Текст книги "Слід веде до моря"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

РОЗМОВА В САДКУ

За рогом школи Степан Бенедиктович повернув у малопримітну незабруковану вуличку.

Друзі переглянулись і мовчки попрямували за ним. Сергій штовхнув Юрка під бік, шепнув:

– Веде додому! От щоб я впав на цьому місці! Ти ж гляди не розпатякай про копачів на острові. Скажемо – працює експедиція. Бо інакше нам буде заказана дорога до замчища, от побачиш!

Незабаром вони зупинились перед невеликою чепурною хатою під червоною черепицею. Степан Бенедиктович відчинив хвіртку і пропустив їх попереду.

– Приймай гостей, Докіє Іванівно! – гукнув він дружині, яка працювала в саду на грядках. – Чаю нам та ще й з варенням! А ми тим часом побесідуємо під яблунею.

Степан Бенедиктович запросив учнів у садок, де під розлогою яблунею стояв на товстій дубовій ніжці круглий дощаний стіл. Коли всі посідали, він звернувся до Юрка.

– А тепер розповідай усе як було, нічого не приховуючи!

Юрко почав розказувати.

Степан Бенедиктович не перебивав, не перепитував. Його темно-сірі задумливі очі уважно дивилися на хлопця, ніби вивіряли, чи правду він каже. Юрко відчував це, і йому хотілося кожним словом, кожним своїм рухом переконати класного керівника, що говорить від щирого серця. Та хіба він міг, бачачи повне довір'я до себе, обманювати?

– … Гроза вщухла, і ми, задубівши від холоду, вирішили пливти до берега. Коли підпливали до причалу, на пристані пробило дванадцять годин. А в годину ночі ми вже були з Сергієм дома. От і все.

Він замовк і полегшено зітхнув, його не дуже турбувало те, що він не сказав про копачів. Врешті, хіба це так важливо? У Степана Бенедиктовича досить турбот…

– Як пояснити, що твій ножик опинився у лабораторії саме тієї ночі, коли там зникла плівка? Ти нікому його не давав? – спитав Степан Бенедиктович.

– Ні, не давав…

– А може, хтось сам узяв? Або Юрко загубив? – втрутився Сергій і звернувся до товариша: – Де ти його тримав?

– Він завжди був у мене в кишені піджака. Останні дні в класі жарко, і, приходячи в школу, я вішаю піджак на вішалку.

– Ну, от і розгадка! – вигукнув Сергій. – Хтось поцупив ножа, а потім загубив. Може, й навмисне, щоб відвернути од себе підозру! Хотів би я тільки знати – хто це? Невже Хвостенко?

– Чому саме Хвостенко? – запитав Степан Бенедиктович.

Сергій насмішкувато глянув з-під чорної чуприни на Юрка, але промовчав, пам'ятаючи, як розгнівався на нього товариш за те, що він розповів про той випадок хлопцям. Юрко теж не поспішав відповідати.

Учитель перевів погляд на Марту.

Дівчина зашарілася. Вона вже напевне знала, через що хлопці побилися, і їй здавалось, що всі про це здогадуються. Та бачачи, що мовчанка неприємно затягується, раптом підвела очі на Юрка і сказала:

– Мені здається, треба розповісти Степанові Бенедиктовичу всю правду, Юрію. Нема чого приховувати.

– Ну й розповідай, – буркнув Юрко, опускаючи очі. – Тобі зручніше…

– Якщо ти вважаєш, що мені зручніше, то будь ласка. Вони побилися з Хвостенком, Степане Бенедиктовичу. Хвостенко насадив Юркові ліхтарів під очима, а Юрко кинув його з берега в море. Скупав…

– Через що ж це вони так?..

Марта раптом почервоніла і тихо відповіла:

– Через баскетбол не помирилися…

Сергій гмукнув собі під ніс і, мабуть, хотів щось додати, але зненацька відчув, як Юрко штурхонув його боляче черевиком по кісточках. Хлопець зойкнув від болю і підскочив на лавці.

– Що там, Сергію? – запитав учитель занепокоєно.

У Сергія на губах з'явилась кисла посмішка.

– Мабуть, оса… Ужалила, клята!

– Гм-гм… Оса боляче кусається, – підтримав його Степан Бенедиктович. – Особливо весняна зла. Укус її, однак, не такий дошкульний і небезпечний, як удар рубанця під око. Правда, Романюто?

Юрко зніяковів і потер рукою синець.

– Пробачте, Степане Бенедиктовичу… Я тоді вигадав, що рубав дрова. Я думав…

Ніби не помічаючи його зніяковілості, Степан Бенедиктович сказав:

– Гаразд. Я вірю, що ти, Романюто, зовсім непричетний до крадіжки в лабораторії. Та, одверто кажучи, і досі вірив. Крім того, всі сумніви розвіюються свідченнями Марти і Сергія. Проте питання залишається відкрите: хто ж побував у лабораторії? Як знайти кінофільм? Треба виявити справжнього злодія!

– Безперечно, треба! – загарячкував Сергій. – І ми його виявимо, будьте певні! Якщо вже ми візьмемось за це діло…

– От тоді я цілком спокійний, – в тон йому зауважив Степан Бенедиктович.

– Ви не вірите в наші здібності? – образився Сергій.

– Ну, що ти, Сергійку, я давно повірив у твої здібності, і ти це краще знаєш, ніж будь-хто інший. Але без мене нічого, будь ласка, не затівайте.

Тут розмова згасла, бо Докія Іванівна принесла обід, а потім чай з малиновим варенням.

По обіді Степан Бенедиктович запросив усіх до хати.

– Сідайте, де кому зручніше. А ти, соловію, на своє місце. Та відчини вікно, щоб не тісно було для твого голосу під цією низькою стелею.

Юрко, не розуміючи, що буде далі, сів біля письмового стола в лозове крісло. Марта примостилася на кушетці.

Степан Бенедиктович підняв кришку піаніно і вдарив по клавішах. Перед ним стояли розгорнуті ноти, але він дивився не в них, а в розчинене вікно, на верховіття дерев, позолочені сонячним промінням. Його сивувате волосся здригалося від різких рухів.

Музика заповнила всю хату і крізь вікно вилетіла на широкий простір.

Учитель хитнув головою – і Сергій, що стояв збоку, біля піаніно, заспівав.

Для Юрка це була величезна несподіванка. Він і не підозрював, що Сергій уміє так гарно співати. Його чистий голос то дзвенів, як струна, то гомонів, мов веселий весняний струмок, то завмирав, ніби шум вітру, що заплутався у кучерявій гущавині бору.

Так ось чому Степан Бенедиктович називає Сергія солов'єм!

Раптом піаніно замовкло.

– Тут до-дієз! Не забувай! – суворо сказав учитель – зовсім не тим тоном, що в школі, коли журив Лісового за нерозв'язану задачу. Тепер у його голосі відчувалась і повага до співака, і холодна вимогливість.

Сергій не розгубився, не зніяковів, а незалежно кивнув головою: зрозумів, мовляв.

І знову залунала пісня. А за нею – ще і ще…

ГРА В ГИЛКИ

Сьогодні не варто було й думати про поїздку на острів. Додому хлопці повернулися вже пізно.

На порозі їх зустріла Сергієва мати. Стояла з рушником у руці і суворо дивилася на них.

– Де це ви знову блукали до самого вечора? Вже й домашні завдання ніколи готувати.

– А ми не блукали, – сміливо заперечив Сергій. – Затрималися у Степана Бенедиктовича. Було заняття з співів. І так… трохи побалакали…

Мати відчула, що син не доказує.

– Мабуть, накоїв чогось? Та ще й Юрка підбиваєш! Був хлопець як хлопець, а як подружив з тобою, так і виросли на вербі груші! Оце прибігала Хвостенчиха… «Де той хуліган? – кричала. – Мало не втопив мені хлопця! І костюм знівечив – тепер хоч викинь! Я цього так не прощу! Піду в школу скаржитися!» Ось до чого ти довів Юрка, Сергію! Це все через тебе, лобуряко!

– Тьотю Лесю, Сергій тут зовсім не винний. Він навіть не знав про нашу бійку, – сказав Юрко.

– Не знав! Та без нього ніде ніщо не скоюється! Чи в хорошому ділі побачиш його, а до поганого він сам залюбки пристане!

Сергій мовчав.

Мати трохи заспокоїлась і брязнула тарілками.

– Сідайте їсти!

– Спасибі. Не голодні. Обідали у Степана Бенедиктовича, – блиснув чорним оком Сергій.

– Балує він вас… Треба ще сходити розпитати. Чи й у школі, як дома, робите, що забагнеться? – І додала: – Щоб спати лягали о десятій! Чуєте?

– Добре, – буркнув Сергій. – Тільки ми спатимемо в сараї, на горищі… На сіні.

– Про мене, – погодилась мати, – хоч і на соломі! Аби тільки дома! А тепер сідайте за уроки!

Сергій підморгнув Юркові, коли вони залишились самі.

– Ти мене зрозумів? Тепер не страшно повернутись додому й опівночі – нікого не треба будити! Хто тебе перевірить, коли ти підеш і коли повернешся?

Вони зразу ж сіли за домашні завдання. Сергій у вітальні за столом, а Юрко в своїй кімнаті.

Юрко спершу взявся до письмових. Але не встиг він записати умову задачі, як розчинилися двері і влетів Сергій.

– Ти не пам'ятаєш, що нам загадали з історії?

– А ти глянь у щоденник.

– Е, в щоденнику чомусь немає. Забув, мабуть, записати. Чи, може, щось перебило…

– Добре, давай готувати уроки разом, – сказав Юрко і, зібравши свої книги й зошити, перейшов за Сергіїв стіл.

Тут був неймовірний розгардіяш. На столі і на дивані купами лежали пошарпані, пообписувані, закляксані чорнилом книги й зошити.

– Прибери це все, – сказав Юрко, – і давай спочатку зробимо що важче, – алгебру, наприклад, а потім письмові з російської й української.

Сергій слухняно виконав Юрків наказ. У навчанні він беззастережно визнавав зверхність товариша, – прибрав на столі, і вони засіли за алгебру.

Лише о дев'ятій годині хлопці вибігли надвір і городами подалися на левади.

Сонце заходило. На видноколі рожевіли пластівці ніжних, мов пір'їнки, хмаринок. Після вчорашньої бурхливої грози настала ясна і тиха погода.

Море лежало внизу спокійне і чисте, як дзеркало. Десь кувала зозуля, а з-за горба, що навис над узбережжям, долинали дитячі голоси.

Сергій перший повернув туди. Там, у широкій улоговині, хлопці й дівчата грали в гилки.

Це була весела весняна гра!

– Приймай до гурту, хлопці! – гукнув Сергій, стаючи до «городян». – Юрку, а ти біжи «в поле», щоб порівну було!

– Чекай, чекай! Де ти такий меткий узявся! – крикнув з «поля» Хвостенко. – Може, ми не хочемо, щоб ви до нас приставали? Поки я «матиця» в своєму гурті, я нікого більше не прийму!

Гра припинилась.

Почувши голос Хвостенка, Юрко зупинився і шепнув Сергієві:

– Ходімо звідси!

– Чому? – голосно заперечив Сергій. – Я хочу грати! Хіба тут один Хвостенко?

– А я не хочу! – з притиском сказав знову Хвостенко.

– Чому ж це? – спитав Сергій.

– Із злодіями не хочу грати! Ми всі не хочемо!

Галас раптом ущух.

Юрко шарпнувся вперед, ніби його хто штовхнув у спину, але одразу ж зупинився, бо серед дівчат пізнав Марту. Вона широко розплющеними очима дивилась на нього, мовби чекала, що він скаже. Навіть у передвечірніх сутінках було видно, як її розпашіле від гри обличчя враз посіріло.

Сергій теж зблід і схопив обома руками Хвостенка за груди. Затріщав піджак.

– Хто злодії? Ми?

– А то хто ж! Усі вже знають, хто поцупив у школі фільм! І чий ніж знайдено в лабораторії!..

– Та як ти смієш! – вигукнув Сергій і замахнувся, щоб дати ляпаса, але його притримав Юрко. – Це ж брехня! Нахабна брехня!

Він знову рвонувся до Хвостенка. Та, крім Юрка, його вже тримала й Марта. Навколо них згромадилися хлопці й дівчата. Хвостенко розправив пом'яті лацкани піджака і посміхнувся.

– Яка ж брехня, коли ми вчора чекали кінокартини, а її так і не було. Чи, може, вона випарувалась?.. Твій друг, напевне, знає, де вона!

Хвостенко говорив сміливо, бо відчував, що його підтримує дехто з товаришів.

Юрко мовчав. Сергій з подивом повернувся до нього.

– І ти мовчиш, Юрію? Не даси йому в пику? То пусти мене – я сам заткну його брехливого рота!

– Не треба, Сергійку, – сказав пригнічено Юрко. – Кулаками нічого не доведеш і нікого не переконаєш… Ти ж знаєш, як було насправді. І я знаю. І Марта теж. І Степан Бенедиктович. Я думаю, краще нам поговорити про це у класі, щоб усі чули й знали…

– Зроби милість, поговори, поговори, – уїдливо промовив Хвостенко. – Побачимо, як ти будеш викручуватись…

– Владику, як тобі не соромно, – втрутилась Марта, що аж тремтіла від гніву. – Що ти плетеш?

– О, знайшлася заступниця! – Хвостенко кинув на дівчину презирливий погляд. – Ще б пак! Аякже! Романюта проводить її додому…

– Що? – дівчина метнулася вперед.

Хвостенко не встиг відхилитись. У напруженій тиші пролунав дзвінкий ляпас.

– Оце так! – промовив хтось позаду.

Хвостенко схопився рукою за щоку, розгублено озирнувся на товаришів. Але в їхніх очах спалахував веселий сміх – і жодного співчутливого погляду. Це вразило його.

Хвостенко раптом похилив голову, охопив її руками, вчепившись пальцями в чорну чуприну, і голосно заридав.

Це було так несподівано, що ніхто не знав, що робити. Стало дуже тихо. Чулося тільки уривчасте схлипування Хвостенка, що, здавалося, забув про все на світі: про гилку, про товаришів, які оточували його, про супротивників, що кинулися на нього з занесеними кулаками, про зневажену ним Марту. Забув про все…

Всі були вражені, а найбільше Марта… Вона відчула, що тільки велике зворушення примусило такого самолюбивого і гоноровитого хлопця заплакати в присутності всіх. І все це через неї! Щось потрібно було зробити або сказати…

Але Хвостенко раптом перестав плакати, окинув злим поглядом натовп, що його оточував, і швидко пішов геть. Його висока постать згорбилась, ніби він поніс на собі якийсь важкий тягар.

Ніхто не розпочинав заново гри. Всім було невесело.

Юрко, Сергій і Марта теж поверталися додому мовчазні. Тільки біля порома заговорили про нову поїздку на острів.

– Завтра обов'язково попливемо, – сказав Сергій. – Ми з Юрком приготуємо вірьовчану драбину, інструменти…

– Добре, я попрошу в батька човна, – погодилась Марта.

– Пообідаємо – і гайда в море, – додав Юрко. – До побачення, Марто!

Вони розійшлися на горбі. Теплий травневий вечір засвічував на синьому небі далекі мерехтливі вогники. В темній воді затоки спалахували відблиски портових ліхтарів.

ДИСПУТ

Хвилин за п'ять до дзвінка на перший урок зайшов Степан Бенедиктович. Майже всі учні були в класі. Одні товпилися біля свіжого номера класної газети, інші говорили про нову сутичку між Владиком Хвостенком і Юрком Романютою, Сергієм і Мартою Кравченко. Марти ще не було в класі. Юрко з Сергієм, нахилившись над підручником, переглядали урок з історії. Хвостенко, нагнувшись, порпався в портфелі.

Побачивши класного керівника, учні зайняли свої місця і привіталися. Вони не були здивовані – майже щодня він заходив перед уроками в клас. Однак на його обличчі було щось таке, що примусило всіх насторожитись.

– Сідайте, – сказав Степан Бенедиктович, відповівши на учнівське вітання. – Деякі події останніх днів примушують мене зробити невеличке переміщення в нашому класі. Це не міра покарання. Зовсім ні. По-моєму, це можна швидше назвати мірою попередження. Ви вже здогадались, що я просто хочу пересадити декого. Ну, от, наприклад, Владислав Хвостенко сяде на останню парту до Юрія Романюти…

Хвостенко схопився з місця.

Клас загув.

Здивований Юрко мовчки дивився на класного керівника. Невже він не знає, що Хвостенко – Юрків найлютіший ворог? Як же він може посадовити їх поряд, на одній парті?

Хвостенко накострубичився.

– Степане Бенедиктовичу, – почав було він, – я нізащо…

Але Степан Бенедиктович розправив пальцем лівого вусика, підійшов до хлопця, взяв його за плече і тихо сказав:

– Владиславе, не будемо сперечатись. Прошу…

Всі знали, що коли класний керівник так сказав, то він уже не відступиться від свого. І не було ще випадку за три роки, щоб хто з учнів не виконав його наказу, висловленого як прохання.

Але це ж був сам Владислав Хвостенко!

Всі з цікавістю чекали, що буде далі. Невже Владик не послухається?

Ні, він дістає з-під парти портфель і мовчки йде назад.

В цю мить у клас влетіла Марта. Від швидкої ходи на її щоках зажеврів тугий рум'янець, густе чорне волосся розсипалося по синьому комірцю матроски. Побачивши вчителя, вона зупинилася біля дверей.

Степан Бенедиктович усміхнувся.

– А-а, Марта! Йди-но сюди! Ти якраз мені і потрібна. Сядеш на місце Владислава Хвостенка… Ти дивуєшся? Не дивуйся! Так треба!

Марта не сперечалась. Врешті, їй однаково, де сидіти. Навіть після вчорашнього вибрику Хвостенка це й краще, – нікому не спаде на думку повторити його жалюгідну вигадку…

Весь перший урок, – це була історія, – Юрко і Владик Хвостенко сиділи насупившись, як вовки. Сергій кілька разів обертався до Юрка: він переживав за товариша. Але, напевне, найбільше переживав Хвостенко. Вуха його розчервонілися, очі гарячково блищали. Він намагався не зустрітися поглядом з Юрком і весь час відвертався вбік. Навіть ноги виставив на прохід між партами.

Юркові хоч і було неприємно сидіти за одною партою з ним, та це його не дуже вражало. Його непокоїло інше. Вся школа вже знає, що зник фільм. Так і дивись, що хтось покаже на нього пальцем, – ось він, злодій! І чому Степан Бенедиктович не розповів у класі, що то не він, Юрко, винен?

Другий урок – алгебра. Зразу по дзвінку усі зайняли свої місця, бо знали – Степан Бенедиктович не любить, коли запізнюються. Він теж зайшов не гаючись і оголосив, що буде контрольна робота.

Степан Бенедиктович швидко пройшовся по рядах – роздав умови задач і прикладів, записані на окремих аркушах, і зупинився біля столу.

– До кінця уроку залишається рівно сорок три хвилини, – сказав він. – Не гайте часу! Приступайте до роботи!

Юрко прочитав умову задачі і розгорнув зошит. На коротку хвильку задумався. Контрольні завжди викликали в ньому якесь незвичайне почуття. Не страх. Ні. Швидше радість і водночас тривогу.

Однак задача була легка, а приклади – прості. І він уже не турбувався за себе. Хвилював Сергій.

Чубата Сергієва голова низько опустилась над партою. Хлопець щось швидко писав. Юрко непомітно простягнув уперед руку і штовхнув його під бік. Сергій підвів голову і скосив очі.

– Ну, як? – шепнув Юрко.

Сергій показав великий палець. Юрко не повірив.

– Справді?

Сергій написав відповідь на промокашці: «Вчора ми розв'язували дома подібну задачу».

Юркові було радісно за товариша.

Клас напружено працював. Збоку сопів над зошитом Хвостенко. На середньому ряду схилилась над партою Мартина голівка. Цікаво, як там у неї? Вона вчиться добре. Але ж усе буває…

Юрко почав розв'язувати. Він майже не користувався чорновиком. Акуратні записи слалися на аркуші рівними рядочками цифр та іксів. Легенький робочий шум у класі не заважав, – навпаки, підбадьорював і викликав почуття змагання. Хотілося зробити швидше і краще.

Збоку гарячкував Хвостенко. Весь час совався, шарудів підручником, намагаючись заглянути в нього. Юркові чути, як він схвильовано дише, закреслюючи якийсь невдалий підрахунок. Перед Владиком лежала картка з умовою задачі, і Юрко заглянув у неї. Задача не важка, але в ній є, здається, щось таке, на чому можна спіткнутися. Як же Хвостенко впорався з нею?

Сівши так, щоб можна було непомітно дивитись у Хвостенків зошит, Юрко пробіг очима по записах. Спочатку правильно. Чому ж Хвостенко так нервує? Чому він не починає прикладу? Адже часу вже обмаль! А-а!.. Ось де помилка! Він сплутав знаки! Не завжди помітиш зопалу, де ти замість плюса поставив мінус…

«Ага, чортів Хвіст, засипався! – зловтішно подумав Юрко. – Ну, попрій! Побачимо, що з того буде! Це тобі не кулаком штурляти в обличчя! Тут кумекати треба!»

Та враз йому стало соромно. Як це нікчемно – отак зловтішатися.

Юрко трохи повагався. Потім його вказівний палець ковзнув по Хвостенковій контрольній роботі.

– Тут плюс, а не мінус… Перевір!

Хвостенко в першу мить не звернув уваги, звідки надійшла неждана допомога. Він задумався, перебіг поглядом свої записи і, переконавшись, що там справді описка, рвучко поставив плюс. Потім підвів очі.

В них промайнуло щось тепле. Та враз Хвостенкове обличчя перекосилося.

– Сам знаю! Не лізь! Не твоє діло! – досить голосно кинув і нахилився над партою.

Юрко глянув на Степана Бенедиктовича. Безперечно, він усе бачив і все чув. Але не зауважив, хоч завжди суворо картав за підказування і підглядини. Дивно… Чому це він одводить очі? Ніби хоче підкреслити, що нічого не помітив.

Однак роздумувати Юркові не було коли. Він знову схилився над своєю роботою.

Після дзвінка, зібравши контрольні роботи, Степан Бенедиктович оголосив:

– Прошу всіх залишитись сьогодні після уроків. Старша піонервожата Ніна Максимівна підготувала для нас щось цікаве… Я теж буду присутній.

Об'ява класного керівника викликала різні гадки. Що таке? Може, будуть збори з приводу крадіжки в лабораторії? Чи картатимуть Романюту і Лісового за образу Олени Калістратівни?

Всі нетерпляче чекали кінця п'ятого уроку.

Коли ж Ніна Максимівна сказала, що сьогодні будуть не піонерські збори, не лекція, не доповідь і не політінформація, а диспут: «Яким повинен бути справжній товариш», – почали здивовано знизувати плечима і переглядатися.

«Оце знайшли, навіщо залишати! Пропав золотий весняний час!.. І що в ньому цікавого, в тому диспуті?»

Проте ніхто вголос не висловив своїх думок, бо такий диспут відбувався вперше.

– Яким повинен бути справжній товариш? – спитала Ніна Максимівна, звертаючись до всього загону. – Ось ви товаришуєте, дружите одне з одним. А чи задумувались ви коли-небудь над тим, якими якостями повинна володіти людина, яку вибираєте собі в товариші, а тим паче – в друзі?.. Чому так буває, що один товариш швидко відходить од вас, а інший залишається в серці надовго, іноді – на все життя? Чи можна називати друзями тих, хто відверто каже правду в вічі і викриває ваші вади? Чи, може, це той, хто вам завжди підтакує?.. Ну, ось ти, Олю, скажи, як ти думаєш, кого б ти могла назвати своїм товаришем і другом?

Оля Сокирко, старанна і сумлінна учениця, встала з-за парти і почервоніла. Закинула за плече біляву кіску з голубою стрічкою, вийняла із книжки, що лежала на портфелі, аркуш паперу:

– Товаришем називається людина, зв'язана з іншими людьми належністю до одного колективу, організації, групи, середовища; це людина, яку об'єднують з ким-небудь спільні заняття, діяльність, погляди, умови життя, – швидко почала читати Оля.

Але тут її перебив Сергій.

– О, почала вичитувати з шпаргалки, мов пономар! А казали – це буде не лекція…

Оля запнулась і ще дужче почервоніла. На очах у неї виступили сльози. Вона зім'яла папірець у тонкій білій руці.

– Лісовий, як ти смієш так говорити! – розгнівалась піонервожата. – Ти ображаєш свою товаришку!

– А вона мені не товаришка! Вона зазнайка! Я чув, як вона вихваляється, що, крім неї, у класі немає круглих відмінників.

В Олі з очей бризнули сльози. Вона затулила обличчя руками і сіла.

– Ну, це ні на що не схоже! Ти просто грубіян, Лісовий! – скрикнула Ніна Максимівна. – Тебе треба вигнати з класу!

Тут підвівся Степан Бенедиктович, який сидів на задній парті.

– Ніно Максимівно, дозвольте і мені взяти участь у диспуті.

– Будь ласка, будь ласка, – зраділа старша піонервожата несподіваній допомозі. – Просимо.

– Друзі, ось Сергій Лісовий незадоволений тим, як Оля Сокирко пояснює, кого можна назвати товаришем…

– Я теж міг би прочитати по шпаргалці, – буркнув Сергій, бликнувши спідлоба чорним оком.

– От і добре. Ми вітаємо твоє бажання розповісти нам, кого ти вважаєш за справжнього товариша. Тільки без шпаргалки. І не треба ображати Олю: вона справді одна з кращих учениць у класі і може гордитися цим. Правда, без зазнайства… Отже, Сергію, ми тебе слухаємо!

Сергій посовався за партою, але все-таки встав.

– Чого ж, можу сказати… Тільки я не знаю – що…

Клас здригнувся від сміху. Всі враз відчули себе невимушено.

– Оце сказонув! – не втерпів Владик Хвостенко. – Не вмієш, то мовчав би краще!

Сергій високо підняв голову.

– А я сказав би інакше: хто б говорив, а хто б і помовчав! Ось, наприклад, Хвостенко… Чому? Та тому, що я хоч і не вмію до ладу сказати, який повинен бути товариш і друг, та зате я їх маю – і товаришів, і друзів! А Хвостенко не має жодного!.. Ніхто з ним не хоче товаришувати! Він тільки себе розуміє, тільки себе любить. А всі інші для нього – ніщо!.. З таким попади у біду – то він ще на тебе наступить, аби самому з неї видертись!

– З себе на мене не звертай! – вигукнув Хвостенко. – На географії ти стріляв, а потім мовчав, причаївшись, як миша, поки твого дружка пропісочували.

– Я потім признався…

– Хлопці, та досить вам про себе! – втрутилась Ніна Максимівна, і її кругле ніжне обличчя почервоніло від досади, що диспут звернув убік від наміченої нею канви. – Говоріть про товаришування взагалі…

– Ну, чого ж, хай говорять і про себе, – заперечив Степан Бенедиктович. – Це якраз дуже цікаво…

– Я й говорю, – сказав Сергій. – Хвостенко поставив себе в класі так, що всі його не люблять.

– Тільки ти та Романюта.

– А Марта? Хіба ти забув учорашнє? А Віра Дяченко, з якої ти щодня насміхаєшся, може назвати тебе своїм товаришем? А Славко Синиця? Ти вже його заклював зовсім, бо знайшов слабшого! Чи, може, наші шкільні баскетболісти – твої друзі? Аякже! Ти граєш тільки сам за себе і для себе, а не за свою команду. Ти хочеш, щоб тільки тебе всі помічали, що ти – найкращий гравець. Тому й програли третій і п'ятій школі…

Хвостенко зблід і схопився розлютований.

– Що ти мені виказуєш? Краще за собою дивись та за своїми друзяками! Та розкажи, – може, знаєш, – чому це кіно в нас не було! Чи не через твого дружка Романюту?

Сергій хотів щось сказати, але його випередив Степан Бенедиктович.

– Владиславе, про кіно я поясню сам. З лабораторії зникла плівка фільму «Доля людини». Напевне, хтось украв. На місці крадіжки ми знайшли ніж Юрка Романюти. Але Романюта не винен. Справжній злодій, мабуть, хотів звернути вину на нього, та йому не пощастило зробити це. Навпаки, залишилися інші сліди, за якими ми не сьогодні-завтра виявимо справжнього злодія…

Хвостенко нічого не відповів, та видно було, що слова класного керівника вразили його. Він мовчки знизав плечима і сів.

– Е, ти не сідай, Владику, – сказав Коля Криворучко, класний староста, – а попроси вибачення у Романюти. Ти ж учора звів на нього наклеп!

– Всі говорили, то й я сказав, – не підводячи очей, огризнувся Хвостенко.

– Навіщо йому вибачатись? – промовив Сергій, все ще стоячи. – Він учора своє одержав! Марта, як справжній товариш, дала йому одкоша за Юрка! І зараз – гляньте! – пече раків!

Хвостенко спаленів, згадавши про ляпас.

– Ото дружба! І я розумію! – додав Сергій. – Сам пропадай, а друга виручай!

Він пригадав, що чув ці слова від Юрка, але коли в класі раптом пролунали оплески, то сприйняв їх цілком на свою адресу.

Коли оплески вщухли, Сергій сів. Він був по натурі трохи артист і відчув, що закінчити виступ треба зараз, під одностайне схвалення товаришів.

Тут підхопився Юрко.

– Якщо вже говорити про дружбу і товаришування, то я хотів би сказати, що другом може бути людина відверта, щира. Ось Сергій Лісовий. Я його знаю небагато часу, але вже встиг подружити з ним, бо у нього немає від мене таємниць. Ми допомагаємо один одному у всьому. Мені хочеться бути з ним весь час. Цього б я не сказав про Владислава Хвостенка, хоча з ним, як і з Сергієм, ми сидимо в одному класі і повинні зватися товаришами…

– Та що ви всі накинулись на Хвостенка? – скипів Владик. – Ви дружите – і дружіть! А я як-небудь без вашої дружби обійдусь! Невелика честь! Подумаєш! І слухати ваших великорозумних мудрувань не хочу! До побачення!

Він схопив портфель і прожогом кинувся до дверей.

– Владику, куди ж ти? Чекай! – намагалась спинити його Ніна Максимівна.

Але Степан Бенедиктович сказав:

– Нехай іде! Не треба просити! Коли-небудь він зрозуміє, що обкрадає сам себе…