Текст книги "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)"

Автор книги: Віктор Домонтович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 24 страниц)

У листі до Тео Вінсент намагається переказати братові про свій творчий намір і прочуття, які володіли ним, коли він малював цю картину.

– Я, – пише він братові, – хотів висловити в ній ідею: ці люди, які при світлі лампи їдять руками картоплю, що лежить перед ними на блюді, працювали на землі, і моя праця прославляє працю їхніх рук, і це є та їжа, що її вони так чесно заробили для себе.

Їхнє життя це інше життя, цілком відмінне від життя цивілізованих людей. І Вінсент Ван Ґоґ намагається малювати селян такими, якими вони є, нічого не додаючи, нічого не прикрашуючи.

– Мені хотілося б, щоб це було справжнє малярство, яке відтворює селян. Щоб це було селянське малярство.

Він не претендує на те, щоб хто-небудь знайшов його полотно гарним, але все ж таки він просить Тео, щоб той показав його продавцеві картин Дюран-Рюелеві, хай він подивиться на цю його картину, навіть якщо цей продавець і вважає, що картини Ван Ґоґа не варті й гроша.

Так тут сказано: мистецтво не повинно бути гарним. Врода – не є те творче завдання, яке стоїть перед мистцем.

Його цікавить одне: селянська тематика в малярстві. І він зауважує для себе, що в мистців старої голландської школи не знайти жадної картини, яка зображувала б людину, що працює, трудящу людину, селянина з лопатою або сапою в руці, сіяча, який вийшов на поле з козубом зерна, щоб сіяти насіння.

– Зобразити селянина за працею – це найактуальніша тема для модерного мистецтва! Я ніколи не перестану повторювати це!

Праця – ось те, що важить. Постать працівника маніфестує Ван Ґоґ. Вроди прагнуло старе голландське мистецтво; не-вроди воліє прагнути нове, модерне, що його проголошує в самоті, ніким не визнаний і нікому не знаний, загублений у глухих просторах болотяного Брабанту Вінсент Ван Ґоґ. Супроти попередників він відчуває себе людиною часу, який приходить, але який ще не прийшов!

***

І тут приходить смерть. Несподівано в березні 1885 року помирає всечесний панотець домінус Теодорус. Вінсент глибоко зворушений смертю батька. Він цілком свідомий того, що важить для нього ця втрата. Зі смертю батька перестає існувати для нього Дім Отчий, притулок, куди він, самотній мандрівник, людина загибелі й поразок, завжди міг повернутися, щоб перепочити.

Тепер він не має, куди повертатись. У нього більше немає оселі для перепочинку. Ніколи не повертаючись, без перепочинку він повинен іти вперед. Лише вперед. Назустріч майбутньому. Майбутнє-бо належить йому.

Хоч, властиво, ще й досі він не знає, що значить для нього майбутнє й що значить він для майбутнього. Досі їхні шляхи – його й майбутнього – не перехрещувалися. Вони ще не зазирали в вічі одне одному: він, Вінсент Ван Ґоґ, і майбутнє!..

Період народництва в творчості Ван Ґоґа це тільки вступ. Його «Селяни за вечерею» – найвищий здобуток його народницького періоду, але це зовсім ще не той Вінсент Ван Ґоґ, яким він стане в найближчі роки. Він відчуває, що він покликаний, але він не усвідомив сенсу свого покликання.

Село, батьків дім, миска з вареною картоплею – плоди самозречення, яке ще не стало самоствердженням. Люди звичайно не цінять поразок. Вони не усвідомлюють потреби втрат. Тим часом повинен був померти батько. Вінсент повинен був втратити ґрунт під ногами, покинути село, виїхати з Голландії, бо його призначення – не болотяні поля Брабанту, а вітри світових просторів, не жовте світло гасової лампи під бляшаним дашком, а сонячне сяйво Провансу.

З утратою батька єдиний, на кого він міг би спертися, це брат Тео.

Тео прибув на похорон батька, й Вінсент прохає брата, щоб той узяв його з собою до Парижа.

Тео далі працює в фірмі «Буссо», де колись починав і Вінсент; він досягнув успіху, він має певний достаток. Він не відмовляє братові, але прохає його зачекати. За деякий час його матеріальне становище поліпшиться настільки, що він зможе задовольнити бажання Вінсента.

– Ти не турбуйся, усе буде гаразд!

Чекаючи на те, коли Тео зможе здійснити свою обіцянку і взяти його до себе, Вінсент провадить літо в Нюєнені. Але зі смертю батьковою його становище на селі дуже погіршало. Тепер моральний авторитет батьків не є йому захистом. Він не має на кого спертися. Тепер він сам.

У нього сталася прикра сутичка з католицьким кюре. Кюре не хоче, щоб його парафіяни підтримували будь-які зносини з Вінсентом Ван Ґоґом. Він забороняє їм позувати для його картин. Паламар, що в нього мешкає Вінсент, ставиться до нього якнайкраще, але, коли минає термін, він, після заборони від кюре, не наважується поновити угоду на мешкання.

У нього не налагодилися взаємини так само і з пастором, який прибув до Нюєнена заступити на парафії померлого домінуса Теодоруса.

Начитавшись Діккенса й Бічер-Стоу, Вінсент тримає перед селянами гуманістично-соціальні промови, на погляд пастора, цілком неприпустимі, навіть небезпечні для спокою на селі.

Кюре й пастор сполучують свої зусилля. Вони спільно озброюються проти Вінсента, вирішуючи якнайшвидше позбутися цієї неохайно одягненої людини, що претендує на звання мистця, але не малює нічого гарного, що не має жадного певного становища, а тим часом ходить по найбідніших людях на селі і збурює в них дух непокори. Ні, краще хай він якнайшвидше забирається звідси.

Вінсента в Нюєнені викинено звідусіль. Скрізь він натрапляє на замкнені обличчя й зачинені двері. Уста селян і ткачів стиснено мовчанням. Від дотику до неприязних холодних рук стигнуть пальці.

З мольбертом, теками, хутряною шапкою, мискою для миття й великою парусиновою парасолею він опиняється на вулиці. Досі, зазнаючи поразки, він утікає, тепер його проганяють.

Засмучений, в одчаї, Вінсент подається з села до Анвера, великого портового міста, сповненого галасу й руху, залишаючи свої рисунки й картини на місці.

Пах цитрин змішується з запахом морського одпливу, просмолених линв, вугільного диму. Морський вітер хльоскає в обличчя. Гудки великих океанських пароплавів рвуть ухо. Він проходить через ринок, де на слизьких каміннях стоять ночви й плетені з лози козуби з рибою й риб’яча луска сріблиться під ногами. Річка в Анвері така широка, що на ній не побудовано жадного моста. За річкою, де по той бік стоять лише кілька самотніх будинків, одкривається широкий порожній простір. Воду річки забарвлює сонце, що заходить, в жовтогарячий колір. Чайки, розплатуючи крила, проносяться з квилінням над водою. В портових шинках, освітлених газом, матроси з кораблів витанцьовують під звуки механічного піаніна. Безглуздо й дивно підстрибують клавіші клавіатури.

Вінсент в Анвері оселюється на вулиці «des Images» над крамницею продавця фарб. Годується він по маленьких ресторанах, де подають місцеві улюблені народні страви: сирі мушлі в оцті, смажену рибу, угрів, усе те, що дає море й що не коштує тут майже нічого.

Досі Вінсент знав, що він не повинен малювати, як всі, що він, щоб ствердити себе й своє покликання, повинен малювати інакше, як мистці малювали досі, але в самоті сіл, під впливом картин Мілле і книг Діккенса, Золя, Бічер-Стоу, він був певен, що вся справа полягає в тому, щоб відкинути ідею «вроди в мистецтві» й творити позаестетичне соціальне мистецтво «негарного», мистецтво «бідних людей», запровадити в мистецтво труд і трудящу людину: поля картоплі, людину з лопатою, картоплю – страву бідних людей, печаль пригнічених і знедолених. Людське страждання. Тягар. Чорноту піль і печалі.

Ідея зламу жила в ньому. Мистецтво повинно бути іншим, не таким, яким воно було досі. І тут, саме в Анвері, в цьому портовому місті, куди приходять кораблі з цілого світу, приносячи з собою пахощі далеких незнаних країн, він цілком випадково відкрив для себе, що в світі справді існує таке інше мистецтво, цілком відмінне від мистецтва Європи Нового часу. Прекрасне велике мистецтво. Мистецтво прекрасного. Досконале мистецтво, що не має нічого спільного з мистецтвом перемальованих гіпсів, з італійським мистецтвом Відродження, Рафаеля, Леонардо й Мікеланджело, ані з мистецтвом голландських майстрів, яким воно було досі.

Він пізнав це незнане, «інше», те, чого в цілковитій самоті села прагнуло його серце.

Риючись серед ґравюр і естампів в рундуках і крамничках букіністів і антикварів, Ван Ґоґ ненароком натрапив на японські малюнки, на японське мистецтво. Вони одразу захопили його. Потрясли його. Нові обрії відкрились для нього. Так, мистецтво може бути іншим. Сутичка з кузеном Мов, коли він відмовився малювати гіпсову голову Аполлона, набувала свого сенсу. Він шукав, і він знайшов. Можна бути майстром, не рисуючи з гіпсів. Існують великі в світі майстри, які ніколи не перемальовували гіпсів з античних статуй. Античність не єдина норма досконалого й довершеного мистецтва. Тепер він це бачив на власні очі, обмацував пальцями. Тримав у власних руках.

Його вибухи протестів знаходили собі ствердження. Усі гроші, які в нього були, він витрачає на купівлю «японців». Тепер він їсть лише сирі мушлі в оцті, але на стінах його кімнати висять японські малюнки, мистецтво заощадженого штриха. Зображення, яке знаходить собі втілення через відмовлення від деталі.

В поняття іншого був вкладений нарешті конкретний зміст. Анверські ландшафти, морську набережну міста, гавань, кораблі, небо, море, синю далечінь безмежного простору він малює тепер так, ніби Голландія відучора опинилася в Японії, в Азії, перестала бути країною Європи. Анверські пейзажі він рисує як японські. Дерева, немов це були хризантеми. Досі він малював у брунатно-чорних тонах. Тепер його улюбленим кольором стає цитриновий, яскраво жовтий. Різкий колір, що сяє в найвищому напруженні барви. Сяйво в своїй остаточній суцільності.

До вражень од японців прилучаються також враження від картин, які він знаходить у місцевому анверському музеї мистецтв. Він особливо захоплюється тут «Молодим рибалкою» роботи Франса Гальса. Але найбільше його вражають ґрандіозні полотна Рубенса. Він почуває себе схвильованим од їхньої могутньої сили.

Одного разу він пішов у неділю до собору, щоб оглянути тут славетні твори Рубенса, його колосальне «Розп’яття» й «Зняття з хреста». На погляд Вінсентів, їм бракує глибини, але він смакує їх віртуозність, їх велич, їх екзальтовану надмірність, це вміння відтворити повноту почуттів, однаково радісно ясність і скорботу, цю комбінацію фарб, потік світла. На його думку, це важить далеко більше, ніж та діагональ, що її в архітектоніці картини Рубенса так вихвалюють естети.

До Анвера Ван Ґоґ приїхав з наміром учитись. Од брата Тео він одержує трохи грошей і в листопаді 1885 року вступає до тутешньої Академії мистецтв, щоб прослухати в ній курс.

На своїх товаришів цей новак справляє враження дивака. Кумедно одягнений. Уже немолодий, невиразного віку. Ця його хутряна шапка, побита молем. Синя куртка, яку носять селяни або візники. Замість палітри він тримає в руці маленьку дощечку. З кишені він витягає червону ганчірку, й вона править йому за носовик.

Порух здивовання з боку учнів супроводить кожну його появу, коли, відчинивши двері, він переступає поріг класу.

Згідно з методикою викладання рисунка, як в усіх інших художніх школах, так і в анверській Академії мистецтв в основу покладено студії зразків античного мистецтва. Власне, скульптури. Професор приносить гіпс – Аполлон, Зевс, Венера, Атена – і учні зрисовують зразки, безокі голови, білі торси.

Вінсент рисує зі швидкістю, яка дивує всіх учнів, але не захоплює професорів. Останні ставляться до нього стримано. Вони знаходять у нього добру волю, бажання вчитись, але це й усе, що вони можуть сказати про нього доброго.

Його рисунки відрізняються від рисунків інших учнів. Він робить їх у своїй власній, відмінній манері. Чи не стане цей голландець ферментом незгоди?

В кожному разі професор Варлян, професор класу малярства (тіло), відомий мистець, чиє ім’я приваблює до Анвера англійців і голландців, які вчаться малярства, позитивно оцінює роботи Ван Ґоґа.

Однак критичні зауваження інших професорів Вінсент сприймає з незадоволенням, хоч і намагається до них звикнути.

– Я згоджуюсь з ними, оскільки можна! Але хоч я й мовчу, але вже одним цим я їх дратую.

Він дратує їх своїм мовчанням, як вони дратують його своїми критичними зауваженнями. До того ж внаслідок важкої праці й недоживлення, – чи ж можна жити з самих тих мушлів з оцтом та вареної камбали? – він доходить до межі, до остаточного перенапруження. Так мало треба, щоб заломитись або вибухнути. Це може статися кожної миті, з кожного найдрібнішого приводу, а то й без всякого приводу.

У своїх листах до Тео він раз у раз нагадує останньому про його обіцянку. Анвер не задовольняє Ван Ґоґа. Він хоче переїхати до Парижа. Париж! Тільки Париж може принести визнання.

Катастрофа прийшла в найближчий час. Вибух стався на лекції рисунка в класі професора Зібера. Професор Зібер наказав служникові на подіумі посередині зали поставити гіпсову Венеру Мілоську. Відповідно до вимог і правил, учні ретельно креслили контури античної статуї.

Вінсент супроти правил, – бо що таке Вінсент і правила?! – вирішив намалювати статую, відтворюючи враження об’єму. Грецьку абстрактну вроду з гіпсу він перетворює на тілесну фламандську красу. Безрукій він домальовує руки. Він поширює їй стегна. Боги живуть на Олімпі й годуються амброзією й нектаром. Жінка, яку на аркуші ватману малює Ван Ґоґ, набуває в нього вигляду простої селянки з Брабанту, що годується картоплею, їсть капусту й хліб, п’є пиво, вагітніє, виношує в своєму череві й родить дітей.

Один з учнів наслідує Ван Ґоґа! Професор спиняється вражений. Малюнок Ван Ґоґа й його приятеля професор розглядає як прояв спротиву, як негідне й неповажне знущання з нього й його вказівок. Він гостро застерігає авдиторію від повторення подібних спроб.

Критика професора роздратувала Вінсента. Він заявив:

– Ваші контури – лише безглуздий трюк! Гіпс зображує молоду жінку, але жінка, щоб бути жінкою, повинна мати руки, широкі стегна й черево, в якому вона може виношувати дітей.

І він грюкає дверима класу, щоб більше ніколи не переступити порога Академії.

***

В лютому 1886 року Вінсент прилучається до свого брата Тео в Парижі. Ще з тих років, коли він працював у філіалах фірми «Буссо», він знає:

– Успіх приходить з Парижа!

Тут, в Парижі, він нарешті знайде себе. Ля-Е й Нюєнен були етапами підготовки. Анвер дав йому можливість пізнати інші джерела для малярства, ніж класицизм: барокову пишність, ярмаркову кермесну яскравість Рубенса і, поруч з тим, японців. Досі на стіні його кімнати висів «Анґелюс» Мілле; тепер у нього висять японці. Для селян Мілле більше не лишається місця.

Під впливом Рубенса ясніє його палітра. Вплив японців підказав йому, що він може звільнитися в мистецтві від класицизму, перемогти мистецтво Європи. У японців він знайшов те, чого йому досі бракувало: цю дивовижну стислість виразу, ощадність жесту, скупість ліній і, разом з тим, цю надзвичайну сміливість руху. Повноти враження досягнено через неповноту зображення, через натяк, що вказує на самого себе. Фантазія домальовує в уяві відсутнє на малюнку.

В Парижі Вінсент оселюється на Монмартрі, в мешканні брата Тео. Тео пішов тим шляхом, якого колись зрікся Вінсент. Тепер він став завідувачем крамниці картин, що належить фірмі «Буссо» й міститься на вулиці Монмартр.

В крамниці повно псевдомистецького краму, картин малярів з «Салону», як-от Ронде або Енне, приміром, «Кромвелові вояки знущаються з Карла І» або солодкаві зображення голих жінок. Жадна з цих картин не подобається Вінсентові. В мистецтві він прагне іншого.

Через брата Тео Вінсент Ван Ґоґ знайомиться з найвидатнішими представниками модерного «імпресіонізму», з Моне, Деґа, Піссарро, що їх полотна він має нагоду побачити в крамниці у Тео. Тео підтримує цих майстрів і намагається продати їхні картини в своїй крамниці.

Імпресіоністи, що їх картин Вінсент досі не бачив, становлять для нього не менше відкриття, ніж японці.

– Рисувати en clair – це ж ціла революція!

Ван Ґоґ нарешті усвідомлює сенс свого покликання. Нарешті він знаходить себе. Він входить у коло імпресіоністів. Він розуміє те, чого він прагнув: справа не в тому, щоб запровадити в мистецтво селян, щоб зобразити людину з лопатою або сапою, змалювати поля картоплі, миску з вареною картоплею й селян, які їдять картоплю, щоб намалювати Венеру Мілоську з черевом і стегнами фламандської селянки, а в тому, щоб революціонізувати мистецтво, заперечити мистецтво Європи, перебороти мистецтво епохи Нового часу, яким воно стало в Європі з 16 століття.

В мистецтві він прилучається до революції, запровадженої імпресіонізмом.

Голландець Вінсент Ван Ґоґ, опинившись в Парижі, як мистець, як маляр, зфранцужується!..

В майстерні Кормана, куди він вступає, щоб удосконалитися в техніці рисунка, Ван Ґоґ знайомиться з молодим мистцем графом Анрі Тулуз-де-Лотреком, представником однієї з старовинних, найаристократичніших родин Півдня!

Між ними небагато подібного. Вони такі не схожі один на одного: цей неотесаний і недоладний пасторський син з болотяного Брабанту, голландський сільський парубок, що вічно смокче свою люльку, без всяких манер, хаотичний і неврівноважений Вінсент Ван Ґоґ, і цей наскрізь просякнений французьким духом, аристократ з сонячного Провансу, витончений і вишуканий граф Тулуз-де-Лотрек.

Вони надто відмінні, щоб між ними зав’язалася справжня дружба, але в них є дещо спільне, що споріднює їх, що робить їх якоюсь мірою тотожними, однаково того й того представником свого часу.

Ван Ґоґ – людина внутрішнього надриву, його душевні зсуви прийшли до нього зсередини; у Тулуз-Лотрека це сталося від його фізичного каліцтва. Він – карлик. Він має тулуб і голову дорослої людини; він носить борідку й пенсне, – але в нього слабкі й кволі ноги малого хлопчика. Поки він сидить, це не впадає в вічі, хоч зі стільця звисають дві ніжки в дитячих черевичках. І коли він іде, він пересувається з трудом, безпомічно шкутильгаючи на своїх смішних скалічених ноженятах.

Мати його, яка мешкає в замку на Півдні, висилає йому до Парижа щомісячне утримання, і це дозволяє йому малювати, витрачати гроші в барах, прогулювати їх з дівчатами й друзями на публічних балах, провадити ночі в лупанарах.

У нього своєрідна манера малювати, що в ній відчувається дещо від японців. У нього гострий різкий штрих. Він користується натяком. Він нічого не завершує. Якщо мистецтво незавершености може бути досконалим, завершеним у своїй незавершеності, – то це мистецтво Тулуз-Лотрека. Його мистецтво площинне, воно ілюстративне і в ілюстративності своїй ілюзорне. Він малює з елегантною гостротою кількома рисами кабаретних співачок, танцюристок з «Мулен-Руж», циркових клоунів, одвідувачів нічних кав’ярень: білу піну мереживних спідниць, чорноту панчіх на скинених вгору ногах, руки, затягнені в лайку довгих рукавиць.

Він майстер плаката. Це він робить з малювання плакатів – мистецтво яскраве, ефектно барвисте й кричуще.

Тулуз-Лотрек і Ван Ґоґ мають про що розмовляти. Вони плекають однакову любов до деяких мистців, охоче обмінюються думками про манеру й техніку малювання, хоч вона в кожного з них відмінна.

Немає нічого дивного, що маляр Корман, в майстерні якого Ван Ґоґ студіював техніку рисунка, знаходить картини Вінсента жахливими. Свідченням варварства. Проявом занепаду, деґрадації, в які потрапляло мистецтво. Свої великі академічні композиції Корман облизував якнайретельніше. Ще раз, але тепер востаннє, – Ван Ґоґ примушений був грюкнути дверима ательє, де, як і скрізь, учні копіювали гіпси з античних оригіналів.

Дотеперішнє мешкання, в якому оселився Вінсент у брата, показалося надто тісним для двох. Тео змінив його. Він винайняв нове мешкання з трьох великих кімнат з коморою й кухнею. Третій поверх, тут же на Монмартрі. Вінсентова кімната з грубою, шафою і канапою справляє приємне враження своєю комфортабельністю й ясністю. Стіни кімнати Вінсент прикрашає японськими кретонами.

Захоплений речами найкращих японських майстрів, він копіює їх. Наслідує їх. Портрет отця Танґі він малює в цій новій манері: вії кольору рожі, борода фіалкова й палево-фіалкова, – нарешті справжній Ван Ґоґ.

Отець Танґі – дрібний крамар фарбами. В своїй крамниці він продає також картини своїх клієнтів. Через Танґі Ван Ґоґ поширює свої знайомства в колі імпресіоністів, що їх картинами він захоплений; він зустрічається тут із зовсім тоді ще молодим Емілем Бернаром, з Сіньяком, з Ґійоменом, якого при першій стрічі прикро вразила, властиво налякала, надміру енергійна жестикуляція Ван Ґоґа.

З Ґоґеном Вінсента познайомив його брат Тео. Так оце й є той фантасмагоричний, загадковий, чудний Ґоґен, ім’я якого овіяне відгуками модерного міту! Яка дивна особа! Ґоґен одягнений недбайливо. Він не надає жадного значення своїй зовнішності. Навпаки, цей колишній банковий урядовець, голова родини й батько п’ятьох дітей, що зрікся своєї посади, кинув свою родину й своїх дітей, що подорожував на Таїті і жив там у хижі, прикритій банановим листям, закоханий в 13-літню дівчину, – він тут, на вулицях Парижа, плекає в собі навмисне підкреслену урочистість сноба. Ці білі рукавички, цей темно-блакитний сурдут! Ця мавпочка, що він її привіз із собою з Таїті і що сидить на його плечі! Він спирається на тростину, яку він вирізьбив сам і яка має фантастичний вигляд.

За першим враженням од його зовнішности й його вбрання спочатку забувається його обличчя: важкі повіки, що прикривають його очі, тонкі вуста, – погана прикмета, прикмета людини себелюбної й егоїстичної, як кажуть, – коротка, елеґантно підстрижена борідка.

Мова, якою він розмовляє, така ж надзвичайна, як і вся його зовнішність: це суміш матроського жарґону, жарґону людини, що побувала в усіх найбрудніших портових шинках цілого світу, й специфічної технічної мови майстра-маляра. З вульгарною брутальністю змішується формалістична витонченість кастового, майже гієратичного техніцизму.

О, ось хто певен свого таланту! Він знає, чого він хоче, і знає, як досягнути того, чого він хоче. Усе в ньому розраховане на досягнення поставленої мети: ствердити себе як мистця, ствердити свою виключність у мистецтві. Він ладен знищити кожного, хто став би йому на заваді. Хтозна, який ніж або яку отруту він носить завжди з собою в кишені свого блакитного сурдута?!

Через самознищення йшов до мистецтва Ван Ґоґ, через самоствердження – Поль Ґоґен.

Його нелегко витримати довгий час, але Ван Ґоґ, сповнений подиву до його творів, не помічає в ньому нічого, окрім його генія великого майстра.

Як і Ван Ґоґ, Поль Ґоґен прагне іншого мистецтва, мистецтва, цілковито відмінного не тільки від європейського мистецтва нового часу, яким воно було й є з 16 ст., але й взагалі від мистецтва Європи, що вростає своїм корінням у грецьке мистецтво античного світу. Він шукає коріннів у мистецтві Таїті, творить екзотичне мистецтво, мистецтво міту, ірраціонального в протиставленні раціональному мистецтву Європи.

Ґоґенові здається, що в Вінсенті він знайшов для себе відданого і покірного учня. І він провадить з Ван Ґоґом кілька вечорів у кав’ярнях, де за чаркою абсенту, що повторюється незліченну кількість разів, він посвячує Вінсента одночасно в тайни алкоголю і в містеріяльні тайни свого екзотичного мистецтва.

З люлькою в роті, оточений блакитною хмарою тютюнового диму, сп’янілий од абсенту, сидить Вінсент за столиком кав’ярні. Крізь чад алкоголю з піднесеною, майже молитовною екзальтованістю він слухає Ґоґена, що проголошує благую вість досі ще не знаного мистецтва.

До яких меж закоханої самовідданости дійде Вінсент Ван Ґоґ у своєму захопленні Ґоґеном – він, що ніколи не знав ще меж для свого самознищення й, віддаючись, без вагань готовий був принести себе в офіру всього й цілком?!..

***

Дедалі більше втягається Ван Ґоґ у гурт мистців-імпресіоністів. Разом з Сіньяком він їздить на етюди до Аньєра в Сен-Уан. Щоправда, Сіньяка дещо бентежить зовнішній вигляд його супутника, ця синя блюза робітника, рукави якої вимазані фарбами, його бентежить його поведінка, звичка Ван Ґоґа, коли вони повертаються додому, голосно розмовляти про мистецтво, розмахуючи замальованим полотном.

І не тільки Сіньяк, але й усі інші, з ким він стикається, знаходять його важким і брутальним, надто «голландцем». Як хотіти, щоб Клод Моне, засновник імпресіонізму, такий м’який у своїх фарбах, відчув смак до картин Ван Ґоґа, надто різких, зроблених з майже стихійною силою, з барвами, доведеними до свого найвищого напруження?

У Ван Ґоґа багато від імпресіонізму, але від імпресіонізму дуже своєрідного. Він ґвалтівник, цей Вінсент Ван Ґоґ. Рудий голландець, що волосся на його голові палає, як вогняне листя в осінньому лісі. Людина з люлькою. Голосногорлий. Широкожестий.

Його обминають.

Коли Ван Ґоґ прийшов одного разу на вечірку, улаштовану Тулуз-Лотреком, і приніс із собою полотно, яке він поставив у кутку кімнати, прихиливши до стіни, щоб можна було його роздивитись, здається, ніхто, окрім самого господаря, Тулуз-Лотрека, не звернув і найменшої уваги на цей твір Вінсента Ван Ґоґа.

Він улаштовує виставку своїх картин в фойє Вільного театру, але вона не має жадного успіху. Його картини висять у крамниці отця Танґі, вони є також у бравого отця Портьє, у Мартена і в Тома, цього екс-масона й екс-продавця вин, але ніхто не купує його картин.

І коли влітку 1887 р. Тео виїздить з Парижа, щоб провести свою відпустку поза містом, і Вінсент лишається сам, настрій його підупадає. В ньому прокидається незадоволення з мистецтва. Чи не зробив він ґрунтовної помилки в своєму житті, вибравши для себе малярство? Чи варте було мистецтво того, щоб віддати себе йому?

«Мені прикро подумати, що навіть коли б моє мистецтво й принесло мені успіх, то й це не могло б винагородити мене за всі ті жертви, які я приніс!»

Тим часом досі й найменшого натяку на успіх. Жадної уваги до нього. Суцільне мовчання. Цілковита байдужість.

«Чи не краще було б для мене, замість всього того, одружитись, мати дітей, служити? Бувають моменти, коли мене бентежить думка, що в 35 років я саме такий, який я є, тим часом я міг би і повинен був би бути зовсім інший і почувати себе зовсім інакше, ніж я почуваю себе тепер!»

На терезах свого життя він зважує любов і мистецтво. Він пригадує афоризм, що його висловив Рішпен:

«Рішпен якось сказав: „Любов до мистецтва нищить справжню любов!“ Я згоден з цією думкою, а це значить, що справжня любов одвернула б мене од мистецтва».

Він зрікся любови задля мистецтва. І тепер, зважуючи ввесь обсяг свого зречення, коли мистецтво не принесло йому жадних здобутків, він починає мучитися уявою прогаяної любови.

Любов!

Разом із своїми новими друзями-мистцями він втягується в паризьке життя кав’ярень, кабаретів, нічних лупанарів. В гурті з ними він учащає все більше й більше до «Тамбурину», кафе-ресторану з досить двозначною репутацією, що його утримує Сеґатторі, колишня натурниця маляра Жерона. Він розписує цей ресторан і свої постійні одвідини кінчає тим, що сходиться з власницею локалю, Сеґатторі. Колишня натурниця Жерона стає коханкою Ван Ґоґа.

Але не він був перший, і не він є єдиний. У нього є суперник, який не хоче миритися з тим, що його відсунено на другий план. Це офіціант, який працює в цьому ж кафе-ресторані, що належить Сеґатторі. Він ревнує. Він не має наміру поступитися Вінсентові.

Між цим офіціантом і Вінсентом відбувається кілька сутичок. Кожна наступна стає все гучніша й скандальніша. Жінка, вагаючись, кому віддати перевагу, зрештою вирішує повернутись до Вінсентового попередника.

Вінсент дістає відмову. Його просять не приходити більше. Але він виявляє упертість. Розмова з суперником переходить в лайку, лайка в сутичку, сутичка в бійку. Вінсента силоміць викидають з локалю за двері на вулицю.

Роман Ван Ґоґа з Сеґатторі закінчено. Чи треба додати наприкінці, що ця жінка була заразлива?

***

Париж нервує його. Він остогид йому. Він не здібний більше лишатися в ньому. Він мріє тепер тільки про одне: втекти з Парижа!..

Його нервова система перенапружена до останньої міри. Коли до нього приходять приятелі-мистці й він говорить з ними про мистецтво, то в запалі його слів, в надмірному піднесенні його пристрасти не важко помітити, що справа може кінчитися погано.

Тео стурбовано дивиться на Вінсента, на його екзальтовану жестикуляцію, на плин екстатичних слів. Вінсент не володіє собою.

Дедалі важче й важче стає з ним жити. Незважаючи на всю свою терпеливість, Тео не може витримати.

– Я, – пише він до родини, – не можу витримувати далі. Я хотів би, щоб Вінсент оселився окремо від мене! Всередині його живуть дві істоти: одна – надзвичайно ніжна, тонка, сповнена відданости, а друга – егоїстична й брутально нечутлива.

Дражливість його надзвичайна. Він спалахує щомиті. Він не переносить жадного дотику.

Тео розгублений! Що треба робити?

Вінсент мріє про втечу. Він мріє про Південь, сонце, море. Осінь і зима в Парижі здаються йому надто суворими. Який сенс далі затримуватися в Парижі?

Полотна Моне, японські естампи, бажання світла – все це тягне його в благословенний, заллятий сонячним сяйвом, ясний Прованс, про який так багато чудесного розповів йому Тулуз-Лотрек.

Тео підтримує цей намір брата переїхати на Південь. Від’їзд Вінсента був би найкращим виходом з ситуації, яка так надзвичайно ускладнилась. Він обіцяє сплачувати йому певну грошову суму, яка дозволить йому жити й працювати, поки нарешті не почнуть продаватись його картини. Тео в своїй оцінці брата як мистця дуже високо розцінює його мистецькі здібності, хоч, щоправда, й не вважає його за генія.

Вінсент надломлений і хворий. Він прагне сонця, яке творить, живить, яке дозволить йому круглий рік малювати просто неба. Усієї повноти сонця прагне Вінсент, щоб у сонці й через сонце знайти собі порятунок!.. Бо можна втекти від втрат, але як утекти від загибелі?

III

Прийшов час від’їзду з Парижа. Власне, за слушним висловом біографа, втечі. Отже, ще раз втеча. Знов утеча, ще одна в додаток до інших. На цей раз з Парижа!

Що дав йому Париж?.. Колись він прагнув добробуту. Тоді в покликанні місіонера він хотів ствердити себе через самозречення; тепер, як маляр, він прагне фарб, світла, сонця. Він прагне світ перетворити в суцільність світла, в потік барв, у напружене сяйво кольору. Він хоче барві повернути силу елементарного.

Отже, що дав йому Париж? В Парижі він зійшовся з гуртом імпресіоністів. Через них він пізнав фарбу, одкрив для себе мистецьку вартість чистої фарби. Але ніхто з імпресіоністів не наважився дійти до краю: визволити барву, піднести її велич, примусити фарбу тріумфувати в своїй виключності, звільнити її від усього зайвого, щоб фарба стала також могутня, як згук органної рури. Як військовий сигнал сурми. Як поклик до бою. Як наказ Цезаря. Боління владаря.