Текст книги "Черлені щити"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 29 страниц)

3

Князь Ярослав на честь брата, великого князя київського, звелів дзвонити у всі дзвони Чернігова. І поки Святославові човни приставали до причалу, поки великий князь із Славутою сходили на берег, де стояв в оточенні бояр, ждучи їх, Ярослав, у синьому надвечірньому небі пливли і пливли урочисті передзвони і линули за повноводу весняну Десну, що недавно звільнилася від криги, на Чорну могилу, на Болдині гори і на всі кінці світу – на Красне, на Любеч, на Городню та Мену…

Невеликий, ошатно одягнений, з рівно підстриженою чорною бородою та хитринкою в карих очах, Ярослав широко розкинув руки і тричі, хрест-навхрест, поцілував брата в уста.

– Здоров будь, брате мій, великий княже мій! Твій рідний Чернігів радіє з твого приїзду і щиро вітає тебе!

Потім обняв Славуту.

– Учителю! Мій дім – твій дім! У ньому ти будеш найбажанішим гостем! Не гостем, а господарем, бо Чернігівська земля – твоя вітчизна, і мені хочеться, щоб ти відчував себе тут, як дома!

Ярослав умів бути гостинним, коли хотів. Умів і лука вим бути одночасно. І важко було визначити, коли він той чи інший.

Цю братову рису добре знав Святослав, тому відразу обірвав його медоточиві слова:

– Не гостювати приїхали ми, Ярославе, а по великому і важливому ділу завітали до тебе… Тож на пир нас увечері запрошуй – вихилимо келих за твоє здоров'я, але перед тим знайди годинку, щоб порадитись з тобою!

– Гаразд, брате, – схилив голову Ярослав.

Баскі коні швидко винесли їх на невисоку гору, де здіймалися могутні вали та дубові, потемнілі від часу й негоди стіни города. Позаду гарцювали молоді гридні з охоронного стяга Ярослава. Тисячні натовпи людей вкрили узбіччя дороги та навколишні горби. Кожному кортіло ближче побачити Святослава – переможця Коб'яка та Кончака.

В'їхавши через Київські ворота в город, Ярослав відразу повів гостей до себе, усадовив за стіл, звелів подати сити та березового соку, а потім прямо, без передмов, запитав

– Кажи, брате, що привело тебе нині до мене? Святослав усміхнувся в сиву бороду. Зацікавив Ярослава – кортить дізнатися. Таким він був і змалку – допитливим і разом з тим потайним. Сам хотів усе знати, а своїх думок нікому не довіряв.

– Ярославе, брате мій, княже чернігівський, – почав великий князь – Степ усе дужче й дужче натискує на нас. Тобі відомо, якої шкоди завдають погані Руській землі, зокрема україні Переяславській, твоєму зятеві Володимиру Глібовичу. Постійні напади поганих украй зруйнували і знекровили її! Села спалено, городи сплюндровано! Посульські городки, збудовані двісті літ тому нашим пращуром Володимиром, у багатьох місцях зруйновані Кончаком… Навіть на Київ та Чернігів зазіхає, окаянний!

Ярослав перебив його мову:

– Я все це знаю, Святославе, – сказав ласкаво. – Не розумію тільки, до чого ти вернеш…

Святослав перехилився через стіл і поклав свою суху гарячу долоню на твердий Ярославів кулак.

– Брате, замислили ми новий, третій, ще більший, ніж торік та взимку, похід на Кончака. У двох попередніх твоїх хоробрих полків, на жаль, не було. Сподіваюся, на цей раз ти приєднаєшся до нас і незмірно зміцниш наші сили. З цим і прибув до тебе, Ярославе! Що скажеш на це?

– Коли розпочнеться похід?

– Наприкінці травня або на початку червня. Ярослав через братове плече глянув на невелику шкатулку, що стояла під протилежною стіною на низькій пузатій шафі, – в ній лежав лист від Ігоря з закликом узяти участь у весняному поході сіверських князів на Дон. "З ким же йти? Що робити? – подумав Ярослав. – Сказати Святославові про листа чи промовчати? Звичайно, краще промовчати! Адже Ігор застерігає, що похід буде тільки їхній, сіверський… Тоді з ким же йти? З Ігорем? Зі Святославом? Чи ні з тим, ні з другим? Може, краще залишитися дома, як уже робив не один раз? Хай вони воюють, а я прибережу сили? Це, мабуть, найрозумніше, що тут можна придумати… Святослав уже старий, – хто відає, коли бог покличе його до себе? От і звільниться в Києві великокнязівський золотий стіл – а я тут як тут! Та не сам, а зі своїми могутніми полками! Звичайно, племінники, Святославові сини, так просто не поступляться Києвом, бо котрийсь із них – чи Гліб, чи Олег, чи Володимир, чи Всеволод Чермний, чи Мстислав – захоче посісти батьківський стіл, та що вони вдіють навіть гуртом, коли мене підіпре вся могуть Чернігівської землі? Адже Київ нині не той, що був раніше, – не та сила в нього без Київської землі, яка належить Рюрику Ростиславовичу… Ох, цей Рюрик! Сильний князь! Він теж захоче повернути собі Київ! Тоді я об'єднаюся з племінниками проти Рюрика! А ще ж Ігор з братією буде за мене! Цих треба тримати при собі, щоб було на кого опертися!.. Ні, тут треба не схибити! Брат братом, а своя сорочка до тіла ближча! Думай, Ярославе, передусім про себе!"

Мовчання затягувалося, і Святослав стиснув Ярославів кулак, спонукаючи його до відповіді.

– Ну? Чого ж мовчиш?

– А що говорити? – запитанням на запитання відповів Ярослав. – Я не проти. Приєднаюся! Як усі!

Святослав полегшено зітхнув, відкинувся на бильце стільця.

– Дякую, брате, дякую… Тепер і з Ігорем легше буде домовлятися, бо останнім часом, помітив я, ви з ним заприятелювали. Тож коли він дізнається, що ти йдеш, і сам піде без вагання…

Ярослав якось непевно усміхнувся.

– Звичайно, звичайно, – і швидко перевів мову на інше. – А тепер, коли важливі діла залишилися позаду, якраз упору сісти і до трапези, бо вже час – княгиня жде… Прошу… Та й ви з дороги голодні, стомилися…

4

Ріки – найзручніші шляхи в такій безмежній низинній країні, як Русь. І великих рік, і менших річок тут усюди багато, вони повноводі, тихоплинні, без небезпечних порогів, окрім дніпровських, – пливи по них і їдь в усі кінці, куди хочеш! Влітку – по воді на човнах, взимку – по льоду на санях чи верхи…

Від Чернігова до Новгорода-Сіверського проти течії три дні плавання, і Святослав, не затримуючись у брата жодної зайвої хвилини, наступного ранку вирушив у дальшу путь Попутний вітер пругко надув прямокутні вітрила, молоді дужі гридні вдарили дружно по воді веслами – і невелика флотилія шпарко помчала в глиб Сіверської землі.

Хоча верби вже красувалися в жовто-зелених котиках, придеснянська весна була не тепла. Від синіх талих вод, що прибували з півночі, віяло холодом. Великий князь востаннє помахав рукою братові Ярославу, що стояв на причалі, щільніше закутався в кожуха і сів на заслане ведмежою шкурою сидіння під дерев'яним дашком в носовій частині човна поряд із Славутою. Накинувши на ноги кошлату ведмежу шкуру, сказав:

– Не подобається мені останнім часом брат Ярослав. Як став після мене князем чернігівським, то дуже змінився. До мене – холодком, в'яже дружбу з Ігорем… Жодного разу не пішов зі мною в похід проти поганих, зате веде перемови з Кончаком… Невже мріє про великокнязівський стіл? Так цей коровай не по його зубах!

Славута заперечливо похитав головою:

– Не віриться, щоб Ярослав замишляв щось лихе проти тебе, княже Хіба що приміряється на майбутнє… Бо хто ж із князів, та ще чернігівських, не мріяв і не мріє стати великим князем?

– В тім і лихо, що кожен хоче стати великим князем, а слухатися його нікому! Всяк тягне у свій куток! Русь розвалилася, розпалася, і погані скубуть її зі всіх боків! – вигукнув гірко Святослав.

– Твоя правда, княже, – тихо мовив Славута. – Русь нині має два лиха: князівські чвари і половецькі напади… І яке з них страшніше – важко сказати… По-моєму, перше… Коли б князі слухалися великого князя, коли б усі були заодно, то й половці були б не страшні! Ми їх гуртом вигнали б з наших степів, як зробив це колись Володимир Мономах, який загнав Кончакового батька Атрака за Обезькі гори… А зараз вигнати їх ми не можемо, бо сили Русі розпорошені, роз'єднані. Навіть серце Русі – Київ і Київська земля – не належать одному князеві: Київ – тобі, а земля – Рюрикові. А між вами, хоча ви й мирно живете, не завжди є одностайна згода. Що ж говорити про інших князів?.. От і виходить, що головне зло наше – князівські незгоди, князівські міжусобиці!.. Утихомир князів, Святославе! Приверни до себе серця покірних ласкою, а на непокірних накинь вузду, щоб слухняні були! І тоді, зібравши сили в один кулак, удар на поганих, щоб назавжди відбити в них бажання ходити на Русь!

– Але ж їх треба відігнати від наших рубежів зараз, сьогодні! – вигукнув Святослав. – Бо поки ми об'єднаємося, то вони висічуть наш люд упень, – нікого буде об'єднувати.

– Для цього ми і їдемо нині і до Ярослава, і до Ігоря, і до Всеволода, щоб зупинити ворожу навалу… Та голов ною метою твого життя, Святославе, було і є об'єднання Русі! Хіба не мріяв ти про це тоді, коли був князем Новгород-Сіверським, і тоді, коли сидів у нашому благосло венному Чернігові?..

– Ми разом мріяли про це, друже, – Святослав по клав руку на Славутине коліно. – Разом! Та вже ось і чуби наші вкрилися густою памороззю, а ми все ще мріємо про це… Бо несила наша… Не об'єднати нам того, що не об'єднується!.. Спробуй прихилити до Києва гордого Ярослава Осмомисла – не прихилиться! Підпер гори Угорські своїми залізними полками і сидить собі, мов король, у своєму Галичі, на високій горі, воює з непокірним боярством, що теж стало таким же злом, як і князівські чвари, – і не думає про те, що Київ ледве тримається під натиском кочовиків… А Всеволод Володимиро-Суздальський! Могутній князь! Своїми полками міг би Волгу вичерпати і Дон розплескати! Та ба! Сидить за лісами, за глибокими ріками, і не страшні йому половці, бо далеко сидить… І про всю Русь голова йому не болить!.. Навіть брат, рідний брат Ярослав не пособляє мені, а таємно ставить палки в колеса! То що говорити вже про інших князів!

Святославів голос затремтів.

Славута обняв його за плечі.

– Важко тобі, княже-друже! Важко! І все ж треба вистояти! Половці – сила грізна, та все ж не така, що зламає нас на корені! Ми зуміємо протистояти їй!.. Страшно інших – тих народів невідомих, племен диких – гогів та магогів [51]51
  Гоги та магоги – міфічні дикі племена, про які згадується в Біблії та Корані.


[Закрыть], які прийдуть із земель східних, незнаних, щоб покарати нас за гріхи наші! Перед ними Русь не встоїть, якщо залишиться роз'єднана, як нині!.. Ось цього треба боятися нам, княже! Від цього щодня і щоночі проймається тугою моє серце!

Тихо за бортом човна хлюпочуть сині води Десни, і дзвінка тиша стоїть над весняною землею І так же тихо точиться розмова двох сивоголових мужів, яких доля по єднала в дитинстві і провела через довге життя незрадливою стежкою дружби.

На підході до Новгорода-Сіверського Славута несподівано занедужав Його раптом затрясла пропасниця, поперек мов переломило навпіл, голова запалала вогнем, а ноги так охололи, ніби їх обкидало снігом

– Ох, важко мені, – поскаржився. – Невже це смерть моя? Хоча б до Ігоря допливти та побачити мого князюшка любого…

Святослав не ревнував свого друга до Ігоря, бо знав, що то була не дружба, як між ними, а зовсім інше почуття – батьківське. З особливою силою воно розгорілося тоді, коли Славута осиротів, утративши майже одночасно жону і сина Не дивувало його й те, що з усіх молодших Ольговичів Славута найбільше уподобав Ігоря. Чесний, прямодушний і безмірно сміливий, Ігор завжди привертав до себе серця всіх, хто його пізнавав ближче. Був час, коли і між Святославом та Ігорем тривала якщо не дружба, то братерська приязнь, і тільки великокнязівський стіл, якого не без допомоги Ігоря домігся Святослав, охолодив цю приязнь і вніс у їхні стосунки якусь незрозумілу холодність чи навіть ворожнечу. Бо ж володаря або бояться, або зневажають і завжди заздрять йому.

– Ну, що ти, друже! Допливемо! – підбадьорив боярина князь.

З Путивська він послав гінця в Новгород-Сіверський до Ігоря, щоб той ждав їх на пристані з носилками.

Ігор зустрів їх з великим почтом. Хворого на кінних носилках вивезли на гору, в князівський замок, де Ярославна вже розпорядилася приготувати для нього простору, добре натоплену хоромину, і постельничі миттю поклали його в ліжко. Князівський чашник приніс гарячого молока та миску шуликів з медом, а древній знахар Гук, що знахарював при князях уже півста літ, – жбан холодної води з оцтом, щоб охолоджувати недужому лоба, та торбину гарячих висівок, щоб зігрівати ноги. До шуликів Славута не доторкнувся, а молока випив. Мокрий холодний рушник, якого Гук щохвилини прикладав до палаючого лоба, витягував з голови жар, а гарячі висівки змусили застиглу кров швидше зануртувати в ногах, і вони небавом зігрілися.

Славуті стало легше.

Після вечері до нього прийшли обидва князі – поважний срібноголовий Святослав та стрункий чорнобровий красень Ігор.

Ігор присів на ліжко, потиснув Славуті руки.

– Як тобі, учителю? Важко?

Славуті справді було нелегко, але все ж не так, як на човні, де, як не кутайся, продимає вітер. І він сказав:

– Від турбот Ярославни та твоїх, княже, мені стало ліпше.

– Я чекатиму, поки ти видужаєш, Славуто, – підсів до ліжка Святослав.

– Ні, ні, – заперечив боярин. – Не жди мене, княже… Я не знаю, коли підведуся, а ти повинен їхати! Час загубимо – не наздоженемо! Пливи – збирай дружину!.. З Ігорем домовився?

Святослав ствердно кивнув головою.

– Домовився… Ігор охоче погодився взяти участь у літньому поході на Дон і жалкує, що туман та ожеледь перешкодили прибути взимку на Хорол.

– Я радий це чути, – сказав Славута і підвів очі на Ігоря. – Княже, сину мій, наступають нелегкі літа для Русі. Погані об'єднуються, щоб гуртом столочити нашу землю. А що ми протиставимо їм?.. Моє заповітне бажання – побачити вас, нащадків Володимирових, у єдності і любові! Тоді нам ні половці, ні ляхи, ні литва, ні гоги та магоги не страшні! Тоді й умерти можна спокійно, бо знатиму: Русі ніхто здолати не зможе… Почніть же ви, братове, це єднання!.. Ігорю, сину мій, прислухайся до голосу Святослава, підкоряйся йому, він старший віком серед вас, він великий князь київський, володар землі Руської!.. Почни ти – і за тобою підуть всі молодші Ольговичі, а там і Мономаховичі та Всеславичі схаменуться…

– Учителю! – вигукнув Ігор. – Ти говориш так, ніби прощаєшся з нами і залишаєш нам свій заповіт!.. З чого б це! Хіба так зле почуваєш себе? Сам же сказав, що тобі ліпше стало…

– Поки маю сили, хочу сказати те, що думаю… Щоб не було пізно…

– Не буде! Я вірю – ти житимеш…

– В шістдесят літ пора оглянутися назад, зважити, чи по правді жив, чи залишив після себе добро чи зло, чи полишив по собі хоч який-небудь слід на землі – синів та дочок народив, дім збудував, поле розорав, грудьми ворога зупинив, мудру книжку написав… Чи ніякого сліду по тобі не лишилося – ні доброго, ні злого.

– По тобі помітний слід залишиться, учителю, – сказав Ігор. – Твої учні, твої літописи, твої пісні…

– Е-е, мої учні… Зараз вони виросли, стали князями і роблять те, що їм на розум спаде… Мої літописи… Хто відає, в чиї руки потраплять вони після мене? У дружні чи в зловорожі? Чи не витлумачить мій наступник-літописець мої записи на догоду собі та князеві своєму? І чи взагалі судилося їм довге життя? Бо пергамент такий нетривкий, а вогонь такий всепожираючий!.. Одні пісні якийсь час житимуть, бо розлетілися по світу, мов ластівки, – дивися, якась і зів'є собі гніздечко у чиємусь серці!

– Ну от, бачиш!

– Ні, мені здається, що не все я зробив, що міг… Доля була щедрою до мене. Син смерда, я став, дякуючи долі і добрим людям, боярином, темний як ніч хлопчина з берегів Дніпра-Славутича, я, знову ж таки завдяки долі і добрим людям, прозрів, став освіченим книжником на Русі, мені відкрили свої знання Нестор і Сильвестр, Володимир Мономах і Кирило Туровський, Іларіон і Боян, мудреці грецькі і єгипетські, іудейські і ромейські… Протягом півста літ я жив при наймогутніших володарях землі нашої, не раз у походи з ними ходив, славу і неславу ділив… Я дуже любив Руську землю, наші ріки і ліси, степи і луги, наших людей. Багато я бачив, багато пізнав, і шкода, що зі мною все це відійде у небуття… А мої знання, мої слова так би пригодилися люду нашому, землі нашій!

Святослав і Ігор переглянулися, і в їхніх очах промайнула тривога. Схоже, що Славуті важко і цю розмову завів він неспроста, – видно, відчув наближення смерті.

Вони обидва підвелися.

– Ми стомили тебе, друже. Відпочивай і не думай ні про що… Хай легкою буде для тебе ця ніч!.. А Гук побуде біля тебе і дасть тобі такого зілля, щоб ти заснув і на ранок прокинувся дужим! – сказав Святослав, а вийшовши, повернувся до Ігоря: – Доведеться мені побути у тебе, Ігорю, кілька днів, поки він видужає або…

– Звичайно, брате, – схилив голову Ігор, зрозумівши, що має на увазі великий князь. – Гостюй стільки, скільки потрібно буде.

Однак на ранок Славуті полегшало, і Святослав, повагавшись, вирушив далі в путь – спочатку у Трубчевськ до Всеволода, а звідти у свої верховенські володіння. І не знав він, що на світанку від Ігоря помчав до Всеволода гонець з попередженням, що їде великий князь київський і щоб Всеволод не обмовився перед ним жодним словом про їхній наступний похід.

6

Тиждень Славута не піднімався з постелі. Та хвороба – чи то завдяки дочірньому піклуванню Ярославни, чи травам та нашіптуванню старого Гука, чи природному здоров'ю хворого – у ніч на восьмий день раптово відступила, зійшовши рясним потом. Уранці Славута встав і забажав, щоб йому натопили лазню.

Ігор полегшено зітхнув: Славута видужав! Вмирущий у лазню не проситься…

Разом з тим князеві додалося і тривоги. Як же тепер, коли Славута виходитиме на люди, приховати від нього підготовку до весняного походу? Поки він був прикутий до ліжка, можна було про це не турбуватись. Дружина і ополчення рать за раттю, стяг за стягом вирушали кожного дня до Путивля, де був назначений збір головних сил.

А як же бути тепер? Славута став на ноги і рано чи пізно дізнається про все. Що ж робити?

Ігор поділився своїми турботами з Ярославною, і княгиня, не роздумуючи, порадила:

– Треба не ждати, поки дізнається сам, а чесно і відверто розповісти йому про все! Ігор здивувався.

– Як? Він же, без сумніву, буде проти нашого походу!

– Ну й що? Краще хай буде проти, ніж ти постанеш у його очах нечесним, неправдивим… Безперечно, він буде проти. Я теж проти, і ти це знаєш, бо я боюся за тебе, коханий мій, за сина Володимира, за наших родичів і за всіх воїв. Та що я можу вдіяти? Зупинити тебе? Несила моя… Та й розумію я, що краще зустріти ворога в чистому полі, ніж відбиватися від нього у власному домі… Славута – воїн, і він зрозуміє тебе також!

– Але ж я не сказав про похід Святославові!

– Тоді не йди!

– Ні, ні, я цього не зроблю! – вигукнув Ігор. – Я сам задумав цей похід, домовився з братією, Ярослав досі зібрався, мої теж у дорозі до Путивля, в суботу я й сам вирушаю… Як же тепер не йти? До того ж цей похід обіцяє нам перемогу і славу! Половці не ждуть, що ми вдаримо на них…

– Тоді скажи Славуті всю правду і не муч себе, не край думами серце! Так буде найліпше – відверто, чесно! А йти чи не йти – вирішуєш ти сам, бо ти – князь!

Ігор повеселів, пригорнув княгиню.

– Дорога моя, ти у мене мудра! Справді, найкраще самому розповісти все бояринові – і хай думає, як хоче! Піде зі мною – буду радий, не піде – хай жде Святослава! А я в суботу – в путь!

Ярославна пригорнулася до нього, зазирнула в вічі.

– Княже, я теж з тобою!

– Тобто?.. – Ігор здивовано відсторонив її від себе. – Як – зі мною?

– До Путивля… Хочу провести тебе, хочу побачити сина Володю… А також брата Володимира Ярославича.

– Це ж порубіжний город! Небезпечно!

– Але ж ти там десь поблизу будеш з військом! А вали Путивля не нижчі, ніж у Новгороді-Сіверському! Ще ні разу половці не взяли його! Та й під захистом брата Володимира не страшно буде…

Ігор задумався.

Так, це правда. Розташований на високому шпилі, що панував над широким повноводим Сеймом, Путивль був невеликим, але неприступним городом. Високі вали, зведені понад крутими схилами, глибокий рів, міцна брама – все не гірше, ніж тут, у Новгороді-Сіверському. А якщо додати, що в Путивлі залишиться значно більша залога на чолі з досвідченим у військовій справі князем Володимиром Галицьким, то виходить, що Ярославна з дітьми буд'е там у більшій безпеці, ніж тут.

– Розумнице моя! – поцілував він княгиню в лоба. – Я не проти… Поїдеш разом зі мною до Путивля!

Зі Славутою розмова відбулася наступного дня, після вечері, коли дітей відправили спати, а за столом їх залишилося тільки троє – Ігор, Ярославна та Славута. Відпивши ковток прохолодного березового соку, Ігор відставив келих і, нахилившись через стіл, тихо промовив:

– Славуто, учителю мій дорогий, маю зробити тобі одно признання, хочу відкрити таємницю, яку приховав від брата Святослава…

Здивований боярин підняв на князя очі.

– Кажи, Ігорю.

Князь зам'явся, почував себе трохи ніяково.

– Не дивуйся, Славуто, і вислухай мене з розумінням, так же стримано, як колись давно ти розумно і стримано ставився до моїх дитячих витівок, – почав він здалеку

– Та кажи вже, я все зрозумію, – знизав плечима старий.

– Так от, – рішуче сказав Ігор, – в цю суботу, в день мого покровителя Георгія Побєдоносця, я з братією вирушаю на половців! У нас уже все давно домовлено і все готове до походу. Мої стяги стоять у Путивлі і ждуть на мене!

Коли б у хоромині розверзлася стеля і пролунав грім, це не більше вразило б Славуту, ніж ці тихо вимовлені слова. Він довго сидів мовчки, ніби сказане не доходило до його свідомості, і безтямно дивився на князя. Його бліді після хвороби щоки ще більше зблідли, а в очах поперемінно виростали то подив, то страх, то журба. Здавалося, йому відібрало мову, і Ігор у душі пожалкував, що послухав княгиню і завів цю розмову.

Врешті Славута подолав заціпеніння, яке охопило його, і тихо запитав:

– Ігорю, невже це правда? Я відмовляюся вірити цьому! – А потім простягнув через стіл до князя руки і схвильовано заблагав: – Ігорю, княже мій дорогий, скажи, що ти пожартував, що це твої давноминулі дитячі пустощі, якими ти захотів розвеселити свого старого вчителя!

Ігор на якусь мить розгубився, зніяковів, на його смаглявих щоках спалахнули рум'янці. Але відразу ж вид його посуворішав, чорні брови насупилися, – князь узяв себе в руки.

– Ні, Славуто, це не пустощі, це правда! – сказав твердо. – Похід задумано задовго до приїзду Святослава, полки зібралися – ждуть мого наказу, і я в суботу вирушаю з Новгорода-Сіверського…

– Ось як! – похитав головою Славута. – Якими ж силами?

– Зі мною підуть усі князі сіверські – Всеволод, Святослав Рильський, Володимир Путивльський та Ярослав Чернігівський…

– І Ярослав з вами? – ще більше збентежився Славута.

– Так, і Ярослав.

– Отже, він теж, як і ти, приховав цей задум від Святослава! – вигукнув Славута з осудом і сплеснув з досади руками. – Що ж ви надумали, нерозумні! Що затіяли!.. Напередодні великого, може, найбільшого за півстоліття походу на поганих відколюватися від усіх, робити свій окремий похід! Чому ж не почекати місяць чи півтора і не піти сукупно? Адже спільний похід принесе безсумнівну перемогу! Та ще яку!

Ігор задумався. Безперечно, Славута правий. Але відступати йому не можна, і, коли самому собі признатися, не хоче він цього.

– Ми завдамо короткого удару кочівникам у передпіллі, розвідаємо їхні сили, захопимо полон і швидко відступимо назад! Святослав ще не збере рать, як ми повернемося з перемогою і приєднаємося до нього!

– А якщо без перемоги?

Ігор випрямився, карі очі його блиснули грозою.

– Такого не може бути, учителю! Невже ти гадаєш, що ми зазнаємо поразки? У мене разом з братією буде шість тисяч воїнів! Та Ярослав приведе тисяч п'ять!.. Це ж сила!.. Який з половецьких ханів витримає наш натиск?.. До того ж ми не будемо зариватися… Адже Святослав сам послав Романа Нездиловича з берендеями у степ і не побоявся, що половці потріпають їх!.. Ні, я все передбачив… Ходімо з нами, учителю, – сам переконаєшся, що я правий! А до полку Святослава ми встигнемо. У нас ще буде час і для відпочинку, і для зборів… Раніше як на початку червня він не виступить.

Славута задумався.

Звичайно, Ігор – досвідчений полководець. Він устиг побувати в багатьох походах і битвах, не раз перемагав, не раз і сам був битий. А сміливістю, хоробрістю бог його не обділив, – може, навіть аж занадто гарячий!.. В інший час хай би йшов – потріпати степових розбійників не зашкодило б! Але тепер… Тепер, коли готується один з найбільших походів, що може остаточно приборкати Кончака і забезпечити Русі спокійне життя на багато літ, Ігорів похід з усіх боків видається і ризикованим, і нерозумним.

Кончак не змирився з поразкою. Зі степу доходять вісті, що він знову готується до походу. Тому Святослав і послав Романа Нездиловича в поле розвідати наміри і сили половців, поганятися за родами половецькими, що посунули на нічийні землі між Ворсклою та Хоролом на весняні випаси. Але Святослав виділив воєводі Роману лише невеликий загін берендейської кінноти, а Ігор веде у степ усю силу Сіверщини. І добре, якщо його чекає удача. А якщо ні? Важко передбачити наслідки такого необдуманого вчинку…

– Ні, Ігорю, не поїду я, – сказав Славута. – І тобі не раджу… Дождися Святослава і порадься з ним. Якщо він схвалить твій намір, якщо дозволить…

Ігор спалахнув.

– Схвалить! Дозволить!.. Хіба я не такий же князь, як Святослав? Хіба я не господар у своїй землі? Чому ж маю питати дозволу Святослава?

– Він великий князь! Він отець руським князям!

– Великий князь! Одна назва!

Славута гірко усміхнувся.

– В тім і біда наша, що так стали думати всі князі і відмежовуватися від Києва. Розпалася земля Руська – і невідомо, хто і коли її збере… А погані тим часом не дрімають – намагаються відхопити від неї ласий шмат… І відхоплять коли-небудь, якщо не станемо розумніші… Якщо ви всі, князі, не перестанете люто гризтися за Київський стіл і так же люто не перестанете зневажати його і цуратися, коли досягти його не пощастило…