Текст книги "Черлені щити"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 29 страниц)

8

П'ять днів мчав Ждан до Новгорода-Сіверського, зупиняючись лише для того, щоб погодувати коней. За пазухою – лист від Святослава, а в душі – страх перед зустріччю з Ігорем. Що скаже князь? Як розцінить його втечу з-під Глібова? Його роль Святославового посланця?

Виїздив з Києва неохоче: розхворілася і лежала в жару Любава. Прощаючись, прошепотіла пошерхлими губами:

– Ти ж повернешся, Жданку? Повертайся, бо зосталася я одна на світі, як билина в полі… Нікого тепер у мене немає…

На її очах виступили сльози. Жданові перехопило від жалю подих.

– Я піду до князя відпрошуся… Хтось інший поїде… Але Славута, що чув цю розмову, суворо застеріг:

– Куди? Князі не люблять, коли не виконують їхніх повелінь! їдь, хлопче, і не гайся! А за Любаву не бійся: молода – видужає. Та й доглянемо ми її тут гуртом…

І ось він, забрьоханий, змучений важкою дорогою, залишивши коней біля конов'язі, простує до хоромів князя Ігоря. А назустріч Янь. Шапка, як завжди, аж на потилиці, з-під неї вибився тугий жмут русявих кучерів, на рум'яному обличчі здивовано-радісна усмішка, а руки розкинуті для обіймів.

– Ждане! Ти звідки? Ми думали, тебе й на світі вже немає!..

Ждан дав себе обняти, але Яневої радості не поділив. Турбувала майбутня зустріч з Ігорем.

– Я до князя…

– Так відразу? Чи він тебе жде?

– Маю для нього листа з Києва.

– Чоловіче! Ти вже і в Києві встиг побувати! А ми ж тільки позавчора повернулися з походу… Дивися, який прудкий! – Янь покрутив головою, а потім додав: – Від кого листи? Від Святослава? Знаємо, що старий пише! Не дуже, мабуть, його писанина сподобається нашому князеві… Але йди.

Ігор сидів у хоромині. Не ждав такого гостя і тому здивовано втупив очі в свого воскреслого конюшого.

– Ти живий? Де тебе носило? Ми перевернули весь Глібів – не знайшли… Де був? Кажи! Я залишився в дорозі без запасного коня!

– Я був у Києві, княже.

– У Києві? Та як ти смів? Як туди потрапив? І чого?

– Я рятував свою наречену… – Ждан похилив голову, чекаючи вибуху князівського гніву. Але Ігор мовчав. Підбадьорений цим, Ждан розповів усе, як було, – і про Любаву та її дідуся, і про напад на їхню хатину сіверських воїв, і про вбивство старого та поранення дівчини. А потім додав: – Де було подіти Любаву? Взяти з собою? Не витримала б довгої дороги до Новгорода-Сіверського… Залишити в розореному Глібові? На кого? Адже там одні трупи та головешки… Тоді я надумав відвезти її в Київ, до Самуїла… А він повів її до Славути.

– Ти бачив Славуту? Як там старий?

– Дужий-здоровий… Згадував про тебе, княже. Ігореве обличчя на мить просвітліло.

– Добрим словом чи лихим? Ждан зам'явся.

– Та… І добрим… і лихим.

– За віщо ж лихим?

– За Глібів, княже…

– За Глібів… Гм… Це ти розпатякав?

– Карай чи милуй – я, княже… Мусив розповісти… Однак чутки дійшли б до нього… То я вже хоч правду… Як було…

Ігор посуворішав. В очах спалахнув холодний вогонь.

– І князь Святослав знає?

– Знає, княже… І не тільки знає, а навіть прислав тобі листа.

Ждан вийняв з-за пазухи тугий сувій пергаменту. Ігор поспішно зірвав воскову печатку, вп'явся очима в розмашисте великокнязівське послання. І чим далі читав, тим ставав похмуріший.

Потім пожбурив послання на стіл, вибухнув лайкою:

– Прокляття! Він називає мене відступником, погубителем землі Руської. Ніби я не князь, а холоп! Ніби він святий, а я грішник!.. А хто ж відібрав у нас Чернігів? Хто упродовж кількох років піднімав меча на великого князя київського Рюрика Ростиславовича, аж поки не змусив його поділитися владою? Хто розпалював міжусобиці між руськими князями – я чи він? І він сміє після всього того тикати мені в очі, що я відступник! Прокляття! – Потім йому в голову прийшла якась нова думка, бо він раптом дивно глянув на Ждана і схопив його за груди, струснув щосили: – Це ти, холопе, обмовив мене перед Святославом? Ти розтеревенив йому про Глібів! Та ще й посмів привезти сюди цього неправедного листа, мовби не міг здогадатися, що тебе тут жде! Чи, може, сподівався, що Святославове заступництво захистить? Ти – смерд, холоп, раб! Я витягнув тебе з грязюки, а ти мені так віддячив?

– Княже, що ти говориш! – вигукнув ошелешений Ждан. – Як би я смів обмовляти тебе! І для чого? Хіба знищення Глібова можна приховати? Хіба князь Святослав не дізнався б про це від когось іншого? І чого б я мав віддячувати тобі злом за добро?

Та Ігор уже й слухати його не хотів – так розпалився.

– Люди! Візьміть цього негідника та в поруб [29]29
  Поруб – тюрьма, збудована ("зрубана"), як правило, з дерева і найчастіше – в підземеллі.


[Закрыть]його! В пута залізні! – гукнув щосили.

Вбігло двоє гриднів, що чатували за дверима. Мов цербери, накинулись на юнака, заломили руки, потягли надвір. Не встиг Ждан і оком змигнути, як його вштовхнули в темний сирий льох під валом, припнули за ногу цепом до стіни і швиргонули на купу струхлявілої, цвілої соломи. Грюкнули двері, заскреготів засув – і в підземеллі запанувала тиша. Глухо і холодно, як у могилі!

Ось і трапилося те, чого він боявся, коли їхав сюди. Незважаючи ні на що – ні на правдиву розповідь, ні на посилання на Славуту, ні на заступництво князя Святослава, – Ігор проявив запальність, нестримність і розправився з ним, як з ворогом. Що ж тепер буде? Чого ждати в майбутньому? Невже після стількох пригод і небезпек зустріне він свій кінець у цій смердючій ямі? Невже гнитиме тут заживо, поки й не сконає? Ні, не сподівався він на таке, коли тікав з половецької неволі…

Крізь вузеньке – шириною в долоню – віконце в погріб пробивався жмут сірого світла, вихоплював на протилежній стіні чорне, змокріле дерево, покрите пліснявою. І цей жмутик денного світла, що нагадував про волю, про широкий, безмежний білий сніг, що зник для нього, можливо, назавжди, завдав йому ще більшого душевного болю.

Ждан скоцюрбився на холодній, ослизлій соломі. До горла йому підступив гіркий клубок, на очах виступили сльози, а плечі самі, мимо його волі, затряслися в ледь здержуваному глухому стогоні-риданні.

І тут несподівано в темному кутку брязнули кайдани, зашурхотіла солома і хтось невидимий, але живий, торкнувшись його плеча, промовив басовитим простудженим голосом:

– Не плач, отроче! Сльозами горю не поможеш…

Ждан аж кинувся. Перестав плакати, рукавом витер мокре лице, соромлячись своєї хвилинної слабості.

Побрязкуючи ланцюгом, незнайомець вийшов з кутка на світло. Це був ширококостий, але схудлий чолов’яга у старій смердівській свиті. Густа, закошлачена борода, буйна розпатлана чуприна, в якій стирчали гострі житні остюки, і пронизливі палаючі очі під низькими кострубатими бровами надавали йому схожості з нечистою силою – домовиком чи лісовиком, відьмаком чи водяним…

Жданові стало лячно.

– Ти хто?

Той глухо закашлявся, затрясся всім тілом, а віддихавшись, відповів:

– Хто я?.. Смерд єсмь князівський… Будило… Коваль з Путивська… Що над Десною… Чував?

– Чував… За віщо ж тебе сюди запроторено?

– Хе-хе! За віщо… За віру нашу прабатьківську… За те, що поклонявся не богу-отцю, богу-сину і богу-духу святому, а сонцю і небу, вітру і грому, гаям і лісам, водам і пущам. За те, що не давав десятини попові на церкву, а таємно носив требу в ліс або в поле нашим богам і богиням і там поклонявся їм і молився їм… А хтось підгледів і доніс попові Маркелу. А той, поклавши на мене зло, доніс єпископові Саватію. А Саватій, гречин хитрий і підступний, наказав чорноризцям схопити мене, забити в кайдани і кинути в князівський поруб…

– То князь Ігор знає про це?

– Я просидів тут цілу зиму, але князя не видів.

– То треба сказати йому!

– Сказати! Авжеж! Тут скажеш! Кому? Цим стінам? Чи, може, відчинять перед тобою двері, візьмуть за руку та й поведуть прямісінько до самого князя в хороми?.. Ні, братику, князь, мабуть, заодно з єпископом. А той гречин не одного внука Дажбогового згноїв у ямі або спалив на вогнищі… І мене жде така доля…

– А втекти звідси…

– Втекти!.. Я вже обмацав кожну ланку ланцюга – не перервеш! Не такі ковалі його кували… Обдивився кожну шпаринку в стінах – не пролізеш… Хоч головою тут бийся – нічого не придумаєш!

– Що ж робити?

– Вірити! Вірити нашим прадавнім богам… Вони допоможуть!.. Всьому на світі рано чи пізно наступає кінець – і зимі, і літу, і життю, і славі, і багатству, і стражданням. Тож і нашому лихові колись має бути край! Вдарить Перун блискавицею в князівський хором, спопелить його – і ми вийдемо з цього проклятого підземелля під ясне проміння сонця… Станемо вільними людьми… А не вдарить Перун – налетить чорним смерчем Стри-бог, закрутить, завертить над Ігоревим градом, зруйнує хороми, розметає вали, і ми теж вийдемо звідси до живих людей… А не вийдемо, тоді Марена приголубить нас своєю важкою рукою і заснемо ми на віки вічні, а душі наші переселяться в інших людей, чи в звіра якого, чи в деревину зелену…

– Отже, кінець може бути різний…

– Так, може бути різний… Та страждання наші скінчаться… Тож вір, і тобі легше буде на серці. А сльозами горю не поможеш…

Будило забряжчав ланцюгом, обняв Ждана за плечі. Юнакові стало від тих міцних обіймів тепліше, від горла відкотився гірко-солоний клубок, а на душі посвітлішало, ніби в похмуре підземелля раптом заглянув сонячний промінь надії… Спільне горе було поділене навпіл, і він відчув, що в нього скотилася з душі половина тягаря.

9

Любава металася в гарячці на широкому дерев'яному ліжку в просторій хоромині боярина Славути, їй здавалося, що з темних кутків, куди не досягало світло від лампадки й свічок, вилітають, мов чорні круки, дзьобаті марища-страховища і пазуристими лапами хапають її за руки, за ноги, за коси і тягнуть кудись у безвість. Дихала важко, уривчасто. Лице її зблідло, видовжилося, губи запеклися, покрилися смагою, а в прекрасних чорних очах зачаїлася смертельна туга.

Біля неї сиділо троє: Славута, його кухарка та Самуїл. Всі були похмурі, стривожені. В той час, коли рана почала гоїтися, дівчину спіткало нове лихо: заболіло раптом у грудях, запекло вогнем, її всю охопив жар, і горить вона в ньому ось уже який день. А сю ніч їй стало зовсім зле: почала задихатися, кидатися в ліяску, не знаходячи ні на хвилинку спокою. Спечені вуста безперервно шепотіли:

– Жданку, пити! Жданку, де ж ти? Пити, пити!.. Хлопчина-служник вніс гаряче питво, і Текля напоїла її з чашки відваром липового цвіту, малини та ромашки, а Славута натер лоєм груди та спину і приклав припарки з квасного житнього тіста, замішаного на гірчиці, меду, ріпаковій олії та настоях якихось тільки йому відомих корінців та трав. Самуїл безперервно міняв їй на лобі тонкий рушник, змочений у холодній воді, і той рушник миттю висихав, ставав теплий, аж гарячий.

Закутавши дівчину вовняною ковдрою, Славута помив у жбані руки, відійшов у дальній куток хоромини і стомлено опустився на стілець. Самуїл присів біля нього.

– Ну, що? – запитав одними губами.

– Погано, – зітхнув боярин. – Якщо до ранку не полегшає, то треба кликати попа… Бідна дівчина! Така молода, гарна – і…

Славута провів долонею по очах, мовби зігнав з них невидимі сльози. Йому й справді було шкода цього молодого життя, що, не встигнувши розквітнути, ось-ось мало зів'янути.

Скільки пам'ятає себе, він гостро відчував чужий біль і чуже горе. Коли був приставлений князем Всеволодом до княжича Святослава, то швидко прив'язався до нього, полюбив, як брата, і його прикрощі, хвороби та невдачі сприймав, як свої власні. Коли, бувало, княжича за пустування карали паском, він підставляв під пасок свою руку або брав його вину на себе. А коли на стайні лупцювали за яку-небудь провину холопа, то теж кидався на його захист, хоча йому за це не раз перепадало.

Пізніше він навчився виходжувати під час хвороб своїх дітей і князівських, в походах не тільки підбадьорював воїнів піснями та оповідями про колишні походи і перемоги, а й лікував хворих, перев'язував поранених, складав потрощені кістки, вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров… І ніколи не робив різниці між князем і смердом, між боярином і закупом. Для нього всі вони були людьми і, коли ставив кого на ноги, почував себе щасливим.

Не поставив на ноги лише двох своїх найдорожчих, найрідніших – жону і єдиного сина. Жона Євпракса згоріла десять літ тому від такої ж гарячки, від якої тане Любава. А сина, двадцятип'ятилітнього витязя, привезли роком пізніше на носилках, між кіньми, з-під Лубна, що над Сулою, з половецькою стрілою у грудях… Два тижні боровся тоді Славута за його життя, всі свої знахарські знання приклав, усі мазі та відвари використав, закликав усіх лікарів, що славилися в окрузі умінням лікувати, – і гречинів, і венеційців, і німців, і іудеїв, і своїх. Нічого не допомогло. Ніхто не врятував йому сина. Згас, мов свічка воскова, залишивши по собі в батьковому серці невигойну рану…

Три дочки – відрізані скиби. Повиходили заміж – випурхнули з гнізда. І все далеко – одна в Галич, друга у Вщиж, третя аж у поліський Турів. Залишився старий боярин-гусляр, знахар і характерник сиротою-одинаком, читав книги, вів свій власний літопис, відводив душу піснями на князівських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще – роздаровував доброту свого серця людям, які потребували і цієї доброти і допомоги. Останнім часом це були Ждан і Любава. Уподобав молодят, як рідних.

– Невже помре? – зітхнув Самуїл.

– Всі ми смертні.

– Бідний Ждан! Він, здається, щиро покохав цю дівчину…

– Чомусь він довго не повертається. Хоч би нічого лихого не трапилося з хлопцем.

– Я вже його жду не діждуся, – хитнув головою Самуїл. – Валка готова. Трохи підсохне – і будемо вирушати в Половеччину, а його все нема і нема… А він мені потрібен – знає мову, звичаї, дорогу. Та й сміливий нівроку!

– Яким шляхом поїдеш?

– Як завжди – Залозним… Правим берегом Дніпра до Заруба, там на той бік, до Переяслава, а звідти – до гирла Сули…

– А назад?

– Як бог дасть… Правда, князь хоче, щоб я його ждав на Ворсклі біля Переволоки…

– Які знайомі шляхи-дороги! – з гіркотою в голосі вигукнув Славута. – Скільки ними ходжено-їжджено! Чи й ще доведеться?

– Доведеться, вую, – втішив старого Самуїл. Але той знизав плечима.

– Хтозна, хтозна… Уже почав відчувати тягар літ за плечима.

– Ще не кожен молодик має таку міцну руку і таке гостре око, як у тебе, вую. На льоту птиць б'єш!

Славута хотів на це щось відповісти, та не встиг. До нього підійшла Текля і шепнула:

– Боярине, Любаві стало гірше. Руки й ноги похололи… Що робити?

Дівчина дихала нерівно, важко. Очей не розплющувала. Лежала на пухких подушках, вкутана ковдрою, непорушно, мов мертва, і тільки тонкі білі пальці шарили на грудях, ніби хотіли вирвати з них той біль, що пік її вогнем. Ніс загострився, під очима залягли темні тіні.

– Несіть гарячої води й гірчиці! Та швидше! – гукнув Славута.

Служник приніс дерев'яні ночви з гарячою водою. Текля подала глечик з меленою гірчицею та довгого ополоника.

Славута зачерпнув жменю гірчиці, висипав, розколотив ополоником. Рукою попробував, чи не занадто гаряча вода, і після цього, поставивши ночви на ліжко, опустив у них похололі Любавині ноги.

– Давайте окропу! Добавлятимемо, щоб вода не вихолола!

Йому підсунули стілець, поблизу примостили бронзовий казан з паруючим окропом. Він зачерпував кухликом і потроху доливав…

Поволі плинув час. Змінили в підсвічнику одну свічку, потім другу. Ніхто не порушував гнітючої тиші, що залягла в хоромині, не вимовив жодного слова. Ждали чуда. Всі хотіли, щоб воно звершилося, щоб болість відступила і дівчина розплющила очі.

Безперервно дзюркотіла вода з кухлика, мерехтів, потріскуючи, огарок свічки, вів у кутку свою нескінченну пісню цвіркун, а Славута не відходив від ліжка.

Проспівали треті півні. Скоро світатиме. Незабаром наступить погожий весняний ранок. Що ж принесе він у цю тривожну господу? Радість? Чи горе?

Любава легенько зітхнула, довгі вії здригнулися. Славута поклав їй на чоло свою гарячу руку і раптом відчув, як воно зволожується прохолодним потом. Він повернув голову до Самуїла і Теклі, до хлопця-служки, і в його оці блиснула радісна сльоза.

– Житиме! Хай поб'є мене Перун – житиме! – прошепотів щасливо. – Смерть відступає… Відступає…

10

Ярило зборов зиму. Навіть у глухе підземелля дихнув теплим леготом, заглянув жовто-зеленими котиками вербиці у вузьке віконечко порубу.

Сонце підбивалося все вище й вище. В небі прокурликали журавлі, прокричали гуси, теплий дух землі, змішаний із бентежними пахощами весняного зела та клейкої брості, п'янив груди.

Ждан цілими днями не відходив від віконця. Дивився на невеликий косинчик двору і уявляв широкий, безмежний світ – повінь на Десні, зелені бори і темні, ще безлисті гаї на видноколі, вузькі смужки озимини на полях, темні провалля ярів, бездонну голубінь неба.

Як хотілося йому туди – на волю! Дихнути п'янким повітрям весни, босоніж промчатися по теплій зеленій бережині, підставити обличчя і руки золотому промінню Дажбога…

Та ланцюг дозволяв дотягнутися тільки до віконця.

І то добре. Стояти так годину і другу, дивитися й дивитися на волю! Аж поки не затремтять від утоми ноги та не зарябіє в очах від яскравих кольорів дня.

Одного разу – це було опівдні – ось так стояв він біля віконця і дивився зі своєї темниці на білий світ. І раптом побачив княгиню Ярославну. В барвистому весняному одязі, в жовтих чобітках, у білій хутряній шапочці, прудко збігла вона з дощаного ґанку і зупинилася якраз посередині видимої з підземелля смужки двору, когось піджидаючи.

Підкоряючись якомусь незрозумілому поривові, що охопив його зовсім несподівано, Ждан припав до віконця і щосили загукав:

– Княгине! Княгине Ярославно!

Ярославна здригнулася. Голос із-під землі злякав її.

Ждан ще раз, уже тихше, погукав:

– Я тут, княгине, в підземеллі! В порубі!

Княгиня з острахом наблизилася до віконця. Нахилившись, запитала:

– Ти хто?

– Я княжий конюший – Ждан. Порятуй мене, княгине! Я ні в чому не винен перед князем. Заступися за мене! Випусти звідси! Або вислухай мене!

Ярославна нічого не відповіла на це і на якийсь час зникла з-перед Жданових очей. Але незабаром загуркотів засув, скрипнули заржавілі завіси, і двері розчинилися. У супроводі гридня княгиня вступила до порубу. Довго призвичаювалася до напівтемряви, особливо непроглядної після яскравого світла сонячного дня, потім спитала:

– Хто мене кликав?

– Я, княгине, – виступив наперед Ждан, здригаючись від холоду.

– А то хто? – Ярославна показала в темний куток, де поблискувала пара палаючих очей.

– То смерд Будило… За давніх богів страждає тут… За треби їм…

– Жахливо, – прошепотіла княгиня і повернулася до гридня: – Поклич князя! Хай прийде сюди!

Коли гридень вийшов, наказала:

– Розповідай, за віщо тебе посаджено. Тільки щиру правду!

– Княгине! – зойкнув Ждан. – Яка тут може бути лжа! Моя єдина надія – то правда… Сподіваюся, вона розчулить твоє серце, і ти заступишся за мене перед князем.

І почав розповідати.

І не помітив ні він, ні Ярославна, як у поруб тихо вступив князь Ігор і зупинився у дверях. Лише Будило хотів уклякнути на коліна, та князь приклав палець до рота – мовчи!

Ждан хвилювався, розповідав нескладно, уривчасто – і про половецьку неволю, і про зустріч із Кончаком, і про Самуїла, і про Любаву, і про Славуту та великого князя київського, і про князя Ігоря, якому служив самовіддано і служив би ще вірніше, аби лише князь того забажав… Та найчастіше він згадував Любаву і той день, коли вирвав її з пазурів смерті і повіз до Києва, бо лише там мав надію врятувати її.

Ярославну вразила ця розповідь, на очах у неї виступили сльози. Вона тихо запитала:

– Ти так сильно кохаєш ту дівчину?

– Кохаю, княгине… Хіба це вина моя?

– Ні, я ні в чому тебе не звинувачую, бо розумію, що це таке – кохання… Мені здається, що я зробила б так само, коли б мій ладо потрапив у становище, подібне Любавиному. Вірю, що й він рятував би мене, незважаючи ні на що… Я проситиму князя, щоб він випустив тебе з цього жахливого підземелля…

– І мене, княгине, – простягнув до Ярославни руки Будило. – Бо не вчинив я нікому зла: не вбив, не вкрав, не посягнув на честь… Всього й вини моєї, що до душі мені живі боги – сонце, вітер, води, ліси, зелені поля, а не мертві, намальовані людською рукою на стіні чи на шматку липової дошки… Заступися, княгине, перед князем, і я, всіма богами клянусь, слугуватиму тобі і твоєму князеві, довіку буду вірний душею і тілом.

Він намагався дотягнутися до княгині, щоб поцілувати її руку чи одяг, але не зміг, бо не пускав важкий заржавілий ланцюг, що глухо гримкотів при кожному його рухові.

– Хто ж тебе посадив сюди? – спитала Ярославна. – Чи знає про тебе князь Ігор?

– Схопили мене чорноризці з наказу єпископа, кинули до порубу і припнули на цеп з відома тисяцького, а князь Ігор, я думаю, і не відає про те…

– І за тебе, чоловіче, замовлю слово.

– Не треба, княгине, – раптом виступив на середину порубу князь Ігор. – Я все чув…

– Тим краще, ладоньку… То ти випустиш цих людей? Щоб не боліло моє серце від думки, що за кілька кроків від мене, під помостом моєї хоромини, зазнають тяжких мук оці безвинні, – сказала Ярославна, не виявляючи здивування з того, що князь підслухав їхню розмову. – В ім'я богів наших, нинішніх і колишніх…

– Цього старого, Будила, я відпущу зразу, – відповів князь, окидаючи поглядом кістляву, закошлачену постать смерда. – Я справді нічого про нього не знав і вилаю Рагуїла за самоправство… А Ждана посадив я, і посадив не за те, що він порятував кохану від смерті, а за довгого язика, за те, що залишив військо, не попередивши про це князя, що обмовив мене перед Святославом…

Жданові хотілося крикнути, що не обмовляв він, що розповів Святославові тільки те, що сам бачив на власні очі, але під застережливим поглядом княгині зціпив зуби і не промовив жодного слова.

Ярославна ж пригорнулася до Ігоря і тихо, довірливо, мов розповідала якусь таємницю, зашепотіла:

– Княже, я не вбачаю у вчинках твого конюшого зради чи якогось лихого наміру супроти тебе. Врешті, мав же він якось пояснити Святославові, коли, де і ким була поранена Любава. Та й справді: тайна – не втайна! Про Глібів чутка і так миттю рознеслася по всіх князівствах – як Ігор покарав Володимира. І покарав справедливо – за те, що той перший напав на твої землі. І якщо Святослав справедливий, то мусить обвинуватити передусім Володимира… Тож при чому тут конюший твій? Яка його провина? Що поїхав, не попередивши тебе? Що розповів Святославові про Глібів? Але подумай: хіба, коли б я була поранена, ти не мчав би зі мною, нікого не спитавшись, туди, де мене могли б порятувати? Чи вигадував би бозна-що про місце та обставини мого поранення? Ні, мабуть, і ти, ладоньку мій, вчинив би так, як і твій конюший… Тож відпусти його! Заради справедливості! Заради сироти Любави та її кохання з цим хлопцем! Прошу тебе, ладоньку мій!

Вона дивилася на князя знизу вгору, і в її ясних очах, освітлених скупим промінчиком світла, що пробивалося в похмуре підземелля крізь вузьке віконечко, блищали сльози.

У твердому, суворому Ігоревому обличчі щось здригнулося, воно пом'якшало, розпогодилося, стало аж ніби вродливішим, добрішим…

– Хіба можна тобі відмовити, Ярославно? Ти маєш добре серце, спроможне не тільки відчиняти вутлі дверцята цього порубу, а й пробити мури кам'яниць, розтопити лід зачерствілих у боях та походах князівських сердець… Я відпускаю їх обох! Нехай ідуть!.. І будь спокійна: віднині цей поруб пустуватиме, щоб ти не тривожила себе думкою, що поблизу твоєї хоромини страждають люди… Для злочинців я знайду інше місце! – І він гукнув до гриднів: – Розкуйте цих людей! Віднині вони вільні і можуть іти, куди хочуть! А цьому отрокові віддайте його коня і зброю…

Жданове серце забухкало, задвигтіло, мало не вирвалося з грудей. Він вільний! Ще сьогодні, не гаючись ні хвилини, він вирушить до Києва, де на нього жде Любава! Яке щастя! Яка радість! Дихнути повітрям свободи, глянути на золоте коло сонця, на зелені руна полів, на голубе небо, на світлі води рік та озер, сісти на коня і помчати з вітром навперейми куди хочеш – хіба це не найбільше щастя? Його не оцінить тільки той, хто не сидів на цепу у сирій темній ямі, хто не скнів від думки, що навіки похований у ній, хто втратив останню надію…

Йому на радощах хотілося цілувати княгині руки, він ладен був простити князеві його несправедливість, але з пересохлого горла виривалися лише два слова:

– Дякую, княгине! Дякую, княже! Дякую, княгине! Дякую, княже!..

Зате Будило висловив свої почуття щиріше. Він дотягнувся до Ігоревої руки і, шкарубкими пальцями погладивши парчевий князівський рукав, прорік:

– Княже, соколе наш придеснянський! Щоб твоїй княгині, нашій рятівниці, жура не затьмарила ясного чола, щоб її очі не пойнялися гіркими сльозами, я в скрутну хвилину своїми грудьми заступлю тебе! Я прикличу всіх моїх богів на допомогу, всіх моїх пращурів і прапращурів, щоб виручили тебе з біди великої у годину смертельну, люту! Тільки поклич, княже, сонце наше ясне! Тільки гукни!

Він раптом випростався, мало не досягнувши головою стелі, високий, дужий, кудлатий, щасливими очима крізь сльози поглянув на Ярославну, що з неприхованим подивом слухала його проникливі слова, сильно рвонув ланцюг, аж він забряжчав, задзвонив, загув, і крикнув радісно на гриднів:

– Та швидше ж збивайте, хлопці, з мене ці залізяки, хай би були щезли, бо нетерпеливиться мені вийти з цієї ями та вклонитися і Ярилові, і Стрибогові, і полям, і лісам, і кущам, і всьому світові широкому!.. Швидше збивайте, щоб не вмер я від радості великої у цій ямі!..

І він знову так сильно рвонув за ланцюг, що той громом відлунився під вологою стелею затхлого підземелля…