.

Хтось свиснув. З дівчачого гурту почувся дзвінкий сміх.

Хвостенко прикусив губу. Чорні тонкі брови рвучко зійшлися над переніссям. Він стиснув кулаки.

– Подай сюди м'яч! – гукнув, ні до кого зокрема не звертаючись.

Сергій помчав за м'ячем. Він поспішав. Йому дуже хотілося принизити Хвостенка, для якого порятунком від подальшої ганьби був би дзвоник. Але Сергій надаремно поспішав, – дзвінка не було, і тому доводилось кидати вдруге.

Ще довше цього разу примірявся Хвостенко. Виважував у руці м'яч, вибирав зручніше місце… Але кинув – і знову невдача.

– Ще подати? – весело запитав Сергій.

– Не треба! Даремно стараєшся, кудлатий! – процідив крізь зуби розгніваний невдаха і швидко пішов з майданчика, розштовхуючи малюків.

Він ішов, похнюпивши голову, ніби чекав, що позаду пролунають зневажливі вигуки і принизливий свист товаришів. Та ніхто не кричав і не свистів. Лише з гурту гравців почулися голоси:

– Владику, чекай! Куди ж ти? Ми ж не закінчили партії!

Хвостенко не відповів, не зупинився і зник за рогом школи.

Юркові стало ніяково. Спочатку він навіть пишався своєю перемогою. Але тепер картав себе, що мимоволі завдав горя товаришеві, який, мабуть, був справді кращий гравець у школі.

ПОГРОЗА

Після уроків Юрко зайшов у бібліотеку – записатися і взяти книгу – і трохи затримався. Коли вийшов, шкільне подвір'я вже спорожніло і здавалося незвично широким, просторим. Сергія ніде не було: мабуть, пішов попереду з товаришами.

Повертаючи на вулицю Радянську, Юрко на розі зустрівся з Мартою. Вона виходила з гастроному. В одній руці у неї – портфель, в другій – важка сітка з хлібом, оселедцями, паперовими пакунками.

Вони разом повернули до порома.

– Давай допоможу, – сказав Юрко, сам дивуючись своїй сміливості.

Марта простягнула сітку. Вони йшли мовчки, не дивлячись одне на одного.

Біля порома дівчина гукнула поромникові:

– Тату, не барись! Через півгодини – обід!

Юрко вже знав, що поромник – Мартин батько.

– Гаразд! Я скоро буду! – обізвався той.

Марта простягнула руку, щоб узяти сітку, але Юрко сказав:

– Я не поспішаю. Піднесу ще…

Вузькою стежкою вони зійшли на горб, і звідти їм відкрилась широка панорама затоки і морського узбережжя, що тонуло в синюватій імлі. Праворуч, понад водою, жовтіли свіжотесаним деревом причали. Біля них гойдались на хвилях чорні насмолені рибальські човни.

Вище, по березі, простяглися в два ряди новенькі будинки під сірими шиферними покрівлями. Тут жили портові робітники і службовці.

Біля одного будиночка Марта зупинилась.

– Ну, от я й дома. Спасибі тобі, Юрку!

– Нема за що, – буркнув хлопець і віддав сітку. – Ти сама господарюєш? А де ж мама?

– На курсах у Харкові. А ми з батьком удвох. Я уже навчилася варити. Картоплю в мундирах, макарони, чай, – Марта засміялась. – А от борщ – ніяк! То дуже кислий, то дуже солодкий. Зате рибу смажити я мастак. Батько частенько привозить з моря…

– У вас є човен?

– Є. Двовесельний. Ходімо – покажу! Тут, край городу, він і стоїть біля причалу.

Вони пройшли стежкою до берега. На воді погойдувавсь невеликий, з гострим цяцькованим носом човен. На стрункій щоглі біліло підв'язане вітрило.

Човен справді був чудовий. Пофарбований у біле, з голубою смугою над бортом, з наглухо зашитою кормою і носом.

Юрко аж заахкав, побачивши його.

– Тобі так хочеться поплавати? – запитала Марта.

– Ми хочемо з Сергієм на Замковий острів. Там якась експедиція…

– От що!.. Тоді й я з вами! Я попрошу батька – він дозволить взяти наш човен. Це ж недалеко…

– Я скажу Сергієві! Приготуємо уроки – і прийдемо. Чекай на нас!

Юрко швидко пішов до перевозу.

Він не розумів сам себе. І чого він так зненавидів Марту спочатку? Просто дивно. Подумаєш – посміялася з нього!.. І що ж? А може, вона мала рацію, що посміялась? Може, він і справді був смішний?

Перед очима знову зринула постать дівчинки, її кучеряве чорне волосся і пустотливі очі. І йому захотілося, щоб Марта думала про нього тільки хороше.

Він мовчки зійшов на пором, переправився на той бік і піднявся на горбок.

Утоптана до блиску стежка звивалась між зеленими кущами глоду і ліщини. Юрко закинув на плече портфель і підскоком припустив до висілка.

На повороті дорогу йому раптом перетнув Владислав Хвостенко. Він вискочив з придорожніх кущів і став на стежці, засунувши руки в кишені. Юрко хотів мовчки обминути його, але той ступив крок назустріч і кинув погрозливо:

– Стій! Не поспішай!

Юрко зупинився.

– Слухай, ти, як тебе! Підійди ближче! Побачу, чи й тут ти такий герой, як там… у школі.

Юрко ступив крок назустріч Хвостенкові. Він починав злитися.

– Ну, що ти хочеш від мене? – спитав тихо, стримано.

– Хочу, щоб ти зрозумів, з ким маєш справу!

– Я знаю, що ти – Хвостенко.

– Ще не знаєш, але скоро дізнаєшся!

– Це що – погроза?

Хвостенко кинув портфель на траву, почав закачувати рукави.

– Зараз побачиш!

– Невже тебе так заїли оті м'ячі?

Хвостенко стиснув кулаки. Хижо блиснули його зеленкуваті очі.

– От що! – сказав тихо, але з притиском. – Забудь дорогу до порту! Тобі ясно?

«Ось воно що, – здогадався Юрко. – Він слідкував за мною й Мартою!.. Ну й дурень же! Адже кожен на моєму місці допоміг би дівчині…»

Але вголос сказав:

– Ні, не ясно! Я ходив і ходитиму куди захочу! І ти мені не указ! І можеш не погрожувати! Не на такого напав!

– Ось ти як заговорив! – вигукнув Хвостенко. – Начувайся ж! Я обскубу твої руді патли!

Він хотів було кинутись на Юрка, але в цю мить з-за кущів від порома виринула ватага старшокласників. Хвостенко оглянувся, схопив портфель і сказав поспіхом:

– Жаль – перебили. Зустрінемося в іншому місці! Хоча б на Замковому острові… Я візьму човен – там нам ніхто не перешкодить. Чи, може, злякався? Ну? Кажи зразу!..

Юрко спалахнув.

– Добре, зустрінемось на острові, якщо ти бажаєш…

– Пожалієш, рудий! – прошипів Хвостенко і зник у кущах.

ПОЄДИНОК

Ні в понеділок, ні у вівторок вони не змогли попливти до Замкового острова. У понеділок Юрко з матір'ю перевозили решту речей, а у вівторок, після четвертого уроку, до нього підійшов Хвостенко і тихо, по-змовницьки сказав:

– Я чекатиму тебе сьогодні о четвертій з човном край нашої левади. Знаєш, де це?

– Знайду, – коротко відповів Юрко.

О пів на четверту Юрко непомітно, щоб не зустрітися з Сергієм, вислизнув з дому і левадами, продираючись крізь зарості калини, вийшов до вузької довгої затоки, яка вганялась у берег гострим язиком.

Було тепло і тихо. Вода сонно плескалась у розмитому корені дерева, миготіла під яскравим весняним сонцем блискучими зайчиками. З тополі летів жовтавий пушок цвіту, падав на воду і гойдався на хвилях.

Минуло понад півгодини, а Хвостенка все не було.

Нарешті, він вибіг з кущів, спітнілий і сконфужений. Поспішно підійшов до Юрка.

– Не пощастило, – сказав він. – Наш човен забрав один знайомий. А іншого я ніде не міг дістати. Що ж нам робити?

Юркові стало смішно. Хоча Хвостенко був вищий за нього, однак він його чомусь не боявсь.

– Чи, може, передумав? – запитав Хвостенко, не дочекавшись відповіді.

– Ні, не передумав, – відповів Юрко. – Адже я тебе не чіпав! Ти сам нав'язався до мене!

– Не переходь мені дорогу! Не плутайся під ногами!

– Не погрожуй! Не боюсь!

– Побачимо! – скрикнув Хвостенко і, раптово, без попередження, кинувшись уперед, ударив Юрка кулаком в обличчя.

Юрко не чекав нападу і заточився. Кров спалахнула в ньому. Він схопив супротивника за руки, намагаючись використати один з прийомів самбо, вивчених у спортивній школі. Але Хвостенко спритно вивернувся.

Вони стали один проти одного, як молоді півники, важко дихаючи і не помічаючи, що з-поза прибережних кущів поволі виплив на плесо човен.

Хвостенко знову кинувся в напад. І знову кулаком цілився в обличчя. Але цього разу Юрко уважно слідкував за ним і встиг пригнутися. Не зустрівши ніякої опори, Хвостенко з розгону налетів на нього. В ту ж мить Юрко схопив його за руки і, падаючи на спину, перекинув через голову.

Ойкнувши, Хвостенко незграбно шубовснув у воду.

Юрко схопився на ноги і раптом побачив Онуфрія Івановича, який, стоячи у човні, веслував до берега. Онуфрій Іванович пізнав хлопця теж і був, видно, немало здивований цією зустріччю.

– Юрко? Ти як був розбишакою, так і залишився!.. Кого це ти так?

Юрко не встиг відповісти. З води виринув Хвостенко, пирхнув, як морж, і вхопився за чорне коріння тополі.

– Хлопче, ти зробив чудове сальто-мортале! – зареготав Онуфрій Іванович. Та нараз замовк, уважно глянув на Юрка і прискіпався до нього. – За віщо ви побилися? Ти ж міг утопити його! – Не почувши відповіді, звернувся знову до Хвостенка. – Ти вмієш плавати?

Хвостенко мовчки виліз на берег, помахав Юркові кулаком, завзято подерся на горбок.

Онуфрій Іванович тим часом причалив до берега, накинув ланцюг на гак, вбитий у тополю, взяв на плече вудочки і став перед Юрком.

«Хм, дивина, – подумав хлопець, – дядько Онуфрій став рибалкою. І що це йому забагнулося? Раніш у дворі, здається, і вудочки не було…»

– За віщо ви побилися? – знову пристав до хлопця Онуфрій Іванович.

– Ні за віщо!

– Як ти старшому відповідаєш?

– Це не ваша справа!

– Он як! Гаразд! Я розповім твоїй матері і директорові школи, який ти…

– Я теж розповім…

Юрко раптом осікся, побачивши, як враз змінилося обличчя Онуфрія Івановича. Старий ніби злякався чогось. Товста рука схопила хлопця за плече.

– Що ж ти розповіси, жовторотий? Ну?

– Нічого, – Юрко вирвався з цупких рук і побіг на гору.

Він не оглядався і не бачив, як Онуфрій Іванович примружив маленькі коричневі очиці і довго дивився йому вслід пронизливим поглядом.

І ЗНОВУ УРОК ГЕОГРАФІЇ

Другого дня, на великій перерві, всі в класі дізналися про бійку Юрка з Владиком Хвостенком і про його перемогу.

Юрко не підозрював про це. Сергія десь не було, і він тримався осторонь товаришів, з якими ще не встиг ближче познайомитися.

На безлюдній бузковій алеї, що вела від головного шкільного корпусу до майстерень, його перестріла Марта і якось по-особливому оглянула з ніг до голови.

– Вітаю!

– З чим?

– З перемогою над Хвостенком!

Юрко витріщив очі. Чого-чого, а цього він не сподівався. Виходить, їхня з Хвостенком таємниця розкрита?

– А ти звідки знаєш?

Марта хитрувато всміхнулась і відповіла ухильно:

– Та видно ж! Он під очима які ліхтарі висять… Хоч би був припудрив!

У голосі Марти Юркові вчулися глузи. Він спалахнув і грубувато відповів:

– Ну й що ж, хай висять. Не твоя турбота! Чи, може, тобі шкода Владика?

Марта вражено глянула на нього. З обличчя враз злетів усміх, мов його здуло крижаним вітром.

– Чому мені повинно бути жаль його?

– Аякже! То ж…

Йому хотілося сказати, що через неї Хвостенко затіяв бійку. Та, побачивши, як враз посерйознішало обличчя дівчинки, він прикусив язика.

Однак Марта не відстала від нього.

– Що – то ж?

Юрко почервонів. Брехати не хотілось. А сказати правду – що вона може подумати? Не міг же він переказати їй всю розмову з Хвостенком.

Не міг сказати, що Хвостенко стежив за ними, коли він допомагав їй нести сітку, а потім перестрів і намагався відлупцювати його.

Та Марта чекала відповіді, запитливо дивлячись на розгублене Юркове обличчя. Юрко розсердився.

– Ну, чого ти причепилася до мене з своїм Хвостенком? Що та що? Хвостенко та Хвостенко! Я знати його не хочу!

Марта знизала плечима, дивуючись, чого це він так враз спалахнув.

– Ну й чудний ти, Юрку. Я до тебе щиро, а ти кострубичишся. Не хочеш – не кажи. Про вашу бійку вся школа говорить…

– Невже?

– От тобі й невже. Один ти ходиш і нічого не знаєш! І всі на твоєму боці. Хвостенка ніхто у нас не любить.

– І ти теж? – вихопилось у Юрка.

– Владик пихатий, гоноровитий, мов справді якесь цабе! Занадто високої думки про себе.

В кінці алеї показався гурт хлопців. Марта обірвала мову, круто повернулась і пішла до школи.

Юрко радісно заморгав очима. От так штука! Невже Хвостенко даремно затівав бійку? Виявляється, так! От тобі й раз!

До нього підійшов Сергій з товаришами. Юрко зразу відчув, що хлопці хочуть щось сказати.

Почав Сергій:

– Юрку, здорово ти втер носа Хвостенкові. Збив пиху!

– Так йому й треба, Хвосту! – сказав маленький Славко Синиця і почервонів так, що його дрібненьке веснянкувате обличчя стало ніби мідне.

Всі знали, що найбільше від Хвостенка натерпівся Славко. Не було того дня, щоб над ним не познущався Хвостенко. То дасть щигля в лоба, то назве рябим, то зламає перо в ручці. Бідний хлопець спочатку скаржився учителям, але після того, як Хвостенко побив його і пригрозив одірвати голову, принишк і безмовно терпів усі насмішки й знущання.

– Тепер хай тільки займе кого! – сказав Сергій. – Зразу одержить одкоша!

Юрко зрозумів, що від сьогодні симпатії нових товаришів на його боці. Одного не міг узяти втямки, звідки в школі дізналися про бійку. Невже сам Хвостенко розповів? Чи, може, Онуфрій Іванович заходив до директора?

– А звідки про це всі знають? – спитав Сергія.

Сергій зніяковів. Пригладив рукою непокірного чуба і відповів недбало:

– Кинь думати про це! Хіба тобі не однаково, хто розповів? Важливо те, що Хвостенко опустив хвоста! Он гляньте, хлопці, на нього – ходить, мов скупаний!

Він навмисне сказав це голосно, щоб почув Хвостенко, який саме проходив мимо. І той справді почув, бо раптом зупинився, ніби хтось штовхнув його в груди, зблід, а потім хутко повернув убік і зник у натовпі.

Хлопці засміялись.

Юркові ж стало ніяково. Що подумав Хвостенко? Напевне, гадає, що це він, Юрко, хизуючись перед товаришами перемогою, розтеліпав про вчорашню сутичку. Як це недобре сталось. Врешті, до Хвостенка він не відчував якоїсь особливої неприязні…

Пролунав дзвоник.

Хвостенко вже був у класі і настороженим поглядом зустрічав кожного, хто з'являвся у дверях. Побачивши Юрка, втягнув голову в плечі і опустив очі, але Юрко встиг прочитати в них таку ненависть, що йому стало моторошно. Не можна сказати, що він злякався його. Ні, йому було неприємно, що товариш, з яким, може, ще доведеться сидіти в одному класі не один рік, став твоїм ворогом.

У клас увійшов Степан Бенедиктович, окинув очима принишклих учнів. Довше зупинився поглядом на Юркові.

Учитель був середнього зросту, міцний, сухорлявий. Рум'янець на смаглявому обличчі свідчив про добре здоров'я, а густо посріблене волосся – про те, що йому вже за п'ятдесят. Красиві чорні вусики завжди акуратно підстрижені. Як це не дивно, вони молодили вчителя, хоч дехто подейкував, що там не обходиться без чорної фарби. Та учні одностайно прощали Степанові Бенедиктовичу цю слабість, бо любили його.

– Хто це тебе так розмалював? – звернувся вчитель до Юрка.

Хлопець підвівся. Всі глянули на нього. Один Хвостенко нагнувся над партою, ніби чекав удару.

«Невже й Степан Бенедиктович уже знає? – подумав Юрко. – Ні, мабуть, не знає, бо дивиться серйозно, співчутливо… Коли б знав про бійку, то погляд у нього був би інший – насмішкуватий. Це безперечно.

А Хвостенко налякався. Видно, боїться, що всі сміятимуться з нього…» Тому вголос відповів:

– Рубав дрова – поліно вдарило.

Котрась із дівчат пирхнула. Сергій, що сидів попереду, усміхнувся і хотів щось сказати. Але Юрко непомітно штурхонув його кулаком між лопатки, і той, подавившись, зойкнув.

– Ум-гу, – ворухнув вусиком Степан Бенедиктович і перевів погляд на Сергія. – Лісовий, здається, сьогодні хоче відповідати. Що ж, прошу. Надамо йому таку можливість.

– Та я… Чого ж саме мене? – почав було Сергій.

Але учитель був невмолимий.

– Прошу, прошу!

Сергій неохоче підвівся, з докором глянув на Юрка і, мов на тортури, поволі подибав до дошки.

Записавши умову задачі, він довго дивився на неї, червонів, сопів, кілька разів оглянувся на товаришів, сподіваючись допомоги, безпорадно глянув на Юрка, якому було боляче дивитись на переживання свого друга, а потім, бачачи, що нічого в нього не вийде, відчайдушно махнув рукою і сказав:

– Степане Бенедиктовичу, ставте, мабуть, двійку!

– Ех, соловію, соловію, – докірливо похитав головою учитель, – ти мене ріжеш без ножа! На минулому тижні я ж тобі цілу годину пояснював цей матеріал, а сьогодні ти ніби вперше стикаєшся з ним. І що мені з тобою робити?

Сергій розвів руками: він теж не знав, що з ним має робити вчитель. На його розгубленому спітнілому обличчі було написане найщиріше бажання – якомога швидше сісти на своє місце, щоб не стовбичити перед усім класом.

Степан Бенедиктович зітхнув, ніби це він собі ставив двійку, і сказав:

– Сідай, Лісовий. Задачу розв'яже Романюта.

Юрко швидко розв'язав задачу і приклад.

– Виявляється, ти не тільки вмієш добре дрова рубати, Романюто? Алгебра теж для тебе не терра інкогніта! Це приємно! – похвалив його вчитель. – Ти живеш, здається, у Лісового?

– Так.

– Ти б допоміг йому трохи.

– Чого ж. Можна.

– А ти як, Сергію, не перечиш, щоб Юрій взяв над тобою шефство?

– Ні, – не дуже весело відповів той.

Степан Бенедиктович поставив у щоденник Юркові п'ятірку, і хлопець сів на місце.

Але на останньому уроці сталася подія, яка надовго потьмарила його радість. Була географія.

Олена Калістратівна викликала до дошки Хвостенка. Не встиг той вийти з-за парти, як Сергій запустив у нього з намотаної на вказівний і середній пальці гумової рогатки «квача». «Квач» пролетів вище і влучив учительці у високу зачіску. Олена Калістратівна гидливо здригнулась і змела нажовану з паперу кульку журналом додолу. Хвостенко зупинився на півдорозі до дошки. Клас принишк.

– Хто?

Всі мовчали.

– Хто, питаю? – підвищила голос Олена Калістратівна.

Тиша. Блідо-жовте обличчя вчительки взялося червоними плямами. Рука нервово м'яла цупку промокачку в класному журналі.

– Романюта!

Юрко встав.

– Ти?

Юрко здивувався і тихо відповів:

– Ні.

– А хто?

– А чому ви мене питаєте? – в свою чергу спитав хлопець.

– Тому, що ти сидиш позаду і мусив бачити!

На якусь мить Юрко розгубився. Справді, він бачив, що стріляв Сергій. Але ж сам Сергій мовчав. Чи пристало ж йому, Юркові, виказувати товариша? До того ж йому раптово спало на думку, що Олена Калістратівна запитала його не тільки тому, що він сидить на останній парті. Адже останніх парт у класі аж три, і на кожній – по два учні. Чому ж не інших, а саме його вона запитала? Може, тому, що він новачок і не посміє сказати неправду?

Цей здогад неприємно вразив хлопця. Він нічого не мав проти Олени Калістратівни, хоч від Сергія знав, що останнім часом вона чомусь дуже змінилася, стала різкою, швидко сердилася і найменше порушення виводило її з рівноваги. Та коли він зрозумів, що викликала вона його як новачка навмисне, то відповів різко:

– Я бачив, хто стріляв, але не скажу.

Хтось ойкнув. По класу пролетів схвильований шелест. Олена Калістратівна відкинулась на спинку стільця. Вона була вражена Юрковою відповіддю і в першу мить не знайшла, що сказати.

Зате Юрко зразу зрозумів, що ляпнув дурницю.

Власне, він сказав те, що знав і вважав справедливим. Він бачив, як стріляв Сергій, і сказати, що не бачив, не міг. Це була б брехня. Зізнатися ж, сказати правду – незручно перед товаришами, які це розцінювали б як донос. Тоді ніхто в класі не подав би йому руки і передусім сам Сергій. Та все ж так відповідати учительці не треба було! Він бачив, що вивів її з рівноваги. Нерви в неї зараз – як перетягнуті струни: от-от обірвуться.

Та й Сергій добрий! Чому ж мовчить? А Олена Калістратівна тим часом сказала:

– Вийди сюди, Романюто!

Юрко вийшов.

– Ти зараз же скажеш мені, хто стріляв! Раз бачив, то повинен сказати – хто! Розумієш?

Хлопцеві стало жаль Олену Калістратівну. Її очі збуджено блищали, руки тремтіли. Він напружено думав, що відповісти, щоб заспокоїти її і водночас не принизити свою гідність.

– Це я стріляв, Олено Калістратівно, – сказав він тихо, опустивши очі, і ще раз додав: – Я стріляв…

Це було вже занадто. Багато хто бачив, що стріляв Сергій, і в класі знову зчинився шум.

– Замовкніть! – скрикнула Олена Калістратівна і схопилася з місця.

З гуркотом полетів додолу стілець. Ніхто не кинувся підіймати його. Юрко теж залишився стояти, схвильований і розгублений.

Що робити?

Тут він побачив, як з-за парти підвівся Сергій. Завжди смаглявий, тепер він посірів. Губи міцно стиснуті. Чорний чуб ще більше відтіняв блідість його вилицюватого широкого обличчя. Юрко з тривогою поглянув на товариша. Невже він хоче зізнатися?

– Олено Калістратівно, – промовив глухо Сергій, – це я стріляв! Романюта тут ні при чому. Він даремно взяв на себе мою провину.

Учителька рвучко зійшла з кафедри.

– Ти? Лісовий?

– Я, Олено Калістратівно, – промимрив Сергій.

Учителька довго мовчала, величезним зусиллям волі стримуючи гнів, що ось-ось мав вибухнути, а потім тихо, але твердо сказала:

– Ну, знаєте, це ні на що не схоже! Ви просто вирішили познущатися з мене! Я не можу залишити вас у класі!.. Йдіть до директора – і розкажіть йому, за віщо я позбавила вас права слухати далі мій урок! Ідіть!

Хлопці вийшли, але, опинившись у коридорі, відразу ж зупинились і мовчки глянули один на одного.

– Ну? – сказав Сергій похмуро і опустив очі додолу: йому було соромно.

– От тобі й ну! Ось витурять нас обох зі школи через тебе, дурня, – тоді понукаєш! Зробив капость, то хоч май же сміливість чесно зізнатися. А то…

Сергій хотів щось відповісти, але з класу визирнула Олена Калістратівна, – видно, почула їхню розмову під дверима.

– Ви ще тут!.. Я ж вам сказала – йдіть до директора! Чи, може, забули, де його кабінет?

– Ні, не забули, – буркнув Сергій. – Тільки навіщо ж отак відразу – до директора? Хіба ми такі злочинці?

– Ось там усе і поясниш! Ходімо!

В учительській сиділо кілька вчителів. Побачивши своїх вихованців, Степан Бенедиктович глянув поверх окулярів і, як завжди, трохи іронічно спитав:

– А це що за депутація?

Олена Калістратівна, видно, віднесла ці слова на свій рахунок.