Текст книги "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)"

Автор книги: Віктор Домонтович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 24 страниц)

Годі! Він не хоче страждати, кохаючи жінку, не здібну на кохання. Треба кінчати!

Він пише Марії Олександрівні:

– Я їду в Україну й щонайшвидше, як тільки дозволить «Народное чтение». Сьогодні зроблю першу спробу самопанування. Треба одзвичаюватись од Вас. Завтра прийду разів зо два на короткий час і так аж до від’їзду – єдино, щоб не дати поширитись історії про раптовий розрив… Хай усе пояснять обставинами, які не дозволили нам їхати вкупі. Сподіваюсь, що час і нове життя, коли Вас самих уже не буде, допоможуть мені порозумнішати.

Але все ж він поїхав не в Україну, а за кордон. Після деяких вагань, повагавшись між Милорадовичівною та Марковичкою, Україною та Європою, вирішивши спочатку їхати в Україну і призначивши навіть термін для своєї зустрічі з Милорадовичівною в Україні в Качанівці у Тарновських – 1 травня, – Куліш, кінець кінцем, змінив свій намір і рушив за кордон, умовляючись за кордоном у Берліні зустрітись із Марком Вовчком.

26 квітня 1859 Куліш був уже в Ковні і з Ковна писав Каменецькому:

– Добре я зробив, що не поїхав в Україну. Для хорого духом дуже багато важать вигоди, що дозволяють бути, як хочеться, й їхати, куди хочеться. З Берліна ви одержите звістку, як я улаштую дальше життя своє. Гадаю, що воно з’їде на мандрівку пішки, з довгими спочинками в наймальовничіших місцях. Сподіваюсь багато писати. Плани, що їх я давно покинув, з’являються в голові з живими особами. Навряд чи я сидітиму довго в Дрездені та Мюнхені. Швейцарія дуже приваблює мене до себе. Вона одна і за тієї подорожі заспокоїла мою нудьгу.

З Ковна Німаном на пароплаві Куліш приїхав до Кенігсберга, звідкіля й писав 28/IV—10/V—1859 до Каменецького:

– Проведу ніч в Марієнбурзі, тоді в Берлін годин 10 їзди, а звідтіля вирушу в Саксонську Швейцарію днів на три, на чотири, поки підоспіють у Берлін спутники, з якими, може, я не так відчуватиму безглузду хоробу свою – нудьгу.

Куліш збирався довго жити за кордоном.

– Я лишусь за кордоном не менше року, – писав він у тому ж таки листі до Каменецького.

– Бог знає, – повторював Куліш у листі до Милорадовичівни, – коли я повернусь до Росії, та й чи повернусь коли!

У Берліні він мав зустрітись із Марком Вовчком і тоді оселитись спільно з нею в Дрездені. Каменецькому Куліш доручав:

– У шафі на третій полиці праворуч лежать брошури матеріалів для України та Бубнівська сотня між ними. Одберіть од непотрібних брошурок і вручіть Марії Олександрівні. Коли вийде 1 том Пушкіна в травні, віддайте його Макарову для приставки мені або ж Марії Олександрівні.

Чекаючи Марка Вовчка, Куліш перебував у надзвичайно напруженому душевному стані.

– Я в усьому світі не находжу спокою, – казав Куліш про себе. – Буду блукати по Швейцарії – чи не знайду там такого водоспаду, в який було б приємно кинутись. Усе в моїй душі перетормошено.

У листі до Каменецького він розмовляє про смерть, готується до неї, складає духівницю, робить усе, що робить людина, готова розпрощатися зі світом. Він припускає, що драма закінчиться трагічно.

Він прибільшував і прибільшує. Людина в сорок років поводиться як хлопчик. У 1859 році він повторює фрази Ґетевого Вертера. Стиль Кулішевих розмов про самозгубство – це стиль «Страждань молодого Вертера».

– Природа людини має свої межі: радість, страждання й біль вона здібна витримати до певної міри, і гине, коли цю міру перейдено. Тут питання не в тому, чи слабка ця людина, чи дуже міцна, а в тому, чи може вона витримати міру свого страждання, морального або тілесного.

Пристрасть одбирала будь-яку здібність спокійно міркувати й призводила до загибелі. Кулішеві здавалось, що він у своїх хвилюваннях дійшов міри людського страждання. В його хворій уяві знервованої людини почали з’являтись різні гадки й припущення: то, мовляв, може, Марія Олександрівна захворіла, то, може, вона «расстроилась» чи, може, в неї якісь інші плани й наміри виникли, – мало що могло з нею статися?.. Дарма що жодних підстав для турботи поки що не було, але чи потрібні будь-які підстави, щоб вивести з рівноваги неврівноважену людину?

Усе, що робилося з Кулішем, було безглузде: були безглузді його одчай, його духівниця, його думка про смерть.

«Ця роль, яку напустив на себе Куліш, – нотує С. Єфремов з приводу тодішнього становища Кулішевого, – не дає нам перейнятись жалощами до його, справді жалісного тоді, становища. Навіть розмова про смерть, приготування до неї, навіть і це лишає читача холодним: не віриться, що драма закінчиться трагічно, і, навпаки, зростає певність, що все обійдеться благополучно й духівниця та передсмертні накази будуть зайві: Куліш сам, видимо, почував, що йому не вірять, і в листі до Каменецького зривається у нього навіть докір:

– Ви все вважаєте за жарти, що робиться в моєму серці!

Усі одчайдушні настрої тодішні Кулішеві були навмисні, вигадані, безпричинні й безглуздо безпідставні. Він мандрував у реально неіснуючому.

Але що це змінювало?

Одчай залишався одчаєм, трагізм залишався трагізмом, біль залишався болем. Безглуздий і безпричинний, уявлений біль можна переживати так само гостро, як і фізичний біль, а може, ще й гостріше.

Є актори, що, виконуючи на сцені трагічну роль, після вистави гублять свідомість і почувають себе остаточно виснаженими, неначе те, що вони грали на сцені, пережили вони справді.

Трагічні ілюзії наповнювали Куліша героїчними почуттями й патетичними переживаннями. Йому здавалось, що його неспокій перейшов усі міри й усі межі. Дні, що їх провів Куліш за кордоном у Кенігсберзі та Берліні, чекаючи на Марка Вовчка, він прожив у напруженому стані, як у гарячці.

Він послав телеграму до Каменецького, запитуючи його про Марка Вовчка, але, приїхавши з Кенігсберга до Берліна, відповіді на свою телеграму не дістав. Це його страшенно стурбувало.

– Припустімо, – писав Куліш у листі до Каменецького з Берліна 30 квітня 1859, – що Марія Олександрівна була хора чи схвильована, чи що б там у неї не було в душі, то Вам треба було негайно передати її слово або ж Ваше власне про неї. Як можна не відповідати на телеграфічну депешу? Я в повному одчаї. Я бачу, що тільки сам я для себе друг, а більше ніхто не хоче. Ви вважаєте за жарти, що відбувається в моєму серці… Ах, як Ви підірвали мене своєю мовчанкою на депешу.

Чи варто жити? Чого варте життя?

Куліш дає Каменецькому останнє розпорядження:

– Духівниця моя в столі разом з іншими документами. Коли прийде звістка про мою смерть (а я зроблю, щоб поліція повідомила формально), то Олександра Михайлівна одразу повинна ввійти в володіння друкарнею, а Вас прошу бути за її повірника – постарайтеся звести кінці так, щоб не було сорому на моєму йменні. Тарновському 3500. Продайте або ж віддайте в заклад друкарню чи як хочете, тільки щоб відразу було відомо Тарновському, що борг йому буде заплачено. Надії Михайлівні [сестра Олександри Михайлівни] щось і Василю Білозерському. Ось і все. Сподіваюсь, що після моєї смерти Кожанчиков [петербурзький видавець] або ж хтось інший заплатить щось за мої твори. Це забезпечить хоч трохи Олександру Михайлівну.

Так! Життя не витанцювалося. Життя склалося надто безглуздо, надто холодно, надто непривітно!.. Куліш підбиває підсумки своєму життю.

Він пише:

– Не таїть справжньої причини моєї смерти: я не соромлюсь її, і один дурень буде з неї сміятись. Згага любови була в мене від самого юнацтва, але кепське виховання та злидні не дали мені змоги найти по собі жінку. Я вибрав Олександру Михайлівну навгад, я покохав її на віру. Її безглузда мати не давала мені з нею зблизитись і пізнати її, а їй дати себе пізнати. Звідсіля вічне моє прагнення, вічне почуття незадоволення життям. В Марії Олександрівні та сама омана, тільки з іншого боку. Вона спочатку захопилась мною як людиною вищою від інших, а коли зустріла людину, що здалася їй ще вище, вона охолонула до мене, але, охолонувши, тримала мене й далі, Бог зна чому й для чого, дуже близько коло себе. Вона ніколи не давала мені „разувериться“ в її любові… Але Ви все знаєте. Її легковажність і зрадливість загубили мене. Життя мені обридло. Я холодно вирішую припинити його. Нічого не бачу втішного в прийдешньому, окрім надмірних мук душевних.

– Остання моя думка й останнє піклування моє про Олександру Михайлівну, що глибоко мене любила, та не могла задовольнити своїм коханням. Ревнощі її були надто природні: я вічно прагнув якоїсь іншої любови. Коли це гріх, то мене за нього покарано надто жорстоко. Ви були за свідка моїх страждань, але ті страждання – ніщо в порівнянні з холодною мукою, що затьмарює мені все, все на світі.

Отже, смерть!

– Обручку Марії Олександрівни й хрестик унесу з собою.

– І, вмираючи, люблю цю жалю гідну жінку, що для неї готується найнещасливіше прийдешнє. Як гаряче бажав би я одвернути це від неї, принісши в офіру всього себе, всього!

Куліш не витримує тону.

– Але, може, я ще лишусь жити; може, я переможу свою тугу й полегшу свого часу страшну долю Марії Олександрівни.

1/14 травня Куліш одержує нарешті сподівану телеграму від Каменецького з Берліна.

– N’espérez rien.

– Не сподівайтесь ні на що!

Одержана телеграма, попри всю свою остаточну безнадійність, заспокоює його.

Є натури, що не виносять невизначености. Вони ладні прийняти найгірше, але їх катує непевність. Знати – то є для них найкращий вихід зі становища. Куліш належав до таких натур. Він казав про себе:

– Найприкріше для мене становище – невизначеність.

Телеграма Каменецького з’ясувала ситуацію й розв’язала сумніви.

Лист Куліша з 1/14 травня цілком лагідний, стриманий і поміркований. Гаразд!.. Він приймає все! Він пристосується до обставин.

Куліш умів зважати на факти й рахуватись із ними. Усе, що єсть, єсть. Те, що єсть, розумно.

Каменецькому Куліш пише:

Берлін 1859, травня 14 н. ст.

Нарешті, я одержав од Вас телеграфічну відповідь.

Лінію було занято політичними депешами, а тому я ждав 26 годин. Ви не сподіваєтесь на це, але Ваші слова заспокоїли мене. Марія Олександрівна багато разів прохоплювалась із визнанням, що може близько зійтись з Тургєнєвим. Тому Ваші слова: N’espérez rien, не були для мене несподіванкою. Найголовніше для мене у Вашій депеші, що вона виїхала. Відповісти їй на мою першу депешу було важко. В листах моїх я прохав її про одне: виточити наші стосунки, тобто мої до неї та її до Тургєнєва.

Куліш вимагав неможливого: людина простих ліній, визначених формул, усталених схем, Куліш вимагав того самого й від Марка Вовчка, ніби для жінки існує визначеність і схема?.. Куліш хотів знайти «формулу стосунків»; кінець кінцем, він міг би згодитись і на Тургєнєва, на «любов утрьох», але для цього йому потрібно було наперед це знати, умовитись, погодитись, – сформулювати.

– В Ковно, – пише Куліш далі до Каменецького, – передадуть Марії Олександрівні мого листа найпримиреннішого. У листі я кажу, як про безсумнівне, про те, що вона не моя, і бажаю їй щастя, а для себе прошу тільки одного – не одбирати в мене можливости простягнути їй руку в тяжкий для неї час, що без сумніву швидко прийде. Коли б вона віддалась мені без пристрасного захоплення, це була б жалюгідна історія. Хай же перенесе вона гарячку кохання, не катуючи мене без глузду. Найприкріше для мене становище – невизначеність. Коли нею заволодіє Тургєнєв, я буду втішений принаймні з того, що вона живе з людиною, а не з твариною. Зв’язок цей буде в кожнім разі корисний для її таланта. Тургєнєв має всі способи поширити обрій її душі. Я йому не заздрю; я майже радію з їх зближення. Може, в цьому зближенні – мій порятунок од найбільших нещасть, що припали б на мою долю при її вічно загадковому душевному стані.

Чекаючи в Берліні на приїзд Марка Вовчка, Куліш спочатку мав намір проїхати з Берліна в Дрезден, щоб помандрувати в горах Саксонської Швейцарії і повернутись до Берліна, коли приїде туди Марія Олександрівна. Але, одержавши телеграму від Каменецького, Куліш змінив свою думку, згадавши про зайві витрати.

– Дождусь їх в Берліні, а потім ще буде час мандрувати по художніх пустелях.

Куліш не хотів повертатись, не побачившись із Марком Вовчком. Він не губив сподіванки на примирення; на бажане для нього розв’язання любовного конфлікту.

У тому ж листі до Каменецького Куліш писав:

– Виїхати, не побачившись з нею, нема для чого: між нами залишилось би щось вороже. У мене ж її білизна, у неї мої гроші. Ми зустрінемось і розлучимось друзями. Я можу залишитись з нею в Берліні одну годину. Добре, що Ви мене попередили. Листа од Вас ще нема. Відповідь на цей пошліть в Дрезден. Мені дуже цікаво знати всі подробиці другого її роману. Певне, й вона сама розповість мені багато цікавого вільно й невільно. Стежити за нею завжди буде для мене цікаво. Доля цієї жінки рідкісна. До того ж я кохаю її, незважаючи на всі її хиби і на все те, що з боку кожної іншої жінки щодо мене можна було б назвати підлотою.

У ревнощах багато важить цікавість. Цікавість одна зі складових частин у ревнощах, що іноді може заповнити все. Є вища втіха роз’ятрювати рани подробицями визнань, стежити за жінкою, що кохає, в найдрібніших деталях її зрад. Куліш, як найсолодшу мрію, плекає в собі хоробливе бажання випити до дна вщерть повний келех ревнивої цікавости: наситити ревнощі цікавістю.

– Кожен рух і кожне її слово, – визнається Куліш Каменецькому, – тепер для мене буде предметом психологічного розгляду. Ніхто так не зробить в даному випадкові, як вона. Це буде або ж повна одвертість, або ж жалюгідна скритність, жалюгідна через огидне для мене лукавство та двоєдушність.

І Куліш кидає Марку Вовчку декілька обвинувачень:

– Вона звикла обманювати й навряд, щоб раптом кинула цю звичку багатьох років. Фальшиве її становище щодо чоловіка знівечило її вдачу. Я бажав би, щоб вона жила одверто з Тургєнєвим. Це відродило б у ній багато. Соромно буде Тургєнєву, коли він допустить її до двозначної ролі! Цікаво знати, скільки добра й фальшивости в цій людині. Жалько, коли він такий матеріаліст, як казали мені. Та годі – побачимо![35]35
  Листи Куліша до Каменецького опублікувала Катерина Лазаревська: Куліш і Марко Вовчок. (Кілька невиданих листів) // Україна. – 1929. – Липень-серпень. – С. 102—105.


[Закрыть]

Марія Олександрівна виїхала з Петербурга не сама, а разом з Тургєнєвим. Тургєнєва урочисто випроводжали в закордонну подорож петербурзькі літератори, улаштувавши обід у Дюасо. На обіді були Гончаров, Некрасов, Панаєв, Ребіндер, Нікітєнко та інші.

Виїхала Марковичка з малим сином Богдасем та Тургєнєвим вранці 29 квітня, бо вже, як зазначає Ол. Дорошкевич, 30 о 6 годині вечора Тургєнєв пише з-під Пскова (мало не 270 верстов від Петербурга) листа до графині Лямберт, де занотовує:

– Я вам напишу з Берліна, відправивши пані Маркович до Дрездена. Я вам розповім про нашу мандрівку. – І далі додає про Опанаса Васильовича: – А чоловік її нестерпна людина з породи доброчинних, роздратованих і чесних дурнів.

П. Анненков переказує про цю подорож зі слів Тургєнєва: «Тургєнєв був із Марією Олександрівною в дуже приятельських взаєминах і подорожував з нею та малим її сином Богдасем до Берліна в поштовій каретці, де вони сиділи втрьох. Залізниці до Берліна тоді ще не існувало. Тургєнєв із веселим гумором розповідав потім, як жвавий хлопчик сидів у нього всю дорогу на руках, на ногах і спав на шиї».

В одному з червневих листів до Марка Вовчка того ж таки року 1859 Тургєнєв із приємністю згадував про ті «довгі, довгі й хороші розмови, що їх вони вели під час мандрівки». «Особливо, – пише Тургєнєв, – залишилася у мене в пам’яті одна розмова в маленькій каретці між Ковном та кордоном тихої й теплої весняної ночі. Я не пам’ятаю, про що власне ми розмовляли, але поетична спільність збереглась у мене в душі від тієї ночі. Я знаю, що ця подорож нас зблизила і дуже цьому радий».

***

Травень року 1859, подорож Кулішеву за кордон і тодішні взаємини його з Марком Вовчком Ол. Дорошкевич змальовує так: «Після невдалого освідчення перед Марком Вовчком його (Куліша) опанувала страшна нудьга; бажаючи її розвіяти, він несподівано виїхав за кордон, хоч збирався в Україну. 26 квітня він був уже в Ковні і поспішав через Кенігсберг до Берліна. Можна гадати, що саме в Берліні він чекав на Марка Вовчка, яка тими ж днями лаштувалася за кордон».

Ми дозволили б собі не погодитись із цим викладом подій і фактів року 1859, як їх оце змальовує Ол. Дорошкевич.

Кулішева хандра не мала безпосереднього зв’язку з невдалим його освідченням перед Марком Вовчком. Навпаки, Куліш сподівався, подорожуючи за кордоном укупі з Марією Олександрівною, розвіяти свою, як він пише в листі до Каменецького, «безглузду хоробу – нудьгу». Щодо самого освідчення Кулішевого перед Марком Вовчком, то знов-таки, чи було воно таким уже й невдалим!? Це ж про Марка Вовчка писав Куліш, що вона коло нього «голубом гуде і соловейком співає», «з великої туги визволяє». Не могло бути це освідчення невдалим саме ще й через те, що їхав Куліш задля Марка Вовчка, наперед умовившись із нею про спільне співжиття в Дрездені. І термін для цього закордонного перебування призначив Куліш не менше року.

Отже, умовившись зустрітись із Марією Олександрівною за кордоном та оселитись із нею «надовго» в Дрездені, взявши з собою її білизну й віддавши їй свої гроші, Куліш виїхав за кордон рівно на тиждень раніш перед виїздом Марковички, певне, щоб уникнути зайвих розмов. Але чи знав Куліш, виїжджаючи за кордон сам, що Марковичка згодилася їхати до Берліна з Тургєнєвим, чи, може, Марія Олександрівна сховала від Куліша свій намір, і тільки вже за кордоном з телеграми Каменецького він довідався про цей «зрадливий» вчинок Марковички?..

Можливе перше, але можливе й друге.

Ми не знаємо причин, що призвели до розриву за кордоном між Кулішем та Марією Олександрівною і чому так швидко супроти початкових планів повернувся Куліш до Росії. Цей розрив можна було б з’ясувати, може, тим способом, що Куліш, довідавшись про спільну подорож Марка Вовчка з Тургєнєвим, почув себе ошуканим. Його гордість було ображено. Ті суворі інвективи й обвинувачення, що їх звертав пізніше Куліш до Марка Вовчка, можна було б пояснити саме цим епізодом.

Але…

Хіба ж ми не досить знаємо Куліша, обережного, хиткого, розсудливого, двозначного?

Попри всю свою ревниву самовпевненість і гордість, він був здібний не тільки протестувати проти спільної подорожі Марка Вовчка з Тургєнєвим, а й охоче на те пристати. Це так в’яжеться з обережною вдачею Куліша. Цим способом він міг уникнути якнайкраще будь-яких підозрінь щодо справжніх намірів своєї закордонної подорожі. Мовляв, Марко Вовчок поїхала за кордон не з ним, а з Тургєнєвим. А він в сторінці…

Хіба ж мало макіавеллівської двоїстости, юродної химерности, двозначної протиставлености уявленого й справжнього було в Куліші?

Думка стояла в нього насторожі почуття, розсудливість попереджала пристрасть, обережність перемагала ревнощі.

Юродна вигадливість дозволяла йому обернути ревнощі в свою протилежність і з уданим уїдливим знущанням із себе, Тургєнєва й Марка Вовчка, цинічно й настирливо штовхати Марка Вовчка в обійми до Тургєнєва.

У кожній людині багато темного, плутаного й несподіваного. Отже, в щоденникові Кулішевому ми маємо сентенційну нотатку:

– Человек, стремящийся к высшим целям, на женщину должен смотреть более как физиолог, нежели как поэт…

Ми знаємо одне: Куліш обмірковував цю можливість: Марко Вовчок – Тургєнєв… Коли Куліш збирався їхати в Україну, відмовляючись од подорожі за кордон з Марією Олександрівною, він радив їй взяти собі за супутника Івана Сергійовича Тургєнєва.

Куліш писав:

– Остання моя порада: ради Бога, їдьте з Тургєнєвим! Не кидайте хоча й цього способу стати вище за той жалюгідний погляд на своє життя, що в нього Ви тепер заглиблені, що ним пригнічені. Це одне може розважити мене в моїх гірких думках про Вашу долю нещасну.

Куліш розподіляв романи Марка Вовчка на приймовні й неприймовні. В цьому питанні про романи Марії Олександрівни він був гонорніший од неї самої. Були романи, що для них він вибирав епітети «гіркі» й «жалюгідні», і були такі, проти яких він не міг нічого заперечити. Коханець, ревнуючи, бачивши, що його зраджено або ж буде зраджено, кінець кінцем, починає піклуватись про те, щоб жінка, що він її кохає, вибрала собі людину, гідну її. Самолюбство й пиха відограють певну роль навіть і в ревнощах.

Але безперечно: штовхаючи Марка Вовчка до Тургєнєва, Куліш почував себе аж надто ображеним, що вона обрала за приятеля Тургєнєва, а не його.

Ми не знаємо безпосередніх причин, що призвели до остаточного розриву між Кулішем та Марком Вовчком. Нам бракує документів і матеріалів. Ми нічого не знаємо, яка сцена відбулася між ними при особистій зустрічі в Берліні чи Дрездені.

Біографи висловлюють думку, що «побачення не дало жодних авансів Кулішеві», що Куліш одержав від Марковичевої гарбуза, що, мовляв, «Марковичева дала Кулішевому залицянню одсіч»[36]36
  Ол. Дорошкевич так викладає цей епізод у своєму біографічному нарисі: «Побачення не дало жодних авансів Кулішеві в його новій пристрасті, і вже 16 травня бачимо його в Твєрі: це здивувало Тургєнєва»… Гіпотезу нездійснених «авансів» висловлює й П. Чубський. «Навесні рішуча атака на серце Марковичевої, гарбуз од неї і подорож із дружиною Волгою на Кавказ… Єдиного, здається, разу, а саме влітку 59 р. одваживсь був Куліш на рішучий крок у романі з Марковичевою, одкинувши навіть побоювання, що це, мовляв, приведе до гіркого каяття, готовий поринути в пекло кохання… Але й ця „сміливість“, така йому невластива, на цей раз не допомогла… Марковичева дала Кулішевому залицянню одсіч». Пор. у В. Доманицького (Зап. Н. т. ім. Т. Шевченка. – Т. 88. – С. 227).


[Закрыть].

Тимчасом, яка може йти мова про успіх чи неуспіх, про одсіч, про аванси, коли все наперед було зважено, розраховано, вирішено й здійснено?.. Самий факт закордонної подорожі – фанфара безсумнівного Кулішевого успіху. Куліш виїздить за кордон тільки задля Марка Вовчка, наперед маючи від неї згоду оселитись із ним надовго в Дрездені.

Тургєнєв був остільки певний сталости налагоджених взаємин Куліша й Марковичевої, що його аж надто здивував цей для нього цілком несподіваний розрив.

Справа не в приводі для розриву, може, для цього остаточного розриву ніякого й приводу не було; справа не в одсічі, яку важко припустити, знаючи Марка Вовчка та її жорж-зандизм, – справа тільки в Кулішевій вдачі, «в совершенной невыносимости и невменяемости Кулиша». Коли ще 10 квітня взаємини Куліша й Марка Вовчка Гр. Галаган описував, що «Куліш Марку Вовчку так обридає, що вона ладна тікати від нього», то за якийсь місяць було досить двох-трьох днів, проведених на самоті вдвох, щоб обриднути один одному остаточно.

Ми ладні розглядати згоду Марковичевої оселитись разом із Кулішем у Дрездені, як останню виблагану в неї поступку, та вже перші дні вкупі довели їм надто виразно повну неможливість їхнього спільного життя.

Звичайний напад важкої хандри, так властивої для Куліша, його постійні скарги, сумбурні обвинувачення, галасливі обурення, гуркання дверима, сльози, гістеричні вигуки повинні були з першого ж дня отруїти будь-яку приємність жити вкупі за кордоном. У хандрливій гістеричній нудьзі кожна життєва дрібниця виростала до розмірів світової катастрофи.

Марко Вовчок – не Олександра Михайлівна. Коли Олександрі Михайлівні треба було вісім років, щоб нарешті не витримати й кинути чоловіка, то Марку Вовчкові треба було тільки п’ять місяців.

Вони роз’їхались.

У прощальному листі своєму Куліш писав Марку Вовчкові:

– Ми повинні бути вищі від звичайних людей, що розходяться.

Куліш висловлював побажання, «розлучитись з нею в таких взаєминах, щоб вона завжди могла звертатись до нього в години суму або ж безпомічности».

16—29 травня Куліш був уже в Твєрі і звідтіля поїхав із дружиною по Волзі, оселившись на літні місяці в с. Малинівці на Хопрі в брата Олександри Михайлівни Олімпія Михайловича.

З Парижа, розлучившись із Марковичевою в Берліні, Ів. Тургєнєв писав до неї 22 (н. ст.) травня, запитуючи:

– Чи знайшли Ви Вам квартиру, як Ваше здоров’я, що робить Богдан, які звістки з Росії, чи з’явився Берлінець [тобто Куліш], як Вам подобається Дрезден? – Я в усьому цьому беру найживішу участь, бо я Вас щиро покохав; не так, як Куліш – але не менш сильно, хоч і зовсім в іншому роді.

Марковичева відповіла Тургєнєву, сповіщаючи його про від’їзд Куліша і висловлюючи турботу з приводу можливих розмов. На це Тургєнєв 31 травня 1859 відповідав:

– Приємно знати, що Берлінець зник із обрію, а від розмов петербурзьких друзів не вбережешся. На те й друзі, щоб розмовляти сюди й туди.

Тимчасом до Дрездена приїхав і Опанас Маркович і привіз звістку, що Куліш не тільки помирився з дружиною, а й поїхав із нею на Кавказ.

Одержавши листа про це від Марковичевої, Тургєнєв писав їй 21 червня з Віші:

– Отже, Куліш поїхав Волгою з дружиною на Кавказ. От тобі й раз! – Це не в риму сказано, а з подиву. – Проте – діло його; він зробив добре – щасти йому, Боже.

Та все ж з Петербурга йшли не зовсім втішні звістки. І Марковичева турбувалася. Іван Сергійович заспокоював її, як міг.

18/30 червня 1859 року з Віші Тургєнєв писав:

– Звістки з Росії не дуже веселі – та що ж робити? Цьому горю нема чим помогти. Проте заспокойтесь: Шевченко не повіситься, Куліш не застрелиться… Куліш, може бути, кинеться в воду – та, повторюю, що ж робити? Він жив Вами й для Вас. Ви тепер далеко – життя пішло сіре, пласке, дрібне, нудне; він не з таких людей, що вміють піддурити свій душевний голод, поповнюючи себе будь-якою іншою їжею… Лишається сподіватись, що він схаменеться перед тим, як стрибати. По суті кожній людині більше чи менше погано; за молодих літ цього не почуваєш – тому молодість і здається нам такою чудесною.

***

Згодом якось, уже значно пізніше – року 1869 Куліш писав Барвінському:

– Оце ж і пані Марковичка (що я переложив на Марко Вовчок) добуялась до того, що сталась притчею во язиціх і покиванням глави в людіх. Я їй це пророкував, всяк остерегав її – чого я не робив! Та «мир навісний», а з ним разом і той, хто ці два слова сказав, звели з ума хвалінням без критики, розбалували в столиці провінціалку і тим зробили з неї європейську потаскуху».

Року 1890 у своїй поемі «Куліш у пеклі» він повторює негативну характеристику Вовчка:

 
І вовк… ні, се була вовчиця,
А тільки прозвана Вовчком!..
І не вовчиця, а лисиця
З єхидним ницим язиком…
Тихесенько, як тінь, ступала
І кралася не до курей,
А до сердець прихильно-щирих,
До розумів святих-правдивих,
Губила між людьми людей[37]37
  Майже тотожну характеристику Марка Вовчка дає відомий критик Скабічевський, описуючи Марію Олександрівну часів її роману з Пісаревим. У своїх споминах він пише, що, знайомлячись із Марком Вовчком, він сподівався побачити особу чарівної зовнішности, тимчасом зустрів «дебелую матрону – атлетического сложения». «Единственно, чем можно было объяснить ее сердцеедство, это недюжинным умом и уменьем вкрадываться в душу собеседника… В начале знакомства она производила на Вас такое впечатление, что казалось и не найти другой такой симпатичной душевной женщины: как она понимает Вас, как сочувствует Вам во всем. Но мало-помалу в этом симпатичнейшем и задушевнейшем существе сказывалась немалая доля коварства: или она эксплоатировала Вас самым беззастенчивым образом, или, расхваливая Вас в глаза и уверяя в искреннем и горячем расположении к Вам, в то же время зло осмеивала Вас за глаза, или же, наконец, если замечала возможность поссорить Вас с кем-нибудь, она не упускала случая воспользоваться этою возможностью».


[Закрыть].
 

А 20 липня 1889 в листі до Ом. Огоновського додав такі пояснення:

– Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помиливсь, приложивши такий псевдонім: сей-бо вовчок, той, що росте диким паганцем на плодючому дереві, висисав так само живі соки з людей, що держали його на світі.

З приводу наведеного уривка з Кулішевої поеми Ол. Дорошкевич зазначає: «Здається, в цій непристойній характеристиці виступає, як на долоні, вся мстива, себелюбна натура Панька Куліша».

Справді, непристойна!.. Справді, був Куліш мстива й себелюбна людина!.. Але в своїх взаєминах з Марковичевою чи вже й був Куліш такий відмінний од інших, та от хоча б і від Тургєнєва? Тургєнєв мав значно м’якішу й лагіднішу вдачу, але й він пише Марку Вовчкові «свирепые письма», і він читає їй нотації, застерігає, попереджає.

Коли року 1861 Марія Олександрівна поїхала з Парижа до Рима вкупі з Олександром Пасеком та Єшевським, Тургєнєв написав їй досить сердитого листа, в якому ущипливо зазначав: «Використайте принаймні з користю Ваше перебування в Римі. Не млійте, сидячи годинами бік-коло-боку з Вашими, проте, наймилішими приятелями; дивіться, вчіться, ходіть по церквах і галереях» (1/ІІІ—1861). А в наступному листі (4/ІІІ—1861) застерігав: «Поміркувавши з приводу мого листа, Ви самі впевнитесь, що Вам не можна йти далі тією самою ж доріжкою».

Отже, в попередженнях Тургєнєва той самий зміст і сенс, що і в словах Кулішевих, коли той «остерігав Марковичеву».

А 2 січня року 1861 Герцен писав до М. К. Райхель:

– Марія Олександрівна збалувалась зовсім і пішла писать, та не повісті, а «были».

Куліш назвав Марковичеву лисицею. Це не його самого думка. Тургєнєв 22 травня 1861 р. писав Марковичевій:

– Ви не без хитрощів, як самі знаєте… Ви химерна істота, й Вас розібрати дуже важко.

У листі до Тургєнєва з 1/ІІІ—1861 Герцен нотує про Марка Вовчка:

– Хай вона має хоч десять інтриг – мені діла немає і, розуміється, я не кину каменя, але загальна фальшивість – інша справа.

Отже, справді, як розібратись в усій її поведінці? Вона їде з Пасеком до Рима та не тільки з самим Пасеком, а ще й з Єшевським, а в листах до Тургєнєва запевняє його, що вона «віддана йому назавжди». «Віддана назавжди», з одного боку, і роман з Пасеком та Єшевським, з іншого. Як сполучити це? Чи це тільки надзвичайний цинізм, єхидство, лисячі, жіночі, двозначні хитрощі, чи, може, таки і справді «відданість назавжди», велике кохання, коли можна все дозволити й на все піти, мати ще десять романів, інтриг, закоханостей і все ж зберегти в собі цнотливу й піднесену ілюзію кохання єдиного й назавжди незмінного?

Щоправда, «свирепость» Тургєнєва не така гостра, не така пристрасна, не така поривна й палка, як у Куліша. Незважаючи на всі зрадливі хитрощі Марка Вовчка, Тургєнєв намагається захищати її від закидів Герцена; взагалі у своїх взаєминах із Марком Вовчком, у своїх почуттях до неї Тургєнєв був лагідний, іронічний і поміркований: «барственный»!.. Оцієї «барственности» й бракувало різночинцеві Кулішу з його неврівноваженістю й різкістю. Тургєнєв у своїх почуттях ішов на компроміс там, де Куліш рвав.

Якось Толстой казав Тургєнєву:

– Я не можу визнати, щоб те, що Ви кажете, було Вашим переконанням. Ви намагаєтесь заховати суть Ваших думок і звете це переконанням.

Такий був Тургєнєв і в своїх громадських поглядах і в стосунках із жінками.

Чергові романи Марка Вовчка набували ваги якоїсь сенсації й приносили їй, як зазначає Ол. Дорошкевич, авреолю оригінальної, експансивної жінки.

Герцен писав Тургєнеєу про Марка Вовчка 1 березня року 1861 з приводу чуток про плутані її романи, про її мандрівки, про її зустрічі й знайомства:

– Ти на неї маєш вплив (мабуть, вона на тебе – більше) і, коли ти хочеш бути їй корисним, постав її на ноги і виплутай із світу поганих спліток, подвійних кохань, кокетства й брехні. Бо Жорж Занд не через те велика письменниця, що багато капостей робила.

Мандрівки й поети стали звичайні в житті Марка Вовчка, і слава проходила в мандрівках через поетів. Марко Вовчок належала до жорж-зандівської доби жінок-письменниць. Письменниця почуттів, вона робилася приятелькою письменників.

– Марко Вовчок така ж симпатична й мила – така ж оригінальна!.. – писав про неї Тургєнєв. – Мені здається, що їй зовсім не легко жити на світі; але в неї багато характеру, вона мовчазна й уперта – і сама себе їсть «с ожесточением»[38]38
  Це саме повторює Тургєнєв про Марка Вовчка і в листі до П. В. Анненкова з 3/VI-1860: «Тут також і Марко Вовчок – це чудесна, розумна, чесна й поетична істота, але захоплена пристрастю до самознищення: просто так себе обробляє, що клоччя летить».


[Закрыть].

У Марку Вовчку є багато незрозумілого. «Московка», як її назвав Куліш, – вона за якихось чотири роки, живши до того в великих містах – Чернігові і Києві, – опановує якнайкраще українську мову, з усіма характерними її особливостями, з усіма відтінками народного стилю, складні, проявляє глибоке знання селянського побуту, соціальних і родинних взаємин народу.

Звідсіля роблено висновок, що не вона авторка «Народних оповідань», що її авторство – то легенди й міф.

Олену Пчілку обурює навіть саме припущення, що Марко Вовчок могла так швидко й легко засвоїти українську мову. Здемаскування цієї «вигаданої постаті» в українській літературі Олена Пчілка ставила в особливу заслугу Ом. Огоновському.