Текст книги "Слід веде до моря"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

– Не депутація, а ваші вихованці, шановний Степане Бенедиктовичу! Один з них трохи не вибив мені ока, а другий став на його захист, – з притиском сказала вона і шарпнула двері директорського кабінету. Двері не відчинилися. – Де ж директор?

– Його викликали в міськраду, – пояснив хтось. – Обіцяв скоро бути.

– Може, ми розберемося самі, без директора? – спитав Степан Бенедиктович. – А тим часом і він надійде…

Олена Калістратівна усміхнулась.

– Знаємо ми, як ви розмовляєте зі своїми мазунчиками! Погладите по голівках – і край!

Степан Бенедиктович ворухнув чорними вусиками.

– А може, все-таки спробуємо?

– Гаразд. Говоріть, – а в мене урок! – і вона вийшла.

Юрко і Сергій стояли обабіч дверей і почували себе дуже зле. Обидва спідлоба глипали на класного керівника, який тихо похитував головою. Інші учителі теж мовчали, але осудливо дивилися на хлопців.

– Розповідайте, – нарешті сказав Степан Бенедиктович. – Ну, хоча б ти, Романюто!

Юрко розповів усе, як було, і наприкінці додав:

– Ми з Лісовим винні. Він у тому, що стріляв… і не признався. А я – що не виказав товариша…

– Он як! І тільки?

– Іншої вини за собою не почуваю, – вже невпевнено сказав Юрко, але з викликом запитав: – А хіба ви на моєму місці інакше вчинили б, Степане Бенедиктовичу?

Класний керівник відкинувся на спинку дивана.

– Гм-гм… Ти цікавий хлопець, Романюто. І запитання твоє цікаве. Бачиш, коли йдеться про те, щоб не виказати товариша ворогові, то я цілком підтримую тебе. Ось подивись на мої пальці.

Він простягнув уперед руки. Хлопці побачили вузлуваті, ніби поперебивані пальці.

На кількох були зірвані нігті. Але, незважаючи на каліцтво, вони здавалися досить міцними.

Хлопці мовчки перевели погляди на вчителя.

– Я коли-небудь розповім вам докладніше про те, чому в мене такі пальці. Це давня історія… Я рятував своїх товаришів. Цілий загін… Але ж переді мною були найлютіші наші вороги – фашисти! А перед тобою, Романюто, – твоя вчителька, яка віддає тобі свої знання, вкладає в тебе свою душу. І коли вона на якусь хвилину зірвалась, сказала не те і не так, як це тобі хотілося б, ти вже в ній побачив свого ворога і вирішив швидше вмерти, а товариша не виказати. Це, звичайно, теж героїзм. Але героїзм копійчаний. Непотрібний героїзм. Я не кажу, що ти мав виказати Сергія. Це справді було б не по-товариському. Можна сказати, це було б навіть підло… Але ти міг зробити інакше. Ти сам розумієш, що товариш учинив погано, що вчителька ображена, схвильована. До речі, їй і дома зараз нелегко. Що я на твоєму місці зробив би, коли б мене запитали так, як тебе сьогодні? Я встав би і сказав: «Дорогий мій друже, ми всі бачили, як ти стріляв у товариша, а влучив у вчительку. Я не хочу називати твоє прізвище, але вірю, що ти – справжня людина і справжній товариш, а тому сам встанеш і скажеш: «Це зробив я!» Повір мені, Сергій встав би й признався… А ти почав гратися в героя! От і догрався!.. Я вже не кажу, що мені хочеться по-батьківському нам'яти Сергієві вуха. Він проявив непробачну слабкодухість, безхарактерність. Підвів свого товариша. Чи як ти гадаєш, Лісовий?

– Краще б мені провалитись крізь землю, – похнюпив голову Сергій. – Це ж через мене і Юркові влетить. Степане Бенедиктовичу, відпустіть Юрія! Я сам відповідатиму, адже я винен! Нехай мене директор з Оленою Калістратівною допитують!..

– Не допитувати, а розмовляти з вами будуть! – суворо вставив учитель.

– Пробачте.

– Отже, зрозуміли свою провину?

– Зрозуміли.

– Тоді йдіть – погуляйте до кінця уроку надворі! Та думайте!

Хлопці вийшли на подвір'я.

Хоч була весела весняна днина, на душі у них було зовсім невесело. Вони сіли проти сонця на лавці і довго мовчали, кожен думав про своє.

– Звідки ти дізнався про нашу бійку з Хвостенком? – раптом Юрко запитав Сергія.

– Чому ти думаєш, що то я розповів? – здивувався той.

– Більше нікому. Сам Хвостенко не розповість. Не така він людина, щоб розпатякати всім про свою поразку. Залишаєшся ти!..

Сергій хвилину подумав – потім сказав:

– Це справді я. Все бачив із свого спостережного пункту.

– З явора?

– Атож. Я зразу запримітив, що ти кудись поспішаєш, але мені ані слова. Думаю: що б це означало? Невже у Юрка є від мене якась таємниця? Ну, думаю, якщо так, я ж тебе вистежу. І на явір! Взяв бінокль – а ти саме левадою пробирався. Ото я й побачив… Тільки не розумію, за що це у вас зайшло… Невже за баскет?

– Умгу, – промимрив Юрко і відвів очі вбік.

– Ну й дурень же той Хвостенко, – сказав Сергій. – Жаль, що то не я був на твоєму місці… Він у мене ще й другий раз полетів би сторчака у воду!..

– Овва, який ти зараз хоробрий!.. Ти мав можливість не раз до цього надухопелити Хвостенка. А мені перебили. Ти ж сам бачив…

– Бачив… То один з тих двох, що копають на острові.

– Один з тих двох? – скрикнув вражений Юрко. – Не може бути! То ж Онуфрій Іванович Глечик!.. Я тобі розповідав про нього…

Тепер здивувався Сергій.

– Невже? А я думав – то учений…

– Знайшов ученого! – пхекнув Юрко. – Спекулянт – та й годі! Колись напідпитку сам хвалився мамі, що хоча він звичайнісінький сторож на якійсь базі, а живе краще, ніж вона, дарма що працює медсестрою. А все – з базару. Каже – тільки й почуваю себе людиною на базарі.

– Жаль…

– Що – жаль?

– Я думав, що то експедиція…

– Не знаю, що ти там бачив, але ми обов'язково повинні побувати на замчищі. Марта Кравченко пропонує свій човен.

– Невже? Тоді сьогодні ж пливімо до острова! – вигукнув Сергій, забувши на хвилину про неприємності, які чекали на нього в директорському кабінеті.

Пролунав останній дзвінок.

Директор не прийшов, і хлопці вирішили, що вони мають право йти додому. Перечекавши, поки перша хвиля учнів вихлюпне з дверей, вони зайшли в клас.

– Ну, що? – зустріли їх запитанням.

– Нічого, – відмахнувся Сергій, – все гаразд. Тобто все ще попереду. Директора, на наше щастя, немає. Розмова буде завтра…

– А завтра вам намилять шию, будьте певні! – вставив Хвостенко, не приховуючи своєї зловтіхи.

– Як намилять, то й помиємо! Тебе не проситимемо! – відрубав Сергій.

Раніш він побоювався Хвостенка, його кулаків. Але тепер, маючи такого друга, як Юрко… Ні, тепер він не дивитиметься в зуби цьому хвалькові!

Юрко усміхнувся. Який задерикуватий зараз Сергій! А який нещасний і пригнічений був він півгодини тому в учительській.

А Сергій щось шепнув Марті, вихопив з-під парти портфель і оголосив велично:

– Розходьтесь, друзі! Інтерв'ю даватиму завтра…

НА ОСТРОВІ

Хоч було вже шість годин вечора, сонце стояло по-весняному високо.

Човен черкнув днищем об мул і зупинився. Сергій плигнув у воду, відтягнув його у вузьку мілку затоку, що ховалася від стороннього ока серед кучерявих заростей калини, бузини і сухої торішньої богили. Накинувши цеп на слизький корч, махнув рукою і приглушено сказав:

– Вилазьте!

Марта подала йому руку і з борту плигнула на берег. Юрко кинув на траву кирку, лопату і тонку, але міцну мотузку, став ногою на корч і перестрибнув слідом за нею.

Назустріч їм війнув терпкий запах молодих трав і ніжно-фіолетового зілля, що буйно росло між кущами квітучої калини і жалкої кропиви. Вся ця зелень переплелася з сірим паліччям засохлих кущів і утворила непролазні хащі. В них вирувало невидиме життя: цвірінчали і тьохкали пташки, тонко тінькали в траві коники, гули над квітами попелясті і червоногузі, з білими смужечками на животиках джмелі.

Сергій попереду прокладав стежку: лопатою розгортав зарості, приминав кропиву. Юрко і Марта йшли слідом за ним.

Ось і замчище. Зарості підходять впритул до нього. Всередині, між стінами, на кучугурах старої цегли, перемішаної з глиною, теж почали розростатися кущі бур'яну, глоду і бузини. Однак руїни ще мали досить величний вигляд. Особливо добре збереглися товсті зовнішні стіни і вежі, вимурувані з дикого каменю.

Раптом Сергій присів і приклав палець до рота. Юрко і Марта навпригинці наблизились до нього, прилягли за брилами каміння.

Юрко обережно виглянув з-за муру, але нікого не побачив.

Тоді він дав знак друзям, щоб пробиралися за ним, і поплазував вузьким проломом у стіні в захаращене різними уламками ліве крило замку. Вилізши по напівзруйнованих сходах на майданчик біля центральної вежі, визирнув з-за рогу.

Сергій і Марта прилягли поруч нього.

Внизу, серед безладно нагромадженого каміння і куп глини, сиділо двоє. Юрко пізнав їх одразу: то були Глечик і незнайомець, що ночував на горищі сарая.

Онуфрій Іванович прихилився до стіни і витирав брудною хустиною спітнілу лисину. Невідомий, голий до пояса, обмахувався сорочкою і роздратовано говорив:

– Чорт знає що! Я тут працюю, мов катюга, а ти прохолоджуєшся! Приходиш о п'ятій вечора і в десять тікаєш до біса! Такий помічник мені не потрібний. Якщо вже в супрязі, то тягни на повну силу!

– Без мене ти не прожив би тут і двох днів, – заперечив Онуфрій Іванович. – Хто тобі постачає їжу? Струмент? Я. А воду? Куриво? Знову ж таки я. То чого ж ти від мене ще хочеш?

– Сам я копатимусь тут бозна-скільки. Бачиш – який завал? Ти повинен узяти відпустку і працювати разом зі мною цілий день. Інакше я засиплюсь…

– Не засиплешся, Стасюню… Ти не з таких!

– Не втішай мене, Глечику, сам знаю, що Стась Дзвонар не з таких! Але з цим пора кінчати! Чим швидше доберемось ми до тайника, тим краще!

– На день раніше чи на день пізніше – хіба не однаково?

– Мені буде краще, якщо я змиюся звідси якнайшвидше… Поки не заштопорили… Для тебе – теж. Думаю, ти розумієш?

– Розумію, але не можу ж я кинути роботу, дідько його забирай!

– О, чорт! – вилаявся Дзвонар. – Зв'язала мене з тобою лиха година! То хоч зараз працюй як слід! Не сачкуй! А то тільки охкаєш – і тут болить, і там болить! Ходімо!

Він пихнув цигаркою, востаннє затягнувся, кинув її і втоптав у глину товстою, мов у ведмедя, ступнею. На вигляд йому було років тридцять. На противагу крихкотілому, хоч і натоптаному Глечикові, він мав м'язисті руки, дебелу загорілу шию, на якій сиділа стесана клином угору голова з кучмою чуба. Він був водночас і дужий, і незграбний, – і йому ніяк не пасувало пестливе ім'я – Стасюньо, як його назвав Глечик.

Вони плигнули у яму – і звідти почулося гупання лопат, нагору полетіли уламки старої випаленої цегли, кім'яхи рудої глини впереміш з усіляким сміттям.

Юрко глянув на друзів.

– Тепер вам зрозуміло, що це не вчені? Б'юсь об заклад, що тут пахне якимось злочином!..

Сергій був іншої думки.

– Так уже й злочином… Ми ще нічого певного не знаємо. Ось прослідкуємо за ними, тоді дізнаємось…

– А може, сповістити міліцію? – спитала Марта.

– Ти що? Жартуєш? – прошипів Сергій. – Зіпсуєш нам усю справу! Ми й самі, без будь-чиєї допомоги зуміємо розібратися – що і як! А міліцію тільки вплутай – тоді сам і носа не зможеш показати сюди! Правда, Юрку?

Хоча Юрко і не був такий гарячкуватий, як Сергій, але і його захопила думка самотужки виявити небезпечних злочинців. Він ще не знав, що вони шукають і хто такий Стась Дзвонар, однак із почутої розмови вирішив, що чесній людині нема чого боятись і тікати звідси якнайшвидше. Тому він підтримав Сергія.

– Атож! Ми й самі справимось! – Та йому не хотілося ображати Марту, і він примирливо додав: – А як буде щось дуже небезпечне, тоді підемо в міліцію!

Вони причаїлись у руїнах і почали спостерігати.

Спочатку, години до восьмої вечора, їх немилосердно смажило в кам'яному закутку сонце. Надвечір раптом похолодало. З заходу насунула важка чорна хмара і запнула півнеба. Рвучкий вітер підняв на морі хвильовицю. Вода стала враз чорною. Над островом залягли густі сутінки. В заростях замовк пташиний щебет.

Потім упали перші краплини дощу.

Копачі вистрибнули з ями.

– Буде гроза, – сказав Глечик. – А може, й шторм. Я пливу до берега…

Дзвонар чортихнувся, зауваживши, що ще б можна було попрацювати годину або й дві до заходу сонця. Але Глечик і слухати про те не хотів.

Дзвонар склав інструмент, заховав його під каміння і зник у руїнах, де, напевне, мав тимчасовий притулок.

В цю мить уперіщив дощ. Сліпуча блискавка розпанахала хмару.

– Сюди, друзі! За мною! – І Юрко перший кинувся в глибоку нішу під вежею.

Тут було сухо. Зате холодний вітер продував наскрізь їхнє благеньке вбрання. Вони почали мерзнути.

Юрко оглянувся навкруги: треба знайти надійніший, затишніший куточок. Хто знає, скільки доведеться їм сидіти тут? Може, цілу ніч?

– Сергію, складімо з цегли стінку, яка б захищала нас од вітру. Відгородимо оцей куточок!

Хлопці заходилися збирати цеглу. Марта допомагала їм. Юрко киркою відколупав од муру кілька цеглин. Сергій укладав їх навхрест, щоб не розвалилися під подувом вітру.

Зненацька від удару Юркової кирки стіна провалилася, і шматок цеглини з гуркотом полетів кудись у яму. Лише через кілька секунд до слуху долинув глухий стук. Це здивувало Юрка: невже там так глибоко? Він кинув ще одну цеглину. І та з гуркотом, б'ючись об стінки, довго летіла, аж поки досягла дна.

– Сергію, тут якийсь хід! – Юрко заглянув униз. – Дуже глибокий!

Сергій витягнув з кишені електричний ліхтарик – посвітив.

– Справді якийсь хід! Дивись – тут і щаблі вмуровані збоку! – він простягнув руку, але від одного дотику щабель розсипався на порох. – Залізо перержавіло. Жаль… А то б ми спустились на дно…

– У нас є вірьовка…

– Ай справді! Давай її сюди!

Хлопці виламали більшу дірку, прив'язали один кінець вірьовки за гострий виступ стіни, а другий кинули в яму. Сергій прикріпив ліхтарик на грудях і поліз у отвір.

Перегодя знизу долинув його глухий голос. Юрко заглянув у яму. Глибоко на дні мерехтіло жовтаве світло.

– Ну, що там?

– Це вхід до печери, – сповістив Сергій. – Спускайся сюди, роздивимось, бо самому тут… бр-р-р… моторошно!

Юрко міцніше взявся за вірьовку, перекинув ногу через виступ, що відділяв майданчик від ями, але його раптом зупинила Марта.

– Не лізь, – тихо попросила вона. – Я боюсь лишатись одна.

Над островом шаленіла гроза. Дощ лив ливцем. Блискавки раз по раз осявали все навколо синюватим світлом. Море аж кипіло од вітру та дощових струменів.

Юрко завагався. Хотілося побувати в печері, але ж незручно залишати дівчину саму серед цієї розбурханої стихії.

– Сергію, вилазь! Я не буду спускатись! – гукнув униз. – Ми припливемо сюди іншим разом!

Марта дрібно здригалась від холоду.

– Одягни мою куртку, – сказав Юрко, – а то зовсім замерзнеш!

– Ні, ні, – запротестувала дівчина.

Та хлопець роздягнувся і накинув їй на плечі свій піджачок, хоч відчув, що сам почав тремтіти. Марта вдячно кивнула йому головою.

Сергій виліз весь у сажі і павутинні.

– А-апчхи-и! – чхнув він голосно.

Юрко швидко затулив йому картузом обличчя.

– Тихше! Тебе почує Стась Дзвонар!

– Хай чує, – усміхнувся замурзаний Сергій. – Подумає, що то пророк Ілля на небі чхає!

– Ну, що ти бачив унизу?

– Це, здається, хід у печеру. Ті двоє не здогадуються про нього, і ми будемо там раніш, ніж вони.

– А що це нам дасть?

– Як – що? Ми можемо знайти те, що вони шукають…

– Ми навіть не знаємо, що вони шукають, а ти вже – знайти. Печера ж велика, – всієї не перекопаєш!

– Завтра спустимось – побачимо…

Гроза тим часом посилювалась. Блискавки били в море, розтинали хмари. Троє друзів прищулились під вежею, що тремтіла і, здавалось, от-от впаде їм на голови. Над ними безперервно грюкотів грім. Потоки води, зеленуваті під час спалахів блискавиць, з шумом і шкварчанням лилися в море і на темний розпластаний острів.

Минуло кілька годин.

Тільки десь опівночі гроза поволі почала вщухати. На заході прояснилося небо. Зате стало холодніше.

Грім все глухіше і глухіше гримкотів на південному сході, аж поки, нарешті, зовсім затих.

Тільки багряні спалахи заграв ще довго закривавлювали темне громаддя хмар, що облягали небосхил.

Юрко підвівся.

– Може, попливемо додому?

– Попливемо, б-бо т-тут задубіти м-мож-на, – не попадаючи зуб на зуб, сказав Сергій.

Обережно, тримаючись одне за одного, щоб не впасти в яке-небудь провалля, вони вийшли з замчища і попростували до затоки, де був захований човен.

В морі, побачивши сиротливі вогники у вікнах своєї хати, Сергій сказав:

– П-перепаде н-нам на г-горіхи д-дома.

Через годину вони причалили до берега.

Мартин батько з веслами в руках стояв на горбку, – видно, збирався пливти на розшуки дочки. Побачивши мокрих, перемерзлих мандрівників, мовчки похитав головою і запросив хлопців до хати погрітися. Але ті відмовилися.

– Ні, ми вже погріємося дома, – відповів Юрко. – Там турбуються…

Іван Іванович переправив їх через протоку, і хлопці бігцем подалися до висілка.

В хаті світилося. Видно, ніхто не спав.

Хлопці довго не наважувалися заходити. Нарешті, Юрко прочинив двері і зайшов у кухню. За ним несміливо прослизнув і Сергій. В ту ж мить відчинилися двері з кімнати, і на порозі появилися батьки Сергія і Юркова мати. Вони мовчки і з острахом дивилися на мокрих, замурзаних хлопців, з яких патьоками збігала на підлогу вода.

Сергій до того ж був весь вимазаний у сажу. У нього блищали тільки очі й зуби.

Сергіїв батько, побачивши сина в такому вигляді, не зміг приховати усмішки, хоча намагався бути суворим, а мати кинулась до хлопця з сльозами на очах.

– Ой, горенько ти моє! Шалапуте нещасний! І де тебе носило?

Хлопці винувато блимали очима.

Юрко з жалем дивився на схвильовану матір. «Який я дурень! – думав він. – Он які темні смуги лягли у неї під очима! Тільки уявити, що вона, бідна, пережила за ці години!»

А Сергій намагався вирватись із материних теплих обіймів, бо йому здавалось, що вони принижують його чоловічу гідність.

НІЖ

Коли Юрко йшов уранці до школи, то ніяк не сподівався, що це буде його найчорніший день.

Поїздка на острів якось затушувала неприємну сутичку з Оленою Калістратівною. Тепер усі думки хлопців крутилися навколо питання: хто ж такі насправді Глечик і Дзвонар?

– Звісно хто, – гарячкував Сергій. – Шпигуни!

– Не мели дурниць, – заперечував Юрко. – Хто шпигун – Онуфрій Іванович?

– А чому й ні?

– Ну, знаєш… Якось не віриться.

– Хто ж вони тоді такі?

Юрко здвигав плечима.

– Не знаю.

Однак хлопці не забували і про вчорашню сутичку з учителькою. Коли почалися уроки, їхні серця сповнилися тривогою і хвилюванням. Вони чекали, що їх от-от викличе на розмову директор. Сергій зовсім занепав духом. Він готувався всю вину за образу вчительки взяти на себе. І чим більше думав про це, тим глибше розумів, що покарання буде важке. «Дивись, ще з школи поженуть, – міркував він. – Було б добре, коли б тільки прочитали мораль або яку-небудь догану всукали! Та де там! Виженуть! Аж захурчиш!»

Проте ні на першій, ні на другій, ні на третій перерві директор їх не викликав. Вони не знали, що думати. На краще це чи на гірше? Може, розмова буде така довга, що її відклали на післяурочний час?

Та гроза надійшла не звідти, звідки чекали хлопці.

На початку останнього уроку в клас зайшов Степан Бенедиктович і, вибачившись перед учителем, уважно оглянув учнів. Помовчавши трохи, вийняв з бокової кишені піджака складаний ножик, підняв його над головою, щоб усі бачили, і запитав:

– Чий це ніж?

По класу прошелестіло: чий, чий? Хлопці полізли до кишень.

Та Юркові досить було одного погляду, щоб гукнути:

– То мій ніж!

А потім тихо додав:

– Якщо на ньому є видряпані ініціали: Ю. Р.

Степан Бенедиктович опустив руку.

– На ньому є ініціали Ю. Р. Це, безперечно, твій ніж, Романюто. Йди сюди – подивись!

Юрко підійшов – і підтвердив, що ніж справді його. Він був збентежений. Що це ще за халепа?

Він простягнув руку, щоб узяти ножа, але Степан Бенедиктович сказав:

– Ходімо зі мною! Треба поговорити…

В учительській, крім кількох учителів, був і директор. Чорні широкі брови туго зійшлися у нього над переніссям. Юрко відчув на собі його суворий погляд.

– Ну? – коротко запитав він класного керівника.

– Це ніж Юрія Романюти, як ми і думали, – відповів Степан Бенедиктович і поклав ножа на стіл.

Юрко не розумів, у чому справа. Швидкі погляди, якими перекинулись учителі, насторожили його. Він відчув, як нове лихо накочується на нього, мов холодний осінній туман.

– Та-ак, – промовив директор. – Скажи, Романюто, де ти був учора ввечері або вночі?

Юрко здивувався, бо ніяк не сподівавсь на таке запитання. До того ж не розумів, при чому тут його складаний ножик.

А може, директор уже знає про їхнє перебування на острові? Але звідки? Від кого? Здається, їх ніхто не бачив – і раптом маєш! Невже Сергій або Марта прохопилися?

– Чому ж ти мовчиш?

Юрко опустив голову. Він не міг, не мав права розкрити спільну таємницю! Що ж робити?

– Я не можу цього сказати, – відповів тихо.

Олена Калістратівна сумно похитала головою.

– Чуєте? Ось так зарозуміло відповідав він мені вчора! І звідки такий гонор?

Директор підійшов ближче, пильно глянув на хлопця.

– Чому ж ти не можеш нам цього сказати?

– Не маю права, бо це не тільки моя таємниця…

– Але все одно ти мусиш сказати – хочеш цього чи ні! Даремно упираєшся – ми все знаємо!

Юрко сторопів. Благальним поглядом обвів учителів. У серце раптом закрався страх, що з його ножиком зв'язана якась історія, про яку він не має ні найменшого уявлення.

– У чому ви мене обвинувачуєте? Я не розумію.

– Як? Ти й досі не розумієш, чому твій ніж опинився в нашій фізичній лабораторії?

– В лабораторії? Мій ніж? Не розумію… Я в лабораторії ще жодного разу не був.

Тут у розмову втрутився Степан Бенедиктович, який досі мовчав і лише уважно приглядався до Юрка. Тепер він поклав руку хлопцеві на плече і, дивлячись в очі, сказав:

– Ти розумний хлопець, Юрію, і, напевне, догадався, що з твоїм ножем пов'язана якась неприємна історія. Я чомусь вірю тобі. Вірю, що ти непричетний до неї. Але ж усі докази проти тебе! Розумієш? По-перше, на місці злочину знайдено твій ніж. По-друге, ти сам признався, що вчора ввечері чи вночі, коли була гроза, десь був, а де – не кажеш. Зіставивши їх, ми доходимо висновку, що це був ти…

Кілька пар очей уважно, допитливо стежили за Юрком. Вони щось знали. Здогадувались про щось і вимагали, щоб він підтвердив їхні здогади.

Але Юрко нічого не розумів. При чому тут ніж і гроза? Яких зізнань вимагають від нього вчителі?

Він знизав плечима і відповів:

– Я нічого не розумію.

– І все ж ми хочемо, щоб ти сам щиро у всьому зізнався, – втрутилась Олена Калістратівна. – Мова йде не про урок географії, а про твій ніж, залишений у лабораторії.

– Але ж я не був у лабораторії! Тим паче я не знаю, як мій ніж потрапив туди! – вигукнув Юрко. – Невже ви не вірите мені? Я не втямлю, в чому ви мене звинувачуєте? В чому ж мені зізнаватись?

На хвилину в учительській запанувала тиша. Директор сів за стіл, вже без суворості глянув на учня. Навіть в очах Олени Калістратівни почали танути крижинки. Степан Бенедиктович пройшовся, нахмуривши чоло, по м'якій зеленастій килимовій доріжці і зупинився перед директором.

– Будемо говорити відверто, Іване Петровичу. Романюта справді має знати, в чому його звинувачують.

Директор на знак згоди кивнув головою, і класний керівник, повернувшись до хлопця, сказав:

– Юрію, вчора ввечері чи вночі, перед грозою чи в грозу в нашу фізичну лабораторію проник злодій і викрав плівку фільму, який мав сьогодні демонструватися в школі. Гадаю, ти розумієш, наскільки неприємна для всіх нас ця подія. Серед нашого колективу завівся злодій. Домашній злодій. Через нього ми не побачимо сьогодні шолоховську «Долю людини» і змушені будемо відшкодувати збитки. А фільм коштує багато. Школа таких грошей не має. До того ж у кінопрокаті нам надалі не даватимуть картин. Тепер поміркуй сам – кому потрібен фільм? Може, хтось має дома кіноапарат і хоче, лежачи на печі, дивитись кіно? Малоймовірно. Напевне, плівка комусь знадобилася на щось інше. А навіщо? Мабуть, щоб використати її як пальне. Хоч злодій не знає, що та плівка вогнетривка… І ось, щоб ти знав, на місці злочину, в лабораторії, ми знаходимо сліди злочинця – ніж з ініціалами Ю. Р. Це твої ініціали. Ми дізналися, що ти робиш ракету… Тебе вчора вечором не було вдома. Розумієш?

Юрко зблід ще дужче. Так ось у чім справа! Його звинувачують як злодія! І всі докази справді проти нього!

Ну, ні, він боротиметься за себе, і його підтримають Сергій і Марта, які знають, де він був учора!

Він стояв, як на вогні. Очі його палали. Пальці нервово м'яли полу піджака.

– Тепер мені все ясно, – тихо промовив Юрко. – Ви вважаєте, що то я вкрав плівку…

– Отже, – заохотив його Степан Бенедиктович до дальшої мови.

– Ніж, знайдений у лабораторії, мій. Але як він туди потрапив, я не знаю… Я вчора вночі справді не був дома. Повернувся лише о першій ночі. Та повернувся я не зі школи, а з Замкового острова, де був разом з Сергієм Лісовим і Мартою Кравченко. Там нас застала гроза, – ось чому ми так пізно повернулися додому. Коли ви їх запитаєте про це, то переконаєтесь, що я там був з ними з п'ятої чи шостої години вечора і до ночі. Отже, одночасно я не міг бути в лабораторії.

В учительській залягла тиша.

– Якщо це так, то він має серйозне алібі, – сказав Степан Бенедиктович, звертаючись до директора.

Той на знак згоди ствердно кивнув головою.

– От-от, – зрадів Юрко, пригадавши, що означає слово «алібі». – Можете перевірити. Запитайте товаришів…

– Ти міг це зробити після уроків, від другої до п'ятої, коли в школі теж майже нікого немає, – сказала Олена Калістратівна.

– Ні, в цей час він не міг проникнути в лабораторію, бо я там був до пів на шосту, – сказав учитель фізики, що досі слухав мовчки.

– Що ви робили на острові? – запитав директор.

Юрко завагався.

– Це наша таємниця, Іване Петровичу… Без згоди товаришів я не можу сказати…

– Крутійство! – вигукнула Олена Калістратівна. – Він водить нас за ніс! Чому ми повинні вірити на слово хуліганові Лісовому? Може, вони разом були в лабораторії?

– А Марта Кравченко? Вона теж була разом з нами? А батько Марти? Він зустрічав нас на березі, коли ми підпливали на човні.

Олена Калістратівна відповіла не зразу. Та крижинка, що знову заблищала в її очах, раптом зовсім розтала. З нею розтала і суворість на обличчі. Воно зразу подобрішало і мовби покращало.

Вчителька якось зовсім по-новому глянула на Юрка, здвигнула плечима.

– Не знаю… Не можу пояснити собі, як і чому все це сплелося в такий тугий вузол навколо Романюти. Якщо він каже правду, то тут все-таки багато загадок, багато таємниць… Романюто, чому ти не хочеш сказати, – що ви робили на острові?

– Я ж сказав, що це наша таємниця, – відповів Юрко.

– Гаразд, – підвівся директор. – Степане Бенедиктовичу, поговоріть, будь ласка, з Лісовим і Кравченко сьогодні, не відкладаючи! І з Романютою теж…