Текст книги "Черлені щити"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 29 страниц)

3

В ту саму ніч на далекій Росі, де жили чорні клобуки, відбувалася подія, що мала відношення і до сіверських князів, і до їхніх воїв, і до Ждана.

Аяп, по уруському звичаю, поставив собі дерев'яну хатину і в ній проводив усю зиму. Однак, як тільки з землі сходив сніг і починали броститись дерева, як тільки степ за Россю вкривався молодою травою, він виганяв туди на випас табун коней, ставив юрту і там жив, уже за звичаєм своїх предків, усе літо. Удень його підміняли батраки, і він днював у Торчеську, а на ніч знову повертався в юрту, бо там йому легше дихалося. Та й інші причини, про які він не розповідав нікому, навіть рідним, змушували його до цього.

Юрта стояла на горбочку, щоб не було в ній сиро і щоб вітром здувало мошкару. Тепла місячна ніч повнилася таємничими звуками, що прилітали зі степу та з лугу. І Аяп, лежачи на теплій кошмі, дивився крізь відкритий отвір, бо полог був відкинутий, на зоряне небо. Йому не спалося. Тривожні думи снували в його старій голові. Вже більше півроку немає вістей від Кончака. Що з сином? Живий він? Здоровий? Чи досі хижі птахи й кістки рознесли по білому світу?

Собачий гавкіт обірвав його думи. Невже вовки?

Він вийшов з юрти і глянув на долину, де паслися коні. Вони спокійно скубли траву. Отже, не вовки.

Собачий гавкіт наближався з боку степу. В синій імлі вималювалася постать верхівця, який довгою хворостиною відбивався від собак. Хто б це міг бути?

Аяп відчув, як у нього раптом потерпли ноги. Невже Кончаків посланець?

– Віджени собак, старий! – почувся приглушений голос. – А то бабки пообгризають коневі! Тсе-тсе!

З вимови Аяп відразу зрозумів, що це справді гість з берегів Тору, і прикрикнув на собак.

– Аяп? – запитав незнайомець.

– Аяп, – тремтячим голосом відповів той, – Хто ти, джигіте? Звідки путь держиш?

– Привіт тобі від сина Куна, – сказав той, не відповідаючи на запитання старого, і простягнув на долоні ханську тамгу.

– Він живий? Здоровий? – аж кинувся Аяп.

– А що йому подіється? Тиждень тому я бачив його, як ось тебе. Велів кланятися…

– Дякую. Заходь, дорогий гостю, до юрти. Поп'єш кумису, поїси бешбармаку, – стара приготувала мені, щоб не голодний був… Як же тебе звати, джигіте?

– Джабаєм.

– Заходь, Джабаю. Тут безпечно – я сам. Поки зголоднілий гість їв і запивав з бурдюка холодним кумисом, Аяп мовчав. А коли той закінчив, запитав:

– А що хан Кончак – живий, здоровий?

– Живий і здоровий, Аяпе, і велів тобі передати через мене все, про що ти дізнався. Що робиться в Києві? Аяп промочив кумисом горло.

– Князь Святослав задумав на літо великий похід.

– Куди?

– Хан Кунтувдей каже, що на Дон. Тобто на самого Кончака.

– Ов! Якими ж силами?

– Зараз він поплив Десною у свої землі збирати військо і домовлятися з сіверськими та смоленськими князями. А князь уруський Рюрик уже готується, – нещодавно прикликав до себе у Білгород хана Кунтувдея і наказав на кінець уруського місяця травня з усіма чорними клобуками зібратися біля Заруба на Дніпрі і ждати на нього там… Щонайменше сім князів – Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський, Ігор Новгород-Сіверський, Всеволод Трубчевський та Давид Смоленський, рідний брат нашого князя Рюрика, – підуть у похід. Сила велика!

– Коли ж на них сподіватися?

– Хай великий хан Кончак сам думає… А я б уже зараз готувався!

– Дякую, Аяпе, – сказав Джабай. – Ти зібрав дорогоцінні вісті… Хан Кончак звелів передати тобі, що в Куна й волосина не спаде з голови, якщо ти і далі вірно служитимеш Дешт-і-Кипчаку!

– Вірно служитиму. А що мені робити? – зітхнув Аяп.

4

Рано в четвер, залишивши в Путивлі за старшого князя Володимира Галицького, Ігор з сином та ковуями Ольстина Олексича, яких прислав Ярослав Чернігівський, вирушив у похід. В суботу до нього на Пслі приєднався зі своїм полком князь Святослав Рильський, і з'єднане військо, що налічувало тепер шість тисяч воїв, попрямувало ледь помітним путівцем на схід – до Дону великого. Йшло воно з обозом і сумними кіньми і розтягнулося на добрих п'ять верст.

Князь Святослав привів з собою тисячу воїв, як і Володимир Путивльський. Був він веселий, щасливий, сидів у сідлі прямо, як це звичайно роблять люди невисокого зросту, підставляв сонцю своє довгасте тонке обличчя, обтягнуте матовою шкірою, і видно було, що весняний похід тішив його, що йшов він у Степ, як на веселу прогулянку.

При зустрічі Ігор поцілував племінника в обидві щоки. Святослав спалахнув радістю. Він любив стрия Ігоря, як батька, і в усьому слухався його. Великий князь Рюрик, вуй по матері, княгині Агафії Ростиславівні, за тодішніми звичаями вважався після батька найближчим родичем, але Рюрик був далеко, в Білгороді, а Ігор – піД боком, до того ж не Рюрик, а Ігор виділив із Сіверської землі волость молодому князеві. Тому й тримався він дядьків своїх по батькові – Ігоря та Всеволода. Та й лицем і характером – гарячим, нестримним – скидався більше на Ольговичів, ніж на Ростиславовичів.

– Я такий радий, що полк [55]55
  Тут – похід.


[Закрыть]наш розпочався і що суха сонячна погода сприяє нам, – признався Святослав, заглядаючи стриєві в очі.

– Я теж радий, але давай відкладемо цю радість на потім, коли будемо повертатися з походу, – стримано відповів Ігор.

Об'єднаний Ігорів полк [56]56
  Первісне значення слова полк – плем'я, народність (порівн. німецьке та англійське фольк, фолк – народ), коли всі члени племені при потребі ставали воїнами. Пізніше, зокрема в XII ст., слово полк стало синонімом слів похід, рать, війско. Тому в назві "Слово о полку Ігоревім" це слово не слід тлумачити звужено, як лише похід, бо це поема не тільки про похід, а й про Ігореве військо, про героїчно-трагічну долю цього війська – Ігоревого полку.


[Закрыть]ішов не поспішаючи: вої берегли необ'їжджепих після зими коней, щоб не підірвати, не запалити. Чотири дні – в дорозі, на п’ятий, як звичайно це робиться при далеких походах, ставали на спочив.

Та як не берегли, біди не минули. На підході до Ворскли несподівано зашкутильгав під Ігорем його улюблений кінь Сірий. Славута глянув – тріщина в копиті. Це була погана прикмета! Ігор розгнівався.

– Конюшого Ступку сюди!

Примчав вайлуватий, неповороткий товстун Ступка, далекий Рагуїлів родич по жоні, низько вклонився. З переляку у нього одвисла щелепа.

– Княже?

Ігор ледве стримався, щоб не вдарити.

– Я більше не хочу тебе бачити! Лежень! Ненажера! Тільки спиш та їси! – гримнув зозла. – Зовсім не дивишся за кіньми! Не пообрізував копит вчасно – і загубив мені Сірого, мого найкращого коня!

– Я зараз подивлюся, княже…

Ігореві було досадно не тільки за коня. Головне – що віщує ця прикмета в поході? Поранення, смерть, поразку, нещастя?

– Зараз, зараз! – гнівно обірвав він конюшого. – Я бачити тебе не хочу! Забирай Сірого – і веди назад! Та доглядай так, щоб по приїзді я міг сісти на нього!

Ступка мовчки схилив голову.

Славута обрізав коневі копито, змастив маззю для затягування ран, натягнув цупку шкіряну панчоху і зав'язав її сирицею вище бабки. Не кажучи ні слова, Ступка вклонився князеві і повів Сірого до князівських коней.

– Хай мені приведуть Воронця! – навздогін гукнув йому Ігор і скрушно розвів руками: – Ну, от і залишився я без конюшого…

– Отче, в моєму полку йде в похід твій колишній конюший Ждан, – сказав Володимир. – Може, прислати його?

Ігор наморщив лоба.

– Але ж він сидів у мене в порубі! Таємний вивідач Володимира Переяславського і Святослава! Як же мені довіряти йому?

В розмову втрутився Славута.

– Ніякий він не вивідач ні Святослава, ні Володимира Глібовича… Так, чого доброго, княже, ти і мене назвеш вивідачем, бо ж я давно дружу з князем Святославом, а Володимира поважаю за незвичайну хоробрість і військове вміння!

– Не вигадуй, Славуто, ти – це ти, а не якийсь там смерд!

– Я ручався за Ждана і зараз ручаюся. Це чесний хлопець! – стояв на своєму боярин. – Він хоч і молодий, а багато чого встиг навчитися! Та, власне, я й не наполягаю, щоб ти його брав конюшим… Він і воїном буде добрим! Я знаю!

Ігор обняв старого.

– Ну, ну, не бурчи, учителю. Хай Ждан приходить! Врешті, я й сам мав нагоду пересвідчитися, що той парубок знається на конях…

Так Ждан зовсім несподівано для себе знову став конюшим князя Ігоря. Чи зрадів він цьому? Не дуже. Бо ще й досі холодила йому серце темна князівська в'язниця, ще й досі у вухах лунав брязкіт важкого заіржавілого ланцюга. Та що мав робити? Не перечити ж князеві! Зате безмежно зрадів, коли уздрів Славуту. Кинувся до нього і, мов батькові, поцілував руку.

– Боярине! Боярине!.. Я такий щасливий, що й ти тут, разом з нами!.. Коли б Любава могла тебе увидіти, то була б теж щаслива! Бо ти її врятував! Ти повернув її з того світу!

Ігор з подивом спостерігав цю незвичайну зустріч. І навіть відчув якийсь порух ревності. Чомусь думалося, що своє серце Славута цілковито і назавжди віддав йому одному, а виходить – він любить багатьох, і його люблять усі, хто знає його. Чим же старий прихиляє до себе людей? Піснею? Правдою? Добротою?

Князеві підвели іншого коня – Воронця. Він узяв повід, поклав руку на сідло, але тут до нього підступив Славута.

– Княже, тебе не стривожила недобра прикмета? Ти твердо намірився продовжувати путь? – спитав тихо, щоб чув один князь. – А може…

– Ні, учителю! – аж вигукнув Ігор. – Дон мене кличе! Великий Дон! Там моя слава! Там шлях до града Тмутараканя, яким володіли мої предки.

І він легко злетів у сідло…

На девятий день путі, у середу, першого травня, в післяобідню пору, Ігорів полк досягнув Дінця. Сторожа розвідала зручний брід і вела військо на переправу.

Ігор з князями, боярами і воєводами стояв на пригірку, звідки було видно і тих воїв, що вже спускалися в долину, до річки, і тих, що ще тільки підходили з глибини степу.

День був безхмарний, жаркий, як і всі попередні дні. Стомлені й спечені палючим сонцем, припорошені дорожньою пилюкою вої зраділи, уздрівши річку. Нарешті можна і коней напоїти, і самим освіжитися! А може, князь звелить і на спочив стати? Та усміх на їхніх обличчях здався Ігореві неясним, неприродним, ніби воїв прикрила якась тьмяно-багрова, з зеленкуватим відблиском тінь, ніби на них падав відсвіт далекої нічної пожежі. Спочатку він не надав цьому значення, та щодалі тінь згущалась, а вої вкрилися якоюсь імлисто-кривавою пітьмою. Почали то тут, то там іржати коні.

Невже збирається на грозу? Так ніде ж ні хмаринки! І тут несподівано для всіх, а передусім для князя, зі строю вирвався підстаркуватий бородатий вершник і, показуючи вгору списом, заволав:

– Княже, поглянь на сонце! На преславного золотого Дажбога! Що з ним сталося? Його затуляє якась нечиста сила! На його ясний божественний лик насувається чорний змій! Він хоче поглинути наше денне світило! О, ми, нещасні Дажбожі онуки, велика біда гряде на Руську землю! Що робити нам, княже?

І князь Ігор, і Ждан, що відтепер мав постійно перебувати поблизу князя, у вершникові миттю впізнали путивльського коваля Будила. В ковалевих очах світився жах.

– Який змій? Яка біда? Звідки ти взяв це, Будило? – спитав Ігор.

– Та на сонце подивись, княже! На сонце! Воно зникає! Це грізне знамення, що всім нам віщує біду!

Ігор увесь час, поки вої спускалися в долину, стояв спиною до сонця. Тепер же, після Будилових слів, повернувся до нього лицем – і остовпів. У грудях похололо, язик затерп. Будило не брехав: на сонце справді насувався чорний круг, схожий на голову змія. З нього виривалися зеленкуваті полум’яні роги. Той круг закривав уже всю верхню частину сонця, і лише нижній його пруг, схожий на серп місяця-молодика, ще світився, як і раніш, своїм гаряче-жовтим природним промінням.

Князеві на кілька хвилин відібрало мову. Мов заворожений, дивився він на сонце і не міг відірвати від нього очей. Бояри і воєводи були приголомшені теж.

– Славуто, що це? – нарешті видавив із себе Ігор.

– Знамення! – голос боярина затремтів, зазвучав хрипко. – Знамення, що застерігає нас від біди і лиха великого!

Ігор поглянув на військо, що зупинилося в бентезі і замішанні, – і не побачив його. Усі вої були тьмою від нього прикриті! Ні лиць, ні зброї, ні коней не видно! Чи то сонце зовсім погасло, чи останні його промені осліпи ли йому очі?

– Славуто, я осліп! – гукнув у тривозі.

– Ні, княже, ти не осліп, то ти довго дивився на сонце. Зараз це пройде! – заспокоїв його боярин.

За хвилину Ігор прозрів. Знову з'явилося і військо, і небо, і високе дерево, на вершечку якого сидів диводуд [57]57
  У південнослов'янських мовах одуд і досі має назву "диб", "диеб", "деб", що дуже близька до "дива" із "Слова о полку Ігоревім". У давньоруській міфології див виступав вісником нещастя.


[Закрыть], що розпустив свою корону, наставив на сонце, мов списа, довгого дзьоба і тривожно кричав, мовби попереджав Ігоря про небезпеку, що насувається на нього із землі незнаної – Волги, і Помор'я, і Посулля, і Сурожа, і Корсуня, і з заморського краю, де стояв Тмутараканський бовван.

А що творилося в степу! Тривожно кигикали чайки-зегзиці, б'ючись грудьми об срібні плеса ріки, на протилежному березі промчало стадо наляканих турів – аж земля загула під їхніми важкими ногами, заклекотали орли у високості, дихнуло з далини вітром, ніби перед грозою, і погнало по молодій ковилі незвичні для ока червонясті хвилі. Коні іржали, били копитами, і вої в сум'ятті і розпачі кричали, зводили до неба руки, молилися.

А сонце зменшувалося і зменшувалося. Залишався лише вузький пруг, як серп місяця.

Молоді князі, бояри і воєводи стояли пригнічені, налякані, розгублені.

– Чи видите? – спитав Ігор. – Що означає знамення се?

Всі мовчали. Хіба не ясно? Знамення на горе! А Славута сказав:

– Княже, не на добро єсть знамення се! Не на добро! Ігор похилив голову. Тривога і розпач холодили йому серце. Що робити? Що сказати боярам і дружині? Повернути полки назад? Не зустрівшись із половцями? Який же сором буде йому! Як же після цього дивитися князям і людям у вічі!

Він похитав головою, і цей порух усі розцінили, як знак, що в Ігоревій душі боролися два почуття: страху перед грізним знаменням і сорому, що пектиме його до самої смерті, якщо він, зганьблений, без бою поверне ться з походу.

Славута підступив ближче, промовив стиха, і голос його затремтів:

– Княже, знамення грізне, і я боюся за тебе…

– Не слід боятися, учителю, – похмуро відповів Ігор. – На війні всі ризикують однаково: і князь, і рядовий воїн.

– Ти, мабуть, не знаєш, Ігорю, що це знамення торкається передусім тебе…

– Мене? Чому?

– Бачиш, я не казав тобі раніш, а тепер скажу: над усім родом Ольговичів чомусь тяжіє лиха доля, пов'язана з цим знаменням. Я прослідкував по літописах за сто років твій родовід – з тисяча сімдесят шостого по тисяча сто сімдесят шостий – і виявив, що за цей час відбулося дванадцять подібних знамень і в ті ж роки, перед знаменням чи зразу після нього, померло тринадцять Ольговичів… Невже ти хочеш стати ще одною жертвою?.. Чотирнадцятою!.. Ігорю, сину мій, вернися додому! Ніякий це не сором! Тебе зупиняє сама рука долі!.. Ромейські, гішпанські, франкські та чеські астрологи вважають, що долями людськими, зокрема долями володарів, розпоряджаються зорі. А долями Ольговичів, як бачиш, вершить само сонце. Ні, нехтувати цим знаменням не слід, Ігорю! Бо це рука самого Дажбога!

– Вернімося, княже! – підступив і тисяцький Рагуїл. – Все військо в тривозі! Поглянь, в якому сум'ятті і молоді вої, і старі мужі! В наші серця закрався страх се боже знамення не на добро єсть нам! Вернімося, княже!

Загули глухо бояри і воєводи

– Вертаймося, княже! Перст божий застерігає нас! Вертаймося, щоб не було нам лиха!

Ігор довго сидів на Воронці мовчазний, заглиблений у важкі думи. І всім, хто зараз бачив князя зблизька, здалося, що він постарів на добрих десять літ. Різкі тіні – чи то від того, що сонце пригасло, – упали на його лице і зробили його якимось чужим, суворим, потемнілим, ніби то був п'ятдесятилітній муж, хоча князеві щойно виповнився тридцять четвертий рік і він, по суті, був ще зовсім молодим чоловіком.

У війську почулися спочатку несміливі, а потім усе дужчі й дужчі голоси, в яких забриніла ледь уловима радість.

Ігор підняв голову і стрепенувся, мов скидав з себе важкий тягар. Сонце почало прояснюватися, згонити зі свого ясного обличчя темну облуду! Ще тільки невеличкий його пруг був закритий круглою заслонкою, та й він помітно зменшувався.

Із Ігоревих грудей вирвалося радісне зітхання. Він почекав, поки сонце очистилося зрвсім, а потім натягнув поводи, підвівся на стременах і голосно, на все поле, де згромадилося військо, промовив:

– Браття і дружино! Таємниць божих ніхто не знає! Бог – творець і знаменням,! всьому світові своєму! Ми ж потім побачимо, що нам бог дасть – добро чи зло… Ви ось наполягаєте, щоб я повертав військо назад. А я не можу повернути його і йти додому! Не можу! На Осколі мене чекатиме брат мій Всеволод з дружиною. Що ж з ним станеться, якщо ми не прийдемо? Невже залишимо його на поталу ворогові? Ні, я цього не зроблю, хоча б усі знамення світу стали на моєму шляху?.. Хочу копіє надломити конець поля Половецького, з вами, русичі, хочу голову свою зложити або ж іспити шоломом Дону!..

Він промовляв натхненно, голосно, і його палкі слова розносилися довкіл, долітали аж до останніх копій, наповнювали серця мужністю, підносили дух, підбадьорили воїв, змусили їх підтягнутися після знічення, приниження і душевного розладу, підняти голови і, потрясаючи списами, прокричати славу своєму молодому войовничому вождеві.

– Слава Ігореві! Слава князеві нашому! А він в цю хвилину був прекрасний – Ігор! Гарцював по високому пригірку на вороному коні, ніби й не було щойно відшумілого лихого знамення, і його легкий червоний плащ майорів за плечима на вітрі, мов знамено. Золотий шолом блищав, як сонце, очі сяяли молодецтвом, а міцна рука вирвала з піхов меча і показала ним на схід, за Донець, туди, де в землі незнаній плинув великий синій Дон.

– Уперед, браття! До великого Дону!

Військо пішло на переправу, і не було серед воїв жодного, хто б ремствував, огинався чи непомітно шуснув у кущі, мов останній боягуз.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

1

Ігор тільки зовні здавався спокійним і впевненим у собі. Насправді ж у його серці бушувало сум'яття, а голова тріщала від тривожних думок і передчуттів. Він розумів, що без бою з половцями, бодай без короткої зустрічі з якою-небудь, хай і невеликою, ордою, без перемоги над нею повертатися з півдороги додому – смерті подібно. Вся Русь насміхатиметься з нього! А більше всього на світі боявся він насмішки, зневаги. Його самолюбна душа не винесла б такого безчестя! Душа гордого Ольговича! Ні, краще смерть, ніж зневага! Смерть у бою, на людях – красна!

Разом з тим його глибоко вразили суворі застереження долі – спочатку кінь під ним підбився, а потім бог явив небесне знамення, що було, як засвідчив Славута, пророчим і фатальним для його роду.

Йому загрожує явна небезпека! Смерть? Полон?

Що ж, він воїн і давно звик до думки, що одного разу шабля або стріла, бойова сокира чи спис можуть не оминути його, як і він не може оминути своєї долі!

Тривожні думки й сумніви тіснилися в Ігоревій голові і сповнювали серце гризотою. Та зовні князь здавався спокійним, упевненим, іноді навіть усміхався і весь час знаходився попереду війська, ведучи його все далі і далі на схід. За два дні полки подолали відстань від Дінця до Осколу і, вийшовши на Ізюмську сакму [58]58
  Сакма (тюрк.) – шлях. Ізюмська сакма вела з приазовських степів понад р. Осколом до Курська.


[Закрыть], досягли умовленого місця. Всеволода тут ще не було.

– Почекаємо, поки підійде брат мій, – сказав Ігор і дозволив ставати на спочив.

Всеволод прибув через два дні, привівши з собою дві тисячі кметів-трубчевців та курян. Це були відбірні рослі воїни, під стать своєму князеві, добре озброєні та споряджені всім необхідним для далекого походу.

Наступного ранку об'єднане військо сіверських князів під загальним керівництвом Ігоря круто повернуло понад Осколом на південь, до половецьких степів. Замір Ігоря був хитрий і обіцяв безсумнівний успіх. Князь вирішив ударити на половців не в лоб – через Сулу, Псло і Ворсклу, звідки Кончак, Кза та інші хани могли чекати нападу русичів, а обійти їх з тилу і завдати короткого, але сильного удару по їхніх стійбищах та кочовищах там, де вони не чекають, – з-за Дінця.

Шлях лежав прямий – по Ізюмській сакмі – на Сальницю, невелику, але добре відому військовому люду, купцям та мандрівникам річку, що впадала з північного, руського, боку, якраз навпроти Ізюмського кургану, в Донець, де здавна існував брід, перевіз і де колись Володимир Мономах вщент розгромив сильні половецькі полки.

З нижнього Осколу Ігор послав Яня з копієм гриднів-сторожових наперед, щоб розвідати брід через Донець і прилеглий до нього степ на половецькому боці.

Увечері восьмого травня русичі підійшли до Сальниці і стали на нічліг за горбом, який приховував їх від половецьких спостерігачів, коли б вони зачаїлися на високому Ізюмському кургані. Багать не розпалювали, шуму не здіймали.

Увесь день дев'ятого травня військо спочивало. І дружинники, і вої помилися в теплій воді Сальниці та її мілководних обрічків, рдяглися перед наступними боями в чисті сорочки, попідстригали чуби та бороди, полагодили взуття, одяг, збрую. Молодики пасли в лузі коней. А біля похідного Ігоревого намету, що стояв на зеленому пригірку, під тінистими вербами, зібралися бояри, воєводи та ліпші мужі на боярську думу. Обмірковували, як краще і в якому порядку перебродити Донець, куди скерувати перший удар – понад узбережжям Дінця на нижню течію Тору, де були кочовища Кончака, чи поза Сюурлієм на верхів'я Тору, а чи повернути на захід у тил орільським половцям, погромити їх і вже Муравським чи Залозним шляхом навпростець, щоб було ближче, повертатися додому?

Всі сиділи кружка, просто на траві. Перед кожним на простелених рушниках – сухарі, солонина, цибуля, часник, дерев'яні чаші з джерельною водою. Каші чи кулешу не варили, щоб не виявити себе димами багать.

Розмова велась без поспіху. Кожен говорив те, що думав, знаючи, що останнє слово все одно буде за князем.

Воєвода Ольстин Олексич, круглоголовий, чорний, з бистрими, трохи розкосими очима, які він успадкував від матері-ковуйки, гаркавив:

– Княже, бгатіє! А повегнімо на Огіль та вдагимо тамтешніх половців! Вони нас не ждуть, і ми Їх легко поколошматимо, а звідти нам пряма дорога додому – через Ворсклу та Псло…

Тисяцький Рагуїл був іншої думки.

– Щоб ударити на орільських половців, не треба було йти аж до Осколу, а повернути поза Ворсклою на південь і Муравським шляхом досягнути Орелі. По-моєму, нам слід від Ізюмського кургану піти прямо на Сюурлій, де весною паші для коней та скоту невпрогорт і де зараз, напевно, кочує яка-небудь орда. Розгромимо її, захопимо полон, табуни, отари – і цим же Ізюмським шляхом назад!

Молоді князі Святослав і Володимир, двоюрідні брати, пошепталися між собою, і промовляти став Святослав:

– Князі і дружино, знаючі люди кажуть, що до Тору звідси п'ятдесят верст, а на Торі, як відомо, кочовище і стійбище самого Кончака. То чому б, коли ми вже тут, не погромити його? А заодно і половецькі городки зимівники, що стоять, як кажуть, між Ізюм-курганом і Тором… Тут і здобич була б багатша, і слава більша!

Бояри загули, зважуючи, куди краще направити удар. Про грізне знамення, що явилося їм на Дінці, всі ніби призабули, а якщо хтось і пам'ятав, то не наважувався згадувати.

Думки розділилися.

Мовчали тільки князь Всеволод та боярин Славута. Всеволод знав, що ось-ось повернеться з розвідки Янь і тоді буде ясно, що робити, куди йти, а до того краще послухати інших – адже серед багатьох слів завжди можна впіймати кілька розумних. Тому розстебнув сорочку і, прислухаючись до розмов, підставив свої широкі груди приємній прохолоді, яку приносив з річки легкий вітерець. А Славута сидів одинаком під вербою і не встрявав у розмову, бо відчував себе тільки гостем в Ігоревім війську. Якщо Ігор побажає почути його думку, – а не побажати цього він не міг, – тоді і він мовить.

Ігор побажав. Вислухавши всіх, він повернувся до Славути.

– Учителю, а що ти скажеш?

Гомін відразу влігся. Славуту знали не тільки як учителя – князевого наставника, коли той був отроком, як великого книжника, а й як досвідченого воїна, мудрого радника і ще більше – як уславленого співця.

Славута підвівся, щоб усі його чули, розправив сиву бороду.

– Моя думка така. Щоб зариватися глибоко в Половецький степ, сил у нас недостатньо. Тому швидкість і несподіваність удару – запорука нашого успіху. Я знаю, що за верст тридцять звідси, між річками Сюурлієм і Каялою, є гарні випаси і місця для кочовищ. Не думаю, щоб цієї весни там нікого не було. Там напевне стоять вежі якоїсь орди. Якщо нам пощастить непомітно підійти до неї, то ми візьмемо великий полон, захопимо коней, худобу і швидко повернемося назад.

– Як же це зробити?

– Туди треба йти не вдень, а вночі, щоб ми звалилися на половців, як сніг серед літа!

– Уночі? По чужій землі? – почулися тривожні голоси.

Славута розвів руками.

– Я ж сказав уже, що знаю ці місця, як свої п’ять пальців, і проведу вас туди навіть з зав’язаними очима. Ми підемо понад берегом річки Ташлик, тобто Кам’янки по-нашому, і в нас буде вдосталь води. Ми матимемо час погодувати коней тими запасами вівса, що в нас іще лишилися, і вранці, зі свіжими силами, нагрянемо на кочовища по обидва береги Сюурлію! Якщо нам пощастить удень розбити половців, ми вночі повернемося знову сюди, за Донець, і нам звідси відкриється безпечна дорога на Русь!..

– Їде Янь! – раптом вигукнув князь Володимир Ігоревич. Всі миттю схопилися на ноги. Що скажуть вивідачі?

Понад Сальницею у супроводі кількох вершників мчав Янь Рагуїлович. На вітрі розвівався його золотисто-пшеничний кучерявий чуб.

Залишивши своїх супутників на березі річки, він швидко піднявся на узвишшя, до князівського намету. Бояри розступилися, впускаючи його в коло.

Ігор ступив крок назустріч.

– Ну, що? З чим приїхав? – спитав нетерпляче. Янь був стомлений і несподівано для всіх серйозний.

– Княже, ми далеченько проїхали в степ. Спочатку нікого не зустріли і вже думали повертати назад, аж раптом, визирнувши з-за горба, я побачив половецьких ратників із зброєю – вони об’їздили, мов сторожа, всю околію…

– Помітили вас?

– Ні. Але здалося мені, що вони чимось стривожені і ведуть пильну охорону шляхів…

– Невже щось пронюхали про нас?

Янь здвигнув плечима.

– Княже, або треба їхати швидко туди і напасти на них, або повертатися додому, бо, мабуть, не наш це є час!

Ігор випрямився, обвів бистрим поглядом князів і гордо сказав:

– Якщо ми повернемося додому не бившись, то сором нам буде паче смерті! Йдемо! І як нам бог дасть!.. Піднімайте людей і переводьте на той бік! Щоб дотемна бути нам усім на тім боці шелом’яні!