Текст книги "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)"

Автор книги: Віктор Домонтович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц)

Він один з усіх зробив це. Але, щоб довершити визволення фарби, він потребує сонця. В Парижі волога димка затягає простір, знебарвлює фарбу, каламутна плівка огортає кожну річ, ріку, дерево, міст.

Він прагне сонця, сонця, сонця. Його вабить південь Франції. Його вабить Прованс, про який так багато чудесного розповів йому Анрі Тулуз-де-Лотрек.

Він має до вибору два міста: Марсель з його портом і морем, де все овіяно солоним подихом вітру, все насичено сяйвом сонця, що сріблястим тремтом відбивається на хвилях моря, але де життя було б для нього надто дороге, і друге місто, Арль, старовинне місто з залишками споруд римських часів, де немає моря, але де життя незрівняно дешевше.

Останній аргумент особливо важить для Ван Ґоґа, і він вирішує спинити свій вибір на Арлі.

21 лютого 1888 року Вінсент Ван Ґоґ прибув до Арля. З вагона потяга вийшов чоловік у хутровій шапці, якої тут ще ніхто ніколи не бачив, і в зеленій незграбній куртці, застебнутій лише на верхній ґудзик. В роті він тримає коротку люльку. У нього жовте худе обличчя й напружений погляд, збуджений і одночасно без міри стомлений вигляд.

Дивацька зовнішність, чудний вигляд Ван Ґоґа справили не дуже добре враження на місцевих мешканців, які в ці роки ще не звикли до живописної екстраваґантности приїжджих малярів. Людина повинна бути як всі. Він є інший.

З першого ж моменту його появи в місті до нього витворюється упереджене, якщо не сказати вороже ставлення. Його вже наперед засудили, бодай вже тому, що він так різко відрізняється від усіх.

На що можна чекати від цього чужинця зі скуластим обличчям монгола або фіна, одягненого не так, як всі, в куртці простолюдина з одірваними ґудзиками і в теплій кумедній шапці, якої ніхто не носить? На які безглузді й недоречні дивацтва здібний цей виснажений злиденний чоловік, який приїхав сюди, хоч він не є ні муляр, ні крамар, ні пастор, ні вчитель або урядовець?

Чого йому потрібно в Арлі? Він каже: «Сонця!» Дивне бажання!

Люди думають про небезпеку, яка загрожує їм од цієї людини. Вони бояться й одночасно ненавидять цього чоловіка, хоч і не знають, чому саме. В нього, щоправда, не кидають каміння, коли він проходить вулицею міста, несучи в руці скриньку з фарбами й складаного стільця під пахвою, але чи треба завжди кидати каміння в когось, щоб показати йому, що його тут не хочуть і що він зробив би якнайкраще, коли б якнайшвидше забирався звідси геть?

Людина з підвищеною нервовою вражливістю часто буває безборонна проти такого спротиву. Вона всмоктує в себе цей опір, вбирає ворожість в себе. Вона стоїть перед реальною небезпекою сконденсувати всередині себе цю лють інших до себе й скерувати її супроти себе. Слід визнати, Ван Ґоґ належить до числа таких людей.

Але сонячне світло, дерева в весняному квіті, аромат вологої землі, старі стіни й будинки абатства Монмажур – все це цілком поглинуло його з перших днів перебування в Арлі.

Він одламує гілку з мигдалевого дерева, приносить її до хати, ставить її в склянці з водою на стіл, покритий білою скатертю.

Так твориться окремий куток, виникає ізольований світ, прекрасний у своїй виключності. На білій скатерті в широкій і низькій склянці квітуча гілка мигдалю, – чи не можна все забути й все віддати за білу ніжність квіту, за лакований блиск брунатної гілки, в якій буяє весняний сік?!

Не всі, однак, ставляться до нього вороже в Арлі. Він зав’язує дружбу з фактором Руленом, з його родиною, з підлейтенантом зуавів Міє, таким ефектним у своїх пишних, яскраво-червоних штанях, в синій куртці, облямованій червоним позументом, з широким ясно-зеленим поясом, з фескою на голові, – людина проста, доброзичлива й щира. У нього завжди можна розжитися на тютюнець, якщо Вінсентові забракне чого закурити, а це трапляється з ним аж надто часто.

На площі Ламартін під ч. 2 він винаймає собі за недорогу ціну невеликий будинок, банальний будинок на два поверхи, такий же, як тисячі інших у цьому місті, нудний і нічого не значущий. Без власного обличчя.

Ван Ґоґ воліє зробити його не таким, як всі. Він хоче, щоб дім палав, випромінював, кричав. На власний смак він перемальовує стіни цього будинку в свій улюблений жовтий колір. В сонячному промінні Провансу цитринова фарба сяє з нестерпною різкістю.

Арль скандалізований. В неділю по обіді юрби товпляться на майдані, щоб подивитися на цей збожеволілий, судомою зведений дім. Громадяни з подивом похитують головами. Що можна сказати з приводу цього? Усі згоджуються, що лише не цілком психічно врівноважена людина могла пофарбувати будинок в подібний кричущий колір. Чи не повинен був би магістрат втрутитися й заборонити. Головне: для чого це? Питання лишається без відповіді, й це турбує Арль.

Однак тільки назовні дім має такий спазматичний, надзвичайний вигляд. Всередині в ньому все дуже просте, скромне й навіть убоге. Підлога з грубих дощок. Голі, наново повапнені стіни. Ріжки для газового світла. В кімнаті, де спить Ван Ґоґ, стоїть широке двоспальне ліжко, таке, як у селян, з двома подушками, перинами й червоною ковдрою, пара важких доморобних стільців; такий же доморобний, куплений на базарі, як і всі інші меблі, кустарної роботи стіл з незграбною шухлядою. Усе бідне, скупе, копійчане. Висмоктане з нічого. На столі – миска для умивання, й в ній синій емальований кухоль, карафка на воду й склянка, кілька флаконів та інші дрібні приналежності туалету. Люстро на стіні біля вікна в чорній пласкій рамці було куплене тільки тому, що з усіх, які були в крамниці, саме воно було найдешевше. На цвяшку, вбитому в кутку дверей, висить великий волохатий зеленого кольору рушник. Жадної шафи для вбрання або комода. За відсутністю шафи обидві сорочки господаря – весь його запас білизни – висять на гачках дерев’яної плитки, прибитої в кутку за ліжком.

Убога кімната самотнього робітника або – наймита, майже без меблів, – жадної розкоші, нічого зайвого, – справляє враження необжитої й порожньої. Тільки власні малюнки Ван Ґоґа, його відомий автопортрет, де на зелено-блакитному хвилястому тлі він намальований блідо-зелений, високочолий, висмоктаний, з рудавою борідкою й довгим волоссям, зачісаним від чола й скронь назад, – він має тут вигляд псаломщика де-небудь з бідної парафії або ж сільського учителя, зголоднілого й нужденного, – та ще кілька пейзажів різноманітять голу однотонність стіни.

Але сонце в своїй пишній величності щедро заливає кімнати потоками п’янкого світла. І на стіні над ліжком в кімнаті, де спить Ван Ґоґ, написано:

 
Je suis Saint-Esprit
Je suis sain d’Esprit.
 

«Я святий Дух. Я здоровий духом». Дивний напис!.. Можливо, жарт, можливо, закляття! Але проти яких демонів скеровано цю магічну формулу, одночасно боязку й маніакальну? Чи справа йде про «mania grandiosa», виявлену в бажанні ствердити свою тотожність зі св. Духом, чи, може, сповнений страху, він хоче захистити себе від перших приступів хвороби, яка йому загрожує? Як взагалі треба розуміти сенс цього напису?

Лише цей химерний напис і цитриновий колір будинку засвідчують, що в домі живе не просто убога людина, звичайний злидар, але героїчний фантаст, людина маячневих мрій, ізольованого покликання й власного призначення, в жертву якому принесено не лише себе, але й весь довколишній світ.

Тим, чим для всіх мистців Нового часу була класична Еллада, для Ван Ґоґа стає Японія. Він пересуває грані. Він змінює норми. Реформує мистецтво. Мистецтву Європи він протиставить мистецтво позаєвропейських народів. Елладі – Японію. Або точніше: «Японію Провансу!».

З захопленням він пише з Арля до брата Тео, що він тут знайшов для себе «свою Японію».

В цілковитій самоті він працює з напруженою енергією. Десятки, сотні картин виникають в короткий час. Рік 1888 найплідніший в його житті. Це його зенітний рік, рік сонця, сонячного пульсування життя й творчости. Він квапиться вичерпати себе вщент працею. Виснажити себе до кінця. Згоріти в полум’ї несамовитої праці.

Тут в Арлі він усвідомлює з усією ясністю осібність свого положення серед імпресіоністів. До свого брата Тео він пише: «Я находжу, що все, що я засвоїв в Парижі, повинно піти під три чорти, і я знов повертаюсь до того, що я перед своїм знайомством з імпресіоністами пізнав як правдиве!» Він інтенсифікує силу фарби. Він вживає різких фарб. Він зміцнює вираз. Це він, один з усіх мистців, наважується одкритими очима дивитися назустріч сонцю й фарбами малювати сонце на своїх картинах.

В численних листах він намагається переконати своїх друзів кинути Париж і переїхати до Арля, щоб створити тут якщо не школу, то в кожнім разі мистецький центр. Йому здається, що Арль покликаний стати зворотним пунктом в долі мистецтва Нового часу. Він плекає мрію про братство, про колектив мистців, що сукупними зусиллями витворять нові засади мистецтва, відмінного від мистецтва, що його для Нового часу започаткували мистці Ренесансу.

Однак єдиний, хто з усіх паризьких знайомих відгукнувся на його запрошення, був Поль Ґоґен.

Поль Ґоґен на п’ять років старший за Ван Ґоґа. З походження, з батькової сторони він француз; мати його була іспанка. Вона належала до старовинної напівараґонської, напівіндіанської знаті і хотіла вважати Монтесуму, останнього короля ацтеків в Мехіко, за свого предка.

Ґоґен народився року 1848 в Парижі, але своє дитинство він провів в родині дядька в Перу в Південній Америці. Вісімнадцяти років, щоб мати змогу бачити світ в усій його барвистій і строкатій повноті, він вступив до торговельного флоту. 23 років він вийшов з флоту, одружився в Парижі з данкою, зробився банковим урядовцем і став батьком п’ятьох дітей. Аматор і автодидакт, з року 1876, за допомогою Піссарро, він почав виставлятися на художніх виставках.

Дитячі спомини про Перу, дух морського бродяжництва, мрії про екзотику тропічних країн отруювали його уяву.

Араґонська гордість матері бентежила його кров. Стілець банкового урядовця не був гідний спадкоємця імператорів Мехіко.

Рішення прийшло несподівано, як катастрофа. Одного дня, наприкінці робочого часу, він ретельно склав папери в шухляду свого стола. Наступного ранку він більше не прийшов до бюро. Він хотів бути собою, щоб ніщо його не зв’язувало. Він волів фантазувати.

Він волів бідувати, але не бути службовцем. Краще вести життя злидаря, але не підлягати нікому. Нащадок іспанських гідальґо, він одштовхнув од себе спокусу стати Санчо Панса. Він зрікся посади в банку, розійшовся з дружиною, залишив дім, покинув дітей. Усе одкинено: добробут, сталий лад, налагоджене життя, родина. Він оселюється в Парижі окремо від родини. У нього немає жадних сталих заробітків. Він веде типове богемне життя. Існує од випадку до випадку. Він абсолютизує свою мрію бути собою, ствердити себе через мистецтво, себе ствердити як мистця.

У нього тонкі уста – недобра прикмета! – й амбітна вдача банкового урядовця, що вважає себе нащадком Монтесуми, – чи не тут були коріння його творчих прагнень?

…Потяг з Парижа до Арля приходить на світанку. Зрештою Арль не такий великий, щоб важко було знайти в ньому площу Ламартіна й цитриновий будинок на ній відрізнити від усіх інших.

Зовнішні двері будинку були незамкнені й дім наскрізь порожній. Ґоґен проходить крізь сонячну тишу кімнат. Ніде нікого! Він гукає, але йому відповідає лише мовчання. Він одчиняє двері за дверима. В сонячних променях кружляє курява. Нарешті ще одні двері, і за ними, в вузькій продовгастій кімнаті на ліжкові, вкритий червоною ковдрою, зарившись у подушки з не зовсім чистими наволочками, спить, посапуючи, Вінсент.

Тиша. В шибці вікна дзижчить пізня осіння муха. Побіжним поглядом Ґоґен оглядає кімнату, стіл, стільці, синю емальовану миску, зелений рушник на цвяшку. На стіні під картинами він читає: «Я святий Дух. Я святий духом!» Сенс цього напису вислизає з-під його уваги. Він зводить брови. Абсурд!.. Для чого знадобилося Вінсентові писати таке на стіні його кімнати? Від яких нещасть повинен захистити його цей охоронний напис, і яких добрих демонів повинна викликати йому в поміч ця формула магічного закляття?

Ґоґен торкає рукою Вінсента за плече. Той повільно одкриває очі. Крізь каламутну плівку сну, ще зціпенілий, він пізнає.

– Ґоґен!

З радісним вищанням він схоплюється з ліжка, квапливо одягається й спішить привітати прибулого, так довго очікуваного друга.

Життя стає повноцінним. Бажання здійснено. Земна куля обертається з несамовитою швидкістю, гарпії з ощереними пласкими зубами й круглими псячими хвостами кидаються врозтіч, ховаються під ліжко, забиваються в кутки, спішать, якщо встигнуть, прослизнути крізь щілину незачинених дверей. Серце Вінсентові звільнено від тягаря. Воно навстіж одкрите для друга.

Ван Ґоґ – людина реалістичної метафізики. Його реалізм терпкий, фламандський; його метафізика конкретна й наочна, ґалюцинаційні візії його почуттів предметні. Його містерії духу матеріальні. Його екстази точні. Вони деталізовані навіть в самому своєму хаосі, коли він і все довкола нього тече, кружляє, мчить.

Його почуття палають. В захопленні, балакучий, як ніколи, він веде Ґоґена по кімнатах, щоб показати весь будинок від горища до льоху.

В найбільшій з кімнат, цілковито порожній, для якої не вистачило жадних меблів, де немає нічого, окрім червоного крісла й ріжка на стіні для газового освітлення, Ван Ґоґ спиняється.

З гордим виглядом, немов не знати який коштовний раритет, він висуває крісло на середину кімнати. Сяючи, щасливий і щедрий, він великодухо каже:

– Це крісло для тебе!

Для себе він має стільця, для Ґоґена призначене крісло.

Він сповнений самозречення. Почуття любовної відданости вщерть переповнює його.

На віки, на тисячоліття, на вічність людство збереже пам’ять про виключну велич цього Ґоґенівського крісла, намальованого Ван Ґоґом. На тлі червоно-жовтого простору підлоги й зеленопляшкової площини стіни, стоїть, заповнивши собою весь обсяг полотна, крісло. На його сидіння покладено дві книги, одна на одну, й поставлено запалену свічку в дешевому бляшаному підсвічнику. На стіні в ріжку палає жовте полум’я газового світла. Картину підписано: «Крісло Ґоґена».

Крісло на цій картині існує само по собі. Це річ, яка перестала бути річчю. Речі немає, є лише тремт, безмежність, образ любовної відданости, втіленої в річ.

Теплом долоні пестячи поруччя крісла, Ван Ґоґ каже:

– Ти сядь! Ти побачиш, яке вигідне й зручне це крісло.

Ґоґен підбирає свої вузькі вуста. Він не хоче сідати, але Ван Ґоґ настоює:

– Але ж ні, ти сядь. Я кажу тобі. Ти побачиш!

Ґоґен примушений сісти.

Ван Ґоґ почуває себе зворушеним до сліз.

– Ну от, ти відчуваєш, яке чудесне це крісло!

Якщо воно вже й не таке чудесне, як це йому здається, то в кожнім разі йому хотілося б, щоб воно було таке.

Але Ґоґен не поділяє захоплення Ван Ґоґа ані щодо цього кремезного, пофарбованого в вишневий колір, базарної роботи крісла з тугим зеленим сидінням і з півкруглою з двох дощок спинкою, ані щодо всього будинку, хоч Ван Ґоґ і зробив усе залежне від нього, щоб прикрасити цей будинок і зробити його придатним для спільного їх життя. З пристрасною ретельністю забивав він кожен цвях, білив стіни, фарбував підлоги, з ніжною любов’ю, немов для нареченої, вибирав він всяку дрібницю, кіш для сміття або дешевий бляшаний підсвічник. Навантажений до знемоги, на власних плечах постягав він сам усе до хати.

Йому прикро, що Ґоґен не оцінив його бажань, праці, жертв, чекання, тривоги. Та хай!.. Він сподівається, що Ґоґен буде задоволений з краєвиду, з міста, з околиць, вподобає собі Рону, поля, сонце. Такого сонця й такого прозоро-чистого повітря не знайти в цілому світі. Хіба в Японії!

Вони виходять з дому і йдуть оглянути Арль.

Рання година осіннього ранку – приємна й тепла. Ґоґен мусить згодитись: осінній день Провансу далеко принадніший за мряку й туманну сльоту Парижа.

Це визнання тішить Ван Ґоґа.

На безхмарному, синьому, як обіцянка нездійсненого, небі сяє сонце. Сонячне світло сповнене мрійливої м’якости. Ця пора року в Арлі не знає різких контрастів світла й тіні, як літо. Фарби втратили свою насиченість. Усе знебарвлено, але ніщо від того не стало сумним або насумреним.

Вони доходять до кінця міста, де обривається вулиця й стоять поодинокі вузькі й незграбні кам’яниці з зеленими жалюзі на вікнах і червоними черепичними дахами.

Внизу в долині білий вузький шлях перетинає обшари зелено-жовтих і рудавих, по-осінньому пустельних піль. Здалека доноситься до них ритмічне гуркотіння потяга, й довга смуга кошлатого диму, що простяглася на обрії, повільно пливе й тане в ясній чіткості осіннього повітря.

– Сюди ми приходитимемо малювати! – каже Ван Ґоґ.

Він пропонує пройти далі, зійти вниз, де між низькими берегами, порослими лозняком і вербами, тече Рона. Вони сходять вниз і йдуть по насипу дамби вздовж ріки, де ясна й тиха Рона нагадує канал з водою невизначеного кольору. Верби звісили своє гілля; гниючи стирчать пні. Плаский міст кам’яною аркою піднісся над водою. Поблизу мосту в зеленому довгому човні, закинувши вудку в воду, сидить рибалка з чорним капелюхом на голові і шиєю, дбайливо огорненою червоним шарфом.

Сонце пече. Сухим вогнем палає нагріте повітря.

Ґоґен починає нарікати. Він знеміг. Він почуває себе втомленим. Ціла ніч, проведена майже без сну. Цей такий ранній приїзд. Стільки сонця, стільки повітря. Така довга прогулянка. І до того ж жадної кав’ярні довкола. Ні, він не звик до всього цього.

Вони повертаються до міста й виходять на бульвар, який широким колом оперезує центральну частину міста з безліччю малих вуличок і завулків, де часто трапляються старовинні будинки й руїни, зацілілі ще від римських часів.

Золотом сяє листя платанів. Висохла земля бульвару. Повітря повне блаженного спокою, тепла й ніжности. І крізь тишу, насичену солодким запахом зів’ялого листя, чути, як падає повільно з дерева кожен легкий висохлий на сонці листок.

Вони йдуть од кав’ярні до кав’ярні, і в кожній з них вони перехилять, за звичкою Ґоґена, чарку абсенту. Ґоґен високо цінить чари алкоголю. Більше над усе його вабить магія сп’яніння. Чи не з середини себе повинен мистець творити світ, який він зображує на своїх картинах?

Абсент підносить настрій Ґоґенові, збуджує Ван Ґоґа. Вони йдуть, розмовляючи про мистецтво, і не помічають нічого довкола. Ван Ґоґ далеко менше витривалий у відношенні до алкоголю, розмовляє з екзальтованою жестикуляцією.

Хто міг би з них двох сказати певно, коли вони прийшли додому? Чи був це ще просяяний сонцем день, чи вечір, чи, може, пізня ніч вже огорнула поснуле місто?

Ван Ґоґ в захопленні від цього дня, проведеного разом з Ґоґеном. Чудесний, виключний день, незрівняний Арль, блаженне сонце Провансу, священний алкоголь, добрий друг і величне мистецтво, якого майбутнє належить лише їм двом:

– Тобі, Поль, і мені!

Ґоґен, якого алкоголь розгойдує з силою морського шторму, допомагаючи Вінсентові добратися до ліжка, каже:

– Арль – найбрудніша місцевість на цілий Південь!

Ван Ґоґ падає на ліжко, й гіркий біль пронизує йому серце. Він плаче, він весь спазматично, сповнений останнього одчаю, здригається від ридань. Тоді зривається в провалля й відразу поринає в чорну глухоту безодні.

Гарпії, які зникли вранці, тепер знов вислизають з усіх щілин. Вони з’являються з усіх закутків, де, налякані радістю Вінсента, вони принишкли. Охоронний напис на стіні над ліжком безсилий захистити Ван Ґоґа від примар. Магічним закляттям не одвернути долі!..

***

З першого дня приїзду Ґоґен не вподобав собі Арль. Навіть арлезіанки, які користуються славою красунь, не викликали в нього жадного подиву.

Що може дати йому Арль? – Нічого! Він відчуває нудьгу за екзотичними країнами. В Арлі є чисте повітря, але нічого екзотичного.

Ван Ґоґ цінить суху сонячну ясність Арля, ту ясність його прозорого повітря, що дозволяє сприймати «чистоту» фарби. Він воліє бачити. Ґоґен – відчувати.

Ґоґен – «руссоїст», він розсудливо-сентиментальний. Він малює почуття, думку, не дійсність, а тайну дійсности, утаємничену дійсність, таємні початки дійсности, первісність примітивного. Утаємничену дійсність примітивного він малює примітивними фарбами, первопочатками фарб, «недійсними» фарбами.

«З яким дивовижним блиском відтворено тут глибинну тайну!» – сказав Маларме, оглядаючи на виставці картини Ґоґена. І про нього самого він сказав: «Людина найвищого примітивізму! L’homme primitif suprème!» Слушне визначення. Надзвичайно вдала характеристика!

Вінсент задоволений з приїзду Ґоґена, з його присутности в Арлі. Перед цим він знемагав од самоти, від цього становища цілковитої творчої ізоляції. Літо з його спекою, проведене в напруженій праці, виснажило його. Десятки, сотні картин, які він намалював протягом цього часу, висмоктали його. Відібрали від нього сили. Він почував себе смертельно стомленим. Для нього було ясно, що далі так не може тривати, й він уже ладен був піддатися хворобі, але приїзд Ґоґена звільнив його від тягаря бути з собою. З приїздом Ґоґена він почав почувати себе далеко краще.

У своїй арлівській сонячній самоті, подібній на агонію, в самоті безмежно довгих літніх днів, у пустелі піль, під небом безкраїм, як океан, він мріяв про ідеальну творчу спільноту, про Арль як творчий острів мистців.

Його бажання стало дійсністю. Чи є щось більш небезпечне для людини, як здійснене бажання?

Поки ще стоять теплі осінні дні, вони ходять разом малювати в околицях Арля під одкритим небом. Обидва вони малюють те саме. Розробляють ті самі сюжети.

Скінчено польові роботи. Наблизились дні збору винограду. Зрізані з лоз жовті й сині грона лягають у високі й вузькі коші. Уста липнуть од медвяної солодкости п’яного соку. Сп’янілі оси кружляють в сухому скляному повітрі. Божеволіє важка кров. Бентежить жіночий сміх, уриваючи розпочату пісню.

Ґоґен починає малювати жінок, які працюють на винограднику, і Ван Ґоґ смакує оригінальність цього полотна.

Кожен мазок пензля у кожного з них докладно обговорюється. Їх взаємна критика часто буває їдка, як оцет. Але в них є спільні погляди. І це, насамперед, тенденція до переборення імпресіонізму.

З Арля Вінсент пише до свого брата Тео: «Я находжу, що все те, що я засвоїв у Парижі, повинно піти під три чорти, і я знов повертаю до того, що я пізнав як істину ще перед своїм знайомством з імпресіоністами!»

Геть від імпресіонізму! Ґоґен цілком поділяє цю тенденцію розмежуватись. Він вважає, що імпресіонізм пережив себе.

– Мета в мистецтві, – твердить Ґоґен, – зовсім не полягає в тому, щоб фіксувати побіжні враження од природи.

Не враження, а думка. Не природа, а уява!.. Ґоґен оцінює імпресіонізм як пласке, поверхове мистецтво, яке не лишає місця для думки.

І друге зближає їх; це – повстання проти Європи, неґація Європи. Ґоґен відчуває гостру ненависть до європейського цивілізованого світу, до його звичаїв, мод, крамниць, пороків.

– Чисте мистецтво можна знайти лише в чистій природі!.. Я, – заявляє Ґоґен, – мрію звільнитись од Європи.

«Не-Європа!..» На цьому вони сходяться.

– Японія! – виголошує Ван Ґоґ.

Взагалі мистецтво позаєвропейських країн і народів: маорі, муринів, інків, Меланезії, Африки, Мехіко. Мистецтво примітивних народів. Так зване примітивне мистецтво.

Вони штурмують засади, на які спиралося мистецтво Європи. Протест проти імпресіонізму обертається в неґацію всього європейського мистецтва Нового часу, започаткованого Ренесансом. Ґоґен уточнює сенс свого бунту, він воліє перебороти реалізм європейського мистецтва: реальному протиставити ірреальне, зневаживши дійсність, піднести тайну.

Досі мистці малювали те, що бачили. Чи не слід малювати небачене?.. Бачене малювати як небачене. Малювати не дійсність, а спомини про дійсність. Дійсність малювати за споминами. За уявою. Відтворювати в мистецтві уявлену дійсність.

Уявляти. Творити уявний, імажинативний світ. Розкрити тайну світу, пізнати тайний світ. Так уточнюється сенс протиставлення «враження» й «думки».

Ґоґен починає скеровувати Ван Ґоґа від імпресіоністичного сприйняття світу до символістичного. Від реалізму через імпресіонізм накреслюється перехід до символізму.

В пораді Ґоґена «малювати за споминами» Ван Ґоґ знаходить відповідь на питання: «Куди йти?» Він береться за споминами намалювати сад при парафіяльному будинкові в Нюєнені. Лишається задоволений зі спроби.

– Непогано! – оцінює він свою картину.

Ґоґен так само схвалює його творчі досягнення.

Ван Ґоґ вирішує йти далі в цьому ж напрямкові: сполучуючи уяву й спомини, поволі відходити від дійсности, від плаского копіювання голої дійсности. Його картини: «Зоряна ніч над Роною», «Сади поета» – вказують на поворот, який стався в цей період у творчій його манері, під впливом Ґоґена.

– Ґоґен, – пише Вінсент з Арля до брата Тео, – радить мені наважитись уявляти (imaginer), і твори, породжені уявою, набувають характеру майже чудесного (mystérieux)!

Так здійснюється перехід од мистецтва реалістичного до імажинативного. Од враження до відображення. Од імпресіонізму до експресіонізму.

Тим часом і в Арлі з кожним днем стає дедалі все холодніше й холодніше. Приходить зима. Починаються ранкові приморозки. Хрумке скло тонкої криги вкриває на ранок дощові калюжі. Іней сріблить дахи. За винятком кількох небагатьох теплих днів, холод позбавляє можливости працювати під одкритим небом. Доводиться перенести роботу до хати. Робоче мешкання опалюється, і Вінсент малює вдома «за уявою».

У Ван Ґоґа з’являється думка намалювати портрет з пані Жіну, власниці вокзального кафе. Пані Жіну дає згоду позувати.

Вона негарна, ця пані Жіну! О, Ван Ґоґ взагалі ніколи в своєму житті не малював красунь!.. У неї просте обличчя, вона вже не зовсім молода, не елеґантна. Не дама світу. Вона сидить перед круглим столом з поверхнею зеленопляшкового кольору. На столі недбайливо кинено червону парасольку й зелені рукавиці.

Ґоґен з цікавістю і задоволенням стежить за ходом роботи над цим портретом, що на ньому виразно позначається його вплив. Жінку трактовано в площинній манері і разом з тим велично на жовто-золотому тлі, який контрастує до зеленого кольору стола.

Жартуючи, Ґоґен звертається до пані Жіну:

– М-ме Жіну, чи ви вважаєте на те, що ваш портрет, який оце малює з вас мій друг Вінсент Ван Ґоґ, висітиме згодом в Луврському музеї в Парижі?

Пані Жіну сміється. Ці малярі – милі люди, але фантасти. Її портрет в Луврі?

Зрештою й Ґоґен не дуже певен того.

Як і завжди, Ґоґен дублює. Ван Ґоґ виконує портрет пані Жіну фарбами, він робить з неї рисунок олівцем.

Але не можна завжди малювати й тільки малювати або ж дискутувати з запалом про малярство. Будь-які розваги в Арлі дуже рідкі. Вінсент не одвідує нікого, окрім Жіну й Руленів. Кожного разу, коли в Арлі відбувається бій биків, вони ходять дивитися. Вінсент робить з цього картину. Поза цим лишаються для них тільки кав’ярні й публічні доми, подібні на кав’ярні, абсент і жінки. Вінсент уподобав собі «Одинку», розташовану на одній з глухих вуличок, і став постійним клієнтом однієї дівчини на ім’я Рашель, що її звуть Ґабі.

Після дня, проведеного за працею, вони йдуть до найближчих кав’ярень тут же на площі Ламартін випити абсенту. Коли ж вони хочуть продовжити вечір, вони кінчають день в сумних нічних кав’ярнях, де нічні п’яниці дрімають, спершись ліктем на стіл, і перед ними стоїть не дуже чиста склянка.

***

В істоті своїй вони зовсім різні. Так, це правда, Ґоґен приїхав до Арля й оселився разом з Ван Ґоґом, але він людина раптових настроїв і несподіваних рішень. Рішення приїхати до Арля з’явилося в ньому випадково й не зовсім сподівано – для нього самого. Зрештою, він так само міг поїхати до Порт-Авена, щоб підтримати товариство Емілю Бернару, або ж у Бретань, Нормандію, на Антільські острови або Таїті.

Кінець кінцем, окрім спільної позиції проти імпресіонізму, у них немає нічого, що їх зближало б. Вони плекають зовсім інші мистецькі смаки. Ван Ґоґові подобається Мейсоньє й не подобається Енґр, Ґоґенові, навпаки, до вподоби Енґр, і він не зносить Мейсоньє. Його дивує, як Ван Ґоґ, людина, що здавалось би, розуміється на мистецтві, може недооцінювати Енґра.

У них цілком відмінні вдачі.

Ван Ґоґ має багато спільного з Франціском з Ассізі. Як і цей середньовічний святий, він людина самозречень. Відмовлення – ось те, що найбільше його вабить. Це наскрізна риса всієї життєвої його вдачі й долі. Зрікаючись, Вінсент ніколи не боявся втратити себе. Він щедрий. Він завжди ладен віддати все й віддатись, служити всім, принизити себе. Ніколи він не виявляв бажання піднести себе, поставити себе вище за когось іншого. Він ніколи не намагався підтримувати зв’язки з заможними й впливовими, «вищими» людьми. Навпаки, він завжди шукав товариства лише серед людей звичайних і простих.

Він в істоті своїй простий. Пуританин. Людина праці. Людина, яка воліє взяти на свої плечі якнайтяжчу ношу. Він не шукає нічого легкого. Ні в своїй творчості, ані в житті. Він і найменше не амбітний. Без гонору. І ця скромність, яка в ньому доходила до самоприниження, це бажання завжди коритись, це відчуття праці як послуху й себе як послушника, все це становило в ньому одну з найсимпатичніших рис його вдачі.

Ґоґен цілком протилежний йому. Насамперед, він надзвичайно амбітний. Він хоче блищати й сяяти, підноситись. Високомірний принц, який охоче прибирається в золото, пурпур і вісон. Фантастичний нащадок Монтесуми. Владар, що дбайливо охороняє недоторкненість своїх володінь, свого безумовного авторитету. Він не хоче піддаватись нікому, лише впливати. Не коритись, а підкорювати. Він деспот. Людина еґоцентричної вдачі, кристалізованого егоїзму. Для нього поза ним, поза його особою не існує нікого й нічого. Він все. Він учитель. Утаємничений. Носитель втіленої тайни. Шаман.

Ґоґен – позер. Ван Ґоґ – людина, цілком позбавлена пози.

Ван Ґоґ – щедрий. Ґоґен – скупий. Відколи за останній час його картини поволі почали продаватись, він ретельно заощаджує кожен су, щоб зібрати гроші на подорож у тропіки, про яку він давно й довго мріє.

Кінець кінцем, в ньому дуже глибоко сидить дух дрібного й дріб’язкового банкового урядовця. Його сердить Вінсентове безладдя. Хіба можна так жити? І це, насамперед, стосується грошей! Немає нічого дивного, що їм так часто бракує грошей, що вони так часто лишаються без нічого. Чи може Ван Ґоґ сказати, бодай хоч раз сказати певно, скільки в нього було грошей і на що він їх витратив?

Ні, Вінсент цього не знає!..

Ґоґен домігся того, що вони кладуть гроші в дві окремі скриньки: в одну – гроші, призначені на сплату за мешкання, тютюн, каву, непередбачені видатки; до другої – гроші на їжу.

Ґоґен вважає, що вони безліч грошей зовсім дурно видають на ресторани й при тому харчуються якнайгірше. Щоб заощадити на їжі, Ґоґен пропонує відмовитися од ресторанів. Він перебере кухню на себе. Він ґастроном, надає ваги тому, щоб добре їсти й знається на тому.