Текст книги "Булачка"

Автор книги: Васіль Ткачоў

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

ЕХ, ЖІНКИ, ЖІНКИ!

Новорічний бенкет був у самому розпалі, коли Сироєжкіна, як завжди, висунулася наперед. Вона обвела хитруватим поглядом всіх, хто сидів за святковим столом, і пропонувала:

– Увага, панове! Від ім’я жінок пропоную кожному щиро признатися, хто зрадив своїй дружині у минаючому році.

Чоловіки здивовано і розгублено переглянулися. Жінки заплескали в долоні – підбадьорювали своїх лицарів, щоб ті викладали все.

– Ну, з кого почнемо? – сокотала Сироєжкіна. – Що, нема сміливих?

Таких спочатку не знаходилося.

–Чоловіки, щось вас не чувати!..

– Ну, Дон Жуани, чому стихли?

– Попалися! – знущалися над міцною статтю жінки.

Першим набрався сміливості Трушков.

– Я, наприклад, не зраджував. Спи спокійно і в новому році, Зінулю! – він приклав руку до серця і сів.

Майже те ж саме сказали й інші. Крім Вавьоркіна. Вавьоркін же узнявся з місця з келихом у руці, трохи ковтнув шампанського, серйозно, не моргнувши оком, відкарбував:

– Що було, те було. Брехати не буду. Пробач, Галинко. Зраджував я. Були в мене жінки. Одну з них звали Ларискою, другу Наташкою, третю Клавкою, четверту Вірочкою, п’яту...

Усі заусміхалися.

– Ну і жартівник ти, Вавьоркін! – промокаючи хусточкою вологу на очах, зупинила його Сироєжкіна. – Так розсмішить не кожен!.. Артист. Тобі Дідом Морозом бути! Галю, ну в тебе й чоловік!.. З ним, напевно, ніколи не сумно!

Вавьоркін трохи збентежився. Він хотів продовжувати, але Сироєжкіну було вже не зупинити. Він сів на місце. «Ось і кажи їм правду!– ображено подумав Вавьоркін. – Ех, жінки, жінки! Збрешеш – повірять, правду скажеш – не візьмуть на віру».

ПРОЇХАВ!..

«Ви подивіться, зайшли в автобус і хоч би хни... і їдуть безквиточниками... зайцями... навіть на компостер не дивляться... А я що – лисий? Тільки й встигаю тягати з кишені талончики, тільки й клацаю компостером, – міркував Рудькін, тримаючися за поручень. – Ні, я так само не ликом шитий. Усе. Досить. Крапка. Назад з інституту так само буду їхати зайцем. Чи ж у мене копійчина зайва?»

Вертався з роботи Рудькін у доброму настрої, ідея почати їздити безкоштовно у громадському транспорті, що народилася ранком, зігрівала під одежою, і він раз-пораз кидав погляди на тих, хто з’являвся у салоні. Мало хто витягав талон на проїзд. «Ось-ось, – міркував Рудькін,– і завжди так... Ні, і ми не личаком борщ сьорбаємо. Дивишся, три рази проїду, й буханка хліба буде. Чи півлітерка молока. А це вже дещо значить».

Як і буває в таких випадках, на лінії з’явився контролер.

– Панове, підготуйте талончики для перевірки,– попросила жінка у червоному беретику, окинувши важним поглядом салон.

«Буду триматися до останнього,– твердо вирішив Рудькін і вийняв на всякий випадок талон, затиснув у руці. – Коли що – компостер поруч, встигну клацнути... Жінка ж далеко іще...»

Залишалося їхати неповних три зупинки. Далеченько. Рудькін відчув, що змокріла лисина, важче зробилося дихати, а пальці на руці тримтять. Він не зводив очей з жінки-контролера, червоний беретик якої був усе ближче й ближче. Рудькін бачив, як хлопці в’юнами просковзували поміж пасажирів, ховаючися від контролера, умудрялися проскочити, а більшість показувала проїздні квитки...

«Все, встиг!»– з полегшенням зітхнув Рудькін і зіскочив на асфальт, він віддихався, витер хусточкою змокрілу лисину. Талон все ще був затиснутий в руці. Рудькін зім’яв його і звично шпурнув в урну зі сміттям...

ІМПОРТНІ ЧЕРЕВИКИ

Лижкіни обідали, коли дзинькнув дзвінок.

– Василю, поцікався, хто там, – підштовхнула чоловіка дружина.

– Зараз, – швиденько відреагував і на дзвінок, і на дружинин наказ Василь і глянув у вічко: по окулярах і по капелюху пізнав товариша по роботі Сивчика й відразу згадав, що той повинен був, як і домовлялися, принести йому імпортні черевики. Хвалився Сивчик, що дуже модне, гарне взуття, але трохи малувате – тисне, тому, хочеш того чи ні, доводиться ось збувати. Шкода, але що поробиш – не дивитись же на черевики, їх носити треба, а, бач, не отримлюється. «Та й продавати аби-кому не хочеться,– говорив Сивчик. – Ось якби хто з друзів узяв, це інша справа: довго згадувати мене потім буде добрим словом, а чужий відразу забуде». Поміряти імпортне взуття першим згодився Лижкін.

І ось Сивчик стоїть з коробкою перед дверями. Заходить, вітається.

– Тетянко, – гукає Лижкін жінку. – Подивися, що мій колега по бригаді приніс – імпортні черевики. Я ж і забув тобі сказати. Йому малі, ну, а як вони будуть на моїй нозі? – Невдовзі Лижкін тупав по квартирі у новесеньких черевиках. – Якраз. Як на мене пошиті. Ну так що, Тетяно, візьмемо?

– Певна річ, любий, – Тетяна покрутила у руках черевики, задоволено прицмокнула язиком. – Гарнесенькі – слів нема. Та й тривкі, мабуть, будуть, раз імпортні... Ціна таксамо не дуже щоб кусалася. Бери, бери, Васильку, і не замислюйся. А товаришу своєму спасибі скажи.

– Так, так... Ось я, користаючися моментом, відразу й кажу: дякую тобі, друже, за черевики,– Лижкін поляпав Сивчика по плечу.

– Та нема за що,– пробурмотів Сивчик. – Не для кого ж постарався – для товариша.

Засунувши у кишеню гроші, Сивчик пабажав довго носити черевики, попрощався і зник.

–Праўда ж, добрыя чаравікі? – знов глянув на дружину щасливий Лижкін, широко усміхнувся... і раптом усмішка миттєво зникла з його обличчя. Перед ним стояла зовсім інша жінка – лице насуплене, червоне, мов помідор. І погляд такий, наче Лижкін приніс у день зарплати всього декілька «зайців».

– Значить, взуття купляєш? – затрусила головою Тетяна. – І це у той час, коли в холодильнику вітер гуляє... коли у мене панчохи всі діряві... коли...

– Не розумію,– повів плечем Лижкін. – Ти ж сама сказала: бери й не думай, черевики дуже добрі... і ціна не кусається.

– А що я при чужій людині повинна була говорити? Скажи мені, дурню? Не могла ж я відправити його за поріг з тими черевиками. Що б він тоді про мене подумав? Та й про тебе, га? Ех, бідолага ти, Лижкін, а не чоловік. Навіщо макітру на плечах носиш?

Назавтра Лижкін поніс черевики колишньому однокласнику Птушкіну, бо йому вони дуже... тисли.

ПОЗДОРОВИВ!

Трохи не пощастило капітану Бєрьозкіну: уночі підрозділ, яким він командує, було піднято по тривозі, потім – марш, район навчань, які обіцяли затягтися не на одну добу. Іншого б разу Бєрьозкін не хвилювався – чи ж уперше йому бувати разом з солдатами на тих навчаннях? Хвилювався ж він з однієї причини – ось-ось повинна дружина народити первістка. А тут – тривога, і вона залишилася сам-насам зі своїми клопотами. Сусіди, правда, обіцяли наглядати за жінкою, викликати, коли буде треба, «швидку допомогу». Це трошки утішало, заспокоювало офіцера. А ще комбат прикомандирував тимчасово до квартири капітана Бєрьозкіна рядового Самардака, який тільки що виписався з госпіталю і набирався сили у казармі. У обв’язки Самардака увіходило: сходити, коли буде потреба, у магазин по продукти для дружини командира, винести сміття, пропилососити, поцікавитись, потрібна іще у чому допомога чи ні. Самардак – солдат слухняний, працьовитий, домовитий, і така служба – принести-подати – йому дуже сподобалася. А оскільки раніш він жив в Україні, то одного разу навіть приготував смачний наваристий борщ і почастував ним дружину капітана Бєрьозкіна.

Невдовзі у Бєрьозкіна народився син. Під вікном пологового будинку рядовий Самардак довго топтався з квітами, яких наскуб на клумбі у містечку, поздоровив породіллю, а потім та – з вікна третього поверху – продиктувала йому зміст телеграми, яку повинен був Самардак відправити у Н-ське містечко капітану Бєрьозкіну.

Капітан Бєрьозкін отримав телеграму наступного змісту: «Милий коханий вітаю тебе сином обіймаю цілую рядовий Самардак».

ПОВЕРНІТЬ БАРАБОЛЬКУ!

Що люблю, так це театр. Скажете, ось іще театрал знайшовся у Бережках! На карті спочатку покажи, де живеш, а потім похваляйся. Воно й правда: наші Бережки не на кожній карті відшукаєш, але ж одне іншому не заважає – театр же ми маємо, свій, самодіяльний, йому іще до народного рости й рости, правда, але, буває, таку виставу чоловіки та жінки забацають, що й у самому Мінську декому ікнеться. Тому ж мо Раєвському. Таланти, одним словом, не звелися, театрали – так само, на «Маріях» не всі помішалися. Так що коли будете в наших Бережках чи поблизу де – заходьте на виставу. Не пошкодуєте. Один тільки нюансик: скінчив свою театральну кар’єру тракторист Мишко Бараболька, артист характерний, хохмач іще той, але не біда – і решта, так би мовити, дещо уміють, хоча до Мишка їм і далекувато. Недарма ж йому – у знак подяки за вірне служіння місцевій сцені і з легкого слівця самого Барабольки! – надали земляки почесне звання «заслужений артист Бережків!» Він перший поки ще і єдиний має такий високий чин. І, треба сказати, отримав його заслужено. Як це він умудрився, питаєте? А-а, і вам цікаво. Тому розповім.

Вистава називалася «Сватався парубок до дівчини». У головній ролі, як ви й здогадалися, Мишко Бараболька. Роль тим складана, що молодого хлопця повинен був грати Бараболька, якому – щоб не помилитися – рочків під п’ятдесят. Але ж Мишко все може, любу роль подолає, тим більше жениха – сам він цю школу у своєму насиченому житті пройшов з відзнакою: три рази клявся у вірності й вічному коханні жінкам. Досвід має. Майстерності – не позичати: артист Мишко, як я вже сказав, від Бога. Правда, до цієї вистави іще не заслужений, але... чи довго там залишалося?

Вистава почалася, як і очікувалося, при переповненому залі. Зібралися люди не тільки з Бережків – з усіх навколишніх сел, пришкандибав старий і малий. Місць не всім вистачило, але з нагоди такої події можна й постояти. Та й не пани – від землі театрали, свої. Місцеве начальство трохи запізнилося, але йому, як і у справжньому театрі, приберегли шосту лавку спереду, а щоб люди бачили, для кого вона призначається, її заслали скатертиною, тому й дурню зразуміло: не займати! Дід Михей на всякий випадок попереджував кожного, хто косив очима на гарну скатірть:

– Це, панове, не під ваші штанці покладено. Замурзаєте. Розміщуйтеся, розміщуйтеся, де хто може. А іншим разом і свою табуреточку не гріх прихопити – для упевненості: гопнешся чи ні на державну лавку, а на свою – факт, сядеш. Майте на увазі. Вистава смішна, про нас з вами, – я був запрошений на генеральну репетицію,– тому має бути завжди, як сказав сам Мишко Бараболька, аншлаг. Розміщуйтеся. Сідайте. Ну, стойте, стойте... Хто рано встає, тому й Бог дає. Так-так, ось і голова прийшов. Починай, Мишко, спектакль! Можна!

Спочатку зайграла музика, потім розсунулася завіса, і на сцені усі побачили доярку Вірку Циганку і молоду бухгалтершу Олечку.

– Одягнися, свати приїдуть, а ти – як лахудра! – суворо сказала Олечці Вірка Циганка.

Бухгалтерша змовчала, але послухалася – почала причепурюватися перед дзеркалом.

– На те й спектакль, – шепнув дід Михей своїй Лексі,– щоб стрільнути по людині, як з рушниці, що на стіні висить... Мишко казав... Тут, бачиш, якась задрипана доярка Вірка Циганка може лахудрою чи іншим абияким словом обізвати бухгалтершу, людину з дипломом. Театр – це тобі, Лексо...

– Дивися! – штовхнула у бік старого жінка.

Поки бухгалтерша Олечка чепурилася, у двері постукали. Заходять свати. Попереду шнурує сільский коваль Сидоронок, трохи відстала від нього арендаторка Маруся Бахтікова, а там вже посипалися – через сватів не відразу й жениха побачиш. Мабуть, по ролі так. Мишко останній заходить, трохи соромиться, очі то на підлогу скерує, то на стелю толопить.

– Бач, скільки їх на дурницю приперлося випити,– шепнув Лексі дід Михей.–Тільки нас іще там і нема...

– Добрим людям наш добрий уклін! – сказав коваль Сидоронок, і усі, як по команді, схилили голови.

– Проходьте, люди добрі! – зробила широкий жест рукою Вірка Циганка.

–У свою хату вона б так дулю запросила,– хехекнув дід Михей. – Що значить театр!.. На ходу людину іншою робить. Га?

Лекса не відповідала.

– Так, кажуть, у вас дівчина у пору війшла,– коваль Сидоронок помкнувся поставити кошик, з якого великою грушою випирався корок від глечика, на стіл, але Вірка Циганка трошки, напевно, розгубилася, а мо і слова раптом забула, отрималася пауза, і він не знав, приймуть їх у цій хаті чи ні, тому ставити кошик не насмілювався.

– Та став, став кош на стіл, – підказав дід Михей. – Приймуть, приймуть, куди вони подінуться. Цій бухгалтерші й насправді заміж пора. Їй би тільки жениха молодшого. Але ж Мишко – артист. Він любу зацугляє.

Поки те та се, дія у виставі розгорталася, Мишко Бараболька зірвав навіть перші аплодисменти: він обхватив бухгалтершу Олечку й смачно поцілував.

– Лідко, ти подивись! – крутнувся на лавці дід Михей. – Під цю марку і націлується Мишко. Невже і в тексті є цілування? Не може бути... Та й на генеральній репетиції на цьому місці не цілувалися. Я б запам’ятав... Ні-ні, це Мишко сам придумав. На те він і артист!

Лідка зашарілася, махнула рукою:

– Аби далі не пішло!..

– При такому темпі може й піти,– зареготав дід Михей.

– Дивися! – знов штовхнула старого в бік Лекса.

Стіл на сцені був накритий шиковно – навіть картопелька димилася, а у центрі стояв глечик з горілкою, кругом нього пляшки з таким самим, певно, питвом. Свати, жених, наречена й Вірка Циганка п’ють, їдять та гомонять.

– Невже воду жлуктять чи компот який? – спитав у Лекси дід Михей.

– Ти ж усе знаєш, навіщо у мене питаєшся? – відмахнулася Лекса.

– Ні, ти завваж, завваж: Мишко сам собі наливає і, лихо його матері, з тієї ж самої пляшки, – засвітилося зморшкувате – торішньою картоплинкою – личко діда Михея. – На репетиції з глечика цідив. Ось дивися, вшосте прикладається. Там десь на дні крапля мо яка лишилася. Хіба ж води він стільки міг випити? Її стільки не одужаєш. Пляшка, неінакше, літрова. Антихрист, на очах у голови п’е горілочку... ні, щоб і йому пропонувати-піднести. Мишко не дасть. Жадоба. Сам добулькає. Заїдай, заїдай, Мишко, а то розбере, холера!..

– Ну, так ти підеш за мене заміж? – нарешті Мишко Бараболька випростався, обіперся рукамі об край стола. – Я до тебе звертаюся, Ольго: підеш чи ні?

– Піду, – трохи розгублено мовила бухгалтерша Олечка.

– Усі чули? – чомусь подивився не на сватів, а у зал Мишко Бараболька. – Усі. Лідко, а ти чула?

Лідка, голова, дід Михей та решта почали здивовано переглядатися поміж собою, знизували плечима: нічого не розуміли, та й чому він назвав артистку-бухгалтершу Ольгою, коли раніше вона була Наташкою – як у п’єсі.

– Казав же: заїдай! – першим змикитив, що відбулося, дід Михей. – Неслух!

Мишко Бараболька, хитаючися, поклипав на авансцену:

– Лідко, ти чула? Я женюся! На ученій! Люди, вистава виставою, ми її продовжимо... без антракту дамо, не хвилюйтеся, але ж я женюся насправді, і ви це засвідчите. Га?

– Я... я нічого такого вам не обіцяла! – порожевіла бухгалтерша, кліпнула очима. – Я ж думала... це ж по п’єсі! – і вона, затуливши личко долонями, сховалася за кулісами.

Хтось заплескав у долоні, і усі – диво! – підтримали його. Крім голови. Той підвівся, попросив, щоб заспокоїлися.

– Режисера! – з гідністю вимагав голова.

– Я! – білий, як свіжий сніг, вибіг на сцену режисер агроном Цибулькін.

– Замінити жениха! Дублер, чи як у вас там, є?

– Ні, нема, – закліпав очами режисер аграном Цибулькін.

– Як це мене замінити? – покивав неслухняним пальцем Мишко. – Мене? Можна сказати, заслуженого... замінити? А ви театр Янки Купали уявляєте без Станюти або Овсяннікова? Ні. Правильно. А ось знайдеться який-небудь дурень і скаже: замінити! Голово, ти тут не розпоряджайся. Ти у мистецтві – нуль. Без палички. Запам’ятай. Керуй посівною. Зрозумів? А будеш правити дурниці, то я можу тобі багато про що нагадати. Можу розповісти ось усім глядачам, вірним нашим патріотам, заядлим нашим театралам, який ти у місті палац побудував з вісімнадцяти кімнат. За чиї гроші? Га, мовчиш? Проковтнув? А синам машини покупляв – за що? А м’ясо береш щодня свіженьке, коли я, можна сказати, заслужений артист Бережків, солонину хрумкаю, від чого на сцені іншого разу тільки солоним потом пре... А вибори взяти. За Дубка не голосував...

– Замініть його! – голова притупнув ногою, вип’яв груди.

Дід Михей подивився на голову, посміхнувся:

– Ні, Мишка не заміниш. Він один у нас такий. Артист!

Першою вискочила з зала Лідка, за нею, втягнувши голову у плечі, почовгав голова.

– Вистава продовжується! – оголосив Мишко Бараболька.

Але поплила завіса, вона відгородила його від глядачів... І на усе, мабуть, життя, що залишилося. Тільки він не дуже, здається мені, бідує: усе ж таки став заслуженим артистом Бережків після того спектаклю. А цього, браточки, не кожний може досягти. Треба талант мати.

На спектаклях Мишко Бараболька сидить тепер поруч з дідом Михеєм. Той, буває, засумує на виставі й шепне заслуженому артисту:

– Стрибни, Мишко, на сцену, відмочи що-небудь... Бо життя таке, що посміятися хочеться. Стрибни, Мишко. Зроби послугу.

А Мишко відмахується, як і Лекса колись:

– Дивися!..

Збираємось днями, скажу вам по секрету, піти делегацією попросити голову, щоб дозволив усе ж Мишку вийти на сцену, бо в наших Бережках люблять театр. А який же це театр – ну, правда! – без заслуженого артиста?

Так і скажемо голові: «Заслужених шанувати треба! Поверніть Барабольку!»

ПІДФАРТИЛО

Пощастило нарешті інженеру Тиханчику: важко згадати, скільки він вже гуляє у це «Спортлото», а тільки недавно відхопив кругленьку суму. Дружина Капітоліна, з нагоди такої радісної події обвила, ніби у молоді роки, чоловіка навколо шиї, солодко цмокнула у щоку:

– Не абихто ти в мене, Тиханчик! Хай усі бачуть! Я ж, хоча й завдала тобі чосу, коли ти купляв оті картки, але сама десь у глибині душі вірила: пощастить коли-небудь і нам, не все ж – їм! Молодець! Твої гроші – ти їми й розпоряджайся! У нас завжди, не мені тобі казати, справедливість була й залишиться на першому плані. Вирішай, на що потратиш гроші. Бачу, замислився. Даремно. Тоді я скажу: одягнути тебе треба, Тиханчик. Обносився ти зовсім. Обшарпався. На люди показатися соромно. Купимо, значить, тобі нове пальто, плащ, джемпер і обов’язково ондатрову шапку. Усе ж таки ти при посаді, не остання людина у своєму конструкторському бюро. Ти на мене не дивися, Тиханчик. Я все маю, здається...

Пішли купляти. Тиханчик прихопив найпузатішу сумку, засунув у кишеню декілька целофанових пакетів.

Людей у крамниці – не підступитися. Штовхаються, ображають одне одного, де там з Тиханчиковим характером добратися до товару, щоб хоч оком глянути, що він з себе уявляє, за скільки продається. Не така Капітоліна: ніби той в’юн, звивається, пролазить крізь будь-яку чергу, а потім повідомляє чоловіку:

– Плащ – замилуєшся! Чистий габардин! Брати?

– Що, якраз мій розмір?

– Твого не бачу... Ой, та це ж жіночий плащ! Але гарний. Очей не відірвати.

Невдовзі Капітоліна вилазить з новою покупкою, віддає чоловіку: тримай! А сама знов поринає у чергу. Не проходить і хвилини, як чувати її щасливий голос:

– А шапки, Тиханчик, замилуєшся.

– Ондатрові?

– Гм, захотів так відразу! З лебедячого пуху. Ось якби взяти?

– Бери, якщо ондатрових нема, – знизує плечами Тиханчик.

–Тиханчик, га, Тиханчик, підійди ближче, подивися, яке чудове пальто, – гукає Капітоліна чоловіка. – Візьмемо? Пізніше нізащо не знайдемо. Та й враховувати треба – гіперінфляція. Комір, ні, ти подивися, з чого комір! Натуральний песець.

– Це ж жіноче,– кліпає очами Тиханчик.

– На тебе, дороженький, пошукаємо ще. Знайдемо. Мусимо знайти.

...З крамниці Тиханчик ніс, аж гнувся, обнови для жінки. Капітоліна забігала наперед, намагаючися зазирнути йому у очі:

– Це ж треба так торгувати! – щебетала вона. – Неукі! Коли грошей нема – для чоловіків речі викидають, а коли є – тільки жіночі. Ніякого порядку у цій торгівлі.

Тиханчик, витираючи хусточкою змокрілу лисину, човгав за жінкою й думав, що він дуже щаслива людина: хай іще хто виграє для своєї любої дружини стільки убрання!

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Гості пробралися за столи. Сидять. Чекають. Мовчать.

– Ну, де там наша іменинниця, шановна, поважана Клавочка? – підвівся Павло Степанович, штатний томада, обвів причепливим поглядом стіл, який був густо заставлений закускою і пляшками з лимонадом та мінералкою, розвів руками. – Щось... кхи-кхе-кхе... нічого не бачу...

А Клавочка тримала у руках дві пляшки горілки – по одній у кожній.

– Що ж, пригощайтеся, гості мої, – співучим голосом подала команду Клавочка. – Лимонад на столі. Мінералка. Наливайте. Ну, а хто хоче горілки випити за моє здоров’я, побажати мені такого гіркого, як вона, життя, прошу піднести руки. Ну, сміліше, сміліше, гості дороженькі!

Гості сиділи мовчки, боючися ворухнутися. Навіть томада. Він тільки роззявив від почутого рота.

– А я й знала, що ви всі зичите мені тільки солодкого життя! Дякую вам, дороженькі мої! – на Клавчиному обличчі засвітилася усмішка, і незабаром жінка майнула на кухню з двома пляшками горілки.

Дехто тяжко зітхнув, хтось заплескав у долоні, а томада сидів усе ще з роззявленим ротом...