Текст книги "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)"

Автор книги: Віктор Домонтович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 24 страниц)

Жадної романтики. Нічого ефектного, дражливого або навмисного. Скупий і ощадний реалізм. Життя нескладне й буденне. Людина існує, бо існує!.. Лише фарби – жовтогаряча фарба й вермільйон тла, зелений колір куртки й очей, жовтий, хром, обличчя й синій, ультрамарин, шапки, свідчить, що мистець сприймає світ в самодостатній величі барв.

На другому портреті він зовсім інший. Усе палає в конвульсивному напруженні фарб. Фарби кричать і галюцинують. Світ потрясений, він – його форми й фарби – знаходиться в розпаді. Людина безсила перед наготою потрясеного світу, вона агонізує, і немає такої міри, якою можна було б визначити глибину її одчаю. Так, це портрет людини з відтятим вухом, людини, яку переслідують демони. Автентичне зображення людини в той момент, коли, галюцинуючи, вона бачить привид, що наближається, що наблизився, щоб її знищити, і вона беззахисна, опинившись віч-на-віч з ніщо.

Вінсент ще борониться. Він ще не втратив надії на визволення. Його листи до брата повні спокою. Кожного дня він ходить на перев’язки до госпіталю. Він знесилів од втрати крови й відчуває ще слабкість, але здоров’я його покращало. Їсть він добре, травлення теж у нього добре. Голові повернулася ясність. Він уже не має тих жахливих галюцинацій, що примусили його захитатись, – і це найголовніше. Іноді його мучать кошмари й він страждає на безсоння, але він уникає говорити про це лікареві, обмежуючись тим, що кладе на вухо камфору.

Однак ця праця – робота над двома автопортретами, це внутрішнє змагання з собою, цей бій з демонами коштують йому такого напруження сил, що він, можливо, не витримає. Він знов стає нервовий, загальний стан його здоров’я погіршується. Він почуває себе без краю стомленим. Його мучать кошмари.

Лікарі кажуть прогулюватись, не малювати, не обтяжувати голову ніякою розумовою працею, приписують йому в великій кількості бром.

Але ні бром, ні прогулянки, ані перерва в праці не можуть відхилити неминучого. Криза приходить знов, вдруге, хоч на цей раз вона триває недовго.

В перші дні після другої кризи доктор Рей писав до Тео: «Ми залишили вашого брата на кілька днів у госпіталі. Я сподіваюся, що поліпшення, яке можна констатувати, триватиме, і за кілька днів ваш брат повернеться до праці. Коли він видужає, ми дбатимемо за нього далі!»

Доктор Рей виконує обіцянку. Після того, як криза минула, Вінсент і далі їсть і спить у госпіталі і вдома лише працює.

Вінсент здивований. Він розуміє, що можна зламати руки й ноги й жити далі зі зламаною рукою або ногою, але він не розуміє, як можна зламати голову й все ж таки заціліти!.. Так, це повторилося вже двічі, що він посковзнувся, упав і розбив собі череп, – і тепер з потрощеною головою, з потрясінням мозку, втративши внутрішню сталість, він все ж таки існує далі.

І тому, що він існує далі, для того, щоб існувати, щоб ствердити себе, він працює. Працює з ненасичуваною жадобою, в чаді, очманілий від праці.

Поглинений працею, він не думає. Праця звільняє його від страху перед привидами й самим собою, не дає йому думати, поринути в плин уяв, що затягають його в галюцинаційний вир, де він втрачає себе.

Що непевніший світ і він у світі, то певніший голос його фарб і ліній. Творча свідомість його ясна. Обрій прозорий. Сонячне світло карбує контури й кольори. Ніколи його творчість не була така ясна і така міцна, як у цей час, коли світ захитався навколо нього.

Усе можна малювати: стілець, крісло, яке належало Ґоґенові, жінку Рулена. На стілець він поклав тютюн і люльку, на крісло поставив підсвічник.

Він не шукає нічого надзвичайного й вишуканого. Жінка Рулена – скромна, проста жінка з народу. Він малює її на тлі килима з великими й пишними квітами. Вона мирно сидить на кріслі й тримає в руці мотузок од колиски, якої не видно. На ній зелена спідниця й темно-зелений корсаж. Фарби картини такі ж чисті й правдиві, як кольори тюльпанів на його вітчизні.

Це полотно «La berceuse» («Жінка, що колише колиску»), яке він почав малювати ще перед своєю хворобою й закінчив тепер, – найулюбленіша з його картин. «Я знаю, – писав він до брата з приводу цієї картини, – що ні рисунок, ані малюнок у мене не такі правильні, як у Буґеро. Це мені шкода, бо я мав намір суворо триматись усіх мистецьких правил. І все ж таки картина вийшла фатально не схожа ні на Буґеро, ані на Кабанеля, хоч і цілком французькою!»

Буґеро й Кабанель це ті, з ким йому доводилося тоді змагатися: вони малювали «правильно». Хто пам’ятає їхні імена сьогодні?

Оригінал своєї картини Вінсент подарував Руленам, копію з неї він послав у Голландію матері, з якою він довший час не бачився, але з якою він регулярно листується. Ще кілька копій він зробить пізніше.

Він волів творити мистецтво, приступне для людей з народу. Бородатий листоноша Рулен був один з найбільших прихильників його мистецтва. В листі до брата Ван Ґоґ висловлював бажання, щоб його «La berceuse» висіла над койкою кожного матроса, нагадуючи про колискові пісні матері.

Листоноша, матрос, жінка з народу, це ті, для кого він малює. Його мистецтво не призначене для снобів. Справа йде не про мистецтво для небагатьох, а для всіх, для простолюддя. Не для заможних, що мають і не працюють, а для тих, що не мають і працюють. Ті, що мали, купували «правильні» картини Буґеро й Кабанеля. Досі з них ще ніхто не купив жадної картини Ван Ґоґа.

Наскрізна мета й мрія Ван Ґоґа – мистецтво повинно бути соціальним.

***

Між Вінсентом і Ґоґеном не дійшло до розриву. Вони листуються. Щоправда, Ван Ґоґ до певної міри ревізує своє безумовне обожнення Ґоґена.

– Ґоґена можна якнайкраще розпізнати в Тартарені! – пише Вінсент в одному з листів до брата.

Це він, безсмертний Тартарен, хвалько, фантаст, мисливець, що з псом і яґдташем під Тарасконом полює на підкидувані вгору шапки, що, мріючи про пригодницьку екзотику диких країн, їде до Африки полювати на левів і в околицях Алжира між городніх грядок замість лева забиває старого осла.

Чи всі мрії Ґоґена про тропічну екзотику Таїті, про подорож на Антільські острови, ці його гордовиті, високомірні запевнення, що він нащадок Монтесуми, імператора ацтеків, чи все це не є з його боку чисте тартаренство?

Він слабкодухий, Ґоґен. Боягуз. Ця його гістерична поведінка, перелякана втеча з Арля під час кризи!.. І все ж таки Ван Ґоґ не може зректися любови, якщо він полюбив раз. Він не може стати інший. Ще й досі для нього Ґоґен – майстер, світоч, мудрий.

Сповнений незмінної любови до Ґоґена, він малює його крісло, малює це крісло в усій його топорній і незграбній простонародній величі. Ґоґена нема, він виїхав, як пам’ятка про нього лишилося крісло. Порожнє крісло стоїть в порожній хаті на тлі порожньої стіни. Голий простір, в якому немає нічого, окрім цього крісла. Але світло палає. Підсвічник з запаленою свічкою поставлено на крісло, в ріжку на стіні горить газ. На сидінні лежить дві книги. Свіча, полум’я газу, книги – символи Вінсентової любови до Ґоґена.

Ґоґен прохає Вінсента прислати йому нове полотно з соняшниками в обмін на свої ескізи, залишені в Арлі. Після деяких вагань Вінсент вирішує задовольнити бажання Ґоґена й перемальовує для нього свої «Соняшники», ці конденсовані варіації відтінків жовтого кольору.

Ґоґен – людина, що не має жалю. Без жалю він штовхнув Вінсента в безодню божевілля, де, падаючи, в пориві нищівної нестями Вінсент ладен був спопеліти в почутті жагучої пристрасти до Ґабі.

І тепер, після кризи він не витримує. Одного дня він іде до «Одинки» на вулицю Францісканів, щоб бачити Ґабі. Він не цілком певен, як його там приймуть, але його приймають люб’язно. Він питає про дівчину. Йому відповідають, що Ґабі є.

Навіть m-me Віржіні поблажливо йому каже:

– Такі речі, як ця, трапляються часто в цьому краї! Вони не становлять тут нічого надзвичайного!

Здається, й Вінсент схильний тлумачити епізод з одрізаним вухом як «спосіб стилю», стилізацію в місцевому дусі, ґалантний знак відданости щодо дами за звичаями Провансу.

Він тішить себе ілюзіями, сподіваючись зв’язати розрубані вузли. Але чи не даремні його сподіванки з уламків знищеного дому побудувати для себе нове житло?..

З Арля від’їздить останній його друг, Рулен, у кого він міг знайти притулок і захист, як колись в домі своїх батьків. Рулена переводять до Марселя. Він справді добре ставився до нього. Зникне з обрію широке біле обличчя з рожевими щоками, довга русява борода, синя куртка з двома рядами золотих ґудзиків, плаский синій картуз із жовтим кантом і написом «Пошта».

Це велика втрата для Ван Ґоґа в Арлі, до якої прилучається також ще й друга. Господар будинку, де мешкав Вінсент, вже заявив йому, що він не продовжить контракту на будинок в наступному році. В цьому наріжному будинкові на майдані буде відкрита тютюнова крамничка. На Великдень кінчається термін найму.

Це нервує Вінсента.

IV

За деякий час він видужує, але арлівці бояться його. Дім розписаний жовтою фарбою, де він мешкає, напис на стіні кімнати: «Je suis sain d’Esprit. Je suis Saint-Esprit». П’яний скандал y святвечір в кав’ярні, замітка в часопису, одрізане вухо, публічний дім, повія на ім’я Рашель, – всього цього аж надто багато для маленького містечка. Розмови, сплітки, накопичення перебільшених, напіввигаданих подробиць, обридлива цікавість побачити, як виглядає цей маляр з відрізаним ухом, страх перед божевіллям, хтозна, що ще може накоїти ця психічно хвора людина? – в такій обстанові подразнення й відчуження Ван Ґоґові надто важко повернути собі рівновагу й спокій. В березні нова криза, й Ван Ґоґ знову опиняється в лікарні.

В одчаї, не знаючи, що робити, він вирішує вступити до чужинецького легіону. Чи не знайде він у такий спосіб для себе якийсь вихід? Але Тео переконує його натомість лікуватись, і він у травні 1889 р. вступає до психіатричної лікарні в Сен-Ремі. Тут йому відновлюються сили, напади припиняються, і він має можливість час від часу виходити.

Його полотно «Червоний виноградник» продано за 400 франків (єдина картина, яка була продана за його життя); в «Меркюр де Франс» надруковано про нього статтю Альбера Ор’є. Зважаючи на добрий стан здоров’я, йому повертають свободу, і він 18 травня 1890 р. їде до Парижа, одвідати свого брата Тео, познайомитись з його молодою дружиною й побачити немовля.

Йогана Ван Ґоґ, жінка Тео, гадала, що вона побачить хворого, тим часом перед нею стояв поважний, широкоплечий чоловік, зі здоровим кольором обличчя, з веселим виразом. Він справляв враження міцної людини.

«Він в найкращому стані здоров’я! Він солідніший, як Тео», – така була перша її думка.

Разом з Тео Вінсент пройшов до сусідньої кімнати, де була колиска. Мовчки, зі сльозами на очах, стояли біля колиски брати, дивлячись на дитину, що спала. Сяючи, Вінсент обернувся до братової й, показуючи на простий коцик, що прикривав мале, сказав: «Ні, ти не повинна загортати його в мережива!»

Три дні, веселий і спокійний, провів Вінсент, гостюючи в Тео в Парижі. Тоді, 21 травня 1890 р., він оселюється в Овері-сюр-Уаз, тут він підтримує стосунки з доктором Ґаше, другом маляра Сезанна, малює з нього портрет. Він цілком здоровий, і тільки страх перед поверненням жахливих його нападів переслідує його. Він багато працює, і ця напружена праця виснажує його.

Останні числа липня. Різка суперечка з доктором Ґаше з приводу незакінченої картини порушує рівновагу. Зневір’я охоплює його. Усю свою злидоту він бачить перед собою. Сповнений невимовної нудьги, він пише листа до Тео: «Ти весь час бідував, щоб годувати мене. Але я, я поверну гроші або поверну душу!»

27 липня 1890. З фарбами, щоб малювати, і з револьвером, який він бере з собою лякати ворон, він іде за місто. Селянин, який проходить тією ж дорогою, бачить його й чує, як він говорить до себе: «Це неможливо! Це неможливо!» Минає день, приходить ніч. Він все ще не повертається додому. Нарешті його бачать, як він, похитуючись, іде до площі перед мерією, і кров тече йому з рани. Його одводять до доктора Ґаше.

…«Я хотів застрелитись!» – каже Ван Ґоґ докторові. Доктор кладе його на операційний стіл і робить спробу витягти кулю, але безуспішно, куля проникла в живіт, і рана смертельна. Вінсент каже дати йому люльку й курить весь час. Наступного дня приїздить Тео. Вінсент робить спробу усміхнутись йому назустріч: «Ти бачиш, ще один раз – невдача!» Він хотів потрапити в серце, щоб вмерти відразу.

День проходить спокійно. Вінсент палить свою люльку далі. Тео сидить коло нього і підбадьорює його сподіванкою, що він житиме, але він не чує його і шепоче: «Нещастя не скінчиться ніколи!»

Страждання припиняються наступного дня зі смертю.

О першій годині дня 29 липня 1890 року.

Романи Куліша

Вступні уваги

– Необхідно, – казав Куліш, – повертатись іноді до первісної дикости.

Романтик, прихильник Руссо й проповідник руссоїстичної доктрини, Куліш проголошував необхідність повороту до «початків», до «джерел», до «первісности». Цю проповідь руссоїзму він сполучав з проповіддю хуторянства. Куліш казав про потребу для поета тікати до природи, і ці втечі з міста в самоту природного життя були для нього втечами в хутірське життя. Хутірське життя Куліш робить джерелом «всех поэтических движений сердца», воно, – запевняє Куліш, – вираз найістотніших потреб поетової душі.

Основа його наукових та літературних студій, як каже сам Куліш, «была чистая любовь к человеку, к его простой сельской жизни» (Записки о Южной Руси. – Т. 1. – С. 234). Головна теза Кулішевої ідеології це є твердження, що «простий люд варт, щоб ми його образу подобилися». Кулішеве народництво чи, краще сказати, народницьке його хуторянство було сентиментальною, згідно зі смаками того часу, та моралістичною проповіддю правдивого серця: «ніяка наука такого правдивого серця не дасть, як у нашого доброго селянина або хуторянина».

Ця Кулішева філософія хуторянського життя, його своєрідна хуторянська рецепція руссоїзму має подвійний сенс і на подвійній основі ґрунтується: з одного боку, її обумовлено загальним характером та відмінами українського громадського життя й руху 50-х років, а з другого – класовою приналежністю та особистими умовами Кулішевого життя.

Проповідь хуторянства як панацеї від усіх лих міського життя (русифіковане централістичне місто протиставлено селу, що зберігає традиції національного життя) надзвичайно характерна для Куліша та для українських, після Кирило-Мефодіївських народницьких суспільних настроїв, дрібнопомісної та буржуазної інтелігенції.

Навряд, щоб в історії романтизму й романтичного світогляду ми стріли в будь-кого іншого отаке своєрідне, як у Куліша, хуторянське засвоєння теми втечі, пустині, відмовлення й природи. Ці ідеї Куліш стилізує в дусі 50-х років, вони робляться наскрізь просякнуті манерою мислення українця з тієї доби, дрібного поміщика, що стоїть на межі міського різночинства, вже зв’язаний з містом, тільки ж заразом не остаточно розірвав із селом та землею.

На 50-ті роки припадає початок розвитку буржуазії, міського життя, торговельного й промислового капіталу. Гарячкова мрія про «мільйон» захоплює не тільки крамарів та промисловців, ба й різночинську інтелігенцію.

Радикал і лідер різночинського руху, що найкраще репрезентує 50-ті роки, надто першу половину 50-х років, Некрасов з’єднував у собі заразом, з одного боку, народницький різночинський радикалізм, а з другого – прагнення капіталу. Так само й Куліш, напіврізночинець, напівдрібномаєтковий дворянин – з підозрілим, правда, дворянством – швидше виходець із заможного козацтва, що перед ним лежав шлях міського різночинства, ніж «потомственный дворянин», Куліш культивував у собі переконання певного народовця і вкупі мрію про незалежний у 100 000 капітал.

Мрія про хутір на Лубенщині, ідеалізація дрібномаєткового «хуторянського» побуту в глухому степу були висновком з матеріальних обставин, наслідком неможливости здійснити великовласницьку мрію про стотисячний капітал, про становище буржуа-рантьє, що переховує гроші в банку.

«У селянській країні місія буржуазії, – зазначає В. Коряк (Українська література. – 1928), – зробити з селянства свій резервуар, урятувати його для буржуазної цивілізації, організувати потужну фермерську верству, яка постачає сили міській буржуазії».

Отже, й Куліш підносить голос за дрібну та середню буржуазію, за дрібномаєткову шляхту, за заможне куркулівське селянство, за хуторян та хуторянство. Молода буржуазія українська, мавши проти себе ворожий їй дворянський феодальний клас, брала на себе оборону селянства[10]10
  Селянство, переходячи процес буржуазного переродження, відокремлювало заможну буржуазну верхівку, що, нагромаджуючи капітали, поповнювала своїми вихідцями класу торговельної та промислової буржуазії. Вже цього одного вистачало на те, щоб «турбуватись» за селянство, щоб узяти на себе політичну оборону його інтересів. До цього долучався ще й момент боротьби української буржуазії супроти русифікаційних впливів царського державного апарату та конкуренції руського капіталу. Українське селянство, що не піддавалось русифікації, цупко трималось своєї рідної мови; його буржуазна куркулівська верхівка, що жадібно нагромаджувала капітал, могла правити за добру опору в боротьбі української буржуазії за національне самовизначення українського дрібного та середнього капіталу (Христюк П. Домарксівська доба в освітленні Квітчиної творчости // Квітка-Основ’яненко. Збірник. – Харків, 1929. – С. 6).


[Закрыть]. «Інтелігенти – соціальним станом, вчителі, літератори, учені – фахом, панки – соціальним походженням (за винятком Т. Шевченка та 3. Посяди), братчики, – як каже 3. Гуревич про учасників Кирило-Мефодіївського братства, – були ідеологами, виразниками громадських інтересів сільської дрібної буржуазії»[11]11
  Молода Україна. – ДВУ. – 1928. – С. 110.


[Закрыть].

Усі Кулішеві міркування про матеріальну обумовленість хуторної мрії викладено в листі до Мик. Дан. Білозерського.

– Тут, на хуторі Зарозі, – писав Куліш з 26 червня року 1853 до Білозерського, – ми матимемо незалежний кусок хліба. Отак-о я повинен віддавати перевагу холодному розрахунку. Я повинен зійти до смиренного хліборобського хутора й радіти, що можу їсти власні вареники й пити власні наливки.

Куліш у даному разі являє дуже цікавий тип, що ним відзначається певний етап в історії економічних та господарчих стосунків в Україні. Перед нами дрібноземельний дрібний поміщик-хуторянин, що шукає заробітків і матеріальної підтримки в Петербурзі, в місті. Це було типове явище для 40-50-х років і листи Кулішеві рр. 1853-54 досить виразно освітлюють цей момент: місто стає за джерело для капіталу, що його поміщики вкладають у свій маєток.

До 40-х років поміщики їхали до міста більше для розваги, аніж з практичною метою. На контракти привозили зайві вільні гроші й купували здебільшого предмети розкоші, те, чого не можна було виробити в себе на селі. Місто залежало від позаміської ренти, воно було надбудовою над поміщицьким сільським господарством, адміністративним центром. За 40-х, а надто за 50-х років становище різко змінюється. Натуральне господарство не забезпечує поміщика: сільське господарство потребує субвенцій, а цих субвенцій доводиться шукати зовні, в місті, що рівнобіжно з тим, як розвивавсь торговельний капітал, ставало тепер економічно міцніше від села. Куліш зі своїми спробами господарювати на хуторі, здобуваючи потрібні для господарства гроші в місті, працюючи в місті як журналіст і літератор, дає нам чудовий приклад «субвенційної» залежности села від міста.

– Ми, – писав Куліш в одному з листів із Петербурга 30 січня 1854 р., – улаштували грошові свої справи досить добре, так що буде чим господарювати в своєму хуторі. Тому що ми переважно за цим їздили в Петербург, то, почуявши, що в гаманці досить копійки, – вирішили їхати зимовою дорогою.

Дрібнопомісне хуторське господарювання, даючи деяку можливість існувати, не давало можливости розгорнутись, не сприяло накопиченню капіталу. Воно було безперспективне. Отже, й Куліш оцінює його, як «чепуху», як «смерть заживо».

– Місяця два я займався хуторською господарчою «чепухою», – писав Куліш у серпневому листі року 1855.

Куліш належав до тих багатьох дрібних землевласників, що їх уже не задовольняли давні господарчі форми натурального дрібнопомісного землеволодіння і що вони шукали життєвих засобів, продаючи не продукти праці своїх кріпаків, а свою власну роботу «за шматок хліба». Велике місто тягнуло до себе.

К. Маркс змальовує в «Комуністичному маніфесті» цей процес урбанізації суспільного життя на зламі від феодального ладу до буржуазного. Він пише: «Буржуазія підпорядкувала село пануванню міста. – Вона викликала до життя величезні міста, великою мірою збільшила міське населення супроти сільського і звільнила, таким чином, значну частину населення від ідіотизму сільського життя. І поруч із цією підлеглістю села місту вона поставила варварські та напівварварські країни в залежність від цивілізованих, селянські народи – від буржуазних, схід – від заходу. Буржуазія все більш і більш знищує дрібність майна, населення й засобів виробництва. Вона згустила населення, централізувала засоби виробництва й концентрувала власність у небагатьох руках. Необхідним наслідком цього була політична централізація» (Комуністичний маніфест. – 1929. – С. 24—25).

Цей самий процес буржуазного переродження феодальної країни зі значним запізненням відбувався і в Росії. В кріпацько-дворянській самодержавній миколаївській Росії селянська Україна поволі, але втягалась в коло нових буржуазних взаємин.

На прикладі Куліша з надзвичайною яскравістю можна бачити, як Куліш, дрібнопомісний землевласник, увесь час вагається між апологією «власних вареників» дрібного хутора та роллю власника друкарні, що закуповує машини в Берліні.

Кулішева фраза: «Я не бачу іншого способу підтримати себе в матеріальному відношенні, як повернутись до Петербурга й продавати свій час за шматок хліба», – типова фраза дрібного поміщика-хуторянина, що володіє десятком кріпаків та сотнею десятин землі. У цій фразі чудово змальовано ту економічну ситуацію, що склалася була тоді не для самого Куліша. Але для переїзду з хутора до міста, що його вимагали економічні обставини, не було відповідних політичних умов. Для Куліша переїзд був би можливий тільки тоді, коли б у зв’язку з ліберальними, реформістськими повівами пом’якшала цензура і він мав би можливість розгорнути в столиці свою журналістську й видавничу діяльність.

Ліберальні реформи робилися в 50-ті роки життєвою необхідністю. Суспільство економічно перероджувалося, перебудовувалося, а політична структура держави найменшою мірою не відповідала цьому процесові. Історія економічної життєвої боротьби Куліша виразно ілюструє цей процес, ще мало досліджений у працях наших соціологів та економістів. У нас більшою мірою досліджено історію селянської реформи та економічні підвалини відповідної політичної програми, але, власне кажучи, нічого не зроблено, щоб дослідити економічні фактори, що в обставинах озлиднення дрібнопомісної шляхти та розвитку різночинства стимулювали політичну необхідність ліберальних реформ.

Катастрофа року 1847, заслання в Тулу приголомшили Куліша, вибили його з колії.

Роки після повороту з тульського заслання – роки невизначености, сумніву й вагань. Куліш не знає, що йому робити, за що взятись, де оселитись, якій справі віддатись: він, як кажуть: ні в сих, ні в тих.

– Человек, соскочивший с рельсов, – визначає він сам себе.

Він увесь час почуває себе під враженням катастрофи року 1847: людина без власного ім’я, під постійним поліцайним доглядом.

– Ой, лихо, всім так прийшлось, як тому Палієві в Сибіру. Зледащав же я, понурий, стареньким здаюся, – писав він 29/II—62 О. О. Навроцькому.

«Дворянство було віддано під догляд поліції», – зазначає М. Н. Покровський (Русская История. – Т. IV).

Характеризуючи миколаївську Росію, Покровський цитує Кюстіна, що був здивований з дисциплінованости російського суспільства. «В Росії, – писав Кюстін, – деспотизм працює завжди з математичною точністю, і внаслідок цієї останньої послідовности являється остаточне пригноблення. Обурюєшся, бачивши всю суворість цієї невідхильної політики. Але тремтіти не значить зневажати: не зневажають того, кого бояться». За Миколи І людина мусила жити поглядами державця. Ясно, що в такій обставі не було місця для незалежної й активної політичної думки.

Роки повного мовчання й важкої приголомшености зробили своє діло. Тютчевський заповіт мовчання («Молчи, скрывайся и таи и мысли, и мечты свои») виріс на ґрунті цих громадсько-політичних «безперспективних перспектив». Насмілитись перервати мовчання, скинути з себе ланцюги приголомшености було нелегко, та й чи зумів Куліш їх колись остаточно скинути?!

Старий лад гнив, розкладався й смердів. Не було чим дихати від трупного смороду:

– Ще ніколи, – писав Куліш в одному з листів р. 1857, – наше суспільство так не відчувало тягаря й гидоти мертвого трупа, що його воно тягає на плечах своїх. Навіть за часів Гоголя задушливий сморід розкладу старих основ не відчувався такою страшною мірою. Прийдешнє сучасного покоління жахливе.

Події 1847 року зліквідували Кулішеву політичну активність. Громадські несприятливі обставини, поліцейський режим миколаївського уряду не сприяли, надто в першій половині 50-х років, розвиткові будь-яких політичних ідеологій. Ліквідаторство, недовіра до революційної ініціативи мас визначили напрям громадських концепцій того часу.

«Н. Г. Чернишевський, – пише Плеханов, – не розраховував на народну ініціативу ні в Росії, ні на Заході… Це була доба розчарувань, що прийшли за руйнацією сподіванок, пов’язаних з рухом року 1848. Це доба, що відзначається тимчасовою, але повною пригніченістю західноєвропейського робітничого класу» (Чернишевський Н. Г. – СПб., 1910. – С. 44, 285).

Тільки поволі переживалися ці настрої аполітичного ліквідаторства й надто м’якого й гнучкого опортунізму; хоч, треба визнати, враження р. 1847 були в Кулішеві такі міцні, що заперечити остаточно своє ліквідаторство, аполітизм і опортунізм він ніколи не міг. Згадаймо остаточно й назавжди «зліквідованих» – Гулака, Оп. Марковича та інших кирило-мефодіївців, які вже ніколи не звільнились од почуття пригноблення. Їх назавжди було викинено з колії.

Доба 50-х років – доба «лишних людей», що не почувають соціального ґрунту під ногами. Віра Аксакова в своєму щоденнику занотовує:

– Ми незадоволені, ми відчуваємо прикрість, але ми параліжовані. Можливо, що ця безсилість походить від того, що ми, як справедливо гадають, одірвані від народу, що до народу й не доходять причини нашого обурення. А без народу яка може бути сила в окремих особах і навіть верствах?

Це надзвичайно влучна оцінка тодішньої соціальної і політичної ситуації; в руках опозиціонерів 50-60-х років, до якої б групи вони не належали, не було жодної реальної сили, що на ню вони могли б спертися в своїх антиурядових тенденціях.

М. Н. Покровський виразно з’ясував цю асоціальність політично-громадських позицій того часу. Він пише: «В руках декабристів була реальна сила, за допомогою якої вони сподівались досягнути своєї мети, – цією силою було військо. В руках Чернишевського та його гуртка жодної реальної сили не було, – тут-то й була ахіллесова п’ята російського демократизму шістдесятих років. Про робітників ніхто й не гадав: суспільне значення пролетаріату зрозуміли в Росії, та й то не всі; тільки згодом, років на п’ятнадцять пізніше. Спробували дійти до селян, але на допомогу самих селян можна було розраховувати тільки в більш-менш віддаленому прийдешньому»[12]12
  Русская история. – Т. IV, – 1925. – С. 150—151. Свідомість одірваности від народу була й у Куліша. «Ми, – писав він в „Епілозі до «Чорної ради»“, – мало знаємо народ; ми тримаємо себе в стороні від нього, ніяк не належачи до його суспільства». Ці застереження Кулішеві треба мати на увазі, оцінюючи народництво 50-х років. Про тему «одрізнености» від «простого люду „українського“» див. також у «Передньому слові, до громади» // Хата. – 1860. – С.XIII. Селянська теорія Кулішева – руссоїстична: він підходить до українського селянина як до того «ідеального дикуна», що його проповідували Руссо, Шатобріан, німецький романтизм, утопічний соціалізм тощо, – як до ідеальної людини, що зберегла свою природність, простоту, близькість до первісних праджерел і лишилася не зіпсованою від штучної цивілізації.
  Для Куліша селянин не «чернорабочий пахарь», а втілення людини в її абстрактному ідеальному значенні: «Человек в полном значении этого слова». Він розглядає селянина поза категоріями соціальних та економічних взаємин, тобто свою селянську науку тлумачить не як соціально-економічну теорію, а як філософсько-етичну доктрину. Його народництво – моралістичне, витворене під безпосереднім враженням Квітки.
  Селянство в народницькій, романтичній доктрині слов’янофілів та українофілів 50-х років було ідеологічною категорією, ланкою в філософській системі, аргументом, що ним обґрунтовували й на нього посилались слов’янофіли, висловлюючи свої групові соціально-політичні розрахунки. Народ був опозиційним протиставленням певних дворянських груп тій ненародній ненаціональній «німецькій» урядовій бюрократії, що захопила в свої руки державний апарат. Народницька ідеологія слов’янофілів 50-х років була класовою негацією миколаївського державного режиму, що одсовував дані групи од участи в урядовому й державному житті.


[Закрыть].

Коли в 60-ті роки бракувало соціального ґрунту, то що говорити за п’ятдесяті?! Брак реальних активних соціальних сил повинен був обумовити розвиток відповідних ірреалістичних, асоціальних і пасивних теорій, де політичну акцію було б замінено на моральні й етичні абстракції, де б центр ваги було перенесено з мас на окрему людину, з акції на інтелект, з буття на думку. Свідомість безсилости й параліжу примушувала деформувати свої прагнення.

Непевність економічного становища, постійні хитання між містом і селом, між Петербургом і Україною, невиразність соціальної приналежности, – дрібний поміщик, дрібний буржуа, буржуазний інтелігент, – визначили таку ж невиразність ідеологічної лінії Кулішевої.

– Сили общественної, – писав Куліш у листі з 30 березня р. 1857, – тепер немає.

– Дика ще наша сторона, – пише він в іншому листі, – що та пуща віковічна. Ще чи не вперше цюкнула сокира. Багато, багато діла! І туга хватає за серце віка, що луна йде пущею од його цюкання. Ой хто в лісі, обізвися! Не багато обізветься людей, шумить, гуде дика природа!

Громадської української думки в 50-ті роки не було зовсім; були самітні одиниці. Тут джерела тих особливостей громадської роботи, що дивують і дивували нас у Куліша. Тут причина й коріння Кулішевої громадської неврівноважности, його асинтетичности.

Переводячи громадську роботу, Куліш працював сам. Він сам у дикій пущі, піонер з важкою сокирою – таке образне самоуявлення Кулішеве. Миколаївська епоха – це роки лункої та пустої тиші навколо рідких та небагатьох борців із самодержавством. Це епоха, коли носії нових відносин, борючись, наштовхувалися на глухе, почасти індиферентне громадянство, почасти на громадянство, що з остраху приховалося. Ця політична й громадська індиферентність ґрунтується на тій економічній депресії, що так характерна для 20-30-х років і яку російська економіка почала переборювати тільки в 40-ві роки, що, звичайно, не могло ще цілком виявитися в політичному житті Росії 40-х років (Гуревич 3. – С. 95).

Куліш не відчуває своєї залежности від суспільства, від громадського попиту на ідеї. Навпаки, він переконаний, що на ідеї, які він викохав і виплекав у середині себе, якраз жодного попиту з боку суспільства й немає. Він пропагує ідеї супроти суспільства, виступаючи проти суспільства. Розрив із суспільством був умовою успіху тих ідей, що їх він проповідував.

– Усе перемоскалилося; рідного краю ніхто не знає й ціни йому не зложить (30/ІІІ—57).

Української громадськости немає, її треба створити. Попри всі свої антигромадські звички, Куліш більше, ніж хтось інший, зробив у 50—60-ті роки для того, щоб створити українську громадськість.

Улюблена Кулішева думка, що її він не раз повторює, це думка про смуток і скорботу праведних і про викуплення людства через страждання пророків, що мають проректи людству вищі «Божі» істини.

В цій атмосфері одірваности, де бракувало громадськости, розвивалася свідомість безґрунтовности, незв’язности, безглуздя.

П. О. Плетньов казав Кулішеві, що всі його сподіванки на національне відродження України – «безглузді».

Куліш не заперечував цього. Так! Те, за що він змагається, безглузде, але саме через це він і бореться. Хай живе безглуздя, бо в ньому живе зерно величного прийдешнього. Те, що зараз здається безглуздим, воно здійсниться через 10, 15, 100 років: безглузде тепер опанує згодом всесвіт.

– Ви, – писав Куліш до Плетньова 3 квітня 1857,– маєте цілковиту рацію, кажучи, що мої наміри безглузді. Коли б вони не були такі, то їх і не було б зовсім! Чи багато з того, що я хочу зробити, пощастить здійснити, це знає сам Бог; але, загубивши віру в необхідність моїх робіт, життя так само загубило б для мене всю привабливість.

Не суспільство стимулює Куліша, а він намагається стимулювати суспільство. Він утворює громадську опінію, розбуркує національну свідомість, іде супроти тих, що втратили свідомість себе як нації, а тому, йдучи проти, всупереч, його світогляд є певною мірою те, чого нема, абстракція, утопія, романтична мрія.