355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Владимир Малик » Черлені щити » Текст книги (страница 11)
Черлені щити
  • Текст добавлен: 5 октября 2016, 21:25

Текст книги "Черлені щити"


Автор книги: Владимир Малик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 29 страниц)

4

Переволока – одна з найвідоміших переправ через Дніпро в його середній течії поблизу Ворскли. Тут кам'яна гряда підперла води ріки і утворила широкий, зручний брід, яким з прадавніх часів користувалися і корінні мешканці Подніпров'я – слов'яни, і численні кочові племена, що одно за одним упродовж століть котилися, мов хвилі, по неозорих степах між Волгою та Дунаєм.

Самуїл став табором недалеко від броду, в затишній, лісом захищеній від стороннього ока долині, а на березі залишив у потаємному місці сторожу, яка мала повідомити про прибуття князя з дружинами, а також про появу половців чи якихось інших чужинців.

Три дні ніхто не з'являвся. А на четвертий, опівдні, на протилежному березі показалося два вершники. Вони постояли над водою, напоїли коней і, пересвідчившись, що на переправі, крім них, нікого не видно, пустилися перебродити Дніпро.

Якраз вартував Ждан з Васютою, вайлуватим, сумирним хлопцем. З гущавини кущів вони пильно зирили за тим, що робиться на ріці.

– Як нам бути, Ждане? Нехай собі їдуть чи сповістимо наших?

Ждан приклав козирком руку до лоба, примружив проти сонця очі.

Верхівці скидалися на степовиків, а степовики, навіть якщо їх тільки двоє, можуть привести за собою цілу орду. Треба сповістити Самуїла – хай вирішує.

– Мчи, Васюто! Клич наших!

Не встигли чужинці досягти середини ріки, як прибув Самуїл з хлопцями, наказав перекрити дорогу, що виводила в степ.

– Здається, половці. Чи не вивідачі Коб'якові?

– Хтозна. Схопимо – дізнаємося, – шепотом відповів Ждан.

Сторожко озираючись, верхівці вибралися з води на сухе, трохи постояли, тихо перемовляючись, а потім поволі рушили до гаю, що вкривав схили гори.

Тут їх і перестріли Самуїлові хлопці. Вони несподівано вискочили з кущів, наставили списи і луки.

– Стійте! Хто такі?

Сторопілі вершники не вчинили спротиву. їх стягнули з коней, відібрали зброю, поставили перед Самуїлом.

Один, старий, був суворий на вигляд, дебелий чолов'яга. Він не виявляв страху, тільки похмуро бликав спідлоба і важко сопів широким м'ясистим носом. Другий, молодий, знітився, зблід, тремтів, ніби його била пропасниця. Видно, ще ні разу не бував у бувальцях.

Самуїл пильно глянув старшому в очі.

– Половці?

– Ойє, ойє!

– Як звати?

– Я – Сай, а це мій син Чой.

– З якої орди?

– З Інгулецької…

– Чого опинилися тут? Куди прямуєте?

– Їдемо на Оріль до хана Башкорта. Туди я віддав заміж дочку. Кажуть, подарувала мені внука – хочу побачити.

– А Коб'яка знаєш?

– Чув. Хто ж у Половецькому степу не чув про великого хана Коб'яка? А бачити – не бачив.

Сай відповідав швидко, без заминки, і, схоже, казав правду. Самуїл нерішуче здвигнув плечима – вагався, видно, приймати рішення. Запитально глянув на Ждана.

– Що будемо робити?

Він усе більше переконувався в тому, що Ждан, незважаючи на молодість, мав тверезий, розсудливий розум, і не вважав для себе образливим прислухатися до його порад і думок.

– Я гадаю, відпускати не слід, – подумавши, відповів Ждан. – Хтозна, чи не брехня все це. Чому ми повинні вірити йому на слово?.. Накажи забити в колодки – повеземо до Києва. А там буде видно – відпустити чи обміняти на своїх людей…

Думаючи, що половці їх не розуміють, Самуїл і Ждан обмінялися цими думками відкрито, в їхній присутності. Як же вони були здивовані, коли Сай раптом упав на коліна, простягнув з мольбою поперед себе руки і заблагав на мові русів, трохи калічачи слова:

– Не везіть нас до Києва, прошу вас! Візьміть викуп! У мене є дещиця зі мною! – і він поліз до кишені.-

Відпустіть нас з богом! Доньку хочу провідати, внука побачити!

Він витягнув капшука, витрусив з нього на долоню жменю золотих монет і великий срібний перстень з коштовним камінням. Але ні Самуїл, ні Ждан не взяли тієї плати. Швидко переглянувшись, разом прийшли до однієї думки – не відпускати!

– Забийте їх у колодки та прив'яжіть міцніше до возів! – наказав Самуїл хлопцям. – Подивимося, що це за птахи…

…Ні Самуїл, ні Ждан не знали і не могли знати, що цим самим вони стали у великій пригоді Святославу і всім руським князям, які в цей час саме простували і по Дніпру, і по суходолу до Половецької землі. Не знали вони і не могли знати, що їм до рук випадково потрапили Кончакові вивідачі, котрі побували у Торчеську, де зустрілися з Аяпом, і несли від нього Кончакові важливу вістку про виступ руських сил у великий похід на землю Половецьку. Просто їхнє внутрішнє чуття підказало їм рішення, яке допомогло Святославові повернутися з цього походу зі славою. Про Святослава літописці записали похвальні слова в літописах, про Самуїла і Ждана – нічого. Та це не применшує заслуги, як не применшує заслуг і тих безіменних воїнів, які своєю смертю, кров'ю і зусиллями здобувають славу вождям своїм, самі залишаючись на віки вічні невідомі.

…Того ж дня, надвечір, до Переволоки приплив на човнах з двома тисячами воїв князь Святослав і став табором на березі Дніпра, ждучи інших князів, що йшли сухопуттям. Протягом наступних днів прибули з дружинами правим берегом і переправилися на лівий Святославові сини: Гліб, Всеволод Чермний і Олег, Рюрик Руський, Володимир Глібович Переяславський, Всеволод Ярославович Луцький, Мстислав Ярославович, Мстислав Романович та Ізяслав Давидович – обидва із смоленських князів, Мстислав Городенський, Ярослав Пінський, його брат Гліб Дубровицький, а Ярослав Галицький прислав свої полки з воєводами.

Отже, зібралися всі, хто хотів разом з великими князями київськими взяти участь у поході.

Не прибули: Рюриків рідний брат Давид Ростиславович Смоленський, який відписав, що нездужає, і прислав замість себе сина Ізяслава з невеликою дружиною, рідний брат Святослава Ярослав Чернігівський, котрий у березні, відмовившись від походу, гаряче ратував за літній похід, двоюрідні брати Святославові – Ігор Новгород-Сіверський та Всеволод Трубчевський.

– А наші брати не прийшли, – гірко, з образою в голосі сказав на київському снемі Святослав. – Відписали: далеко нам іти вниз до Дніпра. Не можемо своєї землі без захисту залишити. Якщо ж ти підеш на Переяслав, то й ми з тобою підемо і з'єднаємось на Сулі… Та не вірю я в те, що пішли б вони з нами і в тому випадку, коли б шлях лежав через Переяслав на Сулу. Хіба князям луцькому, галицькому чи пінському ближче, ніж смоленському чи новгород-сіверському? Хто хотів, той прибув. А хто не захотів разом з братією своєю стати на ворога, того ждати не будемо. Тож обоз залишимо тут під надійною охороною, а самі завтра вборзі, порожнем вирушимо в степ, на Оріль, а якщо потрібно буде, то й на Самару. Вірні люди сказали нам сьогодні, що там хан Коб'як гуртує сили для нападу на Русь, домовляється з Кончаком, щоб спільно ударити. Та ми не дамо Їм з’єднатися! Ударимо раніш і, дасть бог, поб’ємо окаянних!

Другого дня, залишивши обоз на правому березі, з'єднане руське військо, що налічувало понад двадцять тисяч воїв, вирушило на схід. Вів його великий князь Святослав, а провідником у нього був Ждан. Самуїл же з валкою і Ждановою матір'ю попростував до Києва.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ
1

На привалі за Ворсклою до Святослава підійшов князь Володимир Переяславський. На голові золотом сяє шолом, міцну загорілу шию охоплює золоте ожерелля, що одночасно служило князеві і прикрасою, і князівською відзнакою; ліва рука лежить на рукояті меча, права поправляє на плечі червоне корзно, що шовково шелестить під вітром.

Зупинився, кресонув ясно-крицевим поглядом, схилив голову.

– Отче, дозволь поїхати попереду. Вся Переяславська земля винищена, сплюндрована. Кров тисяч переяславців і переяславок на половецьких шаблях, сльози моїх земляків і землячок наповнили ріки й озера Половецької землі, і вони стали гірки та солоні, як наше горе. Я бажаю помсти, а мої вої – військової здобичі! Не відмов, княже, не зроби так, як учинив мій лютий недруг Ігор!

Ні, цьому князеві не позичати сміливості! Ні в ратному ділі, ні в розмові з великим князем! Звичайно, він йому дозволить іти попереду. Чому б не дозволити? Не затишку ж шукає цей молодий витязь, а свисту ворожих стріл, брязкоту половецьких шабель, шалу кривавої січі! Чесний, відвертий, хоробрий! От тільки б стриманості більше та розуму державного – на користь Руській землі! Та цього, на жаль, бракує не тільки йому…

– А якщо не дозволю, то ти і мою землю потолочиш так, як Ігореву? – не стримався від докору Святослав.

– Ні, отче, твою не потолочу, – коротко відповів Володимир. – Але любові і поваги до тебе не матиму!

– Дякую за відвертість… А попереду йти дозволяю. Ждана візьмеш провідником. Тільки будь обережний, не заривайся! Важливо не для одного себе славу здобути, а принести користь усьому війську… Візьмеш під свою руку молодших князів з дружинами і дві тисячі берендейської кінноти. Знайди мені Коб'яка і наведи під мої стріли! А я йтиму услід за тобою на день путі…

– Дякую, отче-князю. Не зариватимусь! Але й хребта половцями не покажу! – Молодий князь випростався і глянув за далекий небосхил, ніби сподівався вже зараз уздріти там ворога.

Кілька днів рискав Володимир понад Оріллю у пошуках половців, та все даремно. Бурчав на Ждана:

– Де ж вони поділися, ті кляті степовики? Невже запримітили нас? Знаходимо пригаслі попелища та обглемедані кістки на покинутих стійбищах, а самих – як вітром поздувало!

Ждан спантеличено знизував плечима. Справді, де ж поділися половці? Там, де тиждень чи два тому їздили вони з вежами-юртами, де випасалися отари овець, табуни коней та гурти худоби, де гасали, об'їжджаючи гарячих жеребців та кобилиць, молоді джигіти, там тепер було пусто. Тільки орли-стерв'ятники при наближенні війська нехотя здіймалися вгору та посвистували ховрахи.

Де ж поділися половці? Що задумав Коб'як?

Перша зустріч відбулася на шостий день в межиріччі між Оріллю і Самарою. Вранці, коли вої, поснідавши, лаштувалися до походу, прискакали на змилених конях сторожі.

– Половці!

З-за далеких горбів показалися кінні половецькі роз'їзди. Згодом темною хмарою викотилась уся орда.

Князь Володимир зрадів. Нарешті! Настала хвилина, якої він ждав кілька літ! В його руках немале військо, і він всій Русі покаже молодецьку хоробрість і військовий хист! Сьогодні він або голову складе, або зламає хребта Коб'якові!

Він скочив на коня, покликав князів, наказав готувати до бою полки. По праву руку від себе поставив Святославового сина Гліба з дружиною і його тезку Гліба Юрійовича, по ліву – Мстислава Романовича Смоленського і Мстислава Володимировича, сам же "с протчими" став у бойовий ряд посередині. Сказав коротко:

– Братіє, велю держатися всім купно! Із бойового ряду нікому не виїжджати! Вперед не зариватися і ззаду не залишатися! Хто покаже ворогові хребет, тому ганьба на віки вічні! Хто зніме Коб'якові голову, а найпаче – приведе на аркані, тому честь і слава!

Руські полки, швидко перегрупувавшись, зібралися в один невеликий, але міцний кулак. Над ними замайоріли барвисті корогви, прапорці, піднялися вгору і застигли густо, мов щітка, довгі списи з блискучими крицевими наконечниками. Черлені щити яскраво горіли в промінні ранкового сонця.

Всі були готові до бою.

2

На протилежному боці, на горбах, став Турундай, тесть Коб'яка, з ханами Содваком, Єксною, Тетією та Бараком. Це був передовий загін хана Коб'яка, який, про всяк випадок відтягнувши свої роди аж на Самару, рушив з великим військом на Русь. Правда, йому не пощастило приєднати до себе полки хитрого Кончака, що не хотів посилення і прославлення свого суперника в міжусобній боротьбі за владу над Половецьким степом, але він мав достатньо сил, щоб погромити порубіжні руські поселення і захопити там велику військову здобич, а головне – худобу, якої так мало залишилося у половців після важкої зими.

Турундай відірвався від Коб'яка на половину денного переходу. Побачивши перед собою порівняно невелике військо урусів, він, незважаючи на немолоді літа, загорівся, мов хлопчисько, бажанням здобути перемогу і проcлавитися серед родів своїх. Під його рукою шість тисяч джигітів – немала сила! І він, не гаючись і не вагаючись, кине їх в атаку!

Він важко сидів на гнідому огиреві, огрядний, рідковусий. Кругле брезкле обличчя його потемніло від весняного сонця, а вузькі чорні очиці пильно вглядаються у далину, де червоніють руські щити. Хай червоніють! Не встигне сонце піднятися на половину свого кола, як він повергне ті щити додолу, а уруських батирів пов'яже по десятку, як валахів, і пожене у кіш Коб'яка!

Стугонить серце старого хана, стугонить радістю. Він наказує худому, кістлявому ханові Єксні, що сидить у сідлі прямо, мов жердина, розпочати атаку лівим крилом, а запальному, бистроокому Содваку – правим, щоб охопити урусів, узяти в лещата і не випустити жодного.

– Та князів мені, князів захопіть! Живих чи мертвих! – напучував хан своїх підлеглих. – З мертвих здеремо скальпи [31]31
  Є свідомості, що половці іноді скальпували вбитих ворогів.


[Закрыть]
, з живих злупимо викуп! Тож, мабуть, краще живих!..

Він підвівся на стременах і махнув у бік руських полків шаблею. В ту ж мить тисячі кінських копит вдарили об землю, і вона загула, мов перед бурею, здригнулася, наповнилася лиховісним чеканням. Половці розпочали атаку.

3

Побачивши половецьку силу, що котилася прямо на них, тисяцький Шварн нахилився до вуха князеві, прошепотів:

– Не втримаємося, княже. Поки не пізно, повертаймо назад?

– Нізащо! Який нам сором буде! – вигукнув Володимир. – Пошли гінця до Святослава сказати, що ворог перед нами і немає мені часу ждати великого князя на допомогу. Приймаю бій, а він тим часом хай поспішає!

Гонець поскакав, а Володимир торкнув поводи і поволі рушив насупроти половцям. Передав по рядах:

– Коней не стомлювати! Вони пригодяться нам свіжими! Не зриватися завчасно, ждіть мого знаку!

Так і рухались – поволі, тісно зімкнувши ряди, прикрившись щитами. Не чути жодного слова. Навіть покашлювання, навіть дихання не чути. Лиш брязкіт зброї та глухе гудіння землі провіщали криваву січу.

Ждан відчуває лівою ногою праву ногу князя. Іноді зиркає на нього. Як він? Володимир спокійний, жодна рисочка не здригнулася на його вродливому обличчі, жоден м'яз не ворухнувся. Він пильно вдивляється в темну лаву, що збоку сонця накочується, мов грозова хмара, але мовчить. І всі розуміють – ще не час!.. Впевненість князя, його витримка передаються воям, ліпшим мужам, боярам. І всі без поспіху, але впевнено, грізно простують назустріч тій темній лавині, що швидко накочується на них.

Супротивники зійшлися на два польоти стріли і зупинилися.

Від половців рвучко вимчало кілька сотень лучників – випустили по стрілі. Їм відповіли руські стрільці. Хтось упав у бур'ян. Болісно заіржав поранений кінь. Бій зав'язався. Половці рушили в наступ. У Ждана зліва – князь Володимир, праворуч – колишній смерд із Глібова Івашко, якого князь уподобав і взяв гриднем у свою дружину. Це був дужий, як ведмідь, на вигляд трохи наївний, та насправді меткий і гострий на розум муж. Ждан із ним та ще з кількома найближчими воями, за наказом Шварна, мали охороняти в бою князя. З другого боку це мав робити з досвідченими воїнами сам тисяцький Шварн.

Як тільки лучники повернулися в свої ряди, Володимир Глібович опустив забрало. – Копія до бою! Вперед!

Ждан міцніше стиснув списа, вдарив коня. Через його голову шугонув рій стріл, що зустрілися в повітрі з половецькими. Ждан пригнувся. Дві чи три ворожі стріли дзьобнули в щит і впали додолу. Його не зачепили. А хтось зойкнув, хтось із гуркотом упав коням під ноги, – обірвалося чиєсь життя.

Ждан краєм ока бачить, як з одного боку Шварн, а з другого – Івашко своїми довгими копіями-ратищами ціляться не в своїх супротивників, а в тих, що можуть зіткнутися з князем. Він теж повертає свій спис трохи вліво, насупроти половцеві, який мчить прямо на князя.

Гуркіт від зіткнення сотень коней, копій, списів, щитів на мить оглушив його. Однак він не згубив з ока половця, що, як йому здалося, цілився в князя, і направив йому вістря списа в груди. Сильний удар мало не скинув його на землю, та він утримався. Зате супротивник змахнув руками і впав з коня навзнак, ламаючи ратище, що пронизало його наскрізь.

Ждан вихопив меча, кресонув по занесеній над ним шаблі. Другим ударом розрубав дерев'яний шолом ще одного кочовика – і той, глухо скрикнувши, нахилився до гриви коня.

Князь Володимир зі своїм полком все глибше врубувався в бойові ряди хана Турундая, наводячи жах на батирів. Заковані в лати, кольчуги та залізні шоломи переяславці одним могутнім ударом розкололи орду навпіл.

Ні Турундай, ні інші хани, ні рядові вояки не ждали від урусів такого шаленого спротиву і натиску. Гадали – відразу зламають хребта руському війську. А вийшло навпаки: їхні чолові [32]32
  Чолові – ті, що попереду.


[Закрыть]
загони були зупинені, а обидва крила, замість того щоб оточити урусів, самі опинилися перед загрозою оточення.

Не минуло й півгодини, як половці похитнулися, подалися назад, почали відступати. Даремно Турундай лаявся, погрожував – ніхто його не слухався. Батири завертали коней і, засліплені жахом, тікали в степ.

Володимир гнався за ними до полудня – рубав, колов, брав у полон. І тільки тоді, коли коні зовсім пристали, припинив погоню і наказав відступити до Орелі.

Здобич була велика – майже тисяча полонеників, зброя, одяг, коні… Та не в здобичі суть, а в перемозі, вагомій перемозі. Володимир відчував себе щасливим і на радощах послав до Рюрика та Святослава аж трьох гінців. Повідомляв про погром Турундая і просив поспішати на допомогу, бо на ранок сподівався приходу самого Коб'яка.

4

Зустріч Турундая з Коб'яком була малоприємною для старого хана. Коб'як не порахувався з тим, що Турундай – його тесть, а при війську, на виду у всіх, схопив за груди, люто струсонув.

– Старий осел! Скількох воїв утратив! Сам сорому набрався і мені завдав! – Від природи Коб'як був шалений, несамовитий, а тепер, роздратований нещасливим початком походу, не тямив себе від гніву. – Хоча б одного полоненика захопив, щоб дізнатися, хто з уруських князів прийшов на нашу землю і з якою потугою! Так жодного! Хоча б курам на сміх якогось недолугого чи пораненого… Горе мені!

Турундай поривався щось сказати, та з його сухих запечених губ зривалося лише невиразне бурмотіння.

Нарешті Коб'як відпустив його, і Турундай прохрипів:

– То був князь Володимир Переяславський… Я сам бачив його корогви…

– З якою ж він силою прийшов?

– Тисячі чотири, не більше… Я гадав, що роздавлю його, як муху… А вийшло…

– Гадав, гадав, – перекривив його Коб'як. – У військовому ділі уміння треба мати! Розуму хоч трохи! А ти поліз на рожен, мов дурний ішак!

В розмову втрутився хан Содвак:

– Даремно лаєш тестя, хане. Ми всі були впевнені, що одним ударом погромимо урусів. Та військове щастя прихилилося до Володимира. Однак якщо всією силою поспішити, то наздоженемо його. Переобтяжений здобиччю, недалеко він відійшов. Я певен, уруси не минуть наших рук!

Коб’як задумався. Ще роздувалися від гніву його широкі ніздрі, ще кривився в злобі хижий рот, але висловлена Содваком думка вже захопила його. Гм, Володимир, безперечно, допустився великої необачності, прийшовши в Половецьку землю з таким невеликим військом, і його неважко буде взяти в полон. Він, мабуть, не знав і не сподівався, що Коб’як зібрався в похід і стягнув в один кулак усіх джигітів Нижнього Подніпров'я. Тим гірше для нього! Гм, чотири тисячі уруських витязів на чолі з самим князем – то ласа пожива! Пощастило б тільки проковтнути! А чому б не спробувати? Сили для цього є!…

– Ти гадаєш, ми наздоженемо його?

– Упевнений у цьому, – відповів Содвак.

– Тоді не гаймо часу! Вирушаємо зразу ж! Поміняйте стомлених коней на свіжих – і в путь!

5

Наступив жаркий ранок 30 липня 1184 року. Володимир Глібович з передовим полком і здобиччю отаборився на рівному березі, в закруті Орелі. Дав стомленому війську і полону денний спочинок. Далеко в полі, за горбами, чатувала кінна сторожа.

Скупавшись у теплій орільській воді, князь у білій лляній сорочці сидів на пригірку, сьорбав з дерев'яної миски гарячий куліш і дивився, як піднімається над обрієм сонце.

День обіцяв бути спекотний, задушливий.

У повітрі висіла жовтувата імла. Степове зілля на очах в'яло, никло додолу, віщуючи прихід недалекої осені.

Та на серці у Володимира було легко, радісно. Він здобув неабияку перемогу, і слава про неї, безперечно, рознесеться по всій Руській землі. Та й здобич немалу взяв – одних полонеників скільки! За них виміняє таку ж або й більшу кількість переяславців!..

Його думки були перервані тривожним вигуком:

– Сторожа мчить! Половці недалеко!

Всі посхоплювалися на ноги. Князь підвівся теж.

Збиваючи куряву, з-за далеких горбів мчала сторожа.

– Княже, половці! Сила-силенна! Скоро будуть тут!

До Володимира бігли князі і воєводи.

– Що будемо робити, княже? Може, відступимо за річку?

Володимир окинув поглядом табір. З трьох боків його охоплювало русло Орелі. Глибокі ями і широкі плеса надійно захищали обидва крила руського війська. В тилу – брід, що давав можливість у потрібний час перейти на протилежний берег. Кращого місця для захисту годі шукати. Тут можна триматися і день, і два, аж поки не підійдуть на допомогу основні сили.

– Ставте полки для оборони! Будемо стримувати половців! Полон – на той бік! Дві дружини – Мстислава Володимировича та Гліба Святославовича – теж на той бік, у закрути ріки. Будете обстрілювати ворога, щоб не зміг пробитися нам у тил понад берегом! А ти, Ждане, мчи до князів Рюрика та Святослава – хай, не гаючись, поспішають на допомогу! – розпорядився Володимир.

Половці виринули з-за горбів, що обрамляли зі сходу небокрай, раптово. Широким півмісяцем, оберненим вигнутою стороною наперед, вони швидко наближалися до руського стану.

Тим часом князі Мстислав та Гліб перейшли вбрід Оріль, зайняли указані їм місця на протилежному березі. Полон швидко перевели теж на руський бік. Залишилися тільки три тисячі дружинників, що перегородили вузький перешийок між звивинами ріки. Володимир поставив їх у бойові лави, висунувши наперед переяславців, у стійкості яких не сумнівався.

Бій розпочали половці. Не підозрюючи про подвійну засаду руських воїнів на тому боці Орелі, в заростях очеретів та верболозу, вони лавами ринули на Володимира. На цей раз без перестрілки – відразу пішли в атаку.

Перший удар був жахливий. Половецька кіннота з усього розгону ввігналася в руські лави, і, здавалося, ніяка сила не змогла б зупинити її. Та переяславці вистояли. Спочатку зустріли нападників роєм стріл, що внесли у ворожі ряди неабияке замішання, потім пустили в хід піки, короткі списи-сулиці та мечі.

В той же час дружини Олега і Мстислава почали стріляти через річку, вихоплюючи з безладного кінного натовпу ворога немало жертв.

Половці зупинилися, завертілися на місці, як вода у чорториї. Несподівано сильний опір урусів охолодив їхній бойовий порив. Обидва крила, не знаючи, де знайти захист від стріл, що виводили зі строю і воїнів, і коней, кинулися навтьоки.

Даремно Коб'як лаявся, погрожував, даремно хани періщили нагайками втікачів – ніхто не зважав ні на Коб’якові прокльони, ні на ханські нагаї. Кожен хотів вирватися з кривавої колотнечі, що завихрилася на неширокому просторі приорільського степу.

– Назад, боягузливі ішаки, дурні барани! Назад, вошиві свині! – верещав Коб'як. – Від кого тікаєте? Вас у п'ять разів більше! Одними копитами своїх коней ви затопчете в порох усіх Володимирових батирів! Уперед – на ворога!

Його ніхто не слухав. Орда так же швидко відхлинула від Орелі до далеких пагорбів, як і нахлинула, полишивши після себе вбитих та поранених.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю