Текст книги "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)"

Автор книги: Віктор Домонтович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 24 страниц)

– Хто такі козаки? – казав Ревуха. – То ж вони правдиві українські бедуїни!

І серце його палало, коли в арабському бурнусі, з рушницею, прикрашеною перламутром, у супроводі козаків, перебраних, як бедуїни, він на улюбленій своїй кобилі мчав по савранській пустелі. І вночі на небі серед зірок він шукав приязного світла щасливої своєї зірки Кавкаб.

Ревуха міг пишатися з діла своїх рук. Ще ніхто з усіх послідовників Руссо не зробив нічого подібного, як оце він тут у себе в Саврані.

Одвідуючи сусідів, він ніколи не спав у покоях на приготованому для нього ліжкові. Він возив з собою намет, розбивав його на подвір’ї і в ньому спав. Він казав, що його гнітять мури будинку і він не може заснути, відчуваючи над собою тягар стелі.

Він волів жити природним життям природної людини і тому ніколи за обідом нічого не пив. Він посилався на повчальний приклад диких тварин. «Прошу вас, – казав Ревуха, – жадна дика тварина не питиме під час їжі. Лише через пару годин після їжі звірі йдуть до водопою. Араби, діти природи, роблять так само!..»

Поет, маляр, співець

Він був поет, один з видатних поетів свого часу, що зробив собі ім’я своїми збірками поезій, присвячених Сходу: «Мелодії арабські», «Мелодії грецькі». Блискучий оповідач, він з незрівняним ефектом розповідав про свої мандрівки й пригоди на Сході. Як мистець, він мав непересічні здібності маляра. Був музично обдарований, мав чудесний голос, добрий музичний слух. Одягнений у шовковий арабський бурнус, – сучасники згадують про «пунсову тоґу», – в золотому сяйві пишної своєї бороди, Емір, під акомпанемент фортеп’яно, співав, при світлі свічок, модні італійські оперові арії.

Коли італійська співачка, божественна й незрівнянна Анджеліка Каталані, тодішня оперова слава, прибула до Кам’янця і тут для неї не було партнера, Ревуха співав з нею на сцені. Славетна співачка лишилася задоволена з нього як співака й як ґалантного кавалера.

З дружиною він не жив. Про виховання дітей не дбав. У свою чергу й дружину найменше бентежили справи її чоловіка. Про якесь погодження поглядів між ними не могло бути й мови, і кожен з подружжя на свій спосіб користувався зі взаємно наданої свободи.

Ревуха був ліберал. «Злидні Неджду, – урочисто декларував він, – я ціню вище за всі розкоші дворів!» Що ж до пані графині, то Розалія Ржевуська з Любомирських була, навпаки, сувора леґітимістка. Вона була ще зовсім мала, їй було лише два роки, коли за революції її мати, разом з нею, малою дівчинкою, потрапила в Парижі до в’язниці, і тут року 1793, під час якобінського терору, графиня Любомирська, як аристократка, була страчена на гільйотині.

Ствердження аристократизму стало життєвим покликанням пані Розалії. Віддаючись геральдичним і генеалогічним студіям, вона доводила покревність родини Ржевуських-Любомирських з усіма королівськими домами Європи. У складеному нею родоводі принаявні були не тільки королівські доми Стюартів, Габсбурґів і Бурбонів, але в ньому знайшлося місце також для Шатобріана й Бальзака, зважаючи на їхню літературну славу.

До нових обріїв

Це десятиліття, роки 1820—1830, Ревуха прожив у Саврані. Лише на короткий час він виїздив звідси до Крем’янця або Львова. Він не любив міста й його кам’яниць, він любив село й степ. Спочатку він усе ще мріяв про нову подорож на Схід, але не було грошей, подорож раз у раз одкладалась, і мрія про Схід дедалі все більше втрачала яскравість своїх екзотичних барв. Поволі Ревуха вростав у ґрунт. Віяли нові вітри. Дійсність була дужча за уяву.

Репрезентативний поет свого часу, Ревуха, буваючи у Львові, охоче зустрічався з місцевими, не дуже численними письменниками. Найчастіше його можна було бачити в редакції «Rozmaitości». Одного разу він тут познайомився з Вацлавом Залеським, що звичайно підписувався «Вацлав з Олеська», молодим ентузіастом Слов’янщини й України.

Розмова між ними тривала довго, але вже з самого початку набула дражливого звороту. Молодий поет і критик ніяк не хотів визнати вищости арабських племен над слов’янськими.

Докази протистояли доказам. Співрозмовники хвилювалися. Кожен з них уже кілька разів брався за свій високий крисатий капелюх, натягав рукавички і ладен був іти геть, а тоді знов клав капелюха, стягав рукавички й лишався, щоб останнє слово виказати.

Блідий Залеський розжеврівся, густо почервонів опалений степовим сонцем Ревуха. Гучний його голос наповнив простору кімнату редакції. Він посилався на арабську поезію, на арабські казки, що з них, мовляв, постали всі інші й, особливо, на арабських коней. «Найкращі в світі коні – арабські!..»

Вацлав Залеський не погоджувався з цим. Він одсовував питання про коней убік, визнавав свою некомпетентність у цій справі, але енергійно обстоював самобутність народної поезії. Він посилався на українські пісні народні, що їх він збирав, записував, готував збірку до видання, наслідував їх у власних творах.

Але, коли на доказ своїх слів він спробував заспівати пісню, що він її уважав за найкращу, Ревуха не витримав, розлютувався, перервав його, вибухнув гнівом. Був поза собою від обурення, наговорив молодикові прикрих слів, сказав: «Пан і найменшого зрозуміння не має до пісні людової. Таке співати – лише нівечити добро людське». Він схопив свого співрозмовника за борт сурдута і одштовхнув його. «Соромно, пане! Ось як треба співати пісні; їх треба співати, як мої козаки співають, як я співаю!»

І Ревуха співав. А коли він скінчив і всі йому заплескали, він примирливо сказав: «То ще не найкраща пісня. Є кращі пісні українські. Чи ж, панство, приміром, чули колись такої?»

Було вже пізно, розходились. Ревуха на прощання сказав: «Нема на світі пісні кращої за українську!» Сказав, спинився, зважив сказане й розсміявся приязно до Залеського: «Пане, ти переміг, Ґалілеянине!..»

Вони розлучились, як друзі, обнялись, розцілувались, були вже на «ти». Залеський, обіймаючи, прошепотів на вухо: «Який же ти, пане, араб! Пан є не араб, а правдивий козак! І на серці у пана лежить не Арабія, а Україна!»

Певне, що було саме так. Українська пісня народна супроводила все життя Ревухи, починаючи од колиски, з малих літ. Під час мандрівок у пустелі зі своїми козаками співав Ревуха в гурті українських пісень.

У Кам’янці Ревуха пізнав Тимка Падуру, сина брацлавського коморника, що в Іллінцях, разом із Северином Ґощинським, ходив до парафіяльної школи, а потім учився спочатку у базиліян у Вінниці, а тоді в Кам’янецькому ліцеї. Він був полум’яний прихильник Байрона й Осіана й писав українські поезії. Це був той, що повинен був прийти і який прийшов: апостол Йоан нової релігії! У Ревухи зав’язалася з ним якнайближча дружба. Він запропонував йому переїхати до Саврані і, не слухаючи відмовлень, домігся, що Падура назавжди оселився у нього в маєтку.

Правітчизна поезії – Україна

Колись в Алеппо у свому пишному палаці «Ґюлістан» Ревуха мріяв створити гурт поетів і реформувати арабську поезію, тепер у Саврані з тим більшим запалом він узявся за реформу модерної поезії. Ідеї носяться в повітрі. Кілька років згодом, року 1823 в передмові до збірки поезій «До читача про критиків і рецензентів варшавських» Адам Міцкєвич, литвин з походження, дав вислів цим думкам свого часу, які однаково належали як іншим, так і йому. Вказуючи на Ґете, Мура й Байрона, посилаючись на Шлеґеля, Тіка й Ґізо, він вказував на народні пісні і казки як на джерело поезії. Інші шукали народної поезії в Шотландії; Адам Міцкєвич твердив, що він знайшов нову й іншу Шотландію. Але цю країну правітчизняної поезії він не знайшов серед поляків, бо ті втратили наївність первісної поезії, а в русинів, що лише вони мають невичерпане джерело народної поезії.

Поезія є пісня. Ідея народного поета, що творить за народом і для народу, ставала ідеєю і чином часу. Справжній поет є лише народ. Лише народна пісня є правдиве джерело поезії. Одні шукали правітчизняної поезії, пранароду як носія прапоезії на Сході; інші, за Осіаном і Вальтером Скоттом, у Шотландії, а ці – Адам Міцкєвич, Богдан Залеський, Тимко Падура, Северин Ґощинський, Ревуха, Одинець – в Україні. В центрі всього була правітчизняна українська пісня й Україна як правітчизна поезії.

Ревуха поринув в ідейну атмосферу молодої ґенерації 20-х років. Він був старший серед них, і він виступав як лідер, метр, авторитет, організатор. Колишній ентузіаст Арабії зробився ентузіастом України. Саврань зробилася центром нового українського руху. Ревуха заклав український народний хор, заснував музичну капелу торбаністів-бандуристів, що її очолив славетний Григор Відорт (1764—1831). Тимко Падура складав пісні-поезії народною мовою, «українські думки», Відорт їх клав на ноти, і вони поширювалися серед селян і дрібної шляхти, оберталися в народні пісні.

Тепер Ревуха кинув кожну іншу мову, французьку, польську, арабську, задля народної української – рідної мови рідного народу – і розмовляв тільки по-українськи. Він був послідовний. Він ішов до кінця. Листи, адресовані до нього як до графа, він одсилав непрочитаними й на конверті писав: «Туткі в Савраню немає графів Ревуських. Є тільки отаман Ревуха, Золотая борода, а по-арабськи Тадж-ель-Фаґер. Графів шукай у Чуднові на Погребищах!»

Невільник знаку

Імпозантний мужчина, людина виключної фізичної сили, осяяний золотом бороди, в екзотичному убранні арабського еміра, Ревуха справляв непереможне враження на жінок надзвичайністю своїх уподобань, таємничістю, що огортала його постать, – «невільник знаку», як він називав себе. У нього закохалася була одна графиня, поспішивши розвестися зі своїм чоловіком задля нього, хоч у цьому й не було ніякої потреби.

Так було в період його арабських захоплень. Змінилися часи. Урвався його роман з графинею. Цю екзальтовану даму він покинув задля любови до простої селянської дівчини з Костянтинівських дібр. Він побудував для неї хату, звичайну селянську хату, з глиняною долівкою, щоб його Оксана могла в суботу під неділю підмазувати долівку, як це вона звикла робити у себе вдома в батьків. Тепер він уже не співав італійських оперових арій під акомпанемент фортеп’яно, але, граючи на бандуру, співав українських народних пісень. Замість «Грецьких і арабських мелодій» написав поему «Оксана», навіяну його пізнім і останнім коханням до сільської дівчини.

Оксана була тією жінкою, що ціле життя своє він мріяв про неї. Досконало зналася на конях. Убрана по-чоловічому, завжди з ним їздила верхи. Мала міцну руку. Її ніщо не могло настрашити. Приборкувала диких коней.

Загинула вона на його очах. Вона скочила на дикого огира, вп’ялась у його гриву, понеслась… У божевільному шалі, скаженіючи, кінь нісся, змагаючись із дівчиною. З криком, як вихор, пронеслась вона повз Ревуху. В її очах не було ні одчаю, ні страху. Почуття якоїсь безмежної волі, останнього звільнення, радість несказанного захвату. І це був кінець!

Вітер співав у степу. Пахло материнкою і гірким полином. Глухо падала земля на труну, в темне провалля ями.

Панство проти Ревухи

Що більше сходився Ревуха з простим людом селянським, то більше обурювалось, повставало проти нього панство. Зростала взаємна лють. Заглиблювалась прірва, якої вже було не перейти. Пани здвигали плечима: «Пан змужичів!» Шкодували: «Такий ще молодий і повний сил, і так здичавіти й здивачіти!..» Робили йому тисячі дрібних і поважних прикростей. Підбивали дружину, бо, мовляв, Ревуха «ганьбить своє шляхетне ім’я». Натиснули ще з іншого боку. Ревуха боргував великі суми грошей, і, на бажання його вірителів, його маєтності віддані були під примусовий заряд. Од Ревухи одібрали управління маєтками.

Зі стоїчним спокоєм зносив Ревуха всі завдані йому прикрості.

Але коли ніщо не помогло, панство вдалося до російської адміністрації. Почало діяти через Варшаву, Намісництво. Вказували на небезпеку популярности Ревухи серед селянства. До чого це могло призвести? Чи не мріє він про гетьманство? Ославили його в урядових колах як небезпечного карбонарія. Не маючи інших доказів і інших аргументів, вказували на заборонену для дворянства бороду, яку він носить. І це подіяло більше, ніж щось інше. Справою з бородою зацікавилися.

За деякий час прийшов з Петербурга указ, височайший рескрипт на ім’я Ревухи за власноручним підписом імператора Миколи І. Ревусі наказано було зголити бороду. Ревуха сприйняв цей наказ дуже гостро й боляче. Він зголив крамольну бороду, але, зголивши бороду, він скинув з себе бурнус і почав носити селянську свиту. Тепер він з іще більшим викликом демонстрував своє українство й мужицтво.

Хтозна, чи справді не ховалося щось за всім цим?.. І не тільки те, що Ревуха зрікся свого графського титулу, звав себе отаманом, носив звичайну селянську свитку, зійшовся з простою селянською дівчиною, жив не в палаті, а в хаті з мазаною долівкою, грав на бандуру, співав хлопських пісень, – але й щось інше, дальше, таємничіше, далекосяжніше?.. Чи не називав він себе «Невільником знаку?».

І коли в Польщі вибухнуло повстання, Ревуха не лишився осторонь. У селянському строї він виступив на чолі своїх козаків. Чи не сподівався він, що за Польщею повстане й Україна, саме хлопська Україна? Чи не повірив він у свою популярність серед простого люду селянського, у своє покликання отамана Ревухи, золотої бороди, сина останнього коронного гетьмана польного?

Останнього разу його бачили в битві під Дашевим 14 травня 1831 року, коли російські війська під командою генерала Рота прочісували ліс, де заховалися повстанці. По битві він таємниче зник. У кожному разі, тіла його ніде в лісі не знайшли. Тільки кінь другого дня без сідла й без кульбаки примчав на дідинець Савранського палацу.

Таємниче зникнення Ревухи наробило великого розгомону, породило багато леґенд. Казали, що він не був забитий у бою, а його забили люди, які потайки переводили його через австрійський кордон до Галичини, побачивши, що в нього з собою великі гроші. Про це говорилося багато в цих околицях, називали село й людей, які брали безпосередню участь у цій події, показували навіть місце, куди кинено труп забитого Ревухи в воду, як Збруч впадає до Дністра. Це все скидалося на романтичне оповідання з Меріме про Корсику й контрабандистів, але це не могло наситити людської фантазії. І серед людей загибель Ревухи обернулася темою баладної пісні про козака, що забиває Ревуху, який забрав йому коханку. І це ще було не все! Не бракувало запевнень, що Ревуха щасливо перейшов кордон, дістався на Схід і там багато років прожив серед улюблених арабів. І справді, популярність Золотобородого еміра була така велика на Сході, що згодом знайшлися самозванці, які видавали себе за «Вінчаного славою еміра Тадж-ель-Фаґера!..». Хай знайде спокій його душа!..

Самотній мандрівник простує по самотній дорозі. Вінсент Ван Ґоґ (1853—1890). Біографічна новела

I

Бідна країна. Болотяна низина. Пустоші, порослі чагарником. Кривий сосняк.

У нерухомій воді дренажних канав відбивається туманна слизота неба. Прямі лінії каналів чітко, як графічна схема кресленика, прорізають низьку площину болотяної країни. Темніє худорлявий сосняк. За сірою дощовою сіткою чорними велетнями підносяться лискучі вежі млинів з кістяками крил, простертими в знебарвлену каламуть простору.

Рудаві плями корів полум’яніють на тлі зеленої міді лук. В невеличких садах, стиснених каменем стін, на масних грядках угноєної землі пишаються в своїй урочистій вроді дбайливо плекані тюльпани з їхніми холодними й чистими барвами.

Його превелебність домінус Теодорус Ван Ґоґ, протестантський пастор в Ґроот-Зіндерті, невеличкому селі Брабанту на самій межі бельгійського кордону, зберігає завжди в своєму поводженні з парафіянами поважний вигляд. Сповнений самовизнання, свідомий своєї священицької гідности, він тримається дуже респектабельно й імпозантно. Довгий чорний сурдут, застебнутий на темні ґудзики, білий комірець, круглий капелюх!.. Але – що робити? – він майже зовсім позбавлений проповідницького дару, з нього жаден промовець, і тому ціле життя своє він лишатиметься пастором у маленьких і бідних сільських парафіях.

Родині, що з року в рік зростає, доводиться жити на дуже скромні достатки, завжди відчуваючи тиск матеріальної скрути. Нічого зайвого. Жадних легких витрат. Кожен гріш на суворому обліку. Усе стиснено. І все ж таки дім ведеться з великою упорядкованістю, в наполегливих зусиллях, майже з екзальтованою ретельністю. Чистота, що викликає подив. Блиск ладу. Нестатки, що стверджують себе як добробут.

З шістьох дітей сільського пастора Вінсент найстарший. Уже з дитинства він виявляє важку вдачу. Він дикий і замкнений, нерадісний, сутінковий. Поглинений собою, він тримається осторонь од інших дітей. Він не галасує. На самоті блукає по полях. Довгі години мовчки простоює на березі річки або каналу, роздивляючись, як пралі перуть білизну. Від річки він іде на село, щоб з такою мовчазною зосередженістю спостерігати роботу ткачів.

Широкі штанці залатані на колінцях. З розрізу ззаду трикутником стирчить край сорочки. На ногах у нього червоні вовняні панчохи й дерев’яні черевики. Вони великі, важкі й незграбні, ці черевики, але в них всередині можна видовбати діру, встромити перо або вітрильце й пускати, замість кораблика, на чорній воді дренажної канави. Вінсент часто робив так, хоч це й було йому суворо заборонено.

Стукочучи своїми дерев’яними черевиками по камінню бруківки, він біг до матері, яка сиділа на стільці перед входом до дому, й, тулячись до колін, задивлявся, як швидко миготіли в її руках металеві спиці і химерні взори брабантського мережива білими струмками піни збігали вниз по вбранню з її терплячих, теплих і лагідних рук.

Він досягає 16 років, не виявивши ні виняткових здібностей, ні особливих нахилів. Час знайти для нього якусь професію!.. Один з його дядьків домігся великих успіхів у торгівлі картинами. Перепродавши своє комерційне підприємство, картинну галерею, засновану ним в Ля-Е [Гаазі], відомій паризькій фірмі «Гупіль», він живе відтоді як рантьє у власному маєткові. Багата й незалежна людина, він має багато грошей, власний дім, коні, карету.

Чи не годилося, щоб і Вінсент пішов тим самим шляхом, що й його дядько, присвятив себе торгівлі картинами? Що кращого можуть залагодити батьки для свого сина за цієї ери, яка на пишному фасаді свого часу золотими літерами пише сакральні слова: «комерція й індустрія»?

Пан Терстееґ, директор філіалу в Ля-Е, згоджується прийняти Вінсента продавцем.

В межах вузького родинного кола відбулося скромне свято. Гості вітали Вінсента. Він сидів за столом разом з дорослими в новому вбранні, що ще зберігало пах кравецької майстерні, напружений і розгублений.

Дядько поцілував Вінсента в чоло й сказав:

– Тепер, юначе, для тебе принаймні забезпечений шматок хліба, здобутий власною твоєю працею. Тепер ти зможеш сам прогодувати себе. Ти повинен почувати себе щасливим, чи ж не так?

– Так, я щасливий! – безпомічно прошепотів зніяковілий юнак.

На службі в фірми «Гупіль» Вінсент виявив себе як добрий продавець, сумлінний у виконанні своїх обов’язків. Пан Терстееґ хвалив його: кмітливий, точний, ревний. Протягом кількох років він здобувається на те, що починає одержувати 50 франків на місяць.

Але щасливий від того він не став. Ля-Е, Брюссель, Лондон, Париж! Фірма «Гупіль», поважна фірма з великим торговельним обігом, має скрізь свої філіали. Змінювались міста, змінювались директори, змінювались філіали, доля Вінсента від того не змінювалась. Директори філіалів могли бути суворі, педантичні, в’їдливі, або, навпаки, м’які, ласкаві й поблажливі, Вінсент лишався той самий. Він не уявляв собі, щоб щось могло бути інакше. Він корився, бо все було так, як було. Він бачив світ таким, яким визначили його йому батьки на пораду дядька.

З дня в день Вінсент лишався прикутий до прилавка. З ранку до пізнього вечора він був на ногах. Він міг почувати себе стомленим, знемогти, тремтіти від люті, зненавидіти себе й цілий світ. Сповнений внутрішньої тривоги й невгамовної нудьги, він міг вищати, як заблуканий пес, у глухій самоті своєї комірки під дахом, куди його загнали, щоб він мав лігво, куток, де спати, але що з того?

Його муштрували. Од нього вимагали, щоб він був люб’язний, послужливий, постійно привітний до всіх і кожного. Він не належав собі. Він не уявляв собі, що він міг би бути собою. Бути собою – що це значило? Цього він не знав і найменше. В спазмі примушеної усмішки, в машкарі зобов’язаної приязні, новітня «людина, що сміється», продавець у крамниці, він був жертвою модерних компрачикосів.

Іноді він не витримував. Відчуваючи себе нездібним зносити далі тягар, накладений на нього, надмірність знущання, він тікав. Він тікав до батькового дому – останнє його пристановище протягом цілого його життя.

Деякий час він перебував дома. Тоді, піддаючись умовлянням родини, він знов повертався до збриднілої праці і знов кидав. Задля чого повертався і задля чого кидав? Цього він ще не знає.

Він не певний себе. Він ще не знає, де, як і в чому мусить ствердити себе.

Йому 20 років. З Брюсселя його переводять до Лондона, і це означає для нього велике підвищення. Він дуже гордий з того. На нього вважають, з ним рахуються! В ієрархії службовців фірми «Гупіль» він уже не ніщо, а щось! У нього прокидається віра, що, може, справді праця в фірми «Гупіль», торгівля картинами, то й є правдиве його життєве покликання.

У нього є перспективи. Торгувати картинами, стати заможним буржуа, комерсантом, з продавця в фірми «Гупіль» засновником власного підприємства, – чому ні? Він фантазує. Він матиме лаковану карету, елегантнішу за дядькову, коней – справжніх арабських, дім – кращий і більший, ніж той, що його має дядько в своєму маєткові.

Він мусить одягнутись, як справжній комерсант. Він купує собі високого круглого капелюха, якого носять ділові люди з Сіті, золотого годинника, модні рукавиці кричущого цитринового кольору.

Годі тулитися по убогих комірках під дахом. Він винаймає собі кімнату з блакитними шпалерами й зеленим бордюром. На стінах кімнати він вішає Гравюру з «Анґелюса» Мілле, малюнки Мейсоньє, картину Еміля Бретона.

– Життя чудесне і багате!.. Це твій дар, о великий Боже!.. – пише він у листі до свого молодшого брата Тео, з яким він відтоді починає стале листування.

Блакитна кімната, блакитні мрії, блакитний світ. Вінсентові здається, що він домігся того, чого повинен був прагнути. Він виправдовує сподівання батьків. Так, він стане зовсім такий самий, як і його дядько.

Певне, що йому для повноти здійснення добробуту й достатку годилося б одружитись. До одруженого молодого чоловіка зовсім інше ставлення, ніж до якого-небудь парубка. Це надає людині поважности, певности, солідности.

Блакитна кімната, золотий годинник, лискучий циліндер з твердими крисами, цитринові рукавички, прогулянка в неділю по обіді під руку з молодою й гарною дружиною по алеях парку. Мереживом габована блакитна парасолька кладе м’який відблиск на юне обличчя жінки, в яку він ніжно й віддано закоханий.

Він не шукає надто довго, він не чекає на яку-небудь особливу нагоду. Свій вибір він спиняє на панночці Урсулі Лоєр, доньці своєї мешканевої господині, репрезентативної дами, яка здає кімнати для клерків і, окрім того, утримує ясла для немовлят при «Домі для підкидьків».

Дівчина на перших порах охоче йде назустріч Вінсентові й охоче відповідає на його залицяння. Зустрічі на східцях. Задута свічка й раптова пітьма в коридорі. Шепотіння в кутку. Пристрасні клятви. Смішки. «Ха-ха-ха! Хі-хі-хі!» Їй подобається гра в кохання.

Дівчина не відмовляється бавитися в кохання, і у Вінсента витворюється ілюзія, що вона так само залюблена в нього, як і він в неї. Він п’яніє від любови, мліє, втрачає притомність, не володіє собою.

В циліндрі, сурдуті, хрещатих ясних панталонах, з золотим годинником у строкатій камізельці, тримаючи в руці рукавиці, Вінсент урочисто освідчується. Але Урсула рішуче одкидає зроблену їй пропозицію. Вийти за нього заміж?.. Вона не має жадного наміру зробити це. Вона шукає першого-ліпшого приводу, щоб відмовити. Вона каже Вінсентові, що вона вже заручена і в неї є наречений.

Відмовлення вразило Вінсента. Воно потрясло його. Спопелило, як удар блискавки. Але він ще не втрачає надії. Він продовжує благати дівчину. Він сподівається переконати її, зламати її опір. Він благає, лютіє, плаче. Між ним і нею доходить до несамовитих, страшних, катастрофічних сцен.

Дівчина уперта.

– Ні, ні, ні! – вона тупає черевиком і, грюкнувши дверима, зникає за порогом своєї кімнати.

В одчаї, потрясений, Вінсент кидає Лондон і їде до батьків.

Додому він приїхав чорний, як земля. Він похмурий і роздратований, як ще ніколи. При найменшому приводі й без жадного приводу він спалахує нестримним гнівом. Він замикається в своїй кімнаті, майже не виходить з хати, майже не доторкається їжі й лише безмежно багато, без перерви, курить.

Людина – міра всіх речей. Але коли речі переступають всяку межу людської міри? Коли нелюдський, безмірний біль пронизує людину? Коли в людині не лишилося вже нічого людського, нічого за людською мірою, що тоді? Як тоді?

Можливо, нам нелегко сприйняти його почуття, зрозуміти його переживання в цей період! Невдале освідчення в коханні, розбите серце в двадцять років? Але який молодик не переживав цього, у кого вже тричі не бувало розбите серце в цьому віці?

Так є, звичайно, але так не є з ним. Він людина суцільної натури. Вінсент Ван Ґоґ людина крайніх становищ. Він людина кінцевих, безкомпромісових ситуацій. Він знає лише «або-або», ніколи «і-і». Він не шукає узгоджень. Він не залагоджує, а розсікає, розрубує. Хоча б це було власне його серце, власне його тіло, власне життя.

Любовна поразка приходить для нього, як суцільна катастрофа. Він переживає кризу. Зі своїх життєвих рахунків він скреслює все те, чим він жив досі, він перекреслює все своє попереднє життя. Він більше ніколи не мріятиме ні про лаковану карету, ані про свій дім, про те, щоб стати добрим буржуа, торгувати картинами або полотном чи рибою, бути таким, як його дядько. Більше ніколи в житті він не носитиме лискованого циліндру.

Разом з поразкою в любові в ньому прокидається огида до дальшої праці, нехіть до торгівлі, служби, професії продавця. Витворюється своєрідний психологічний поріг, через який він ніколи не зможе переступити. Виростає стіна, в якій він не знайде жадного проходу. Минуле затемрюється.

Ворожий до минулого, гидуючи з сучасного, окрадений щодо майбутнього, він живе без споминів, але й без надій. Індивідуальна воля губить свій розум супроти становища, в якому він опинився. Він ніколи не переборе того, що сталося. Він житиме під примусом, без можливости вільного рішення або вибору.

Перша поразка в любові вичерпала його назавжди, позбавила сил для відродження. Вона визначила для нього весь дальший тип його любови. Відтоді любити означатиме для нього лише одне: зазнавати поразки. Усі дальші його кохання стануть досвідами любовних поразок. Любити це й значить: бути нещасливим.

Бувають люди остаточних потрясінь, він належить до їх числа. Він примушений почати своє життя знову. Вмерти й народитися вдруге.

З Лондона від директора тамтешнього філіалу, Вінсентового шефа, приходить лист. Шеф викликає його повернутись, але батьки вагаються. Вони не наважуються відпустити Вінсента самого. До Лондона він їде з сестрою, давши обіцянку, що він не робитиме ніяких спроб побачитися з Урсулою.

Але що таке слова, що таке обіцянки й запевнення супроти любови, яка поглинула його цілком?

Свою подорож до Лондона, перебування в Англії він використовує, щоб зустрітися з дівчиною, яку він кохає. Він її бачить. Він говорить з нею. Але все ні до чого.

Урсула знає лише одну відповідь:

– Даремно настоювати!.. Покиньте!..

Покинути?.. Якби це було можливо!..

В родині відчувають щирий жаль до нещасливого юнака. Батьки хотіли б допомогти юнакові. Чи не слід було вирвати Вінсента з Лондона?.. Заходами дядька Вінсента в жовтні 1875 року переводять у Париж до централі.

Батьки сподіваються, що зміна місця й обстанови, службове підвищення принесуть Вінсентові користь. Мавши добру посаду, поглинений новими враженнями, можливо, він забуде про Урсулу. Любовний сум мине, і він знов поверне собі внутрішню рівновагу.

Поверне рівновагу? Забуде про дівчину? Уже наприкінці другого місяця, в грудні, він не витримує. Буря його несе. Він виривається з Парижа, їде ще раз до Лондона, щоб ще раз зробити спробу. Однак Урсула категорично відмовляється бачитися й говорити з ним.

Нещасний юнак повертається до Парижа розгублений, прибитий, в цілковитому одчаї. Щось тріснуло в ньому, щось всередині урвалося. Він остаточно вибитий з колії.

Він живе, агонізуючи. Не живе, а животіє. Знемагає. До праці він цілковито нездібний. Як службовець, він стає зовсім неможливий. Він не відчуває найменшого інтересу ні до праці, ні до Парижа. Дуже часто він зовсім не приходить на роботу або, з’явившись на мить, зникає без сліду.

Він живе, немов очманілий, в безбарвних присмерках, відсутній, сповнений глибокого суму. Єдине, на що він ще здібний, це блукати по Лувру. Він переходить по залах, з зали до зали, від картини до картини. Але й це не може розважити його, не приносить йому ні відради, ані втіхи.

На запитання батьків централя відповідає:

– Вінсент не надається бути продавцем!

Перед Різдвом, не питаючи дозволу, не беручи відпустки, він їде додому й лишається до січня.

Коли на початку січня 1876 р. він повернеться до Парижа, фірма «Гупіль» (тепер «Буссо й Палядан») скористається з цієї нагоди, щоб відмовитися від його послуг.

Між паном Буссо й Вінсентом відбувається розмова.

– Чи можу я гадати, що я лишатимусь на роботі цей рік? – запитав Вінсент пана Буссо при зустрічі.

Але Буссо заявив йому:

– З першого квітня ви можете вважати себе вільним. Будьте вдячні за те, чого ви мали змогу навчитися в нашій фірмі.

Вінсент не перепрошує.

Прийшла весна, березень. М’який вітер приносив солоний пах моря. Промені сонця ніжною долонею жінки пестили йому обличчя. Синява димка затягала далечінь Сени. Кам’яні мости, втрачаючи свій тягар, тремтіли в коливаннях блакитного світла.

Вінсент нездібний витримати свій одчай і свою нудьгу. Нікого не попередивши, нічого не сказавши, він раптом виїздить до Голландії. Щось всередині штовхає його прийняти рішення, й воно остаточне.

Вдома він каже:

– З мене жаден крамар!

У нього погляд затравленого звіра. Ґрунт вислизає з-під його ніг.

Батьки прикро вражені, але їм здається, що не все ще загублено. Вони сподіваються, що їм пощастить переконати Вінсента й перепросити фірму за необачний вчинок неврівноваженого юнака. Але централя категорично відмовляється тримати Вінсента у себе на службі, навіть коли дядько клопотатиметься за свого небожа. Вони пишуть найчемніші листи, але… Усе лишається без змін.