Текст книги "Слід веде до моря"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

РОЗМОВА З МАТІР'Ю

День тягнувся так довго, як ніколи. Здавалося, йому не буде кінця. Книжка не допомогла: прочитаного не розумів, воно не доходило до його свідомості.

Нарешті, клацнув замок – і на порозі з'явилася мама. В руці господарча сумка, а з неї виглядали блискучі голівки пляшок з молоком та якась зелень. У другій – сітка з рожевуватою молодою картоплею.

Юрко швидко схопився – взяв сумку. Йому впало в око, що мама чимось заклопотана, стомлена. У її гарних чорних очах стояв сум, а обличчя було блідіше, ніж завжди. Невже причиною цьому – лист? Йому стало шкода матері.

– У тебе неприємності на роботі?

– З чого ти взяв?

– Видно…

– Ні, неприємностей на роботі немає. Стомилася.

Вона швидко приготувала обід – смачний суп з молодою картоплею та укропом, і вони пообідали.

– Я прочитав листа, – сказав Юрко тихо, але з притиском.

На якусь мить мама завмерла, рука її з чашкою застигла в повітрі. Потім кинула бистрий погляд на сина.

– Ти прочитав листа?

– Так…

– Ну, і…

– Ти відповіла… йому? – замість відповіді, знову запитав Юрко.

– Ні.

– Чому?

Мати довго мовчала. Юрко бачив, як раптом закам'яніло її обличчя, стиснулися і зблідли вуста, а між бровами різко окреслилася невеличка зморшка, якої він раніш не помічав. Він пожалів, що затіяв цю розмову.

Однак відступати вже не хотів та й нікуди було.

– Він мене тяжко образив… Ти не зрозумієш цього, сину. Та й рано ще тобі вникати в життя дорослих…

– Чому ж не зрозумію?.. Я вже не маленький.

Мати сумно усміхнулася і погладила рукою по шорсткій рудуватій чуприні, що в лікарні відросла і стала красивою хвилястою шевелюрою.

«Справді, не маленький… Он як витягнуло його за цю весну!» – подумала, а вголос сказала:

– Ти не знав його, і він тобі не потрібен!

– Але ж він мій батько! Як же не потрібен?.. І усвідомив свою помилку!

– Добра помилка! Поламав життя мені! Осиротив тебе! Для нього, мабуть, так просто – піти, повернутися…

– Ти не зрозуміла його листа… Або не хочеш зрозуміти… Адже він шкодує, що так сталось!

– Тепер шкодує, а тоді не думав, що образив мене, болю завдав!.. Як же я зараз можу його прийняти? – в голосі матері забриніла ображена гордість.

– Ніхто не каже приймати, – заперечив Юрко. – Але відписати йому ти можеш? До того ж – він не тільки твій колишній чоловік, а й мій батько! Який уже є, а батько!..

Юркові здавалося, що говорить він переконливо, але мати заперечливо похитала головою.

– І писати не хочу, він для мене чужа людина!.. Якщо я й любила його колись, то від цього почуття залишився один гіркий спомин… Я не можу простити його!.. І давай припинимо цю розмову!

Юрко почервонів. Ще ніколи мати не відкривала тайни своєї душі.

Після обіду Юрко знову довго сидів біля вікна над розгорнутою книжкою, але читати не міг.

Думки все тісніше і тісніше обступали його, мов чорні хмари.

Що робити? З ким порадитись? Із Сергієм або з Мартою? Це єдині близькі друзі… Та що вони можуть порадити? І як він їм відкриється, як розповість про такі важкі й малозрозумілі стосунки між батьками?.. Ні, вони нічого не повинні знати! Їм – жодного слова про це!

Тоді – кому ж? Хто підкаже, як бути?

Він перебирав у пам'яті знайомих, але ні на кому не міг зупинитися, – ні тьотя Леся, мати Сергія, ні Мартин батько не підходили для цього, бо від них і Марта і Сергій могли коли-небудь дізнатися про цю історію…

Стій! А що коли піти до Степана Бенедиктовича?

Перед очима сплив образ старого сивого вчителя. Ось кому все можна сказати, від кого можна почути розумну пораду!.. Безперечно, тільки до нього! І як він раніше не подумав?

Зірвався з місця і кинувся до дверей,

– Ти куди? – спитала з кухні мати.

Але Юрко вже не чув її слів. Як вихор, вилетів з квартири і швидко помчав по сходах униз…

ДВІ ЗУСТРІЧІ

І треба ж таке: на майдані Жовтневому, коли з-за універмагу повертав праворуч, ніс до носа зіткнувся з Сергієм. Іншим разом зрадів би, а тепер – досадно руйнуються всі плани. Від нього так легко не відкараскаєшся!

– Юрко? Ти до мене? Салют! – Сергій тріпнув розпатланим чубом і простягнув свою засмаглу п'ятірню і таємниче сповістив: – Є геніальна ідея!

Юрко іронічно усміхнувся.

– Ну, вже й геніальна!

Сергій ображено шморгнув носом.

– Та ти спершу вислухай, а потім критикуватимеш!

Вони відійшли вбік і стали під газетним кіоском.

– Ну, слухаю… Кажи!

Сергій по-змовницькому нахилився до Юркового вуха.

– А чому б нам не гайнути в плавання?.. Узяли б Марту, її човен – і в путь!.. Як ти на це дивишся? Га?

– Чекай! Чекай! У яке плавання? Куди?

– Ну, як – куди? По морю, звичайно…

– І в той же день тебе заверне з моря міліція, щоб ти знав! – остудив його запал Юрко.

– Не заверне! Я все обдумав! Ми ж не попливемо на фарватер, де ходять кораблі, а зробимо мандрівку по затоці, порибалимо біля безлюдних островів… Юшку зваримо… Ти уявляєш?

Юрко уявив намальоване Сергієм морське привілля, сонячні піщані береги островів, намет під верболозом, казанок над багаттям… А що? Справді, Сергій непогано придумав!

– А якщо Марта не захоче?

– Ну, сказав! Я Марту знаю!..

– А якщо батько не дасть човна?

Сергій засопів носом.

– Дасть! Будь певен!.. Якщо Марта захоче, то дасть! Або сам попливе з нами!

– Гм, ти все передбачив… Ну, що ж – ідея приваблива! – погодився Юрко. – Вважай, що я твій компаньйон!

– Тоді ходімо до Марти на переговори!

– Так відразу?

– А чого ж відкладати?

– Я зараз не маю часу… Мабуть, іди до Марти поки що без мене. Якщо ж сам не зможеш, тоді візьмеш мене на допомогу.

Сергій трохи подумав. Потім погодився.

– Гаразд. Тільки не довго швендяй і заходь до неї – поговоримо… Може, й справді потрібна буде твоя допомога. Згода?

– Ну, тоді домовились… Бувай! – Сергій тріпнув чубом і зник за рогом.

Юрко трохи постояв, а потім швидко почимчикував далі.

Степан Бенедиктович, у синьому фартусі, з запорошеними тирсою вусиками, нахилився під навісом біля циркулярки і щось випилював із пахучої соснової шалівки. Побачивши Юрка, вимкнув струм.

– Заходь, заходь, Юрію! Як твоє здоров'я?

– Дякую, добре, – Юрко зніяковів.

Виручив Степан Бенедиктович. Струснувши з одягу тирсу, взяв хлопця під руку – повів у сад до столу.

– Сідай… Розповідай, як живеш, чим займався після того, як виписався з лікарні… Голова не болить?

– Ні.

– Це добре. На море ходиш? Купаєшся? Рибу ловиш?

– Тільки збираємося з Сергієм, – відповів Юрко і, набравшись рішучості, додав: – Я прийшов до вас, Степане Бенедиктовичу, щоб розповісти…

Він завагався і замовк. Учитель враз посерйознішав.

– Кажи – чого? Я слухаю.

Юрко почервонів, не знаючи, як почати.

– Порадитись прийшов.

– Ну, ну, розповідай, Юрію! – підбадьорив учитель.

– Але це секрет.

– Ясна річ! Я розумію. Можеш не сумніватися, – таємницю буде збережено.

Юрко глянув прямо в очі Степанові Бенедиктовичу. Тихо сказав:

– Бачите, знайшовся мій батько. Не було, не було, а це раптом…

– Ну, й що? – так же тихо спитав класний керівник, нічим не виявляючи своїх почуттів.

– Я його ні разу в житті не бачив, не уявляю, який він… Хотів би зустрітися, поговорити, та мати і слухати про нього не хоче. – І Юрко розповів про батьків лист і про свою розмову з матір'ю.

Степан Бенедиктович слухав уважно, не перебиваючи, і тільки вряди-годи поглядав пильно на хлопця з-під густих острішкуватих брів.

Закінчуючи свою розповідь, Юрко знічено опустив плечі.

– Не знаю, що мені робити. І матір жалко, і батька хочеться побачити…

Степан Бенедиктович помовчав. Глибока зморшка пересікла його крутий лоб.

– А мама не заборонила тобі зустрічатися з батьком?

– Про це не було мови.

– Де батько живе?

– У порту Новому. Вулиця Полтавська…

– Ти знаєш, де це?

– Ні.

– До порту Нового по морю кілометрів десять-дванадцять… Можна катером… Ось так – через затоку, – вчитель махнув рукою на північний захід. – А якщо автобусом, по асфальту, то і всі двадцять п'ять…

– То ви мені радите поїхати до нього?

Степан Бенедиктович поклав руку на Юркове плече, цим самим даючи зрозуміти, що він з довір'ям ставиться до свого вихованця.

– А чому б і ні?.. Адже ти хочеш цього! Ти повинен знати, що життя – штука досить складна. Іноді не підозріваєш, яким боком воно повернеться до тебе. Ось саме зараз такі складнощі в житті твоїх батьків. І коли б їм допомогти, то вони, може, знайшли б спільну мову…

– А як їм допомогти?

– Простягнути батькові руку! Судячи з того, що ти розповів, він хоче з тобою зустрітися. Отже, поїдь до нього! Така моя порада.

– А мама?

– Бачиш, мама не має права заборонити тобі зустрітися з батьком. Та й не малюк ти уже!..

Юрко зрадів. Спокійні, розсудливі слова класного керівника розсіяли сумніви і вагання. Безперечно, треба їхати до батька! Знайти його! Поговорити!

Він підвівся.

– Дякую, Степане Бенедиктовичу. Я зрозумів вас… До побачення!

– До побачення, Юрію! Бажаю успіху!..

ЩЕ ОДНА ЗУСТРІЧ

Другого дня була неділя. Мати не поспішала вставати, а Юркові не лежалося. Як тільки над морем піднявся край неба, схопився з ліжка.

– Ти чого так рано, Юрчику?

Юрко почервонів, бо змушений був сказати матері неправду. Ще звечора він обміркував план поїздки до Нового порту, дізнався, що найзручніше їхати автобусом, котрий вирушає о сьомій ранку.

– Ти не турбуйся – спи. Ми з Сергієм домовились порибалити, – відповів якомога спокійніше.

– Порибалити! – усміхнулася мати. – І де ми ту рибу діватимемо?!

Юрко полегшено зітхнув, – мати нічого не підозріває. Швидко вмився, з'їв шматок пирога з яблуками і гайнув з дому. На автобусну станцію прибув вчасно.

Автобус весело котився по гладенькій асфальтній дорозі понад морем, обминаючи безкраю затоку, то віддаляючись від неї, то їдучи біля самого берега. За вікном пропливали неозорі поля, де гуркотіли комбайни, зелені гаї, синя морська далечінь…

Нарешті, з горба показався порт Новий. Це було чимале містечко, що виросло за останні роки. Життя йому дали не тільки море і новітній порт, а передусім – заводи й фабрики, зведені на рівних піщаних берегах. Від порту простягнулися широкі вулиці. На них стрункими рядочками пнулися ввись молоденькі топольки.

Аж тепер Юрко, сплигнувши з підніжки автобуса, по-справжньому почав хвилюватися. Ще б пак! Він побачить батька, про якого мріяв усе життя!

Сьогодні вихідний день, і батько, напевне, дома. Цікаво, як він зустріне його? Зніяковіє? Здивується?

Юрко розпитав, де знайти вулицю Полтавську, і за якихось двадцять хвилин уже стояв перед невеликим гарненьким будиночком, що виглядав з-за паркану світлими вікнами.

Тут його зовсім облишила сміливість. Зайти? А що він скаже батькові? «Добрий день, тату. Я твій син». А якщо батько не захоче з ним говорити?

А коли батько з радістю привітає його, то про що з ним говорити? Розповісти про своє життя? Чи про те, як потрапив сюди?..

Він несміливо взявся за клямку, лаючи в думці себе за слабкодухість. Аж тут рипнули двері – і на ґанок вийшла стара жінка в темному халаті. Побачивши у хвіртці незнайомого хлопця, зупинилася і вичікувально подивилася на нього.

– Добрий день, – привітався Юрко.

Стара у відповідь кивнула головою.

– Кого тобі?

– Я до вашого квартиранта. Мені потрібен… дядя Романюта, – пробелькотав спантеличений Юрко, який чомусь вважав, що перший, з ким він тут зустрінеться, буде обов'язково його батько, а не якась незнайома жінка.

– Василь Петрович? Його немає дома.

– Коли ж він прийде?

– А він не прийде…

– Не прийде? – в Юрковому голосі прозвучало розчарування. – Хіба він не живе у вас?

– Живе. І за квартиру платить справно. Та відколи стало тепло, весь час на Дніпрі.

– Як на Дніпрі?

– А так. Там спить, звідти ходить на роботу. Ти хто такий?

– Я? – Юрко не знав, що відповісти.

– Я з роботи. Мене майстер прислав, – невпевнено промовив він, гарячково думаючи, як спитати у старої, де ж живе батько.

Справді, не пояснювати ж чужій людині, навіщо він розшукує Василя Петровича Романюту і хто він йому доводиться.

– Для чого?

– Він на роботі потрібен. Скажіть, будь ласка, де його знайти.

Стара подумала, ще раз пильно глянула на Юрка, а потім сказала.

– Адреси він не залишав. Але розповідав, що живе в старій баржі десь на березі Дніпра. Рибу ловить, купається… Мабуть, йому там непогано, коли тижнями не приходить додому.

– Як же знайти ту баржу?

– Хтозна. Я не була там. Може, старий знає? – і загукала в хату: – Іване! Іване! Де живе Василь Петрович? Тут питають його.

Настала пауза. З хати не відповідали. Юрко завмер. Невже не дізнається, де живе батько? Невже даремно їхав сюди?

Врешті почувся старечий голос.

– Нижче порту, на піщаній косі. Баржа називається «Нептун».

Юрко подякував і повернув назад. Поминувши річковий порт, пройшов попід залізничним мостом і зупинився на березі тихої заводі, де стояли на приколі старі баржі, катери і новенькі моторні човни любителів водного спорту та риболовства.

Баржу «Нептун» Юрко помітив здалеку. Вона стояла на причалі біля піщаної коси, сіра, стара, з облупленою фарбою на бортах. Тільки назва була кимось недавно підмальована і здалеку кидалась у вічі.

У Юрка тьохнуло серце: на баржі, звісивши ноги за борт, сидів чоловік у голубій майці і, недбало тримаючи в зубах цигарку, пильно дивився на воду, де червоніли й біліли поплавки вудок. Невже батько?

Чоловік був загорілий, м'язистий, з густою копицею буйного рудого волосся на великій голові. Він не звертав ніякої уваги на хлопчака, що йшов берегом.

Юрко повернув до баржі.

Серце калатало в грудях, мов сполохана пташка. Наступила хвилина, заради якої він їхав сюди! Він швидко перебіг вузьким трапом і сплигнув на палубу.

Чоловік почув стукіт і підвів голову. Їхні погляди зустрілися.

І в ту ж мить Юрко зрозумів: перед ним – батько. Тут помилки не могло бути. І очі, і чуб, і ніс, і овал обличчя – все говорило про разючу подібність, яка не могла бути випадковою.

Юрко зупинився. Від хвилювання у нього забило дух і відібрало мову. Стояв і пильно, аж занадто пильно дивився на батька, все ще не вірячи – дійсність це чи сон?

Батько теж дивився на нього здивовано, з легким усміхом, але, видно, його здивування було викликане просто неймовірною розгубленістю хлопця, для якої він не знаходив причини й пояснення.

– Ну, здрастуй! Проходь – чого зупинився? – сказав привітно. – Я не кусаюсь. Якщо вже опинився на моїй посудині, то гостем будеш! Сідай. Розповідай, яке діло маєш?!.

Він підбадьорливо підморгнув. Юрко ступив два кроки наперед і знову зупинився. Язик задерев'янів.

– Доброго здоров'я, – пробелькотав глухо і замовк, не маючи сили вимовити слово «тату». – Я до вас…

– Бачу. Сідай поряд.

– Мене звати Юрком…

– Дуже приємно. Чудове ім'я.

На мить у батькових очах промайнув сум, а з обличчя враз щез усміх. Воно посерйознішало, стало напруженим.

– А прізвище моє Романюта, – випалив Юрко, з трудом пізнаючи свій голос.

– Що? – чоловік кинув вудку, яку тримав у руці, схопився на ноги. – Романюта?

Якщо до цього в Юрка ще й був якийсь маленький сумнів у тому, що перед ним його батько, то зараз він геть розвіявся. Збентеженість, радість, подив – всі ці почуття так яскраво вималювалися на його обличчі, були такі промовисті, що Юрко переконався остаточно: перед ним – батько!

– Так, Юрко Романюта.

– Син? – батько розставив руки ніби для обіймів, але враз опустив. – Юрко?

– Так, син…

Вони мовчки дивились один на одного, не зрушуючи з місця. Потім батько, перемігши хвилювання, швидко підійшов до хлопця і, як дорослому, подав руку.

– Ну, здоров, сину… Спасибі, що приїхав…

В його очах стояли сльози. Видно було, що він ледве стримує себе, щоб не схопити хлопця в обійми, і тільки щосили стискає Юркову руку, не помічаючи, що завдає йому болю, та розгублено усміхається.

– Я радий, що зустрівся з тобою, – Юрко і не помітив, як перейшов на «ти». – Ледве знайшов…

– Ще б пак! Мене знайти нелегко… Адреси в довідковому бюро не залишав… І мама приїхала?

– Ні, я сам, – тихо відповів Юрко.

Батькові щоки пойнялися рум'янцем.

Видно, йому ніяково було слухати від сина те, що мусив би сам знати.

– Я розумію…

Він похилив голову і замовк, ніби на кремезні плечі ліг важкий тягар.

Юркові стало шкода батька. Але разом з тим десь глибоко в душі ворухнулося почуття зловтіхи.

«Ага! Тепер ти каєшся! Тепер ти зрозумів, як гірко бути одинокому! А як же було матері? Мені, малому? Тоді ти не думав про нас? І тільки, коли залишився сам, одинокий, коли роки (до речі, скільки йому? Років сорок?) почали сріблити скроні і тягарем опускатися на плечі, тільки тоді ти згадав, що у тебе є дружина і син! Тепер відчуй, як це тяжко, коли від тебе відвертаються, не хочуть тебе признавати за рідного! Відчуй…»

Однак жаль узяв гору, і Юрко сказав словами Степана Бенедиктовича:

– Я не знаю, що у вас сталося з матір'ю. То ваша справа – самі й розбирайтесь. А я, як бачиш, приїхав…

Батько обняв його за плечі. На обличчі промайнула радість.

– Дякую, сину. Сьогодні у мене дуже щасливий день. Здається, щасливішого й не було ніколи… Ну, заходь до мого палацу, – і він показав на дощану надбудову баржі. – Відпочинемо, порибалимо, наваримо юшки – і наговоримося досхочу…

Та Юрко заперечив.

– Ні, тату, я в тебе не затримаюсь. Через годину відходить автобус, і мені треба встигнути на нього, щоб вчасно бути вдома. Так що порибалимо іншим разом.

– Шкода. Тоді поснідаємо в їдальні. Зажди на мене хвилинку – я одягнуся, – і він зник за дощаними дверима каюти.

Відвідувачів у чайній було мало, і їм швидко подали сніданок. Батько майже не їв, – розповідав про себе, розпитував Юрка. Його цікавило все: як Юрко навчається, в якому класі, чи є в нього книжки, зошити, одяг. Де вони жили з мамою? Де мама зараз працює?

Почувши, що вони вже живуть не на острові Довгому, а в новій квартирі, зрадів і запитав адресу.

– Ти мені дозволиш коли-небудь зайти до тебе?

– А як же мама? – почервонів Юрко.

– А я тоді, коли вона буде на роботі. Мені кожного дня доводиться бувати в місті, бо я працюю водієм вантажної автомашини, і під час обідньої перерви міг би на кілька хвилин заглянути.

Юрко подумав, що нічого не буде поганого, якщо батько зайде до нього на півгодини.

– Заходь, – погодився він. – Але так, щоб мама не бачила…

– Дякую, Юрчику, – сказав схвильовано батько. – Ми будемо з тобою щирими друзями? Правда?

– Будемо. А чому ж?

Розмовляючи з батьком, Юрко уважно приглядався до нього. Він запам'ятав його міцні натруджені руки, порослі рудуватими волосинками, густий, злегка хвилястий і теж рудуватий чуб, у якому пробивалася сивизна, дві зморшки, що залягли на лобі, і такі ж, як у нього, сірі очі. Ой, як би було хороше бачити його кожен день, ходити з ним по вулицях міста, як це робить Марта з своїм батьком, чи по березі моря, сидіти поряд за столом – і не в їдальні, а дома! Вони й справді могли б стати добрими друзями.

Годинник на стіні пробив одинадцяту. Юрко схопився.

– Мені пора… Ти проведеш мене до автостанції?

У МАРТИ

Сергій ждав його біля будинку сумний, набасурманений, ніби наковтався гіркого. Побачивши Юрка, відразу накинувся:

– І де можна вештатися стільки! Вже цілу годину отут виглядаю тебе! А ти ніби крізь землю провалився!

– Марту бачив?

– Та ні ж!

– Чому? Не було дома?

Сергій з досадою махнув рукою.

– Бачиш, я просто не ходив до неї.. Побоявся сам…

– Щось на тебе не схоже!

– Ти мене не так зрозумів… Я не Марти боюсь! Ще б чого! Боюсь невдачі: або Марта закомизиться, або Іван Іванович відмовить. Що тоді ми зробимо без човна?.. То ж я, ідучи, розміркував і вирішив діждатися тебе.

– Ну що ж, ходімо разом, якщо ти такий боягуз!

Сергій розплився в радісній усмішці і, штурхонувши по-дружньому Юрка межи плечі, підскоком рушив перший.

Вони ішли швидко, на ходу обмінюючись думками. Та, власне, й розуміли один одного з півслова, бо їх об'єднувала міцна юнацька дружба.

Гарні, прекрасні почуття стоять за цим хорошим дзвінким словом.

Дружба!

Хто не звідав цього почуття, хто не мав у житті хоч одного товариша-друга, якому б розкривав свої думки і таємниці, якому безкорисливо допомагав би в тяжкі хвилини і від якого ждав би такої ж допомоги в скрутний час, той навіки обікрав себе, збіднив своє серце, той не може вважати себе щасливим…

Щасливий той, хто має відданого друга, котрий поділяє і твою радість, і твоє горе. Бо здавна відомо: поділена радість – то дві радості, а поділене горе – тільки півгоря…

Дружба звеличує людину, подвоює її сили, окрилює душу. Справжня дружба завжди чиста, благородна і не ревнива. Вона не терпить неправди, нерівності, приниження і самоприниження. У неї високі і ясні, мов сонце, девізи – любов, довір'я і справедливість…Найщиріша дружба зав'язується в юності, коли серце тягнеться до серця, як залізо до магніта. І залишає слід на все життя!

Умій дружити!

І найміцніша дружба вимагає жертв: тактовності, щирості, уміння давати більше, ніж береш сам, а ще – готовності піти заради друга на все!

Така дружба – то велике щастя!..

Ось і знайома хата на горбку. Круг неї – молодий яблуневий садок, біля ґанку, на грядці, різнобарвні жоржини.

Марта саме прала білизну. Стояла по коліна у воді, засмагла, бронзовотіла, струнка, а навколо її ніг пузирилося біле шумовиння мила. Побачивши хлопців, вийшла на берег, струснула блискучими кучериками.

– Ну, що у вас стряслося? – глянула на їхні схвильовані обличчя.

– Ти знаєш, у Юрка є геніальна ідея, – почав було Сергій, але Юрко глянув на нього так, що він закліпав очима і замовк.

– Що ж це за ідея? – веселі Мартині очі лукаво усміхнулися.

– Ну, яка там ідея… Сергій завжди вигадає хтозна-що та ще й свою ідею припише комусь, – промовив Юрко. – Просто ми хочемо зробити подорож на човні. По морю… На острови…

– Ого! – Марта враз перестала усміхатися. – Уявляю, як це буде цікаво! А мене візьмете?

– Чого ж ми й прийшли! – буркнув Сергій. – Човен же твій.

Марта засміялася з простуватої безпосередності Сергія.

– Човен не мій, а батьків.

– Ну, а ти – батькова…

– Батько у тебе добрий, дозволить, – додав Юрко. – Та ось і він…

До них, розставивши пишні чорні вуса, шкандибав на своїй дерев'янці Іван Іванович.

– О-о, зібралася компанія! Здоровенькі були, хлопці! – привітався він, простягаючи руку. – Чого це ти, Сергію, вовком зиркаєш? Чи, може, накоїв що?

– Ні, – насторожено блимнув оком Сергій, знаючи, що від Івана Івановича можна ждати якої завгодно витівки.

– Як не накоїв?

– Та ні ж, кажу!..

– А ми зараз побачимо… Ану, чого це в тебе кишеня відстовбурчилася? Що там приховав? – І Іван Іванович ухопив однією рукою Сергія за чуба, а другою – поліз до нього в кишеню. – Дивись, якого добра напхав сюди!

І він витягнув із Сергієвої кишені жабу. Невеличка сіра жаба сумирно сиділа на широкій долоні Івана Івановича. Сергій сторопів.

– Е-е, та тут іще щось є! – вигукнув Іван Іванович і, випустивши жабу в траву, знову заліз до кишені. – Так я й думав! Годинник! Той, що зник у мене сьогодні вранці! А я вже нарікав на сороку-білобоку, бо, треба вам знати, сороки люблять поцупити що-небудь блискуче і затягнути до свого гнізда… Аж ось виявляється, що даремно нарікав… Тут така сорока!..

Він відпустив Сергіїв чуб, підняв угору старого кишенькового годинника, що висів на блискучому ланцюжку, і потряс ним над головою.

Сергій почервонів і не знав, що казати.

– Дядьку Іване, їй-богу, я і в вічі не бачив!.. Провалитися мені на цьому місці!

Юрко і Марта реготали. А Сергій стояв, мов облитий водою. Нарешті, Марта, витерши з очей сльози, сказала:

– Тату, не жартуй! Заховай свого годинника! Адже ти спритно засунув його до Сергійкової кишені…

– А жабу? – Іван Іванович розреготався так, що понад водою далеко-далеко покотився його веселий сміх.

– І жабу теж… Не сам же Сергій посадив її туди… Ти ось краще послухай, що ми надумали…

– Ну що ж, кажіть!

– Надумали таке, що потрібен твій дозвіл… Тож спочатку скажи, що дозволиш!

– Ще б чого!

– Ні, скажи, татусю! Скажи! – в голосі Марти вчувалася вимогливість вередливої дитини. Видно, вона знала, що батько не відмовить їй, але їй хотілося перед хлопцями похизуватися своєю владою над батьком, цією сильною, веселою і доброю людиною.

– Та вже де тебе дінеш, – дозволю… Тільки скажи швидше, що ж ви надумали, пуцьвірінки! Бо згораю з нетерплячки!

Марта посерйознішала, подивилася уважно на хлопців, потім на батька.

– Дозволь нам на човні зробити подорож на острови.

Іван Іванович перестав усміхатися.

– Куди?.. Та чи ви знаєте, скільки це кілометрів? Та ще й морем!

– Тим краще! Поживемо кілька днів робінзонами…

– Робінзонами!.. Зустріне міліція – зразу відправить додому!

– Та ми тільки по затоці… Ну, таточку, дозволь!

– Гм, ну, й підвела ти мене під монастир, дочко. Коли б знав… Та нічого не зробиш: дав слово – дотримуй!.. Човна беріть… Але ж човен – це тільки півділа.

– А що ж іще треба? – спитав Юрко, полегшено зітхнувши.

– Якщо вже так, то треба добре підготуватися! Зважте, що це не просто прогулянка. Це робиться не на ходу. Ходімо ближче до хати – складемо список усього необхідного…

Вони піднялися на горб, до хати, пройшли в садок і сіли до столу під деревами. Марта винесла зошит і ручку, розкреслила першу сторінку, а на палітурці написала: «Вахтовий журнал».

– На правах старшого, – почав Іван Іванович, – передусім назначу капітана. Ним буде Юрко! Тож усі повинні безвідмовно виконувати його накази і розпорядження! Зрозуміли?

– Зрозуміли, – з готовністю відповів Сергій.

– А тепер подумаємо, що вам треба взяти з собою, – сказав Іван Іванович.

– Передусім – гроші! – випалив Сергій.

– Звичайно, гроші теж потрібна річ… Гадаю, що десять карбованців на брата досить…

Після гарячої дискусії вирішили брати тільки найпотрібніше, те, без чого справді ніяк не обійтися.

Тільки тепер, прочитавши список найпотрібніших речей, майбутні мандрівники зрозуміли, що навіть така невелика подорож вимагає ретельної підготовки.

Вирішили вирушити в путь через два дні ранком.

Тут же розподілили обов'язки: Іван Іванович мав пофарбувати човен, Юрко – дістати намет, а також купити хліб, сухарі, сіль, консерви, сірники. Сергій – олію, сало, акваланг, рибальські снасті. Марта – все для кухні. Кожен мав узяти з дому ковдру і лижний костюм.

Юні мандрівники ще довго обговорювали деталі майбутньої подорожі. Їх брала нетерплячка: коли б швидше минали ці дві доби, відведені на підготовку. Швидше б у путь, у манливі, незвідані далі!..