Текст книги "Булачка"

Автор книги: Васіль Ткачоў

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 16 страниц)

ПРИЇХАЛИ МІЛІЦІОНЕРИ

Сонька заявила у райвідділ міліції, що її чоловіка Семена напоїла бабця Маруся – так віддячила вона, мовляв, за те, що він розігнав декілька борізн картоплі. Просила вжити заходів, бо чоловік зовсім зпивається. Приїхали міліціонери, питають у бабці Марусі:

– Самогон є? Тільки чесно!

– Так... воно ж... ага,– розгубилася стара.

– Доставай сама, а то будемо шукати!

Баба Маруся поставила на стіл початий трилітровий слоїк.

– І це вся, – сказала.

– Повіремо. Ну, а тепер давай апарат.

– Так... я ж, діточки, сама вже не одужаю, так... ага... сусіда Тимка попросила, щоб і для мене, коли сам гнав, заодне зробив. Він часто виручає.

Міліціонери пішли до Тимка. Той також не встиг витратити самогон – виставив і він усі банки-склянки. І ще апарат.

– Ех, люди! – лаявся Тимко. – Знаю, знаю, хто мене заклав. А більше й нема кому, як Леону: дріжджів йому не позичив, так зараз ось помстить, паразит! Він, товариші міліціонери, шепну я вам, так само учора п’яний був, сам бачив. Де взяв? Запитання законне, бо в крамниці нічого випити нема – посівна. Га?

У Леона міліціонери забрали апарат і увесь самогон.

– Якби знав, що така штуковина отримається, і сьогодні б напився, – горісно зітхнув Леон. – А цей Пахом, мушу вам сказати, гнила людина, він один тільки знав, що я гнав самогон. І доніс, га? У мене з ним свої рахунки. Давні. Нічого, нічого, розберемося. Так ось, товариші міліціонери, мушу сказати вам: учора Пахом півдня воду носив – нібито в лазню, а тої в нього нема. Що це значить?

У Пахома в великій бочці стояла брага – літрів 200, не менше.

– Брагу вилити, а бочку розламати! – наказав старший з міліціонерів.

– Е-е, ні-ні, бочку не ламайте! – умоляв Пахом. – Мене ж тоді всим селом повісять. Роздеруть! А як же! Коли яка в кого велика гулянка намічається, то її, бочку, і беруть в аренду у Кіндрата – за літр першаку. Так що, товариші міліціонери, зрозумійте мене: що хочете робіть, будь-який штраф витримаю-переживу, а ємкість оцю не чіпайте...

Бочку міліціонери покинули, пожаліли – усе ж таки річ добра, де тепер таку знайдеш, а штраф дали усім.

– Ото наробила біди наша Сонька! – крутили головами селяни, зітхали, ахали-охали, однак у очі тій не висловлювалися: їй і так горе, коли чоловік п’яниця.

ІГНАТ ЗАЛИШАЄТЬСЯ!

Переселили мешканців села після чорнобильської аварії. Живуть-обживаються люди на новому місці, не відразу й про Ігната згадали: а де ж він і справді, старий, згубився, щось не видно? Кинулися туди-сюди – нема. Голова колгоспу і парторг вертаються назад у село, заходять у Ігнатову хату, а дід, як ні в чому, сидить за столом у дружньому оточенні повних та порожніх пляшок, жалібну пісню співає. Сам же на доброму підпитку. Дивиться він осоловілими очами на начальство, що приїхало, неслухняним пальцем грозить:

– За мною приїхали, значить? Ні, не поїду. І не просіть. Тут народився, тут і помру. Та й хіба ж я дурень який? Мені й тут добре, їй-богу. Курорт! А тепер я ж знаю, куди земляки самогонку поховали, то мені пити-попивати її вистачить до кінця мого життя. Вертайтеся. Ігнат залишається!

Через тиждень за Ігнатом знов приїхали – на цей раз голова сільради і парторг. Лякають Ігната:

– Помреш же!.. Радіація дуже висока! Збирайся! Та й ми доповіли вище, що все село евакуйоване, а ти нас підводиш, Ігнате. Коли дізнаються наверсі – мало не буде. Нам. Не тобі. Так що давай, давай! Ну!

– Х-хе, знайшли чим страхати – рацією,– заблимав очами Ігнат. – Нам же, слухайте, на фронті таблетки у казанок підсипали, щоб до дівчат не кортіло, так вони, таблетки ті, хай їм грець, тільки через тридцять п’ять років почали діяти. Га?

ПРО ЄВРОПУ

Засперечалися якось чоловіки, яка частина світу найбільша. Один каже, що Азія, другий називає Америку, а Платон – Європу. А щоб подивитись у який підручник чи на карту – не подивишся: хто з них, селюків, тримає усе це? Учителі та учні живуть на центральній садибі, а в Залип’ї – самі старі.

– Ти ось кажеш, Платоне, що Європа найбільша,– зачекавши, поки угамуються земляки, помірковано сказав Іван Прилепа. – Неправду кажеш. Маленька вона. По тому міркую, що у війну напився я у поїзді, а поки проспався – то всю Європу і проїхали...

ВАЖЛИВИЙ ДОВІД

Якось у нас забороняли шоферам підвозити у кабіні пасажирів. Іще за Горбачова. Знав, зрозуміло ж, про це і Сидоронок – водій м’ясокомбінату. А йому якраз командировка – у самісіньку Москву: ковбаси відвезти.

– Збирайся,– сказав Сидоронок жінці. – По магазинах побігаєш, може що з одежі купиш – там, у столиці, вибір більший.

Поїхали. Перед самою Москвою спиняє даішник. Козирнув. Попросив документи, а тоді суворо питає:

– А чому у вас в кабіні пасажир?!

– Так це ж жінка!

– Різниці нема – жінка чи хто. Не можна. Доведеться вас покарати.

– А хай йому цур!– розвів руками Сидоронок. – Як Горбачов свою Раю катає по всьому білому світові, а мені рідну жінку не можна ось на цьому задрипаному тарантасі раз за все життя у Москву звозити, Кремль показати!

Міліціонер засміявся, повернув документи: їдьте, так і бути. Довід важливий.

ЧИЙ СОЛДАТ?

Василь знов згадує армію.

– Генерал один у нас був... Грузин. Чоловік, скажу я вам, ціка-а-вий. Балакає – вуха розтопириш. З акцентом. З гумором.

Одного разу зібрав він усіх командирів полків, по містечку ходять, спиняться, щось розглядають, постоять– постоять, далі йдуть. А тут прямо перед ними на дорозі куча лежить... Не буду говорити, ви здогадалися – чого. І всі, як по команді, спинилися, дивляться на кучу. А генерал питає:

– Чий солдат наробив?

Полковники та підполковники знизують плечами, переглядаються: хто його знає, чий, але не мій, здається. Мій на таке не здатний. Тут командир полка, по території якого йдуть, зметикував нарешті, що раз куча на його території, то й солдат, певно, його.

– Мій... – сказав розгублено.

– Молодець! Дай руку!– і генерал міцно потиснув розгубленому командиру полка долоню. – Карашо сольдат кормиш! Гляди, какой балшой куча!

ХИТРИЙ СВАТ

У Семена два свати, Петро та Григорій. Живуть вони у сусідньому селі, ні-ні та й приїдуть до нього в гості. Семен, можна сказати, непитущий, хоч і добру пропасти не дозволить, та й хитруватий він, а ще більше – жаднюга. Що ж до сватів Петра й Григорія, то вони люди прості і чарку дуже поважають.

– Сідайте, сваточки, до столу ближче,– запрошує Семен, ріже хліб, сало, огірок і ставить на стіл пляшку та дві склянки.– Добре, що приїхали. Ну, як там діти наші? Не лаються? Мирно, кажете, живуть? То й добре. Давайте за це вип’ємо.

Семен наливає у дві склянки, одну бере сам, другу подає Петру, вони обидва випивають, а Григорій постерігає. Закушують. Потім Семен знов наливає у дві склянки. Одну бере сам, другу подає Григорію.

– Ну, а тепер давай, сваток, з тобою вип’ємо.

Випивають. Півпляшки Семен, півпляшки Петро з Григорієм.

І завжди так.

АРТИСТ

Мирончик працює актором. Ролі, правда, йому відводять не головні, але зайнятий у виставах доволі часто. На афішах у переліку прізвищ після « у спектаклі також зайняті»– фігурує і він. Більше за всіх пишається Лизавета, що її зять не пастух-нероба який-небудь там зачуханий, а артист! Телевізор з цієї нагоди не вимикається – усе сподівається Лизавета зятька на екрані побачити у спектаклі або в кінофільмі, але щось не видно. І ще в старої склалося враження, що коли її зять артист, то, значить, усе може робити. Навіть хлів спорудити. У кіно ж артисти ті чим тільки не займаються. Тому, коли наступними вихідними зять навідався до тещі ( за картоплею і салом), отримав наряд:

– Зроби, зятьку, хлів. Корову дають у колгоспі, а ставити нікуди.

– Як двічи два!– впевнено сказав Мирончик.–Тут справи тієї! У нас, у театрі, ці хліви вилітають з майстерні, ніби оладки з печі. Не кажучи вже про палаци різні. Матеріал... будівельний, мається на увазі, мені. Плюс цвяхи, молоток, сокиру, пилку. І можете приводити свою корову, мамо, хоч завтра!

Мирончик забив на городі чотири коли, обтягнув їх рубероїдом, на рубероїді відповідною фарбою намалював колоди, на дах накидав різного мотлоху, а під двері пристосував стару шафу.

– Приймайте, мамо, роботу!– широко посміхався зять.

– Ось спасибі тобі. А я й знала, що коли артист, то він на всі руки майстер. Сусіди он дивуються: де ти, Лизавета, лісу на хлів набрала стільки, наче й не лежав коло двору? Так я їм і скажу – де. Хай самі здогадаються.

З нагоди побудови хліва Лизавета добре почастувала зятя чаркою, а поки він їв-пив, привела корову з колгоспної ферми, зачинила: нехай привикає до нового місця. Вона б, може, й привикла, але якраз поблизу хліва по сільській вулиці гнали з пасовища череду, корова почула знайоме микання і кинулася до своїх, несучи на рогах і спині увесь той хлів...

Добре, що зять іще не встиг до міста поїхати– нехай побачить, який він хлів зробив.

– Тьфу!– плюнула Лизавета.

– А ось для курей самий раз було б,– помірковано сказав Мирончик і пошкрябав за вухом цвяхом: це все, що залишилося від хліва.– Матеріал, розумієте, слабенький... Для бутафорського хліва– так, підходить, а ось на більше... пробачте. Пробачте – не тягне. Це й рогуля довела. Купляйте курей.

– А якщо кури злетять, зятьку, раптом з твоїм хлівом, що тоді?– сумно усміхнулася Лизавета і взяла під руку зятя, повела з городу...

НЕ ДОНІС

Приїхали в село артисти. На сцені людей потішають, аж у тих сльози на щоках блищать. І голова колгоспу, звичайно суворий та насуплений, мов індик, цього разу не ховається – витирає й витирає хусточкою вологу на обличчі, а живіт труситься в нього, ніби боксерська груша від міцних ударів.

У антракті голова поманив до себе пальцем завідуючого клубом Мамоньку. Поділилися враженнями. Вистава ж, відомо, подобається. Комедію всі люблять. Тим більше сільську.

– Це добре, – сказав голова. – А ось про квіти ми забули. Артисти заслуговують, щоб їм піднести букет. Треба організувати.

– Будуть, будуть квіти! – запевнив Мамонька. – Це ми в мить! Простіше простого! – і він покликав молодого кіномеханіка Кольку Терешка: – Де хочеш, там і діставай, але щоб до кінця вистави квіти були!

– Нарву, – ліниво пообіцяв кіномеханік.

Він і нарвав цілий оберемок квітів. Під вікном своєї хати ростуть– проблеми великої нема. Несе Колька Терешко квіти, вдихає приємний їхній запах, а назустріч якраз його кохана, дочка голови Катька, вона в городі вчиться, і ось приїхала останнім автобусом.

– Ой! – плеснула руками Катька, зашарілася вся. – Що це з тобою, Колько, зробилося? Не пізнаю. Правда. Ти й не ти. Перший раз мене зустрічаєш і з таким гарним букетом. Квіти... це мені?

– Ну а кому ж! – через силу посміхнувся Колька і протягнув Катьці букет, за що одержав коротенький поцілунок у щоку.

А в клубі вже скінчилася вистава. Голова, стоячи на авансцені і стримуючи хвилювання, погрозливо дивився на завідуючого клубом Мамоньку, той шукав очами кіномеханіка Кольку Терешка, уявляючи, що з ним він зробить, коли зустріне...

Тепер у селі, коли хто з чоловіків піде за чим-небудь і вернеться з пустими руками, жінки не проминуть ущипнути: «Тебе, одоробло старе, посилати усе рівно, що Кольку– кінщика за букетом!»

НЕ ПОЖЕЖНИК!

На курорт Приймак їздив іще за Хрущова, « у дівках», як любить він казати. Збираються, буває, сільскі чоловіки на призбі в кого-небудь, просять Приймака:

– Розкажи, Василю, як ти на курорт їздив.

– А що розказувати?– Приймак трохи упирається, а потім зриває з голови картуз, кладе їого на коліно, прилизує долонею розпатлане волосся.– Що було, те було. Їздив. Ага. Добре там. Дерева такі красиві ростуть... от забув, як звуться... але голки довгі і не колються, холера.

– Ти нам не про голки,– хто-небудь з чоловіків перериває Приймака.– Ти нам краще про жінок... Не одну, певно, збив з пантелику?

Приймак усміхається:

– Було... Брехати не стану. Їх там, чоловіки, любого калібру. Одна до мене причепилася– проходу не давала. А я за дерево сховався, руками махаю: геть, геть, не підходь, а то кричати буду! Де тут дільничний? Мо заразу яку хоче передати з того курорту? І не дався. А вона: « У мене путівка горить!» А я що тобі – пожежник?

Чоловіки дружно сміються. Мо вдесяте слухають вони Приймака, і кожного разу сльози на очах...

Переклад на українську мову Олени Кобзєвої.