Текст книги "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)"

Автор книги: Віктор Домонтович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 24 страниц)

Ми навели листа Кулішевого до Милорадовичівни з 22 березня 1859, де він запевняв її, що їде в Україну і 1 травня буде на Полтавщині; але Куліш був тоді у становищі цілком неврівноваженому.

10 квітня р. 1859 Гр. Галаган повідомляв свою дружину про Куліша: «Куліш зробився зовсім нестерпним. Вдача така самовпевнена, жовчна, заздрощна, що з усіма пересварився, і Марку Вовчку так обридає, що вона готова тікати від нього. Свою дружину кинув, і вона, бідна, дуже «жалкая». Усі приймають у ній велику участь, і я хочу її одвідати. Шевченко каже, що він чекає від Куліша, що той збожеволіє».

Чи не мав рації Шевченко? Чи віддавав собі Куліш, незважаючи на всю свою самовпевненість та гонорну твердість, ясний звіт, що він робить?

Дарма що Куліш збирався їхати в Україну задля Милорадовичівни, проте він поїхав не в Україну, а за кордон.

26 квітня він був уже в Ковні і поспішав через Кенігсберг до Берліна, де він умовився зустрітись із Марком Вовчком, яка теж тими днями лаштувалася за кордон.

28 квітня з Кенігсберга Куліш писав до Каменецького: «Проведу ніч в Марієнбурзі, потім до Берліна годин 10 їзди, а звідтіля пущусь до Саксонської Швейцарії днів на три, на чотири, поки підоспіють у Берлін спутники, з якими, може, не так відчуватиму безглузду хоробу свою – нудьгу».

«Я лишусь за кордоном не менше року», – такий був тоді план у Куліша.

Того ж 28 квітня з Кенігсберга одночасно з цим листом до Каменецького Куліш написав листа й до Милорадовичівни.

Треба було виправдуватись, виплутуватись, пояснювати свій вчинок дівчині, що нетерпляче чекала на його приїзд.

Лист до Милорадовичівни офіційний, холоднуватий, сухий. Куліш, певний у своєму романі з Марком Вовчком, і, пишаючись із успіху, пише до Милорадовичівни коротенького листа, де звалює провину на дівчину. З усіх способів виправдуватись він вибирає найкращий: він обвинувачує!

Як звичайно, так і тепер він пише про свою нещасну долю, свої страждання, свою нудьгу.

– Не наважився я їхати в Україну. До кого я поїхав би? Ви од мене одвернулись. Коли б я одержав од Вас декілька приятельських рядків, я б для Вас один поїхав в Україну. Але як важко їхати, знавши, що ніхто тебе не жде, ніхто тобі радий не буде. Тут принаймні різноманітність людського життя й природа можуть хоч трохи розважити нудьгу людини.

Як звичайно, так і тепер він пише про свою нудьгу, біль, страждання. Він дотримується своєї звичайної методи: викликати співчуття до себе. Він їде за кордон задля роману з Марком Вовчком, а Милорадовичівні натякає на самозгубство. Чи, може, в коханні всі способи дозволені?

– Дуже мені боляче, що Ви до мене не пишете, мила сестро Олександро Григорійовно. Я в усьому світі не находжу спокою, а тут ще й такі світлі відношення, як наші, затьмарюються. Адресуйте до мене в Цюріх poste restante. Блукатиму по всій Швейцарії – чи не знайду такого водоспаду, в який було б приємно кинутись.

І тут же поруч із цим вигаданим, фальшивим, жалюгідним водоспадом – бажання піддобритись, ласки запобігти:

– Доручіть мені обдивитись те місце, що було Батьківщиною Вашої матері. Я вам опишу його.

Отже, після всього, після всіх самозгубних натяків, скарг, запобігань, двозначних пояснень він запевняє Милорадовичівну, що думка про Україну для нього назавжди зв’язана з думкою про неї. Коли вона одвернеться од нього, то Україна загубить всю привабливість.

– Ні на одному пункті я не спиню тоді з відрадою душевного погляду, ні з одною душею не бажатиму бачитись в Україні, нічия доля не цікавитиме мене, ні про кого я не гадатиму, проводячи в мовчанні цілі дні й тижні.

Він настоює на дальшому листуванні, він не хоче рвати своїх стосунків із Милорадовичівною.

– Та, певне, Ви відгукнетесь до мене й поясните причину Вашого мовчання. Прошу, висловлюйте Ваші думки й почуття просто, не бійтесь зачепити мене.

Тимчасом роман із Марком Вовчком у Куліша не витанцювався. Зустріч у Берліні призвела до повного розриву, і Куліш, що збирався лишитись за кордоном цілий рік, несподівано повертається назад, і 16 травня ми бачимо його уже в Твєрі.

Куліш поїхав з дружиною по Волзі, а тоді три місяці прожив у Малинці на Хопрі в Олімпія Михайловича Білозерського аж до весни 1859.

11

Епілог роману з Милорадовичівною припадає на осінь 1860 року. З весни року 1859 листування Куліша й Милорадовичівни переривається майже на рік. Милорадовичівна гадала, що Куліш перестав писати до неї, Куліш гадав, що вона перестала писати до нього.

Як у травні року 1859 Куліш не поїхав до Милорадовичівни, так і влітку року 1860, бувши в Україні, він не зробив спроби побачитись зі своєю адресаткою.

Повернувшись до Петербурга у вересні 1860, Куліш знайшов там листа від Милорадовичівни.

Милорадовичівна мала вдачу рішучу, а до того ж вона сподівалась, що Куліш її кохає. Вона чекала, що він приїде. Чекала року 59, чекала 60. Він не приїхав.

Та вона його кохала більше, ніж він її. Вона наважується на героїчний крок: самій переїхати до Петербурга. Хіба ж сам Куліш не підтримував у ній думки про героїзм нової, звільненої від умовностей жінки, «жінки-чоловіка»?

Кулішеве гасло емансипації, заклик розірвати з отруєнням [Так в оригіналі. – Прим. верстальника], піти назустріч новому визволеному життю справили враження на Милорадовичівну. Новітні ідеї 60-х років дійшли і до провінціальних Калюжинців.

Оцінюючи становище, те, що є, що може бути, калюжинська панночка віддавала перевагу новому. Надто безперспективне було глухе хутірське життя небагатої панночки. Траплялись женихи, але заміж не вийшла, минали роки, в’яла врода, наближався 24 рік, переломний для дівчини вік: коли досі не вийшла заміж, то вже й не вийдеш. А тут отії запальні листи, отая принада незалежного життя, самостійність, трудове життя, праця, віра в себе: справді щастя нове, якого досі ніхто не знав і на яке ніхто не наважувався.

Хутірське життя – повільне, мляве, невідхильне вмирання. Залишаючись жити в селі, вона заздалегідь засуджує себе на нікчемне поневіряння.

Замість нидіти й нудитись, чи ж не краще кинути все тут – і піти назустріч долі? Віра в себе, в свої сили, в героїчне визволення збуджували бадьорість.

Жить! Жить! Жить!..

Змагатись і жить.

Краще загинути в борні, ніж в сонному багні хуторської зціпенілости.

Незалежність вабила. Бажання насмілитись хвилювало. Героїчність несподіваного кроку зворушувала: пані-чоловік, пані-гражданка!

Милорадовичівна звертається до Куліша. Він її вабив, вибив із колії, порушив спокій, отже, він і тільки він може порадити й допомогти їй.

І ось вона звертається до Куліша, щоб він написав, до якої консерваторії їй вступити в Росії чи за кордоном і як улаштуватись.

Та Куліш відповідає обережно, помірковано, коректно, може, навіть занадто коректно. Його обов’язковість вишукана, але холоднувата. У листі з 19 вересня 1860 немає ані краплі тієї палкости, що була в попередніх листах. Та й писано цього листа не українською, а російською мовою. Отже, не тільки тон, а й мова листа мали підкреслювати коректну офіційність відповіді.

Коли раніше він говорив їй про краще життя, ніж отеє, що все панство проводжає, коли він закликав її в Петербург, то тепер він каже про риск і непевність.

– Я, – писав Куліш 19 вересня 1860 р., – цілком розумію Ваше становище і співчуваю йому. Для Вас не залишилося більше вибору, як повільна смерть у селі або ж який-небудь риск. Вступити до консерваторії – справа рискована, непевна. Хто ручатиметься за успіх? Хто підтримає Вас на цій хисткій путі? Хто обереже Вас од можливих погрозливих випадковостей?

Він застерігає Милорадовичівну, попереджає, хоча й додає:

– Але тут [у Петербурзі] буде у Вас жизнь, якої б форми не набула вона, а всяка жизнь і краща, і розумніша, і законніша смерти.

Бути піонеркою в жіночому русі, – для цього треба багато мати сміливости, більше героїзму. Куліш передбачає всі можливі ускладненості. Він умиває руки.

– Вам, як і всім, на перешкоді стоїть дівоцтво. Об цю перешкоду я не один раз розбив собі лоба, шукаючи для деяких осіб способу вийти на простір. Тільки жінка з вдачею справді героїчною може насмілитись на незалежність, та й то – які іспити стоять перед нею! Я нічого не смію ні внушати вам, ні радити. Кожна людина повинна бути творцем своєї долі.

На відповідь Милорадовичівна сповіщала Куліша, що вона наважується їхати за кордон. Куліш вітає її намір. Чи ж це не найкраще, що може вона вибрати для себе?.. Отже ж, там, за кордоном, стосунки їхні зміняться, і роман їх увійде в нову стадію, нарешті вони зробляться близькі один до одного.

У листі з 16 листопада р. 1860 Куліш писав:

– Ви їдете з України в країну вільних переконань. Туди й я писатиму до Вас з повною одвертістю. Це дуже може трапитися, що ми побачимося в Дрездені. Мені дуже хочеться з Вами познайомитись. Ви жили до сих пір у такій країні, де й брат з сестрою не можуть бути знайомі близько. Проте це залежить од Вас.

Характерне для Куліша «проте» з’явилося на сцені. Після обіцянки приїхати до Милорадовичівни в Дрезден, після ясно висловленого бажання зійтись із нею ближче, починаються вагання, посилання, умовні попередження, запобігливі міркування. Два десятки різноманітних «але».

– Коли Вам буде совсім гарно в Дрездені, так гарно, що й додати нічого не треба, то Ви даремно не кличте мене. Та й покликавши, майте на увазі, що, може, ми зійдемося так мало, що захочемо покласти між собою тисячу чи дві верст і обернутись до колишньої дружби, яка хороша тим, що один одному не може обриднути.

Чого варті ці визнання з цими згадками про наперед передбачену нудьгу, про непевність любовного бажання?

Куліш згоджувався їхати до Дрездена, але згоду давав у такій формі, що згода ця, власне, була висловом останнього розриву.

Куліш кінчає листа закидами, докорами, уїдливостями, сарказмами й обвинуваченнями.

– Авжеж, – пише далі Куліш, – що листів можна й не читати, відповідати можна й не швидко, потім ще не швидше, а тоді й зовсім не відповідати, як зробили Ви зі мною, мила сестрице, років зо два назад. А що? Ось Вам закид. Справді, я іноді гадаю, що Ви насправді закинули мене в куток разом з моєю дружбою, що дешево Вам дісталася, і тоді мені боляче, боляче й соромно. Та ні – гадатиму про Вас як про шляхетнішу щиру натуру.

І до листа холоднуватий і образливо-злий підпис:

– Я дуже занятий і тому пишу до Вас нашвидку. Душею Ваш П. К.

Чи треба додавати, що Милорадовичівна за кордон не поїхала? Поїхала б вона за кордон тільки задля Куліша, та, одержавши такого листа, вона мусила покинути будь-які сподіванки…

У Куліша на черзі стояли два романи: з Параскою Глібовою та Ганною Рентель, і Милорадовичівна вже давно загубила для нього цікавість.

Інші дні – інші пісні.

Року 1863 Милорадовичівна побралася з Ол. фон-дер-Флітом, а потім р. 1867 з Петром Івановичем Макаровим, якого надовго пережила і померла лише за наших уже часів, у Воронежі, де її чоловік керував колись контрольною палатою.

Розділ III. Марко Вовчок

1

Ол. Дорошкевич назвав роман Куліша з Милорадовичівною «платонічним». Він писав про «урваний» «платонічний» роман Милорадовичівни й Куліша. Та по суті платонічність цього роману аж надто умовна. До калюжинської панночки Куліш звертався з досить недвозначними натяками і зовсім не платонічними побажаннями. Він писав про буяння крови, про хіть, про змислове прагнення, і коли взаємини їхні й лишилися, кінець кінцем, «платонічними», то мова тут може йти не про платонічну мрійність «його» та «її», а лише про «платонізм», дозволимо собі так висловитися, «зовнішніх обставин».

Платонізм увійшов у роман Куліша з Милорадовичівною як примусовий асортимент поза волею дійових осіб, що брали в ньому участь. Тимчасом роман із Марком Вовчком, що припадає на ті роки, що й роман з Милорадовичівною й тягнеться одночасно й паралельно з цим останнім, набув форм, треба гадати, з самого початку зовсім таки не платонічних.

Марко Вовчок взагалі, здається, негативно ставилася до платонізму. Вона воліла починати кохання з того моменту, на якому воно, звичайно, губить будь-які прикмети платонізму.

***

Як ми сказали, роман Куліша з Марком Вовчком припадає на ті самі роки, що й роман із Милорадовичівною.

З Марком Вовчком Куліш познайомився року 1857.

Року 1857 Куліш, гадаючи перетворити свої «Записки о Южной Руси» в «серійне» видання й видати серію томів, 12-томну енциклопедію, що охопила б усі питання історії, етнографії й літератури української, одержав і зібрав із різних кутків України від своїх кореспондентів багато різноманітних матеріалів.

Приблизно в квітні того-таки року 1857-го з Немирова від Опанаса Марковича, колишнього кирило-мефодіївця, спільника й приятеля, Куліш одержав зошита. Поглянувши побіжно на зошит і перегорнувши декілька сторінок, схопивши деякі фрази й деякі рядки, Куліш відклав зошита набік до іншого часу.

Йому здалось, що це були звичайні, на кшталт його власних зроблені, етнографічні записи переказів та оповідань із народних уст. План чергового тому «Записок» було вже складено, зміст розроблено, матеріали розподілено й підібрано, і навряд щоб у них знайшлось місце для цих немирівських записів.

Лежить зошит у Куліша на столі тиждень і другий. Нарешті, якось гаючись і без діла, взяв у руки. Читає…

– Читаю – і очам своїм не вірю: у мене в руках чистий, непорочний, повний свіжости художній твір.

У листі з З травня р. 1857 Куліш писав Олександрі Милорадовичівні про Марію Олександрівну Марковичеву – Марка Вовчка:

– Одна пані родилась у Московщині і вже замужем почала писати по-нашому. Що ж? Недавно написала чотири маленькії повістки із речей селянок. Чи поймете ви мені віри, – додавав Куліш, – що як читав я їх, то дух у мене займавсь: так зрозуміла вона красоту нашого слова і наче піснею заговорила.

– Що то за дорогії клейноди! – закінчує в захопленні Куліш свою мову про оповідання Марковичевої.

З першого ж разу, з першого враження причарувала Марковичева Куліша.

У ту понуру пору, нудьгуючи й недугуючи, розійшовшися з дружиною й не зійшовшися з Милорадовичівною, в самотній пустельній порожнечі, в сумбурній метушливій утомі Куліш зустрів оповідання Марковичевої як божественне пророче одкриття, як відповідь на внутрішню тривогу.

– Це вона! Це й є та жінка, що творча її обдарованість може поставити її поруч із Шевченком.

Куліш не був ще тоді особисто знайомий з Марковичевою, але відчував, що їхні шляхи збіглись. Це було ясно для Куліша, ясно й для Марковичевої. Сидівши в глухому провінціальному Немирові, Марко Вовчок виразно уявляла собі, що їй потрібний впливовий приятель, який би простяг їй руку й поміг висунутись із натовпу, розвинутись, розкритись, вибратись із провінціального містечка. Такою людиною міг бути для неї за тих часів тільки Куліш.

Ще не знавши один одного, – вони вже були певні, що їм треба йти вкупі.

Марія Олександрівна продовжувала надсилати свої оповідання до Куліша, і в червні, 12/VI—1857, Куліш сповіщає свою дружину:

– Одержав я від жінки Марковича нове оповідання з народного життя. Чудо! Чудо! Нічого подібного ще не було в літературі нашій. Яка мова! Які форми! Чудо, чудо! Я навіть нікому не читав, боячись, що не зрозуміють так, як я розумію, а це образливо. Важливо тут те, що нема вигадки; все було, все трапилося і розповідано саме так, як було й трапилось. Коли надрукую – хай тоді розуміє кожен по своїм силам.

– Отже, кажу, що це золоте дно для прийдешніх письменників українських. Оце етнографія – оце вона! Так треба оповідати про народ! Так треба співчувати народу! Жінка Марковича – це геніальна актриса, котора приймає на себе образ молодиць та бабусь наших і лицедійствує з них так, що не скрізь угадаєш, що взято з натури, а що створено в пориві акторського захоплення. Але, головне, як відчуто повагу характеру народного.

– Самі тільки пісні краще цих речей!.. Шевченко, я знаю, – додає Куліш, – заздритиме їм і зробить їх зразками для себе. Не здумай, проте, щоб це був великий талант: це смак найчистіший, найшляхетніший такі чудеса робить і велике співчуття народові. Талант з’явиться, може, згодом. Але й ці твори самі зроблять їй ім’я. Самі пісні тільки кращі від її речей.

Зверніть увагу на цю Кулішеву оцінку: «Найкраще в нашій літературі», «зразки для Шевченка» і водночас цілком протилежні твердження: «Не думаю, щоб це був талант. Талант, може, з’явиться згодом».

Нема таланту – і найгеніальніша письменниця.

Нема вроди – і надзвичайний успіх у чоловіків.

«Мовчазна та конфузлива» – і найпривабливіша, найчарівніша жінка.

Як письменниця і як жінка, Марко Вовчок та сама. Її твори такі звичайні, що в них «не скрізь пізнаєш, що взято з натури, а що створено». Важливо тут те, що «нема вигадки – усе було, як трапилось, і розповідано саме так, як було й трапилось». Її твори прості, як життя. Отією простотою життєвою вона й приваблює.

***

У Куліша був антиіндивідуалістичний погляд на мистецтво. Ще року 1846 він писав до Шевченка:

– Ваші твори належать не самим Вам і не самому Вашому часу; вони належать всій Україні і говоритимуть за неї вічно. Це надає мені право втручатись в діла вашої фантазії й творчости і вимагати від них твердо, щоб їх було доведено до найможливішого ступеня досконалости.

Цей погляд на творчість поета як на всенародну власність, і на своє право вдосконалювати, а тому й втручатись, вимагаючи змін і поправок, – погляд цей зберігся у Куліша й року 1859.

– Коли в тебе, – писав Куліш до Тараса в листі з 22 грудня р. 1859, – є гарні вірші, то пришли перше мені, щоб пішло воно з моєї руки.

Куліш культивував ідеал безособової, всенародної творчости, – в згоді з цим він і на поетичну діяльність письменників, своїх сучасників, дивився як на спільну, колективну, громадську справу. Дивився так, як сліпі кобзарі, як народ дивиться на пісні: пісня не належить нікому особисто, вона належить загалові, вона безіменна.

Народна творчість не знає особи автора, авторського «я», а тільки спільне, колективне, безособове «ми».

Твори письменника, на думку Куліша, належать не тільки авторові, вони належать Україні й вічності. Вони – громадське діло, діло всього народу, здобуток нації, а тому й він, Куліш, не тільки має право, але це його невідмінний обов’язок «втручатись і вимагати».

Оповідання Марка Вовчка теж пішли з Кулішевої руки. Публікацію її оповідань узяв Куліш на себе.

У червні р. 1857 він одержав був усі 12 оповідань Марка Вовчка і засів їх правити: дав, за власними словами, «зразки художньої редакції».

У липні «Оповідання» були переписані в Немирові, причім з багатьма композиційними і стилістичними поправками Куліша Марко Вовчок не згодилася. Потім цей рукопис переписав Данило Каменецький, відновивши первісний їх текст, тоді їх знову помалював Куліш і аж тоді оповідання пішли до друкарні.

19-го липня 1857 Куліш писав до Милорадовичівни:

– Печатаю я, мої сестриці-голуб’ята, «Народні оповідання» Марка Вовчка.

А до цього повідомлення додає:

– Побачите, що це за диво, що за краса нашої мови, що за слава нашому сільському людові. Всі повісті написані так, як народ розказує – видумки нема: іменно такії случаї були з народом, іменно так він живе, мучиться і серцем обертається до Бога (19/VII—1857).

У першу збірку Марковичевих оповідань увійшло всього 11 повісток: «Сестра», «Козачка», «Чужак», «Одарка», «Сон», «Панська воля» («Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше» («Отець Андрій»), «Максим Тримач», «Данило Гурч».

Оповідання, що їх надіслала Марко Вовчок до Куліша, були в сировому вигляді – без заголовків, без розділів. Куліш зредагував їх, скомпонував, підготував до друку і тільки одне оповідання «Чари» відклав надалі. «„Чар“», – написав Куліш на оригіналі, – зовсім не містити, все з дійсности, а це з фантазії: кидає тінь недовір’я на все». Згодом Куліш видрукував «Чари» в своєму альманахові р. 1859 «Хата».

У розмові з Марковичкою Куліш поясняв свій погляд.

Мовляв, він і в предисловії писав, що це факти етнографічеськи списані, то ця повість й не йде туди, а, проте, він каже, що дуже, дуже добра.

***

Літо року 1857 – червень – липень – серпень – Куліш сидів у Петербурзі.

Петербург. Літо. Вапна [Так в оригіналі. – Прим. верстальника]. З-під воріт великих петербурзьких кам’яниць вогкий, гнилий петербурзький сморід.

Як інституці, Кулішеві рідко щастило прогулятись десь на дачу, а, повернувшись годин за три-чотири додому, він уже знаходив листи, на які треба відповідати, пакети, які треба читати, книгарів, що їм треба видавати книжки, а іноді кажуть, що в його відсутність заходив такий-то в такій-то справі, і вже йому стає прикро, що його не застали вдома.

Сам! Увесь час сам, і самотнє життя його, ніби чернече.

– Я сам, вічно сам, і чернече життя починає стомлювати мене нестерпно. Нема в душі сил, щоб вічно підіймати все нові й нові праці без сердешного відживлення, без родинного животворчого елементу.

– Надто вже я подібний на архієрея і іноді радий був би змінити свою рясу на свитку селянина, та обставини примушують мене бути подвижником супроти моєї натури.

В петербурзькій літній нудьзі, перервавши листування з дружиною (Олександра Михайлівна жила в Мотронівці, взаємини її з чоловіком загострилися, між Кулішем і нею позначилася певна холодність, і вона нічого не писала до чоловіка. «Чому ти не пишеш? – запитував Куліш дружину в листі з 18/VI—1857. – Як пояснити твоє мовчання? Хоч з’ясуй мені сенс твого упертого мовчання»), Куліш розпочав жваве листування з Марковичкою та Опанасом Васильовичем з приводу першої збірки і з приводу дальшої роботи. Листування й заочне знайомство викликало в Куліша та Марковичевої бажання особистої зустрічі й особистого знайомства, що й здійснилося тоді ж, у серпні року 1857.

2

У серпні р. 1857 Куліш виїхав із Петербурга в Україну, наперед списавшись із Марковичевою й умовившись зустрітись із нею в Мотронівці Борзенського повіту, на Чернігівщині, маєткові Білозерських, де в матері жила й дружина Кулішева.

Тоді ж, у 20 числах серпня, Марковичева вдвох із малим своїм сином Богдасем виїхала через Київ та Чернігів до Борзни.

– Недалечко вже й до Куліша мені! – писала з Києва до чоловіка Марковичева. – Не журись же бо, мій друже, піжди, я напишу тобі усе чисто, то й світ тобі угору підійметься.

Дарма що Марковичева поїхала з Немирова, маючи на увазі одвідати родичів в Орлі, там спочити й полікуватись, – така була офіційна версія подорожі, – за головну мету її подорожі була зустріч із Кулішем. З Немирова до Орла вона їхала через Мотронівку.

Об одинадцятій годині 26 серпня 1857 виїхала Марко Вовчок із Чернігова і того ж дня о дев’ятій увечері була вже в Мотронівці.

– Ніжин минули, найняли собі у Жукові вольних за сім рублів. Уже затемно приїхали до Мотронівки.

– Стрів мене пан Куліш. Я його наче перше бачила, зараз і пізнала, і жінка його мене привітала хорошенько.

А тут і Василь Тарновський:

– Здорові були, землячко! – любезно привітав Марковичеву Василько, «благий юноша», «козак лейстровий», як звав його Куліш. Був цей козак лейстровий у козацькому вбранні: у синіх шароварах, в сорочці вишиваній та в чемерці. Тоді саме входило в моду носити селянське вбрання.

Познайомилася Марковичева й з усіма Кулішевими родичами, братами дружини, Білозерськими. З одним із них, Миколою Михайловичем, вона була ще раніше знайома, за тих ще часів, коли Марковичі жили в Чернігові, а Микола Михайлович був там за помічника редактора «Черниговских губернских ведомостей».

– Побачилась з Миколаєм Михайловичем та аж заплакала, так-то згадалося багацько.

Молоду авторку зустріли в Мотронівці з ентузіазмом.

– Усе-то так дивиться, наче на щось добре, на мене. А всі вже знають, що я переслала в Петербург Пантелеймону Олександровичу дещо. Все-то вже читано і перечитано.

Микола Михайлович Білозерський, що збирався тоді їхати чумакувати в Крим з чумаками, казав:

– Я, – каже Микола Білозерський, – «Сестру» читав та думаю, народна, записана від народу.

Куліш пишновеличною павою розпускав свій райдужний хвіст риторичного захопленого піднесення перед Марком Вовчком. Пишався сам зі своїх компліментів, ніби сам себе він уславляв. Був Куліш отака людина, що любив говорити широко, розлого, вишукано, з прикрасами. Милувався зі своїх слів. Любив, щоб його слухали. Кокетував…

Він справив якнайкраще враження на Марковичеву: такий милий!.. І Марковичева закидала Опанасові в одному зі своїх листів:

– Чому ж ти, чоловіче, не сказав мені, що такий він той Куліш? Чи я була дурна, що не зрозуміла, що це за душа мила.

Микола Данилович Білозерський, брат у других Кулішевої Олександри Михайлівни, приятель Гоголя, антиквар, бібліофіл, колекціонер, просив сповістити, як приїде Марковичева, і другого ж дня раненько приїхав до Мотронівки.

Причепилися з проханням до Марковички – читати. Та була Марковичева мовчазна, ніякова, легко конфузилася. І на всі умовлення: ні та й ні…

– Стали мене просити, щоб я їм читала. Ти знаєш мою істоту. Яково ж то мені було. Єй-богу, як туман пав мені на очі – не можу, та не можу.

Удень Микола Данилович запросив усіх до себе в маєток, хутір Миколаїв, на обід.

У Миколи Даниловича в маєткові було що подивитись. Бачила Марковичка тут і сорочку ту, що в ній стяли голову Кочубеєві, бачила старовинні парчеві кунтуші, бачила портрет пана Тараса і його поезію, вугіллям писану, і багато іншого рідкого та цікавого бачила.

Обід у Миколи Даниловича був знаменитий: і борщ гетьманський був, і вареники гречані були.

– Мабуть, – жартувала Марковичка, – чи й вареники не гетьманські теж, бо ми, прості люди, зроду не їли таких.

Богдась сидів поруч із матір’ю, та, як хотіли взяти від нього тарілку з борщем, то аж заплакав:

– Отеє, – каже Куліш, дивлячись на Богдася, – краще од усіх смакує, чує, що се борщ гетьманський.

Дають вареники і питають, чи добрі.

– Не знаю, – каже Богдась, – ще не знаю, дайте мені сметани.

Втішив Богдась усіх своєю мовою українською та поважністю. Ходить і говорить ніби цілий вік із панами був.

Микола Данилович, господар, цілий обід коло нього простояв, і різав, і годував його, а Богдась по обіді «спасибі» сказав і поцілував Миколу Даниловича. А що вже Микола Михайлович Білозерський утішавсь їм…

Був чотирилітній Богдась веселий, здоровенький жвавий хлопчик, червоненький на личку, свіженький, як сповнене яблучко. Ходив він у червоних штанях широких, як Чорне море, а в чоботи штани, а чоботи нові з закаблуками з червоною випусткою, – одно слово, сказано: справжній запорожець.

– Маленький Кирило Тур! – казали за обідом.

А інші:

– Маленький Черевань.

А після обіду ходив Богдась дивитися на пасіку Миколи Даниловича.

– Роздивився, Богдасю, так, щоб татові було що розказати? – питає мати хлопчика.

А він:

– Е ні, – каже. – Піду ще подивлюся, тоді вже розкажу.

Сподобався всім малий хлопчик.

Наступного дня, коли Марковичева призвичаїлась до своїх нових знайомих і до всього товариства мотронівського, після довгих і настирливих благань вона, нарешті, згодилася прочитати щось зі своїх ще не відомих рукописних оповідань.

Читала «Чумаків».

А після, вислухавши, Куліш і каже:

– Чого б то я не дав, – каже, – за ці слова «еге, каже чумак, еге». Так, – каже, – бачиш того чумака, що йому і німець приївся, і степи він бачить безкраї.

Читаючи, Марко Вовчок відчула, що «Чумаки» ще не виписані, недописані, що, «мовляв, що буде щось добре, а тепереньки ні ще, тільки догад на добре». Тому й просила Куліша заждати й не друкувати їх у тій збірці, яку на той час був друкував Куліш.

У розмові торкнулися, між іншим, також і справи про переїзд Маркевичів з Немирова до столиці. Куліш тягнув Марковичку до Петербурга переїздити, на широкі шляхи виходити. Він хотів, щоб вона коло його була, щоб він міг керувати нею, художній умілости навчати.

– Нехай поживете ще в Немирові, – раяв Куліш, – поки я заведу типографію у столиці, а цього не довго дожидати, бо я не хочу, щоб ви нужду терпіли. Якже я заведу, то тоді зараз і Опанаса Васильовича до себе перетягну, будемо печатати і іздавати і погодимось вже із ним так, щоб добре було.

Отже, Немирів кинути. І втішно було думати про широкий шлях життєвий, що стелився перед нею, і разом якось смутно ставало на серці.

– Мені й подумати невесело, що на Москву заберемось. Хіба щороку їздити в Україну будемо.

Куліш заспокоював, що все, мовляв, гаразд буде.

Перебування в Куліша було для Марковички тим приємніше, що вона тут, у Мотронівці, вперше побачила видрукувані аркуші своїх «Народних оповідань».

Чоловіка свого вона сповіщала:

– Бачила «Сестру» надруковану, ти получиш усе на тому тижневі або пізніше ще трохи, бо вишле Каменецький з Петербурга.

І в наступному листі з 1 вересня запитувала:

– Напиши, чи получив уже з Петербурга те, що тобі мусив Каменецький вислати?

І ще далі 11 вересня:

– Чи получив ти книжечку од Білозерського? Там всього одинадцять повісток, бо ту, що птиці літали, не помістили, чим мене дуже звеселили за тим, що вона з фантастичеського роду.

В середині Марка Вовчка все співало: мріяне здійснено. Таки вона авторка, письменниця, та ще й не абияка. І доля української Жорж Занд уже носилася перед її очима.

Є почуття, що їх не можна забути; до таких почуттів належить і свідомість свого визнання, своєї письменницької обраности, нових шляхів, переродження, росту.

Авторське самолюбство Марковичевої було заспокоєне:

– Поправок зовсім нема, щоб там що було вставлено, ні, тільки де, то зчеркнуто, бо, каже Куліш:

– Ви, Маріє Олександрівно, дуже сиплете богатствами – треба надалі берегти.

I ще каже:

– Це тілько ваша проба пера…

Отже, чимало він казав.

Погостювавши в Мотронівці днів зо два, на третій день Марковичева рушила далі на Борзну й Орел…

– Попрощалась з Пантелеймоном Олександровичем, і так мені сумно стало. Коли то ще побачу. І на небі ясно, й люди добрі до мене, а все-таки чогось сумно мені, що й не сказати.

Із собою повезла Марковичева портрет Куліша – «такий як живий він», «Епілог до „Чорної ради“» та 5 екземплярів «Проповідей» Гречулевича для роздачі.

Оцінюючи свою подорож, Марко Вовчок казала:

– Хоч і журила мене дорога і розлука, та все добре, що я поїхала. Якось лучче тепереньки, ясніше мені.

З Кулішем у неї зав’язуються найкращі стосунки. Як і з Немирова, так і тепер з Орла вона посилає до нього рукописи своїх нових оповідань.

Чоловікові вже з Орла пише:

– Скінчу «Гайдамаку» (здається, буде по-іншому) та й тобі перешлю одного екземпляра і Пантелеймону Олександровичу другого.

11 вересня 1857:

– Сподіваюсь у слідующу пошту тобі дещо вислати і до пана Куліша тож.

20 вересня:

– Чи одібрав уже лист од Пантелеймона Олександровича? Повістки од Каменецького?

У двадцятих числах вересня: