Текст книги "Булачка"

Автор книги: Васіль Ткачоў

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

ЯК ПАХОМ САМОГОН ХОВАВ

Аж трилітровий слоїк самогону зробив Пахом. Зробив – і злякався: а що, коли міліція загляне? Тоді, певна річ, не обминути біди, наберешся неприємностей: і штраф улуплять, і на работу повідомлять. А там раді будуть старатися – почнуть вживати заходів на повну котушку: позбавлять усього, чого тільки можна, і самогон той проклятий, коли підрахуєш потім збитки, того коштувати й близько не буде.

Що ж, що ж робити? Він вже й сам боявся дивитися на той слоїк з самаоробною горілкою. «Треба сховати його так, щоб ніяка міліція потім не знайшла!»– твердо вирішив Пахом і почав діяти рішуче, енергійно. Сказано – зроблено: сховав самогон. Виглянув у коридор. Тихо. Нікого. Утопив кнопку дзвінка, швиденько забіг у квартиру, суворо спитав:

– Хто там?

І відповів сам собі:

– Міліція! Надійшов сигнал, що у вас є самогон. Відчиніть!

– Шукайте! – дозволив сам собі Пахом і почав шукати.

Знайшов. На антресолях.

– Що це таке– спитав він сам у себе.

– Дистильована вода, – відказав.

– Дозвольте покуштувати?

– Дозволяю.

Пахом наповнив склянку ледь не до бережків і ураз випив. Заїдав і думав: «Кепсько сховав. Зовсім. Знайдуть, і говорити нема чого. Зараз, зараз я так законопачу цей самогон, що хоч тріснуть міліціонери, а нічого не знайдуть».

Пахом ховав самогон іще декілька разів, топив кнопку дзвінка, питався сам у себе, хто це, дозволяв робити обшук і покуштувати дистильованої води. Ховав у шафу, під ліжко, у канапу, у мішок з картоплею... і всюди знаходив Зовсім розчарувався чоловік. А коли вже не було чого ховати, у двері й справді подзвонили.

– Х...хто та-а-ам? – їкнув Пахом і підняв осоловілі очі на двері.

– Міліція! Надійшов сигнал, що у вас є самогон. Відчиніть!

– Та пішли ви!..– Пахом попробував піднятися, але не зміг, і він погрозливо помахав пальцем на двері.–Скільки можна, питаюся? Скільки можна мене, стару людину, турбувати? Я ж вам сьогодні відчиняв уже сім разів! Совість мати треба-а!..

ВІРШОПАД

У самодіяльної поетеси Потерухиної дочка живе в столиці, а сама вона – провінціалка: колись працювала в районній газеті, зараз вже на пенсії. Живе сама. І не то від суму, не то по потребі душі пірнула, наче в вир, у поезію. Засмоктало. Навіть книгу віршів видала.

Під час свого чергового приїзду в столицю Потерухина осмілилася прочитати свої вірші коло пам’ятника класику, де товклися літератори на будь-який смак. А після – ось пощастило!– до неї підійшов бородач, легенько взяв поетку під локоть і відвів у бік.

– Я можу допомогти вам видати книжку віршів,– сказав упевнено і переконливо. – Слухайте мене уважно і запам’ятовуйте. Я видаю ваші вірші, ви продаєте книжку і повертаєте витрачені мною гроші. Відомо ж, з наваром. Виступати ви, я бачу, вмієте, аудиторією володієте, тому проблем аніяких не бачу. Я укладаю з вами договір. Приносьте вірші. Чим швидше, тим краще. Ось адреса...

Книгу видали. Залишилося збути. Це виявилося не такою й легкою справою, хоча Потерухина крутилася, як білка в колесі. Гуртожитки, електрички, площі, пам’ятники – усюди там можна було зустріти поетесу. Звучали вірші! Потерухина, потроху збираючи гроші, відносила їх бородачу. Якось видавець подзвонив і поцікавився:

– Ну, як у нас ідуть справи?

– Так собі. Стараюся. Залишилося усього сто доларів...

– Даю вам, так і бути, іще три місяці. Дійте.

Потерухина зраділа і приємною новиною похвалилася дома. Дочка й зять якраз вечеряли. Почувши таке, зять випустив з рук чашку з кавою, він широко роззявив рота, а потім, трохи опритомнівши, перепитав:

– Так що... і всі три місяці ви будете жити в нас?

– Так. Буду. А де ж іще?

– Сто, кажете, доларів іще треба зібрати тому бородачу?

– Так, так: сто!

Зять нічого більше не сказав, а назавтра десь роздобув необхідну кількість грошей і вручив їх тещі-поетесі: розрахуватися з видавцем.

Тепер вона сидить у себе вдома і пише нову книжку.

ЮВІЛЕЙ

Петру Селивоновичу сповнилося п’ятдесят. Кругла дата. Ювілей. З цієї нагоди товариші-колеги зібралися разом у актовому залі, щоб поздоровити свого керівника. Звучали палкі промови, вручалися коштовні подарунки і пригожі квіти. Брав слово навіть сам міністр. А потім, злегка крякнувши, попросився привітати ювіляра інженер Тиханчик, мякий, інтелігентний з вигляду і справді тихий чоловік, який раніше ніколи на таких урочистостях не подавав голосу. Він певний час дивився в зал, декілька разів поправляв на носі окуляри, крехтав і соп, а тоді, кинувши короткий погляд на ювіляра, промовив:

– Тут багато говорилося різних слів. Слів добрих та щирих. А як же – ювілей... самі розумієте... ага. Треба. Керівник же він наш, Петро Селивонович. Батько. Тому вибачайте, що й я буду хвалити ювіляра. А чим я гірший за інших? До усього почутого тут додам, що й чоловік він добрий... на висоті, як кажуть. Орел. Тут ось сидить його половина, Генрієта Сергіївна... вона підтвердить. Бачу, бачу: мої слова у яблучко. Так-так. За ним, нашим шановним Петром Селивоновичом, бігають усі наші жінки, а з окремими він заводить навіть романи... Службові, так би мовити... Як у кіно...

По залу пройшов гомін, люди повернулися до жінки ювіляра: і треба ж таке почути їй, бідоласі, від якогось там інженера Тиханчика! Вибрав момент, негідник. А той, не звертаючи ні на що уваги, сипав далі:

– І коли б йому, здавалося, встигнути усюди? Роботи багато. Реконструкція. З планом запарка. Нові технології упроваджуємо. Однак – встигає. Молодець. Моя жінка, до речі, таксамо призналася, що директор наш–справжній чоловік. А жінці своїй я вірю, вона ніколи не бреше. Вона мене, до речі, декілька разів Петром назвала, хоча я – усі ви добре знаєте – за пашпортом Єгор. Так що, шановний Петро Селивонович, бажаю вам і надалі користатися такою ж повагою у жінок...

І Тиханчик сів.

Сидів і ювіляр.

У великій, як подалося всім, калюжі.

БЕЗКОШТОВНО НЕ ЇЗДИМО

– Контролери, контролери йдуць!– хвильою пронеслося у приміському поїзді, і Тюльіин потягнувся до торби, яку незадовго до цього акуратненько поставив на верхню поличку. Стягнув, розв’язав мотузки.

– Нехай ідуть,– сказав він упевнено і поляпав по торбі.–Безкоштовно не звик їздити. На шиї у держави не сиджу.

А контролери люди спритні – тут як тут.

– Ваш білетик,– виросла перед Тюлькіним жінка з блискучим компостером у руці.

– А, пробачте, скільки коштує зараз проїзд до Тереховки? Як і раніше?– настобурчив вуха Тюлькін.

– Шість тисяч!

– Зрозуміло! З мене– сто п’ятдесят!– Тюлькін швиденько дістав склянку і забулькав у неї з пляшки.

– Що ви робите, громадянине!– занервувалася жінка-контролер.– Показуйте білет, або платіть штраф. А він, тільки подивіться, пити здумав у грамадському транспорті. Швидше, швидше!

– Ось!– Тюлькін, посміхаючися, подав склянку контролеру.– Точнісінько.

– Я... я не п’ю !–зашарілася жінка.

– А пити й неможна,– серйозно відказав Тюлькін.– Вона, оця горілка,– не ваша, вона – державна. З цього часу – уласність залізниці. Віднесіть її у свою касу. Чи на склад. Замість тих грошей, які я повинен був заплатити за проїзд.

Жінка незграбно знизала плечами, нічого не розуміючи, бездопоможно подивилася на пасажирів, сподіваючися на іхнє співчування: що мені робити, скажіть тільки, з оцим диваком?

А Тюлькін продовжував тримати склянку у простягнутій руці:

– Беріть, беріть! Не бійтеся, горілка якісна. Самі ж робимо. знаємо, що нам будуть зарплату видавати пляшками з міцним напоєм, тому абищо не виробляємо. А як же! Так що не хвилюйтеся. Бачите скільки в мене тут пляшок? Аванс, аванс одержав. Півмісяця буду їздити у громадському транспорті і платити різні штрафи...

Жінка-контролер зробила вигляд, що Тюлькін більш не існує з його горілкою, і повернулася до бабусі, яка тримала напоготові перед нею півкачана капусти.

– Я, доню, пенсіонерка, то з мене половинка... Пенсію затримують... Беріть, беріть... Капуста добра... Своя...

Жінка з компостером почала раптом непритомніти, і її не було кому підтримати – руки в пасажирів були зайняті сосіскамі, сардельками, курячими яйцями, підшипниками, гайками...

Безкоштовно наші люди їздити не звикли!

СЕАНС КОХАННЯ

Рижиков, як тільки вийшов на пенсію за інвалідністю, то у міській квартирі буває рідко – більш живе на дачі. Рачкує там. Розвів кролів, курей, щось вирощує на грядках. До міста приїздить тільки отримати пенсію та довідатися, чи живі його хатні. Живі. Працюють та навчаються.

Ось і того дня він, стомлений і щасливий, приїхав з повною торбиною, поставив її за порогом:

– Їжте!

А сам посидів трохи перед телевізором на канапі і заснув.

Перед ранком побачив, що поряд сопе жінка. Невдовзі кобета заворушилася, почала мацати Рижикова руками, інтимно, пестливо. А губи шептали:

– Милий... коханий... любий... Як я чекала тебе!..

Рижиков отямився тільки тоді, коли жінка стягла з нього сорочку, штани, майку та труси. Лежав він у чим мати народила. І раптом дружина схопилася з ліжка і шмигнула з чоловіковою одежою у ванну кімнату:

– Ось коли я тебе зловила, немитику ти мій!

Рижиков матюкнувся, плюнув і натягнув на себе ковдру.

КРУТІ ХЛОПЦІ

Жменькін, як тільки ковтне гіркої, згадує своє поліське село Чемерівку. До того розчулиться іноді, що сльоза великою горошиною викотиться з ока. І тоді він уявляє, як підрульовує до материної хати на найкращій та найпрестижнішій іншомарці, піпікає, на ганок виходить мати, вытирає похапки об фартух худенькі руки – поспішає до нього, Жменькіна, щоб розцілувати.

– Невже ти, Колю? – уся засвітиться від щастя мати, несміло спитає.

– А то хто ж! Досить того, що батько кобилам хвости крутив! Я! Я, матінко! – І Жменькін почне виносити своє тіло з салону престижної легковушки. – Купив. Ну, як колимага?

– Ото гарна! – ляпне руками мати. – Краща навіть, ніж у синів та дочок самого голови! Молодець!

– Знай наших! – підморгне Жменькін.

Ех, мрії, мрії! За що він, Жменькін, купить той автомобіль? За гуртожиток вже півроку не платить – обіцяють, якщо не ліквідує найближчим часом заборгованість, витурити на вулицю. Штани протерлися – хоч би на колінах, а то якраз на тому самому місці, на якому сидиш. Черевики їсти просять. Та й сам давно досита не їв.

А підрулити до материної хати, щоб земляки так само очі протерли та ойкнули від здивування, ой як хотілося. Особливо після чергових келихів гіркої.

– Чекай, мамо! – сказав сам собі Жменькін. – Їду! Зачекалася ти, рідненька!

Легковушок коло універмагу стояло багато, одна краща за іншу. Оскільки роззяв так само не менш, невдовзі Жменькін вже газував по широкій вулиці, спритно обминаючи грузовики та різні там «Запоріжці».

– Їду! – радісно ляпнув по керму руками Жменькін, і від передчуття, що нарешті він обрадує свою матір, знов на вії всілася сльоза. – На «Форді»! Зустрічай, мамцю!

Не встиг Жменькін затягнути пісню –настрій такий, що без неї аніяк! – коли десь поблизу зарипіли-завищали гальма, почувся писк гуми, тріск... і він відчув, що приїхав. «Форд» стояв, як укопаний. Заглух. А перед ним, підставивши «око», знерухомів «Мерседес», з якого неквапливо вилізли три хлопці – круті, відразу змикитив Жменькін і злякався – та накерувалися до нього. Один з них мовчки, переминаючи на губах довгу, як олівець, цигарку, протягнув Жменькіну ключі і байдуже, але твердо, непохисно сказав:

– Тримай. Ага. Через три дні на цьому місці... Ти все зрозумів, мікробе? Не відремонтуєш нашу тачку – твоя справа. А зараз вилазь. Вилазь, вилазь!

Жменькін певний час стояв на ватних ногах, навіть відчув, що хитається, хоча вітру не було. Круті хлопці сіли у «Форд», попрямували, не оглядаючися, своєю дорогою. Жменькін же сів у «Мерседес», той легко завівся. Жменькін зрадів: «Фару розбив... Подумаєш! І бік трошки зім’яв. Було б з чого сварку зчиняти. Дрібниці. Їде – й добре. Ага, так я вам і відремонтую. Чекайте!»

Від’їхавши трохи від місця аварії, Жменькін побачив, що крутих хлопців затримали даішники. «Оперативно працюють. Молодці!» – похвалив він міліціонерів, а сам звернув у завулок звідси ближче до Чемерівки.

Проспавшися, Жменькін лежав на м’якому материному ліжку і думав, що робити йому з оцим «Мерседесом».

ВИСТАЧИЛО Б ШНУРА

У квартирі письменника Барханова пізно увечері задзеленчав телефон.

– Якщо Шапкін – мене нема! – шалено замахав на апарат письменник. – Знов, як і ранком, віршами замучить! Чуєш, жінко? Нема, нема!

Але ж Шапкін передбачив, що письменник Барханов може замахати руками на телефон і попросити дружину, щоб та сказала, що хазяїна нема, тому підробив голос. Жінка Барханова, нічого не підозрюючи, покликала чоловіка, який вже зашився десь на всякий випадок у куток:

– Та не Шапкін. Підходь, підходь, не бійся.

Барханов аж присів, коли з ним заговорив Шапкін.

– Сьогодні, після того, як прочитав вам отих п’ятнадцять віршів ранком, написав іще сім! – підкреслюючи, що він не абихто, а найпередовіший робітник у поетичному цеху, любого, навіть професіонала за пояс заткне, загудів Шапкін.– Слухаєте, Юрійовичу? «Косив сьогодні я на лузі, там повз жучок на мокрім пузі...»

– Почекайте, – зібравшися, нарешті, трохи опритомнів Барханов. – А вірші скільки сторінок займають?

– Скільки? Зараз, зараз... Майже двадцять!

– Ви їх мені, будь ласка, усі відразу прочитайте, без антрактів та коментарів, – попросив Барханов. – Я їх тоді краще сприймаю...

– Згода! – кивнув десь на другому боці дроту задоволений Шапкін і почав читати...

Барханов обережно поклав трубку коло телефонного апарата і мовчки підсів до телевізора – якраз починалися «Новини», його улюблена передача. Як і кожної, до речі, нормальної людини.

За декілька хвилин він підійшов до телефону, підніс до вуха трубку. Шапкін усе ще читав, і робив це він надзвичайно емоційно, піднесено, ніби стояв на сцені перед численною аудиторією і та надихала його.

Цього вечора у Барханова народилася ідея: набути у крамниці довгий шнур. Тоді не страшно буде – нехай читають йому по телефону хоч і романи, від слухання яких він поки ще відбивається, але ось-ось, відчуває, похитнеться, зламається. Їх, як і вірші, оповідання, п’есы можна буде слухати тоді на кухні, перед телевізором, на балконі, у ліжку і навіть у туалеті. Усюди. Вистачило б шнура.

ПЕРЕБРАВ!..

Усе частіше й частіше Петрунчик думав-гадав, як підлеститись до начальника відділу Сидорчика. Треба. І невідкладно. Причина на те була найважливіша й злободенна– почав помічати підлеглий, що той останнім часом чомусь дивиться на нього вовком, укусити ладен. Тому Петрунчик чухав за вухом, розмірковуючи: «Що ж могло здаритися? Яка муха його вкусила? Неінакше вони, небажані, замайоріли на горизонті, то вже й почав потроху сортувати людей... мене, значить, відкинув... на смітник... Бач, бач, коситься, наче я йому коли дулю показав. З’їсти радий. І зіжре, чого доброго!»

Але як підкотитися до Сидорчика, як підточити контакти – Петрунчик не знав. І так, і так крутив мозком, а придумати щось варте – ну ніяк! Хоч плач. Існує ж ота чортова субординація, не скажеш, знявши капелюх: «А ось і я! Привіт, старий! Як наше нічого?»

Ні, що не кажіть, а для такого важливого візиту потрібна й важлива причина. Петрунчик сіпався, метушився, лупав очами: «Думай, думай, Петрунчик! Інакше загримиш ти, відчуваю, на біржу праці, вручать тобі мітлу».

І він, здається, додумався.

Якраз учора Петрунчик випадково зустрівся на міській вулиці з шефом – той не йшов, а плив: шеф був під добрим шафе. Десь, видно, добряче клюнув, неінакше на дурницю, і Петрунчик задоволено потер долонями: що, коли це використати, га-а? Придумав! А він і пам’ятати не буде...

Назавтра ранком Петрунчик обережно постукав у двері начальника відділу.– почув він доброзичливий голос Сидорчика. – Заходьте, заходьте! Будь ласка!

Від такої ввічливості Петрунчик аж розгубився. Він потерся іще трохи у порозі і потупав до столу Сидорчика, який світився, мов лампочка. Не скажеш, що вчора пив гірку. Але ж було...

– Слухаю вас, товаришу Петрунчик, – ступив назустріч Сидорчик, міцно потиснув підлеглому долоню, що того знов здивувало і вразило. – З чим, так би мовити, до мене? Що хвилює? Що турбує-непокоїть? Слухаю!

– Я... я... – зашамкав ротом, як рибина на березі, Петрунчик, – вам борг приніс. Борг... оце... так-так... копійка в копійку... рівно п’ятдесят тисяч...

І Петрунчик поклав на стіл гроші одним папірцем.

– Борг? Який? – непевно і здивовано подивився на підлеглого Сидорчик. – Пробач, щось не пригадую...

– Учора... ага... мені позичили... можливо, й не пам’ятаєте... усяке може бути... втомилися, може, на роботі... Ага... Дякую вам, Павле Євменовичу, – затряс ріденькою борідкою Петрунчик. – Ви мене й мою сім’ю, може, від смерті врятували... На хліб дали... Діти їсти хотіли... ага... Їсти хотіли... діти...

– А я не пам’ятаю.

– Було, було! – рішуче замахав на Сидорчика Петрунчик. – Було! Якби не ви ... діти б з голоду... ага.

– Дивно все це, – розвів руками Сидорчик, сумно посміхнувся. – У мене ж вроді й грошей не було. Пити, товаришу Сидорчик, треба менше. Що скажеш, Петрунчик? Гарний я був?

Петрунчик винувато, наче це він учора був п’яний, схилив голову і кивнув.

– Ось і я так кажу, – погодився Сидорчик. – Біс сплутав. – Він дуже вже якось по-дружньому лагідно поклав йому руку на плече, видихнув: – Покидаю я вас, Петрунчик. Учора ось бенкетик був... нову посаду, так би мовити, обмили трошки. Переходжу в інше бюро, на інше підприємство. А коли... коли гроші знов тобі потрібні будуть, то заходь... позичу. Поготів, віддаєш ти акуратно, вельми хутко. Заходь, Петрунчик. Звертайся.

Петрунчик же стояв, ніби проковтнувши м’яч, боючися поворушитися. А очі свердлувалі костюм Сидорчика, те місце, куди він сховав його останні гроші.

«Ех, перебрав!..» – нарешті видихнув Петрунчик і подивився на двері.

МАНЕВР

Коло матері з ранку крутився старший син Костик. Він працює на заводі токарем, а заробітну плату затримують.

– Мамо, рідненька, гроші потрібні,– винувато посміхнувшися, попросив він.– Хоч скільки-небудь... По можливості... Ти ж знаєш, я навіть курити кинув... враховуючи економічну ситуацію в нашій сім’ї.

– Що ж з вами зробиш?– мати потягнулася за гаманцем, відрахувала сину декілька папірців, той узяв, подякував.

А потім надійшла черга дочки просити гроші.

– І мені...– схилила вона додолу голову й соромливо протягнула руку.– Скільки можеш. На морозиво. І до театру, можливо, підемо всім класом.

Невдовзі й на долоньку дочки лягли держзнаки.

Сашко, наймолодший, він іще до садочку ходить, так само поскаржився гаркавим ротом, що і в нього нема грошей, а сьогодні вони йому дуже потрібні.

– Давай, давай і йому,– заступився за карапуза батько.– Людина росте! Громадянин! Куди не кинь– усюди гроші. А як ти хотіла? Якщо Світланка сама піде до театру, то до них той сам приїде. З казкою.

– Ага,– потвердив Сашко і шмаркнув носом.

Мати дала декілька папірців і Сашку.

– Ну, а зараз моя черга,– протягнув руку й батько.– Відраховуй. Та швидше, швидше, а то на роботу спізнюся.

Матері нічого не залишалося, як знизати плечами і віддати решту грошей йому.

– Ось тепер повний порядок!– батько по-змовницьку підморгнув дітям і всі вони дружно висипали з квартири – хто куди.

Назавтра діти разом з батьком вітали маму з днем народження. І вручили їй подарунок. За ті гроші, що випросили у неї.

Мати просльозилася: подарунок їй дуже сподобався.

ОБМИЛИ

Тюлькін отримав спадщину – подвір’я зі всіма будівлями в своєму рідному селі.

– Залишилася спадщина-а!– словами відомої пісні виплеснув він радість і роз’яснив друзям.– Тітка Маруся, пухом їй земелька, бачите, не забула про мене. Помирала, а пам’ятала... Пам’ятала, що є в неї племінник Колька Тюлькін. Ну, і хіба ж я після всього цього, після такої щедрості, можу її забути, га?

І він просльозився, хлюпнув носом.

– Нічого, нічого,– термоснув Тюлькіна за плече сусід та товариш по випивці Грибков.– Хвилюватися не треба, нема підстав. А пом’янути тітку Марусю– варто. І спадщину обмити також треба...

– Та я!..– Тюлькін згріб сорочку на грудях, та аж тріснула десь на спині.– Та я останню копійчину витрачу на таке!.. Не забуду тітку Марусю! Ніколи! А тепер – за мною! До гастроному! Залишилася спадщина-а-а!

Після першої чарки Тюлькін згадав рідне село, у якому не був давненько, і щиро признався, що навіть трішки й забув, яка вона з лиця була, його тітка Маруся. Нібито повнувата? І сива, здається? Чи ні?

– А яка різниця?– заспокоїв Тюлькіна Грибков.– Головне, що вона була гарною людиною. Давайте й вип’ємо за тітку.

Випили й цього разу, і назавтра, і післязавтра. Тюлькін розщедрився– навіть зняв останні гроші з ощадної книжки. «Заради такої події не шкода. Продам хату– і все повернеться з гаком!» А коли Тюлькін вибрався нарешті на село, щоб подивитися, що ж там залишилося йому в спадщину, ледве не впав від здивування: ні хати, ні сарая, ні лазні на місці не опинилося. Город та сад. І лопата посеред ділянки тирчить. Тюлькін учинив лемент. Однак у конторі колгоспу його заспокоїли– показали заповіт тітки Марусі, де чорним по білому було написано: «Якщо племінник Колька Тюлькін не з’явиться після моєї смерті за місяць, щоб оформити спадщину, жертвую своє подвір’я колгоспу. На дрова».

... Тюлькін бачив, як з труби колгоспної котельної валив густий дим. І йому нічого не залишалося, як потягтися на автобусну зупинку.