Текст книги "Черлені щити"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 29 страниц)

2

Наступного дня опівдні прибув Кончак. Що зчинилося в стійбищі! На радостях усі вирядилися в свої найкращі вбрання. Різали баранів, бичків, коней – варили в котлах м'ясо. Несли на високий пагорб над річкою, де жінки розстеляли барвисті килими та ліжники для урочистого святкування перемоги над урусами, важкі бурдюки з кумисом, вином, бузою.

Ні військо, ні полон, ні караван з награбованим добром ще не прибули – Кончак з ханами та баями поспішив додому налегкоруч, та радощам кочовиків не було меж. Шум, гам, крики, сміх не вгавали ні на хвилину. Сторожі-джигіти радувалися разом зі всіма і теж готували багату вечерю з бузою та вином.

Надвечір стійбище завирувало: лунали співи, гриміли бубни, заливалися ріжки та домри, галасували чорноголові дітваки.

Сторожа перепилася теж. Джигіти дудлили надміру і тепер розважалися, як хто вмів і хотів. Одні пішли бродити по табору, інші, доросліші, гайнули до дівчат, а тих кількох наймолодших, яких старші залишили стерегти полонених, Янь споїв зовсім – усе частував і частував, тим більше що вина і бузи було вдосталь. Потім віддалеки від юрти, на пригірку, затіяв ігрища: в челика, в довгої лози, в половецьке перетягання поясами. Джигіти борюкалися, ганяли, мов лошаки, реготали, аж поки зовсім не вибилися з сил. А коли стемніло, попадали на землю і миттю поснули. Лише двоє лишилося на чатах, та й вони всілися побіля своїх товаришів і клювали носами доти, аж поки не поснули.

І тоді за Тором пролунав свист. Раз і вдруге.

Овлур дає знати – пора!

Янь шуснув у юрту

– Тікаймо!

Всі перехрестилися.

– Ну, з богом! – промовив князь і, піднявши тильне полотнище намету, перший пірнув у густу темряву безмісячної ночі.

За ним вилізли інші.

Поповзом добралися до очеретів, перебрели на той бік Тору. Овлур чекав їх з кіньми у кущах, біля старої верби.

У стійбищі пригасали вогні, валували собаки, влягався гомін людських голосів.

– За мною! – шепнув Овлур. – У степ вийдемо пішки!

Поминувши верболіз і чагарі, втікачі скочили в сідла і щодуху помчали на північ, до Дінця. Тільки кінський тупіт стривожив степову тишу

Ігор оглянувся назад. На тлі синього неба сколихнулися вежі половецькі, заблимали сторожові вогні, покотилася падуча зоря.

Попереду мчав Овлур. Він добре знав ці місця – горбовисті, безводні, пустинні. Тут жодного стійбища. Праворуч – солончаки та солоні озера, десь ліворуч – Каяла, попереду – Донець. До нього п'ятнадцять – двадцять верстов по необжитому степу, зарослому колючою таволгою, терном, полином, ковилою… Передусім добратися до нього!

Ніч темна, але прямо перед ними дишлом униз висить на небі Великий Віз, а на задній його вісі – Небесне Око, та зірка, довкола якої рухаються всі зірки. І Овлур, і його супутники держать путь прямо на неї.

Опівночі домчали до Дінця. Коні ледве трималися на ногах. Скажена скачка, під час якої їм не дали жодної хвилини перепочинку, підірвала їх. Як тільки ступили в воду, припали до неї, і вже ніяка сила не могла зрушити їх з місця.

Тут же, на водопої, упав Ігорів кінь. Не витримавши перенапруги, обпившись водою, він, скільки не силкувалися і скільки не сіпали його за вуздечку, не зміг піднятися. Потім упав і Овлурів.

– Що ж тепера робити? Ми залишилися без коней, – забідкався Ігор.

– Обійдемося, – відгукнувся Овлур. – На тому, низинному боці – густий темний ліс. На конях навряд чи й продеремось крізь нього, а якщо продеремося, то залишимо після себе такий слід, по якому нас швидко знайдуть. А пішим – усюди дорога! Ми пірнемо в хащ,! і загубимося в них, мов перепеленята в степових бур'янах.

– Що ж робити з кіньми? – спитав Рагуїл.

– Цих двох, що впали, зіпхнемо на бистрину – хай пливуть собі за водою, а решту переправимо на той бік і там відпустимо в ліс. Якщо буде погоня, то їхні сліди на деякий час заплутають переслідувачів, – відповів Овлур. – Ми ж самі пройдемо річкою і виберемося на берег у зручному місці, щоб не залишити слідів…

Тим часом зійшов місяць, залив сріблястим світлом усе довкола: і холодні хвилі, і густі очерети, і рясні верби, і широку піщану косу.

Втікачі заспішили і почали переправу.

3

Рано-вранці в стійбище Кончака прискакав Кза. Схуд, зчорнів, як головешка, очі палали люттю і відчаєм.

Кончак уже знав про його невтішне горе і, міцно обнявши, притиснув до грудей.

– Уй-уй, хане, співчуваю тобі. Але синів повернути не можу. Не в моїх це силах… Кріпись!… Ти воїн і звик до втрат… А час залікує твої рани в серці… Один час!

Кза схлипнув, розчулений несподіваною щирістю великого хана, та зразу ж відсахнувся. Глянув суворо.

– Я приїхав не співчуття шукати, а справедливого відомщення!

– А саме?

– За голову сина я вимагаю голову князя Ігоря!

Кончак витріщив очі.

– Кза! Я розумію, що твоїми вустами говорить велике батьківське горе… Але ж і ти мусиш розуміти, що помста ця безпідставна. Твій син і твій зять загинули як воїни, в бою. Це смерть батирів! І їх Тенгріхан візьме до себе!.. А Ігор – полоненик, і ти хочеш зарізати його, як вівцю!

– А Коб'як? Його вбили в гридниці Святославовій!

– Ну, ти ж знаєш, що він сам винен, – накинувся на князів, як лютий вепр… А Ігор сидить спокійно… Та й поручився я за нього!..

Вони б сперечалися довго, бо Кза настійливо домагався свого, а Кончак не менш настійливо перечив йому, та в стійбищі раптом зчинився крик, пролунав тупіт багатьох кінських копит.

– Що там? – стривожився Кончак. Вони вийшли з юрти. Сюди з розпачливим криком мчало на конях кілька молодих джигітів.

– Хане, хане! Князь Ігор утік!

– Та ви часом не п'яні? Як утік? Коли?

– Мабуть, ще вечором, бо постелі холодні, не зім'яті…

Кончак змінився в лиці.

– Прокляття!

Кза злорадно усміхнувся.

– От бачиш! А ти йому вірив! Поручився за нього! Тепер, якщо піймаємо, ти віддаси його мені!

– По конях! – гукнув Кончак. – Ми наздоженемо його!

В погоню кинулися обидва хани – і Кончак, і Кза – зі своїми людьми. Слід узяли відразу – на березі, де був зім'ятий очерет і залишилися відбитки ніг на піску, а на тому боці знайшли кінські сліди. По них і рушили навздогін за втікачами.

– Ми їх наздоженемо! – гукнув Кза, підстрибуючи в сідлі. – Вони далеко не втекли!

– Я теж так гадаю, – відповів Кончак, поглядаючи на сонце. – До обіду вони будуть у наших руках.

Як же здивувалися хани, коли помітили, що сліди вели не на захід, до Ташлика та Сальниці, а на північ – прямо до Дінця.

– Ігор обхитрив нас! – ревнув розлючений Кза. – Полетів сокіл до свого гнізда не степом, а перебрався на той бік Дінця – в ліси! Хіба ми його там знайдемо?

На Дінці слід Ігоря та його супутників раптом загубився. Лише троє коней вийшло на протилежний берег. А де ж інші двоє? Де втікачі?

Кза від люті позеленів.

– Шукайте! – кинувся на людей. – Не полетіли ж вони птахами понад лісом! Повинні бути сліди. Байток, бери людей – шукай!

З десятком джигітів старий Байток миттю зник у лісі. Та незабаром повернувся ні з чим: коней, правда, знайшов – вони паслися неподалік від берега, на галявині, – та людських слідів ніде не видно.

– Ей-вах! – схопився за голову Кза. – Прокляття! Князь Ігор і тут обхитрив нас! Що будемо робити?

– Я повертаюся додому, – відповів Кончак. – Не личить великому ханові винюхувати сліди втікачів! Я повертаю коня назад!

Кза ударив камчею по луці сідла, у відчаї підняв перед собою руки.

– О горе мені! Я теж не маю часу бродити по цих заростях, бо жде мене мій син Чугай, щоб я провів його у царство тіней! Але клянусь пам'яттю предків, я піймаю Ігоря! Байток, доручаю тобі це зробити… Відбери скільки треба спритних джигітів і наздожени втікачів! З-під землі відкопай, а приведи мені на аркані князя Ігоря!

Байток поморщився, але покірно схилив сиву голову.

– Я візьму двадцять джигітів, хане… У Ігоря один шлях – на захід сонця. Та не одна стежка: і по цьому березі, і по тому, і понад самою річкою, і поодаль від неї – лісами та галявинами. А яку з них обрав уруський князь – лише він знає… Нам треба всюди порискати, пошукати… Тому я розділю своїх людей на кілька невеликих загонів – який-небудь та натрапить на Ігорів слід… А я з сином та онуками поїду понад Дінцем. Чомусь мені здається, що втікачі триматимуться його берегів…

Хан Кза схвально кивнув головою.

4

Майже півверсти втікачі чалапали по коліна, а подекуди й по пояс у воді. Попереду – Овлур, позаду – Ждан. Одяг і зброю несли на плечах. А коли почало глибшати, по мокрому стовбурищу підритої повінню верби, що схилилася в річку, вибралися на берег, одягайся і, не гаючись, один за одним рушили по звіриній стежці в дикі хащі лісу.

Там було тепло і сиро. Довкола стояли густі кущі, над ними вивищувалися могутні верби та осокори. Крізь їхнє лапате гілля де-не-де пробивалися тонкі, мов списи, промені місячного світла.

Йшли мовчки, бо навіть тріск сухої галузки під ногами лякав – чи ніхто не почує? Тоді ще напруженіше дослухалися, – ні, не чути нікого. Тільки десь далеко заухкає сова, зашипить над головою сич та важка рибина скинеться на плесі. І знову тиша…

Стежку ледь видно: петляє в гущавині, незмірно подовжуючи путь. Та Овлур ні на крок не збочує з неї, щоб не заблудитися в цьому нічному пралісі.

Ранок зустрів їх сивими туманами та рясними холодними росами. Тумани – на радість: приховують від стороннього ока. Роси – зрадливі: пройдеш по них – і залишається після тебе широкий, добре помітний слід. До того ж від роси всі мокрі по самі вуха. Одяг хоч викручуй! Вода з нього аж хлюпотить. Усі закоцюбли, посиніли. На обличчях повиступали сироти.

– Оц-це красені, х-хай йому г-грець! – зацокотів зубами Янь, не втримавшись, щоб не покепкувати. – Н-на-че к-кури після д-дощу!

Коли сонце підбилося вище, зігрілися, обсохли. Зате стомилися, зголодніли – заледве переставляли ноги. А Рагуїл зовсім пристав – плентався позаду.

– Овлуре, ти б розсупонив свою торбину! – не витримав Янь. – Їсти хочеться, аж душа болить! Його підтримав Ігор.

– А й справді, пора перепочити.

Овлур оглянувся. Обережно, щоб не залишити після себе слідів, повернув убік від стежки, до великого лапатого куща верболозу, що ріс посеред галявини, і шуснув під його віття.

– Сюди!

Тут було сонячно, тепло і тихо. Лише гув волохатий джміль, перелітаючи з квітки на квітку, та десь тонко цівінькала синиця:

– Цівінь! Цівінь!

Всі миттю попадали в траву. Овлур скинув з-за плеча торбину, дістав кожному по шматку цупкої в'яленої яловичини, і всі мовчки накинулися на смачне солонувате м'ясо.

А потім один по одному поснули – прямо на сонці. Спали до самого вечора.

Прокинулися від недалекого кінського тупоту. Янь скочив на ноги, та Ігор устиг схопити його за рукав.

– Тс-с-с! Без шуму! Щоб і листочок не сколихнувся!

Вони обережно розсунули віття.

З лісу на галявину виїхало п'ятеро вершників. Зупинилися, розглядаючи все довкола.

– Це люди хана Кзи, – шепнув Овлур. – Я знаю їх… Старий – то батир Байток, позаду – його виводок: син та внуки. Без сумніву, їдуть по нашому сліду…

– Що ж робити? – спитав Янь.

Якщо повернуть у наш бік, будемо стріляти! відповів Ігор. – Їх п'ятеро – і нас п'ятеро… Я беру на себе переднього… Та цільтеся добре, щоб жодного не випустити живцем!

Тонкі стріли з залізними наконечниками миттю видобуті зі шкіряних сагайдаків і покладені на тугі тятиви луків. Один порух – і полетять у груди переслідувачам.

Та Ігор застережливо підняв палець.

– Не стріляти поки що!

Половці тим часом збилися в гурт і про щось тихо сперечалися, збуджено розмахували руками. На жаль, жодне слово не долітало до слуху втікачів. Однак, судячи по жестах, все ж можна було здогадатися, що Байток наполягав обшукати навколишні кущі, а його син та онуки пропонували їхати далі.

Напруження наростало. Чия ж думка переважить? Вступати з половцями у відкритий бій Ігореві не хотілося. Хоча сили обох сторін рівні, загальна перевага на боці переслідувачів, – вони знаходилися на своїй землі і до них кожної хвилини могла прибути підмога. А хто ж допоможе русичам? До того ж найлегше поранення одного з них ускладнить становище всіх.

Ігор завмер. Його супутники теж не поворухнулися. Кожному ясно: там, на галявині, зараз вирішується їхня доля. Рушать половці далі – вони врятовані, кинуться нишпорити по кущах – хтозна, чим це закінчиться для втікачів.

Врешті Байток з досадою махнув рукою і різко вигукнув:

– Вперед!

Приострожені коні важко вдарили копитами об землю і швидко понесли верхівців на протилежний бік галявини, у густий зелений ліс.

Ігор полегшено зітхнув.

– Ми врятовані! На цей раз неволя або й смерть обійшли нас стороною! Тепер по стежці нам ходу нема – будемо йти манівцями, щонайгустішими заростями, щоб не запримітив жоден собака…

5

Ця зустріч з Байтоком, що закінчилася для втікачів щасливо, застерегла їх від багатьох подальших небезпек. Тепер вони звернули зі стежки і вибирали найглухіші місця, продиралися крізь непролазні хащі, прибережні очерети та бур'яни, перебродили численні струмки, зарічки, притоки Дінця, купалися в холодних росах, мокли під дощами, обсихали на сонці, – і знову йшли, приглядаючись пильно до всього: чи не видно кочовиків, чи не загрожує їм небезпека?

Спочивали мало. Як заходило сонце, в найбільшій гущавині з віття, трави чи моху мостили кубло і лягали щільно, один побіля одного, щоб зігрітися. Стомлені, голодні, миттю поринали в важкий тривожний сон,'а як тільки на сході піднімався край неба і розбурхане птаство заводило свої ранкові співи, схоплювалися і, дрижачи від холоду, рушали далі.

І знову йшли невпинно, силоміць продираючись крізь непроглядні хащі верболозів, вільшняків, ліщини та очеретів, зарослих травою, бур'янами, колючою ожиною та дерезою, шипшиною та глодом, переплетених дрібнолистою берізкою, хмелем, заснованих павутинням. Рвали на собі одяг, розбивали взуття, дряпали до крові обличчя, руки, спотикалися, падали і знову йшли і йшли – все на захід, на захід, до рідної землі.

На п'ятий день, надвечір, перепливли Оскол, а наступного дня – Сальницю. Знайомі місця! Ще зовсім недавно проїздили вони тут на конях, зі зброєю в руках, сповнені надій на перемогу… А нині, зарослі, голодні, пробираються тайкома, як загнані звірі, боячись зустрічі навіть з поодинокими чабанами.

Ігор брів мовчки, понуро. Ні голод, ні спека, ні холод, ні інші злигодні цього важкого шляху не гнітили його так, як спогади про цей нещасливий похід, про страшну поразку, про втрату війська і всієї зброї, про те, що ціле крило Руської землі – Сіверщина – лишилося оголене, без захисту військового.

За Сальницею почав допікати голод. Овлурова торбина спорожніла – їсти було нічого. Всі чалапали цілий день важко, похмуро. Нетерпеливий Янь нишпорив попід кущами – чи не зачервоніє де суниця, чи не визирне з трави сироїжка? Та пошуки його були марні. І суниці, і сироїжки траплялися нечасто.

Де ж знайти поживу?

– Треба щось уполювати, – сказав Ігор. – Звернемо до Дінця – там, на зарічках та озерах, страх скільки птаства!

Вони звернули вбік і незабаром опинилися на березі озера. З-за густих заростів очерету, куги та верболозу доносилися пташині голоси: качине крякання, гусяче ґелґотання та ячання лебедів.

Ігор зняв з-за плеча лука, дістав стрілу. Його супутники зробили те ж саме. Потім тихо розсунули очерет, виглянули на плесо – і завмерли: перед ними вирував справжній пташиний базар! Поодинці і парами спокійно, гордовито плавали поважні білосніжні лебеді, хлюпосталися, пірнали у воду сірі гуси, шниряли поміж ними вертляві качки…

Янь аж очі пустив під лоба, ковтнув слину. Яке багатство!

Одночасно звелися вгору п'ять луків, тонко задзвеніли тятиви з висушених бичачих жил, блискавично вилетіли з очеретів тонкі половецькі стріли – і п'ять ситих птахів, тужливо зойкнувши на все озеро, затріпотіли крильми, болісно склали на воду свої гнучкі шиї.

Наполохане птаство з криком і фуркотом враз піднялося вгору і злякано сипонуло врозтіч.

– Хлопці, у воду! – радісно усміхнувся Ігор. – Дістаньте здобич!

Янь, Ждан і Овлур швидко роздяглися і, пробираючи руками ряску і латаття, побрели на глибину. Притягнули підстрелених птахів на сухе, склали перед князем.

– Ось! – вигукнув Янь, нібито він сам роздобув усю цю дичину. – Скільки м'ясива!

Здобич справді була така, якої ніхто й не сподівався, – три лебеді, гусак і селезень.

Відразу ж заходилися готувати вечерю.

6

Одинадцять днів і ночей пробиралися втікачі до города Дінця, що стояв на самому краю Руської землі, на межі з полем Половецьким. Перепливали ріки, продиралися крізь густі зарості чагарників, таємно прокрадалися мимо половецьких стійбищ та пасовищ, відкриті широкі поля переходили вночі, а поляни та галявини переповзали, мов вужі, щоб ніхто не запримітив. Тут вони роздобули коней і харчів. Тут починалася рідна земля, на якій, хоч і була вона спустошена, випалена, сплюндрована, вже не доводилося, мов звірам, ховатися від чужинців.

Чим ближче було до Сейму, тим похмуріше і тривожніше ставало на серці у Ждана. Що його жде дома? Чи уціліла Вербівка? Чи зустріне кого? Чи увидить лише згарища та трупи, як і повсюди?

– Не журися, – втішав його Янь. – Ніколи не бувало так, щоб усіх вирубали, все випалили, знищили. Хтось же та лишився! І може, то якраз будуть твої!..

Ждан сумно хитав головою, іноді навіть усміхався на ті Яневі слова розради, та з очей не сходив смуток. Якби ж то!

Та ось нарешті Сейм! І з кожним селом, з кожним хутором, що вони проїздили, все менше і менше залишалося в Ждановому серці надії. Ніби тисячі диких турів пронеслися по краю, ніби громом випалило землю і прибило завіями-хвищами – такими були ті села й хутори. Всюди – згарища, пустки, непоховані трупи, біля яких діловито походжали і бридко крякали ситі круки. Ні старого, ні малого. Тільки смерть, тлін і горе витали над зеленим Посем'ям…

Ігор темнів, кусав губи – аж вони йому зчорніли. Ждан стискував кулаки і підганяв коня. І навіть Янь утратив свою звичну веселість та безтурботність і їхав мовчазний, пригнічений, мовби то був і не Янь.

Коли під'їздили до Вербівки, Ждан вирвався вперед. Йому не терпілося швидше глянути на рідне село. А може, лихо обминуло його, обійшло стороною? Даремні сподівання!

Він з'їхав на пагорб і зупинився, занімівши, вражений тим, що відкрилося його зорові. В долині, де колись стояла Вербівка, тепер жодної хатини, жодної повіті, жодної живої душі! Мертво, сморідно, страшно. Тільки срібляться тополі в левадах та зозуля кує на вершечку Їхньої груші. Як на глум! І кому вона там кує ті довгі, щасливі літа?

Він не захотів чекати князя. Не захотів зараз бачити його, говорити з ним, слухати з його уст слова втіхи й розради. То він винен у всьому! Він!.. Вдарив коня – і навпростець, через безлюдні вулиці і спалені дворища, через повалені тини і буйну зелень городів, ніким не прополену, здичавілу, помчав прямо до своєї груші, що одна тут зараз височіла, та ще стіжок сіна, що якимось чудом уцілів на леваді, нагадуючи і про рідних людей, і про збудовану власними руками хатину, і про його короткоплинне щастя.

Під грушею темніла купа золи.

Тут стояла його хатина. Тут мріяв він про майбутнє життя.

Кінь попасом пішов по городу, а він став над тією золою і крізь сльози довго не міг нічого розгледіти. Він не чув, як під'їхали його супутники і зупинилися віддаля. Не чув, як перестала кувати зозуля на вершечку груші і затих вітер у долині. Нічого не чув. Був оглушений тим горем, що несподівано впало на його голову.

Потім витер сльози і роззирнувся пильніше. Посеред пожарища стояла закіптюжена піч, всюди чорніли головешки, сірів попіл, стирчали обвуглені присішки, і тільки посередині щось раптом забіліло.

Він узяв палицю, прогорнув золу – і закричав розпачливо: то білів череп. Чий? Материн? Любавин?

Плечі його здригнулися від ридання. Все! Більше сподіватися ні на що! Найрідніші його люди лежать тут, у цій страшній чорній могилі! Навіщо тепер жити? Навіщо йому цей проклятий жорстокий світ? Чому не загинув на Каялі, як брат Іван, як Будило, як сотні інших воїнів?

Тут його обняла чиясь важка тверда рука. Оглянувся – князь. Брови його заломилися, в очах – сльози. А над вухом затремтів приглушений князів голос:

– Поплач, хлопче, поплач… Стане легше… Але не впадай у відчай… Допоки ми живемо, допоки є сила тримати меча, доти не повинні втрачати надії! Ми ще піднімемося! Піднімемося – і відплатимо за всі ці жахи!.. Як тільки прибуду додому, зразу ж відправлюся до князів у Чернігів, у Київ, у Білгород – просити допомоги, щоб захистити нашу Сіверщину від нових нещасть… Я наступлю ногами на свою гординю, я впаду на коліна перед князівським снемом, аби лиш випросити згоду князів на викуплення моїх воїв з неволі!.. Поплач, поплач!..

Сльози бриніли в Ігоревих очах і в Ігоревій мові. Він уже зараз наступив на свою гординю, він уже зараз плакав. І це було так несподівано й страшно, що Ждан на якийсь час забув про своє горе. Адже князь ніколи не плакав. Навіть уявити було важко, щоб він плакав коли-небудь. А тут – сльози. Очі вщерть наповнилися слізьми, що коливалися, бриніли і ось-ось мали покотитися по змарнілих щоках. І Ждан з подивом почав усвідомлювати, що князь – така ж людина, як і всі, зі своїми людськими слабостями і болями, із надіями і сумнівами.

І він тоді уткнувся Ігореві в груди і голосно заридав.

Вивів їх із заціпеніння Янів голос:

– Там хтось є! Виглядає з-за стогу! Клянусь, там хтось ховається!

Всі глянули в бік левади. Стіг стояв одиноко, як і раніш, і ніхто з-за нього не виглядав.

– Тобі привиділось, – буркнув Рагуїл.

Та Жданове серце вже здригнулося від якоїсь неясної, тривожної надії, і він швидко метнувся по стежці вниз.

Всі поспішили за ним.

Біля стогу зупинилися, прислухалися. Тихо. Ні звуку.

Тоді обережно ступив за один ріг, за другий – і остовпів: майже віч-у-віч зіткнувся з Любавою, яка, притиснувши до колін Жданка, злякано прищулилася за стогом.

– Любаво! Ти?

– Жданку!

Її змарніле обличчя ще більше зблідло, губи здригнулися, як у ображеної дитини, ноги підкосилися, і вона поволі посунулася по сухому сіні додолу.

– Жданку…

Він підхопив її, міцно притиснув до грудей, відчуваючи, як її сльози зрошують його сорочку.

– Любаво, ладонько моя дорога! – шепотів він їй найніжніші слова, які знав. – Це просто чудо, сон! Ти жива! Ти тут, серед цього царства смерті! І Жданко з тобою…

– Більше нікого не залишилося, любий… І матуся, і Варя, і Настуня… там… А ми зі Жданком саме прали білизну і встигли втекти через річку в ліс… Довго блукали, поки не зустріли своїх… І повернулися додому, бо подумали, що коли ти живий, то теж повернешся сюди…

– Де ж ви живете? Що їсте?

– У стозі вирили нору – там спимо… А харчуємося різним зіллям, ягодами, знайшли на березі чиїсь ятері – ловимо рибу, доглядаємо і доїмо приблудну корову… Так і живемо…

І князь Ігор, і Рагуїл, і Янь, і Овлур мовчки дивилися на них, слухали їхню мову, що велася так безпосередньо, ніби вони не були тут присутні, і скрушно похитували головами. Безперечно, важко було вмирати воям у далекому полі Половецькому, на берегах бистрої Каяли, важко і бранцям у неволі поганській, та не легше, а набагато важче було жонам і дітям їхнім тут, дома, під шаблями половецькими…

Мовчанку знову порушив Янь. Він підійшов до Ждана і поплескав дружньо по плечах.

– От бачиш, я ж казав тобі, що хтось та залишиться з твоїх… Не одне горе зустріло тебе тут, а й радість!

– Дякую, Яню.

Підійшов Ігор.

– Які твої наміри, Ждане? Зостанешся тут чи поїдеш з нами? Якщо зостанешся, то я скажу в Путивлі тисяцькому Вовку, щоб допоміг вам чим зможе…

Ждан задумався. Що робити? Як жити на цих згарищах? І як їхати звідси, не поховавши прах матері, родичів та земляків своїх? І куди їхати? В Новгород-Сіверський до князя? Чи в Київ до Самуїла та Славути? Він ще нічого не знав і не міг нічого сказати певного. Знав одно: доля залишила йому частку щастя. Любава з ним, Жданко з ним – отже, є для кого жити на світі! У нього знову ожила душа, розпростуються крила, а куди полетить – покаже майбутнє.