Текст книги "Слід веде до моря"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

ОЛЕНА КАЛІСТРАТІВНА УСМІХАЄТЬСЯ

Минуло два дні, але Дзвонар не появлявся. На третій день вранці трохи розчаровані троє друзів – Юрко, Сергій і Марта – йшли на дамбу.

Марта несла кошик з їжею, а Юрко і Сергій – вудочки.

На розі Залізничної Сергій раптом зупинився.

– Ти чого? – спитав Юрко.

– А знаєте – ми свині. Повернулися з подорожі – і ні разу не зайшли до Галинки. А вона ж так просила! Може, завернемо на хвилинку?

Юрко переглянувся з Мартою. Дівчина на знак згоди кивнула головою.

– Але як так, з порожніми руками, заходити не годиться, – сказала вона. – У мене ось є п'ятдесят копійок. Зайдемо до магазину – купимо цукерок чи шоколадку.

– У мене теж є гроші! – вигукнув Сергій, зрадівши, що його ідея знайшла підтримку в товаришів. – Цілий карбованець!

У Юрка нашкрябався в кишені теж якийсь дріб'язок.

Галина жила недалеко, і через кілька хвилин друзі вже прочинили хвіртку на її подвір'я. Загавкав собака.

На гавкіт з хати вийшла Олена Калістратівна.

Юрко, що йшов попереду, зупинився. Глянув – і не впізнав учительки. Замість суворого погляду, яким вона їх наділяла в школі, – щасливий усміх на немолодому, але якомусь несподівано розквітлому обличчі. Він не повірив сам собі і оглянувся на Марту й Сергія. Ті теж були здивовані і вражені.

Нарешті, Юрко відчув, що пауза затягується.

– Добрий день, Олено Калістратівно! – проголосив він поспішно.

– Добрий день.

– Ми до Галини…

– Бачу, бачу. Заходьте, дорогі гості. У нас велика радість!

– Яка? – прохопився попереду Сергій.

– Галинка почала ходити без милиць! Сама може перейти через кімнату. Лікар сподівається, що до школи піде першого вересня.

– Прекрасно! – зраділи Марта і Юрко.

– Ура! – вигукнув Сергій і почервонів.

Олена Калістратівна щасливо засміялася.

– Заходьте, будь ласка. У неї вже є гість.

Вона пішла попереду і відчинила двері до Галинчиної кімнати. Звідти долинув голос Хвостенка.

– Гм, Хвостенко! – аж наче прошипів Сергій. – Знову! І що йому тут треба?

Побачивши друзів, а серед них Сергія, Галинка спалахнула і поволі підвелася з стільця. Стояла вона твердо, тримаючись лівою рукою за бильце ліжка. В її голубих очах світилася радість.

– Ходжу. Ось дивіться! – і ступила кілька кроків по кімнаті.

– Обережно, донечко! – застерегла Олена Калістратівна.

– Не бійся, мамо, все буде гаразд!

Коли Олена Калістратівна зачинила двері, Галина запросила всіх сісти.

Друзі сіли, але почували себе ніяково в присутності Хвостенка, який не вимовив жодного слова.

Кмітлива Галинка перша почала розмову.

– Владик приніс мені «Графа Монте-Крісто». Читали?

– Я читав.

– Я теж.

Сергій мовчав, опустивши голову. Галинка глянула на нього своїми великими ясно-блакитними очима.

– А ти, Сергійку?

Сергій засопів.

– Не читав… Не траплялась мені.

– Так візьмеш, коли я прочитаю. Владику, можна, правда? – вона повернулась до Хвостенка.

Сергій сидів мовчки, відчуваючи, як починають паленіти його щоки.

Тим часом Хвостенко спокійно відповів:

– А чому ж, звичайно, можна. Таку книжку – просто гріх не прочитати!

– Ну, от і домовилися! – весело защебетала Галинка.

Вражений Сергій такої відповіді від Хвостенка не ждав після того, що трапилося на морі. Тому довгенько не міг отямитися і знайти, що сказати. Нарешті, коли мовчанка підозріло почала затягуватися, промимрив:

– Дякую… Прочитаю. Але нам уже час іти, бо ми забігли тільки на хвилинку.

– Чому так швидко? Посидьте! Пограємо в шахи або в доміно. Ну? – благально подивилася на Сергія Галинка.

– Ні, Галинко, ми поспішаємо, – підтримав друга Юрко. – Іншим разом пограємо.

Хвостенко теж підвівся.

– А ти, Владику? – спитала Галинка.

– Я теж піду…

Всі почали прощатися.

– Частіше приходьте! Буду ждати!

У дворі вони знову зустрілися з Оленою Калістратівною, яка несла від колонки відро води.

– Ви вже йдете? Так швидко?

– Ми ще зайдемо, – сказала Марта.

– Обов'язково! – додав Юрко і почервонів, помітивши на собі допитливий погляд учительки.

А Сергій, несподівано для всіх і, мабуть, ще більш несподівано для самого себе, випалив:

– Олено Калістратівно, ви вже нам з Юрком пробачте, будь ласка, ту нашу, ну, пам'ятаєте… нетактовність. Дуже просимо… Так вийшло негарно! Аж зараз соромно…

Він зніяковіло опустив очі. Щоки його паленіли. Чуб розвіявся і нагадував сорочаче гніздо.

Сергієві слова захопили всіх зненацька. Хвостенко аж рота роззявив з подиву. Не менше були здивовані Юрко і Марта.

Учителька поставила на землю відро. Однією рукою обняла Сергія за плечі й притягла до себе, а другою – скуйовдила його і без того розпатланий чуб. В її очах світилася материнська доброта.

– З тебе ще, видно, будуть люди, якщо ти й досі пам'ятаєш ту свою стару провину і просиш за неї пробачення! Я пробачаю, і не будемо більше згадувати старе!..

– Спасибі! До побачення! – вигукнув щасливий Сергій, і, випручавшись з її рук, шпарко припустив з двору.

Всі рушили за ним.

– До побачення, Олено Калістратівно! До побачення!

– Ходіть здорові!

Усміхнена вчителька ще довго стояла біля хвіртки і дивилася їм услід, аж поки вони не зайшли за ріг сусіднього будинку.

НЕСПОДІВАНИЙ ГІСТЬ

Дні минали за днями, а Дзвонар не з'являвся. Юрко вже звик вставати рано, лагодити вудочку і йти на Дніпро, до греблі. Тільки з острахом згадував, поглядаючи на календар, що ось-ось непомітно підкрадеться перше вересня – і доведеться сідати за парту. Хто ж тоді буде чатувати на Дзвонаря? Хто допоможе капітанові Федорченку?

Виходив з дому о дев'ятій ранку, на годину пізніше від матері. І хоча ніхто з них – ні він, ні Сергій, ні Марта – годинників не мали, не було такого випадку, щоб хто-небудь спізнився прийти на умовлене місце.

Сьогодні ранок видався сонячний, жаркий. Припікало через вікно так, що хоч зразу біжи до Дніпра і кидайся у воду. Про це якраз і думав Юрко, кінчаючи снідати.

Аж раптом пролунав дзвінок.

Підбіг до дверей, відтягнув засув і застиг від несподіванки: на площадці стояв батько.

Юрко сторопів.

– Здоров, Юрчику, – привітався батько. – До хати впустиш?

– Будь ласка, заходь, – сказав тихо, проковтнувши недожовану їжу. – Здрастуй!

Батько зайшов, і Юрко поспішно зачинив двері, ловлячи себе на думці, що йому не хочеться, щоб хтось дізнався про несподіваний батьків прихід.

У порожній квартирі гучно лунали їхні кроки.

Василь Петрович, видно, помітив збентеження сина і, лагідно усміхаючись, сказав:

– Ти боїшся, що мама повернеться і побачить мене тут?.. Не бійся, я ненадовго. Влаштувався працювати у вашому місті шофером. Глянь на вулицю: бачиш, яка красуня стоїть на тім боці! Новенька! Моя!

– То ти назавжди до нас?

– Може, й назавжди. Ти не проти?

– Я – ні…

– А мама?

– Мама – не знаю…

– Ти розповідав їй про мене?

– Розповідав…

– Ну?

– Не хоче й слухати!

Василь Петрович скрушно похитав головою.

– Шкода. Хоча я сам винен. Сам… – Він замовк і довго дивився у вікно. Потім хитнув головою, ніби скидаючи з себе важку задуму, обвів поглядом порожню кімнату і почав розгортати пакунок, що приніс з собою. – Ось, Юро, вам з мамою подарунки. Тобі – костюм, а мамі – відріз на плаття та духи.

– Добре. Дякую…

Юрко зашарівся. Костюм був, без сумніву, гарний. Але він дивився не на костюм, а на сувій матерії бордового кольору. Відріз на плаття! Мама любить бордовий колір… «Він мені до лиця», – не раз казала. І Юрко подумав, що мама буде задоволена таким подарунком.

– Ану, приміряй. Чи вгадав? – сказав батько, подаючи Юркові костюм. – Якщо замалий чи завеликий – обміняємо. Я домовився.

Юрко одягнувся.

Хотів подивитися на себе в дзеркало, але дзеркала не було.

Батько оглянув його зі всіх боків.

– Гарно! Твій розмір! Ну, носи на здоров'я…

Поки Юрко роздягався і складав костюм у кутку на газету, Василь Петрович обійшов кімнату, заглянув на кухню, у ванну.

– Юрко, – почувся з коридора його голос, – чи ти пам'ятаєш, що незабаром мамин день народження?

Юрко почервонів. Правду сказати, він зовсім забув про це. Але признатися батькові не захотів. Тому сказав твердо:

– Пам'ятаю!

– А що ж ти їй подаруєш?

– Ще не думав, – трохи знітився Юрко, бо й справді не думав про подарунок.

– Ти знаєш – у мене є ідея…

– Яка?

– Зробимо їй спільний подарунок! У мене є трохи грошей, і ми з тобою щось придумаємо. Але не зараз, бо я і так уже затримався. Тож заїду завтра чи післязавтра. Згода?

– Заїжджай.

– От і добре. Може, підвезти тебе?

– Ні, не треба. Я піду з товаришами до Дніпра.

– Тоді – бувай, – і батько, потиснувши Юркові руку, пішов.

Юрко деякий час стояв непорушний, схвильований батьковими відвідинами. Власне, чого йому хвилюватися, – подумав. – Адже сам хотів зустрітися з батьком. І зустрівся! І батько сподобався. Простий, щирий, привітний…

Звідки ж тривога, що якось непомітно, як прохолодний туман, закралася в серце?

НА ДАМБІ

Червоний поплавець застрибав, затанцював і раптом зник під водою. Юрко різким рухом підсік і поволі почав натягувати волосінь. Щось добряче піймалося на гачок!

Сергій сидів далеченько і нічого, звичайно, не бачив.

Тим часом вудлище забриніло ще дужче. Волосінь водило туди й сюди.

А вода забурувала, немов на глибині запрацював мотор.

– Не тягни! – почувся згори знайомий голос. – Тримай високо – нехай стомиться!

На дамбі стояв з велосипедом у руках Владик Хвостенко.

– Сам знаю! – сказав Юрко, міцно тримаючи вудлище. – Якщо волосінь не порветься…

– Поволі підтягуй до берега! – знову гукнув Хвостенко, а потім, кинувши велосипеда, хутко збіг униз, став поряд. – Я допоможу! Та не поспішай!

Юрко сердився. «І чого він прив'язався? Що йому тут треба? Причепився до нас, мов реп'ях! Тільки ми на греблю, – уже й Хвостенко тут! Невже щось підозрює?..»

Волосінь витримала. Юрко поволі, потихеньку підтягнув рибину до берега, на мілке. Вона, видно, стомилася, бо вже не рвалася і не била хвостом, а тільки в'яло опиралася, каламутячи під берегом воду.

– Підтягуй ще ближче! – прошепотів Хвостенко, похапцем скидаючи з себе штани і сорочку. – Під самий берег!

Він плигнув у воду і перегородив рибині шлях у море. Тепер, коли б вона й зірвалася, то не втекла б.

Юрко сміливіше потягнув, з води показалася сіра голова щуки.

– Тягни! Вже не втече! – щосили закричав Хвостенко.

Ще зусилля – і щука на березі. Але що то за щука! Такої Юрко ніколи не бачив – щонайменше п'ять кілограмів! Вона звивалася, била хвостом і роззявляла свого величезного рота.

Юрко схопив її за жабри, підняв. Вона сягала йому до самого пояса, та й то хвіст іще тріпався в піску.

Хвостенко виліз з води і мовчки почав одягатися.

В цей час долинув глухий рокіт мотора. З боку моря до них наближався човен.

Хвостенко завмер, прислухаючись. Потім кинув на пісок сорочку, яку ніяк не міг натягти на мокре тіло і раптом закричав:

– Гей, на човні, сюди! – і замахав руками.

– Що таке? Чого ти кричиш? – злякався Юрко.

– То мій човен! – радісно вигукнув Хвостенко. – Розумієш, хтось пливе на моєму човні! Я чую свій мотор!

Юрко миттю збагнув усе. На Владиковому човні міг пливти тільки Дзвонар. Кинувши щуку якомога далі від води, він підбіг до Хвостенка.

– Чуєш, не кричи!

– Чому б то?

– Я потім тобі поясню. Не кричи!

– Не заважай! Я хочу побачити того, хто пливе на моєму човні! – і знову закричав: – Гей, сюди!

Човен був ще далеко. Хтозна, чи почув Дзвонар той крик, чи ні, але, безперечно, міг почути.

Юрко кинувся до Хвостенка і затулив йому рота рукою.

– Не кричи, якщо хочеш мати свій човен! Чуєш?

Хвостенко заборсався, намагаючись вирватись із міцних обіймів.

– Ти що – здурів? Чи хочеш, щоб я пику набив? – прошипів він із злістю.

До них біг щодуху Сергій.

– Хлопці, що сталося?

– А-а, ви вдвох на одного! – закричав Хвостенко.

– Дурню, ніхто не хоче тебе бити! Очумайся і замовкни! Я все поясню! – вигукнув Юрко, відчуваючи, що не втримає Хвостенка.

– Що ти поясниш?

Юрко розвів руки – Хвостенко заточився і впав на пісок. Але зразу ж схопився і став насупроти хлопців, мов забіякуватий цап.

– На твоєму човні – Дзвонар! – тихо, але з притиском сказав Юрко, показуючи на море. – Дзвонар! Ти розумієш? Твій крик може сполохати його – і тоді човна поминай як звали!

– Н-не може бути! – не повірив Хвостенко. – Звідки ти знаєш?

– Я бачив його в порту Новому. То він украв твій човен на острові після того, як ми сполохали його в курені.

Хвостенко мовчав. Здається, він починав розуміти, яку важливу новину почув щойно.

– Що ж робити?

– Перш за все – не наполохати Дзвонаря, – сказав Юрко. – А по-друге, коли побачиш де його, сповістиш нас або капітана Федорченка. Ти його знаєш…

Тим часом Сергій, не звертаючи уваги на їхню розмову, в бінокль стежив за човном, що віддалявся. Дзвонар пильно придивлявся до греблі, тільки вряди-годи кидав бистрий погляд вперед, щоб не наскочити на зустрічне судно.

– Так, це він! – сказав Сергій. – Треба негайно сповістити капітана Федорченка!

РОЗМОВА ОПІВНОЧІ

Додому Юрко прийшов о десятій годині вечора. Розумів, що мама давно виглядає його і хвилюється. Але що він міг зробити? У другій половині дня, як і обіцяв, приїхав капітан. Він дуже зацікавився тим, що Хвостенко на слух міг упізнати роботу мотора на своєму човні.

– Ну, от, – помовчавши, сказав він, – настає вирішальний час. Бандит появився і, без сумніву, почне діяти. Поскільки ми знаємо, що він не зупиняється ні перед чим і без вагання може піти на вбивство, я забороняю вам виявляти себе, вступати з ним у контакт, розмовляти. Ваше діло – ловити рибу і спостерігати. Кожні десять хвилин мимо вас проїздитиме наша машина, в якій сидітиме в цивільному або Дубко або Соколов. Все, що помітите підозрілого, скажете їм… А Владику доведеться з нашими людьми почергувати і вночі. Згода? З матір'ю я домовлюся.

– Згода, – тихо сказав Хвостенко.

– От і гаразд. А сьогодні вже й додому пора.

Потім… Солодкий спогад примусив бентежно забитися серце. Попрощавшись із Сергієм, він провів додому Марту. Не йшов, а летів, мов на крилах, бо поруч була Марта. І хай він у темряві не бачив її лиця, зате чув голос.

Ось чому Юрко запізнився додому. Але матері про це не сказав. Та, власне, вона і не питала. Мовчки похитала головою, побачивши його обсмалене обличчя і вигорілий чуб, і сказала:

– Іди вечеряй, бродяго!

А коли Юрко вийняв із відра щуку і підняв перед собою, сплеснула руками.

– Лишенько! Що ж нам робити без холодильника! Ми й за тиждень з нею не впораємося!

Поки Юрко вмивався і вечеряв, мати поралася біля рибини, а коли він помив руки і, позіхаючи, попрямував до своєї кімнати, вона запитала, показуючи на підвіконня, де лежали батькові подарунки.

– Звідки це у нас?

По голосу Юрко зрозумів, що мама дуже схвильована.

– Це подарунки від батька, – відповів тихо. – Адже ти вже сама здогадалася!

– Він був тут?

– Був.

– Чого він приходив?

– Приніс подарунки, – відповів Юрко.

– Я не про те, – роздратовано кинула мати. – Чого він опинився в нашому місті?

– Він приїхав сюди назавжди…

– Цього ще не вистачало!

– Влаштувався тут на роботу в автогосподарстві. Працює на вантажній машині…

Мати довго мовчки дивилася на сина.

– Юрчику, – промовила тихо, але твердо, – завтра віднеси ті подарунки назад! Віднеси і віддай! Скажи, що ми від нього подачок не хочемо!

– Мамо! Але ж він від щирого серця! Як ти не розумієш?!

Мати підвела голову. Очі її гнівно блиснули.

– А де було його щире серце тоді? Коли покинув нас з тобою самих?.. Найтяжчі роки ми з тобою вже пережили, сину… А далі нам буде легше… – голос її тремтів, переривався. – Тепер він нам не потрібен!

З її очей бризнули сльози. Юрко розумів, які ті сльози пекучі й важкі. Бо не раз і не два за ті роки, відколи себе пам'ятає, бачив її в тузі й зажурі… Але хіба батько йому не потрібен?

– А мені батько потрібний! – сказав уголос, хоча знав, що завдасть цим матері болю.

– Юрчику!

– Так, мені потрібний! Чомусь ти думаєш тільки про себе, про свої болі й жалі, а що думаю я, – тебе не цікавить і не хвилює!

– Як не хвилює? Я для тебе живу!

– Я знаю. Ти живеш для мене, все мені віддаєш найкраще. Я ціню це. Але ти повинна і мене зрозуміти… Я не знаю, що сталося між батьком і тобою, але мені хочеться, щоб у мене, як у всіх, був батько! Щоб я міг його бачити, говорити з ним! Чому ти мені забороняєш це?

Мати сиділа, опустивши плечі, а на її зажурених очах бриніли сльози. Вона була вражена Юрковими словами і, очевидно, не знала, що відповісти…

Юрко схаменувся і замовк.

Вони сиділи, не дивлячись одне одному в очі. В квартирі стояла напружена тиша.

Нарешті, мати зітхнула і хустинкою витерла сльози.

– Гаразд, Юрчику, зробимо так: свій подарунок залиш. Ти вже, бачу, зовсім дорослий… То й роби, як знаєш… А мій – поверни! Мені нічого не треба! Так і скажи! Не треба!

Вона підвелася, виключила світло, і Юрко зрозумів, що розмову закінчено.

Сон як рукою зняло. На серці було тяжко. Знав, що й мамі не легше. Однак не міг виправдати її, не міг зрозуміти до кінця ті причини, які спонукали її до такої упертості.

Довго лежав з розплющеними очима непорушно, боячись потривожити матір, хоча знав, що і вона не спить. І тільки геть-геть з півночі відчув, як тіло його стало легким, мов пір'їна, – і він розставив руки, змахнув ними, ніби крилами, і, піднявшись високо над землею, полетів, полетів…

ОЗЕРЦЕ БІЛЯ ДАМБИ

Батько не здивувався, коли Юрко, сівши в кабіну, поклав йому на сидіння згорток. Тільки спитав:

– Дуже гнівалася?

– Дуже.

Батько включив швидкість – і машина рушила.

– Я знаю – мама горда. Але ми завтра привеземо такий подарунок, що вона не зможе його ні віддати, ні викинути. Я вже домовився…

– Що ж це? – спитав Юрко.

– Це таємниця. Навіть для тебе. Завтра, рівно о дванадцятій, будь дома. Я приїду в обідню перерву.

– А якщо я не зможу?

– Тоді залиш ключ сусідам і скажи, що я прийду за ним.

– Може, не треба? Мама знову розгнівається…

– Хай гнівається. Ти повинен знати, що ці подарунки я роблю на гроші, що належать тобі! Я висилав їх на ощадкнижку. Мама не захотіла скористатися з них. От я й вирішив якимось чином повернути їх вам. А там – що буде! Захоче мама, щоб я був з вами, – добре. Не захоче – нічого не вдію. Житиму сам. А ти приходитимеш до мене… Згода?

– Згода.

– От і добре. Навчу тебе машину водити, – станеш колись шофером. Непогана професія.

– Я теж уже думав про це.

– Ну, от бачиш! Поки у тебе канікули, виходь під час обідньої перерви – я ждатиму тебе… Домовились?

– Домовилися.

Юрко хотів сказати батькові, щоб зупинився, але ні Марти, ні Сергія на місці, де вони завжди ждали на нього, не було. Отже, він запізнився.

– Ти куди їдеш? – спитав батько.

– На той бік, по пісок.

– От і добре. Висадиш мене на дамбі.

– Гаразд.

Далі їхали мовчки. Кожен думав про себе. За віконцями кабіни швидко промелькнули квартали нового міста, почалася автодорога, що незабаром вивела до електростанції, а потім – на міст.

Зліва широко розлилося Дніпровське море. Ще здалеку Юрко впізнав Марту і Сергія. Вони чимчикували по обочині. У Сергія на плечі вудки, у Марти – кошик у руках.

Незважаючи на ранній час, на морі вже снувало багато вітрильників і моторних човнів. Понад берегом подекуди виднілися темні постаті рибалок. У небі гув вертоліт.

Порівнявшись з Мартою і Сергієм, Юрко попросив батька зупинитись. Легко зістрибнув з підніжки машини і повернув до друзів.

– Салют!

– Привіт!

– Чому не ждали?

– А чому запізнився? – відповів Сергій і штовхнув Юрка під бік.

Жартуючи, поволі йшли дамбою і уважно спостерігали за човнами, що снували по морю. Десь, може, серед них і човен Дзвонаря?

Тихий скрик Марти обірвав їхню розмову.

– Що таке?

Марта мовчки, самим поглядом показала на протилежний бік. Юрко і Сергій зупинились.

За дамбою простирався зелений, порослий подекуди кущами верболозу луг, за ним, на віддалі півкілометра, блищала срібна стрічка води. А внизу привільно розкинулося невеличке озерце.

Через луг, до озерця, то зникаючи між кущами, то знову з'являючись, поспішав чолов'яга. Він був без сорочки, простоволосий, – і здалеку було видно густу кучму волосся на голові. В одній руці ніс вудочку і відерце, а в другій – чималу торбу.

Якраз ця торба і примусила Марту скрикнути. Червона, з білими поперечними смугами, вона відразу впадала у вічі. В такій самій торбі був у них акваланг…

– Спокійно, друзі, – прошепотів Юрко. – Ходімо поволі! Сергію, дай бінокль! Ви почекайте тут, а я – на той бік.

Він швидко пригинці перебіг через асфальтне полотно і опинився біля кілометрового стовпа. Обережно визирнув. Чоловік простував собі до озера. З-за кущів час від часу з'являлася його кудлата голова. Та ось він вийшов на галявину.

Юрко підніс до очей бінокль: ніякого сумніву не було, то Дзвонар! І руда кучма спадає на лоба, на грудях татуїровка… І, безперечно, їхня торба з аквалангом…

По шосе пробігали автомашини, мотоцикли, автобуси, але Юрко не звертав на них уваги.

Прикипів поглядом до Дзвонаря, боячись пропустити жоден його рух.

Куди він прямує? Справді до озера? Чи перейде через дорогу і шукатиме скарб у морі?

Та ось Дзвонар обігнув озерце і сховався в кущах. Довгенько не показувався, і Юрко зрозумів, що він ладнає акваланг. Тепер – дивись, Юрку, не проморгай!

Позаду почулося чиєсь сопіння. Зашарудів гравій: до нього по-пластунськи ліз Сергій:

– Хіба я можу байдики бити по той бік дамби, коли тут хтозна-що робиться, – бурмотів він, лягаючи поряд з Юрком.

– Це він! – прошепотів Юрко, хоча Дзвонар не міг почути його, бо був не менше як за двісті кроків.

– Я не бачу. Дай бінокль!

– Ти не туди дивишся. Ось тут, по цей бік озерця, в кущах. Глянь – виходить!

З кущів показався Дзвонар. Він був у повному спорядженні аквалангіста: на обличчі – маска, за спиною – два балончики з повітрям, на ногах – ласти. Швидко перейшовши піщану косу, шубовснув у воду.

– Ну, тепер – не гаймося! – скрикнув Юрко. – Ти біжи до будки вартового на мосту – дзвони в міліцію капітану Федорченку. А я чатуватиму на міліцейську машину і стежитиму за Дзвонарем…

Хлопці підхопилися і помчали в протилежні боки.

– Юрку, Сергійку! Ви ж куди? – долинув до них голос Марти.

Сергій не зупинився. До мосту було далеченько – і він щодуху погнав до нього. А Юрко махнув дівчині рукою:

– Дзвонар тут!

Марта кинула свій кошик і побігла за ним. Прилягли на дамбі, на краю насипу, стежачи за озером.

Дзвонар не появлявся. Тільки бульбашки на гладенькій поверхні води свідчили про те, що він на дні озера.

Ще здалеку Юрко впізнав міліцейський УАЗ і, схопившись на ноги, підняв руку.

Машина зупинилася, з неї вискочив капітан Федорченко і молоденький міліціонер.

– Він тут? – спитав капітан.

– Тут. Вам Сергій подзвонив?

– Сергій? – перепитав заклопотано капітан і, враз здогадавшись, про кого питає Юрко, додав: – Ах, так!.. Сергій побіг дзвонити! Молодці!

Він так і не сказав, звідки дізнався про Дзвонаря, а вдруге перепитувати Юрко не посмів.

Капітан тим часом пильно оглянув озеро.

– Він і досі під водою?

– Під водою, – відповів Юрко.

– Гаразд… Ви, – звернувся капітан до дітей, – залишайтеся тут! Без мого дозволу – нікуди не відлучайтесь! Зрозуміли?

– Зрозуміли, – тихо відповіли Юрко і Марта.

– Соколов, іди на той бік озера! Відріж йому відступ до човна! Головне – взяти бандита живим і захопити скарб. Виконуй! – наказав капітан і повернувся до міліціонера, що сидів у машині. – Передайте по рації всім постам, що об'єкт розшукано. Хай повертаються на базу. А Дубкові – виходити до озера, що побіля дамби. Ми будемо тут. Усе!

Сказавши це, капітан збіг униз і став стежити за дрібненькими бульбашками, що здіймалися на воді.

Тим часом бульбашки поволі стали віддалятися від берега, попрямували навкіс до протилежного. Капітан швидко попростував круг озера. Назустріч йому йшов міліціонер.

Дзвонар виринув з води, як морж з ополонки, – раптово. Не скидаючи маски, оглянувся і поволі побрів на мілке. Ішов зігнувшись, бо обома руками тримав невеликий, але важкий клунок.

Біля самого берега, стоячи по коліна в воді, скинув маску і ще раз оглянувся. Переконавшись, що поблизу нікого немає, швидко пішов до кущів.

І раптом – зупинився.

Клунок випав у нього з рук.

Він побачив капітана міліції і міліціонера, котрі вийшли з-за кущів.

– Громадянине Дзвонар, ви заарештовані! – голосно сказав капітан Федорченко, тримаючи в руці пістолет. – Ви знаєте за що: за втечу з тюрми, за крадіжку дорогоцінностей і за замах на життя вашого спільника по крадіжці Онуфрія Глечика…

Дзвонар якось поник, згорбився.

Тільки тепер капітан кивнув Юркові, Марті й Сергію, що повернувся від мосту, і діти миттю збігли на луг.

Із-за кущів виринув міліціонер Дубко.

– Все в порядку, товаришу капітан! – відрапортував він. – Зроблено так, як ви наказали!

– Добре, відведіть заарештованого до машини!

Дзвонар підняв голову. З нього стікала вода.

– Але ж я роздягнений… І потім – цей акваланг… – Опустивши голову, побрів у супроводі міліціонера до дамби.

– Ну, друзі мої, – звернувся капітан до дітей, – а тепер подивимося, що в цьому клунку. Чи те, що ми шукали?

Клунок був вимазаний у глеї. До нього поприставали водорості і черепашки. Та коли капітан підняв його, почувся металевий передзвін. Він перерізав тугу, набряклу в воді зав'язку. З лантуха сяйнуло золотим блиском. Капітан обережно почав виймати одну річ за другою і класти на білий пісок.

Всі завмерли. Це були келихи, персні, вази, фібули, сережки, діадеми, блюда, злегка випуклий золотий круг, схожий на щит. По краю круга виднівся напис незнайомими літерами.

– Дубко, зараз поїдемо в місто. Треба негайно викликати з Києва учених, – наказав капітан. – Мені думається, що для них є тут багато чого цікавого…

Поки міліціонер виполіскував лантух, капітан уважно розглядав напис на щиті. Нарешті, промовив, ніби сам до себе:

– Побий мене грім, якщо це не грецький напис… Страшно подумати, що все це багатство могло б піти на переплавку у саморобному тиглі бандита і неука Дзвонаря!

Дубко приніс лантух. Капітан обережно склав у нього скарб, і всі гуртом рушили до машини.