Текст книги "Слід веде до моря"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

БЕЗСОННА НІЧ

Марта і Сергій заснули, а Юркові було не до сну – лежав горілиць з розплющеними очима і думав. Як одразу ускладнилося його життя! Знайшовся батько! Людина, яку так хотів побачити… І ось батько тут, поряд. Можна встати і піти до нього – поговорити. Аж не віриться. Ніби це не дійсність, а сон.

І все ж він тис батькову руку, чув його голос, бачив його так близько.

Він йому подобається. Міцний, загорілий, голубоокий, з густим рудуватим чубом, що буйною хвилею здіймався над чолом, з дрібненькими зморшками під очима і загрубілими від роботи руками.

А ще сподобалася батькова усмішка. Юркові здається, що так привітно можуть усміхатися тільки добрі люди. Але чи батько – добра людина? Чи не оманливе перше враження? Адже скільки горя завдав він матері! А йому, малому?..

Тихо хлюпоче в Дніпрі вода. В ній, відбившись, як у дзеркалі, мерехтять сріблясті зорі. Юркові думки снуються і снуються і не дають хлопцеві спочину.

Як складуться у нього стосунки з батьком? Чи переростуть їхні зустрічі у довготривалу дружбу? Що думає про це батько? Які його наміри? З листа видно, що він багато пережив і не від того, щоб повернутися до сім'ї, яку так необачно втратив. Як поставиться до всієї цієї історії мама? Адже вона здавна, скільки Юрко пам'ятає, суворо осуджувала батька за зраду. Чи знайде вона в собі сили простити його?

Юрко тихо, щоб не розбудити друзів, підвівся і виліз із намету. Сів на прохолодному піску і задивився у далечінь. Ніч була місячна, зоряна, і Дніпро здавався могутнім чарівним велетнем, що приліг відпочити під синім шатром. Десь далеко гуркоче поїзд, подає сигнал пароплав, а тут, у заводі, тихо й спокійно.

Юрко поглянув на баржу. Чи не видно батька? Ні, не видно. Мабуть, спить у своїй затишній каюті. А може, і він не спить… Піти до нього? Поговорити?

Його думки були перервані тихим ритмічним стуком мотора. В затоку повільно входив човен.

«Пізно якийсь рибалка повертається на стоянку», – промайнуло в Юрковій голові.

Човен поволі наближався. Порівнявшись із баржею, причалив до берега. Мотор замовк. В ту ж мить темна постать стрибнула на освітлений місяцем сірий пісок, і Юрко здригнувся від несподіванки. Йому здалося, що в незнайомцеві він упізнав Стася Дзвонаря. Хлопцеві перехопило подих. Невже то він? Звідки ж тут узявся?

Юрко завмер. Боявся поворухнутися. Так і є – Дзвонар! Недалеко ж утік! Але що йому тут треба? Невже вислідив їх? А човен, здається, Владиків?.. Так, тепер ясно, кого вони сполохали на безлюдному острові.

Тим часом Дзвонар оглянувся і почав поволі скрадатися вздовж баржі. Ось він зупинився, вдивляючись у напис на борту. Потім ступив на трап і обережно, щоб не рипіли дошки, зробив кілька кроків. На палубі зупинився і знову прислухався. Пересвідчившись, що всюди тихо, підійшов до віконця надбудови і постукав у шибку.

«До батька! – Юрко здивувався ще більше. – Невже батько знайомий із Дзвонарем? Як? Звідки вони знають один одного?»

Дзвонар постукав удруге. Віконце розчинилося, і в ньому показалася чубата голова.

– Хто тут? – почувся батьків голос.

– Тс-с-с! Не кричи, Василю! – приглушено прогудів хрипкий бас. – Це я – Стась Дзвонар. Впізнаєш?

– Дзвонар? – у батьковому голосі прозвучав неприхований подив. – Звідки ти?

– Звідти. Ну, розумієш? Та спочатку впусти, не бійся. Поговорити треба.

– Зараз, – відповів батько, і його голова зникла з освітленого місяцем вікна.

Дзвонар шуснув боком у прочинені двері.

«Так от воно що! Виходить, батько знає Дзвонаря з тюрми! Невже ж він такий, як і Дзвонар?»

Зопалу Юрко хотів розбудити Сергія і Марту, але, поміркувавши, вирішив діяти інакше. Ховаючись у тіні, наблизився до трапа і нечутно піднявся на палубу баржі. Серце шалено калатало, бо розумів, що зустріч із Дзвонарем не віщує нічого втішного.

Тихенько пробрався до корми, куди виходило віконце батькової каюти, і, почувши голоси, причаївся. На щастя, віконце залишилося відчинене, і чути було кожне слово.

– Скажу тобі відверто, Василю, – я утік з тюрми. Уже кілька місяців на волі… – казав Дзвонар.

– Хіба це воля? – перебив його Василь Петрович. – Ти, як той пес, що зірвався з цепу, – все боїться, що знову припнуть!

– Ну й хай! І все ж – я на волі! Сам собі господар! А спіймають, то не повісять же, а запакують у ту ж каталажку!

– Ну, гаразд. Кажи, чого ти прийшов до мене?

– Куди ж мені йти? Потрапив у скрутне становище і згадав, що тут є десь друг Василь Романюта…

– Ну, вже й друг…

– А що ж? Хіба не разом сиділи за гратами? Не з одного котла сьорбали баланду?

– З одного. Було таке… Тільки в друзі, хлопче, до мене не набивайся! Не за однакову провину сиділи!

– Може, видаси?

– Видати – не видам! Не бійся! Сам попадешся!

– Спасибі й на тому…

– До речі, як ти мене розшукав?

– А-а, боїшся? Не бійся – все зроблено чисто: на слід не наведу. Адресу взяв у довідковому бюро і заявився до твоїх старих, ну, а вже вони направили мене сюди…

– З чим прийшов?

Дзвонар хихикнув:

– От з цього б ти й починав, Василю. Прийшов за допомогою.

– Якою?

– Мені потрібні гроші, документи і акваланг.

– Що? Акваланг? Ну, приміром, для чого гроші і документи, я розумію. Але акваланг…

– Потім зрозумієш. Почнемо з найпекучішого – гроші маєш?

– Карбованців двадцять-тридцять можу дати.

– Не багато. Але й за це спасибі. А документи?

– Ну, знаєш, я ж не паспортний стіл..

– Ти можеш купити у братви…

– Я з такими не знайомий.

– Познайомишся!

– І не подумаю!..

– Без документів я засиплюся.

– Ну й засипайся. Адже знав, на що йдеш!

– Ось яка у тебе мова!.. А ти не думав, що коли я засиплюсь, то й тобі змелеться?

– Чого б то?

– Ну, як же! Хіба забув, що ти допоміг мені втекти з тюрми?

– Щось не пам'ятаю такого.

– А пригадай суботник. Ти був розконвойований і вільно виїздив на машині з табору…

– Ну й що?

– Того дня я виїхав разом з тобою…

– Такого не було!

– Ну, ти ж пам'ятаєш, що я підходив до тебе, щоб закурити?

– Пам'ятаю.

– І я ще сказав, що сьогодні, під час суботника, легко можна драпонути…

– І це пам'ятаю.

– От я і втік на твоїй машині…

– Не було цього!

– А я скажу, що було!

– Ти шантажуєш?

– Ні, тільки хочу нагадати тобі, що ми одного поля ягоди. І нечесно кидати товариша в біді! Я прошу зовсім небагато…

– Я сказав, що грошей, скільки можу, дам. І акваланг можу купити чи дістати. До речі, для чого він тобі?

– Люблю мудрих людей, – голос Дзвонаря пом'якшав. – Отак би ти й зразу говорив, а то затявся – не хочу, не можу, не знаю!.. Ти мені, братику, допоможи на копійку, а Дзвонар віддячить тобі на сто карбованців! Ти ось питаєш – навіщо тобі акваланг? А може, я скарб знайшов під водою? Витягну – і тебе не забуду! Матимеш кусок! Але дістань мені який-небудь папірець. Не можу ж я без паспорта! Сам розумієш.

– Я вже сказав – гроші дам, акваланг постараюсь дістати… А документів не проси – не буде! Ні справжніх, ні липи! Бо це пахне знаєш чим? Знову туди я не хочу…

– Ну й боягуз ти, Василю, ось що я тобі скажу! З тобою, бачу, каші не звариш! Ну, гаразд, давай гроші – та не скупись! Менше півсотні не візьму – і не давай! А за аквалангом приїду післязавтра – тож завтра мотнись по місту, розшукай!

Розмова урвалась. Настала тиша.

Юрко заглянув у вікно. Дзвонар сидів біля столу, а батько пройшов до вішалки, де висіли його речі, вийняв з кишені кілька десяток і, не відраховуючи, повернувся до Дзвонаря.

– Ну, ось – дивись, Стасю, – промовив. – Це всі мої гроші – вісімдесят карбованців. Тобі зараз я дам тридцять, а решту залишу собі – ти ж просиш акваланг купити. Чи не так?

– Купи обов'язково! До зарізу потрібен!

– Ну, от! А на акваланг теж потрібні гроші…

– Ну, гаразд. Давай тридцять. А післязавтра я навідаюсь у такий же час! Жди мене! Бувай здоровий! – і, не подаючи руки, рушив з каюти.

Юрко причаївся в темному кутку.

Дзвонар вийшов на палубу, трохи постояв, ніби роздумуючи над чимось, а потім швидко збіг по трапу на берег, сів у човен – і запустив мотор…

БУДЕМО ВІДВЕРТІ, БАТЬКУ!

Переждавши, поки Дзвонар зник у темряві за піщаною косою, Юрко вийшов із своєї схованки і заглянув у віконце.

Батько сидів на ліжку, підперши голову кулаком. Видно, поява давнього знайомого не на жарт схвилювала його.

Юрко тихенько постукав. Батько здригнувся і підвів очі.

В них промайнуло напруження, мабуть, подумав, що повертається Дзвонар. Але, побачивши у вікні Юрка, радісно усміхнувся.

– Юрко? Ти?

Батько схопився з ліжка – відчинив двері. Подав синові стілець, на якому щойно сидів Дзвонар.

– Ти чого так пізно? Щось трапилось?

– Трапилось… – Юрко пильно глянув батькові в очі. – Будемо відверті, батьку, – у тебе був Дзвонар…

З батькового обличчя враз злетів усміх.

– Ти його знаєш? Звідки?

– Це злочинець, грабіжник. Він хотів убити мене, – і Юрко розповів про зустріч із Дзвонарем на острові, про викрадення ним скарбу і втечу. – І, виявляється, що це твій друг. От ніяк не сподівався!

– Чекай, чекай! – вигукнув батько. – Якщо ти чув нашу розмову, то міг зрозуміти, що він мені зовсім не друг і не товариш. Просто знайомий… Довелося разом бути там…

– Однак ти дав йому гроші і пообіцяв дістати акваланг!.. До речі, ти знаєш, для чого йому акваланг?

– Ні.

– Він сказав, що знайшов скарб під водою. Так от – я думаю, він не знайшов його, а заховав. А тепер хоче дістати…

Батько уважно подивився на сина.

– Знаєш, Юрку, ти, мабуть, маєш рацію!

– Тепер бачиш, хто такий Дзвонар! А ти дав йому гроші…

– Хто ж знав! Ось він прийде післязавтра, то упіймає в мене облизня!

Юрко помітив рішучість і гнів у батькових очах. Йому враз стало радісно на серці. Отже, батько – не злочинець і нічого не має спільного з Дзвонарем! Та… якщо батько відмовить Дзвонареві у допомозі або налякає його погрозами, той враз утече з міста. І знову загубиться його слід. Ні, треба щось робити. От коли б тут був капітан Федорченко…

Згадавши про капітана Федорченка, Юрко ляснув себе рукою по лобі. Чекай! Адже ж, напевне, у нього є телефон – тож можна подзвонити. Або просто – у міліцію. Як він не подумав про це раніш?

– Татку, одягайся! – вигукнув, схоплюючись з стільця.

Батько здивовано підвів брови.

– Ти що! Куди серед глупої ночі?

– Підемо в місто. Замовимо телефонну розмову з капітаном Федорченком.

– З яким капітаном?

– Він розшукує Дзвонаря. І скарб. І мене врятував від смерті…

– Одначе з ним можна і завтра поговорити. Не горить же!

– Завтра може бути пізно. Або капітана не застанемо на службі. А зараз він напевне дома, – не здавався Юрко.

Батько задумався.

З цікавістю і захопленням дивився на сина. Від того погляду Юркові стало ніяково.

– Чого ти так дивишся на мене?

Батько усміхнувся. Круг очей у нього збіглися дрібненькі зморшки – і погляд враз потеплішав.

– Радію, що такий у мене вже дорослий і розумний син.

– Хм, коли б ти ще десять років десь галалайкав по світах, то у твого б сина і вуса виросли…

Тепер зніяковів батько. Юркові навіть здалося, що на його засмаглих вилицях зарожевів рум'янець.

– Ну, навіщо ти так, Юрасю? Що було – те минуло… Тепер ти – мій син. І я хотів би, щоб ми від сьогодні подружили, як найкращі друзі!

Юрко зрадів, обличчя його заясніло.

Батько швидко одягнувся, дмухнув на свічку – і вони вийшли на палубу.

Над Дніпром стояла тиша. Щербатий місяць поволі плив по неозорому небі, спокійно оглядаючи принишклу землю.

Юрко глянув на свій намет, де спали Сергій і Марта, і подумав, що безсоння теж іноді приносить користь. Адже коли б він був заснув, то проспав би цю неспокійну ніч, наповнену такими несподіванками.

ТЕЛЕФОННА РОЗМОВА

Була друга година ночі, коли вони добралися до пошти і замовили розмову.

Чекати довелося недовго. Незабаром їх запросили до кабіни. Трубку взяв Юрко. В ній загуло, затріщало, і почувся далекий голос:

– Я слухаю.

Юрко вперше говорив по телефону, і йому було трохи моторошно.

– Це капітан Федорченко? Петро Іванович?

– Так точно.

– З вами говорить Юрко Романюта… Пам'ятаєте?

– Аякже! Звичайно, пам'ятаю. Ти звідки, Юро? Що трапилося?

– З порту Нового. Стась Дзвонар тут!

– Що-о? Де ти його бачив?

– На Дніпрі. Має моторний човен…

– Чим же він займається?

– Шукає гроші, документи і акваланг…

– Акваланг? Це цікаво!.. Ну й що – знайшов?

– Грошей дістав трохи. Документів – ні. А акваланг йому пообіцяли на післязавтра, тобто – вже на завтра…

– Хто пообіцяв?

Юрко не знав, що відповісти, і замовк. Сказати – батько? Ні, цього він не може сказати.

– Ну, чого ж ти мовчиш? Чи не знаєш? – спитав капітан Федорченко.

– Та ні, знаю…

– Хто ж це?

– Це… Василь Петрович Романюта…

На цей раз довгенько мовчав капітан Федорченко, видно, обмірковуючи почуте.

– Твій родич? – нарешті, спитав він.

– Так…

– Де ж він?

– Ось тут, біля мене.

– Ага, це добре. Отже, виходить, на нього можна цілком покластися?

– Я ручаюся за нього, – твердо відповів Юрко і глянув на батька: йому здалося, що батько все чує.

– А як ти потрапив у порт Новий?

– Ми з Мартою і Сергієм зробили подорож на човні.

– Де ж твої товариші?

– Вони спокійно сплять у наметі на березі Дніпра.

– Гм, гаразд. Все це дуже цікаво!..

– Що ж нам робити, Петре Івановичу?

– Вам – нічого. Пливіть додому.

– Як – нічого? – здивувався Юрко. Він був вражений. – А Дзвонар?..

– Слухай, Юрко, – за повідомлення – спасибі. Але ні тобі, ні твоїм товаришам не слід показуватись на очі Дзвонареві. Щоб не сполохати його! Зрозумів?

– Зрозумів.

– Отже, повертайтесь додому! І не хвилюйтесь – Дзвонар ніде не дінеться. Йому не пощастить зникнути з нашого поля зору.

– Зрозуміло. А як же скарб?

Капітан засміявся.

– Ось що тебе турбує! І скарб знайдемо. Але при одній умові – якщо не сполохаємо Дзвонаря! Бо інакше – не бачити нам скарбу, як своїх вух. Зрозумів?

– Так.

– Отже, бажаю успіху! А тепер дай трубку Василю Петровичу. До побачення!

– До побачення, – тихо відповів Юрко і підвів очі на батька. – Капітан просить тебе.

Той узяв трубку – дмухнув у неї.

– Василь Петрович Романюта слухає.

– Доброго здоров'я, Василю Петровичу. Ви Юрків батько?

– Так. А звідки ви дізналися? – Василь Петрович не приховав подиву.

– Не важко здогадатися. Та ще коли знаєш, що Юрка по-батькові – Васильович… Та не в цім справа. Звідки ви знаєте Дзвонаря?

– До весни цього року я сидів разом з ним. Звідти і знаю…

– Он що! Отже, він просив у вас гроші, паспорт і акваланг?

– Так.

– Ви згодні нам допомогти, Василю Петровичу?

– Безперечно.

– Тоді все, що він просить, дістаньте для нього!

Старший Романюта мовчки дивився на Юрка, знаючи, що той усе чує.

– Пробачте, але не все, що він просить, я маю можливість дістати. Грошей я йому трохи дав – на тиждень вистачить, якщо не пиячитиме. Сьогодні пошукаю акваланг.

– У нас є! Ми дамо! – загукав Юрко.

– Ну от, Юрко каже, що акваланг знайдеться. Щодо паспорта…

– В цьому ми допоможемо. Сьогодні, о десятій годині, зайдіть у міський відділ міліції. Звернетесь до майора Кузьменка. Я з ним поговорю. Може, навіть і паспорт доведеться дати. З нашими документами він завжди буде у нас на прикметі…

– Отже, детальні вказівки одержите у майора Кузьменка, – я з ним про все домовлюсь. А дітей відправте додому! І чим швидше – тим краще! Щоб не сталося лиха! До побачення!

– Дякую. До побачення!

Василь Петрович ще довго держав у руці трубку, потім поклав, глянув на сина і серйозно, як дорослому, сказав:

– Юрко, ти чув усе, що казав капітан Федорченко? Правда? Бо і я чув, коли ти говорив.

– Чув.

– Ну от, – про документи для Дзвонаря нікому ні слова! Навіть друзям! І сьогодні ж – піднімайте парус і гайда додому!

– Але ж… – хотів заперечити Юрко. Та батько суворо відрізав:

– Ніяких «але»! Щоб сьогодні ви знялися з якоря і вийшли в море! І тримайтеся берега – а то бандит на моторному човні! Наздожене, впізнає – і кінець!

Вони вийшли на пустинну вулицю.

Місто спало, потонувши в свіжу нічну прохолоду. Тихенько шелестіли дрібним листям тополі, важко задумалися клени. Місяць стояв у зеніті і щедро поливав землю своїм голубувато-срібним промінням.

Деякий час ішли мовчки, і десь у дворах, за будинками, дзвінко відлунювалися їхні кроки. Заговорив батько.

– Юрасю, ти сьогодні вирушиш у дорогу, але не думай, що ми з тобою більше не зустрінемося. Як мама собі хоче, а я вирішив, що буду поблизу від вас. Подам заяву про звільнення з роботи і переїду у ваше місто. Ти не заперечуєш?

– Ні, звичайно.

– От і добре… Ми ще з тобою поплаваємо по морю, порибалимо! – і він обняв сина за плечі.

КАПІТАН ФЕДОРЧЕНКО

На другий день по приїзді додому Юрко встав пізно. Мама уже пішла на роботу, залишивши в кухні на підвіконні сніданок.

Настрій був чудовий. Після стомливої подорожі добре виспався. Відчував таку легкість у всьому тілі, що, здавалося, вийди на гору, підстрибни – і полетиш, полетиш.

Зробивши зарядку і вмившись, узявся за сніданок. Снідав стоячи, бо сісти було ні на чому. Їв, а думками був на березі Дніпра, де стоїть хата Марти, уявляв, що зараз робить дівчина.

Його думки перервав дзвоник.

Хто б це міг бути?

Він клацнув замком – двері відчинилися. На площадці стояв капітан Федорченко.

– Ви? – здивувався і одночасно зрадів Юрко.

– Я. Добрий день. Дозволиш зайти, Юрко?

– Будь ласка. Заходьте. Тільки у нас – бачите? – і сісти ще ніде…

– Не турбуйся. Я, власне, за тобою. Час маєш?

– Маю. Канікули ж.

– Ось і добре. Тоді збирайся – поїхали.

– Куди?

– Спочатку до твоїх друзів, – вони мені теж потрібні. А потім – у міліцію. Порадимося.

– А що мені збиратися? Я готовий, – сказав Юрко.

– Тоді ходімо.

Капітан був невисокий, але стрункий. Обличчя мав по-дівочому красиве, ніжність і білизна якого ще більше відтінялася чорним, як воронове крило, волоссям. Та найбільш примітними в зовнішності капітана були очі – сині, лагідні, опушені густими чорними віями.

«Ніяк не схожий на міліціонера, – подумав Юрко. – Йому б піонервожатим бути або вчителем».

Внизу їх ждала машина.

– Показуй дорогу, – сказав капітан, запрошуючи хлопця на переднє сидіння. – Хто ближче живе – Сергій чи Марта?

Через півгодини всі четверо – Юрко, Марта, Сергій і капітан Федорченко – зайшли в приміщення міліції.

Кабінет у капітана був невеликий: стіл, шафа, сейф, диван і кілька стільців. Та ще на стіні – велика карта міста.

– Сідайте отут, на дивані, щоб видно було карту, – сказав капітан. – Розмова буде серйозна…

Сам він сів не на своє робоче місце, за столом, а тут же, біля дивана, на стільці. Помовчавши якусь мить, капітан Федорченко сказав:

– Дякую вам за ту допомогу, яку ви подали нам у розшуках небезпечного злочинця і скарбу, викраденого ним.

– То скарб уже знайшли? – вихопився Сергій.

– Чого поспішаєш? Помовч! – Юрко стиснув рукою його коліно.

– Скарб іще не знайшли, – усміхнувся капітан. – Але я не сумніваюся, що знайдемо. Ми тут з товаришами розробили один план, з яким я вас хочу зараз познайомити, оскільки на вас покладається досить відповідальне завдання.

Друзі переглянулись. У Юрка від захоплення заблищали очі, а Сергій став куйовдити п'ятірнею свою чорну густу чуприну.

– Скажу вам по секрету: Дзвонаря ми могли б і зараз узяти, але тоді може статися так, що загине скарб, а правильніше сказати – загинуть дуже важливі для науки археологічні знахідки. Ми про них дещо знаємо з показань відомого вам Онуфрія Глечика. Виявляється, то дуже красиві золоті та бронзові речі – статуетки, кубки, блюда, вази, жіночі й чоловічі прикраси, зброя. Загальна вага скарбу, на думку Глечика, близько двох пудів! Дзвонар, тікаючи на таксі з міста і помітивши, що його переслідують, утопив скарб у Дніпрі…

– О! – не втримався Сергій.

– Так, утопив. Десь на мить зупинився, кинув клунок у воду і поїхав далі, аж поки не запоров машину і не зник у плавнях. Тепер він, маючи акваланг і моторний човен, сподівається його видобути з-під води і заховати в іншому, більш надійному місці.

– Якщо ви це знаєте, то чому не заарештуєте Дзвонаря і не примусите його розповісти, де скарб? – спитав Юрко.

– А якщо він не скаже?.. Він привласнив скарб, що належить державі. По закону всі скарби, археологічні знахідки і цінності, знайдені будь-ким, мають бути передані державі. Дзвонар тікає із тюрми! Тікає, знаючи, що за втечу, як правило, подвоюють строк… Це тяжка, сувора кара. Але, як бачимо, він свідомо пішов на це. Виникає запитання: невже він розраховував на те, що його не спіймають? Навряд. Не такий він наївний. Отже, залишається одне пояснення: він утік заради скарбу! – Капітан зупинився біля столу, задумливо глянув у вікно. Після паузи вів далі: – Йому не пощастило до кінця виконати свій задум. Ви стали на перешкоді. Забравши у Глечика клунок зі скарбом, він їде на таксі. Але, мабуть, у той час, коли міліцейська машина піднімалася Підгірною до будинку Глечика, він помітив її і зрозумів, що його переслідують і що у нього дуже мало шансів на втечу. Тоді він оглушив важким ударом у голову шофера і сам сів за кермо «Волги». Гнав чимдуж. Бути спійманим – не боявся, бо ж ішов на це. Йому страшно було втратити скарб. Шкода було розстатися із мрією про сите і безтурботне життя, яке намалював собі в уяві. І тоді він надумав заховати клунок так, щоб місце схованки не знав ніхто. Йому не потрібен був спільник та ще такий непевний і зрадливий, як Глечик. Навіть коли б міліція його заарештувала, скарб належав би тільки йому, бо він нізащо не признався б, де заховав його. Минуло б кілька років, він вийшов би з тюрми – і дістав його!..

– Але чому ж він до цього часу сам не прийшов у міліцію і не здався? – засумнівався Сергій. – Адже знає, що все одно його спіймають. А так кара була б, мабуть, менша.

Капітан Федорченко усміхнувся:

– Сергій міркує правильно. Але тут, видно, на вчинки Дзвонаря вплинули інші причини. По-перше, у втікача завжди жевріє надія на те, що його не спіймають, а по-друге, і це головне, місце схованки, мабуть, не таке безпечне, щоб Дзвонар міг почувати себе спокійно. Якщо він справді кинув скарб у воду, як ми думаємо, то це не надійна схованка. Дніпрова течія примхлива: занесе піском, замулить – і шукай вітра в полі! І це Дзвонар прекрасно розуміє. Ми довго ламали голови над тим, де міг злочинець подіти таку кількість дорогоцінностей. З собою не поніс би два пуди вантажу. Заховав? Де? Ми обстежили весь луг, оглянули кожен кущик, кожну ямку поблизу того місця, де він кинув машину, – нічого підозрілого. Слід його вів до Дніпра – і зник у воді. Добрий плавець, Дзвонар, мабуть, поплив за течією, а потім десь украв човен…

– Он як! – вигукнув Сергій. – Ви ніби все бачили!

– Ні, Сергію, це тільки версія, і скласти її допомогли ви!

– Чим?

– Юрків телефонний дзвінок – особливо звістка про те, що Дзвонар шукає акваланг. Справді, навіщо Дзвонареві в його становищі акваланг? Раків ловити? Чи займатися підводним спортом?

– Ясно, – сказав трохи збентежений Сергій.

– Ну, коли все ясно, то послухайте далі, друзі мої, – сказав капітан. – Це, так би мовити, передісторія. Я привіз вас сюди зовсім не для того, щоб її розповісти. Ні!

– А для чого ж? – Сергій аж шию витягнув.

– Потрібна ваша допомога…

Юні друзі нашорошили вуха. А капітан вів далі:

– Бачите, не сьогодні, так завтра або ж найближчими днями Дзвонар з'явиться в наших краях і напевне розпочне розшуки скарбу. Ось тут ми і повинні не проґавити цей момент. Треба його взяти або тоді, коли він уже витягне скарб з води, – і це було б найкраще, – або ж під час пошуків. Тоді б ми знали місце і самі, звичайно, при допомозі водолазів, знайшли. Тепер вам зрозуміло, для чого ми покликали вас?

– Зрозуміло, – тихо промовив Юрко.

– Аякже! – вигукнув Сергій. – Щоб ми спіймали Дзвонаря на гарячому!

Капітан потер долонею чисто виголене підборіддя і незадоволено промовив:

– Ні, Сергію, не для того. Ловити Дзвонаря є кому. Цим займеться міліція! Зрозуміло?

– Зрозуміло, – розчаровано зітхнув Сергій.

– А ваше діло буде більш відповідальне. Ми порадилися і вирішили попросити вас свій вільний час проводити у точно визначених нами місцях, звідки ви могли б побачити Дзвонаря. Ви будете ловити рибу чи купатися, – Дзвонар не зверне уваги на дітей.

– Що ж ми повинні робити, коли побачимо його? – спитав Юрко.

– Подати нашим людям знак, – вони будуть весь час поблизу. Але ж вони не знають Дзвонаря, а ви знаєте, і в цьому ваша перевага!

– Ми зробимо це, – твердо сказав Юрко.

– Я не сумнівався в цьому. А зараз гляньте на карту, – капітан узяв до рук указку. – Ось маршрут «Волги», на якій тікав бандит. Він починається на Підгірній. Ніде на цьому шляху аж до самого Дніпра Дзвонар не міг заховати клунок. До лісу машину вів шофер, – отже, цей відрізок виключається абсолютно. Від лісу до греблі просто ніде заховати. Та ми й обшукали там усе. Залишаються електростанція, гребля, а також плавні. Біля електростанції Дзвонар не міг зупинятися: тут охорона та й взагалі непідходяще місце. Про плавні я вже казав, – навряд чи віз би він туди скарб, розуміючи, що його ось-ось накриють… Залишається гребля, – капітан показав указкою на синю лінію. – Тут є такі місця, де, навіть не виходячи з машини, можна викинути клунок у воду. Досить тільки запам'ятати якусь примітну позначку – кілометровий стовп, деревце, камінь… Якраз ось цей відрізок і доручаємо вам. Згодні?

– Безперечно! – вигукнули друзі в один голос.

Сергій додав:

– Я і вночі можу чергувати!

– Навряд чи вночі Дзвонар насмілиться лізти під воду… А якщо потрібні будуть нічні пости, знайдемо когось із дорослих. Здається, все ясно?

– Ясно!

– Тоді поїдемо на натуру. Побачите ті місця, де будемо ждати гостя. Але перед тим хочу застерегти: про нашу розмову ніхто не повинен знати!..