Текст книги "Черлені щити"

Автор книги: Владимир Малик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 29 страниц)

5

Страшно довгим і важким був той суботній день для Ігоревого полку. Проти восьми тисяч руських воїнів билося щонайменше двадцять, а то й тридцять тисяч степовиків, і до них все прибувала й прибувала підмога.

З полудня почала дошкуляти спека. Хоча стояла тільки перша половина травня, сонце пекло немилосердно, по-літньому. Металеві шоломи, кольчуги і лати нагрівалися так, що здавалося, лини на них води – зашкварчать! Суха земля під кінськими копитами здіймалася їдкою курявою, забивала горло, ніс, а піт, змішаний з нею, виїдав очі.

Хоча ніхто не снідав, їсти не хотілося, зате дедалі все більше допікала спрага. І люди, і коні знемагали без води… А її не було!.. Води! Води! За один-єдиний ковток без роздумів кожен віддав би всю вчорашню здобич!

Кілька разів Ігор кидав свої дружини в атаку на північ, у той бік, де відкривався найближчий шлях до Дінця. В кольчугах і латах, зі списами напереваги безстрашно летіли руські витязі в саму гущу половецьких полків – кололи, рубали, били сокирами та булавами, топтали кіньми, арканили і стягували з сідел… З боєм просунулися далеко в степ, та до Дінця пробитися не зуміли. їм насупроти ставали нові, свіжі загони половецької кінноти, і, здавалося, не було їм ні кінця ні краю.

Найвищої напруги битва досягла в другій половині дня і перед вечором.

Відбивши всі намагання русичів прорватися до Дінця, Кончак зрозумів, що чаша терезів перехилилася на його бік і ключі від перемоги опинилися в його руках. Він посилив натиск з півночі, від Дінця, і з заходу та півдня від Сюурлію, залишаючи більш-менш вільним, прикритим лише слабеньким заслоном, шлях на схід, до невеличкої, довжиною всього в вісім чи дев'ять верст річки Каяли, що текла в глибокій долині з крутими скелястими берегами з півночі на південь і впадала в Сюурлій неподалік від великого озера. Він уже дізнався, що цілком несподівано, замість Святослава Київського з об'єднаною силою всієї Руської землі, зустрів лише одного Ігоря з братією. Дізнався – і злорадно вигукнув:

– Зарвався, Ігорю! Хоча й сміливий ти, хоча й досвідчений воїн, а нині зарвався! Знехтував, злегковажив небезпекою, що чигає на тебе! Отут ми тебе й пристьобнемо! Отут, на Сюурлії чи на Каялі, тобі й кінець буде! Ой-бой!

Вимотавши сили русичів безперервним обстрілом, короткочасними, але гострими і кровопролитними кінними наскоками, а особливо тим, що змусив їх терпіти спеку й безводдя, Кончак перед вечором кинувся всіма силами в атаку.

І знову гаряче небо затьмарилося роями половецьких стріл. Знову задзвеніли шаблі, закричали вої, заіржали коні, застогнали поранені. Шум, тріск, гам, скрегіт, тупіт, крик знялися над кривавим бойовищем і не вщухали ні на хвилину.

З палаючим поглядом і запеченими, почорнілими вустами, з закривавленою пов'язкою на руці Ігор гасав по полю, піддавав воям духу. Мчав від Святослава до Володимира, від ковуїв до Всеволода, а потім до новгород-сіверців – підбадьорював, закликав триматися і щосили пробиватися до Дінця, надихав і добрим словом, і мечем, а головне, одною своєю появою в самій гущі бою.

– Ігор тут! Ігор з нами! – лунало по рядах, і вої з новим завзяттям кидалися в бій, забуваючи і про те, що ось уже який час б'ються вони без їжі та води, що пече їх сонце і палить сухий степовий вітер, що коні ледве тримаються на ногах від утоми й спраги, що майбутнє невідоме. Смерть? Полон?

Вечір приніс легку прохолоду, але не приніс перепочинку. Бій тривав далі. Коли стало особливо важко, примчали Ольстин Олексич та Рагуїл з декількома воєводами.

– Княже, усім нам тут кінець! І вої, і ковуї, і витязі, і вся братія ляжуть трупом! – схвильовано загаркавив Ольстин. – Треба тікати!

– Як же втекти? – не зрозумів Ігор. – Ми оточені!

– Вночі невеликою дружиною можна буде пробитися, княже, – почав пояснювати Рагуїл. – Пересядемо на підмінних коней, знайдемо прогалину серед половецьких полків – і проб'ємося!

– А чорні люди? А вої, у яких немає підмінних коней? Як же вони? Залишити їх?

– Усі ми не врятуємося! Марна надія! Ігор спалахнув.

– Що ви мовите? Одумайтеся! Як же я можу покину ти простих воїнів, а з одними воєводами тікати! Або нам добре, або зле станеться – то всім гуртом! Бо якщо я втечу з воєводами та старшою дружиною, а простих воїнів залишу в руках іноплемінників, то який одвіт дам перед богом? Тоді довіку каратимуся більше, ніж коли б я смерть прийняв! Будемо вночі всі разом пробиватися до Дінця! Такий мій рішенець!

Присоромлені воєводи поскакали до своїх стягів, і бій розгорівся з новою силою – нічний бій!

Вістрям своїм Ігорів полк був націлений на Донець. Мечем і списом прокладали собі шлях сіверські дружини, встилаючи його своїм і ворожим трупом. Коли коні почали падати від знемоги і спраги, воїни спішилися.

Ігор заохочував:

– Браття і дружино, тут зовсім близько! Бувалі люди кажуть, що за той час, скільки потрібно доброму молодцеві, щоб пообідати, ми туди навіть пішки дійдемо! Так піднатужмося, браття! Вперед!

Окремі стяги під натужувалися і глибоко врубувалися в темні й непроглядні полки половецькі, відтискуючи Їх усе далі й далі в поле. Здавалося, ще одне зусилля – і залізний обруч половецький трісне. Ігор кидався до них і захриплим голосом гукав:

– Соколи! Витязі руські! Ну, ще трохи! Ще!

Та прорватися ніде не щастило. Всюди на цьому шляху темною непробивною стіною стояли кочовики, які супроти одного руського воїна виставляли трьох чи чотирьох своїх. І під ранок стало ясно: тут не пробитися.

А на світанні, у неділю 12 травня, трапилося найгірше: раптом почали тікати ковуї. Скориставшись тим, що Кончак з-перед них відтягнув значну частину своїх сил на північ, вони, як тільки загорілася ранкова зоря, прорвали неміцний половецький заслін і кинулися без оглядки в степ. Вони ще не знали, що це була пастка, хитромудре поставлена на них Кончаком.

Над полем пролунав чийсь стривожений голос:

– Ковуї тікають! Ковуї!

Ігор щосили ударив острогами Воронця, помчав услід за втікачами. Ні Янь, ні Ждан на своїх стомлених конях не змогли його наздогнати.

– Верніться, браття! Верніться! – гукав розпачливо Ігор.

Та ковуї, чи то не впізнаючи його, чи, охоплені жахом і бажанням будь-що врятуватися з цього пекла, не хотіли впізнавати, мчали далі, не звертаючи на нього уваги.

Тоді Ігор скинув шолом і ще дужче приострожив Воронця.

Невже ніхто не впізнає князя?

– Воєводо Ольстин! Браття ковуї! – загукав щосили. Та захриплий голос потонув у гучному тупоті копит і дикому лементі, що знявся над головами втікачів. Лише один вершник оглянувся і зупинився. Це був Михалко Гюргович, син ковуйського хана з Остра.

– Прости, княже, – схилив він чорночубу голову. – Злякалися ми! Смерті злякалися!.. Адже половці вважають нас відступниками, зрадниками і в полон не беруть – січуть усіх підряд!

За ковуями здіймалася хмара куряви, а в широку прогалину, що утворилася в оборонному кільці русичів, хлинули загони кочовиків.

Ігор зрозумів: це кінець! Ніяка гать не спинить весняну повінь, якщо вона прорвала собі прірву! Ніяка сила не спинить тепер половців, що скористалися боягузтвом ковуїв і ринули в саму серцевину руського війська!

– Прокляття! – вигукнув він. – Що ж вони наробили! І самі загинуть, і нас усіх віддадуть на поталу ворогові!

– Там Каяла, а за нею – озеро, – пояснив Михалко Гюргович. – Вони хочуть дістатися до води, а звідти, напоївши коней і самі напившись, далі в степ… Якщо пощастить, звичайно…

– Якщо пощастить…. Нещасні! Там далі – Каяла! Чи ж зуміють перебратися через неї… Та, врешті, що нам зараз до них!..

Різкий окрик Яня, що разом зі Жданом наближався до князя, вивів Ігоря з заціпеніння:

– Половці!

Ігор підвів голову. Половці були недалеко. Вони мчали йому навперейми. Вже добре видно оскал кінських морд, хижий блиск очей розпалених боєм верхівців.

– Тікаймо! – пригнувся в сідлі Михалко Гюргович і вдарив князевого Воронця батогом по крупу.

Коні бігли з усіх сил. Та сил було мало. Ні гострі остроги, ні батіг, ні лайка, ні понукання, ні благання, – ну, виручай, друже! – ніщо не могло примусити бігти їх так, як бігли напоєні, нагодовані і не змордовані половецькі коні.

Ось Янь і Ждан. Вони тікають разом з князем, але скоро відстають. Відстав і Михалко Гюргович – Ігор вирвався вперед. Йому залишається один перестріл із лука до своїх. Зовсім близько! Один перестріл!

– Ну, конику, ну, Ворончику, виручай! Воронець мчить. Змучений, знесилений, спраглий, витягується в нитку, хрипко дихає. З нього клоччям спадає на землю піна, болісно зойкає селезінка. Сили його вичерпалися, він спотикається, ледве не падає з ніг…

Тоді з гущавини руського війська виривається високий бородань, хапає першого ж коня, що, втративши господаря, никає по полю, і мчить князеві на виручку. Його розкошлачена борода розвівається на вітрі, в жилавій руці виблискує проти сонця двосічний меч, він здалеку гукає захриплим голосом:

– Князюшко, тримайся! Я Будило! – зістрибує на землю. – Бери мого коня!

Але тут помічає, як передній половчин на повному скаку натягує лука.

– Не стріляй! Це князь Ігор! – кричить щосили Будило і кидається навперейми стрілі, підставляючи їй свої груди.

Стріла пронизує його наскрізь.

Будило голосно охнув, змахнув руками, мов крилами, але на ногах утримався і ще раз крикнув:

– То наш князь! Не вбивай його! – І, збитий копитами половецького огиря, важко упав навзнак додолу.

Половець нарешті зрозумів його, опустив лука і схопився за довгий аркан, що висів при боці. Не встиг Ігор зіскочити з Воронця, як тонка петля зашморгнулася довкола тіла, вирвала з сідла і жбурнула в потолочений бур'ян.

Все! Кінець! Смерть!

З рани на руці знову хлинула кров, в очах потемніло. Потім він відчув, як на плече лягла чиясь важка рука, підвела, поставила на ноги. Як із туману, випливло широке темне обличчя з кущуватими бровами, що зрослися над переніссям. Вузькі хижі очі блищали радісно-здивовано.

– Кинязь Ігор?

– Ти хто? – спитав Ігор, ще не зовсім усвідомлюючи того, що з ним сталося.

– Я Чилбук із роду Тарголовичів… Тепер ти мій полонений, кинязю! – І половець вправно захалявним ножем відрізав від пояса прикрашеного сріблом і самоцвітами князівського меча. – Їдь зі мною. Ти вже відвоювався!

Ігоря оточили Чилбукові родичі, щось радісно заґелґотали, мов гуси, і помчали з поля бою до ліска, що виднівся вдалині, намагаючись якомога швидше вивернутися з-під темної лави своїх одноплемінників, які клином заганялися в розірвану оборону русичів – на місце ковуїв.

З руського стану їм навперейми вимчав вершник. До Ігоря долетів його розпачливий крик:

– Княже, княже!

Чилбук підняв лука, хижо вискалив зуби. Ні, він нікому не віддасть князя – таку дорогу здобич! Грудьми захищатиме його! Ще мить – і стріла прониже груди необачному!

Ще мить…

Та тут пролунав Ігорів голос:

– Не стріляй! Це мій лікар! Славута!

Чилбук опустив лука.

– Він хоче здатися мені в полон?

– Він поспішає, щоб лікувати мене!

Славута наблизився, зі слізьми в очах обняв князя.

– Ігорю, ти ще раз поранений? Ні? Слава богу! А пов'язка знову закров'янилася, почала сповзати… Ось я накладу тобі нову!..

Чилбук відвів Ігоря у безпечне місце, на вершину горба, звідки було видно все поле бою, дав попити кумису. Славута заново перев'язав князеві руку.

Сюди ж Чилбукові люди привели Яня, Ждана і Михалка Гюрговича, приставили до них сторожу.

Всі були в розпачі, пригнічені. Янь кусав губи і плакав, мов дитина. Ждан зчорнів на лиці, міцно зціпив зуби, а князь Ігор смертельно зблід і палаючим поглядом дивився туди, де знемагали, де сходили кров'ю його полки.

Після втечі ковуїв половці швидко розітнули руське військо навпіл. Всеволода, оточивши, тиснули до великого озера, маючи надію добити його там. А Володимира, Святослава і Рагуїла, воїни яких зовсім знемогли від спеки, спраги та втоми, почали припирати до крутих берегів Каяли. Біля озера гинули під шаблями оточені ковуї. Недалеко ж вони втекли! Дві чи три сотні кинулися вплав, сподіваючись досягти протилежного берега, та стомлені, ледь живі коні, напившись без міри води, швидко потонули, затягуючи за собою на дно і вершників.

– Боже, що робиться! – прошепотів Ігор. – Усе пропало! Все загинуло!

Половці справді обсіли русичів, мов сарана, і розстрілювали з луків. Вої падали, устилали землю трупом. Ті, що прорвалися до Каяли, з високих круч бачили внизу воду, та напитися не могли – річка в'юнилася в глибокій ущелині. Окремих сміливців, які спускалися вниз, вражали стріли кочовиків, що стояли на протилежному боці.

До обідні з цими полками було покінчено. Полонених половці в'язали, важкопоранених добивали, а з мертвих здирали зброю, одяг, взуття.

Тримався ще Всеволод зі своїми трубчівцями та курянами. Ігореві добре було видно, як він прорубався крізь половецький заслін до Каяли, перейшов її, кинувся до озера, що голубіло вдалині, і там, ідучи понад берегом, відбивався від ворога. Частина його воїв пустилася, як і ковуї, вплав до того берега, та вони не допливли й до середини – потопилися в ньому разом з кіньми.

Довго виблискував проти сонця Всеволодів шолом. Ігор бачив, з якою запеклістю відбивався його єдиний улюблений брат від степовиків, як він шаленів у бою, рубаючи ворогів своїм важким двосічним мечем, як танула горстка його відчайдушних витязів, і з жахом зрозумів, що й Всеволода не мине зла доля.

Ось переламався в його руці меч. Хтось подав йому списа, і молодий князь прохромив ним груди нападникові, що заніс над його головою шаблю…

– Брате мій, хоробрий буй-туре Всеволоде! – вигукнув Ігор. – Прости мене, що завів тебе сюди на погибель… Боже, дай мені смерті, щоб не бачити, як упаде мій брат! Бо це я в усьому винен! Я! Великий грішник! Тепер споминаю я гріхи свої перед господом богом моїм, – як багато убивств заподіяв я і крові пролив у землі християнській! Це ж я не пощадив християн, взявши на щит город Глібов біля Переяслава! Тоді немало завдав я горя, розлучаючи батьків з дітьми своїми, брата з братом, друга з другом, жінок з чоловіками, дочок з матерями, подруг з подругами своїми! І все тоді полоном і горем було покрито! Живі мертвим заздрили, а мертві радувалися, що в вогні, як святі мученики, спокус життєвих позбулися! Старих повбивали, юнакам же люті, без жалю, рани завдавали, мужів сікли, жінок оскверняли! І те все зробив я!.. Не пристало мені тепер жити!.. І се нині виджу кару від господа бога мого!.. Де нині улюблений брат мій? Де нині брата мого син? Де чадо моє? Де бояри думаючі? Де мужі хоробрі? Де полк мій? Де коні і зброя многоцінна?.. Чи не через все те віддав господь мене, зв'язаного, в руки поганинам? Се воздав мені господь за беззаконня моє і за злість мою! І впали сьогодні гріхи мої на голову мою!..

Він ударив себе здоровою рукою в груди і, щоб ніхто не помітив сліз в його очах, опустив голову. А коли підняв, то вже не видно було ні брата Всеволода, ні його славних витязів, ні черлених щитів, ні барвистих руських стягів…

Затих над Половецьким полем гомін бою, що тривав без перерви суботу, ніч на неділю і неділю до півдня. Затих брязкіт мечів, і гуркіт щитів, і тріск списів, і тупіт кінських копит. Чулися тільки радісні вигуки переможців, стогони вмираючих сіверян та каркання воронів, що зліталися на покорм.

– Навіщо я залишився жити? – прошепотів Ігор. – Чому мене не вразила гостра шабля чи половецька стріла?..

Під'їхав з ханами Кончак. Сидів на коні прямо, гордовито. У чорних блискучих очах неприхована радість. Радість перемоги!

– От ми й зустрілися, Ігорю! І я не заздрю тобі! – сказав бундючно. – Ти хотів завоювати Половецький степ, а став невільником, рабом простого кочівника Чил-бука! Ой-бой!.. Що тепер скажеш?

Ігор мовчав. Очі його погасли, щоки поблідли.

Кончак повернувся до ханів.

– А хто полонив князя Всеволода?

– Роман Кзич, син хана Кзи, великий хане, – відповів хтось.

– А князя Володимира?

– Копті з роду Улащевичів!

– А Святослава Ольговича?

– Єлдечюк з роду Бурчевичів!

– Отже, всі князі в наших руках! Що ж будемо робити з ними, хани? Скараємо смертю, продамо в неволю чи визначимо викуп?

– Викуп! Викуп! – закричали хани. – Та такий, щоб Русь застогнала! Щоб князі запродали не тільки табуни свої, не тільки поля й ліси свої, не тільки смердів і холопів своїх, а й дітей та жон своїх!

– Ти чуєш, Ігорю? – знову повернувся до новгород-сіверського князя Кончак. – Ми даруємо тобі, і всім князям, і воєводам, і боярам, і твоїм дружинникам, і воям життя! Але за життя треба платити!

Ігор підняв голову

– Скільки? Передусім – за воїв!

– За воїв? Тут просто: у вас, на Русі, багато наших людей, у нас – ваших. Тож обміняємо воя за воя!..

– А за бояр, воєвод?

– По сто та по двісті гривень – хто чого коштує!

– А за князів?

– По тисячі гривень!

– А за мене?

Кончак завагався

– Дві тисячі гривень! – вигукнув хан Кза

– Дві тисячі! Дві тисячі! – підтримали його інші хани.

Ігор скривив у гіркій усмішці рота.

– Все моє князівство не нашкребе стільки!

– Нашкребе! Дістане! Або згинеш у неволі! Як хан Коб'як у Києві! – зі злістю кинув Кза.

– Мене взяв у полон ваш муж по імені Чилбук. Що ж він скаже? Якого він викупу хоче? – спитав Ігор.

– Чилбукові буде за це винагорода, а в полоні ти у мене, Ігорю! – пояснив Кончак.

Бачачи, що його здобич вислизає з рук, Чилбук випхався з натовпу наперед, слізно заблагав:

– Але ж, великий хане… Великий хане… Справді…

Кончак перебив його.

– Я беру князя Ігоря на поруки, Чилбуку! Він поранений і потребує лікування та догляду, якого ти не можеш йому дати. А князь, як бачиш, коштує дорого! Він житиме у мене, бо належить не одному тобі, а всьому племені половецькому! А навзамін одержиш удвічі більше, ніж одержить нині перший-ліпший наш воїн! Тсє! Тсє!

Чилбук скривився, скрушно похитав головою, поцмокав язиком і відійшов убік. Не сперечатися ж з самим Кончаком!

Кончак дав знак, і хани почали роз'їжджатися. Кожен зі здобиччю потягнув у свої стійбища, до своїх веж.

6

Додому, на Тор, Кончак повертався переобтяжений полоном і здобиччю. Ігореві дозволив узяти з собою кого побажає і приставив до нього сторожу. Князь побажав, щоб біля нього були Славута, Янь і Ждан.

Сонце схилялося до заходу. Курява, що протягом двох днів висіла над степом, вляглася, розсіялася, і зорові вершників відкрилося жахливе видовище.

Скільки сягав погляд, у столоченому бур'яні лежали, мов снопи, вбиті і вмираючі. Поміж ними бродили поодинокі степовики, підбираючи те, що ще залишалося і мало хоч яку-небудь вартість.

– Боже, боже! Тут цілий полк! Дві або три тисячі! – з болем вигукнув Ігор. – Погляньте, які витязі! Які сміливці! Це ж я завів вас сюди на загибель, браття мої!

Ось, розкинувши руки, зі стрілою в грудях лежить і дивиться розплющеними очима в голубе небо безвусий юнак. Лице біле, кучері русяві, а темні брови навіки застигли на мертвому чолі.

Красень!

Чий же то син? Чиє материнське серце обіллється кровлю в далекій Сіверській землі, коли туди прийде звістка про нечуване побоїще? І старий батько заціпеніє від горя, і кохана дівчина затужить-заголосить над блакитним Сеймом чи над чарівницею Десною, і сестриці заквилять, мов чаєнята, на порозі рідної хатини! Але ти, витязю, вже не почуєш їх…

А ось, либонь, смерд – плоскінна сорочка, постоли на ногах, борода скуйовджена… Розкинув руки, лежить у бур'яні спокійно, мов живий. І коли б не стріла в грудях, можна було б подумати, що приліг спочити після важкої цілоденної праці біля рала…

Хто ти? Звідки? Щось знайоме ввижається в обличчі твоєму!

Ждан торкнув князя за руку.

– Це ж коваль Будило, княже! Пам'ятаєш? Заступив тебе собою!

Ігор збентежився. Як не пам'ятати! Коваль Будило з Путивська! Язичник! Поклонявся своїм предковічним прабатьківським богам – Дажбогу, Перуну, Велесу, поклонявся нивам і лісам, рікам і озерам, дубам і березам! І за це сидів на цепу у князівській темниці! А нині віддав за князя життя своє!

І перед ним ти винен! І перед ним ти в неоплаченому боргу!

Ігор їхав мовчки. Стогони, що долітали з усіх боків, гнітили його, розривали серце. Він ладен був затулити вуха й очі, щоб нічого не чути й не бачити.

Нараз Ждан кинувся вбік, скочив з коня. Тужливий крик вирвався з його грудей:

– Брате! Братику Йване!

Від того крику всі зупинилися. Кончак зупинився теж.

Іван лежав горілиць і був ще живий. В його животі стриміла стріла, а поряд з ним темніла вузенька стрічка закипілої крові.

Почувши крик, він розплющив очі, ворухнувся. Довго дивився на Ждана, мовби не впізнавав, потім перевів погляд на князя, на половців, на Кончака. Нарешті розціпив сухі, вкриті смертельною смагою вуста, тихо промовив:

– Ждане, ти? Я так тебе кликав, брате мій! І ти прийшов!

– Я тут, Іванку! Я допоможу тобі! Я зараз… Іван заперечливо похитав головою.

– Мені вже ніщо не допоможе… Хіба не бачиш? – і поглядом показав на стрілу. – Не в ногу, не в руку, навіть не в груди, а в живіт, – а це завжди смерть… Послухай… Якщо ти повернешся додому…

– Я в полоні…

– З полону повертаються… Тож якщо повернешся додому, доглянь моїх сиріток… Допомагай їм, поки виростуть… І матері… Матері не кидай…

– Все зроблю, як кажеш!

– От і добре… А тепер ще одне прохання… Уволь мою волю – добий мене!.. Щоб не мучився… Добий!..

– Ну що ти, Йване! Як можна! Іван з великим зусиллям простогнав.

– Молю тебе – добий!.. Візьми що-небудь… Уламок списа абощо – і добий!

Ждан затулив обличчя руками, схилився коневі до гриви і голосно заридав. А Кончак, що уважно слухав цю розмову, красномовним жестом показав охоронцю на пораненого, і той одним ударом шаблі позбавив його нелюдських мук…

Шлях їхній лежав на Тор, у кочовище великого хана, понад озером, де загинули ковуї і де до останнього бився яр-тур Всеволод. Береги озера, як і поле, були завалені вбитими і пораненими. На них з огидно-радісним карканням уже спускалося вороння. Чим далі вони від'їздили від Каяли, тим більше серед кочівників проявлялася радість перемоги. Назустріч воїнам, що поверталися з кочовища зі здобиччю, поспішали всі, хто міг ходити. Лунали співи, гули бубни. Половецькі дівчата радісно зустрічали переможців-батирів, приймали від них подарунки – золоті та срібні хрестики, персні, фібули-застібки, гривні. Радість і веселість переповнювала серця кочівників.

А на серці у Ігоря та його супутників було нелегко… "Пересів ти, княже, із золотого сідла в сідло поганина-кочівника, у сідло рабське!" – думав Ігор, з болем і тугою озираючись на безкраїй Половецький степ, де полягло його військо.

На Торі, біля броду, Кончак під'їхав до Ігоря.

– Княже, ради нашої колишньої дружби, ради тих двох тисяч гривень, які ти рано чи пізно внесеш як викуп за свою свободу, я не закую тебе в залізні пута і не кину до ями. Я відведу тобі простору юрту, де ти житимеш зі своїми людьми, з якими побажаєш. Тобі слугуватимуть двадцять джигітів з ханських та байських родин, вони ж і охоронятимуть тебе від розбійників-татів, якими повниться степ. Ти зможеш вільно їздити по кочовищу, полювати, розважатися, джигіти завжди будуть до твоїх послуг…

– Дякую, хане. Ти добрий, – відповів Ігор.

– Я не втрачаю надії породичатися з тобою, Ігорю. Адже ми свати, і діти наші підросли. Твій син – витязь, а моя донька – на виданні.

– Майбутнє покаже, – байдужно відповів на це Ігор.

– Так, майбутнє покаже, – погодився Кончак і підвів очі. – Чого ще бажаєш, княже? Кажи! Вволю!

Ігор пильно подивився на хана. Чого він заграє з ним? Які його потаємні наміри?

А вголос сказав:

– Якщо живий мій тисяцький Рагуїл, то пришли його до мене, хане. І священика б мені…

– Ну, попів та дяків ваших у нас хоч відбавляй! Якого захочеш, такого й пришлю…

– Я не хочу, щоб це був раб… Я хочу, щоб був зі святою службою! – І таких є достатньо! Серед половців уже багато хрещених.

Особливо, коли мати – русинка… Мій син Юрій теж похрещений… Отже, піп тобі буде!.. Навіть з Русі привеземо… З города Дінця… Ще що?

– Більше нічого.

– Ну, тоді прощавай… Сторожа допровадить тебе куди слід, а я – до свого народу! Перемога ж! Та ще яка!

І Кончак, зловтішно посміхнувшись, приострожив свого баского коня і погнав через річку на той берег.

А там, серед темних гостроверхих веж, кипіли веселі юрмища кочівників, гриміли тулумбаси, заливалися ріжки, гули домри, то тут, то там спалахували й радісно дзвеніли тягучі половецькі пісні… Половці урочисто відзначали перемогу над Ігорем.