Текст книги "Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)"

Автор книги: Віктор Домонтович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 24 страниц)

Є різні жінки: деякі, побачивши розхолодження, змагаються, протестують, сперечаються; деякі шукають інших зв’язків і нового почуття, деякі мовчки примушують себе звикнути до становища нелюбої жінки, – Олександра Михайлівна належала до числа останніх… Що виразніше рік у рік позначалася ця відчуженість, то з більшою покорою приймала її Олександра Михайлівна.

Вона не протестувала. Вона мовчки ховала в середині себе свій біль, свої страждання, свою непотрібність, свою загнаність у господарчі дрібниці, злиденні кухонні суперечки. Вона змагалась сама з собою. Вона намагалась прийняти свою долю нелюбої жінки, нічого не бачити, не чути, не помічати, бути глухою й сліпою до всього, на всю жовчну роздратованість чоловіка відповідати м’яко й покірно. У своїх родинних взаєминах, загострених, двозначних і хистких, вона культивувала смирність. Її не люблять, хай так, – вона на холодну нелюбовність відповість любов’ю. Ніщо не може змінитися в світі, коли її кохання лишиться незмінним.

Вона перемагала себе. Примушувала себе. Приймала в свідомості свою долю, але підсвідомо, заховано, мовчки, всупереч самій собі заперечувала, протестувала, пручалась. Прийнятий біль проявлявся в хоробі й через хоробу.

Олександра Михайлівна захворіла.

Слабування, що почалося взимку року 1854—55 і особливо наступного року 1855—56, коли Куліші жили в Києві, згодом набуло хронічного характеру.

– Дружині моїй все гірше, – писав Куліш до Тарновського 15 грудня 1855.

– Саша дуже хвора, – повідомляв Куліш Мик. Дан. Білозерського 27 січня р. 1856. – Не встає з ліжка, нічого не їсть і спить мало від різних болів. Коло неї ходить найкращий медик у Києві Мерінг. Сашина хороба – розплата за багато горя, що вона зазнала в житті. Лікар каже за нерви, що досі є «камень преткновения» для людського розуму.

Нервова хороба Олександри Михайлівни доходила до найвищого ступеня, межуючи з божевіллям. В хоробі своїй вона перекидала столи, вибігала взимку роздягнена на вулицю й бігла світ за очі.

– Зі мною, – писав тоді ж таки 15 грудня Куліш під враженням тяжкої жіночої хороби, – такий жах робиться, що можу захворіти або ж збожеволіти.

Мерінг допоміг Олександрі Михайлівні, але не вилікував, і наприкінці року 1856 в Петербурзі вона захворіла знов. 25 грудня 1856 р. Куліш писав до Плетньова:

– Моя Олександра все гірше і гірше. Життя знищило її, зберігши мене. Я, слава Богу, цілком здужаю й працюю дуже багато, не втомлюючись. Коли в мене й є щось хворе, так це серце. В ньому стільки перегорнулося різних почуттів, що я дивуюсь, як ще воно існує.

Хороба Олександри Михайлівни була оберненою стороною її родинного розходження. Байдуже ставлення чоловіка викликало в Олександрі Михайлівні почуття непотрібности.

– Я не потрібна нікому! – казала Олександра Михайлівна.

Вона відчувала всю тяготу родинних взаємин і скаржилася:

– Важко бути тягарем!

Вона захворіла, коли побачила, що любов зникла, що на неї Пантелеймон Олександрович перестав звертати будь-яку увагу, перестав нею цікавитися, почав уникати її товариства і призвичаївся обходитись без неї якнайкраще.

– Я не знаю, як я не збожеволіла! – казала вона, описуючи своє тодішнє становище й свої взаємини з чоловіком. – Та краще бути божевільною, як уявляти весь тягар своїх взаємин.

Року 1856 ця родинна розколина Кулішева вже набула досить реальних контурів. У Куліша виразно оформилася думка, що йому потрібна не така жінка, як Олександра Михайлівна, доброчинна дружина й дбайлива господиня, але, кінець кінцем, надто вже дріб’язкова й нецікава. Ця «пекущаяся о многом» Марта, малописьменна й малоосвічена, викликала в ньому нудьгу. Попільна й байдужа, безрадісна втома отруїла їхні спільні дні, слова, зустрічі, колишню любов, ніжність, бажання.

Він почав мріяти про «іншу», про «Марію», про живе кохання, відживлене почуття, що надихнуло б його, освіжило, подвигнуло б на нові праці і розкрило б перед ним нові обрії. Він говорив про ненасичену згагу кохання, про своє переповнене серце, про «жажду душі своєї любить те, що справді єсть високе і вдохновительне на світі».

Із хронологічного збігу цих двох подій: знайомства з Олександрою Милорадовичівною і розхолодженням з Ганною Барвінок – Ол. Дорошкевич хоче зробити той висновок, що між цими подіями є певний логічний зв’язок. Чи обережніше: Олександра Григорівна, – зазначає Дорошкевич, – могла оформити те розходження між Кулішами, яке почалося раніше, але тяглося з певними перервами аж до початку 60-х років.

Може, краще буде висловитись ще обережніше: калюжинська панночка оформила не розходження між Кулішами, а лише конкретизувала Кулішеве шукання «Марії», протиставленої прозаїчній «Марті». Захопившись Милорадовичівною, Куліш не мав жодного наміру розходитися з Олександрою Михайлівною. Він мріяв про «Марію», але хотів зберегти для себе й «Марту», – сполучити двох!

На питання: «Чи можна кохати двох?» він давав позитивну відповідь. Отже, ініціативу в розходженні брала на себе Олександра Михайлівна.

Прийнятий приголомшений, в душевне підпілля загнаний, покірний гіркий біль довів її до того, що розлучитись, роз’їхатись стало за єдиний вихід із цього становища. І в січні року 1857 вони роз’їхались.

Куліш лишився в Петербурзі, а Олександра Михайлівна поїхала в Україну, щоб оселитись на Батьківщині в Мотронівці. Від’їзд Олександри Михайлівни в Україну в січні року 1857, буцімто через хоробу, це була власне розлука, що її неминучу потребу відчували надто виразно й чоловік, і жінка. Від’їжджаючи в Україну, Олександра Михайлівна кидала свого чоловіка, рвала з ним.

У своєму «Щоденникові» Віра Аксакова змалювала враження від Олександри Михайлівни, коли та, проїздом в Україну, в січні року 1857, спинилась на декілька днів у Москві і була з візитою в родині С. Т. Аксакова.

Своєю щирістю й самовідданістю Олександра Михайлівна справила якнайкраще враження на Віру Аксакову. Дивувало тільки чудне ставлення Куліша до своєї дружини, його попередження, пробачення, нарікання, думки про неї.

Віра Сергіївна відразу схопила справжню суть неналагоджених і загострених родинних взаємин Кулішів: зневажливу холодність Пантелеймона Олександровича й покірну відокремленість Кулішевої, що проростала в нервову хоробу. Аксакова не може втриматись, щоб не сказати про Куліша: «чудна людина».

12 січня 1857 В. Аксакова з Москви писала до своєї сестри в других М. Г. Карташевської:

– Субота 12 січня 1857. На цьому тижні з’явився цілком несподівано Куліш, другого дня привіз до нас свою дружину, про яку так багато попереджав, кажучи, що вона не одержала особливої освіти і т.і. І взагалі так дивно висловлювався, що примушував нас не знать що гадати. Чудна людина! І що ж? Його дружина – це надзвичайно мила, простодушна жінка, прекрасний тип української жінки, що повна некорисливої любови, відданости й саможертви і доходить навіть до самоприниження. Приміром, вона тепер їде в Україну тільки через те, що боїться зв’язати чоловіка своєю хоробою, наважується розлучитись із ним, не поїде навіть, може, за кордон [Куліш збирався тоді їхати за кордон], боячись, що заважатиме йому там милуватися з усього, що він міг би. Розуміється, почасти це дійшло до хоробливих розмірів, ця боязкість бути тягарем для будь-кого в своїй хоробі, але це зрозуміло. У неї дуже попсовані нерви і вдача її надто вразлива, – вона живо відчуває все поетичне, мистецьке (як і весь народ), а тепер вона навіть не здібна спокійно радіти з чогось у цьому роді.

Розділ II. Леся Милорадовичівна

1

4 вересня 1856 Куліш із хутора Баївщини написав першого листа до Олександри Милорадовичівни, додержаного в стилі чемно-офіційного церемонного звернення: «Вельможна панно».

Але вже й тут звучить лірична нотка: «За ваші пісні інший чоловік віддав би, може, й душу», – натяк на визнання й разом з тим вказівка на джерело, з якого виник перший прояв почуття.

«Вельможна панно Олександре Григорійовно!

За Ваші пісні інший чоловік оддав би, може, й душу. Не дивуйтесь же, що я з великою радістю довідався од Вас, що Вам буде непротивна моя послуга книжками. На сей раз посилаю Вам тільки два романи Вальтера Скотта та комедії Мольєра, бо в хуторі в мене не знайшлось по Вас нічого більше. З Києва пришлю Вам іще дещо, а з Московської землі знов дещо пришлю.

Прошу ж Вас, ясна панно, прийнять од мене сі подарунки, як пучок квіток левадних; бо, далебі, не маю в себе такої дорогої вещі, котору смів би я рівноважити із Вашими піснями.

Щирою душею прихильний і до послуг готовий П. Куліш.

1856 вересня 4, хутір Баївщина»

Цього листа він писав під свіжими чарами Лесиного голосу, гарної її вроди, любої її розмови.

Ще бриніли йому в пам’яті звуки її співів, ще бачив він струнку поставу, ніжний овал обличчя, легку рожевість щік, милу радісність, блискучі очі.

– Великої праці мені стояв маленький листок до Вас із Черкас, – згадував згодом Куліш.

На цілий довгий і складний роман могло вистачити одного маленького рядка: «За ваші пісні інший чоловік віддав би, може, й душу!..» Усі ускладненості романічних ситуацій переховувались, як у зерні, в цій короткій фразі.

Ніщо не може так зближати, як спів, як гнучкий і міцний голос, що просякає в середину людини, що створює ілюзію, ніби співати й чути то є одне, ніби між співачкою й слухачем зникає відмежованість простороні, зникає довічна двоїстість двох відокремлених істот.

– Я співала тебе, а твої мелодії – це я, – могла б сказати Милорадовичівна Кулішеві, коли б вона захотіла процитувати слова однієї з «Музичних новель» Е. Т. А. Гофмана.

Роман Куліша з Милорадовичівною – це й є історія того, як «душу» віддано за співи. Коли б Куліш, наслідуючи Апулея, здумав переказати античний міф про Псіхею й Ероса, як він Гомерове оповідання з Одіссеї про Навсікаю переказав був у ліричній і простій ідилії про Орисю, він душу – Псіхею ототожнив би з піснею – Мелосом. Для романтика дівчина – душа – пісня – були тотожні символи й спільні означення.

Куліш у своєму розпорядженні мав досить потрібного матеріалу, щоб зуміти «метафізику пісні» й «метафізику кохання» злити в одне почуття. Він ототожнив пісню й кохання, дівчину й спів. Щодо цього, то Куліш ішов за своїм романтичним віком.

У листі до Милорадовичівни Куліш писав:

– Наслухавшись Ваших пісень, я довго не міг прийти в себе за великим душевним восторгом.

І ще:

– Почувши рідну пісню од рідної дівочої душі, зараз помолодшаєш, і процвіте серце райською радістю.

У коханні захоплюватись багато важить! Роблячи перші кроки, Куліш свої любовні розрахунки побудував на спробах захопити захопленням. Усі почуття, усі враження він замкнув у піднесеній екзальтованості, в палкому ентузіазмі незмінного захоплення.

З листа в лист усе підкресленіше і виразніше у різних варіаціях він говорив про пісенну обдарованість Милорадовичівни, про враження й вплив, що справляють на нього її співи.

З приємною ніяковістю й збудженою насолодою слухала Милорадовичівна, коли їй говорили про її вроду, про її вдачу, про чари її голосу. Їй приємно було впевнитись, що враження від неї, від її вроди й вдачі та від її співів розгорнули в цілу метафізичну систему, а закоханість до неї тлумачили, як «небесне пісенне наїтіє».

– Повіяло на мене, – казав Куліш Милорадовичівні, – од Вас, од Ваших пісень благодатним наїтієм.

У листах своїх до Милорадовичівни Куліш розповідає про мелійну чарівну владу пісні над людиною, про магію співу, про пісню – весняне, магічне в пісні, пісенне, мелійне відродження людської душі.

– Пісня має в собі такі чари, що як би далеко не одійшли Ви од весни своєї, а вона довіку становитиме в Вас її перед очима! – казав Куліш Милорадовичівні і додавав:

– Пісня – велика пільга у важкій життєвій дорозі!

Свій міф про пісню Куліш складає, посилаючись на особистий досвід: він, мовляв, не теоретизує, а описує, що пережив сам і що сам відчув.

– Говорю те, що дознаю на собі самому! – каже Куліш і розповідає далі:

– Боже! Що б то була за жизнь моя, коли б од часу до часу моя понура голова не квітчалась весняними квітами! Коли б серце моє не трепетало свіжою, весняною силою! А ніщо більш не вдіє цих чарів надо мною, як рідна пісня. Так як ангел Господень сходить у купіль Силоамськую і возмущає воду і робиться вода зцілющою, так і небесний дух рідної поезії завітає іноді в мою душу і возмутить її до самої глибини і дає їй дивную силу проганяти усяку неміч і всяке зло, которе її облягає.

– Сестро моя по піснях! – називав Куліш Милорадовичівну.

Їхній роман має всі прикмети «пісенного», «мелійного» роману. В добу панування романтики «пісенні романи» зовсім не рідка річ. Може, для тих часів навіть трохи банальна. Кінець кінцем, хіба ж роман Новаліса «Г. ф. – Офтердінген» не є таким літературним зразком «співочої» романічної історії, хіба історія кохання Тургєнєва й Поліни Віардо не така сама історія кохання, здійсненого у спів? Так само, як і кохання Аліни й Костомарова.

«Гайнріх фон-Офтердінген» Новаліса був євангелією тих часів, звідкіля прихильники романтизму широко черпали матеріал для своїх думок, почуттів і настроїв.

Отже, все, що Куліш каже про пісню, про квіти, про душу дівочу – душу пісні, він повторює, наслідуючи романтиків. Блакитна квітка як символ коханої дівчини і кохана дівчина як символ пісні – головна тема Новалісівського «Гайнріха фон-Офтердінгена». Романтична блакитна квітка – мелійний пісенний символ.

Хто знає, чи закохався б він у Милорадовичівну, коли б вона співала тільки модні романси й оперові арії?

Він кохає à la thèse. Він не кохатиме дівчину панського роду, він не кохатиме неукраїнку.

– Із’їздив я світ, стрічав багато дівчат і молодиць панського роду, а серце моє рідко поверталось до них. Поверталось воно тільки до сестер своїх, до українок, которі рідним голосом до нього промовляли.

Пісня – для Куліша – скарбниця духу народного. Пісня становить душу народу. Починаючи від Максимовича й Гоголя і до Лесі Українки, мелійне, пісенне сприйняття народу й нації було улюбленою концепцією української громадської думки.

Цієї теми мелійного переродження людини й нації Куліш багато разів торкався в своєму листуванні з Милорадовичівною.

– Од людей, – пише Куліш до Милорадовичівни, – того не почуєте, що Вам промовить пісня словом і голосом. Свята скарбовня духу народного!.. Найкращі душі складали в неї своє негибнуще добро і завітували його нам, дітям своїм.

– Не всякому, – дописує Куліш, – дається скарб цей: дається він тільки родичам по красоті душевній. Радуймося ж серцем і благодарім Богові, що дав нам зрозуміти ціну цьому сокровищу.

Слова Кулішеві, звернені до Милорадовичівни, показують, що важив колись цей пісенний етнографізм у житті людей середини минулого століття. Пісню ототожнено з коханням, пісню тлумачено як джерело народного життя. Слова визнання, звернені до коханої дівчини, говорять за враження, що його справляє пісня на людину.

– Знаєте, що було моїм путеводним пламенником? – запитує Куліш, звертаючись до Милорадовичівни, і відповідає: – Рідна поезія!.. Нехай же ганить її хто, як хоче; вона навіки пребуде святинею душі моєї. І всяка душа щира нею сохраниться од упадку, нею підніметься вгору і заквітчається райськими квітками. Тим-то радію серцем за Вас, – каже Куліш Милорадовичівні, – що Вам дався цей скарб, і що Ви родичка по красоті душевній з тими пророчими душами, которі нам цей скарб заповідали.

«Дух пісні», ототожнений з «духом нації» і сприйнятий як «образ дівчини», цю тріадичну послідовність романтичної символіки Куліш виразно накреслює в листі до Милорадовичівни з 28 квітня року 1859.

– Коли я думаю про свою знищену панами Батьківщину, то замість неї в моїй душі з’являється тільки милий, з ласкавою до мене усмішкою Ваш образ. Коли б він затьмарився для мене через Ваше відчуження, тоді Україна уявлялася б мені масою густої темряви.

Образ України – образ Милорадовичівни! Новалісівську тематику блакитної квітки – дівчини – пісні – повороту в дім отчий в послідовній зміні символів додержано тут якнайкраще.

2

Куліш у своєму романі з Милорадовичівною не задовольняється з індивідуальних переживань, що важать для даної людини, їй зрозумілі, для неї тільки принадні. Його почуття не належить до категорії інтимних настроїв. Він заперечуватиме індивідуальну замкненість почуття задля його вселюдськости.

Куліш не покохав би Милорадовичівни, коли б вона не знала рідної мови, не співала рідних пісень, коли б не була вона небагата панночка, що на жизнь народну дивиться зблизька. Отже, в першій же своїй згадці в наведеному вище листі з 29 серпня р. 1856 до дружини він зазначає найпривабливіше для нього в сестрах Милорадовичівнах: знають рідну мову й співають рідних пісень.

Його визнання – визнання до сестер-українок. «Де б він не був, де б не обертавсь, серцем радітиме, що в його єсть сестри-українки».

Милорадовичівну Куліш намагається виховати як національно-свідому дівчину-українку. Він радить їй почати студіювати українську історію: «Присядьте ви вдвох із Вашою сестрою до історії рідного краю: попрочитуйте всячину, що про неї написано, порозбирайте молодим розумом, чи воно так, чи ні і що там правда, а що помилка; посписуйте собі для впам’ятання деякі случаї, імена, роки – так, як студенти перед екзаменами, щоб таки добре знать історію свого краю, так як усяка воспитана полька знає свою історію. Бо треба полькам честь оддать, що вони найученіші між нашими дамами. А послі оглянетесь і на сусідськії історії; розберіть московську історію, що вона таке, і польську, а далі і німецьких царств».

У нього пісенний романтичний підхід до кохання сполучувався, коли хочете, з громадським. Він стверджує кохання тільки з погляду соціальної виправданости цього почуття. Тільки те, мовляв, кохання є справжнє кохання, що може принести користь нації.

Коханець і коханка для Куліша – синоніми громадянина й громадянки. Він звертатиме увагу на громадську чинність почуття. В коханні він нехтуватиме «біологізмом», – тільки соціальний момент може щось важити в його очах.

Долю особисту людини він розглядає з погляду суспільного її призначення. Людина не має права улаштовувати своє життя, як своє, не має права дбати про себе задля себе. Колективне «ми» вище над індивідуалістичне «я».

***

Отже, тому й розійшлися так різко Куліш і Костомаров у своїх порадах, коли року 1858 довідалися, що Шевченко, повернувшись із заслання, збирається одружитись.

Куліш був резонер, а тому іноді й прихильник абстракції; він був те, що звуть – ідеолог, людина системи й розрахунків, людина формул і тез.

Ставлення до Шевченка Куліш укладає у формулу: Шевченко – великий поет, і, як великий поет, він повинен не про себе дбати, а про вічне і в жертву вічному свою життєву улаштованість приносити.

– Засмутив ти мене, брате, – пише Куліш до Шевченка в листі з 14 лютого р. 1858, – сказавши, що хочеш одружитись; негарну ти пору вибрав; не вийшов на простий шлях… А в мене була така думка, щоб тебе за границю спровадити і щоб ти ширше по світу поглянув. Ся думка була в мене і в 1847 році – так тоді Микола не дав доброго діла вчинити, а тепер, мабуть, якась Маруся чи Одарка, чи Ганна стане на твоїй дорозі. А небагато тобі й треба, щоб вчинитись великим поетом на всі вічні роки.

Ось принцип розв’язання питань: віки й народи!.. Шевченкове призначення – «вчинитись великим поетом на всі вічні роки». Звідси й треба, за Кулішем, виходити, роблячи той чи інший крок у житті.

У пораді Куліша є логіка передупевненої думки. Він дивиться на це питання sub specie aeternitatis; в його порадах відчуваються відгуки Карлайлевого культу героїв. Героїчність жертовна, і героїчної жертви вимагав Куліш від Шевченка.

Костомаров звичайний і простий: Шевченко для нього людина, що їй ніщо людське не чуже. Він розуміє, чого варта мрія про спокій у душі натомленого блуканнями вигнанця.

– Хоть би на старості літ, після такої глибокої, гіркої коновки лиха, трохи одпочити душею, – ось Костомаров зі своєю доброзичливою й добросусідською порадою.

– Далебі дуже добре зробив би ти, мій друже єдиний, коли б оженився[25]25
  «Яка глибока, величезна різниця в порадах Куліша і Костомарова! – пише О. Кониський, порівнявши їхні листи до Шевченка. – Виходила вона з різниці душі, серця і з цілої натури в їх. У одного говорив тільки холодний розум, у другого говорило щире серце в гармонії з незамерзлим мозком. Один радить запечатати серце, причавити природні потреби його і вволити спершу потребу тієї нужди, що і так вже більш 10 літ висисала з поетового серця найліпший елемент: природжену всім людям потребу обопільного почуття і з ним тихого спокою, а Костомарів вважає за першу річ вволити нужду живого серця у живого ще чоловіка» (Хроніка. – Т. II. – С. 196). З цим можна згодитись, але не до кінця: окрім різниці натур, відогравало роль й інше: для Костомарова Шевченко – людина, що потребує відпочинку на старості літ, для Куліша Шевченко – гасло боротьби, завойовник нових обріїв, що йому не личить гадати про спокій і спочинок. Костомаров підійшов до справи як людина, ладна захищати права на родину й родинну влаштованість особистого побуту. Куліш оцінював становище з погляду не родинного, а громадського права. І з цього погляду Куліш сказав рішуче: ні! Письменник – для Куліша, як і для Гоголя, це насамперед письменник-громадянин, людина громадського обов’язку.


[Закрыть].

Отеє homo sum не властиве Кулішеві. Він не визнає людських, надто людських слабкостей. Закохатись, тому що закохатись, бо кожна, мовляв, людина кохає, – це для Куліша свідоцтво ганебної мізерности, жалюгідної зради самого себе.

Кохати за вроду, за душу, за людське, бо того вимагає життєва природна потреба, – то є пусте, ніщо. Кохання як чисте природне інстинктивне почуття, родинне життя як затишний притулок для натомленого мандрівника, – все це для Куліша не існує.

– Ви, – звертається Куліш до Милорадовичівни, – душа жива, котора прийшла в мир на те, щоб послужити, а не на те, щоб їй послужили…

Куліш підкреслив це слово: послужити!.. Вихованець свого службового віку, коли всі суспільні взаємини ґрунтувалися на «службі», він і на кохання, на жінку, на її призначення в житті дивився як на «службу». Так само й Гоголь дивився на призначення письменника.

Кохати – служити. Кохати – виконувати громадський обов’язок, обов’язок перед громадою, народом, нацією. Кохання може бути виправдане тільки як висока й відповідальна зобов’язаність. Отже, в соціальній зобов’язаності почуття Куліш шукає ствердження для своїх взаємин із Милорадовичівною.

Кохання не є особиста справа людини, і коли він, Куліш, вартий, щоб його кохали, то це не тому, що він гарна людина, що він кохає, а тому, що він людина громадського призначення.

Багато сторінок у своїх листах присвятив Куліш, щоб переконати Милорадовичівну, що то її святий громадський, національний обов’язок покохати його, оцінити діло його життя, обрії накресленого перед ним вищого призначення, зважити тягар його месіаністичної покликаности.

Він підкреслює, що в її особі він саме й знайшов ту дружню душу, якої він так довго й уперто протягом свого життя шукав і яка своїм самовідданим коханням може допомогти йому виконати його долю громадського діяча, ватажка, що дбає про відродження нації, визволителя пригніченого селянства.

Куліш з охотою прибирається в убрання давньоєврейського пророка, «віщателя», що його «послано пророкувати воскресеніє мертвих і будить сонних». В образі якогось містичного привиду він малює перед здивованою калюжинською панночкою себе, як Пророка, Визволителя нації, Прометея, Месію, Себе з великої літери.

З урочистою пишновеличністю він проголошує:

– Ми тії люди, которі кращі од інших.

Він не каже, він віщає:

– Слухайте! Слухайте! Слухайте! Слухайте і не занедбайте мого слова!

У нього жести мітингового оратора, баптистського мандрівного проповідника, мова сектанта, що звик політичні гасла поєднувати з біблійними цитатами.

Він хоче впевнити панночку, що він вища натура, людина високої добірности, божественного призначення, єдиний серед багатьох.

Він хоче імпонувати дівчині своєю високою вселюдською місією поета й пророка: провідника нації, що мусить вивести свій народ з ворожого, чужонаціонального Єгипту, з національної неволі. З його ім’ям пов’язано «перевороти царств» і майбутню долю України.

Куліш дивився на себе як на визволителя нації.

– Що робити, коли земляки забули читать по-своєму? Уже коли я їх не навчу, то не научить і лисий дідько (лист до Юзефовича М.В. – Березень, 1857).

У листі до Милорадовичівни він писав:

– Погляньте оком духовним у грядущії часи, чи не буде мати учити сина добру і благородству по книжках моїх? Чи не зродять вони красоту помислів і діяній у молодих душах дівочих і юнацьких на користь мирові?

– Нехай воно (серце), – пише Куліш до Милорадовичівни, – явиться Вам у тому сні, которий находить на чоловіка серед людського гомону, і шепче Вам про красоту душевних одному Богу відомих подвигів (З/IV—1857).

Він звертається до Милорадовичівни з пишновеличними тирадами. Він намагається викликати в дівчини патетичні почуття, намагається надихнути її на офіру, на подвиг.

Листи його цілком замикаються в цьому апостольському проповіданні віри в націю та її визволення.

«Живе німець по-німецьки, турок по-турецьки, англичанин по-англійськи і москвич по-московськи; тільки наш брат українець носить навиворот свою одежу. Підбита, бачте, московською китайкою або німецькою, чи французькою матерією, то що вже лице проти підбою!» «Чужоземці і рідній землі, чужоземці і всюди, де не появляться». «Оце ж нашому вікові судилось Божого світу дождатись. Проходить ніч, настає ранок, і розпізнаємо ми добре, що ми ні в Німеччині, ні в Московщині, а в себе дома в Україні».

– Скажіте ж, – звертається Куліш до Милорадовичівни, – чи не возвеселиться дух Вам і чи не возхвалите Ви Бога, що повіяло на мене од Вас, од Ваших пісень і речей, благодатним наїтієм і що частина Вашого духовного существа перейшла через творящую силу душі моєї в істочник животворящий води трудящого (18/ІІ—1857).

Так писали любовні листи в 50-ті роки минулого століття!

Поети уподоблювали себе старозавітним пророкам і титанам з античної міфології, а дівчатка, закохані в поетів, раділи й дякували Богові, що їхня врода приємна й втішна поетові і через поета й вони стають причетними до високої офіри на користь вселюдства.

З листа в лист повторює Куліш ті самі думки про свою обраність і обраність Милорадовичівни, про їхню спільну творчу путь.

– А хто найперший урозуміє Божу волю, той буде людина над людьми. До таких-то істот, – додає Куліш, звертаючись до Милорадовичівни, – і Вас я причисляю, дарма що Ви, може, небагато дечого дівочим розумом постигаєте. Тут найперва річ – серце щире, й якийсь голос із душевної глибини, которий велить чоловікові йти вгору; а розум – слуга того голосу!

У любовній грі Куліш робив ставку на високий стиль. Хтозна, чи це вже є така погана ставка?

Інша річ, що ми за наших часів за найкращі любовні листи вважаємо листи Чехова до дружини, – такі тонкі, сріблясті, ніжні, чутливі, інтимні: Левітан і Фет разом!.. В них немає жодних резигнацій, янголів, пророків, месіанства, руки Господньої, що врятовує Батьківщину, проблем, дідів, нащадків, націй, шарманки віків і народів.

Та, кінець кінцем, і ця «чеховська» чутлива інтимність і палкі пристрасні визнання, це теж тільки спосіб вислову!.. Куліш уподобав «громокипящий кубок», державінську слов’янську старомодність, ремінісценції з Шеллінга й тютчевську космічність.

Незнання жіночого серця? Ба ні! З надзвичайним темпераментом «обрушивался» Куліш на провінціальну дівчинку. Це не журналіст, не літератор, ніякий не «офіцер-папіросник» і не сусіда, пан з нагаєм, що від нього дхне кінським потом, а сам Зевс-громовержець сходить з неба, щоб уподобатись Іо!..

– Нас послано пророкувати воскресеніє мертвих і будити сонних!..

…Велике, не гибнущеє для потомства діло… Нечоловіча сила… Нелюдські муки… Невимовне горе… Нечуваний душевний восторг…

Куліш збільшує пропорції, вибирає невживані ракурси, переконструйовує звичайну реальність, з банальностей

споруджує колосальне й нечуване. Мікеланджело, що малює грандіозні постаті гігантських Сівілл і Пророків для Сікстинської Капели. Він без гриму грає роль Манфреда й Пари.

Куліш був поет за тих часів, коли про поета казали:

 
Тільки поет – король;
Тільки поет – Бог!..
 

Це була доба, яку Теофіл Готьє в своїй «Історії романтизму» змалював, як добу прибільшеної урочистости. Тоді кожен поет хотів би йти по вулицях і щоб фанфари славетности попереджали його. Жодна афіша не здавалась поетові досить великою і жодна літера досить помітною. Тоді на капелюхах поет писав своє ім’я: я – такий-то.

Скромність не була ніколи доброчинністю письменників, а тодішніх особливо: їхня пиха, їхній гонор були такі великі, що здавались неймовірними.

Отже, в цю добу любовні листи до панночки можна було писати лише так, як їх писав Куліш: широким пензлем літери-фанфари. Пророкові належить говорити текстами зі Святого Письма, а королеві – словами з маніфестів і цитатами з універсалів.

– Згадайте, – каже Куліш Милорадовичівні, натякуючи про себе й своє призначення, – легенду про Прометея, що йому було за той огонь, которого він добув з неба.

Панночка в своїх скромних Калюжинцях була схвильована й збентежена. Вона ще ніколи не бачила ні Прометея, ні Ієзекіїля. Вона ніколи не чула, щоб будь-хто інший з її сусідів розмовляв з нею так чудно, як оце Куліш.

Всесвітня історія, історія Трої, як і біблійна історія, – починаються з любовної пригоди. Куліш свою любовну пригоду обертав у подію, гідну всесвітньої історії.

– Наша мова, – нотує Куліш у листі до Милорадовичівни, – із простонародної ступила вже вгору і забирає собі слова і форми із Святого Письма.

Даруймо Кулішеві зайву пишновеличність його любовного листування: неподібний до інших, він уважав за потрібне й відмінною, неподібною до інших говорити мовою.

Будьмо принаймні задоволені, що Куліш обмежувався словами і не дарував дівчині черепів на шарнірах, як це робили його сучасники.

Дехто, певне, закине Кулішеві претенсійність його любовного листування?! Дарма! Всі способи хороші, коли дівчина гарненька і коли коханцеві вже 38 років і він почуває, що життя відходить, коли не відійшло зовсім, а згаги кохання ще не насичено.

З

На перший погляд, – до чого любовне листування й ця національно-соціальна патетика? Що це? – любовна незграбність чи примітивізм різночинця, який вибився в люди й намагається доладу й недоладу говорити штучними вченими фразами, своє мужикофільство обертаючи в навмисну позу?

Мабуть, ні те, ні те, а може, і те, і те, а до того ж ще й романтичне протиставлення поета як вищої натури філістерам і міщанству.

Тема офіри, тема жертовности – один з основних моментів Кулішевого самоусвідомлення.

Він плекає надію, що його «великі муки сердечні» обернені будуть на «велике діло», «негибнуще для потомства».

– Нехай Бог прийме страданія мої і інших щирих душ у жертву угодную і просвітить світом своїм Україну, – зносить молитву Куліш!

Думка про жертву завжди володіла Кулішем.

– Мале було б те діло, – каже Куліш, – коли б його можна малими жертвами іскупити.

– Будуть мученики, будуть великі жертви, – каже Куліш.

– Ради мучеників Бог ізвергав не раз огонь на землю: чому ж не звергне й до нас, коли вже багато мук за Вкраїну перенесено, багато чистих жертв принесено?!

У листі з 22 лютого 1859 Куліш виразно пише, підкреслюючи трагічне самоосвідомлення своєї особи:

– Великі муки душу мою облягають – я б Вам розказав, щоб і Ви знали, які бувають муки на світі. Бо Ви небагато од своїх сусід можете про таке довідатись. Я Вам показав би не ту трагедію, котору на театрі іграють, а ту, що й пером не спишеш, а хіба живим словом – любій душі, як мати дитині, перекажеш.

Він рівняє себе з Байроном і цитує його слова. Для нього в світі не залишилося нічого, окрім мертвого пустельного ніщо.