Текст книги "Булачка"

Автор книги: Васіль Ткачоў

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

ПРИЗ

Степчиха завжди лютувала, коли розмова заходила про Шурку – привабну самітню жінку з численними перстнями на пухкеньких пальцях і оригінальним золотим ланцюжком на шиї. Оці жовтенькі вироби і псували їй, Степчисі, настрій.

– Дивись, дивись, іде як! Х-хи! Коза-а! – майже щодня проводила вона поглядом Шурку, кривлячися. – Знов, знов сьогодні нову сукню одягнула. І каблучки нові начепила-а! Почекай, почекай, нарвешся – відірвуть з пальцями. А що їй! Вигуляється на роботі – та круть-верть задом. Якби був чоловік, то покрутила б. А то що ни день нове шмаття, з голки. Певна річ, полюбовники стараються. Он, он іншомарка під’їхала прямо до під’їзду. І поїхала, і поїхала... Тьху!

Степчиха, провівши з балкона свою молоду сусідку на працю, починала готувати їжу, топталася на кухні і думала, як їй насолити. «Під носом капіталізм розцвів!»– не могла заспокоїтись вона. А як ущипнути Шурку – не могла додуматись. Але голова працювала. Активно. Напружено. Тому, як тільки Шурка повернулася з роботи на тій же іншомарці, Степчиха відразу кинулася до телефону і набрала «04»:

– Свище газ! Чекаю! А то будинок злетить в повітря!

Вона назвала Шуркину адресу і широка усмішка розплилася по лицю: а завтра «швидку допомогу» викличу, потім об’яви на стовпах розклею, ніби Шурка продає холодильник... Не буде в неї спокійного життя!

Аварійна бригада прибула досить швидко. На дзвінок у двері виглянула Шурка, а Степчиха привідчинила свої і нагострила вухо.

– Ось вам наш приз – телевізор! – сказав вусатий дядько і показав на свого колегу, який тримав приз. – Не дивуйтеся, не дивуйтеся – ви наш ювілейний, стотисячний, клієнт.

Від почутого Степчиха знепритомніла та викотилася на площадку сходів...

ПОЧАТОК

– Ну, тату, починаємо, – говорить син і робить перший хід конем. – Тільки попереджую: не хитрувати...

Тато робить хід у відповідь: е-2 на е-4. І так далі: хід – син, хід – тато. Нарешті останній підводить руки вгору, кисло морщиться – здається.

– Математика за тобою, – по-дорослому спокійно говорить син. – Якщо й наступну партію програєш, завдання з мови виконаєш. Згода?

– Згода, – неохоче погоджується тато і займає після двох коротких затяжок місце за столом.

Хід – син, хід – тато. Останній нервує: шкребе потилицю, крутиться на табуретці, раз-пораз вибігає на кухню – курнути.

– Пропоновую нічию, – дивиться батько на сина. – Згодний?

– Ні, татку, ні за що,– стоїть на своєму син. – Як це – нічию? Учителька ж відразу розкусить. Та й сам де ти бачив, щоб одне завдання у зошиті писалося різними почерками? Не піде так. Тут конкретно давай: ти чи я. Думай, думай, тату, може ще й виграєш,– підбадьорює син.

За два ходи тато здався. Він попросив секунданта – маму, щоб подала рушник. Витер змокріле обличчя, відпив зі склянки чаю.

– Так, що в нас іще залишилося?

Син дивиться у щоденник.

– Малювання. Буратіно виходить з хати, накировується до школи з абеткою – тема малюнку.

– Ні, ні, – протестує тато, рішуче махає руками. – Я – пас! Я – пас! Математику, письмо іще зроблю, а ось малювання – хай йому цур. Олівця у руках не тримав. Ти, Ігорчику, маму, маму... з нею зіграй...

– Вона ж секундант, – подивився син у мамин бік.

– Я, я побуду!

– Мамо! – гукає син. –Тато в малюванні – олівець незагострений. Сідай.

Мама передає пов’язку секунданта тату, сідає за шахову дошку.

Початок зроблено. Сімейна гра продовжується...

ЯК КИНУТИ ПАЛИТИ

У альтанці чоловіки забивали «козла». Савоська пришкандибав до них, повітався і радісно оголосив:

– Все, чоловіки, нарешті здійснилося!

– Ти про що, Савоська? – висунувся з гурту сусід Вітькін, бо не зрозумів, що там у нього «нарешті здзійснилося».

– Кинув палити! – з тим самим пафосом сказав Савоська.

– Та кинути воно можна, а ось як не палити? – почувся знов голос сусіда Вітькіна. – Я так само тільки що кинув... Насмоктався – і кинув. Га?

– А я давно кинув,– з гордістю признався Савоська. – І, найголовніше, не тягне. Анітрішки. Ось ви курите. Так? Так. А мені хоч би що. Мені здається, що ви отруту ковтаєте. Бр-р-р! Огидно, аж нудить.

– Та ти що, у вухо вколовся?

– Цікаво! Навчи, Савоська, й нас, як від цієї отрути позбавитися?

Савоська поломався для порядку, потім, коли усталювалася тиша, почав:

– Напевно, десь на дикому Заході мені б за мій метод відвалили зелененькими, і немало...

– Ось, ось, і він, як усі,– тільки б обідрати людину, мов липку,– сказав хтось незадоволено.

– Але, але, панове! Я розумію, де ми живемо і як, тому даремно не хвилюйтеся – метод віддаю безкоштовно.

Дехто заплескав у долоні. А сусід Вітькін сказав:

– Та хіба ви Савоську не знаєте? Він своє віддасть. Останнє. Задарма. Аби іншим було добре. Давай, давай, розказуй!

– Запам’ятовуйте. Ранком, як тільки прочнулися, не думайте про цигарку. Думайте про щось сонячне, світле, ласкаве... Уявіть море... Краще – Чорне... і хвилі, хвилі линуть на берег, горнуться до ваших ніг... А вам палити хочеться. Правильно?

– Іще як!

– А ви: ні... ні... ні... Я не дурень, щоб на море їхати за такі гроші і курити... Останнє речення повторіть декілька разів... Все, від першої цигарки ви позбавилися. Вам хочеться викурити другу. На цей раз уявіть ліс... Літо... Посуха... І скрізь шильдочки, які нагадують, що того, хто прийшов у ліс з сірниками й цигарками, буде оштрафовано, незалежно від того, користався він ними чи ні. Шепчіть: у мене забрали мільйон, мільйон, мільйон... Штраф, штраф, штраф... І до другої цигарки ви не доторкнулися, вам просто перехотілося.

– Ще й як перехотілося!

– Здорово ти придумав, Савоська!

– Голова-а!

– Оце метод так метод! Мені вже, можна сказати, палити не хочеться,– зрадів сусід Вітькін. – Ну, ну, давай далі розповідай, Савоська! Цікаво-о!

– Після того, як ви пропустили дві цигарки, вам кортить витягти з пачки третю. Так?

Тут Савоська побачив свою дружину. Та продиралася поміж чоловіків, розштовхуючи їх, мов снопи, і протягла у бік Савоськи госпдарську сумку.

– Досить байки правити! Їми ситий не будеш! Тримай сумку та біжи в гастроном – по харчі. Та дивися ж мені: якщо знов візьмеш собі на курево – їх, цигарки свої, й їсти будеш. Як на тому тижні. Пам’ятаєш? Чи, може, забув? При такій дорожнечі на все він іще й палити надумав! Дивись мені: кишені виверну, так що не ризикуй!

Савоська стояв, наче в холодну воду опущений. Чоловіки спочатку знерухоміли, а коли до них дойшло,– гримнув регіт.

Виявляється, курити і насправді дуже просто кинути – треба тільки мати таку жінку, як у Савоськи.

ЄГОРКА ОБ’ЄГОРИВ

Приїжджу у рідне село. На лавці перед вікнами своєї хати сидить тітка Дуня. Повіталися. Хотів було іти далі, але вона, схаменувшися, сказала:

– Почекай, Василю. Я ось помру скоро, і розповісти не встигну тобі про свого Єгорку. Пам’ятаєш його, холеру? Це третій мій чоловік був... Оті перші чарку любили, а Єгорка – іще більше. Але ж і голову розумну мав, не головешку, хоча й п’яниця.

Одного разу мене так об’єгорив, що й людям соромилася казати. Тобі розповім. А то на той світ понесу. Ото ж бувало де самагон не сховаю – знайде! Увесь город перериє-перелопатить, сіно перетрусить... І налижеться. А тут шукає, шукає, а знайти не може. Тоді що робить, паразит? Наливає у трилітровий слоїк води – якраз стільки, скільки й самогонки в ньому помітив. На стіл поставив. Хліба відрізав. Сала шматок добрячий поклав. Огірок. І в вікно дивиться, коли з крамниці я повертатись буду. Переступаю поріг, а він лежить на ліжку й хропе, мов п’яний. Подивилася я на стіл – та обімліла, аж руками плеснула: «О боже! Щоб же тебе, паразит, мухи покусали! Щоб же ти здох! У корчі сховала – і там знайшов! Тьфу!» Швиденько за слоїк зі столу, і переховала «самогон». Ні, щоб покуштувати, що в ньому було, і на городі корпаюся спокійно собі. А він корчі пороскидав, вони ж перед самим порогом лежали, знайшов самогон і майже увесь вижлуктив. Ну, й не негідник же Єгорка, земелька йому пухом, чорту...

Ось, хоч привід був сьогодні пом’янути його...

ПОДАЙТЕ МЕНІ ЯКОВЛЄВА!

Маргарита Семенівна корпалася на кухні коло плити, а Григорій Павлович, її чоловік, переглядав у залі на канапі свіжі газети. Він щось шепотів собі під ніс, а коли до нього долітала автоматною чергою нова жменя колючих та гарячих, мов жар, жінчиних слів, відкидав голову, глибоко й гірко зітхав, злегка стогнав і прикладав до лоба хусточку.

– І до яких пір буде ця дружба тривати? – цього разу Маргарита Семенівна виглянула з кухні, витріщила очі на чоловіка. – Відповідай мені! Що дає тобі ця нікому не потрібна дружба? Ніяк зрозуміти не можу. Самі неприємності – та й годі...

– Досить вже, – намагався заспокоїти жінку Григорій Павлович. – Людина як людина Яковлєв, тим самим воздухом дихає, що й ми.

– Так ось як! Ти, значить, за нього! – зовсім, здається, вийшла з себе жінка. – Подивіться тільки, люди, кого я в хаті тримаю! Чужу людину! Іншорідне тіло! Ні, ви тільки подивіться, подивіться!..

– Поїхала, – зкривився Григорій Павлович і відгородився від жінки газетою, але Маргарита Семенівна так смикнула її, що чоловік від нечеканості випустив окуляри, які тримав разом з газетою в руці, і скельця сльозинками розсипалися по підлозі...

– Що, неприємно слухати? Але ти слухай, слухай, дорогий, може, хоч якась користь буде. Крапля води й та камінь точить. Питаюся: коли покладеш ти кінець цій дружбі? Ти чоловік чи жінка у штанях? У тебе совість, гідність в решті решт є?

– Є, є і совість, і гідність, – продовжував відбиватися Григорій Павлович.

– Є, кажеш? Щось я не бачу. Учора, значить, зустрічаю того Яковлєва. На вулиці , де ж іще! Темно вже, усі нормальні люди «Марію» дивляться, чай п’ють коло екрана, а він, як бездомний, бриндає. Напарника шукає – такого ж, як сам...

– Ну-ну... і що далі?

– Ось і ну, ось і ну... Тільки про себе думаєш. Аби живіт натрамбувати, на канапі полежати... Паразит!

– Заладила: Яковлєв, Яковлєв... – поморщився Григорій Павлович. – Не чепай ти його, хай живе спокійно. Ну, приклав одного разу руку... не стримався. Чоловік же. З ким не буває? Та й не тебе ж він у решті решт зачепив...

– Хм, іще не вистачало, щоб мене! – Маргарита Семенівна набула войовничого вигляду і, здавалося, була готова хоч зараз дати відсіч любому супостату. – Я йому, іроду, ураз голову відкрутила б! Ты подивися на нього тільки, га! Усе тільки й робить, щоб людям нашкодити, нерви попсувати. Одна в нього думка, одна...

На кухні щось зашкварчало, забулькало, і вже звідти лунав енергійний, гучний, повний злості та ненависті голос Маргарити Семенівни:

– Я цього так не залишу! Якщо чоловік одоробло одороблом, то сама обстою честь сім’ї! Сама! Я покажу цьому Яковлєву, де раки зимують! Запам’ятає! Що ж робити залишається, коли чоловіка в хаті нема?

... Ранком наступного дня Маргарита Семенівна привела свого чотирирічного синочка Юрочку у дитячий садок і поставила вимогу: «Подайте мені сюди Яковлєва!»

ПІВЕНЬ

Приміський дизель-поїзд мірно відстукував колесами, зупинявся майже через кожні п’ять хвилин – висаджував та підбирав людей, а потім, злегка піднапружившися, набирав швидкість. Пасажирів у кожному вагоні було – як оселедців у бочці: не кожному пощастило навіть зручно стояти.

Звичайний у такому випадку малюнок: одні дрімаюь, другі вдивляються у детектив чи в газету, треті ж, кому пощастило з місцем, сумовито кидають погляди на краєвиди за вікном. І раптом: «Ку-ка-рі-ку-у!» Вагон гримнув від сміху. Півень уніс таке пожвавлення, що й переказати важко. Потім «ку-ка-рі-ку-у!» повторилося. Сміх був уже не такий дружний, як хвилину чи дві тому, але усе ж таки був... Ніби артист, відказуючи на аплодисменти вдячних глядачів, півень продовжував розважати людей, поки ті не здоволилися його співами. А потім і півень змовк, і люди затихли. Знов – детективи, газети, байдужі погляди за вікно, на сусіда. Та ось цікаво ж: ну, а якби півень загорлопанив де-небудь на сільській вулиці? Співай собі, ніхто й бровою не поведе. А на міській – цікаво, звідки він тут? У вагоні – так само цікаво. Всьому, кажуть, своє місце. Так і з оцим півнем вийшло.

Можливо, я і не писав би про це, але ж дуже цікавим здався дідусь, що віз крикуна у кошику. Сільський дідусь. Він підсів десь посеред дороги, і проїхав лише дві зупинки.

– Це особливий півень, – підсліпувато подивився старий по боках. – Йому ціни нема. Таким півням пам’ятники за життя ставити треба, а моя жінка – хай їй грець! – забий та забий. Бачиш ти, що надумалася зробити. Ні, петю, тебе я в кривду не дам. Ти мене виручив, і я тебе не покривджу. Батьківщина своїх героїв пам’ятає. Ото ж, братки, перебрав я нещодавно, голова розвалюється на частки, а жінка дулю замість чарки дає. Знаю, що має. Злий, очі б мої її на той час не бачили. Я до неї і так, і сяк, а вона уперлася – хоч ти їй що роби. Помираю, можна сказати, а не розуміє. Де ж жінці чоловіка зрозуміти? Ну! І медалі, що на фронті заробив чесним шляхом, не в рахунок. Сиджу на лавці, бідую. А тут, бачу, півень у городі гребеться... Зацікавився я, спостерігаю... І – вірите? – показалася кришка... Я іще більше зацікавився. «Давай, давай, петю, чи не той скарб, який і для мене інтерес має?»– підбадьорюю. Так! Він, трилітровий слоїк! Диво! Від радості я піднятися з лавки не можу – ноги відібрало. Підбігаю, допомогаю півню... він мені, як розумна тварина, поступається: будь ласка, далі сам копай. І стоїть, стежить за мною. Витягаю. Фу-у-у! Ось тут я, завдяки півню, й поправив і без того пропаще своє здоров’я. Так що, цей півень – герой. А жінка: забий, у чавун йому пора. Це кому? Півню оцьому? А смоли ти не їла, стара? Нізащо. Поки сам живий – і півня не дам у кривду. Ось і рятую його, бідолаху. До товариша свого везу, нехай у нього поживе... дальше від ворожого ока... А жінці скажу: та звідки ж я знаю, куди він, півень, подівся? Не бачив, скажу. А Степан у кривду не дасть. Він мене зрозуміє. Продовжим життя півню. А то, бачиш ти її, у чавун... Багато чого ви хочете-вимагаєте від нас, жінки! Скажи, петю?

Півня ж, поки й не вийшов дідунь, не було чути: спав. Ніби знав, що нема чого непокоїтись, чоловіки виручать, як колись і він їх...

АЛЕРГІЯ

У алергічне відділення звернувся хворий – чоловік середніх років, трішечки розповніле лице у червоних плямах, ніби його хто фарбою розмалював.

– Задихаюся, докторе, – поскаржився він.

– Це я бачу. Як і бачу, що у вас алергія. Цікаво, від чого вона могла з’явитися?

– Сам не знаю. Горілку не п’ю. Пиво так само. Що ви, що ви! Й близько не підношу... Одеколоном не користаюся. Сусід он, Таранкін, від нього задихався. Квіти не нюхаю. А що їм? Та що тепер ми їмо, ясна річ: картопля та сало. Раніше в мене – ви відзначте, товаришу докторе – ніколи її, зарази, не було, алергії цієї. Спочатку думав, на жінку вона... Так ні – дружину відпустив на курорт, а хвороба іще більше прогресувати почала.

– А коли жінка на курорт поїхала, ви чим займалися? – обережно поцікавився лікар.

– Та ні, наліво не ходив, – відразу чомусь почав виправдовуватись хворий.

Доктор посміхнувся.

– Мене це, до речі, не стосується. Чим ви займалися: що їли, пили, де були?..

– Ага-ага, – з полегшенням зітхнув хворий, – відкажу, відкажу. Так, значить. Про їжу я сказав, а пив квас, чай і телевізор дивився. І все, здається? Ну, там на роботу збігаю – справа відома: гроші ж треба заробляти.

– Так, кажете, як жінка поїхала на курорт, відразу хвороба почала прогресувати?

– Щира правда!

– А ви «Санту-Барбару», «Просто Марію», «Дику троянду» дивилися разом з жінкою?

– Ні, це виключно її фільми. Я тільки футбол коли, новини... Іще там різні інші передачі поважаю, які йдуть у перерві поміж рекламою.

– Що ж, диагноз ясний: у вас алергія на рекламу. Ця хвороба не тільки до вас причепилася – вона розповзається останнім часом іще швидше, ніж вірус грипу. Бачите, коли жінка поїхала на курорт, ви почали більше сидіти перед телевізором...

– Так воно й є, – згідно закивав хворий.

– Тому й хвороба почала прогресувати.

– Ось у чому справа, виявляється! – повеселішав хворий. – А я вже чого тільки не передумав! Щиро дякую вам, докторе, за диагноз. Так їсти, кажете, можна все? І нюхати?

– Все робіть, що й раніше робили: їжте, нюхайте, кохайте, а ось від перегляду телепередач поки що утримайтеся. Повністю. А потім потроху вмикайте, а як тільки на екрані з’явиться реклама – утікайте подалі від нього! Запам’ятайте: реклама – ворог вашому здоров’ю! Майте на увазі. Таким чином госпіталізувати вас нема потреби.

– Воно ж і правда, докторе, терпіти я не можу рекламу, – щасливо усміхався хворий. – А вона ж, негідниця, й довела. Ледве не до могили. Але нічого, я від неї тепер вилікуюся скоро – учора, коли реклама мо цілих півгодини була, так я не витримав і шпурнув склянкою у екран. Тепер нема телевізора. Поки на новий тепер зберу-у-у! Боюся тільки, що в жінки може з’явитися алергія, коли дізнається, що сталося з телевізором. На мене. Ну, так я піду? Лікуватись!

Доктор потиснув бідоласі руку й побажав якнайскоріше одужати.

СТРАЙК

Хмикін, прийшовши пізно увечері додому, плюхнувся у крісло, витер хусточкою обличчя і мовив урочисто-втомленим голосом до жінки, яка виглянула з кухні з перекинутим через плече рушником:

– Страйкуємо, Марусю!

– Та знаю, знаю,– без особливої радості чомусь зреагувала жінка, що трохи насторожило Хмикіна. – Сьогодні, дороженький, будеш всухом’ятку їсти – поки пішки дотупала з роботи, так готувати нема ані сили, ані часу. І завтра, кажеш, ваші тролейбусники не виїдуть на маршрути?

– І завтра, і завтра, Маню! Страйкувати так страйкувати! «Наш паровоз вперёд летит...» Уявляєш, коли доб’ємося свого – більше за якихось там міністрів отримувати будемо, га?! Варта справа заходу.

– І ти знов, напевно, у своїй диспетчерській увесь день киснути будеш? – підозріло глянула на Хмикіна жінка. – І на дачі – все пропаде. Так?

– Помідори, кабачки – потім, Марусю. Це на закуску. А поки що на першому плані – справи державної важливості, можна сказати. Страйкуємо! А штаб повинен працювати. Мене обрано до страйкового штабу.

– Сиди в штабі, клопіт такий! Але завтра треба мені на годину раніше устати, щоб на работу не спізнитися. Тому сніданком тебе нагодувати не можу. Варіть самі у своєму штабі юшку.

– Та як-небудь... – зітхнув Хмикін. – Переб’ємося. Пожертвуємо, так би мовити, сніданком заради майбутнього...

Раптом потухло світло.

– Що це ще за жарти? – незадоволено хмикнув Хмикін.

Світла не було мо з півгодини – і не тільки у Хмикіних, не світилися вікна у всіх будинках мікрорайону. І Хмикін не витримав, запалив свічку, підніс до телефона, щоб подзвонити діжурним електрикам і завдати їм чосу, але апарат мовчав.

– Та хай вам грець! – вилаявся Хмикін і потупав до сусіда Тьомкіна.

Тьомкін відчинив на стук двері, підніс сірник до лиця Хмикіна, буркнув:

– А, це ти, страйкаре!

– Я. Подзвонити дай. Футбол починається, а вони там щось довго чухаються, електрики.

– Не працює телефон. Усі, напевно, страйкують. Як і ти. Завтра і радіо слухати не будемо. Зять мій сказав. Так само збираються страйкувати. А як же! Два дипломи має, мозок півжиття сушив, не те що ти, неук, а заробляє всього вісімсот тисяч рублів, хоча й головним редактором працює. Ото порядочки! Кому і страйкувати, так таким, як мій зять. Усе в тебе?

– Ага, – оцінивши сітуацію, Хмикін задумливо пошкріб за вухом. – Спати піду, раз така справа.

Назавтра Хмикін так само вернувся пізно. Жінка була в ліжку.

– Посунься, – попросив він.

– Сьогодні не можна, – колючим голосом відповіла жінка. – Наша «Ліга жінок» теж оголосила страйк. Досить пішки ходити та без «Тропіканки» сидіти.

– Та щоб вам!.. – вилаявся Хмикін і поплентався до канапи.

КОМПРОМІС

Робітник Хапун украв на заводі деяку річ. Останнім часом він нерідко так робить – волоче все, що привабить око, і, по його міркуванню, тягне на добру копійчину. Потім у суботу й неділю сидить на авторинку – торгує. Одного разу щось навіть продав самому начальнику цеху. Той зробив вигляд, що не пізнав Хапуна.

Як і завжди, Хапун доніс ту річ до паркана, перекинув на другий бік, вона грюкнула так, ніби впав з неба метеоріт, а тоді переліз і сам.

– Ось і попався! – щаслво дивився на Хапуна міліціонер і посміхався, його ж напарник тримав руки наперейми – щоб не дав драпака злодій. – Що ж, пішли до відділу. Бери свою річ і тупай за нами.

– Тепер несіть ви, – спокійно сказав Хапун. – Я своє проніс.

Міліціонери переглянулися, і молодший сержант кивнув рядовому:

– Неси, Мамонька.

Мамонька обхопив ту річ руками, ніби обценьки цвях, але й з місця не зрушив. Бездопоможно подивився на молодшого сержанта. Той зрозумів його з півслова: вони обхопили річ удвох, але так само не могли підняти.

– Так що, не понесеш? – знов подивився на Хапуна сержант.

– Не понесу. Я своє проніс. Вам треба – несіть.

Міліціонери переглянулися.

– Добре, – сказав молодший сержант, – давай підемо на компроміс. Ти неси свою річ, куди й ніс, а ми підемо, куди йшли. Згоден?

– А як же! – усміхнувся Хапун, підхопив одною рукою ту річ і пошкандибав додому.