Текст книги "Черлені щити"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 29 страниц)

4

Святослав і Рюрик вели на Кончака двадцятитисячну дружину та шість тисяч чорних клобуків. У Переяславі до них приєднався Володимир Глібович. Ідучи швидко, прибули вони в Лубен двадцять сьомого лютого пізно ввечері.

Ігоря в Лубні не було.

– Чортів син! – вилаявся Святослав. – Примушує ждати себе!

Славута заперечив:

– Далеко, дорога важка – от і не встиг. Мабуть, заночував у Кснятині.

Та й наступного дня Ігор не з'явився ні вдень, ні ввечері. Святослав з досадою сказав:

– Ждати не будемо! Завтра на світанку – в путь! До Хоролу! Щоб не проґавити Кончака!.. А Ігор, якщо прийде, хай наздоганяє нас!

В п'ятницю, першого березня, як тільки засвітлів край неба, руські полки перейшли по льоду Сулу і рушили прямо на схід. З півдня подихав теплий вітерець – сніг на очах темнів, брався водою. З низьких хмар накрапав дрібний дощик. Їхати стало важко. Та Святослав спочину не давав. До Хоролу тридцять верст, а там десь Кончак! Зустріти його потрібно на підступах до Руської землі, не пропустити через Сулу!

Як і на Орелі, Володимир Глібович напросився в навороп [45]45
  В навороп – в авангард.


[Закрыть]. Дорогу переяславцям показував Кузьмище. Серед сторожів він уподобав молодого переяславського гридня Івашка і їхав разом з ним далеко попереду.

Це був не перший бойовий Івашків похід, та він не міг приховати страху. Зирив на всі боки: чи не видно половців?

Кузьмище підсміювався:

– Та ти, братику, не з хороброго десятка! Вертиш головою, ніби вона у тебе вітряк! І як тебе жона відпустила?

Івашко раптом перебив Кузьмища:

– Половці!

Кузьмище поперхнувся і теж злякано завертів головою.

– Де?

– Ген у долині! Ціла валка! – Івашко не зміг стримати усміху.

Кузьмище глянув у той бік, куди показував Івашко. Там справді їхало десятків два підвід і кілька верхівців.

– Та ні, це не половці, – зітхнув полегшено старий гридень. – Це, здається, купецька валка… Авжеж, вона!

Вони почекали, поки валка наблизиться. У старшому Кузьмище впізнав купця Самуїла, розкинув руки для обіймів.

– Братику! От щаслива зустріч! Як живеться-ведеться? Чи розпродав товари? Чи не пограбували погані? Кончака не зустрічав з ордою?

Змарнілий, стомлений нелегкою дорогою СамуЇл серйозно відповів:

– Зустрічав.

З Кузьмищевого лиця враз злетіла усмішка.

– Де? Коли?

– Зовсім недалеко – на Хоролі, біля Ведмежої долини. Ми сю ніч почували поблизу його стійбища…

– Стій! Не розповідай далі! – наказав Кузьмище. – їдьмо до князя Володимира Глібовича – хай він послухає!

Вислухавши повідомлення купця, Володимир запитав:

– Скільки ж веде Кончак поганих?

СамуЇл знизав плечима.

– Важко сказати, княже. Багато! І не порахувати! На кілька гін простягнувся кіш – від річки аж до лісу! А коней – тьма-тьмуща!

– Що ще дізнався?

– Кажуть, везе Кончак якогось бусурменина з персіянськими луками-катапультами, що стріляють "живим вогнем", їх натягують п’ятдесят воїнів. Призначені вони для того, щоб спалити наші городи… Платить Кончак бусурменинові золотом і нашими дівчатами-полонянками… Та, я так думаю, дуже боятися "живого вогню" не слід. Головне – раптово напасти! Тоді бусурменин нічого не встигне зробити…

Володимир був стурбований.

– Дякую, Самуїле, за вісті, їдь по моєму сліду – зустрінеш великих князів. Розповіси їм усе – хай наздоганяють мене! А я поспішу до Хоролу, щоб не випустити з ока поганих.

До Ведмежої долини дорогу він знав, тому військо повів навпростець, виславши наперед посилену сторожу. Сміливий до безумства, честолюбний, він горів бажанням з ходу вдарити на Кончака ще до підходу великих князів.

Яке ж було його розчарування, коли у Ведмежій долині сторожа застала тільки пригасаючий жар половецьких багать та свіжий кінський помет.

Володимир з досадою вдарив по луці сідла.

– Утік! З-під самісінького носа втік, клятий! Воєвода Шварн розрадив його:

– Княже, не кажи: втік… Просто змінив стійбище, щоб коням був свіжий корм. Я певен, він десь недалеко, і ми знайдемо його. А тим часом підійдуть великі князі.

– Що ж ти радиш?

– Дати людям і коням перепочинок на обід. А підійдуть князі – разом рушимо услід за поганими. Самим зариватися не слід.

Володимир погодився.

Воїни швидко спішилися. Із дорожніх міхів, приторочених до сідел, насипали в похідні рептушки вівса, дали коням, а самі заходилися гризти житні сухарі – хто з солониною, а хто з в’яленою рибою.

Незабаром прибули князі та Кунтувдей. Після нетривалого перепочинку Святослав розпорядився лаштуватися бойовим строєм. В чоло знову став Володимир, ліве крило зайняв Рюрик, праве – Всеволод Чермний з киянами, легка кіннота Кунтувдея трималася позаду.

Першим рушив Володимир. Його сторожа зразу поскакала на далеке шелом'я [46]46
  Шелом'я – довга гора, височина, гряда.


[Закрыть]. Попереду помчали Кузьмище з Івашком. Ледь помітний, розмитий весняною водою слід вів їх все вперед і вперед.

Дощ перестав, хмари розступилися, і над неозорими хорольськими полями блиснуло веселе сонечко. Під його теплим промінням ще дужче задзюркотали струмки, на горбах зачорніла земля, в повітрі по-справжньому запахло весною.

Кузьмище їхав по гребеню шеломені, Івашко лівіше від нього, понад схилом, звідки було видно долину. Обидва пильно оглядали далину, але ніде нічого – ні людей, ні коней, ні гостроверхих темних веж.

Так тривало довго. В серця закрадалася тривога – де ж Кончак? Невже повернув назад, у свої придонські степи? Чи рушив якимось тільки йому відомим шляхом на Русь?

Івашко поправив за спиною лука, поклав списа на гриву коневі і підвівся на стременах, прикриваючи долонею очі від сонця. І раптом охнув з несподіванки:

– Половці!

За гребенем гори, в широкій долині, поміж лозняком та вільшняком, бродили в пошуках корму незліченні табуни осідланих коней. Попід горою, на узвишші, палали вогнища, темніли вежі на широких санях, вешталися степовики.

Івашко гукнув Кузьмищеві, щоб стежив за ворогом, а сам чимдуж помчав до війська, що йшло слідом.

– Княже, половці! Стоять у долині!

Дочекавшись Святослава, Рюрика та Всеволода Чермного, що поспішали на допомогу, Володимир повернув полк лицем до противника і витягнув меча.

– А потягнемо, братіє! На супостата!

Заїхавши на гору, переяславці широкою хвилею ринули вниз. Слідом за ними рушили дружини інших князів. Володимир мчав попереду. Меч розтинав запашне, напоєне весняною вологою повітря, очі князеві сяяли, миготів на сонці його золотий шолом, а довгий червоний шарф, вив'язаний на щастя княгинею Забавою, розвівався за плечима, як стяг. Позад нього гримів гул копит.

Стрімка, смілива атака русичів була для половців і для самого Кончака як грім серед ясного неба. Ніхто не ждав нападу урусів. Коні в пошуках поживи розбрелися ген-ген по широкому лузі. Кожен був зайнятий своїм ділом: хто сьорбав з закіптюженого казана гарячу юшку, запиваючи нею солодкаву варену конину і гріючи перемерзле за багатоденний похід нутро, хто лагодив взуття чи зброю, хто білував коня, готуючи м'ясо до вечері, а інші просто тинялися по стійбищу без всякого заняття. Тому поява русичів, що темною хвилею котилася з гори, на якусь мить приголомшила всіх. Зчинився страшенний переполох. Покидавши все, половці з лементом помчали до коней. Бо чого вартий половець без коня? Без коня він – що кречет без крил!..

Охоплені жахом степовики, залишивши напризволяще стійбище з юртами, вежами, котлами, бігли по лузі, падали, лаялися, кричали, хапали коней і тікали на протилежний бік долини.

Кончак з трьома сотнями охоронців спочатку хотів було вчинити опір, але тут з-за горба виринули свіжі київські дружини, і він, завернувши коня, кинувся навтьоки.

Половці тікали, як хто міг: одні верхи, інші чеберяли по грузькому снігу пішки, їх наздоганяли, брали в полон, а тих, хто здіймав зброю, топтали кіньми, рубали мечами чи бойовими топірцями.

Сотні полонених, табуни коней, чимало саней з вежами, шабель, списів, луків, котлів стали здобиччю переможців.

Святослав сидів на коні в оточенні бояр та воєвод. Перемога була повна, і старий князь не міг приховати задоволення.

– Хане, – повернувся він до Кунтувдея, – наздожени втікачів! Спіймай мені Кончака! Приведи клятого на аркані! Вся здобич, що потрапить до твоїх рук, твоя!

Хан глянув удалину – ошкірився.

– Дякую за ласку, княже, – і, щось крикнувши почету, як вихор, полетів з гори.

За ним помчали чорні клобуки.

Та найбільшою радістю для князя була звістка, що в полон взято бусурменина з його "живим вогнем".

– Приведіть його сюди! – наказав Святослав. Бусурменина привів сам Володимир. Кузьмище та Івашко привезли вежу з "живим вогнем", поставили на горбі.

Святослав кинув пильний погляд на кремезного чорнобородого чолов'ягу середніх літ, на його величезний тюрбан та золоті персні на пальцях, суворо запитав:

– Як тебе звати?

Той кліпнув випуклими чорними очима, знизав плечима, – мовляв, не зрозумів.

Славута переклав запитання по-половецькому.

– Мене звати Сулейманом, мій шахиншаху [47]47
  Шахиншах – титул монарха в Ірані.


[Закрыть], – відповів бусурменин.

Сулейман не знав, хто перед ним, але золотий шолом і важке золоте ожерелля, що, спадаючи на кольчугу, прикривало шию, підказали йому, що це верховний правитель урусів. І він схилився в низькому поклоні.

– Це ти, кажуть, привіз "живий вогонь" Кончакові з-за Обезьких гір? – прозвучало нове запитання.

– Я, шахиншаху.

– Покажи!

Той знову вклонився і мовчки підійшов до саней, біля яких стояли Кузьмище і Івашко, зняв повстяне покривало.

Святослав, Володимир та бояри з превеликою цікавістю глянули на ніколи не бачений ними лук-самостріл, що майже нічим не нагадував лука.

– Чим же він стріляє?

– Шереширами, шахиншаху. – І Сулейман взяв із саней довгасту череп'яну трубку з прядивним ґнотом.

– Покажи, як це робиться!

– Мені потрібні десять воїнів для допомоги.

– Я чув, усі п'ятдесят?

– Як завжди, мій повелителю, люди все невідоме і незвичне схильні перебільшувати… Мені потрібно лише десять чоловік, щоб допомогти натягнути тятиву.

Святослав кивнув – підійшло десять гриднів.

Сулейман спочатку зняв шарф, розіслав його на мокрому снігу, став на коліна, помолився, потім поклав одну шереширу у дерев'яний жолоб катапульти і націлив його в поле. Показавши воям, як накручувати барабан, що, в свою чергу, натягував тятиву, викресав вогню і підпалив гніт. Потім ще раз прицілився і смикнув за дерев'яну ручку.

Різко тенькнула тятива, грюкнув барабан.

Ні князі, ні бояри, ні гридні не встигли і оком змигнути, як чорна шерешира блискавично піднялася вгору, розсипаючи з ґнота іскри, а потім дугою плавно опустилася в долину і впала в сніг, вибухнувши димним червонястим полум'ям.

Вражений Святослав не міг відірвати очей від вогню, що швидко розтікався по схилу. Здалеку здавалося, що то горить сніг.

Бояри і старші гридні перехрестилися.

– Славуто, ти бачиш? – спитав оторопілий князь. – Що б було, коли б Кончак обложив наші городи?

– Згоріли б дотла, – коротко відповів боярин. – Наше щастя, що ми погромили його сьогодні!

– Запитай бусурменина, чому Кончак відразу не пішов на нашу землю, а зупинився на Хоролі. Це мені не зрозуміло.

– Спочатку він захворів, хай береже його аллах, мій повелителю, а потім почалася сильна відлига, і великий хан все ждав морозів і кращої дороги, – відповів Сулейман.

– Справді, нам пощастило, – тихо промовив Святослав, а голосніше запитав: – Скажи мені, Сулеймане, звідки береться вогонь у твоїх шереширах?

– То горить нефт [48]48
  Нефт – (перс.) нафта.


[Закрыть], шахиншаху.

– Що це?

– То кров землі… У нашій стороні є місця, де з глибоких тріщин виступає, мов із рани, чорна кров землі – нефт, що горить краще і жаркіше за дерево.

– І багато ти привіз її з собою?

– Десять бочонків, мій повелителю. Цього досить, щоб згорів Цар-город – столиця ромеїв! Святослав переглянувся зі Славутою.

– Отже, Кончак мав намір спалити Київ?

– Переяслаф і Куяф, мій повелителю, – уточнив Сулейман, вирішивши, видно, що Кончак тепер далеко, а Святослав близько, і від шахиншаха урусів залежить подальша його доля, отже, потрібно говорити правду.

– О! – тільки й спромігся промовити на це великий князь. – Відтепер, Сулеймане, служитимеш мені, і я платитиму тобі, як платив Кончак, поки мої люди не навчаться користуватися "живим вогнем".

– Дякую за ласку, мій повелителю, – низько вклонився Сулейман.

Зі степу повернулися чорні клобуки. Кунтувдей під'їхав похмурий, злий.

– Ну, що, хане, наздогнав Кончака? – спитав Святослав.

– Де там! Сніг весь узявся водою – тала стопа за Хоролом! А в Кончака свіжі коні, – втік!

– Ну, не сумуй! Здобичі вистачить на всіх, а супроти природи нічого не вдієш. Нам теж треба поспішати додому, бо незабаром ріки розіллються так, що й веснувати доведеться біля Дубна.

…Стомлене військо русичів стало на нічліг. На високих місцях вої ставили похідні шатра, розводили багаття, варили в казанах куліш. Молодші гридні для князів поставили посеред табору намети, воєводи вислали в усі кінці сторожу. Всюди лунали веселі голоси, палахкотіли багаття, мовби сповіщаючи Русь про велику перемогу…

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

1

Чутка про перемогу Святослава Київського та Рюрика Руського над половцями, на цей раз над самим Кончаком, весняним громом прокотилася по всій Русі. Князі і бояри, духовенство і купці, ремісники і смерди зітхнули вільно, на повні груди: народ радів, що відбито, відвернуто ще одну і, може, найбільшу загрозу, що нависла над Руською землею.

Не радів лише Ігор. Тяжка досада гризла йому серце. Не міг він змиритися з думкою, що втратив таку щасливу нагоду прославитися.

І подумати тільки – що стало на заваді! Ожеледиця, туман! Коли б не вони, його дружина птахом перелетіла б через поле до Лубна і він обагрив би свого меча у битві на Хоролі. І дзвони всіх церков і соборів Русі воздали б нині й йому разом зі всіма хвалу!

Він уже встиг призабути або не хотів згадувати, що в глибині душі був радий їм. Бо то була природна і незалежна ні від кого причина, чому новгород-сіверські вої не зуміли прибути до Лубна, щоб з'єднатися з киянами та переяславцями.

Клятий туман! Відібрав у війська честь, а у нього – славу!.. Тепер усі дзвони Русі дзвонять славу Святославові, Рюрику, Володимиру Глібовичу, а він, Ігор, залишивсь осторонь ні з чим! Він! Ігор! Ольгович! Син Святослава, онук Олега!

Як тут не досадувати!

Наприкінці березня Ігор закликав брата Всеволода, синовця Святослава Рильського та сина Володимира в Новгород-Сіверський. Вони прибули в суботу, в передостанній день першого весняного місяця, і після щедрого обіду з Ігоревою сім'єю зачинилися в Ігоревій хоромині.

– Братіє, – сказав Ігор, заглядаючи пильно кожному в вічі. – Ви чули вже про погром Кончака на Хоролі, чули, як Святослав, Рюрик і Володимир Глібович, три мої родичі-недруги, слави зажили. Тільки нас там не було. А ми єсми чи не князі ж? Пойдемо також – і собі хвали добудемо!

Перший озвався брат Всеволод:

– Ах, Ігорю, як це було б славно – погуляти в чистому полі! Розім'яти застояних коней! Потішити себе поєдинком з поганином-половчином!..

Святослав і Володимир вигукнули в один голос:

– І ми підемо! І ми готові!

Ігор і не ждав іншої відповіді від своїх найближчих родичів, бо добре знав їх. Та й жили вони дружно, вирізняючись цим серед інших князів.

– Дякую, братіє, за підтримку. Тепер давайте обміркуємо: коли, куди і якими силами йти?

– Ти вже обміркував, брате, то й кажи, – поклав свою могутню руку на стіл Всеволод, аж стіл, здається, ввігнувся.

– Так, братіє, обміркував я, – послухайте. – Ігор стишив голос. – Виступимо в похід, як добре підсохне степ і завруниться на ньому пашагдля коней. Думаю, що найкращий час для цього – кінець квітня…

– Двадцять третього квітня – день Георгія Побєдоносця, твого християнського патрона, брате, – сказав Всеволод. – От давайте у цей день і виступимо!

– Правильно! – підтримали молоді князі.

– Гаразд, – погодився Ігор. – Думаю, перший-ліпший день для цього годиться, аби щасливий був! Якщо на Георгія буде сухо і зазеленіє степ, виступимо в той день… Візьмемо з собою всі сили, які може виставити Сіверська земля. Залишимо тільки невеликі залоги в Новгороді, Путивлі, Трубчевську, Рильську та Курську… Про всяк випадок… Та закличемо на поміч князя чернігівського. Я напишу Ярославу, щоб приєднався до нас Його могутні полки будуть великою запомогою нам!.. І останнє – куди йти?

Князі переглянулися.

– Як куди? – перепитав прямодушний Всеволод. – На половців, звичайно!

– Так, на половців. Але куди? І кудою?

– Що ти надумав, Ігорю? Кажи! – нетерпляче вигукнув Всеволод.

– Надумав я ось що, братіє, – почав Ігор. – Прямий, узвичаєний шлях на половців здавна відомий: з Києва – це Залозний шлях, з Чернігова – уздовж Поля на Ромен чи Лубен, а там на Оріль та Самару, з Новгорода-Сіверсь-кого – поперек Поля до Сули і звідти вже теж на Оріль та Самару. Або прямо на дон через Мерло, як ми ходили торік… На цих шляхах половці ставлять бекети і заслони, легко можуть вислідити нас… Тому ми підемо зовсім іншим шляхом. З Путивля рушимо прямо на схід – аж до Осколу, а ти, Всеволоде, з Курська теж попрямуєш туди, там і зустрінемося. А вже звідти повернемо понад Осколом на південь і досягнемо половецьких кочовищ на Дінці, де й погромимо їх! Для них це буде велика несподіванка – наша поява не з заходу, а з півночі!

Молоді князі знову захоплено глянули на старшого з Ольговичів.

– А що!.. Надумав ти добре, Ігорю! – підтримав старшого брата князь Всеволод. – Так ми зайдемо в тил поганим! Погромимо їх – і назад! Нас там, у самому серці Половецької землі, справді ніхто не жде, – і Кончак, і інші хани стерегтимуть Оріль та Самару.

– У цьому вся суть, – сказав Ігор і поклав правицю долонею на стіл, мовби даючи зрозуміти всім, що іншої думки бути не може. – Хочу сказати ще про одне… Братіє, все це потрібно тримати в таємниці. Зробимо наш, окремий, сіверський похід! Досить одним киянам та переяславцям заживати слави! Зажиємо і ми! Адже ми теж князі!.. Їдьте і готуйтеся, бо часу в нас мало. Мої, Святославові і Володимирові стяги зберемо в Путивлі, подалі від очей. Та й ближче до Поля. Туди ж підійде і Ярослав з Чернігова… Святослав ждатиме нас на Пслі, а Всеволод – на Осколі… Пошукаємо, братіє, шляху до города Тмутараканя, що був колись теж Руською землею, отчиною Ольговичів!

2

Після сніданку Славута помив руки, розчесав перед бронзовим дзеркалом довге сиве волосся, рівно підстрижену бороду і тільки після цього, чистий, святковий, зайшов у простору хоромину, де він любив проводити довгі години.

Це була світла кімната, в якій одне вікно виходило на південний схід, а друге – на південний захід. Посередині її, якраз між вікнами, стояв широкий стіл. Побіля нього – важкий дерев'яний стілець з вузькою різьбленою спинкою. Між вікнами – лава, застелена вовняним ліжником, на ній – вишита покійною жоною подушка. На неї, стомившись, любив боярин схилити голову.

На одній стіні висіла зброя – мечі, луки, кольчуги, лати, шестопери, тули зі стрілами, на протилежній – полиці з найдорожчим багатством, яким володів боярин, – книгами.

Славута збирав їх усе життя. Одні купував за великі гроші у монастирях, де їх виготовляли монахи, другі придбавав випадково у купців чи збіднілих книжників, треті переписував сам… І любив їх, як дітей. Любив дивитися на срібні, дерев'яні або шкіряні обкладинки, на жовто-сірий пергамент, любив гортати цупкі сторінки з чорним мереживом рядків на чолі з червоними заголовними літерами, йому навіть було просто приємно сидіти тут і вдихати неповторний запах – запах вичиненої шкіри і старовини.

Читав він їх безліч разів і кожну знав майже напам'ять. Та й як не знати! П'ятдесят літ минуло з того дня, коли він в хоромах покійного князя Всеволода, разом з княжичем Святославом, уперше сів за книгу і вслід за учителем-монахом вимовив: аз, буки, веді, глагол… П'ятдесят літ!

Він поволі підступив до полиць і вголос, як до живих, привітався:

– Добридень, друзі мої любі! Як ся маєте? Як вам ведеться? – Погладив холодну срібну обкладинку Євангелія, торкнувся пальцями Біблії, Псалтиря, що став букварем усіх великих і малих книжників того часу, переклав з полиці на стіл – для натхнення, щоб це велике творіння рук людських лежало перед очима. Любовним поглядом ковзнув по інших книгах. Ось "Ізборник" Святослава, "Служебна Мінея", "Патерик", "Апостол", "Александрія", "Історія іудейської війни" Йосифа Флавія, "Девгенієве діяння", "Сказання про Бориса і Гліба"… А там далі найцікавіші з усіх книг – літописи, в яких розповідається історія рідної землі – Русі… А ще далі – десятки книг, ба навіть сотні, що стали його другим "я". Без них він уже не уявляв свого життя.

Потім відчинив поцяцьковане візерунками віко невеликої скриньки зі срібними защіпками, дістав з неї обкладену сріблом і перламутром книжку, перевернув важку обкладинку. На титульній сторінці зачервонів, мов кров, зроблений кіновар'ю чіткий запис: "Пісні Бояна".

Багато років тому потрапила йому в Чернігові до рук обшарпана, без обкладинки і назви ця книжка. Він прочитав її і завмер від захоплення і зачудування. І раніше були відомі йому деякі пісні Бояна. Та вони передавалися з уст в уста. А тут – книга! Він зробив дорогі обкладинки, придумав для неї назву і довгі роки не розлучався з нею. Йому відкрився з неї цілий дивовижний світ – світ його предків-сіверян. Минуле життя постало перед ним, як живе… Могутні князі – Олег, Володимир Мономах, Всеслав, Роман… Прадавні боги, яким багато хто і досі поклоняється таємно в лісах та пущах, – Дажбог або Хоре, Троян, Велес, Перун, Смаргл, Мокош… Нечисті сили, що населяли домівки людей і ліси, поля, гаї, ріки й озера, – домовики, лісовики, польові та водяні русалки, берегині, потерчата, чорти та відьми… Та найчастіше в тих піснях ішлося про славних витязів, що в чистому полі перемагали чужинців-степовиків.

 
Коні іржуть за Сулою —
дзвенить слава в Києві!
 

І зараз, як і сто літ тому, степовики набігають на Руську землю, на зелені береги Дніпрі і Сули, Трубежу і Сейму, і зараз, як і колись, погибає життя Дажбогових онуків… Чи ж буде тому кінець? І хто зупинить їх? Святослав? Рюрик? Володимир Переяславський? Чи Ігор Сі-верський?

Славута зітхнув, поклав книжку назад у скриньку і сів до столу. Тут лежав розкритий десь на середині пергаментний зшиток. Ліва сторінка його була наполовину заповнена чітким напівуставом. Славута взяв гостро обрізане, розщеплене на кінці гусяче перо і, подумавши, почав писати:

"Кончак же стоял у лузі, його же єдуще по шоломені оминуша. Іниє ватаги, узрівше, удариша на них. Кончак же, то видив, занє утече через дорогу, і меньшицю його яша. І оного бесурменина яша, у нього же бяшень живий огнь. То й того ко Святославу приведоша со устроеним огнем. Прочая же вся їх – оних ізбиша, а інех ізоймаша, а коні і оружіє многоє множество ополониша… Святослав, увидивша те Кончака біжавша, посласта по нім Кунтугдия в шість тисяч. Той же, гнав, самого не обрете, бяшеть, бо тала стопа за Хоролом…"

Тут прочинилися двері, і служник сповістив:

– Боярине, прибув посланець… Великий князь велить тобі прибути не гаючись.

Славута кивнув головою.

– Іду.

Залишивши книгу розкритою до наступного разу, відклав убік перо і підвівся.

Святослав ніколи не проявляв до нього зверхності. Ще з дитячих літ між ними склалися рівні, дружні стосунки. Славута був одним з небагатьох, окрім княгині Марії та княжичів, хто користувався повною довірою і щирою дружбою князя.

У князівській хоромині, де збиралася боярська дума, вже сиділи найближчі до князя люди – його сини Всеволод, Олег та Володимир, воєводи Роман Нездилович та Тудор, по другий бік столу – князь Рюрик зі своїми найближчими воєводами.

Святослав указав на місце поряд з собою.

– Сідай, Славуто… Тепер, здається, зібралися всі, кому належить бути на цьому снемі, – і, обвівши пильним поглядом присутніх, тихо сказав: – Братіє! Минуло всього п'ять тижнів з того щасливого дня, коли ми погромили на Хоролі богопротивного Кончака. На жаль, нам не пощастило схопити його самого, подібно Коб'якові, і він, як сповіщають наші люди з Лубна та Римова, знову заворушився, знову збирає сили, щоб напасти на нас… Доки ж будемо терпіти це лихо? Чи не пора сильною збройною рукою перепинити шлях поганим на Русь?

– Пора, княже! Пора! – почулися голоси. – Не ждати, поки він сам, окаянний, прийде в нашу землю, а зібрати силу і самим піти в Степ!

– Ми теж так думаємо, братіє, з князем Рюриком! На цей раз підемо не на Сулу і не на Оріль, а до самого синього Дону, в саме серце Половецької землі!

– Для цього потрібні немалі сили, – докинув воєвода Тудор.

– Ми зберемо такі сили, яких ще ніхто з нас ніколи не збирав! Князь Рюрик підніме всю Руську землю [49]49
  Руською землею первісно називалася Київська земля.


[Закрыть]та чорних клобуків! Володимир Глібович тільки й мріє про новий похід! Я завтра вирушаю у свої Верховенські володіння [50]50
  Верховенські володіння – землі Святослава у верхів'ях Десни (Вщиж, Брянськ, Карачів).


[Закрыть]– зберу там немалу дружину! Поїду водою по Десні – тож заверну в Чернігів до брата Ярослава і підніму його на цей похід! А потім – до Ігоря та Всеволода. Гадаю, і вони не відмовляться… Князь Рюрик, як мені відомо, уже послав гінців у Смоленськ до брата Давида Ростиславовича, і я не сумніваюся, що смоляни припливуть Дніпром… Закличемо інших князів!.. Як бачите, ми поведемо справді велике військо, і на цей раз Кончака спіткає безславний кінець!

Всі знову дружно загукали:

– Так, княже! Тільки спільними силами! Захистимо Руську землю від поганих!

– Коли ж вирушимо? – спитав Славута. – Може, варто було б завдати половцям попереджувального удару, щоб ввести їх в оману? Скубнути – і назад! Хай думають, що це справжній наш похід, і, відбивши його, хай розпустять свої сили! А ми тут як тут!

– Це розумна думка, – сказав Святослав і обвів оцінюючим поглядом воєвод. – А що, коли послати нам Романа Нездиловича з берендеями? Нехай цими днями зніметься і коротким, але сміливим ударом трохи полякає степовиків… Як ти гадаєш, Романе?

Наполовину берендей, воєвода Роман тріпнув смоляним чубом, відповів швидко, без вагання:

– Зроблю, княже! Два дні на збори – і гайда!

– От і добре! А ми виступимо десь наприкінці травня, коли будемо готові.

Всі погодилися з такою думкою.

Рішення снему було дуже важливе. Йшлося про велику війну, яка мала, коли пощастить, надовго відбити половцям охоту нападати на Русь. Та ніхто з учасників його і сном і духом не відав і відати, звичайно, не міг, що готує їм найближче майбутнє. А це майбутнє вже насувалося на Руську землю, і було воно неждане, грізне і криваве.