Текст книги "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)"

Автор книги: Віктор Домонтович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 24 страниц)

– Життя моє циганське, – писав Куліш, – вештаюсь по селах та й годі (14/VIII—56).

– Так оце, – писав він 24/VII—56 В. В. Тарновському, – помандрую світ за очі по всій Україні, щоб обернуть собі на добрий пожиток останок літа і початок осени. А то, як прийдеться часом писать про земляків на чужині, то, забувшись, які вони єсть, удерем таких троянців, що всяке одцурається.

Турбуючись, щоб, писавши про земляків, які вони єсть, не наробити пародійних, антиреалістичних помилок[16]16
  Та характеристика, що її дає Куліш в «Основі» котляревщині, значною мірою може бути використана й для характеристики умов літературної діяльности самого Куліша… «Котляревщина, – писав Куліш в «Основі», – отражается до сих пор во многих, по-видимому, совершенно независимых произведениях украинской словесности». Причину цього Куліш бачить, як «в удаленьи от народа, обуславливающемся нашим воспитанием, и городскою, по большей части, столичною жизнью, но также и в требовании вкуса той части общества, которую составляют первые и самые влиятельные наши читатели… Наше читающее общество украинское сосредоточивается большею частию в столицах… Деятели украинской словесности постоянно окружены особенною, не совсем здоровою атмосферою критических суждений, которая и не может не отражаться на их произведениях» (Обзор украинской словесности // Основа. – 1861. – Кн. 1. – С. 249—250).


[Закрыть], щоб, подібно Котляревському, не удрати з земляків «троянців», не ухилитись у гротеск, Куліш, проте, свої виучування обмежив тим, що він міг бачити, перебуваючи в панських маєтках.

– Ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивиться на народ.

Це є метода його народницьких спостережень 1856 року: пішовши з панночкою, подивитись на народ у церкві!

Хоч як змагався Куліш проти «котляревщини» в літературі, хоч як він од неї відмежовувався, але від його способу вивчати народ дхне отією самою, так йому зненависною котляревщиною. Характеризуючи Котляревського й котляревщину, визначаючи її соціальну природу, Куліш говорить про матеріальну й моральну залежність українського письменника від меценатів-поміщиків, від заможного панства.

– Ми, – каже Куліш, – звертаємо увагу читачів на голий факт. Котляревський був прийнятий як гість в домах князя Куракіна, князя Лобанова-Ростовського, князя Рєпніна, графа Кочубея, графа Ламберта і генерала Бєлухи-Кохановського[17]17
  Обзор украинской словесности // Основа. – 1861. – Січень. – С. 250. Літературна року 1856 діяльність Кулішева значною мірою також зобов’язана меценатству поміщиків. Куліш не зміг розірвати умов тодішнього часу, і в 50-ті роки, як і раніш, можливості будувати українську літературу ґрунтувались на базі матеріальної допомоги від поміщиків. Змінилися багато де в чому зовнішні прояви й форми цього меценатства, але основа лишилась незмінна.


[Закрыть].

Але й сам Куліш знайомиться з народом як гість графів де-Бальменів, в обставинах і умовах, що в них він опинився, як панський приятель. І для Куліша лишається в силі вказівка на той же «голий факт», що й для Котляревського: «ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивиться на народ». Знайомство з селянами року 1856 Куліш обмежував прогулянками на село для розваги та випадковими зустрічами й побаченнями.

Правда, в листі до Плетньова, писаному згодом, уже в грудні, Куліш, докладно описуючи своє літнє перебування в Україні, зазначає, що він, окрім прогулянок з панночкою й читання творів, що зворушували серця поселян, робив також спроби «ходити в народ» і згадує навіть за перешкоди від поліції.

Він пише:

– Пробував штовхатись між мужиками, та вічно натрапляв на поліцію, котора нічого не хоче бачити й знати, окрім злочинних намірів, бо добрі діла не приносять їй жодної користи.

Ми не знаємо, що саме, який певний факт має на увазі Куліш у цьому разі і за яке непорозуміння з поліцією він згадує. Можливо, що в цій фразі є трохи од licentiae poeticae і трохи вільне коментування події, що справді не виходила за доброчинні межі «добрих діл». В кожнім разі, окрім цього уривка, в нас для 1856 року занадто мало матеріалу, щоб говорити за тодішні спроби Куліша ходити в народ[18]18
  В.І. Шенрок, описуючи перебування Куліша в Україні влітку р. 1856, так каже про Куліша й його тодішні настрої: «Пленяла его и роскошная украинская природа, но сердце его сжималось при виде бедности крестьянского населения… его удручало печальное зрелище бедствующего народа» (Киевская старина. – 1901. – Т. 73. – С. 353). Це справедливо, але потребує певних обмежень, бо «печальное зрелище бедствующего народа» було влітку 1856 р. предметом тільки випадкових спостережень Куліша.


[Закрыть]. Головну увагу в своїх листах з України Куліш віддає не соціальним темам, а особистим почуванням, враженням од природи, приємності спочинку, уважному вивченню дівочої душі, ідиліям ніжної чутливости.

Його тягли до себе рухливі ніжні губи й свіжі живі щоки, він мріяв заглиблюватись у дивний сенс дівочої розмови, не чуючи навіть слів, що їх вона казатиме.

Досі він жив життям сухим, відокремленим і темним, тепер він відчує щось нечуване – щось подібне до того, що нагадуватиме погляд коханої, коли її очі стріваються з очима коханого.

– Що нашому серцеві світ без кохання? – запитує Куліш.

Найбільше сподобалося Кулішеві перебування в де-Бальменів, у маєткові де-Бальменів Линовиці, де він і прожив більшу частину своїх канікул.

Але в полоні попільного тліну книжок і пізнань, що остогидли Фаустові й стомили його, Фауст досягає Маргарити тільки з допомогою Мефістофеля!..

Отже, й на всіх Кулішевих, таких типово «фаустівських» романах лежить прикмета мефістофелівського трагічного зневір’я, сумніву, вагань, непевности, душевної спустошености, втоми, осінніх барв і суму.

Душу продано дияволові. Є ілюзії кохання, але кохання немає.

З

…У центрі уваги серпневих листів Куліша – Маня де-Бальмен. Він її описує так, як Вертер у Ґете описує свою Лотту.

Маня де-Бальмен захопила Куліша своєю простотою, молодістю, м’якістю, своїм умом, господарністю, душевним спокоєм, діяльною, повною життя, вдачею.

Молода й хороша! Така мила, така проста й природна!

Кулішеві надзвичайно сподобалась ця дівчинка із засмаленими руками в блянжовому простенькому довгому вбранні, якого вона ще не призвичаїлась носити.

– Чудесна дівчина! – каже Куліш про Маню де-Бальмен.

Йому подобався її вигляд, тон, поводження. Він милувався з її чорнобривої молодости, смішливої, жвавої свіжости. Усе в ній було таке тихе, гармонійне й прозоро-ясне.

Він гуляє з нею, катається на човні, ходить по селу й саду, просиджує з нею довго вночі коло ставка при місячному сяйві, слухає її сміх, її розмови про курей, коров, про господарчі дрібниці, про себе, батьків, селян.

Ніколи ще Куліш не був такий щасливий, ніколи ще не сприймав природи, аж до камінця, аж до травинки, повніше і глибше. Природа розкрилася йому в усій пишновеличності золота й синяви.

Чи думав Куліш, їхавши до Линовиці, що звідсіля так близько до неба, що в Линовиці, мов у раю? А Маня, як та Орися, має то там, то сям по господі і всю господу скрашає: у неї ані хвилини не минає без діяльної любови, без праці, і все ж її веселість, її душевна легкість при цьому не кидають її.

Дома тішить малу дитину, свого малого братіка, одвідує хорих селян, миє й шиє, грає на фортеп’яні, підрублює хусточки для Куліша. Він умовляється з нею, що вона пошиє для нього чумацьку сорочку, гаптовану шовками. А сам переписує для неї «невольницькі» вірші Шевченкові.

11-го серпня 1856. Приїхав я в Линовицю о 8-й годині ранку, а може, й трохи раніше. Під’їжджаючи до воріт, я побачив на ґанкові якогось чоловіка, що здався мені спочатку Жемчужніковим, а потім я роздивився в ньому лакея. Цей юнак, вважаючи зустрінути гостя за справу для себе сторонню, пішов повільними кроками геть до бокового флігеля. Двір навколо обсаджено білими акаціями і розкішною рябиною; посередині – квітник. Йду до вітальні – нікого; до зали – нікого. Ходжу по залі, чую в сусідній кімнаті голоси, але до мене ніхто не виходить. Я пішов у сад, але й там нема нікого. Став сяє пишновелично між густими деревами, квітники красуються мальвами та жоржинами; американський льон блищить між інших квітів, як золото, але нема нікого. Йду мовчазними алеями, доходжу до фруктового саду, бачу солом’яний курінь, але і в курені порожньо, як і скрізь. Іду до городів – і на городах нікого не видко.

– Довго ходив я по саду і нарешті зайшов в альтанку, де стоїть спокійне крісло; сів і чекаю, чи не прокинеться який-небудь рух у цьому зачарованому царстві.

– До цього часу я бачив у ньому тільки флегматичного лакея та якусь жіночу постать у вікні, що стояла, нахилившись і затуливши обличчя рушником. Нарешті являється хтось і кличе мене пити чай. Я вже здогадався, що графа немає вдома.

– Графиня прийняла мене дуже ласкаво. З нею сиділа бабуся – тітка та Серьожа, той самий, що при звістці про несподівану смерть панотця сказав:

 
Чернец, страдалец молодой,
Окончил век свой безотрадный.
 

– Маня з’явилась трохи згодом в простому блянжовому вбранні, сяючи молодістю й веселістю.

– Годували за цим сніданком двох молодих дроф, що багато ручніші від гиндичат і бігають за людьми по саду.

– Після чаю пішов я з Манею по саду, вона мені все показала й розповіла, так що за короткий час коло моїх понять про Линовицю швидко поширилося. Чудесна дівчина, і ані тіні в ній аристократизму, і при цьому все згармонійовано між природою й вихованням. Іншому вона здалась би зовсім невихованою дівчиною; але щоб невихована дівчина поводилась так природно, так просто й мило, треба бути з нею довго знайомим, треба було б призвичаїти її до себе. У Мані погляд на людину встановило виховання: вона дуже добре розуміє себе й іншого, і тому їй призвичаюватись до гостя не треба – тримається з ним першого дня так само, як поводитиметься й за рік.

– Мені було приємно знайти в селі сільську панночку в кращому значенні слова. Вона не бережеться сонця й майже не носить рукавичок. Через це руки в неї так засмалились, як у жадної міської жінки. Вона не побоялась вийти до гостя в приношених черевиках, так само, як і мати її не передяглася задля мого приїзду в новеньке вбрання. На Серьожі все затаскане і ясно каже про те, як він проводить свій час; а він проводить свій час у тому, що лазить на дерева й бігає скрізь, де можна тільки бігати.

– Графиня надзвичайно проста й натуральна в усьому жінка. Чудовий у неї синочок – той, що народився в Києві: товстий, як на малюнках Рафаеля, і веселий. Вона сама його годує і каже, що це звільнило її від хворобливости фізичної й моральної. Вона дуже гарна господиня, сама влаштовує за допомогою теслярів меблі, тобто дає малюнки, розповідає, як що зробити та інше.

– Побачили ми на ставу човна (я повертаюсь знов до прогулянки з Манею по саду), і Маня визвалася веслувати, але я сказав, що вмію теж гребти і керувати. Серьожа одержав дозвіл кататись із нами. Маня одягла старі пальові рукавички, підперезалась кінцями блянжової з вишиваною габою мантильї і взяла друге весло. Ми плавали по всьому ставу, виходили на острівки, де посаджено мальви й жоржини.

– Нарешті причалили до селянської левади, обдивилися її всю, пройшли й по капусті і по всьому городу, причому Серьожа вигукував різні українські фрази або ж, улізши на тин, кричав: «Тікайте, плигатиму!»

– Потім пройшли через мужичий двір на вулицю села. Тут Маня показувала на зв’язки капустяних листів, що сохнуть під хатами і дуже їй подобаються, і на різні мальовничі подробиці селянських осель.

– Село все порожнє – працюють у полі. Ми бачили зрідка тільки дітей та жінок.

– Усі діти знають Маню і поводяться з нею, як з родичкою, а не з панночкою. Одного разу, коли Маня набрала з собою яблук, діти кинулись на неї з такою несамовитістю, що звалили її й почали хапати яблука. Вона сіла на яблука і, щоб розігнати натовп, почала кидати їх в різні сторони, в чому й успіла.

– Ми обійшли все село. Серьожа забігав до різних дворів і гуляв з хлопчиками. Одного разу його довго не було видко, і ми не знали, куди він подівся, повернулися й почали шукати його, – як от він нам назустріч, весело стрибаючи: в одній руці дві варені картоплини, а в другій – конопляне насіння, і це він їв з такою приємністю, ніби ніколи не їв смачнішого.

– Були й коло церкви, сходили й на дзвіницю і повернулись, обігнувши всю садибу й оглянувши все дочиста.

Подібні жанрові сценки, як оцей випадок з яблуками, зворушували серце Кулішеве своєю ідилічною декоративністю.

В Куліші було багато сентиментальности, багато від Квітки, від сентиментальних ідилій Квітчиних чутливих повістей. Отже, й селянство Куліш до певної міри відчував за стилем і сюжетами Квітчиних творів. Саме тоді, р. 1856, він писав церковні казання українською мовою. Скориставшись із нагоди, він читав їх селянам.

– Я читав перші аркуші українським поселянам, і сльози їх були для мене нагородою, – писав Куліш (4/ХІІ—1856).

Куліш ставив собі завданням «трогать до сльоз» серця поселян! Це була метода й манера тодішньої народницької пропаганди. Чутливому зворушенню надавали переваги перед іншими способами агітації.

– Маня так забризкалась водою в човні за допомогою, розуміється, Серьожі, і так замазала свою довгу сукню, якої носити ще не вміє, що мусила тоді ж передягнутись.

– Графиня показувала мені свою роботу: вона малює олійними фарбами, як справжній митець. Я показав їй портрети Аксакова, що я їх був узяв навмисне з цією метою, і вона так захопилась фотографією, що я їй подарував Аксакова. Вона прийняла подарунок з приємністю.

– Обідали. Після обіду швачки співали українських пісень – дуже гарно.

– О п’ятій годині я поїхав, і через те, що графа чекали ще за декілька днів з Києва, а Тарновський теж невідомо коли повернеться до Качанівки, паперів же моїх туди не привезено і шинелі від Сенчила не прислано, то я вирішив їхати сам до Києва.

Останній абзац цього листа з 11 серпня описує короткочасне перебування Куліша в Києві, де він одвідав Хильчевського, Каменецького й інших і потім, заїхавши в Березову Рудку до Закревських, повернувся до де-Бальменів.

1856 серпня 14. Линовиця

«Тепер, моя кохана Сашуню, поведу річ про своє життя дальше. Життя моє циганське: вештаюсь по селах та й годі. Заїхали у Березову Рудку до Закревських. Добрі люди, тільки скучно. Сад гарний, будинки хороші строяться, хутко будуть скінчені, хоч би й царю в них жить; а жить у них буде скучно. Ночували там, а на другий день вернулись у Линовицю. В’їжджаємо в двір, аж на рундуці стоїть Юзефович; їдучи до Галагана, заїхав сюди. Такий ввічливий, що й Господи! Сказано – Юзефович. Підмовляв мене їхать до Галагана. Я й поїхав би, та там якийсь празник, і буде багато панів, дук-срібляників, так нехай їм цур!»

«Оце ж уже прийнялись ми за рисунки! Орисі не довів Сергій до кінця – то Жемчужник ізбрехав; так тепер знов за неї прийнявся. Цілий день морочивсь, та ще не скомпонував дівчат під кручею; а гарні будуть дівчата!»

«Я ввесь день прогуляв. Ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивиться на линовицький народ. Мізерний народ! Усюди по Україні переводиться нінащо. А був би народ гарний, коли б доля йому лучча».

«Потім читав де що попало; а обоє рисували: той картинки, а пані – узори. Показувала мені усякі шиття, що понаготовляла для своєї дочки. Не буде і в царівни кращих. Синкові тому, що в Києві родивсь, пошила чумацьку сорочку з мережками; а Мані готує увесь костюм, од черевиків до стрічок, український».

«А Маня, як та Орися, має то там, то сям по господі і всю господу скрашає. Молоде й хороше, а як розпитаєшся, то і воно не без біди зросло: то зуби болять, то в грудях або в боку коле. Невже ж у всій Україні немає такої дівчини, щоб була сама краса очам, а серцю втіха? Мабуть, що нема. Бідна жизнь на землі чоловіка: тільки хіба розумом зрозумієш і душею почуєш, а очима не побачиш ніякого совершенства!»

«А все-таки сонце сідало в Линовиці, мов у раю, у воді дерево, грало, наче шовки та саєти; гуси кричать і плещуть серед ставу; тихо – як у Бога на небі; а сонце все позолотило, і кожне з нас здалось серед зеленої садовини, мов на картині. Аж ось і ніч зі своїм мороком, зі своїм невідомим шелестом, із зорями на небі, з дівочими піснями по селу… Коли б тільки не було на серці туги, то хвалив би Господа милосердного, дивлячись на Його дива, та й годі. А то горе, що душа – наче птиця без крил: хоче підняться над землею, а туга до землі й пригнітає».

«Добрі люди оці де-Бальмени! Може, й нема вже кращих по моєму смаку; а все ще мало, щоб душу наповнить: душа, знай, чогось бажає і, знай, кудись жадає, а куди не обернеться – усюди буде гірше, ніж у Линовиці. Тим-то я дожидаюсь, поки пришлють за мною коні з Качанівки (а до Качанівки верст із півсотні), а сам собі думаю: нехай забариться мій лист через Юзефовича: лучче не буде мені ніде, бо другої Линовиці, мабуть, і на світі немає!»

«Оце ж до тебе листи часто, моє серце Сашуню, а як загаюсь, то не сумуй, бо, може, случаю не буде на пошту абощо, може, в якому переїзді буду абощо.

Не сумуй, моє серденько!

Твій»

Спокій огорнув Кулішеву душу, і він дає найприхильніші оцінки своїм знайомим. «„Добрі люди“ – Закревські! „Добрі люди“ оці де-Бальмени»! Він не хотів би й нікуди від’їжджати від них. Тут він знайшов артистичну атмосферу, фарби, полотно й пензлі.

Сергій де-Бальмен малював саме ілюстрації до Кулішевої «Орисі», і Куліш проявляв великий інтерес до цієї справи[19]19
  «Де-Бальмен рисує ілюстрації для „Орисі“. Деякі дуже гарні. Я в його забрав усі композиції, це вже на твій пай» (29/VIII—1856. Линовиця. До дружини). «Сергей Петрович рисует с энтузиазмом» (27/VIII—1856. До Н. В. Тарновської).


[Закрыть]. Виникало питання про те, щоб ілюструвати також і «Чорну раду». Малювання йшло під акомпанемент гри на фортеп’яно або ж дівочого співу за п’яльцями.

Музика й малювання поєднувались із спогляданням природи. Сонячні заходи ще не шокірували тоді нікого, і Куліш, захоплюючись вечірнім сонцем, не боявся здатись людиною відсталою.

Згідно зі смаками доби й Кулішеві листи з України носять переважно пейзажний характер. Тематика його листів – це осяйний став, осінні квіти на клумбах, мальви й жоржини на острівках великого ставу, блискуче золото американського льону, пишна рябина й акація, гра шовку й саєту від дерев, що відбиваються в воді, ручні дрофи, гусячий плюскіт, а далі: мороки ночі, невідомі шелести, зоряне небо, дівочі пісні на селі.

Епістолярний стиль Куліша відображав особливості загальної літературної манери[20]20
  50-ті роки були [роками] збільшеного інтересу до описів природи та пейзажів. На описи природи дивились як на необхідну приналежну частину кожного роману, а пейзаж кількісно й якісно конкурував на художніх виставках із жанром. Пейзаж цінився як самоціль, і гра світу, сріблясте тремтіння ранкового повітря вабили художника своїми технічними труднощами. Каро й Теньєр були модні художники. Куліш сам малював. Він умів захоплюватись «грою ліній, тонів і фарб». Коли в 40-ві роки він мріяв переїхати до Петербурга, Академія мистецтв була не з останніх аргументів за переїзд (5/V—1845. Лист до Плетньова). Як і Шевченко, Куліш у 40-ві роки хитався між пензлем і пером. Переїхавши до Петербурга, він збирався одвідувати Академію мистецтв. «Може, – гадав Куліш, – мистецтво, до якого я з малих років мав пристрасть, пішло б мені на користь, і пензель мій сказав би згодом більше про Україну, як перо» (23/ХІ—1843. Лист до Юзефовича).


[Закрыть].

Описи природи доповнюються описами характерів і побутових подробиць. У серпневих листах Куліша занотовано багато цікавих рис поміщицького побуту середини минулого століття. У нас в Україні нема книги, подібної до праці Луї Мегрона «Романтизм и нравы»; і коли, може, важко було б підібрати подібний, український побутово-романтичний матеріал, який зумів скупчити в своїй книзі Мегрон, то в кожнім разі в листах Куліша ми знаходимо тонкі й художньо виписані сторінки, що освітлюють тодішніх людей, їхні дні, речі, розмови, кімнати, вишивки й мережки, ранкову каву, прогулянки по саду, садові алеї, блянжові вбрання, лагідну пані, пухке немовлятко в чумацькій сорочці, дівчат за п’яльцями.

Але в центрі Кулішевої уваги в увесь час його перебування в де-Бальменів лишається 16-літня дочка господаря, Маня де-Бальмен.

З любовною ласкавістю, з легким і прозорим почуттям придивляється Куліш до молодої дівчини. В ній знайшов він ситцевеньку й рожеву, молоду й радісну милу простоту. Вона для нього «сільська панночка в кращому значенні слова»: нове втілення образу Ґетевої Лотти, Пушкінської Тетяни. «Таке молоде і хороше»!..

Кулішеві сподобалося, що в її вихованні відчувається дух старосвітської господарности, гармонійне поєднання природи і виховання.

Говорячи про Маню де-Бальмен, Куліш зберігає смаки, що їх він виніс із дрібнопомісного середовища, смаки ощадности й господарчої дбайливости. Йому приємно, що дівчина не боїться сонця, ходить без рукавичок, що в неї засмалені руки, що вміє вона бути натуральною й щирою. Йому приємно, що панночка насмілилася вийти до нього в ненових черевиках, що вона по хазяйству бігає, шити вміє, ледаче полотно од хорошого розпізнає, за дитиною подивиться й бавить її. Музику змінює вона на підрублювання хусток, фортеп’яно й музичні Маєрберові п’єси на голку з ниткою. Куліш радий стежити у великопомісному побуті риси простого побуту доброї селянської родини.

– От так живи! Що й розум, і вся наука, і простота, – радив Куліш.

15 серпня 1856. Линовиця

«Ранком пив кофе внизу, бо живу нагорі, на антресолях. Пані все зо мною розмовляє про життя на світі тощо. Дуже розумна людина!»

«Перед обідом приїхали євреї з крамом. Їм проміняли стару мідяну утвар на полотно, а я купив собі за 7 р. дюжину батистових хусточок. Пані мені вибрала і сторгувала. Тямуща вона дуже в таких речах і каже, що батистовий платок переносить полотняного, бо тії біляться не знать яким способом. Тут Маня виявила й собі хазяйську струнку, розпізнаючи ледаче полотно од хорошого. Мати всіма силами навчає простого розуму свою дочку, щоб знала не одні тії гами, що беруть на фортеп’яно. Вона в неї й по хазяйству бігає, і дитину тішить, і мить і шить уміє».

«Любо мені, що ця пані, котора в Києві здавалась мені трохи ніби гордою, тепер щодальш стає простішою й щирою. Усячину мені звіряє, чого б я й не сподівався, і радиться зо мною, наче з яким старим чоловіком. Бачивши од людей собі шанобу, і сам себе більш починаю шанувати, а то все почуваєшся блазнем і не ймеш сам собі віри».

«Орися виходить на Божий світ, щодальш, то все краще. Сергій упивсь у свою роботу, і вже в йому заграла та струна, що змалку брала гору над іншими, – струна артистична. Тепер уже розмовляємо і про «Чорну раду», як би її ілюструвати. Я засадив за рисунок і Маню, і сам узяв дещо дряпать сепією з етюдів, а пані мене навчає. Тим часом дівчата за п’яльцями виспівують своїх пісень. Пані то з малою дитиною няньчиться, котору сама годує, то інше що-небудь, то узори дівчатам компонує, а тут же й чоловікові у його ілюстрації раду дає. Що треба, то й сама, взявши кисточку, підправить, бо вона у пейзажі заткне його за пояс…»

«Маня учила чи промовляла Маєрбера; мати дещо розтолковувала оддалеки. Якже переграла все, тоді:

– А візьми лишень, Маню, хусточки пообрублюй».

«Це, бач, мої, і так просто взялась Маня до роботи, наче яка Маруся в доброї козачки за сорочку для наймита.

– От так живи! Що й розум, і всяка наука, й простота».

Захоплений цим артистичним оточенням, Куліш ладен сказати життю оптимістичне: «Так!»

– Ні, таки на світі багато дечого є хорошого, а між хорошим Линовиця не послідуща.

– Гарно сей день прожив я, спасибі Богу! – каже Куліш і, віддаючись переживанням тихих серпневих вечорів, відтворюючи ритми вечірнього спокою в ритмах Шевченкового вірша, додає:

– Лягаючи спати, промовляв собі напам’ять Перебендині вірші, у которих намальована вечірня пора, почута тихою душею. Ти ще не знаєш їх; ось вони:

 
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає,
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
 

– Що за вечір сьогодні був! Що за вода в саду! Вияснилась, як скло, і все в їй, до послідньої билини, оддалось як у дзеркалі. Коли б, Господи, – зідхає Куліш, – так на душі було тихо!

Гостювання в гр. де-Бальменів насичено атмосферою Шевченкових віршів. Враження од сільської природи єднається з враженням од поезій Шевченкових. Кожен новий день, що його перебуває Куліш у де-Бальменів, приносить із собою нову думку про поета.

Заглибившись у сільський спокій, віддавшись цілком спогляданню спокою, Куліш раз у раз згадує про Маню де-Бальмен, вивчає її, аналізує її переживання, занотовує її настрої, що їх він зумів викликати в неї своїми розмовами.

У листі з 29 серпня 1856 Куліш докладно оповідає за свої враження від Мані де-Бальмен.

– Маня все та ж: ходить до церкви, одвідує хорих селян, гуляє зі мною по саду й по селу при місяці, розповідає за пригоди з курками й різними тваринами, прокидається зі сходом сонця «до корів», няньчить маленького брата і без перерви сміється, знаючи, що це їй до лиця.

Та Куліш надто серйозний і надто методичний, щоб думати про жарти й флірт! Замість фліртувати, він вивчає дівчину. Він використовує нагоду для уважних спостережень. Він експериментує. До дівчини він підходив як експериментатор, як дослідник.

Так він ставився до всіх жінок, що з ними йому траплялося зустрічатись у житті, так само він поставився і до Мані де-Бальмен.

…Місяць, ніч, став! Вода в ставу тремтить місячним золотим сяйвом, і в темних тінях за ставом на селі чути дівочі співи.

Він і вона!

Куліш і 16-літня дівчинка!

– Вчора я довго сидів з нею над водою при сяйві місяця і розмовляв про різні речі. Вона ще зовсім не розвинена, та на душі в неї так тихо, як у дитини. Хотілося б мені вгадати її прийдешнє! Мені здається, що, попри всю свою простоту й добродушність, вона стане згодом хитрою й нещирою жінкою, почне пускать пиль у вічі, використає всі свої ресурси, щоб досягнути будь-якого становища в суспільстві, і вийде з неї така звичайна жінка, яких ми бачимо на кожнім кроці. Цю думку я ґрунтую на різних обставинах життя і на рівності її вдачі щодо пристрастей. Вона нічим не зацікавилася досі; ніщо в природі чи в світі мистецтв не справило на неї великого враження. Нема в неї елементу поетичного, що один виносить нас на поверхню з безодні життєвої пошлости. Тому без допомоги якої-небудь міцної душі, що ввійшла б з нею в щільні стосунки, вона невідмінно поступиться перед плином життя, що її оточує. І тому нічого буде взяти від Мані, окрім прекрасного образу загиблих надій.

Цей останній абзац – надзвичайно характеристичний для Куліша!

Здавалося б, що за претенсійне ставлення до простенької 16-літньої дівчинки, яких «сильних вражень» треба шукати від неї, про який «елемент поетичний» треба говорити? Для чого перебільшувати, здавалось, надії, щоб потім говорити про їх загибель? Але такий був літературний стиль епохи: тут і «погибшие надежды», і «уступка окружающей жизни», і «бездна житейской пошлости», «сильные души», і т.і., т.і. Звичайнісінькі літературні трафарети, що, перенесені в життя, здаються ненатуральними й фальшивими.

***

Ми не маємо підстав сумніватись у щирості Куліша, але ледве чи можна знайти ще одного письменника з таким педагогічним і моралізаторським нахилом. Мріючи про простоту, він, проте, сам ніколи не вмів бути простим. Варто йому було стрінути гарненьку дівчинку й просидіти з нею декілька годин увечері при місяці на березі ставка, як він починає вірити в своє призначення врятувати цю дівчину від пошлости оточення, допомогти їй зберегти «прекрасний образ здійснених надій».

Це ж він і є та «міцна душа», що його покликано врятувати 16-літніх дівчат од пошлости оточення… Куліш інакше й не уявляє своїх стосунків з дівчиною чи жінкою, як тільки щоб «урятувати» й «виховувати». Його еротика – педагогічна. З нього був педагог не тільки у взаєминах з Манею де-Бальмен, Рентель, але навіть із Марком Вовчком та Глібовою.

– Приємно, – каже Куліш, – поливати рослини, що тільки розвиваються й обіцяють квіти й плоди. Передчуваючи близькість своєї відставки з життя, я находжу втіху в тому, що за моєю участю життя розквітло розкішніше.

Мала цілковиту рацію B. C. Аксакова, коли писала про Куліша:

– В ньому багато вчительських способів і якийсь старовинний методизм у висловах, манері й навіть у думках, а тимчасом почувається пристрасна натура.

У дівчині Куліш шукає не загального ліризму; він хоче, щоб душа дівчини бриніла, як пісня, щоб дівчина звучала, щоб у ліричному напруженні вона задзвеніла срібним дзвоном блакитної далечині. Ліризм, поетичність, незнана незвичайність – ось ті вимоги, що їх звертає Куліш до дівчини.

Новий галас, радощі, розмови й суперечки вніс із собою Левко Жемчужніков, натура художня, легка й артистична, «з шампанським в крові», завсіди радісний і піднесений, близький приятель Куліша й друг дому в де-Бальменів.

Великорос з походження, він був захоплений Україною, її природою, яку він малював, її піснями й казками, які він збирав і записував, романтикою минулого й екзотикою садків і білих хат. Вірші свого двоюрідного брата, Олексія Толстого «Ты знаешь край, где все обильем дышет», він міг проказувати, як своє credo.

Приїхав він до де-Бальменів тоді ж, 15 серпня.

– Так собі забавляємось і гуторимо про Левка, що де то він сновигає, – описував Куліш у тому ж листі появу приятеля, – коли ж дзвінок: телень-телень – він і вродивсь у Линовиці. Ледащо! Розіпсів зовсім за це літо. Багацько б тобі розказав про його дурний розум, та вже нехай колись, як побачимось. Втомившись у дорозі, рано одійшов він спать.

Другого дня, спеціально, щоб побачити Куліша, приїхав до де-Бальменів молодий Василь Тарновський. Характеристика «молодого Василька, козака лейстрового», «благого юноши», прекрасно гармонує з описом Мані де-Бальмен.

Перша половина листа 16 серпня така ж ідилічна й ясна, як і попередні листи з Линовиці. Але розмова за обідом вносить нові нотки, і в листах Кулішевих, що до того часу були віддані пейзажним спогляданням, «вечорам, відчутим тихою душею», читанню Шевченкових віршів і т.і., накреслюється нова тема: «тема страстей». «Но всюду страсти роковые!..»

«16 серпня 1856. Ранок такий, як і вчора, тільки знаючи, що Сергій до 11 години ходитиме по хазяйству, і я зоставсь у своїй кімнаті; тут і кофе пив. Спустившись униз, розмовляв то з одним, то з другим, як ось у двері – шасть молодий Васильок, козак лейстровий! Приїхало, сподіваючись мене застать. Люба дитино! От ходили по саду, побалакали. Тоді Маня і просить у мене переписать невольницький вірш, що списав Тарас, сидячи в неволі. Написав він їх 13, – дуже гарнії! Ну, звісно, я сам узявся до писання. Ото засів, тут же серед зали, та й переписав їй в альбом, що подарував лейстровий козак. А вона мені рубила хусточки».

«Малеча [Вас. Тарновський – син] зове її своєю Марусею. От тобі й добре було б, якби й поділивсь із нею своїм достатком, оженившись. Тоді б носила, які схотіла, плахти, кунтуші й кораблики, переміняючи їх хоч щодня. А що як? Через чотири годи їй буде 20, а йому 22 годи. Любо мені, як хто жениться змолоду! А то чи весело буде глядіть на чорнобриву Маню в руках у сивого діда?»

– Гарно пройшов ранок до самого обіду. Мені здалось, що якби привик я до Линовиці, то от тут би нехай у залі поставили стіл із моїми бумагами, – я б і писав серед людського гомону та сміху. Сергій рисував Орисю. Левко збивав його з пуття, бо в самого в голові завірюха. Пані направляла і шептала мені, що поки Левко тут – Сергій нічого з Орисею не врадить. За обідом була велика пря за страсті людськії. Левко стояв на тому, що треба піддаваться страстям, аби без обиди людської; Сергій йому поперечив. І я піддержував Сергія, дарма що поступую на світі ледви не так, як і Левко. Отже, поперечивши, не кривив я душею, бо душа моя завсіди силкується по-божому і по-святому.

– Гарно пройшла година чи дві після обід… О, Боже мій милий! Чому б людям не буть щасливими, коли їм ніщо не псує щастя? Отже, ні: отії страсті, про которі Левко розмовляв за обідом, і тут підривають зелені береги і роблять із них страшенні кручі. Повів він мене наверх і почав розказувать свою історію, од первого завітання в Линовицю аж до цього дня. А пані ще перше його дещо мені розказала. Так і вийшла говірка, та й негарна, – така, що оце б узяв та й летів не знать куди, одвернувши голову. Не буду писать нічого через пошту, а колись розкажу. Побачиш сама тоді що.

– Нема в світі правди, не зискать! Що ж Маня? Маня мені здається ангелом без крил серед калюжі. О, Господи! Пошли цьому ангелові крила!

«Скоро вже поїдемо з Линовиці з малечею… Кланяється тобі у сюю самую минуту Левко і цілує ручку. Подарував тобі усі ложки і тарілочки, бо вже Горошина не купує і хазяйства не заводить. Ти їх получиш незабаром через пошту».

«17 серпня. Ранком то гуляв, то що. Договорився з Манею, щоб пошила мені чумацьку сорочку, таку, як у Левка, гаптовану шовками. А до сорочки добуду ще шапку-кучму. От тоді нехай мене зніме Берґнер для тебе! Коли б ще уси добрі запустить. От би чумаком приїхав до тебе!..»

«Чого передо мною одкриваються тайни людськії? Мені хочеться любить людей щирим серцем; чого ж вони такі мізерні у своїх учинках? Чи вже трудно держаться на такій висоті, як ми з тобою? Мабуть, що й така висота не для всякого по силах… Гірко на світі жить, не люблячи людей. Коли б же Бог дав любить їх, знаючи все їх мізерство душевнеє!.. Опівдні виїхали ми з Линовиці. У мене нила душа, що наше прощання було якесь холодне; так, ніби знали вони, що в мене нема вже тії шаноби, тії щирости до їх, котора ще вчора сповняла моє серце».

«Ти знаєш, – писав Куліш З вересня 1856 до дружини, – що жив я днів зо два чи що у де-Бальмена. Знаєш і те, що Левко зняв у мене з очей луду, іншими вони мені тепер показались, цебто, бач, старі. А молоденька Маня процвітає квіткою, та Бог знає, чи нема і в неї перед очима правдивого добра. Знаючи тепер, яка нещирість, яка хисткість і омана в душах її батька й матері (найбільш у матері), я зробивсь до їх іще прихильніший: чи не получчають вони од моєї добрости. У обман я не дамсь і, попустивши їм кривить против мене душею, сам буду робить щире добро для їх. Перве добро моє буде теє, що передам їм усякі книжки до науки дітей. Росте в їх три сини; може, з тих синів люди будуть, так нехай користуються моїми книжками. Може, й назад не вернуть, та Бог з ними, аби хоч одна душа здобувала розуму через моє добро. Тут же й Маня дещо попрочитує, то все-таки кріпше стоятиме на своїм місці, а може, придбає що-небудь у голові і на користь своїм діткам. Так от передаю я де-Бальменам свою скриню з книжками од Тарновських. Там їх ніхто читать не буде, бо й дома нема нікого, а тут старший хлопчик розумний: нехай набирається розуму. Тимчасом я з де-Бальменом буду держать себе так, ніби нічогісінько в моїй душі против його не одмінилось, тільки не всю правду йому звірятиму».

До цього листа потрібні коментарі. Не все залишається тут ясним, і важко й необережно було б ставити крапки над «і» там, де таке підкреслення може стати за перебільшення й тим обумовити аберацію уяви.