Текст книги "Слід веде до моря"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

СУМНЕ ВІДКРИТТЯ

Вони мовчки переглянулись.

– Що це означає? – здивовано спитала Марта.

– А те, що якийсь негідник украв у мене човна! – вигукнув обурено Хвостенко. – Я ж вам казав – мій мотор! А ви не послухали!

– Що ти цим хочеш сказати? – спитав Сергій. – Що ми винні в тому, що у тебе украдено човна?

– Коли б ви погодилися зі мною, ми б упіймали злодія. Спізнилися на якусь хвилину. Почали філософствувати. Розумники! Що я дома скажу?

Хвостенко похнюплено сів на борт вітрильника.

– Давайте поміркуємо, – сказав по паузі Юрко. – Човна украдено. Це факт. І зробив це, напевно, власник куреня.

– І власник човна з прокатної станції, – додав Сергій. – Гадаю, Що це одна особа…

– Безперечно, – погодився Юрко. – Отже, Владикові доведеться примиритися з втратою і, замість свого, взяти човен, залишений невідомим…

– Щоб мене звинуватили в крадіжці державного майна?!

– Не обвинуватять. Ми ж свідки, – сказала Марта.

– Але це не все, – вів далі Юрко. – Чи ви звернули увагу на те, де стоїть наш вітрильник і де човен незнайомця?

– А де? – спитав Сергій, здригаючись від холоду.

– Подивіться – вони стоять майже поряд. Та не в цьому суть. Справа в тому, що, залишивши свої човни, ми пішли праворуч, якщо дивитися з моря…

– А прийшли з протилежного боку! – вигукнув Сергій. – Але ж це може означати тільки одне – ми на острові!

– Так, Сергію, це означає, що ми потрапили на острів, – підтвердив Юрко. – При тому – невеличкий і, безперечно, безлюдний. Коли не рахувати невідомого, що залишив нам курінь, але украв човен…

– Ми на острові? – Марта була явно розчарована. – Виходить, нам доведеться хтозна-скільки сидіти в цьому болоті?

– Так. Іншого виходу немає. Зараз ми заберемо свої речі і підемо до куреня. Скоро зовсім стемніє.

Юрко подався до корми вітрильника, де зберігалися їхні речі. Він підняв кришку кормового відсіку і остовпів: речей не було. Щезли ковдри, хліб, консерви, сало, олія, крупа і весь НЗ – недоторканий запас, який вони брали на крайній випадок.

Його вигляд був такий приголомшений, що всі зрозуміли без слів – сталося найгірше.

– Невже… все покрав? – прошепотіла Марта.

– Нема нічого, – тихо відповів Юрко. – Який мерзотник!

Марта, Сергій і Хвостенко заглянули у відсік. Там на дні сиротливо стояла скляна літрова банка з сіллю. Кому зараз потрібна сіль, коли нема чого їсти?

– А наші рибальські снасті! Невже і їх украдено? – вигукнув Сергій і кинувся до носового відсіку.

На щастя, сюди злодій не заглянув. Або поспішав, або просто не помітив, що там є щось.

– Ось – маєте! – вигукнув Хвостенко і в його голосі вчувалася зловтіха. – Не тільки мене обікрали, а й вас!

– Ну, годі, – розсердився Юрко. – Гайда до куреня, бо як стемніє, то заблудимося в цих хащах!

Через півгодини вони знову були в курені.

Зарившись у сухе сіно, заснули.

ЩО РОБИТИ?

Ранок зустрів їх сонячними променями і щебетом птахів. Небо очистилося від хмар. Аж не вірилося, що вчора воно гриміло громами, блискало блискавицями, періщило холодним дощем.

Марта глянула на годинник. Було пів на восьму.

Вони вилізли із сіна і почали весело реготати – такий мали кумедний вигляд. Сіно стирчало в волоссі, у вухах, в бровах, у одязі.

Але сміх швидко пройшов. Дуже хотілося їсти.

– Невже наш Острів Порятунку нас не прогодує? – вигукнув Сергій. – Невже в пташиних гніздах немає яєць? От би яєчня була смачна!

– Гм, – хмикнув Хвостенко, – йому захотілося яєчні!.. Посеред літа!.. Та в гніздах давно яєць немає – вже пташенята вбилися в колодочки!

– Ну, то, може, є ягоди, – не здавався Сергій.

– І для ягід пізно.

– То гриби.

– Знайшов наїдок!.. Та й де це ти бачив, щоб на болоті росли їстівні гриби? Хіба мухомори…

– Ну, не пропадати ж нам тут з голоду! – не здавався Сергій. – їсти хочеться – аж душа болить!

– Треба пливти до берега, – сказала Марта. – Там щось дістанемо.

– На вашому вітрильнику хіба що надвечір доберешся до берега, – глузливо подивився на дівчину Хвостенко.

– Що ж ти пропонуєш?

Хвостенко мовчав. Тільки здвигнув плечима.

Всі глянули на Юрка, який про щось напружено думав.

– Ну, капітане, що ти скажеш? – спитав Сергій. – Що будемо робити?

Юрко підвів голову.

– Ти маєш на увазі тільки те, де роздобути їжу, а я думаю над тим, що робити далі. Тобто – повертатися додому чи продовжувати нашу подорож…

– Додому? – Сергій був украй здивований.

– Авжеж… Подумаймо: у нас не залишилося майже нічого. Ковдри і теплий одяг – украдено. Їжу – теж… Є тільки рибальські снасті та тридцять карбованців грошей…

– Чому тридцять? – спитав Хвостенко.

– Тому що ми брали по десять карбованців на брата.

– Та в мене є двадцять п'ять… Вони, на щастя, тут, в кишені.

– Якщо не розмокли, – вставив Сергій, скептично дивлячись на штани Хвостенка.

– Не розмокли… Я передбачливо загорнув їх у целофан.

– Гаразд, – підсумував Юрко. – Маємо п'ятдесят п'ять карбованців… Нас четверо. Отже, на кожного припадає майже по чотирнадцять карбованців. Чи вистачить цього?

– Вистачить! – вигукнув Сергій.

– Не поспішай, Сергію, – Марта зупинила запального хлопця. – Треба міркувати серйозно. Гадаю, – грошей нам вистачить при умові, що рибальські снасті ми брали не даремно…

– Обіцяю вам – риба буде! – заявив упевнено Сергій. – За це я можу поручитися головою!

– Побачимо, – усміхнувся Юрко. – Тоді на тебе вся надія, що ми сьогодні поснідаємо…

– А як же подорож?.. Чи ви вирішуватимете й за мене?

– Чому б ні? Ми вже знаємо твою думку…

– Так, я за подорож.

– Я теж, – сказала Марта.

Хвостенко ніяково подивився на всіх.

– Якщо візьмете й мене…

– Ти знаєш, куди ми пливемо? – спитав Юрко.

– Знаю. Здогадався, – і він хитро глянув на Сергія.

Той почервонів, але промовчав. У думці ж він відзначив, що коли б Хвостенко зараз видав його, він не простив би йому цього до віку.

Юрко пильно оглянув пом'яту постать Хвостенка, його збитий нечесаний чуб і сказав:

– Згода. Але, Владику, під час нашої спільної подорожі ти повинен слухатися капітана…

– Тобто – тебе, як я зрозумів?

– Так.

Хвостенко закопилив губу. Очі його на мить блиснули.

– Слухатися – то й слухатися! Аби розумні накази!

– Гаразд. Домовилися. Отже, пливемо далі! Гадаю, що на цьому острові нам залишатися не варто й півгодини, бо нічого, крім слимаків, на ньому не знайдемо. Спасибі йому за порятунок, за те, що дав притулок на ніч, – і в путь! А рибу, Сергію, ловитимеш з човна. Ось там покажи свої здібності…

– А сніданок?

– Сподіватимемося на твій улов. А якщо нічого не вловиш – пристанемо до берега і щось купимо. Ну, хоча б хліба та помідорів.

З цією думкою погодилися всі. Залишалося ще одне питання – як бути з чужим човном?

– Не тягнути ж нам його на буксирі, – випалив Сергій. – У нас і так черепашача швидкість.

– Але ж то мій човен тепер! – заперечив Хвостенко. – Чому б мали кидати його? Ми ж домовились…

– Зайвий тягар, – не здавався Сергій. – Та й не твій він, а станції прокату. Сам казав!

– Тим більше. Не кидати ж державне майно! – зауважив Хвостенко і переможно глянув на Сергія. – А ти, капітане, як думаєш?

– Владику, Сергій має рацію, – сказав Юрко спокійно, хоча визивний тон Хвостенка почав його дратувати. – При нагоді про човен сповістимо на водну станцію, тягнути його за собою хтозна-скільки ми не можемо. Тож залишимо його тут. Всі згодні?

– Згодні! Згодні!

– Ну, тоді рушаймо!

ГОЛОД

Вітру не було. Парус довелося згорнути і йти на веслах. Марті доручили кермо, а хлопці гребли по черзі.

На Сергієві вудочки нічого не бралося. Чи то після грози риба не оговталася? Але не клювало – і край! Прозорі волосіні понатягувалися, як струни, червоні поплавки ліниво погойдувалися на хвилях, збитих човном, однак жоден з них ні разу не пірнув під воду, навіть не ворухнувся.

– Хвалько! – бурчав Хвостенко. – Твоєю обіцянкою ситий не станеш…

– Помовч! – відмахувався Сергій і люто блискав чорними очима.

Хвостенко замовкав, але ненадовго. Чим вище підбивалося сонце, тим більше хотілося їсти, і він починав знову розпікати Сергія.

– Ну, де ж твоя риба? Хоча б на сміх спіймав якого-небудь пічкура або худющу чехоню!

Сергій мовчки витягав вудочку, плював на черв'яка і знову кидав. Він то піднімав поплавок, то опускав, замінював гачки. Та марно: риба не ловилася…

До берега теж було далеко. Човни не стрічалися. Тільки на видноколі пропливали біло-голубі кораблі.

– Хай йому чорт! – сплюнув Хвостенко, – передаючи Юркові весла. – До вечора ми й ноги повідкидаємо. Краще б було повертати додому. Уже й пообідали б…

– Коли б пощастило, то і тут були б теж з обідом, – буркнув Сергій.

– Гм, занадто ти високої думки про себе! Верблюд!

– Хто верблюд? Я? – спалахнув Сергій. – Та я тобі за такі слова!..

– Що – битимеш? Руки короткі! – і Хвостенко стиснув кулаки.

Юрко перестав гребти.

– Годі вам! Зчепилися, як півні.

– А чого ж він…

– Сергію! Владику! Я наказую вам замовкнути! – вигукнув Юрко.

– Наказую! – перекривив його Хвостенко. – А що ти за цабе, щоб наказувати?

– Я капітан! А капітана на судні слухаються беззастережно!

– Так то ж капітана! – з викликом сказав Хвостенко.

Юрко відчув, що червоніє. Справді, який з нього капітан? Іван Іванович жартома назвав його капітаном. Що робити? Адже не скинеш Хвостенка за непослух у воду! І не станеш битися з ним… Який же вихід?

Вихід підказала Марта.

– Владику, потрапив на наш човен – слухайся нашого капітана! Ми обрали його! А не хочеш – тоді тобі з нами не по дорозі!

– Та що там панькатися з ним! – вигукнув Сергій. – Висадити його на берег – і хай чимчикує додому пішака!

– Спочатку доберись до берега, – буркнув, не піднімаючи голови, Хвостенко.

Він сидів насуплений, злий і дивився вниз, на каламутно-зелені води затоки.

– Знаєш, Владику, справді, як тільки пристанемо до берега – йди собі… Ми тебе до себе не запрошували, – сам нав'язався… – Юрко наліг на весла. Всі мовчали.

Через дві години показався берег. Це був пустинний болотистий луг, порослий молодою зеленою отавою. На лузі стояли стоги сіна. І жодної живої душі навколо. Тільки дикі качки та гуси сполохано знялися над тихим зарічком, куди причалив човен.

Хвостенко вискочив перший. Не прощаючись, швидко закрокував геть і незабаром його висока худа постать зникла серед заростів верболозу. Ніхто не сказав йому вслід жодного слова.

Юрко і Сергій витягли човна на піщану косу.

– Ех, була б рушниця – встрелив би я вам пару качок, – замріяно протягнув Сергій.

– А ти краще попробуй закинути вудочки в зарічку, може, хоч тут пощастить, – сказала Марта. – Поки ми з Юрком розведемо вогнище, ти і впіймаєш якусь рибину.

Всі були голодні, але намагалися не говорити про їжу.

Закинувши дві вудочки, Сергій пильно дивився на поплавки, а тим часом казав:

– Не може бути, щоб ми чого-небудь не впіймали. Якщо не впіймаємо рибину, вполюємо пташину – дику курочку або гуску…

Раптом він завмер: один поплавок гойднувся, двічі клюнув і рвучко пішов під воду.

Сергій підсік майже непомітним порухом руки і почав обережно піднімати вудлище. Волосінь натяглася, забриніла.

– Тихше, Сергійку! Переламаєш! – скрикнула Марта.

Сергій весь перетворився на увагу. Обережно почав тягнути вудлище до себе. Волосінь аж гула.

– Щось добряче взялося на гачок, – прошепотів Юрко. – Хоч би не зірвалося!

Вода завирувала, заклекотіла. Сергій помаленьку підтягував рибу до берега.

– Сом! – вигукнув він. – Провалитись мені на цьому місці, якщо це не сом! Та ж який! Мабуть, з півпуда!.. Юрко, держи вудку! Міцніше! Щоб не потягнув тебе в воду! А я хутко…

Він миттю скинув з себе сорочку, зв'язав рукави і стрибнув з такою імпровізованою підсакою у воду.

– Тримай міцніше. Не давай йому ходу! А я підхоплю!

Зайшовши з глибини, він почав обережно підводити під рибину сорочку.

– Є! – вигукнув радісно. – Ціла акула!

З шумом розбризкуючи воду, він витягнув поперед себе мокру сорочку, в якій скажено тріпалась велика рибина.

– Ось! Піймав-таки! – проголосив Сергій і урочисто витрусив свій улов на траву.

Це справді був сом. Сірий, слизький, головатий, він поважно роззявляв широкого рота, ніби хотів щось сказати щасливому рибалці.

Юрко і Марта захоплено дивились на здобич. Звісно, не акула, як здалося Сергієві, але все ж таки гора м'яса! Та якого! Жирного, ніжного, без кісток…

Сергій стрибав, танцював навколо сома, пускався навприсядки.

Юрко ледве втримався, щоб і собі не приєднатися до нього, але, глянувши на Марту, вчасно спохватився.

– Тепер ми врятовані! – вигукнув він. – Сергію, ти найбільший на світі рибалка! Ось хто ти!.. Продовжуй рибалити, – може, іще впіймаєш, а ми з Мартою заходимось біля юшки…

Після бурхливих радощів друзі враз відчули ще більший голод. Тому кожен зайнявся своїм: Сергій знову закинув вудочки, Марта почала розчиняти сома, а Юрко, назбиравши сухого хмизу, розіклав багаття і повісив над ним казанок з водою.

Тим часом сонце сідало за небокрай. На землю падали сині сутінки. З моря повіяло передвечірньою прохолодою.

Та ніч, що насувалася, тепер була не страшна. В казанку булькотіла смачна юшка, якої вистачило б не на трьох, а на п'ятьох їдців, а стоги запашного лугового сіна так і запрошували до нічлігу.

Не дарма кажуть: кому почне фортунити, тому фортунить до кінця.

Поки зварилася юшка, Сергій натягав цілу каструлю риби. На гачок ішли тепер окуні, плітки, верховоди.

– А ви кепкували з Сергія! – приказував він. – Рано кепкували! Сергій – це вам не яке-небудь ледащо чи абищо!

Юшкою із сома повечеряли вже смерком. Потім зарилися в сіно і стомлені, але щасливі, проспали до пізнього ранку.

Перший прокинувся Юрко. Сонце підбилося вже височенько і заливало все довкола щедрим теплим промінням. Як тут хороше! З моря віяло легкою ранковою прохолодою, на чистому плесі скидалася риба, а в густих заростях осоки та ситнягу гомоніло різнобарвне птаство.

– Гей, годі спати! Вставайте! – гукнув хлопець. – Марто, Сергію, чуєте? Пора в путь!

Він з розгону шубовснув у море, а потім, набравши повну пригорщу води, бризнув на товаришів. Ті з вереском схопилися і кинулися до нього. За хвилину в спокійній затоці зчинилася справжня буря: відпочилі за ніч мандрівники з задоволенням борюкалися, оббризкували один одного, пірнали, плавали наввипередки, зовсім забувши про пережиті незгоди.

Після купання поснідали смачною холодною юшкою, якої залишилося півказанка, зібрали речі, наладнали човен і попливли далі. Тепер уже трималися недалеко від берега, – вирішили вдруге не випробовувати долю.

Стояла тиха безвітряна погода, тому довелося йти на веслах. Марта кермувала, Юрко й Сергій по черзі гребли. Човен повільно різав блискуче плесо затоки. Вдалині мріли колгоспні поля і луки, здіймалися стрункі ажурні вежі електроліній. А над усім голубіло привітне літнє небо.

Опівдні причалили до якогось села, де купили в магазині хліба, олії, кілька пакетів сухого супу, а також уточнили свої, як висловився Сергій, «координати». Виявилося, що вони знаходяться недалеко від порту Нового…

Ця звістка обрадувала Юрка. Вирушаючи в подорож, він сподівався завернути туди і ще раз провідати батька.

До порту Нового припливли о шостій вечора. Для нічлігу Юрко обрав піщану косу неподалік батькової баржі і скерував туди свого човна.

Вибравши рівну місцину, гуртом поставили намет. А потім Сергій, узявши вудочки і спінінг, пішов ловити рибу, Марта – збирати сухі водорості для нічлігу, а Юрко став запасатися паливом для багаття і встановлювати над ним на тринозі казанок.

Юрка це влаштовувало: він міг спокійно стежити за баржею.

Рівно о сьомій годині батько прийшов. Юрко впізнав його здалеку і рушив назустріч.

– Здрастуй, тату! – привітався тихо.

– Юрчику, ти тут? – зрадів батько. – От не чекав! Ходімо до мене на баржу!

– Сам не можу. Зі мною товариші – Сергій і Марта, – Юрко показав на вітрильник і намет. – Ми разом припливли сюди…

– А-а…

– І у мене ще буде прохання до тебе…

– Яке?

– Не признавайся їм, що ти мій батько.

Старший Романюта почервонів.

– Тобі соромно за мене?

– Ні, не соромно. Але поки що… Ну, розумієш…

– Розумію… Добре…

СПІЛЬНИЙ ОБІД

Вечоріло. Заходило сонце і забарвлювало в ніжно-рожевий колір далеку неозору гладінь моря.

У казанку почала закипати вода, і Марта засипала її сухим гороховим супом.

Юрко машинально підкидав у вогонь тріски, сухий хмиз і думав про Хвостенка: добрався він додому чи ні?

Раптом побачив, як від баржі поволі наближався батько, і внутрішньо весь напружився: як йому триматися з ним?

– Здорові, сусіди! – привітався старший Романюта, ставлячи на пісок кошик, прикритий газетою. – Приймете до компанії?

– Доброго здоров'я! А чого ж – сідайте! – за всіх відповів Сергій. – Це ваша баржа?

– Моя. Власне, нічия… Стара посудина, але на ній добра надбудова, тож я і переселився сюди на літо. Гарно тут – Дніпро, свіже повітря, привілля, риба ловиться!.. Одна біда – скучно самому… Побачив вас і подумав: а давай я пристану до цієї молодої компанії! У мене якраз улов добрий – окунці, лящики, чехоня. Смачної юшки зваримо гуртом. Чи як? – і він відкрив свій кошик, у якому лежала почищена риба.

– З великим задоволенням, – сказала Марта. – Може, і я навчуся біля вас юшку з риби варити…

Юрко полегшено зітхнув. Батько жодним словечком не обмовився про те, хто він, і зразу ж заходився з Мартою куховарити.

Причому все в його руках виходило до ладу: веселіше запалахкотів вогонь, миттю заклекотіла юшка, смачно запахло лавровим листом і духмяним перцем, а ще більше – ситим розвареним лящем. Коли юшка зварилась, батько запросив їх до себе на баржу.

Усі з радістю погодились. Пригасивши багаття, забрали свої речі і подалися слідом за гостинним господарем, який ніс попереду казанок з юшкою.

Баржа була й справді стара-престара. Фарба на ній облупилася, в багатьох місцях обшивка прогнила, палуба розсохлася і порипувала під ногами. Але надбудова збереглася досить добре.

– Гм, оце багатство! – вигукнув Сергій. – Та тут можна не тільки влітку жити! Постав грубку – і ніякі морози не страшні!

У Марти теж заблищали очі.

– От би нам такий корабель, хлопці!

Юрко все це вже бачив, але і він, коли батько показав каюти, в яких жив, не міг утриматися від захоплення. Невеличка кімнатка, колишня каюта матросів, була обліплена вирізками з журналів – репродукціями картин славнозвісних художників різних часів і різних народів та фотографіями популярних артистів та артисток. Біля вікна стояв столик, два стільці, а під глухою стіною – металеве ліжко, заслане сірою ковдрою. Дві інші каюти були порожні, а в третій, невеликій, батько обладнав кухню.

Вечеряти сіли просто на палубі. Василь Петрович розстелив ковдру, заслав її газетами, накраяв хліба, із кладовки приніс помідорів і великого кавуна. Марта розлила юшку, розіклала ложки.

– Пригощайтесь!

Вдруге запрошувати нікого не довелося.

– Оце юшка! – пащекував Сергій, голосно сьорбаючи з ложки духмяну рідину. – Ніколи не їв нічого смачнішого!

Василь Петрович з усмішкою дивився на своїх молодих друзів, які вмить спорожнили чималий казанок.

Кавун теж видався соковитий, солодкий, їли його з свіжою паляницею.

– І є ж такі смачні речі на світі! – не вгавав Сергій, витираючи рукавом сорочки заюшене рожевим соком обличчя. – Шкода, що кавуни не ростуть цілий рік!

– Ще б чого! – докинула Марта. – Тоді б на нього й дивитися не хотів!

– Авжеж! Я їв би кавуни всеньке життя – і вони б мені не набридли. А ви, Василю Петровичу?

– Не знаю, Сергійку. Про кавуни не знаю, бо не доводилося їх їсти всеньке життя… А от хліб їм – і не набридає! І не раз, а тричі на день!

– Так то ж хліб! – здивувався Сергій. – Але що ж у ньому? Буденна річ!

– Я ж про те й кажу, що буденна. Отже, виходить, що найсмачніший для людини – хліб! Недарма говорять: хліб – усьому голова!

– А коли хочуть сказати про повний достаток, так висловлюються: є хліб і до хліба, – докинула Марта і зашарілася. – Отже, справді, хліб – найголовніший!..

– Та що ви, хіба я сам цього не знаю? – образився Сергій. – Хіба я проти хліба?

Всі засміялися, а Юрко пацнув друга рукою по його кудлатій, од весни не стриженій голові.

– Ну, чого кип'ятишся? Ми пожартували! Звісно ж, ніхто всерйоз не сприйняв твоїх намірів харчуватися кавунами цілий рік…

– А я харчувався б! – знову промовив Сергій, але тут же сам зареготав, – такий уже у нього був упертий характер.

Новий вибух сміху заглушив його останні слова.

Над Дніпром почали згущатися сутінки, і Юрко, якому зовсім не хотілося, щоб батько запропонував їм залишитися на баржі, подав команду:

– Ну, друзі, пора й честь знати! Подякуємо Василеві Петровичу за гостинність – і додому! В своє шатро!

– Ви б могли і в мене… – почав було Василь Петрович.

Але Юрко вже підвівся.

– Ні, ні, ми розташуємося біля вітрильника!