Текст книги "Черлені щити"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 29 страниц)

Тіун глипнув спідлоба, глибше натягнув шапку і мовчки почвалав з двору. Пахолок поколивав за ним.

Дід Живосил просльозився.

– Спаси вас бог, добрі люди! Порятували нас із Любавою! Карпило – не людина, а звір, згноїв би мене в ямі, а Любаву… Страшно подумати, що було б з нею, коли б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги!

А Любава стояла збоку, злякана, зблідла, і своїми великими, темними як ніч, заплаканими очима вдячно дивилася на Ждана, і її пухкі тремтячі губенята тихо промовляли тільки одне слово:

– Жданку… Жданку…

3

Того ж дня, перед вечором, Самуїл і Ждан через Лядські ворота в'їхали в Київ. Місто лежало в білих снігах, а над ним пливли голосні звуки дзвонів – дзвонили до вечерні.

По одній з вулиць, що вели на Гору, вони піднялися до собору святої Софії, поминули храми Ірини та Георгія і завернули у бічну вуличку, що закінчилася тупиком. Зупинилися перед міцними ворітьми з дашком. Не злазячи з коня, Самуїл загрюкав у них списом. Ворота відчинились.

– Ти тут живеш, дядьку Самуїле? – спитав Ждан не без подиву, бо в глибині двору побачив високий двоповерховий будинок, складений із потемнілих від часу колод і вкритий ґонтом [13]13
  Гонт – тонкі дощечки.


[Закрыть].

– Ні, тут живе мій вуй, боярин Славута, а я, дякуючи йому, по сусідству, поряд… Бачиш, хлопче, нам якнайскоріше треба зустрітися з князем Святославом, а боярин Славута буває у нього майже кожного дня. Нам же з тобою не так просто потрапити в князівські хороми… Зрозумів?

– Зрозумів… То ти, виходить, он з яких багачів, дядьку Самуїле! Сам купець, вуй – боярин… Кожного дня буває у князя!.. А ти ж такий простий – ну, як я, приміром…

– Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина – розповім, з якого я роду, а зараз ніколи…

Грюкнули засуви – ворота розчинилися. їм назустріч підвівся молоденький служник.

– Дядько Самуїл? Ох, невчасно – боярин саме збирається до князя. Там сьогодні, кажуть, пир…

– З чого б то?

– Княгині Марії Васильківни іменини…

Служник провів їх до хоромів.

У великій світлиці пахло воском – на столі горіла свічка. Ліворуч від столу – полиці з книжками та згортками пергаменту. Вся права стіна завішана зброєю. Чого тут тільки не було! Мечі руські і шаблі половецькі, луки прості й клеєні, луки-самостріли й тули зі стрілами, бойові сокири, списи-копія й списи-сулиці, кольчуги і лати, шоломи і поножі… Жданові очі розбіглися, і він не відразу помітив господаря цієї кімнати, що стояв у напівтемному кутку і невеликою кістяною гребінкою розчісував сиву бороду.

Та ось він поклав гребінку на стіл і, широко розкинувши руки, вийшов наперед.

– Самуїле! От не чекав! Ти ж сказав, що вирушаєш до Путивля! І раптом – тут… – Він обняв Самуїла, тричі поцілував. Потім повернувся до Ждана: – Де ж ти роздобув собі такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?

Самуїл коротко розповів про все, що йому і Жданові довелося пережити за останній час. Показав листи князя переяславського.

Боярин Славута слухав, не перепитуючи і не перебиваючи. Був він вищий за Самуїла і трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над яким безладно кучерявилося густе, покроплене сивиною волосся, прямий, з невеличкою горбинкою ніс та різко окреслений рот. Але разом з тим і відрізнявся від нього. Передусім – очима. У боярина вони були якісь незвичайні, в них і дивитися було страшно: здавалося, бачать тебе наскрізь. Сині, з голубизною, не великі, але й не малі, проникливі, розумні, вони ясніли, як щойно розквітлі блавати [14]14
  Блават – волошка, а також шовкова тканина блакитного кольору.


[Закрыть], і, хоча все в цій людині було незвичайне, привертали увагу передусім вони. А потім уже – гордо посаджена на міцні плечі голова, закучерявлене сиве волосся і така ж кучеряво-сива борода, а також міцні руки, від потиску яких Ждан аж скривився. "Нічого собі старий!" – подумав юнак, намагаючись визначити вік боярина: п'ятдесят йому чи шістдесят?

– І чого ж ти хочеш, Самуїле? Щоб я провів вас до князя?

– Так, вуйку. Діло дуже спішне. Ледве встигли вони вмитися, одягтися, причесатися, як ізнадвору почувся гучний голос боярина:

– Самуїле, Ждане! Час! Час!

До города Володимира, де знаходився княжий палац, йшли пішки. Київські вулиці кишіли строкатими натовпами людей. Поважно простували до церковних храмів багато вбрані боярині і купчихи в супроводі дочок, дітей, онуків, челяді, мчали озброєні вершники, човпли бабусі, гралися в сніжки хлопчаки, простягували руки за милостинею старці, поспішав трудовий люд…

Варта без суперечок і зволікань пропустила боярина Славуту і його супутників до князівського хорому, де вже стояли князі.

Славута вклонився. Самуїл і Ждан теж схилилися в низькому поклоні.

– Князь Святослав і князь Рюрик з княгинями, – шепнув купець. – А то їхні сини, дочки, внуки…

У Ждана від багатства і блиску зарябіло в очах. Чи думалося йому, що зі смердючої вежі кочовика доля перенесе його раптом у князівські хороми, що він, колишній кощій [15]15
  Кощій – раб, смерд, кочовик; походить від половецького коччі, кощі – кочовик.


[Закрыть], раб половецький, розмовлятиме з великими київськими князями?

Князі з родинами вже були готові до виходу. Миготіла при світлі свічок золотом і сріблом парча, поблискували золоті жіночі прикраси, темніли, як кров, князівські корзна.

Святослав і Рюрик стояли посеред хоромини. Видно, про щось говорили. Святослав – високий, поважний, сивоголовий, з великим гачкуватим носом; Рюрик – молодший, чорночубий, середній на зріст, бистроокий, рухливий і, видно, запальний. Вони разом замовкли і повернулися до Славути.

Славута розповів про вторгнення Кончака, а Самуїл простягнув листи переяславського князя Володимира. Прочитавши їх, князі перезирнулися.

– Що будемо робити, княже? – спитав Рюрик.

– Гадаю, треба покарати Кончака. Занадто зазнався, загордився він… Треба провчити його та й інших ханів заодно, бо вже знесли все Посулля, а незабаром і до Києва доберуться. Князь Володимир скаржиться, що зовсім знелюдніла Переяславська україна і люд зубожів…

– Справді, йому найбільше дістається від половців.

– Гадаю, треба негайно збирати князів і рушати в похід, – твердо сказав Святослав.

– Я теж такої думки.

– От і гаразд. Тоді закличемо князів Ярослава, Ігоря, Всеволода Трубчевського, Святослава Рильського і, поки не розтали сніги, вдаримо на поганих!

– Я буду готовий через три дні, – погодився Рюрик. Святослав повернувся до Самуїла і Ждана.

– Дякую тобі, Самуїле, і твоєму молодому супутникові за таку важливу звістку. Не раз ти прислужувався мені і всій Руській землі – попереджував про напади, викуповував полонеників, був моїми очима і вухами в далекій Половецькій землі. За те я завжди був вдячний тобі, а нині відшкодую твої збитки. Та й не обминемо ми з князем Рюриком нашою милістю і твого друга…

– Ждана, – підказав Самуїл.

– Якщо Ждан захоче залишитися в Києві, то я візьму його до своєї дружини – він кмітливий хлопець і з нього вийде сміливий воїн. А якщо не захоче…

– Я хотів би повернутися в Сіверську землю, – вклонився юнак.

– Похвально, що ти так любиш нашу Сіверщину… Я теж севрюк… Тоді я попрошу князя Ігоря, щоб узяв тебе на службу, йому потрібні, як і мені, гарні сміливці.

– Дякую, княже.

А тепер, якщо бажаєте скуштувати князівські учти, прошу в гридницю, будете моїми гостями. Славуто, проведи їх!

Самуїл і Ждан схилилися в поклоні.

4

Гридниця, велика мурована зала, прибудована до князівського палацу, вже гула від багатьох людських голосів. За довгими, в три ряди, столами сиділи бояри з бояринями, духовні особи, воєводи з жонами, значні княжі мужі та гридні.

Славута посадив Самуїла та Ждана в кінці столу.

– Кузьмище, – звернувся він до патлатого немолодого гридня, – приглянь за моїми хлопцями. Щоб у них і тарелі не порожні були і щоб не скучали вони тут! Бо ж я маю бути біля князів…

– Боярине! – загув, як у бочку, старий гридень. – З Кузьмищем не пропадуть – буде і в розі, буде і в блюді! Та й Стоян мені допоможе в цьому! – І він штовхнув ліктем свого молодого сусіду. – Так що йди, боярине, і не турбуйся! Все буде гаразд!

Тим часом стольники і чашники закінчили носити

страви, стали з рушниками за спинами гостей. Шум щодалі посилювався – наближався час трапези.

І раптом усі замовкли. До гридниці ввійшли князі та княгині з сім'ями.

Гості встали, схилили в поклоні голови і так стояли, аж поки ті не всілися на свої місця, на підвищенні, за поперечним столом.

– Братіє і дружино, – сказав Святослав, – сьогодні будемо веселитися, бо є тому причина – іменини нашої княгині Марії Васильківни. Побажаємо їй доброго здоров'я і радощів!.. А завтра затрубимо похід проти безбожного Кончака, який щойно сплюндрував Посулля, як мені розповіли очевидці. Щоб не збирати вас кожного зосібна, ось мій наказ нині: завтра починайте готуватися до походу!

В гридниці всі загули. Новина була важлива. Зібралися на трапезу, а виходить – на війну! Та ще яку – зима, сніг, бездоріжжя!..

Князь Святослав перечекав якусь хвилину, потім підняв срібний, з двома золотими ободками, кубок.

– Братіє і дружино! Про похід у нас буде ще час поговорити. А зараз побажаємо княгині Марії Васильківні доброго здравія і многії літа.

Всі встали. Гридниця здригнулася від криків, заколихалося полум’я свічок.

– Многії літа!

– Здоров’я князю і княгині!

Побажання були цілком щирі. Зголоднілі бояри і гридні відразу накинулися на смажену оленину, напої, ведмежатину та свинину, а потім почали прикладатися до холодців з курятини, яловичини та риби. Розчервонілися лиця, посилився гамір, хтось затягнув пісню. Але на нього шикнули, мовляв, пам'ятай, за чиїм столом сидиш.

Кожному хотілося привітати княгиню, сказати приємне слово. Здравиці лунали то в одному кінці гридниці, то в другому.

Від князівського столу раптом долинув тихий, мелодійний передзвін струн, а потім до нього прилучився гарний, задушевний голос:

 
Ой то не буря соколів занесла через поля широкії,
не зграї галок летять до Дону великого…
 

Всі замовкли.

Ждан витягнув шию – хто співає? І побачив – Славута. Боярин Славута! Перед ним гуслі – гудуть, не вгавають, пальці літають по струнах, як птахи, голова закинута назад, сріблясті кучері обрамляють його високий лоб, а уста відкриті – і з них випливає не звук і не слово, а якась незвичайна, якась магічна сила, що залітає в душу, в самісіньке серце і бере його в солодкий полон. Співець співав про похід руських воїнів на половців і про славну перемогу над ними…

Всі слухали, затаївши подих.

Вже затихли гуслі, вже розтанув під високою стелею голос, вже й сам співець опустив плечі, склав хрест-навхрест руки на столі, ніби відпочивав після нескінченно важкої дороги, а гридниця ще мовчить, ще панують у ній незбагненні чари й німіють заворожені серця, і лише згодом вибухає одностайно і громово:

– Славута-а-а!.. Славута-а-а!..

– А-а-а!..

Слухачі плескали в долоні, бряжчали срібним посудом, грюкали мечами і, сповнені захоплення, вимагали від співця все нових і нових пісень. Князь Святослав обняв його за плечі, поцілувавши в голову, промовив:

– Дякую, друже мій, боярине мій, князю серця мойого! Дякую долі, що подружила нас у дитинстві і провела, взявши за руки, через ціле життя! Я люблю твій спів, люблю пісні славетного Бояна, які ти так гарно співаєш, а ще більше люблю твої пісні, бо рівного тобі не було й не буде! Заспівай мені, друже боярине, пісню про місяця-князя, яку ти співав мені, гай-гай, сорок літ тому!

– Князю мій, – підвівся Славута, – ти бачиш, я теж плачу, плачу від радості, що і в шістдесят літ ми з тобою не втратили дитячої і юнацької дружби, плачу від щастя, бо хіба це не щастя – бачити свого князя і свою княгиню в такі літа щасливими і при здоров'ї? Хіба це не щастя – бачити свого князя великим князем київським і мріяти разом з ним про величне майбутнє землі Руської, а не тільки згадувати молоді літа? Із задоволенням проспіваю я ту пісню, яку склав тобі тоді, коли ти вперше зустрів свою княгиню, коли ти був ще не сонцем, а лише молодим місяцем.

Святослав сів на своє місце між Марією Васильківною та князем Рюриком, а Славута відпив ковток сирівцю, щоб промочити горло, і кинув пальці на струни:

 
Ой місяцю-князю, чого зажурився,
чого засмутився?
Чи орда напала та полон забрала,
чи кінь притомився,
чи кінь притомився?
Орда не напала й полону не брала,
і кінь не стомився, —
я в чистому полі, у чистому полі
з дівчиною стрівся,
з дівчиною стрівся…
 

Співали всі. Співали про молодого місяця-князя, серце якого навік полонила красна зоря-дівчина, про його тугу за вільним життям, про його молоді літа, що безповоротно відлетіли білими лебедями за далекий небокрай…. Співали всі.

Князь з княгинею сиділи в голові столу, як лебідь з лебідкою, і, обоє сиві, мовчки дивилися одне на одного, і сльози блищали на їхніх очах.

 
Я в чистому полі, у чистому полі
з дівчиною стрівся,
з дівчиною стрівся…
 

Співали всі. Та з-поміж багатьох голосів вирізнявся голос Славути. Рокотали гуслі під його пальцями, і чистий, мов кришталь, голос злітав під стелю, дзвенів там срібним жайворонком.

Нарешті чари скінчилися. Пісня завмерла, затихла в далеких темних закутках, а натомість гридниця знову здригнулася від грому голосів, вигуків захоплення, від тупоту ніг.

– Слава Боянові нашого часу!

– Слава співцеві Славуті!

А він сидів, заплющивши очі, і ждав, коли вгамується цей шал. Він давно звик до таких нестримних проявів людських почуттів, бо краще, ніж будь-хто інший, знав, яку-то велику силу має пісня, і музика, і слово.

– Хто ж насправді Славута? – спитав Ждан, коли Кузьмище трохи заспокоївся. – Боярин, а з його слів виходить, що смерд, у його хаті повно всілякої зброї та книг, а співає, мов соловейко! Знається з князями, а держиться, як простий чоловік! Хто ж він насправді?

Розімлілий від ситого князівського пригощення, Кузьмище витер широким рукавом рота і бороду і вирячив на Ждана свої випуклі очі.

– Справедливий чоловік! Не одного смерда виручив від князівської, боярської чи тіунівської наруги, не за одного гридня заступився перед князем!

– Та хто ж він? Звідки? Який його рід? – допитувався Ждан. – Розкажіть.

– Кажуть, він ще й волхв, ворожбит, – сказав Стоян і тріпнув білявим чубом. – І чаклувати вміє, і кров замовляти, і вовком перекидається, якщо треба, і Дажбогу та Перуну поклоняється.

– Ну, не патякай зайвого, сестринцю [16]16
  Сестринець – племінник, син сестри.


[Закрыть]! – обірвав молодика Кузьмище. – Мало що кажуть!

– Диму без полум'я не буває, – не здавався розчервонілий від хмільного Стоян. – Кажуть, коли князь знайшов його ще малим серед темного лісу, серед непрохідних боліт, куди затягли його до себе в науку лісовики та русалки…

– Заткни вершу, Стояне, і не мели казна-чого! – обірвав гридня Кузьмище. – Коли хочете знати правду, то послухайте… Я достеменно знаю, як це було.

– Розкажи, Кузьмо, розкажи! – повернувся до нього Самуїл. – Хай молодь послухає…

– Ну, то гаразд. – Кузьмище навалився грудьми на стіл і повів на слухачів своїми чорними очищами. – Було це, мабуть, півсотні літ тому. Старий князь Всеволод, батько нашого князя Святослава, одного разу пішов з військом на половців, які прорвалися аж за Десну, до Дніпра, і плюндрували там села і городки. Почули про це половці і поспішили назад, а князь, запечалений тим, що не пощастило йому зустрітися з ворогом і відбити полон, вирішив повертатися додому… Та ось у бору, неподалік від Дніпра, гридні почули дитячий плач. Туди – аж там двійко діток: дівчинка, старша, і хлопчик. Привели до князя. А вони перелякалися – плачуть ще дужче.

– Ну, чого плачете, чада? Я ж не половець! – промовив князь. – Де ваші батьки?

– Батьки там, – махнула кудись рукою дівчинка. – Повбивані лежать…

– А ви?

– Ми сховалися в лісі… А всіх наших немає: хто вбитий, кого у полон потягли… Одним нам пощастило сховатися…

– Як же тебе звати, отроковице?

– Дариною.

– А малого?

– А мене Славутою, – підвів на князя свої ясні оченята хлопчик.

Князь замислився. Що робити з чадами? Залишити тут – загинуть…

– Зі мною поїдете? – спитав їх. – До Чернігова…

– Поїдемо, – сміливо відповів Славута. – Якщо даси коней…

Так чада потрапили на княжий двір. Поселили їх у бездітної князівської кухарки, мовляв, хай привчаються до праці. І був би Славута дворовим чоловіком – кухарем, конюхом чи, в кращому випадку, гриднем. Та доля вготувала йому інший шлях.

Тут Кузьмиіще замовк, простягнув зарослу чорним волоссям руку до корчаги і налив кухоль квасу… Випив, крякнув, розгладив бороду. Ніхто з слухачів, – а слухали всі, хто сидів поблизу, – і не поворухнувся. Цікаво розповідає старий!.. Навіть Самуїл сидів замислений.

– І цією долею був наш князь Святослав, тоді малолітній отрок, як і Славута, – повів далі гридень. – А трапилося це так. Славута змалку любив співати і грати на сопілці, на бубнах та гуслях. Дідусь його навчив. І показав, як сопілки вирізувати. От одного разу за валами, під горою, вирізав малий гілочку калини, сів під кущем та й майструє дудку. І незчувся, як до нього підійшов чорнявий хлопчина у гарному вбранні – шовковій сорочці, оксамитових штанцях та в червоних чобітках на срібних підківках. У руках у нього невеличкий, але зроблений найкращими князівськими майстрами лук, а за спиною тул [17]17
  Тул – сагайдак, тобто шкіряна сумка для стріл.


[Закрыть]зі стрілами.

– Як тебе звати? – спитав хлопчик.

– Славутою.

– А мене Святославом… Що ти тут робиш?

– Сопілку. Хіба не бачиш?

– І ти вмієш грати?

– Умію.

– Ану, заграй!

Малий Славута закінчив майструвати, приклав сопілку до рота і заграв.

Княжич стояв як зачарований. Оченята його блищали.

– Ану, дай мені!

Славута простягнув дудку.

Княжич подув у неї, та почув лише невиразне шипіння.

– Але ж вона не грає!

– Бо треба вміти.

– То навчи!

Славута показав, як треба складати язика, як дмухати, як і коли затуляти і відтуляти дірочки. Княжич був тямущий хлопець і скоро почув, що і в нього щось виходить. Не пісня, звичайно, не музика, а протяжний тихий свист, що змінювався, коли він закривав чи відкривав дірочки.

Хлопчина зрадів.

– Давай мінятися! Я тобі лука – ти мені сопілку! Славута здвигнув плечима.

– Бери так. Я собі ще зроблю, коли захочу.

Та княжич був гордий.

– За так не хочу. Бери лука!

Той узяв. Оченята його заблищали, як і в княжича. Обидва хлопці були задоволені обміном.

Але тут з кущів раптом виринув гридень, що доглядав княжича. Він був задиханий, переляканий.

– Княжичу, я з ніг збився, шукаючи тебе! Княгиня плаче, князь сердиться – пропала дитина! А ти тут… з цим смердом! Що ви тут робите?

– Це не смерд, а Славута, – відповів Святослав, настовбурчившись. – Він так гарно грає на сопілці!

– На сопілці! А лук твій де? Уже цей білявий тать виманив у тебе? – І вихопив з рук ошелешеного Славути княжичевого іграшкового лука.

– Не смій! – крикнув княжич. – Ми чесно з ним помінялися!

Та гридень і слухати не захотів, схопив Славуту за комір, а княжича за руку і потягнув. Перед хоромами, в оточенні стривоженої челяді, стояли князь і княгиня. Побачивши сина, княгиня заплакала, поцілувала в голову.

– Ну, де ж ти задівся, чадо моє! Я думала, тебе вже й на світі немає! Хіба ж можна так?

– Це все ось цей замазура наробив, – сказав гридень і поставив Славуту наперед. – Вивів із дитинця аж нагору, в куші, виманив лука…

– Неправда! – випручався з материних обіймів Святослав. – Я сам вийшов і зустрів там Славуту. Він зробив сопілку і так гарно грав на ній! От я й помінявся з ним – дав йому лука, а він мені сопілку… Не карайте його!

Князь Всеволод наказав гридневі, щоб відпустив хлопця.

– Ти справді вмієш грати? – спитав, присівши перед малим.

– Умію, – крізь сльози промовив Славута.

– Ну, заграй!

Отрок узяв у княжича сопілку і почав грати. Спочатку у нього нічого не виходило, бо не знав він, чого ждати від грізного князя – похвали чи кари. З сопілки виривалися непевні, уривчасті звуки. Та ось вони зміцніли, стали ясними, ніжними і попливли по всьому подвір'ю, збираючи до себе людей. З гридниці повиходили гридні, зі стаєнь – конюхи, з кухні – кухарки з дворовими дівчатами. Хто так гарно грає?

Князь підвівся і довго слухав малого. А коли той скінчив, запитав:

– А на гуслях теж умієш? І співати вмієш?

– Умію.

Князь наказав принести гуслі.

– Заграй і заспівай, отроче!

Хлопець пройшовся пальцями по струнах – і вони раптом ожили, забриніли, зарокотали, мов живі. А дзвінкий дитячий голос завів:

 
Коні іржуть за Сулою —
дзвенить слава в Києві…
 

Князь аж наперед подався. Він любив пісні, сам співав. Та почути від хлопчини саме цю, свою улюблену пісню, яку склав колись славетний Боян!..

Такого не сподівався…

Пісня розповідала про похід русичів на половців, про переможну битву в далекому полі за Сулою, про повернення переможців до Києва. А їм назустріч виходили люди, вітали, плакали з радощів, дякуючи, що захистили від бузувірів, які вогнем і мечем плюндрували Руську землю. А над Києвом дзвонили в усі дзвони, і їхні чисті звуки пливли і пливли в голубому небі, прославляючи князя і його дружину…

Коли пісня затихла і Славута, опустивши руки, потупив очі, князь підійшов, погладив малого по голові і спитав:

– Чи ти знаєш, чию пісню співав?

– Дідусь казав – Боянову… А хіба ні?

– Боянову, синку, Боянову… А Боян, щоб ти знав, був співцем мого прадіда Ярослава, діда Святослава і батька Олега… І при мені він ще жив, але помер, коли я був такий, як ти… Який це співець, кажуть, був! Таких тепер нема!

– Я хотів би бути таким, – сказав Славута.

– Ти? – князь задумався, а потім повернувся до княгині: – А що, княгине, візьмемо цього отрока нашому Святославові до пари, для заохочення? Хай разом живуть, разом навчаються… А там видно буде, що з того вийде. Гадаю, Святославові потрібен такий товариш…А якщо не товариш, то хоча б хлопчик на послугах…Га?

Поки княгиня думала, Святослав радісно загукав:

– Візьмемо його, татусю, візьмемо! Він навчить мене грати на сопілці та на гуслях, а я його – стріляти з лука! Так гарно нам буде вдвох!

Князь засміявся.

– Так тому й бути!

Ось із того дня Славута й не розлучається зі Святославом. Все, чому вчені монахи та смислені воїни вчили княжича, засвоював разом з ним і малий Славута: і читати, і писати, і на коні їздити, і мечем та луком володіти, і в походи ходити… І так подружилися хлопці, ніби були один одному рідня, ніби один не був княжичем, а другий – смердом. Така щира дружба між ними триває і до сьогоднішнього дня. – Кузьмище стишив голос і потягнувся до кухля. – Оце вам билиця, оце вам і казка, а мені ківш пива та тарані в'язка!

Ждан витягнув шию, глянув через голови на старого співця, що сидів побіля князів. Він був прекрасний: обличчя одухотворене, очі сяють, як зорі, з високого чола спадають пасма густого сивого волосся, пальці легко літають по струнах, і попід стелею пливе нова – котра за цей вечір! – пісня:

 
Ой літа молоді,
білі лебеді,
хоч помайте крильми
з-за гори мені…