Текст книги "Слід веде до моря"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

ТРОЄ

Наступного дня Юрко зранку пішов до міліції і просидів там до вечора. Ждали вчених із Києва, і йому дуже хотілося дізнатися, що вони скажуть про скарб. Чий він? Скільки йому років? Якщо він справді грецький, то як потрапив на Подніпров'я? Що написано на щиті?

Але вчені не приїхали. Потелефонували, що будуть за день, тобто тридцять першого серпня. Розчарований Юрко втішав себе тим, що ждати недовго, що завтрашній день промайне швидко і він дістане відповіді на всі запитання. І добре, що це не першого вересня, коли доведеться сидіти на уроках!.. Дома його ждала велика несподіванка.

Відімкнувши двері, не зразу второпав, що в квартирі щось змінилося. Вона була обставлена новими меблями.

Посеред кімнати, за столом, сиділа мати.

Постать її була якась знічена, а байдужий погляд стомлено ковзав по підлозі.

– Мамочко! Ти хвора?

– Що це все означає? – замість відповіді, запитала мати.

Юрко розгублено оглянувся довкола.

– Н-не знаю…

– Як не знаєш?

– Це у мою відсутність батько привіз… – зовсім тихо проказав Юрко.

– Як же він посмів? Після всього, що сталося! – мати рвучко підвелася. – Ти віддав йому його подарунок?

Юрко підійшов і обняв її.

– Мамочко, рідна моя, заспокойся. Це тобі на день народження. І не батько, а я, тобто… це за мої гроші… – плутано пояснював він, сам все більше хвилюючись.

– Які твої гроші? Де вони взялися?

– Це ті гроші, що батько присилав на мене і яких ти через свою гордість не хотіла брати. Тож вважай, що це мій подарунок. Ти не можеш відмовитись від нього…

– Ось як ти говориш!

– А що ж – я вже дорослий! – з викликом сказав Юрко, бо в материних словах йому вчулася прихована іронія.

Мати раптом засмучено усміхнулась, від чого її обличчя стало враз добрим і красивим, і обняла його.

– Любий мій сину! Дорослий мій! А я все думаю, що ти маленький у мене…

– Думаєш!.. – буркнув Юрко, але вже лагідніше. – І ні в чому не зважаєш на мене. Ніби я й справді маленький. А мені вже чотирнадцять років!

Мати знову усміхнулась і поцілувала його в лоб.

– Ну, гаразд, гаразд! Я вже так не думаю. Однак ти ростеш у мене впертий, як твій батько…

– І зовсім батько не упертий, він добрий. Ми з ним зразу подружили. Він мене учитиме їздити на автомобілі…

– Он як!

– Мамо! – вигукнув Юрко. – Ну, чому ти думаєш тільки про себе! Чому гадаєш, що тільки тобі важко? А мені що? Легко?.. А батькові?..

На його очах показалися сльози. Мати вражено дивилася на зблідлого сина, ніби не вірила, що від нього чує такі слова. І їй уперше прийшла думка, що син і справді вже не дитина. І вона іншими очима подивилася на нього.

Уже тепер середнього зросту, він, безперечно ще підросте і буде високий. Плечі міцні, голова посаджена прямо, а на ній – каштановий чуб з мідним відблиском. Точно як у батька. Так схожий…

Вона зітхнула і підійшла до вікна, що виходило на вулицю. Розчинила його. І раптом завмерла – на протилежному боці вулиці, на тротуарі, стояв Василь Романюта…

Їх розділяла прірва довжиною у дев'ять нелегких років, і, здавалося їй, не було на світі такої сили, яка б змусила її зробити перший крок до примирення.

– Василю, Василю, що ж ти наробив! – шепотіли її вуста, а очі затуманювалися слізьми.

А він стояв, схиливши голову і дивлячись вздовж вулиці, і не бачив її. Здається, такий же, як і раніш, кремезний, чубатий. Тільки плечі ніби трохи зсутулилися та скроні вкрилися ранньою сивизною. Мабуть, і йому нелегко далися ці дев'ять років.

Вона здригнулася: підійшов Юрко і став поряд з нею.

– Батько?! – вирвалося у нього, і в тому вигукові вчувалися і радість, і здивування.

Василь Петрович швидко підвів голову і знайшов їхнє вікно на другому поверсі. По тому, як він безпомилково відшукав його, можна було здогадатися, що, мабуть, не раз підходив сюди і подовгу дивився на нього.

Юркові здалося, що в його очах зблиснула сльоза.

Василь Петрович якось розгублено усміхнувся і помахав вітально рукою.

Юрко теж помахав.

Тільки мама не ворухнулась. Стояла бліда, мовчазна, міцно стуливши губи. І по її щоках текли сльози.

– Мамочко, я піду до нього, – прошепотів Юрко, потискуючи на підвіконні материну руку. – Ну?

Вона повернулась, довго дивилась, мов не розуміла його слів, потім сказала:

– Іди.

Юрко радісно крутнувся на одній нозі, грюкнув дверима і помчав униз по сірих цементних сходах…

ПЕРШЕ ВЕРЕСНЯ

В новому костюмі, підстрижений, з червоними гвоздиками в руці, Юрко рано вийшов з дому і швидко пішов вулицею Космонавтів.

Він поспішав. І не тому, що запізнювався, а тому, що робив чималий гак. На те у нього свої причини.

На розі Лугової і Першотравневої, біля кіоска, він зупинився і глянув уздовж Лугової.

Невже пройшла?

Серце його билося прискорено. Навіть руки спітніли від хвилювання.

Вулицями, поодинці й групками, йшли учні. Коли Юрко впізнавав знайомих, то миттю ховався за кіоск і ждав там, поки вони пройдуть.

Так він, нетерпляче визираючи з-за кіоска, простояв хвилин п'ятнадцять, аж поки не побачив вдалині знайому постать.

То була Марта.

Йшла вона, як завжди, швидко, і далеко чувся стукіт її туфельок. В руці – новенький портфелик.

Коли дівчина порівнялася з кіоском, Юрко виступив назустріч.

– Ой! – скрикнула вона від несподіванки. – Юрко? Здрастуй!

– Здрастуй! – і додав тихіше. – Ждав тебе…

– Не міг у школі ждати?

– Марто, візьми ось, – і Юрко простягнув букетик гвоздик.

– Але ж у мене є, – Марта показала на свій букет.

– То ж учителям. А це тобі… Розумієш?

Юрко почервонів: уперше в житті дарував квіти дівчині.

Марта теж зашарілася. Але щоб приховати зніяковілість, засміялась.

– Дякую, – сказала тихо і додала: – Ходімо! А то запізнимося!

– Нам запізнюватися сьогодні не можна, – сказав Юрко.

– Чому?

– Хай це буде секретом…

– Не хочу ніяких секретів! – трохи капризно сказала дівчина. – Заїкнувся – кажи зараз!

Юрко завагався. Але побачивши непідроблену зацікавленість в Мартиних очах, сказав:

– Ви ж учора з Сергієм не були в міліції…

– Я готувалася до школи, – а Сергій, мабуть, теж…

– А я був. З Києва приїхали учені, розглядали скарб. Кажуть, скарб неоціненної вартості. А особливо привернув їхню увагу щит. Вірніше, не сам щит, а напис на ньому… Сказали, що перед тим, як везти скарб до Києва, виставлять його для огляду в нашому місті. І знаєш де?

– Де?

– У нашій школі!

– У нашій школі? Чому?

– Тому що ми врятували його від загибелі! Серед учених – той професор, що вів розкопки. Він такий радий!..

На подвір'я школи зайшли разом. І ту ж мить Юрко пожалів, бо десятки цікавих очей звернулися до них, а з гурту восьмикласників почувся насмішкуватий Хвостенків голос:

– О, парочка – Сава та Одарочка!

Юрка пересмикнуло. Він стис кулаки і ладен був кинутись до насмішника, але Марта тихо сказала:

– Спокійно, Юрчику! Язик без кісток – хай меле! – і повернула до гурту дівчат.

До Юрка швидко наближався Сергій.

– Де ти пропадаєш? Тебе ждуть! Ходімо!

– Хто жде?

– Капітан Федорченко і вчені!

Сергій потягнув його крізь юрбу до головного входу в школу, де стояли на майданчику вчителі, а трохи осторонь – дві міліцейські машини. Біля машин Юрко побачив капітана Федорченка, міліціонерів Дубка і Соколова, а також трьох учених – сивоголового сухорлявого професора і двох його молодих колег.

– А ось і наші робінзони! – вигукнув капітан Федорченко. – Здорові були, хлопці! Ходіть-но сюди!

Хлопці підійшли, привіталися.

– А де ж Марта і Хвостенко?

Хлопці переглянулись, здивовані тим, що капітанові потрібен також Хвостенко.

– А він для чого? – буркнув Сергій.

– Потім дізнаєшся! Розшукай обох – і приведи сюди!

Сергій побіг виконувати наказ і незабаром повернувся з Мартою і Владиком.

Пролунав дзвінок на лінійку.

Учні вишикувалися великим чотирикутником. Директор школи привітав усіх з початком навчального року, а потім додав:

– Зараз надаю слово представникові міліції капітанові Федорченку.

Капітан вийшов наперед.

– Дорогі учні, вчителі, батьки! – почав він. – Вітаю вас з початком нового навчального року! Бажаю міцного здоров'я та успіхів у навчанні!..

Пролунали оплески. І капітан повів далі:

– Мені хотілося б повідомити вас про те, як ваші товариші, учні 7-Б класу, тепер уже 8-Б, Юрко Романюта, Марта Кравченко, Сергій Лісовий та Владислав Хвостенко, допомогли знешкодити небезпечного злочинця і врятувати для держави і нашої історичної науки дуже цінний скарб. – Він коротко розповів про пригоди Юрка і його товаришів, а на закінчення сказав: – Зараз ви побачите цей скарб, і київський професор Іваненко дасть пояснення… Будь ласка!

В центр чотирикутника міліціонери Дубко і Соколов винесли стіл, накритий картатою скатертиною. До столу підійшов професор зі своїми колегами.

– Юні друзі! – професор відкинув назад сріблясту чуприну і поправив окуляри. – Я зразу приступлю до діла… Ось перед вами скарб, історичну і естетичну вартість якого важко переоцінити!

Він обережно зняв зі столу скатертину, і перед зачудованими поглядами сотень дітей, батьків та вчителів під промінням вранішнього сонця заряхтіло золотом справжнє диво: витвори були такої тонкої ювелірної роботи, аж не вірилося, що їх зробила рука митця, який жив не десятки, а сотні чи, може, тисячі років тому.

Професор виждав якийсь час, поки улігся гомін, викликаний несподівано чудовим видовищем:

– Зараз важко щось точно сказати про цей скарб: чий він, кому належав, коли захований у землю? Але дещо вже стало відоме із напису на цьому щиті, – професор підняв перед собою золотий круг розміром з решето і, тримаючи перед собою, показав усім. – Ось тут, біля обідка, є напис по-грецьки… «Хай цей щит волею богів захистить князя Ардагаста». Ми цей напис розуміємо. А нижче, у другому крузі, є ще один напис… Бачите? Я його не можу прочитати. Я підозрюю, що поскільки цей щит належав давньослов'янському князеві Ардагастові, який жив у шостому сторіччі нашої ери і воював з Візантією, другий напис зроблено давніми слов'янськими письменами, так званими різами. Отже, це – білінгва, тобто двомовний напис. До сьогоднішнього дня ніхто не зміг прочитати жодної різи. А тепер, якщо моє припущення правильне, ми знайшли ключ, за допомогою якого прочитаємо і цей напис, і, можливо, інші. Зважаючи на цінність знахідки, Інститут археології нагороджує чотирьох ваших учнів, які допомогли врятувати цей скарб для науки, а саме: Юрія Романюту, Марту Кравченко, Сергія Лісового та Владислава Хвостенка – іменними годинниками. Прошу їх вийти сюди!

Це була несподіванка.

Герої цієї урочистої хвилини зніяковіли, переглядаючись, – хто ж вийде перший? Але першим виходити ніхто не посмів.

Допоміг Степан Бенедиктович.

– Ну, друзі, виходьте! Чого ж ви? Не осоромте 8-Б! – він підморгнув і підштовхнув Юрка. – Юрію, ну ж!

Вони вийшли і стали вряд.

Юрко торкався ліктем теплої Мартиної руки і від того почував себе ще більш щасливим. Він не зміг приховати усміху, коли помітив, як Сергій, що стояв біля Хвостенка, зробив кислу міну на обличчі. І раптом гаряча хвиля ударила Юрку в серце: він побачив на алеї, під каштанами, батька й матір. Вони про щось говорили. Забувши, що на нього звернуті погляди сотень очей, Юрко звівся навшпиньки і помахав їм рукою.

У відповідь його одночасно привітали дві руки…