Текст книги "Черлені щити"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 29 страниц)

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

Дві раті – київська і сіверська – зустрілися у неділю вранці біля Лохвиці на Сулі. У полках – ні веселих розмов, ні сміху, ні гамору, як це звичайно буває, коли кінчається важкий перехід. Вої похмуро, з жахом і люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все знищено. Укріплені городки взяті приступом і спалені, навколишні села лежали безлюдні, мертві. Сніги на багато поприщ довкола почорніли від диму і попелу. Ні людини живої, ні худоби, лиш де-не-де поміж пустками гарчать здичавілі голодні собаки, гризучись біля замерзлих трупів, та вороння тривожно каркає, кружляючи в холодному сірому небі.

Страшні спустошення викликали в серцях воїв ненависть, а ненависть поривала до відплати, до зустрічі з ненависним ворогом, що десь за Ворсклою ділить здобич та полон.

Особливо лютував князь Володимир Глібович. Це ж була його земля – Переяславська україна. Недавно ще багата, многолюдна, тепер лежала вона в руїнах, дихала пусткою і тліном. Було від чого впадати в шаленство! Він зчорнів на лиці, схуд, тільки очі горіли сухим блискучим вогнем!

Дізнавшись, що Святослав передав йому верховенство над об'єднаними силами, Ігор тут же наказав ставати на денний спочинок. Та в полках зчинився галас. Найдужче кричали переяславці:

– Який зараз може бути відпочинок! Наздоганяймо Кончака!

– Погляньте, що натворив окаянний!

– Веди, княже! Не гайся! Аж до Дону підемо – розоримо гнізда степових стерв'ятників!

– Кончак сплюндрував Переяславську україну, а ми віддячимо йому тим же – спустошимо Половецьку землю! Сили у нас нині досить! – кричав нарівні з простими воїнами Володимир Глібович.

Його підтримали князі Всеволод Чермний, Всеволод Трубчевський, Володимир Рильський і хан Кунтувдей.

– Ось-ось почнуться весняні відлиги – ми повинні поспішати, а то повернемося ні з чим, – сказав Всеволод Чермний.

Військо було, безперечно, стомлене. Та й за всіма писаними і неписаними ратними законами на п'ять-шість днів походу належало давати день відпочинку. Ігор знав це краще, ніж будь-хто тут інший, бо з п'ятнадцяти років брав постійно участь у багатьох війнах, нападах і походах. Але знав він і те, що весняні повені не за горами, що наздогнати Кончака нелегко, якщо взагалі можливо, що потрібно поспішати, бо кожен день дорогий. Тому, почувши одностайну вимогу війська йди далі, зовсім не наполягав на своєму.

– Братіє і дружино! – сказав він. – Се бог уклав слова свої в уста ваші – тож бути по сьому! Рушаймо за Хорол, за Псло, а там, якщо потрібно буде, і за Ворсклу! Знайдемо Кончака або інших ханів і відплатимо за все, що вчинили супостати на нашій землі!

Його слова були зустрінуті гучними схвальними вигуками. Всі почали після короткого спочинку лаштуватися до походу.

Ще два дні об'єднана рать верстала шлях до Псла, увечері перейшла його по льоду і, переночувавши в долині, біля лісу, вранці рушила до Ворскли.

Простір між Сулою і Ворсклою з давніх-давен за мовчазною згодою Русі і половців вважався нічийним. Сюди влітку йшли на промисли – бити звіра, ловити рибу – руські бродники, тут нерідко випасали свої табуни та череди і половці. За Ворсклою починалася Половецька земля – потрібно було пильнувати. Ігор послав далеко вперед сторожових воїнів-розвідників, виставив посилену сторожу перед своїм, головним, полком, наказав, щоб дружинники і вої узяли зброю, яку до цього везли на санях.

На правому крилі у нього йшов Всеволод Чермний з братом Олегом, серединну частину раті займали чорні клобуки та дружина Володимира Рильського, позаду розтягнулися дружини Рюрика на чолі з воєводами Андрієм і Романом, замикало довгу, на кілька поприщ, похідну колону військо Володимира Глібовича.

Переяславський князь був украй незадоволений цим. Не приховували свого незадоволення і його бояри, дружинники та вої.

– Плентаємося три дні в хвості! Так і в ділі не побуваємо! – бурчав боярин Шварн, їдучи по праву руку від князя.

– Ігор хитрий! Поставив свій полк у голову! Стрінемо половців – він перший похапає здобич, а нам – що з носа спаде! – підтримав його муж Польгуй і кинув зліва косий погляд на князя. – Найбільше постраждала від половців Переяславська земля, а користь від походу матимуть інші! Хіба це справедливо?

Під'їхав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином. Прилаштувався позаду князя, мовчки слухав розмову.

Князь помітив його, спитав:

– Що кажуть Рюрикові вої? Теж рвуться наперед, як і ліпші мужі?

– Княже, вої думають так само. Про нас забули. Князь Ігор дбає лише про себе та своїх родичів. Був би з нами князь Рюрик – не було б такого! Святослав знав, кого поставити на чолі раті – двоюрідного брата свого! А ми – пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо вої ремствують!..

– Я поїду до нього, – сказав Володимир. – Я скажу йому! Рюрикової раті тут більше, ніж Святославової!

Він приострожив коня і помчав наперед. До Ігоря під'їхав після швидкої їзди розчервонілий, збуджений. Досада гризла серце.

– Що трапилося, княже? – спитав Ігор стривожено, помітивши злий вогонь у голубих Володимирових очах. – Чому залишив дружину? Ми ось-ось ступимо на Половецьку землю, і кожної хвилини слід чекати зустрічі з ворогом!

– Саме тому я й приїхав до тебе, княже! – з притиском сказав Володимир. – Поговорити хочу!

Ігор уважко глянув на нього і помітив, як у Володимира від збудження тремтять щоки. Молодий князь ще не вмів стримувати почуттів, а може, не хотів. Отже, розмова, видно, мала бути різкою, неприємною. Ігор здогадався чому.

Він кивнув бояринові Рагуїлу, Яню та ліпшому мужеві Федорові Уму, з якими їхав поряд, щоб ті відстали. І коли залишився з Володимиром сам на сам, запитав:

– Кажи, княже, що трапилося?

– Ніби сам не відаєш, Ігорю! Несправедливість чиниш!

– Се новина для мене! Яку?

– Свій полк поставив у голові, а мій залишив позаду. А по закону мій мав бути попереду!

– Чому?

– Бо Кончак на мою землю напав, мої волості попалив, пограбував, моїх людей побив чи в полон забрав! Ти бачив, яке спустошене Посулля? Отак майже всюди – аж до Переяслава! Люд збіднів, майже всі стали жебраками: коня нема, вола нема, збіжжя, щоб весною кинути в ріллю, теж нема. Все забрали кляті! Ось чому мої вої ремствують на тебе! Ти позбавляєш їх здобичі! Бо всім відомо, що ліпший кусень дістається тому, хто йде попереду! А хто приходить на розбір шапок, той хіба що блюдо вилиже!

– Ми йдемо передусім для того, щоб відомстити Кончакові!

– Лукавиш, княже! Відомстити хочемо ми, переяславці, а здобич захопити хочете ви, сіверяни!

– Дурницю мовиш, Володимире!

– Княже! – спалахнув Володимир Глібович і зблід.

– Я тут старший, і мені видніше, яке військо де поставити – в голові, на правому крилі, на лівому чи позаду…

– Воно й видно! Дбаєш тільки про себе, княже! Не мене поставив у голові, а себе! А по якому праву? Тільки тому, що Святослав послав тебе замість себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолі війська?

– Може, й так, але тоді мене тут не було б!

– Чому?

– Бо не доріс ти, княже, стояти наді мною! Обидва молоді й гарячі, вони настовбурчилися, як півні, і дивилися один на одного лихими поглядами. Кров шугнула обом у голови.

Володимир зблід ще дужче.

– Але я достатньо доріс, щоб стати супроти тебе, княже! Як уже стояв одного разу, коли ти у спілці зі своїм сватом Кончаком хотів заволодіти Києвом! Гадаю, ти не забув, як покинув військо напризволяще і кущами тікав від наших мечів до Дніпра, ніби останній боягуз!

Спогад про цю ганебну подію і досі пік соромом серце Ігоря. Зловмисне ж нагадування роз'ятрило стару рану іце більше. Смагляві князеві щоки спалахнули малиновим жаром, а очі блиснули люттю.

– Ти чого приїхав сюди, княже? – голос його прозвучав лиховісне. – Правди шукати? Не буде тобі правди! У голові станеш тоді, коли вертатимемо додому!

– Це твої останні слова?

– Останні.

– Ну, пожалієш, княже! – вигукнув Володимир і, приостроживши коня, шпарко помчав назад.

Невдовзі до Ігоря прискакали хани. Розхвильований Кунтувдей, бризкаючи слиною, калічив слова:

– Княже, що трапилося між вас? Володимир збісився! Завернув свій полк і прудко пошла назад! Хотів, щоб і Рюриків полк, і чорний клобук повертати назад, але моя подумав: а що скаже князь Ігор, що скаже князь Рюрик? Моя питай: що трапилося між вас? Володимир прилетів, як скажений, ніби ос його укусив! Воєводи Андрій і Роман не знай, що робити, – іти за тобою чи повертай за Володимиром… їхнє військо зупиняй і стоїть на місці! Що робити, княже?

Хан Кулдюр підтакував:

– Чорний клобук теж не знає, що робити. Іти за тобою, княже, чи повертати назад?

Ігор сторопів. Не чекав такого несподіваного повороту подій.

– Як – повернувся назад? Як же він смів?

– Я не знай. Моя умовляй – і слухай не захотів, – стенув плечима Кунтувдей, похмуро дивлячись на Ігоря. – Ти ображай Володимира, княже? Ай-ай-ай!..

– Подумаєш – образив! Не хлопчисько ж! Та й не на прогулянку ми вийшли, а на війну!

– Що ж робити, княже? – спитав знову Кулдюр. – Може, скликати князів та порадитися?

Становище справді склалося раптом так, що сам Ігор не міг вирішувати, як бути, – зупинитися, іти вперед чи повернути назад? Він з досадою потер лоба і підкликав тисяцького:

– Рагуїле, зупини рать і сторожу. Об'яви денний спочив. Пошли гінців, щоб князі прибули до мене, – я буду в Рюриковому полку. І не гайся!

Всю складність і серйозність становища Ігор оцінив лише тоді, коли разом з князями Олегом, Святославом Рильським та ханами прискакав у Рюриків полк. Тут стояв глухий гомін, воїни відкрито ремствували на князів, проявляли незадоволення Ігорем, вимагали від воєвод теж повертатися назад.

– Князь Ігор образив Володимира!

– І всю Київську землю!

– Не будемо підкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпів би такого до себе ставлення! Володимир правильно вчинив!

– Повертаймо до Києва! Хай Ігор воює сам! Воєводи Андрій та Роман Нездилович від цих криків утягували голови в плечі, розгублено поглядали один на одного. Приїзд Ігоря ще більше роздратував військо. Гомін не стихав. Передні мовчали, зате з задніх рядів неслися крики, погрози:

– Додому! Воліємо з князем Рюриком ходити в похід!

– Ігор зло чинить!

– Зарозумівся!

Прискакали князі з правого крила та лівого – Всеволод Святославович, Всеволод Чермний, а також юний Володимир Ігорович. Всі були стурбовані.

– Що трапилося, Ігоре?

Ігор відверто розповів про свою сутичку з Володимиром Переяславським і про те, що князь повернув свою рать і пішов додому.

– А полк князя Рюрика, підбурений його втечею, теж хоче повертатися назад, – додав він зовсім тихо і підняв на князів очі: – Що робитимемо, братіє?

Ніхто не відгукнувся на його слова. Звичайно, Володимир негарно вчинив, але й Ігор учинив не краще. Тож хай сам і вирішує, як бути далі.

– Ми задумали великий похід аж у землю Половецьку, а тепер сили наші зменшилися, – знову почав Ігор, збентежений тим, що князі мовчать. – До того ж, гадаю, треба відправити додому і київський полк, щоб не ремствував. Отже, сили ще зменшаться. Тому йти в Половецьку землю ні з ким. Поїздимо тут, поблизу, може, натрапимо на яку орду…

– Київський полк відправляти без князя не слід, – сказав Всеволод Чермний. – В дорозі все може трапитися!

– Андрій і Роман – досвідчені воєводи. Доведуть!

– Ні, Ігорю, послухайся Всеволода, – втрутився брат Всеволод Святославович. – Своє військо можеш доручати на кого хочеш, а це ж чуже! Треба князя…

– А як чорні клобуки? – спитав Святослав Рильський. – Вони теж повертаються чи залишаються з нами?

– Моя залишається з вами, – відповів Кунтувдей. – Хан Кулдюр теж. Половці набігай на Рось, грабуй наші села, захоплюй нашу худобу, наш отар… Чорний клобук – мирний люди, половець – злий люди!.. Грабує, убиває… Моя буде воювати з половець!..

– Дякую, хане, я дам чорним клобукам можливість їхати попереду. Підеш зі своїми воїнами в сторожу, – сказав Ігор. – А київський полк, аби якось довести цілим додому, поведуть князі Олег і Святослав, синовець мій!..

– Стрию! – вигукнув князь Рильський. – Але ж я хотів би побувати в ділі!

– Встигнеш, княже! У тебе ще все попереду! – суворо відповів Ігор, а потім, обнявши молодого князя за плечі, лагідніше додав: – Так треба, синовцю… Довести полк цілим до Білгорода і вручити його великому князеві нині важливіше, ніж поганятися за половецькими вежами [22]22
  Вежа – половецька юрта на возі, кибитка.


[Закрыть]… Вирушайте відразу ж!

Київський полк вирушив у зворотну путь.

Сумні це були хвилини. У похмурому мовчанні Рюриків полк повернув, як кажуть, голоблі назад і рушив на захід. Князі, бояри, воєводи, хани Кунтувдей та Кулдюр, а також воїни найближчих стягів теж мовчки дивилися довго йому вслід, аж поки останні вершники не зникли за горою.

У всіх було важко на душі. Кожен розумів, яке нещастя спіткало їхню рать. Бути на межі з Половецькою землею і через князівські котори втратити майже половину війська – що може бути гірше? Всі намагалися не зустрітися поглядом з Ігорем, щоб він не помітив осуду в очах, а сам Ігор кляв у думці і князя Володимира Глібовича, і себе за гарячковитість, за поспішність, за непоступливість, а великого князя Святослава за те, що послав його в цей нещасливий похід та ще й вручив йому верховенство над об'єднаною раттю.

Нарешті мовчанку порушив Кунтувдей.

– Нічого стоять! Моя вирушай у сторожу…

– Гаразд, хане, їдь, – погодився Ігор. – Але тепер змінимо напрям – поїдемо до річки Хирії… Туди завжди в люті зими, в часи безкормиці, половці приганяють свої стада і табуни. Може, нині ми їх там і застукаємо…

2

Кінні роз'їзди Кунтувдея відірвалися від головного полку на цілих десять верстов, віялом розсипавшись по широкому терену у пошуках половців. Останні два дні йшов теплий весняний дощ, сніги стали рихлими, сіро-жовтими, крига на річках посіріла, в долинах і ярах задзюркотали струмки, а на лугах стояла коням по коліна тала вода.

Хан уже хотів повертати назад, але тут до нього примчав на змокрілому огиреві десятник Аяп. Скинув з круглої лисої голови заячого малахая, вклонився.

– Великий хане, половці!

– Де?

За горою, в долині, стоять вежі і табуни бродять… Нас не помітили. Багато їх? Багато… Може, три сотні веж, а може, й п'ять…

– Де твої люди? Вони не сполохають ненароком половецьку сторожу?

– Ні, я наказав відійти і заховатися в байраці… Там залишився за старшого мій син Кун, він хоч і молодий, але хитрий, досвідчений воїн, – не підведе!

– Гаразд, Аяпе, їдь до свого десятка і пильно слідкуй! Якщо пощастить, матимеш подвійну здобич… Та скажи сотникові Аббазу, щоб поставив сотню в засідку!

– Дякую, хане, – розпливлися в радісній усмішці рідкі сивуваті вуса десятника. – Пощастить нам, пощастить!

Кунтувдей негайно послав гінців до сторожі, щоб далі не йшла і не сполохала половців, а до Ігоря – щоб швидше підтягував рать.

Залишивши обоз, Ігор звелів дружинникам і воям пересісти на свіжих запасних коней і швидко повів їх до річки Хирії. Він був радий, що чуття не обмануло його. Велика орда чи невелика зустрілася – це вже було не так важливо. Швидше всього, що невелика. Та коли її побити, взяти в полон, то слава розійдеться по всій Руській землі, а в Половецькій буде плач і стогін великий. І Кончак зрозуміє, що це помста за його напад на Дмитрів.

Руська рать розтягнулася по чолу [23]23
  По фронту.


[Закрыть]на кілька поприщ. Ігор вирішив оточити половців з усіх боків і притиснути до річки.

Атаку розпочав Кунтувдей. Його сотні разом із полком князя Всеволода раптово з'явилися на горбах, що залягли понад широкою річковою долиною, і з гиком та свистом помчали вниз, де чорніли гостроверхі половецькі вежі.

В долині пролунали жахливі крики. Залементували жінки, заверещали діти, чоловіки поспіхом запрягали коней, інші стрибали в сідла і шикувалися бойовим строєм, щоб узяти в шаблі несподіваних нападників.

Та коли вслід за чорними клобуками і дружиною трубчевців та курян на горбах показалися дружини Ігоря, Святослава, Володимира та Всеволода Чермного, половці зрозуміли, що єдний їхній порятунок – втеча. Хто встиг запрягти коней, той погнав навпростець через річку, не дивлячись на те, що лід уже був покритий водою. Інші хапалися, поспішали, але, так і не встигнувши запрягти, кидали напризволяще все: вежі, коней, худобу, одяг, брали на руки малих дітей і тікали хто куди. А загін вершників, оголивши шаблі, навскач помчав понад берегом на південь, сподіваючись прорвати праве крило урусів.

Ігор зупинився з охоронною сотнею на пригірку. Звідси було добре видно все половецьке кочовище. Воїни Кунтувдея і Всеволода Трубчевського вже наздоганяли втікачів, рубали мечами, кололи списами.

Крик і ґвалт сколихнули улоговину. Ті вежі, що першими кинулися тікати через річку, попровалювалися. Лише небагатьом пощастило вибратися на сухе. Запряжені коні болісно і злякано іржали, борсаючись у темній холодній воді, копитами ламали кригу, топили людей і самі тонули.

Подекуди по узбережжю спалахували криваві сутички, але швидко згасали: половців було значно менше, і чорні клобуки вирубували тих, що чинили спротив, до ноги. Давня родова ненависть проявлялася тут з особливою силою.

Русичі здержували руку: полон потрібен живий, а не мертвий. За нього можна буде виміняти не одну сотню руських бранців.

Бачачи, як лютують чорні клобуки, Ігор покликав Ждана.

– Мчи до Кунтувдея і Кулдюра, скажи, щоб припинили побоїще! Хай краще глянуть праворуч – там для них, здається, є діло. Дві чи три сотні половецьких вершників ось-ось вислизнуть із мішка!

Ждан приострожив коня і стрілою помчав у долину.

3

Десятник Аяп із сином Куном, сидячи в сідлах, невідривно спостерігали з-за дерев, як унизу, по широкому підгір'ї та по затопленому водою лузі, у відчаї метаються, шукаючи порятунку, дитячі, жіночі та чоловічі постаті.

Їхня сотня стоїть на горі, у невеликому гаю, в засідці, і жде знака сотника Аббаза. Сотник горбиться на коні попереду всіх. Його чіпкий погляд окидає всю долину разом. Що там діється? Чи потрібно. вже вводити сотню в діло, чи ні?

Ніщо особливо не трубує його і не привертає уваги: ні ті вежі, яким пощастило перебратися на той бік річки, ні ті, що застряли серед поламаної криги, ні розрізнені купки половців, що все ще подекуди чинять опір, ні жінки та діти, яких руські воїни тягнуть у полон, ні навіть табуни коней та череди худоби, що розбігаються в різні боки… Привертає його увагу лише чималий загін вершників, що, уникнувши бою з переважаючими силами чорних клобуків, тікає по узбережжю на південь.

Його помічає і десятник Аяп.

– Ого, скільки їх суне! Забагато для нашої сотні! Сотник Аббаз, не повертаючи голови, відповів на це:

– Забагато чи ні, а вдарити мусимо! Бо інакше хан знесе нам голови! – і, вихопивши шаблю, різко крикнув: – Вперед! За мною!

Сотня перевалила через гребінь горба і, набираючи швидкості, понеслася по схилові навперейми половцям.

Свистіло розрізуване шаблями повітря, гула земля, хрипіли коні, натужно кричали й улюлюкали воїни. Аяп весь вік сидів у сідлі, тримав шаблю в руці і давно звик до всього цього. Та сьогодні він раптом відчув, як холодна хвиля перекотилася по серцю і опустилася аж до ніг. З чого б то? За себе Аяп не боявся. Прожив на світі аж п'ятдесят літ! Рідко кому випадає таке щастя. Боявся за Куна, свого найменшого. Старші два вже склали голови в боях з тими ж половцями. Невже така ж доля жде і найменшого? Невже сьогодні? Невже саме тут?

Він скосив очі на сина. Кун дивився прямо вперед і не бачив батька. Який же він гарний! Чисте матове обличчя розчервонілося і пашить здоров'ям, брови чорні, зуби – як сніг… А шабля, високо занесена над головою, з посвистом розтинає важке холодне повітря. "Боже! – молиться у думці Аяп. – Якщо тобі потрібно взяти кого-небудь з моєї сім'ї, то візьми мене!"

Обидва ворожі загони зіткнулися на повному скаку. Закрутилося, завихрилося перед очима у старого Аяпа швидкоплинне криваве бойовисько. Крики, іржання коней, тупіт копит, брязкіт шабель, хрипи і прокльони поранених та вмираючих… Не встиг він опам'ятатися, як побачив, що чимало його співродичів, обливаючи гарячою кров'ю притоптаний весняний сніг, лежать долі, а його сина два половці зашморгнули арканами і потягли за собою. І, щоб не випасти з сідла, Кун пришпорює свого коня і мчить поряд з ними в поле… Відчай здушив Аяпові горло. Знав він, що половці жорстоко розправляються з полоненими торками, берендеями та чорними клобуками, які зрадили степовій вольниці і заради спокійнішого і ситішого життя піддалися руським князям. "Як же вони познущаються над Куном!.. Бідний хлопчику мій!" – думає Аяп і рве поводи, б'є коня плазом шаблі по крупу і мчить услід за сином, щоб відбити його, визволити. Він не дивиться, що там робиться у нього позаду, все те йому тепер байдуже. Одна у нього думка – наздогнати Куна, відбити або самому загинути!

А тим часом, коли б він оглянувся, то побачив би, що половці зім'яли сотню Аббаза і мчать слідом за ним. Наздоганяють його. Та він це зрозумів тільки тоді, коли раптом опинився між половецькими кіньми і чиїсь дужі руки підхопили його попід лікті, скрутили правицю так, що шабля випорснула і впала в сніг, коли туловище його обкрутив міцний аркан. Зрозумів і вжахнувся: "Боже, пропали ж ми з Куном навіки обидва!"

Він хотів оглянутися, щоб побачити, чи далеко свої, але тут його тріснули списом по голові:

– Не крутися, собако!