Текст книги "Слід веде до моря"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

ПОРЯТУНОК

Марта зупинилася в кущах і перевела дух. Погоні не було. Юрко теж не наздоганяв її. Де ж він? Невже потрапив у руки Дзвонареві?

Дівчина прислухалася. З замчища долинули якісь невиразні викрики. Потім усе вщухло. Запала така болісна тиша, що у Марти аж голова пішла обертом. «Юрку, Юрку, що ж там з тобою?» – стукнуло гостро в серце.

Потім хвилина розпачу минула, і Марта повернула назад. Вона знала, що на південному березі острова зарості підступають до самого замчища, а тому пробралась туди і причаїлась за густим кущем.

Ось із руїн поквапливо вибіг Глечик, а за ним – Дзвонар. Вони кинулись до моря, сіли в човен і попливли попід берегом, огинаючи острів зі сходу.

Сповнена найгірших передчуттів, дівчина помчала в замок. Та Юрка ніде не було. Вона обшукала всі закапелки, всі ями й провалля, однак не знайшла нічого, що б навело її на слід хлопця.

Невже вони його вбили і кинули в море?

Знесилена пережитим, прибита горем, Марта сіла на теплий камінь і прихилилася плечем до стіни, в якій зяяла чимала діра, ніби пробита артилерійським снарядом.

Раптом її увагу привернув якийсь гомін. Вона обережно висунулась у дірку, глянула вниз і мало не скрикнула. Там, внизу, на сіро-зелених хвилях, гойдався човен, в якому сидів Глечик з веслом у руках.

Дзвонар бовтався у воді, намагаючись пролізти у вузьку щілину в підмурку фортечної стіни.

«Там Юрко!» – здогадалась Марта.

Вона схопила важкий камінь, щоб пошпурити у ворогів. Але тут до її слуху долинуло чітке цокотання мотора.

Хтось плив на човні.

Глечик теж нашорошив вуха. Щось сказав Дзвонареві. Той вилаявся і поспішно поліз у човен.

– Заводь машину! – наказав Глечикові. – Гайда звідси!

Глечик завів мотора. Човен відчалив від замчища, повернув праворуч і поза південним берегом острова швидко поплив до міста.

Марта видерлася на стіну і побачила з північного боку, метрів за триста від замчища, моторний човен, а в ньому – батька. Його смугастий тільник і чорний флотський картуз із блискучим козирком здаля виразно виділялися на синьому тлі моря.

– Тату! Тату! – загукала дівчина, розмахуючи косинкою.

Батько помітив її і взяв курс прямо на неї. Хвилин за п'ять він пристав до берега. Марта вскочила в човен.

– Швидше! Там десь Юрко!

Старий Кравченко полегшено зітхнув, побачивши живу й здорову дочку.

Човен плив уздовж сірої похмурої стіни замку. Всюди було тихо. Марта уважно придивлялася.

Десь за цією вежею Дзвонар намагався схопити Юрка.

– Юрку, Юрку! – гукала вона, перехилившись через борт.

Раптом з бійниці долинув шурхіт, а потім показалась мокра голова Владика Хвостенка.

Марта вражено скрикнула, бо ніяк не сподівалася побачити його тут.

– Це ти?.. А де ж Юрко?

Хвостенко знеможено обіперся спиною на камінь. З заюшеного кров'ю рукава розтікалися по воді червонясті плями.

– Юрко теж тут. Тільки йому стало погано. Чекайте. Я зараз…

Він зник у темряві і повернувся із знесиленим Юрком.

Марта з батьком підняли хлопця на борт, а потім допомогли і Хвостенкові вилізти в човен. Не гаючи часу, Іван Іванович помчав до міського порту.

На півдорозі вони зустріли мотобот з міліціонерами і Степаном Бенедиктовичем та Сергієм. Іван Іванович зупинив човна.

– Швидше їдьте на Підгірну, номер чотирнадцять… До Онуфрія Івановича Глечика, – прошепотів Юрко, коли до нього схилилися Степан Бенедиктович і молодий чорнявий капітан міліції з університетським значком на кітелі. – Вони поїдуть туди. Дзвонар шукає щось коштовне…

– Дзвонар? – перепитав капітан і подивився на міліціонерів. – Так от куди залетіла пташка! Це небезпечний злочинець-рецидивіст. Спасибі, хлопче!..

– Візьміть з собою Марту і Сергія. Вони знають бандитів.

Марта пересіла на мотобот, а Степан Бенедиктович – у човен. Капітан помахав рукою, і мотобот помчав до берега.

ЩЕ ОДИН ЗЛОЧИН

Шофер таксі Олексій Максимович Мельник дуже любив свою роботу. До пасажирів ставився ввічливо, люб'язно. Їздив обережно, пам'ятаючи, що везе людей і їде по вулицях, де теж повно людей.

Тому дуже здивувався й обурився, коли на пристані, куди він щойно привіз пасажира, до нього в машину вдерлося двоє засапаних чоловіків, і молодший гаркнув з заднього сидіння:

– Батю, жени щодуху! На Підгірну! Матимеш троячку!

Однак Олексій Максимович сперечатися не став, бо зразу побачив, що цих не переконаєш. Вирішив їхати так, як їздив завжди.

Голуба «Волга» плавно рушила з місця. Хоч рух на вулицях був невеликий, та стрілка спідометра не перебігала за цифру 60.

– Швидше, хай йому чорт! – лаявся ззаду молодший пасажир. – Я запізнюсь на поїзд!

– Ми ж їдемо на Підгірну, а не на вокзал, – звів брови Олексій Максимович.

– Спочатку на Підгірну за речами, а потім – на вокзал!

– Встигнемо! Поїзд о котрій?

Стась Дзвонар – то був він – поглянув мигцем на годинник.

– Через двадцять п'ять хвилин.

– Через двадцять п'ять хвилин? Отже, на Підгірну ми доїдемо за п'ять хвилин, – міркував уголос шофер. – З Підгірної до вокзалу, якщо їхати через місто, ще п'ятнадцять. Але я вас повезу навпростець – через поле. Там ближче, і дорога краща. Замість п'ятнадцяти, доїдемо за десять. А разом – за п'ятнадцять хвилин ви будете на вокзалі. П'яти хвилин, я думаю, досить, щоб узяти речі. Не хвилюйтесь, ви встигнете на поїзд!..

Дзвонар пробубонів щось і замовк.

Онуфрій Іванович, похнюплений, схилився в кутку, заплющивши очі. «І навіщо я зв'язався з цим бандитом? Попався ти, Онуфрію, як лин у ятір!.. А все з-за дурного розуму!.. Думав обдурити бандюгу, а, бач, вийшло навпаки – він тебе пошив у дурні! І що було б заявити в міліцію, – його схопили б, дали б другий строк за втечу, а тобі – подяка… І ти був би кругом задоволений: і перед владою чистий, і в кишені залишилося б… І де він на мою голову взявся, проклятий!»

Поки їхали на Підгірну, йому пригадалося, як це було.

Влітку і восени позаминулого року, коли дно майбутнього Дніпровського моря ще було не затоплене, він працював нічним сторожем на механізованому майданчику будівельного тресту. Охороняв трактори, самоскиди, бульдозери та іншу техніку. Поряд з майданчиком працювала археологічна експедиція – розкопувала стародавнє поховання.

Спочатку там стовбичило багато ґаволовів. Але археологи, крім черепків, нічого цікавого не знаходили, й інтерес до розкопок швидко згас.

Згідно договору Онуфрій Іванович мав охороняти також ці розкопки. Правду кажучи, він потай глузував з учених. Вони, на його думку, тільки розтринькували державні гроші та ще й йому платили тридцять карбованців щомісяця. А втім, яке йому діло? Вони учені – їм видніше! Сказали охороняти порожню яму – він охоронятиме. Аби гроші!

Та одної ночі він пересвідчився, що яма декого цікавить.

Ніч була осіння, темна, але тепла.

Глечик сидів на лавочці під будкою і замріяно дивився на дрібненькі, мов мак, зорі. Між ногами тримав дебелого сукуватого костура, бо рушниці йому не належало мати. А думками ширяв бозна-де.

Раптом почув, ніби хтось шарудить землею і відхекується.

Невже якась чортяка копається в ямі?

Вік хутко підвівся і навшпиньки почав підкрадатися. З ями виразно долинуло чиєсь приглушене дихання. З переляку він відчув, як під картузом піднімається чуб, хоч добро знав, що ніякого чуба у нього на голові немає. Свят, свят, свят! Що за марюка!

Зазирнув яму – й обімлів. Там, у найтемнішому кутку, – світло від електричної лампочки на стовпі не досягало туди, – хтось рився.

– Хто там? – скрикнув злякано.

Темна постать на мить завмерла.

– Дядьку Онуфрію, це я, Стась Дзвонар. Не бійтесь…

Од серця відлягло: знайомий. Але запитав суворо:

– Що ти тут робиш?

– Як бачите, копаю, – засміявся Дзвонар.

Онуфрій Іванович знав, що той працює в експедиції копачем. Але ж то вдень! А чого він прийшов сюди вночі? Ні, тут щось не те! До того ж, усім відомо, що Дзвонар – злодій, не розминається з чужим, а потім крадене перепродує на базарі. Любить випити, а, випивши, бешкетує. Не раз сидів у тюрмі за хуліганство.

– Бачу, що копаєш, – відрубав Онуфрій Іванович. – Мені ще світить! Але хіба не знаєш, що вночі заборонено тут вештатись, а тим паче копати? Ану вилазь ік бісовому батькові! Бо стрілятиму!

І він приклав до плеча костура.

Та одразу ж і пожалкував.

Дзвонар раптом пошпурив убік лопату, видерся по драбині нагору і метнувся до Онуфрія Івановича.

– Кинь пукалку, діду! І не жартуй! – та, побачивши, що то палиця, розреготався злісно. – Ах ти, старе опудало, ще й лякаєш?

Він схопив Глечика за комір сорочки так, що тому перехопило подих. З тріском відлетіли ґудзики. Онуфрій Іванович хотів крикнути, але не зміг з переляку. Тільки забелькотав:

– Стасику! Стасю! Що ти хочеш зі мною робити? Я ж нічого. Я ж тільки пожартував! Іди собі з миром додому! Я нікому не скажу!

Дзвонар випустив його з рук, трохи подумав, а потім промовив досить люб'язно:

– Ось що, Онуфрію Івановичу, якщо не будеш дурнем, матимеш гроші! Багато грошей! Я не хотів би ні з ким ділитися, але коли уже так сталося, то я пропоную тобі мирову!..

– А що таке? – пожвавішав Онуфрій Іванович.

– У ямі є золото, – зашепотів Дзвонар. – Наприкінці робочого дня професор поставив мене в той куток, щоб я прокопав новий рів. Копнув я тричі лопатою – чую: заскреготало лезо! Оглянувся – ніхто не дивиться! Я нагнувся, прогріб землю, дивлюся – блищить! Мов сонце! Аж у серці запекло!.. Я затоптав те місце і почав порпатися в другому кінці. Аж до самого вечора. Тепер ти розумієш, чому я зараз тут? Який кому буде збиток, якщо ми тихенько викопаємо скарб і заберемо собі? Воно ж нічиє…

– Так-то воно так, – протягнув Онуфрій Іванович. – Нічиє. Та як упечуть у тюрягу, то дізнаєшся, чиє воно…

– Якщо по-розумному зробити, не упечуть!

Онуфрій Іванович дипломатично промовчав.

– Ми яму засиплемо, затопчемо. А завтра там працюватиме хто? Я ж таки. Ковирну кілька разів лопатою – і ніяких тобі слідів. Прийду раніш. Хай потім мене полають. А золото вже буде у нас! Його там, мабуть, чимало… Тільки – анічичирк!

У Онуфрія Івановича засмоктало під серцем.

І хочеться, і боязно. А якщо викриють? Що тоді? Цьому чортові Дзвонареві не вперше сидіти в тюрмі. Звик. Та й здоровий, молодий – витримає. А йому як там буде? Бр-р-р…

– Нічого не вийде! Я не дозволю! – підвищив голос.

Дзвонар одразу змінився, заклав руку в кишеню.

– Ну й чорт з тобою! Не хочеш – не треба! Заберу все сам! А щоб не було свідка, доведеться тебе, діду…

Він вийняв ніж.

Онуфрій Іванович зойкнув і благально простягнув до нього руки. З переляку ледве ворушив язиком.

– Чекай, Стасюню! Чекай! Дай передихнути! Чого ж ти зразу так… серйозно?.. Я ж нічого не кажу. Я згоден… згоден… Хіба ти не бачиш? Ну, давай домовимося… мирно…

Дзвонар погрався ножем, а потім заховав його в кишеню.

Вони працювали годину, а може, й дві. Власне, працював сам Дзвонар. Онуфрій Іванович сторожував.

Та ось, нарешті, Дзвонар виліз із ями. В руках тримав мішок. Не змовляючись, мовчки підійшли до ліхтаря, і там Онуфрій Іванович мало не збожеволів. У мішку справді було чимало золота: персні, келихи, якийсь великий круг та інші невідомі Глечикові речі. Правда, були й черепки та бронза… Але ж і золото!

У нього пожовкло в очах, обіперся на Дзвонареву руку.

– Як же ми поділимо? На вагу чи поштучно?

Дзвонар задумався. Потім сказав:

– Зараз ніяк. Треба переховати. Уже світає. Поки поділимо – настане ранок. Ще якийсь чорт побачить. То щоб ніяких несподіванок – приховаємо до слушного часу!..

Онуфрій Іванович погодився, і вони закопали знахідку в печері напівзруйнованого замку.

А другого дня п'яний Стась Дзвонар зчинив бійку і поранив ножем дружинника. Його заарештували, судили і дали сім років.

Скарб залишився в печері.

Онуфрій Іванович не довго роздумував, що з ним робити. Не ждатиме ж він сім років Стася! І однієї осінньої ночі розкопав тайник і все, що в ньому було, переніс до себе додому…

…«Волга» зупинилась. Дзвонар штурхонув кулацюгою Онуфрія Івановича, щоб швидше вилазив, а шоферові сказав:

– Чекай мене тут. Я зараз вийду.

Той мовчки кивнув головою.

– Де? – спитав Дзвонар, коли з Глечиком зайшов на подвір'я.

– У льосі… Прикопав… – тихо відповів Глечик.

– Дружина дома?

– А де б же їй бути? Напевне, дома.

– Гаразд. Ходімо! Дружину замкни в хаті, чи в коморі, чи де хочеш, аби тільки не показувала свого носа і не заважала нам. Та швидше повертайся!

Вони зайшли до хати.

– Ти ось що, Ганно, іди сюди! – сказав похмуро Глечик, суворо глянувши на дружину, що шила біля вікна.

Він відчинив двері в комірчину.

– А що там? – жінка відчула щось недобре.

– Швидше, коли тобі кажуть! – гримнув хазяїн і пхнув її в плечі. – Заходь!

Жінка зайшла. Клацнув замок.

– А тепер – до льоху! – сказав Дзвонар. – Та лопату не забудь!

По дорозі він прихопив з ліжка кольорове покривало.

Льох був мурований, цегляний, але з земляною долівкою. Глечик ввімкнув світло і став біля входу.

– Копай! Ну! – гримнув Дзвонар, нервуючи.

«Ударити лопатою чи ні? – гарячково думав Глечик. – Розмахнутись – і прямо в перенісся!.. А там буде видно! Ну, сміливіше, Онуфрію! Сміливіше! Чекай. А якщо він відхилиться і ти не приголомшиш його за першим разом? Він дужий, чорт! Зразу накинеться на тебе і ножакою під бік…»

Дзвонар підозріло глянув на свого напарника. Він, здається, здогадався, які думки промайнули у того в голові.

– Не дурій, діду! Не дурій! Ми ж друзі. Одною вірьовочкою зв'язані. Не бійся. Поділимось по-братерськи. Ну, починай!

Глечик важко зітхнув і почав копати. Земля була м'яка, піддавалася легко.

Незабаром заступ виколупнув шмат мішковини.

– Тягни! – наказав Дзвонар.

Глечик витягнув клунок, вогкий, у глині. Дзвонар спритно вихопив його в старого з рук, але той встиг міцно вчепитися за гузир. Шарпнув до себе.

– Ти ж казав – поділимось…

Дужий удар кулака обірвав його мову. Глечик заморгав очима і посунувся по стіні на долівку. Дзвонар зірвав з нього пояс, зв'язав ззаду руки, а в рот запхнув ганчірку. Потім клунок загорнув у покривало і швидко побіг сходами нагору…

Пасажирів не було довго. Минуло п'ять, десять, п'ятнадцять хвилин. Олексій Максимович стурбувався. Невже його обдурено?.. Невже втекли, не заплативши?

Та ні, ось один, молодший, іде. У руці ніс важкий клунок. Його ніхто не проводжав. Рвучко відчинив дверцята.

– Рушай! Запізнився! Такі телепні – зібрати не могли!.. Знали ж…

«Волга» повернула по Степовій за місто. До вокзалу було кілометрів п'ять. Щоб устигнути до поїзда, Олексій Максимович наддав газу. Мотор завив. Стрілка спідометра поповзла за 90. Промайнули останні будинки міста, зазеленіли поля і переліски. Машина легко летіла по добре укоченому путівцю. Потім пірнула в кучеряву гущавину гаю. За гаєм, – знав Олексій Максимович, – роздоріжжя: там розбігалися три дороги. Він скинув ногу з акселератора, притишив хід.

– Ой, зачекай! Зупинись! – почувся розпачливий вигук пасажира.

Олексій Максимович різко загальмував. Машина зупинилась.

– Що таке?

І в ту ж мить важкий удар у потилицю відкинув його наперед. Він ударився лицем об руль. Другий удар звалив його на сидіння…

ПЕРЕСЛІДУВАННЯ

Глечик відчув, що хтось бризнув йому в обличчя холодною водою. Розплющив очі – і завмер.

Що це? Він лежав у себе на подвір'ї, на моріжку, а над ним стояв з кухлем у руці молодий плечистий міліціонер.

Спочатку Глечикові здалося, що це сон. Але міліціонер раптом заговорив.

– Він отямився, товаришу капітан!

І тут Глечик запримітив, що з другого боку до нього схиляється капітан міліції Федорченко. Він його добре запам'ятав з позаминулого року, коли оцей Федорченко, тоді ще старший лейтенант, вів з ним у міліції довгу неприємну розмову і взяв підписку про те, що віднині він, Глечик Онуфрій Іванович, не займатиметься дрібною спекуляцією, а житиме з чесного трудового заробітку.

– А-а, давній знайомий! – вигукнув капітан. – Де ж ваш дружок?

Глечик підвівся, посоловілими очима глянув на капітана.

– Дзвонар?

– Авжеж.

– Який він мені дружок?.. Він хотів мене убити. Ножем… Бачите? І досі не прийду до пам'яті…

– Бачу. Де ж він?

– Не знаю. Напевне, втік.

– Ви приїхали на таксі? На «Волзі»?

– Еге ж.

– Якого вона кольору?

– Голуба.

– Номера не знаєте?

– Ні.

– А шофер який? Ви не можете його описати?

– Мого, може, віку. Сухорлявий, сивуватий. Більш нічого не запам'ятав.

– Гаразд, – капітан підвівся і звернувся до одного з міліціонерів, що стояли збоку. – Мартюк, ви залишитесь тут, біля затриманого. Якщо буде потреба, надасте йому необхідну допомогу…

– Я ж нічого не винен. Я ж…

Але капітан уже не слухав його.

– Дубко, Соколов, – у машину!

Скочивши в машину, капітан наказав шоферові їхати якнайшвидше, а сам припав до рації.

Сергій і Марта з цікавістю прислухалися до розмови, яку вів капітан з невідомим співбесідником.

– «Береза», «Береза», – викликав капітан. – Я – «Сосна». Переслідую злочинця по шляху з вулиці Степової до вокзалу… Він виїхав хвилин десять-п'ятнадцять тому голубою «Волгою». Таксі… Номер невідомий… Шофер сухорлявий, сивуватий, під п'ятдесят років. Подзвоніть у диспетчерську автопарку, виясніть номер машини. Негайно попередьте наш пост на вокзалі, щоб затримав пасажира голубої «Волги». Але боюсь, що ми запізнились. Тому вишліть ще одну машину: може, доведеться наздоганяти поїзд.

Раптом шофер різко загальмував.

– Капітане, дивіться!

З придорожньої канави, зарослої молодим бур'яном, хтось намагався підвестися.

Капітан і міліціонер вискочили з машини, підняли незнайомця, посадили на траві, прихиливши спиною до дерева.

– Хто ви? – спитав капітан тривожно, передчуваючи, що це ще одна жертва Дзвонаря.

– Я шофер. Мельник… Бандит, якого я віз… на вокзал, ударив мене. Украв машину… «Волга»… 34–89… Наздоганяйте! Швидше… А то втече.

Капітан перезирнувся з міліціонерами.

– Та-ак. Справа ще серйозніша. Тепер, коли «Волга» у його руках, сумнівно, щоб він поїхав на вокзал. Напевне, звернув на трасу. Але в який бік? На південь чи на північ? Може, просто в поле?

Мить подумавши, він сказав:

– Марто!

Дівчина вискочила з машини.

– Залишайся тут, біля цього чоловіка. Хвилин через десять-п'ятнадцять до вас під'їде швидка допомога. Я викличу її. Нікого не бійся. Ну, будь молодцем!

Марта лишилась.

Машина рвонула з місця і, набираючи швидкість, помчала вперед.

Капітан знову припав до рації..

– «Береза», «Береза»… Ви мене чуєте? Бандит Дзвонар украв таксі… Шофер Мельник лежить поранений на третьому кілометрі від шосе по дорозі на Степову. Вишліть туди швидку допомогу! Ви мене чуєте? Накажіть вислати всі оперативні машини, перекрийте всі дороги! Я поверну на північ, бо схиляюсь до думки, що він не ризикне їхати через місто.

На роздоріжжі було пустинно. Асфальтна дорога, що вела з міста до обласного центру, блискучою стрічкою звивалася серед зеленавих ланів і щезала за горою. Від неї до вокзалу відходила розбита бруківка.

Але на вокзал їхати не довелося. Зразу за лісосмугою, де дорога звертала ліворуч, вони побачили вантажну машину з піднятим капотом. Молодий шофер, що порпався в моторі, побачивши міліцейський УАЗ, підняв руку.

УАЗ зупинився.

– Гей, друже, – звернувся до шофера капітан, – ти давно тут стоїш?

– Та вже з годину.

– Ти не бачив, хвилин десять тому тут не проїжджало таксі?..

– Ні, не бачив…

– А може, ти не помітив?

– Ну, що ви. Я зупиняю кожну машину. У мене пробило свічку. У вас немає?

Шофер УАЗа вийняв з кишені дві свічки.

– Ось на! Старі, правда, але їхатимеш…

– Спасибі, – зрадів парубок.

– Розвертайся, Сидоровичу, – наказав капітан. – Без сумніву, Дзвонар вирішив використати «Волгу». Це ускладнює наше завдання.

– Але це його і найвразливіше місце, – промовив міліціонер Соколов. – Легше знайти машину, ніж людину. Поки він подорожуватиме на «Волзі», доти залишатиме за собою слід. Її бачать сотні очей.

Вони повернули на північ.

Мов у кіно, миготіли, залишаючись позаду, дорожні знаки і телефонні стовпи. Тонко гули тугі шини. Шофер учепився в руль, аж пучки на пальцях побіліли. Всі мовчали.

Сергій глянув на спідометр. Ого! 120 кілометрів на годину! Дух захоплює! Здається, що машина от-от одірветься від асфальту і полетить, полетить.

Поминули міст, греблю, і дорога пролягла по рівнині, понад морем, що блискотіло під весняним сонцем. Зеленою стіною стояв по заплавах високий очерет. Вдалині темніли у вибалках гаї, врунилися широкі килими ярини.

Зненацька за кущами промайнула голуба пляма.

– «Волга»! – вигукнув хлопець.

– Де? – кинувся капітан.

– Он там за посадкою!

Шофер збавив газ. Натиснув на гальма. Всі вискочили з машини схвильовані.

– Ну, де ж?

Сергій побіг попереду, міліціонери на чолі з капітаном поспішали за ним.

За лісосмугою спинилися: у вибалку, впритул до кущів, стояла голуба «Волга» з чорними квадратиками на дверцятах.

– Вона! – скрикнув міліціонер Дубко. – Дивіться: номер 34–89!

– Покинув! – розчаровано протягнув Соколов. – Пробив шину – і покинув! Шукай тепер вітра в полі!

– Чому? – зауважив капітан. – Якраз це дуже добре. Погляньте, з шини аж нитки повилазили. Знати, довго їхав на дискові. Ну, тепер, голубе, від нас не втечеш! За десять чи п'ятнадцять хвилин ти не встиг далеко відійти.

– Передачу – будь ласка.

– Якщо тільки не проголосував на шосе і не пересів на попутну машину, – додав Дубко.

Капітан задумався.

– Так, ти маєш рацію. По шосе йде багато машин…