Текст книги "Черлені щити"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 29 страниц)

7

Ігор думав, що з від'їздом Кончака його душевні муки стишаться. Він пірне у темне нутро половецької юрти, впаде на шорстку кошму і забудеться у важкому непробудному сні.

Та він помилився.

Як тільки перебралися на той бік Тору, кожному бранцеві половці накинули на шию аркан і, хоча й не змусили злазити з коней, у такому ганебному стані потягли через усе стійбище – напоказ людям.

Попереду тягнули Ігоря.

Краще б йому було загинути, лягти трупом на бойовищі, ніж терпіти таке приниження! Кругом нього і його супутників ревло, біснувалося розбурхане людське море. Воїни, потрясаючи зброєю, погрожували їм смертю, жінки простягали до них руки, вимагали повернути загиблих чоловіків і синів, щось кричали, посилали вслід прокляття, чорноголові босоногі дітлахи вищали, жбурляли на них гарячий присок з-під ніг і бігли попереду, показуючи язики.

Ігор нахилив голову, зіщулився і ні на кого не підводив очей. А звідусіль летіло:

– Кинязь Ігор! Кинязь Ігор! У-лю-лю-лю! У-лю-лю-лю!

Раптом все завмерло, мов обірвалося. Настала мертва тиша.

Ігор підвів голову і на узвишші побачив Кончака, що в своєму бойовому обладунку, так, як прибув з Каяли, сидів, вивищуючись над іншими ханами та баями, на своєму гарячому коні. Десниця його була піднята вгору. То вона, видно, раптово обірвала те страхітливе ревище, що можливе тільки в розлютованій орді.

– Зніміть з них аркани! – наказав Кончак. – У бою князь Ігор був нашим ворогом, противником, а нині він мій гість! І хай ніхто не посміє ображати його ні словом, ні ділом!

Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу аж до Тору, де на високому березі, у затінку верб та тополь, темніла одинока юрта. Бранці зрозуміли, що то їхнє житло і їх зараз допровадять туди.

Ігор був такий приголомшений, що навіть не міг уторопати, чи все, що скоїлося з ними щойно, було заздалегідь придумане Кончаком, щоб принизити його ще раз, дати відчути йому ганебність рабського становища, а потім показати себе з найкращого боку, чи хан нічого не знав і все те зробила на свій розсуд сторожа. Чи так, чи інак, а принизили його достатньо – довіку пам'ятатиме!

Мовчанка затягувалася. Охоронці ждали знака, щоб рушати, та Кончак незворушно, мов закам'янілий, сидів на коні і пильно дивився на Ігоря та його супутників. Про що він думав? Що ховалося під його нахмуреним чолом? Які нові заміри виношував він?

Ігореві ж хотілося якнайшвидше втекти звідси, щезнути з-перед сотень очей, що невідривне стежили за ним, обмацували його доскіпливими поглядами з ніг до голови. Врешті він не витримав і торкнув острогами коня.

Та Воронець не встиг зробити й кількох кроків, як у напруженій тиші несподівано пролунало два голоси. Спочатку жіночий:

– Ждане! Братику! Ти?

І тут же чоловічий:

– Вуйку Славуто! Це я! Самуїл!

Ігор оглянувся.

З натовпу пробиралося двоє: з одного боку – гарно вдягнута молодиця, з виду русинка, а з другого – рудо-чубий кремезний муж, русич, що і одягом, і статурою своєю, і кольором чуба та бороди відрізнявся серед чорноголових, переважно тонкостанних половців.

Жінка припала до Жданового коліна, заридала.

– Жданчику, братиму мій! Невже це ти? Як же? Звідки?

– Я, Настуню, я! – вражений несподіваною зустріччю, Ждан гладив тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-під барвистої хустини.

– А як же наші? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що з ними?

Ждан спохмурнів.

– Одна мати дома залишилася… Та Йванова жона Варя з двома дітками… А більше нікого з нашого роду немає. Менші ще тоді, коли тебе забрали, погинули, батько торік помер, а брата Йвана сьогодні не стало… На Каялі… Стрілою в живіт…

Настя заридала ще дужче, забилася в невтішному горі.

– А-а-а… – квилила вона.

Тим часом між Самуїлом і Славутою відбулася інша розмова.

Потиснувши бояринові обидві руки, Самуїл спитав:

– Вуйку, як ти опинився тут? От не сподівався на таку зустріч!

– Про це потім, – коротко відповів Славута. – Скажи ліпше, що в тебе? Чому не повертаєшся додому? Вже час!

Самуїл понизив голос:

– Вуйку, я ще тиждень тому мав виїхати з орди, але Кончак затримав. Зібрав зі всього степу військо… Мені здається, що він якось пронюхав про намір князя Святослава йти цього літа на Дон і приготувався, щоб зустріти його… Ну, а князь Ігор, не відаючи про те, тут якраз і нагодився… І потрапив йому в руки, яко кур в ощип!.. Та тепер не об тім мова. Я думаю – як визволити тебе!

– За мене назначено високий викуп – п'ятдесят гривень.

– Ого! Ну, та в мене є трохи… Я перебалакаю з Кончаком… А за Ждана?

– Він княжий конюший. Навряд чи Ігор відпустить його зараз від себе…

В цю хвилину Кончак подав сторожам знак, і вони рушили.

– Я знайду тебе, вуйку, – шепнув Самуїл, потискуючи Славуті руку.

Він кивнув Жданові, що саме виривався з обіймів сестри, і пірнув у натовп.

Ігоря сторожа допровадила на берег Тору. В юрті було напівтемне й прохолодно. Посередині, на килимку, стояла велика миска з вареною бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий з джерела бурдюк з холодним кумисом. Ігор не їв нічого – випив дві чаші кумису і відразу, не проронивши ні слова, ліг у куток.

Сон не йшов. Боліла рука. Боліла душа. Перед заплющеними очима, мов покара, стояло широке поле, всіяне тілами загиблих руських воїнів, зринали обличчя брата, сина, племінника, у вухах лунав невгаваючий шум бою – крики, стогони, брязкіт шабель, тріск списів, іржання коней… Боже, боже, яке нещастя!

Він довго стогнав, вертівся, міцно склеплював повіки – і все ніяк не міг заснути. І тільки десь опівночі, коли у половецькому кочовищі завмер людський гомін і затих гавкіт собак, він поринув у забуття…

Славута, Ждан і Янь поснули теж.

Прокинулися від того, що хтось досить голосно сперечався зі сторожею. Янь відкинув полог, виглянув надвір.

Сонце вже стояло високо – добиралося до полудня. З кочовища долітали вигуки, співи – там відновилися розпочаті вчора вечором гуляння.

Перед юртою двоє сторожів – а це вже були не підстаркуваті воїни, а молодецькі джигіти, судячи по одягу і зброї, з багатих родин – сперечалися з Настею. Ханша стояла рум'яна, гарна, розгнівана, з кошиком у руках. Перед нею молодики схрестили списи й не пускали до юрти, де відпочивав полонений уруський князь.

– Та пропустіть же, іродові душі! Там мій брат! – гарячкувала Настя і напирала грудьми на списи. Джигіти вертіли головами.

– Не велено!

– Хто не велів? Та я поскаржуся ханові Туглієві, моєму чоловікові, і він вас, молокососів…

Тут вона побачила Яня і завмерла, вражена красою молодого витязя-сіверянина. Злий вираз миттю злетів з її лиця, а рожеві губенята розтулилися у приязній усмішці, показуючи білі, блискучі, мов перламутр, зуби. Великі очі сяйнули блакиттю весняного неба.

Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! її слов'янська врода, одягнута в барвистий східний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь мить позбувся мови.

Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось жебоніла йому крізь сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того було йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він тоді ледве тримався в сідлі… А нині, дужий, молодий, відпочилий, знову відчув у своєму тілі нестримну жагу життя. Знову сяє сонце, співають птахи, лунко б'ється в грудях серце… Ні, він був не з тих, хто довго сумує, хто живе спомином про вчорашній день, коли є день нинішній, що несе нові радощі і свіжі відчуття!

– Хто ти? Дівчино! – нарешті спромігся він намову. Настя потягнулася до нього, мов квітка до сонця.

– Я Жданова сестра – Настя… Жона хана Туглія… Власне, полонянка… А ти хто?

– А я – Янь… Тобто – Іван, син новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, я кщо чувала…

Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате вбрання бранця і думаючи, що це сам князь Ігор, розступилися, даючи дорогу Насті.

Янь узяв Її за руку, повів до юрти.

– Дякую, Яню, – шепнула Настя. – А то ці цербери…

– Коли б мені крила, то я соколом злинув би в небо і вирвав тебе з пазурів цих степових стерв'ятників, красуне! – запально вигукнув Янь. – Хіба твоє місце тут?

– Я з радістю полетіла б з тобою, мій соколе! – не менш палко відгукнулася Настя, стискуючи парубкові руку. – Від цих полинів, від цих табунів, від гірких димів, від свого старого осоружного хана-мужа! На край світу!

У них, видно, були однакові серця, однакові душі – палкі, вразливі, безпосередні, влюбливі, і досить їм було обмінятися поглядами, доторкнутися одне до одного пальцями рук, як від цих поглядів і дотиків, як від удару кресала об кремінь, раптово спалахнув вогонь.

– Ждане, сестра прийшла! – гукнув у юрту Янь і шепнув Насті: – Ти приходитимеш до нас? Приходь!..

– Не часто… Але якщо ти зможеш, то прийдеш до мене…

– А хан?

Хан Туглій натякав, що скоро піде в похід…

– У похід? Куди?

– А куди ходять половці? Звісно, на Русь… Кляті!

Вийшов Ждан. Зрадів сестрі – обняв, поцілував.

– Дякую, що прийшла.

– Принесла вам ласощів, бо хтозна, чи нагодують тут. – І всунула Жданові в руки кошика.

– З голоду не помремо. Кумис і м'ясо дають. Від одніс кошика в юрту і зразу ж повернувся, щоб розпитати сестрицю про її життя, та Настя раптом метнулася тікати.

– Кончак! – показала вона в бік половецького селища і шаснула в кущі, що густо кучерявилися по березі.

З юрти вийшли Ігор і Славута, примружилися проти сонця.

До них наближався загін вершників. Попереду на гнідому огирі горбатився Кончак. Від його могутньої статури віяло нестримною дикою силою і хижістю. Він чимось скидався на степового беркута: гострий погляд вузьких очей, гачкоподібний, злегка приплюснутий при кінці ніс, чіпкі руки…

Сторожі-джигіти завмерли перед ним у шанобливому поклоні.

Не злазячи з коня, Кончак привітався:

– Здоровий будь, княже! Привіз я тобі твого тисяцького, як ти просив, – ось він! – і показав на РагуЇла. Той зліз з коня, вклонився князеві, а Кончак повів далі: – А забираю боярина Славуту, якого викупив його племінник Самуїл, київський купець і мій приятель… Вони сьогодні ж, негайно від'їжджають додому… Гадаю, що це добра нагода для тебе, княже, сповістити кого слід, щоб готували викуп… За тебе – дві тисячі гривень, за князів – по тисячі, за думних бояр – по двісті, за воєвод – по сто, а дружинників і простих воїв обміняємо на наших бранців, яких на Русі також достатньо… Чим швидше прибуде викуп, тим раніше поїдеш до своєї Ярославни, княже… Що хочеш передати додому, кажи, бо я поспішаю і Славуту зараз візьму з собою. Самуїл уже зібрався в дорогу…

Ігор обняв боярина, заглянув в очі:

– Учителю, я каюся, що не послухався тебе, – промовив глухо, з болем. – Але є каяття, та нема вороття!.. У тому, що трапилося, один я винен – і більше ніхто! Так і на Русі скажи – один я!.. Єдиним виправданням для мене є те, що бився на полі бою, скільки сил мав! Всі князі, бояри, воєводи і вої билися ще краще. Звідси скачи прямо в Путивль до княгині Євфросинії – розповіси, як усе було… Ну, сам знаєш… Скажи, хай відправить заупокійну молитву за убієнних, а молебень – за живих… Знаю, що такого викупу, якого хочуть хани, не тільки моє князівство, а й Чернігівське не назбирає. Тож хай просить батька, князя Ярослава Галицького та Святослава Київського… Хоча на Святослава надія мала – не друг він мені, не друг…

– Як і ти йому, Ігорю, – тихо вставив Славута.

– Мабуть, що так, – погодився князь. – Ну, їдь! І хай бережуть тебе всі святі!

Він обняв Славуту, поцілував у лоба. Розчулений Славута поцілував князеві поранену руку.

– Там у моїй торбині залишилася мазь – прикладатимеш до рани, Ігорю… І хай береже тебе бог!

Він ще раз поцілував князя, обняв Ждана, Яня і РагуЇла, що приєднався до них, і сів на коня, яким приїхав тисяцький. Помахав рукою:

– Прощавайте! І хай вам добре ведеться!

8

Того ж дня, в обідню пору, до Кончака на курултай [62]62
  Курултай – збори, нарада, з'їзд, свято.


[Закрыть]зібралися хани, що брали участь у битві на Каялі. Велике ханське шатро ледве вмістило всіх.

Сиділи кружка, попід стінами, на шовкових подушках, набитих перемитою вовною. Крізь відкритий верх юрти золотим потоком вривалося яскраве сонячне проміння, грало веселкою на дорогих ханських шаблях.

Перед кожним на лляних уруських скатертинах стояли вишукані страви та напої, на які заради перемоги не поскупився Кончак, – плов з ізюмом, политий топленим маслом, плов з бараниною, приправлений шафраном, засмажені лебеді та гуси, тушкована баранина та лошатина, уруські шулики з медом та пшеничні пироги з м'ясом та ізюмом, солоний овечий сир, кумис, ромейські вина, хмільний березовий сік, уруський варений мед, заправлений хмелем, холодна просяна буза.

Хани їли вволю, пили скільки хотіли, хвалилися своїми подвигами на полі бою, співали пісень, слухали акинів, які, награючи на двострунній домрі, прославляли їхні перемоги, а потім знову їли й пили…

Коли миски й глечики спорожніли, а хани почали попускати шовкові пояси, Кончак підняв руку, просячи уваги.

Акини і служниці-полонянки враз, низько кланяючись, вийшли з шатра, а хани, витерши масні губи і руки вишиваними уруськими рушниками, замовкли.

– Преславні достойні хани! – гучний Кончаків голос прозвучав урочисто. – Нині ми здобули велику перемогу – вщент розбили дружини сіверських князів, які, зарозумівшись, увірвалися в саме серце Дешт-і-Кипчака. Такої перемоги кипчаки, відколи поселилися між Волгою і Дунаєм, не здобували ніколи!

Кончак трохи помовчав, промочив горло бузою. Хани слухали уважно: йшлося про славу їхньої зброї! Але у декого, особливо ж у хана Кзи, роти скривилися в недобрій посмішці. Ще б пак! їм ясно, що всю славу цієї, без сумніву, значної перемоги Кончак намагатиметься привласнити собі.

Рябе, віспувате обличчя Кзи червоніє, зоб надувається, як у гюрзи, а очі наливаються жовчю. Та він стримується, мовчить. Не час! Бо ще не забув, як сидів у цій юрті нещасним прохачем, коли Ігор погромив його орду на Сюурлії… Послухаємо, що скаже великий (гм, великий!) хан далі.

– Преславні хани, – повів знову свою мову Кончак, ніби й не помічаючи косого погляду Кзи, – а чи не скористатися нам з такої щасливої нагоди та не вдарити на Переяслав та Київ, щоб погромити і їх, як нині погромили Сіверську землю? Взимку нас спіткала на Хоролі невдача, зате нині перевага за нами! Майже всі наші сили зібрані в один кулак, – і він простягнув наперед важкий, як молот, кулак, – а уруси в розгубленні, вони пригнічені нечуваною поразкою, якої зазнав Ігор зі своїми родичами на Каялі. Святослав Київський ще не зібрав свого війська, а Володимир Переяславський не жде нас! Я закликаю вас, хани, скористатися цією слушною нагодою і звбршити те, до чого прагнули великі хани Шарукан, Тугоркан, Боняк, до чого прагнемо і ми, – потіснити Русь так, щоб вона вже ніколи не вилізла зі своїх лісів та боліт, щоб ніколи не була загрозою для Половецької землі! Я вас слухаю, хани!

– В похід! На Русь! На Київ! – схопилися Токсобичі, і Колобичі, і Єтебичі, і Терьтробичі.

– На Київ! – підтримали їх, трохи подумавши, Тарголовичі.

Але мовчав Кза Бурнович, мовчали його родичі Бурчевичі й Улашевичі.

– А що скаже преславний хан Кза? – спитав Кончак. – Я закликаю тебе, хане, піти на Київську сторону, де колись побиті були браття наші і великий хан наш Боняк, де нині склав голову хан Коб'як! Об'єднаймо весь язик наш на Руську землю!

Всі повернулися до Кзи.

Він випростався, темним суворим лицем і твердим поглядом показуючи, що має свою думку, і сказав:

– Преславні хани, я гадаю, треба вдарити по найслабкішому місцю Русі – по Сіверській землі! Підемо на Сейм, де залишилися самі жони та діти, – це ж готовий, зібраний полон! Візьмемо городи їхні без опаски!

Його підтримали Бурчевичі й Улашевичі.

– Підемо на Сейм!

Кончак аж позеленів:

– Та ні ж, хане, треба вдарити по Києву – і тоді впаде вся південна Русь! Що нам жони та діти сіверянські!

Кза нахилив голову, уперто промовив:

– Ні, я піду на Сейм! Я маю серце на князів сіверських, бо покійний Ігорів брат Олег, батько Святослава Рильського, взяв колись мої вежі, і жону, і дітей моїх, і скарби мої! А Ігор хотів тут розорити гніздо моє!

– А ми на Київ, на Святослава, бо він узяв у полон нашого хана Содвака! – рявкнули Кулобичі. – Нашого отця!

– Як хочете, а я на Сейм! І завтра ж вирушаю! – твердо сказав Кза і, підвівшись, попростував до виходу.

За ним вийшли його спільники.

Кончак скрипнув зубами і похмурим поглядом обвів своїх прихильників.

– Ми теж виступаємо завтра! Ідіть готуйтеся! Ойе!

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

1

Залишивши валку на візників, Самуїл і Славута, ведучи на поводі підмінних коней, щодуху мчали на Сейм. Кончакова тамга-оберега відкривала їм усі степові шляхи-дороги, – жоден половець, уздрівши її, не посмів їх затримати. На Русі вони помчали ще швидше, бо воєводи, посадники, огнищани, дізнавшись про поразку Ігоревого війська, давали їм свіжих коней. Путь від Тору до Сейму вони подолали за шість діб, а на сьому, рано-вранці в неділю, загрюкали у ворота Путивля-града.

– Хто такі? – позіхнув хтось на вежі спросоння.

– Від князя Ігоря! Відчиняйте скоріше! – гукнув Славута.

Нагорі заохкали, затупцяли. Ворота розчинилися. Почали збігатися дружинники, стовпилася дворова служба, прийшов князь Володимир Галицький, прискочив путивльський тисяцький Вовк. Вістка про страшну поразку в далекому Половецькому степу приголомшила всіх, мов грім, відібрала в людей мову. Тисяцький схопився за голову: з князем Володимиром пішли його два сини. Славуті довелося нагадати, що прибули вони, власне, до княгині, щоб повідомити про страшне лихо.

– Де вона? Ще спить?

– Де там! – махнув рукою Володимир. – Уже на валу… Відколи князь Ігор пішов, вона, бідолаха, не знає ні сну, ні спочинку – ні світ ні зоря піднімається на вал і подовгу стоїть там, мов сновида, дивиться в той край, звідки має прилетіти її ладо…

Славута сумно похитав головою.

– Не скоро прилетить… Шаблями поганих підрізано йому крильця!

На вал Славута вирішив піднятися сам. По вичовганих соснових сходах зійшов на забороло і побачив Ярославну – в самому кутку, біля південної вежі, звідки відкривався неозорий краєвид на Сейм, на широкі засеймські далі. Там десь залягла таємнича і хижа Половецька земля.

Княгиня не помітила його. Стояла в задумі, заломивши руки, дивилася, як випливає з ранкової імли велике червоне сонце, як починають золотом горіти чисті плеса ріки, як тануть, розвіюючись по лугових заростях, рожеві тумани. Дивилася. Та чи бачила те все?

Біле шовкове платно з довгими і широкими рукавами вільно спадало з пліч, невиразно окреслюючи струнку її постать.

Тут, на горі, подихав свіжий вітерець, та вона, здається, не помічала того, – невідривне зорила в той край, де сходило сонце.

– Княгине! – тихо окликнув її Славута. Ярославна стрепенулася, накинула на плечі велику квітчасту хустку, що висіла поряд, на поручні, і повернулася на його голос. В її очах спочатку сяйнула радість, промайнув подив, а потім, коли придивилася до боярина пильніше, почав наростати страх. Вона схопилася за серце. Зблідла.

– Славуто, що? Чому ти такий змарнілий і засмучений? Чому сам? Де князь?

Славута поволі, не поспішаючи, ніби збираючись з думками, рушив до неї.

– Не хвилюйся, княгине… Князь живий. Лише поранений у руку…

– Поранений у руку! І ти так спокійно мовиш про це!.. Чому ж не йде? І що з Володимиром? – Голос її затремтів.

– Усі князі живі, Ярославно!

– Повернулися?

– Ні.

– Чому?

– Вони в полоні.

– В полоні! Боже мій! А військо?

– Військо теж… Одні вої загинули, інші потрапили в неволю.

Ярославна зблідла ще дужче. В очах зблиснули сльози.

– Одні загинули, інші в неволі!… Так ось чому останні дні я не знаходила собі місця! Ось чому люта туга тиснула мені серце. Мій коханий ладо в полоні! Його вої погинули або потрапили в неволю! Боже! Боже! – Вона затулила обличчя долонями і заридала. Потім, схлипуючи, витерла сльози краєчком хустки, сіла на приступець сходів, що вели на вежу, і якимось чужим, здерев’я-нілим голосом сказала: – Розповідай мені все! Все, як було! Хочу знати!

Ярославна слухала, не перебиваючи розпитуванням. В її очах стояли сльози, а білі руки, мов чаїні крила, тріпотіли-тремтіли у великому збудженні.

Особливо вразило її те, як страждали від спеки й безводдя люди й коні, як хмарами летіли на Ігоревих воїв половецькі стріли, як мучився Ігор від болючої рани та ще більше від думки, що то він став винуватцем великого нещастя рідної землі.

Коли Славута скінчив свою сумну оповідь, вона довго мовчала, ковтаючи сльози, що котилися по її зблідлому обличчі, потім раптом схопилася, простягла вперед, через забороло, руки і неголосно, зі щемким болем затужила-заквилила:

– Ой, полечу я чайкою-зигзицею по дунаєві [63]63
  Дунай – тут: ріка.


[Закрыть], омочу бебряний [64]64
  Бебряний – шовковий.


[Закрыть]рукав у Каялі-ріці, утру князю криваві його рани на дужому його тілі!

– Ой Вітре-Вітрило! Чому, господине, насупроти вієш? Чому мечеш хановські стрілки на своїх легких крильцях на воїв мого лада? Хіба мало тобі простору вгорі, під хмарами, віяти, гойдаючи кораблі на синьому морі? Чому, господине, мою радість по ковилі розвіяв?

– Ой Дніпре-Славутичу! Ти пробив єси кам'яні гори крізь землю Половецьку, ти ніс на собі Святославові човни до полку Коб'якового! Принеси, господине, мого лада до мене, аби не слала до нього сліз на море рано!

– Ой світле і трисвітле Сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло гарячі свої промені на воїв лада, в полі безводному спрагою їм луки стягнуло, тугою їм тули заткнуло?

Вона все далі простягала через забороло свої трепетні руки, мов і справді збиралася полетіти по дунаєві, що щирим золотом блищав унизу, в незнане поле Половецьке, ніби своїми мольбами-заклинаннями хотіла допомогти і коханому ладу-князеві, і його воїнам у їхній важкій біді. Вражений Славута занімів від глибини почуттів, що виривалися з серця цієї незвичайної жінки, і довго мовчав, не знаючи, з якого боку підступити до неї, а коли вона замовкла і здригнулася від ридання, обережно торкнувся її ліктя, промовив тихо:

– Годі тужити, Ярославно! Ходімо! У мене зовсім мало часу – я зараз же мчу до Києва! Бо захмелілі від перемоги половці, як виводок барсів, от-от накинуться на Руську землю, і хтозна, чи не найперше сюди, на беззахисну Сіверу… Тож хай князь Володимир готується.

Вона перестала плакати, ще раз глянула в імлисту далину, що розділяла її з найдорожчими людьми, змахнула з ока сльозу, а потім покірно, мов дитина, дозволила взяти себе за руку. І Славута почав поволі зводити її з високого путивльського валу вниз.

…І покотилася страшна звістка про загибель Ігоревого полку по всій Сіверській землі, і застогнали, заплакали люди від великої біди-напасті.

"То бо слишавше, возмятошася городи Посемьские і бисть скорбь і туга люта, яко же ніколи те не бивало во всім Посемьї і в Новігороді-Сіверьском і по всій волості Черніговьской: князі ізимані, і дружина ізимана, ізбита.

І мятяхуться, аки в мотві. Городи воставахуть і немило бяшеть тогда комуждо своє ближнєє, мнозі тогда отре-кахуся душь своїх, жалующе по князях своїх", – записав літописець.