Текст книги "Булачка"

Автор книги: Васіль Ткачоў

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

ИГНАТ ОСТАЕТСЯ!

Переселили жителей деревни после чернобыльской аварии. Живут-обживаются люди на новом месте, не сразу и про Игната вспомнили: а где же он и в самом деле, потерялся старик, что-то не видать? Кинулись туда-сюда – нету. Председатель колхоза и парторг возвращаются назад в деревню, заходят в Игнатову хату, а дед, как ни в чем не бывало, сидит за столом в окружении полных и опустошенных бутылок, песню тянет о военном лихолетье. Глядит непослушными глазами на приехавшее начальство, пальцем машет:

– За мной приехали, значит? Нет, не поеду я. Тут родился, тут и помру. Да и разве же я дурак какой? Я же знаю, куда земляки самогон попрятали, то мне хватит пить его до конца жизни. Возвращайтесь. Игнат остается!

Через неделю за Игнатом снова приехали – на этот раз председатель сельсовета и парторг. Пугают деда:

– Умрешь же!.. Радиация очень высокая! Собирайся, сказали! Да и мы доложили выше, что вся деревня эвакуирована, а ты нас подводишь, Игнат. Если прознают наверху – худо будет. Нам. Не тебе. Так что давай!..

– Хе, нашли чем пугать – рацией,– заморгал глазами Игнат.– Нам же, слышьте, на войне в котелок с кашей таблетки подсыпали, чтобы к девкам не тянуло, так они, таблетки те, только через тридцать пять лет после войны начали действовать. А?

ПРО ЕВРОПУ

Заспорили как-то мужики, какая часть света больше. Один говорит, что Азия, второй называет Америку, а Платон – Европу. А чтобы глянуть в какой-нибудь учебник – не глянешь: кто из них, сельчан, держит все это? Учителя и ученики живут на центральной усадьбе, а в Залипьи – одни старики.

– Ты вот говоришь, Платон, что Европа больше,– переждав, пока угомонятся земляки, рассудительно заметил Иван Прилепа. – Неправду говоришь. Маленькая она. По тому сужу, что в войну напился я в поезде, а пока проспался – то всю Европу и проехали.

ВАЖНОЕ ДОКАЗАТЕЛЬСТВО

Как-то у нас запрещали водителям подвозить в кабине пассажиров. Еще при Горбачеве. Знал, конечно, об этом и Сидоренок – водитель мясокомбината. А ему как раз командировка – в саму Москву: колбасы отвезти.

– Собирайся, – сказал Сидоренок жене. – По магазинам походишь, может, что из одежды купишь – там, в столице, выбор побогаче.

Поехали. Перед самой Москвой останавливает гаишник. Козырнул. Попросил документы, а затем строго спрашивает:

– А почему у вас в кабине пассажир?

– Так это ж жена!

– Разницы нету – жена или кто. Нельзя. Придется вас наказать.

– А елки ж палки! – развел руками Сидоренок. – Как Горбачев свою Раю катает по всему свету, так ни слова, а мне раз в жизни нельзя на этом вот скрипучем тарантасе свозить свою жену в Москву, Кремль показать!..

Милиционер заулыбался, вернул документы: езжайте, так и быть. Доказательство важное.

ЧЕЙ СОЛДАТ?

Васёк снова вспоминает армию.

– Генерал один у нас был... Грузин. Мужик, скажу вам, ну очень даже интересный. Балакает-уши растопыришь. С акцентом. С юмором.

Как-то собрал он всех командиров полков, по городку ходят, что-то заметят, остановятся, рассматривают, постоят-постоят, идут дальше. А тут прямо перед ними на дороге куча лежит... Не буду говорить, вы догадались – чего. И все, как по команде, остановились, смотрят на кучу. Внимательно. Заинтересованно. А генерал спрашивает:

– Чей солдат наделал?

Полковники и подполковники пожимают плечами, переглядываются: кто его знает, однако... не мой, кажись... нет, не мой... мой на такое не способен... Здесь командир полка, по территории которого идут, сообразил наконец-то, что если куча на его территории, то и солдат, получается, его.

– Мой...–сказал так, будто бы голову его уже положили на плаху. – Мой... Простите, не видел, когда он это самое... а то бы я ему!..

– Молодец! Какой молодец! Дай руку!– и генерал крепко пожал руку растерявшемуся полковнику.– Корошо солдат кормишь! Смотри, какой большой куча!

ХИТРЫЙ СВАТ

У Семена два свата, Петро и Рыгор. Живут они в соседней деревне, нет-нет да и заявятся к нему в гости. Семен, можно сказать, не пьющий, хоть и добру пропасть не даст, да и хитроват он, а еще больше – жаден. Что же до сватов Петра и Рыгора, то они мужики простецкие и чарку даже очень уважают.

– Садитесь, сваточки, к столу ближе, – приглашает Семен, режет хлеб, сало, огурчик и ставит на стол бутылку и две чарки. – Хорошо, что приехали. Ну, как там наши дети? Не ругаются? Мирно, говорите, живут. То и пусть. Давайте за это выпьем.

Семен наполняет две чарки, одну берет сам, другую подает Петру, они оба выпивают, а Рыгор наблюдает. Закусывают. Потом Семен снова наполняет две чарки. Одну берет сам, другую подает Рыгору.

– Ну, а сейчас давай, сваток, с тобой выпьем.

Выпивают. Полбутылки Семен, полбутылки Петро с Рыгором.

И всегда так.

АРТИСТ

Мирончик работает актером. Роли, правда, ему отводят не главные, но занят в спектаклях довольно часто. На афишах в перечне фамилий после «в спектакле также заняты» – фигурирует и он. Больше за всех гордится Елизавета, что ее зять не пастух-бездельник какой-нибудь там задрипанный, а – артист! Телевизор по этой причине не выключается – все надеется Елизавета зятька на экране увидеть в спектакле или в кинофильме, но что-то не видно. И еще у старой сложилось впечатление, что если ее зять артист, то, значит, все может сделать. Без проблем. Даже сараюшку. Уж в кино артисты эти чем только не занимаются. Поэтому, когда на очередные выходные зять навестил тещу, получил наряд:

– Сделай, зятек, сараюшку. Корову дают в колхозе, а ставить некуда.

– Как дважды два! – уверенно сказал Мирончик. – Тут делов тех! У нас, в театре, эти сараюшки вылетают из мастерской, как оладьи из печи. Не говоря уже про дворцы разные. Материал... строительный, имеется ввиду, мне. Плюс гвозди, молоток, топор, ножовку. И можете приводить свою корову, матушка, хоть завтра!

Мирончик вбил на огороде четыре кола, обтянул их рубероидом, на рубероиде надлежащими красками нарисовал бревна, на крышу набросал разного хлама, а под дверь приспособил старый шкаф.

– Принимай, матушка, работу! – широко улыбался зять.

– Вот спасибо тебе. А я и знала, что если артист, то он на все руки мастер. Соседи вон удивляются: где ты, Лизка, леса на сарай набрала столько много, вроде бы и не лежал у подворья? Так я им и скажу – где! Пусть сами догадаются.

По случаю постройки сарая Елизавета хорошо угостила зятя чаркой, а пока он ел-пил, привела корову с колхозной фермы, закрыла: пусть привыкает к новому месту. Она бы, может, и привыкла, но как раз в это время рядом с сараем по сельской улице гнали с пастбища стадо, корова услышала знакомое рыканье и кинулась к своим, неся на рогах и спине весь тот сарай...

Хорошо, что зять еще не успел в город уехать – пусть полюбуется, какой он сарай сотворил.

– Тьфу! – плюнула от досады Елизавета.

– А вот для кур самый раз был бы, – рассудительно сказал Мирончик и почесал за ухом гвоздем: это все, что осталось от сарая. – Материал, понимаете, слабоват... Для бутафорского сарая – да, подходит, а вот на большее – извините. Извините – не тянет. Это и корова доказала. Покупайте кур.

– А если куры взлетят, зятек, вдруг с твоим сараем, что тогда?.. – скучно улыбнулась Елизавета и взяла под руку зятя, повела с огорода...

НЕ ДОНЕС

Приехали в село артисты. На сцене людей развлекают, у тех аж слезы блестят на щеках. И председатель колхоза, обычно строгий и надутый, как индюк, на этот раз не прячется – промокает и промокает носовым платком влагу на лице, а живот трясется у него, как та боксерская груша от молодецких ударов.

В антракте председатель поманил к себе пальцем завклубом Мамоньку. Поделились впечатлениями. Спектакль, конечно же, нравится. Комедию все любят. Тем более сельскую.

– Это все хорошо, – сказал председатель. – А вот про цветы забыли. Артисты заслуживают, чтобы их им поднести. Надо организовать.

– Будут, будут цветы! – заверил Мамонька. – Это мы в момент! Проще простого! – и он позвал молодого киномеханика Кольку Терешку. – Где хочешь, там и доставай, но к концу спектакля чтобы цветы были!

– Нарву, – лениво пообещал киномеханик.

Он и нарвал целый сноп цветов – как унести. Под окном своей же хаты растут – проблемы большой не было. Несет Колька Терешка цветы, вдыхает приятный их запах, а навстречу как раз его любовь, дочь председателя Катька, она в городе учится, и вот приехала последним автобусом.

– Ой! – всплеснула руками Катька, зарделась вся. – Что это с тобой, Колька, случилось? Не узнаю. Правда. Ты и не ты. Первый раз меня встречаешь и с таким красивым букетом. Цветы... это мне?

– Ну, а кому же!– через силу улыбнулся Колька и протянул Катьке букет, за что получил коротенький поцелуй в щеку.

А в клубе закончился спектакль. Председатель, стоя на авансцене и сдерживая волнение, с угрозой поглядывал на Мамоньку, тот искал глазами киномеханика Кольку Терешку, представляя, что с ним он сделает, как только тот появится!..

Сейчас в деревне, если кто из мужиков пойдет за чем-нибудь и вернется с пустыми руками, женщины не забудут упрекнуть: «Тебя, ёлупень , посылать все одно, что Кольку-кинщика за букетом!»

НЕ ПОЖАРНЫЙ!

На курорт Примак ездил еще при Хрущеве, «в девках», как любит он говорить. Соберутся, бывает, деревенские мужики где на завалинке, просят Примака:

– Расскажи, Василий, как ты на курорт ездил.

– А что рассказывать? – Примак немного сопротивляется, а потом срывает с головы кепку, кладет ее на колено, прилизывает ладонью взъерошенные волосы.–Что было, то было. Ездил. Ага. Хорошо там. Деревья такие красивые растут... во забыл, как зовутся... но иголки такие длинные и не колются, холера.

– Ты нам не про иголки, – кто-нибудь с мужиков перебивает Примака. – Ты нам лучше про баб... Не одну, видать, там, а?..

Примак улыбается:

– Было... Врать не буду. Их там, мужики, любого калибру. Одна за мной увязалась – проходу не давала. А я за дерево спрятался, руками машу: кыш, кыш, не подходи, а то кричать буду. Где тут участковый? Может, заразу какую хочет передать с того курорта! И не дался. А она: «У меня же путевка горит!» А я что тебе – пожарный?

Мужчины дружно смеются. Может, десятый раз слушают они Примака, и каждый раз слезы на глазах...

С белорусского. Перевод автора.

ПО-УКРАЇНСЬКИ

УІК-ЕНД З ДЕПУТАТОМ

Мамкін вернувся з роботи у піднятому настрої. Ледь переступивши поріг, цмокнув у щоку жінку, що ту дуже здивувало і вразило, бо коли іще таке було, а потім плеснув у долоні, бадьоро повідомив:

– Нінулю, у нас гості! З самої столиці. Однокурсник власною особою. Він зараз шишка – ого-о! У самому парламенті сидить! Та ти його, може, не раз по телевізору бачила, тільки уваги не звертала. Людина з портфелем. Голова-а! Сам презідент з ним ручкається. Прізвище – Бурчалкін. Говорить воно тобі про що-небудь?

Жінка, тримаючися долоньками за те місце, куди цмокнув чоловік, несміло крутнула головою:

– Ні-і, вперше чую.

– Нічого, нічого, за годину, а мо й раніше будеш мати можливість познайомитись з ним особисто. Бурчалкін, цінуючи наші колишні дружні стосунки, пообіцяв завітати до нас. На вогник, так би мовити. Приїхав у командировку і відразу ж мені телефонує: Мамкін, привіт! Мамкін, як життя? Мамкін, які в тебе проблеми? І так далі. Обмізкуй, каже, чим можу тобі допомогти – сьогодні буду, перед від’їздом є пара годин, зустрінемось. Тут, каже, тягнуть у ресторани з усіх боків, але я все ж відбився: однокурсник на дружній уік-енд запросив, так що ... пробачте, панове. Мамкін чекає. Га? Ти ось що, Нінулю, поки я збігаю в гастроном, того-сього прихоплю, рихтуй на стіл і думай, чим тобі й мені, відомо, може допомогти Бурчалкін. Дивись, нічого не упусти. Не промахнися. Він людина слова. Ну, де гроші?.. Давай, давай, для такого дружнього уік-енду не шкода потратитись.

Нінуля, ледве стримуючи хвилювання, метушливо вийняла з тайничка гроші, відлічила необхідну суму, протягнула чоловіку:

– Дивися ж там, обов’язково коньяк купи. Найкращий. А то, може, він горілкою гребує? Павлику, і делікатесів яких-небудь прихопи. Все ж таки – з парламенту... І не барися. А то раптом заявиться гість, а я й не знаю, про що з ним говорити. Іще не те ляпну...

– Не хвилюйся, дорога, все буде зроблено як слід! – потирав долоні Мамкін. – Куплю все, що треба! Та ти не хвилюйся... Людина він проста, хоча й чин високий має. З ним можеш про все, що душа забажає, говорити. І говори! Розмовляй! Ну, дивись тут, я побіг. І думай! Думай, що нам, Мамкіним, треба ще в цьому житті? А хочеш, він нас запросто в Мінськ перетягне? Без портфеля, відомо ж, не покине. Ні, не такий він, Бурчалкін, щоб кращих друзів забувати. Ну, я побіг!

– Щасливо,– усміхнулася вслід Нінуля і почала збирати на стіл.

... За рогом будинку на Мамкіна чекав Бурчалкін.

– Порядок! – перевівши дух, видавив з себе Мамкі.–Розіграно все, як по нотах. Біжимо в гастроном. А потім – до мене. Дивися ж, поводься пристойно... на рівні депутата. Про політику більше сип, про політику... Моя Нінуля не дуже в ній. Про презідента не базікай. Я сказав, що ти за руку з ним вітаєшся. Чув? Позняка, Шарецького можеш матюкнути. І обіцяй! Золоті гори і відпочинок на Маямі. Роби все, як домовилися. По розпрацьованому сценарию. Ну, а завтра, Бурчалкі, я в тебе буду гостем зі столиці. З парламенту.

І товариші поспішили в гастроном.

ГОНОРАР

Прозаїк Стьопкін одержав черговий гонорар – за роман, який надрукував досить солідний журнал. Грошей отрималося повний «дипломат». Стьопкин приніс держзнаки додому, втомлено плюхнувся в крісло, витер хусточкою чоло .

– Фу-у, – зітхнув він, – ледве дотупав. Катю, подивися, але краще зважити: кілограмів п’ятнадцять, не менше. Ото відхопив, га? У касі правда, не рахував – до ранку не встиг би з моїмі математичними здібностями. Та й навіщо? В нас же не дурять. Письменників поважають. Ну, на пляшечку коньяку презентував, не без того. Коли в тебе радість, то й іншим нехай трохи веселіше буде.

Жінка була на сьомому небі. Побачила гроші – в неї спочатку відняло мову, вона тільки що й могла кивати головою та щасливо усміхатися: нарешті заживемо! Коли вона бачила стільки грошей? Мо тільки в кіно. Чи в Якубовича у «Полі чудес». А це ж – свої. Бери. Міркуй – куди подіти, які дірки в сімейному бюджеті заладнати.

– Іванку мій рідненький, розумничку мій ясненький! – цмокнула у щоку. – Хай тобі здоров’ячка Бог дає. Можеш навіть випити сьогодні сто грамів.

Стьопкін задоволено крякнув.

Жінка перекинула дипломат, гроші розсипалися по журнальному столику. Вона іще деякий час, ніби зачарована, дивилася на них, а потім підхопила чоловіка під руку:

– Обідати, обідати, обідати! Ти сьогодні заробив!..

Не встигли Стьопкіни сісти за стіл, як подзвонив син, передав привіт від невістки та внука, а потім, ніби між іншим, поцікавився:

– Тато гонорар отримав?

Оскільки в цю хвилину тато наливав у чарку свої законні сто грамів, а мати розмовляла по телефону, то вона крадькома глянула на чоловіка і пошепки сказала:

– Отримав...

Хутко згадала про батьків дочка. Зателефонувала. Жива, значить, та здорова, у сім’ї все добре... Про гонорар таксамо поцікавилася. Пообіцяла приїхати – відвідати старих.

Шумно зробилося незабаром у квартирі Стьопкіних– дочка, син, зять, невістка та онуки заявилися майже одночасово, ніби домовилися. Були навіть поцілунки, чого раніше – ніколи... Потім усі влаштувалися за столом. Під цей гомін Стьопкін пропустив іще чарочку. Жінка навіть просльозилася: «Біднесенькі мої, як же вам без татка нашого?»

Стьопкін мовчав. Він пропустив іще сто грамів, на що жінка таксамо не зреагувала, узнявся з місця, попросив уваги:

– Грошей я вам підкину. Але! Спочатку скажіть, як називається мій роман, за який я одержав гонорар?

Усталювалася хвилина мовчання.

– Ну?

–Тату, яка різниця, як називається? – притулилася да плеча дочка, ніжно погладила останні кучері на його голові. – Головне, ти – талант! Ми пишаємося тобою!

Дорослі заплескали в долоні.

– Дякую! – підняв руку Стьопкін. – Дякую. Приємно почути, що ви мною пишаєтеся. Ну, а хто читав цей роман? – Він неквапливо оглянув кожного, хто сидів за столом, і, мабуть, пошкодував, що висунувся з таким недоречним питанням: коли навіть назви ніхто не знає, то що ж там про читання заїкатися. – Ех, гонорарні ви діти! – Стьопкін шморгнув носом.

Він виліз з-за стола, узяв зі столика журнали з надрукованим романом, протягнув їх у руки сину, невістці, дочці, зятю...

Один журнал залишився. Стьопкін подивився на жінку, але, зітхнувши, безнадійно махнув рукою і шпурнув його на канапу.

– Вони прочитають, Іванку, прочитають, – защебетала жінка. – Тобі, може, іще чарочку?

– Чарочка почекає,– помірковано подивився на жінку Стьопкін: хай відчує, що сьогодні він може сам похазяйнувати за цим столом не гірше, ніж вона. Потім скерував очі в бік дітей. – А вам, шановні, ось що скажу: коли прочитаєте роман – приходьте. За тиждень не буде вас – запізнитеся: у мене путівка в будинок відпочинку.

... Через три дні діти розповідали Стьопкіну зміст його нового роману.

КАРАСІ НА ПІСКУ

Усе почалося з листа від сина Михайла, який повідомляв, що приїде не сам, а з дівчиною, майбутньою жінкою.

– Треба зустрічати, – сказав Мотрі Леон.– Запросимо гостей, свояків та сусідів, щоб з Михайловою нареченою познайомилися, мо й весілля справимо. Готуватися треба. Подивися, скільки в нас цукру, Мотрю. Чи вистачить на це... Ну, сама розумієш... Горілка у крамниці дуже дорога... Одним словом, будемо готуватися...

Як тільки у бочці припинилося булькання, Леон сказав сам собі: «Час».

Назавтра ранком, коли село іще спало, Мотря на плоскодонці відвезла Леона на острів, а сама повернулася додому. Але усе ж таки сусід Понтик побачив, що Конопелька поволікся через городи до озера з такими-сякими причиндалами. Понтик мав на Леона зуба, і тому дуже зрадів, підтягнув штани та відразу ж пошкандибав до дільничного, рішуче постукав у вікно. Незабаром показалося заспане обличчя міліціонера Кузовки.

– Ну, що трапилося? – протираючи очі, запитав той.

–Ти ось спиш, а Леон на острові самогон жене. Штрафуй! Усіх штрафуєш, а його що – не бачиш? Чи, мо ти через одного штраф даєш? Дивися, дарма що ти мені родич, я можу і вище заявити. За Понтиком не заржавіє.

Дільничний тільки зітхнув. Задоволений Понтик повернувся додому, злорадно чухаючи руки: ось тепер, ти, Леоне, заспіваєш мені Лазаря.

Леон тим часом установив апарат, розклав вогнище, і невдовзі у трилітровий слоїк капнула перша крапля...

Старий не відразу почув плескіт весел по воді. Насторожився – на берег насувався міліцейський кашкет. Переляканий Леон відразу кинув усе, сховався у чагарнику, почав стежити, що ж діється коло його апарата...

– Леоне, виходь! Твій агрегат, відразу вгадав,– почув старий голос Кузовки. – Не ховайся. Будемо акт складати. Від закону не сховаєшся.

«Ні, смоли... – міркував Леон. – Так мене не візьмеш. Іще невідомо, хто кого...»

Кузовка походив-походив навколо апарата, погукав іще Леона, а потім помітив, що вогнище притухло, самогон перестав капати у слоїк. Як людина хазяйновита, він підкинув дров, і рідина знов побігла тоненьким струмочком.

«Що він тут виробляє? Мо, зняти пробу?» – дільничний підставив склянку, і коли націдилося грамів сто, відламав від буханки добрий шматок хліба, вийняв з Леонової ж торбини сало, цибулину, подивився у той бік, де скоріш за все ховався самогонщик, і зареготав:

– Сиди, Леоне, мені й самому добре!

І перехилив питво у рот. Зморщився, першачок що треба! Добре закусив.

– Сиди, Леоне, мені й самому тут подобається, – повторив Кузовка і знов підставив склянку.

Потім – вдруге, втретє...

Коли Леон ускочив у човен дільничного, той голосно й красиво співав: «А я ляжу– приляжу...»

Старий добрався до берега, побіг у контору.

– Дівчата, терміново подзвонити треба,– попросив він дозволу, набрав 02 і аж заревів у трубку: – Ало! Міліція? Доповідаю, значить, сітуацію... Дільничний Кузовка... у Борках... на острові самогон жене... Сам бачив...

Усі, хто був у конторі, здивовано переглянулися.

Кузовка спав, підклавши під голову кашкета, коли приїхали на острів його колеги.

... Леон та булий дільничний Кузовка часто тепер разом ловлять карасів. Тільки ніколи не сидять поруч. Та іще: обидва не любляь дивитися на острів. Леон – через те, що конфіскували його апарат і вліпили штраф. А дільничний – тому, що позбавили міліцейського мундиру.

А карасі скакають на піску, ніби на сковороді. Ладні такі карасі. І чоловікам корисне заняття...

ПРОМАХНУВСЯ

Тюлькіна хлібом не годуй, а дай куди-небудь записатися. Ну, наприклад, формувалася туристична група – відомо ж, за кошт профспілки або доброго спонсора,– Тюлькін тут як тут.

– Запишіть! Ви записали? Дайте подивитися на власні очі, бо кому й довіряю, то тільки їм, шановним,– Тюлькін насовував на перенісся пукаті окуляри, підносив до них папірець і, знайшовши своє прізвище, лагідно усміхався. – Ось тепер бачу. А куди, не підкажете, завтра буде запис?

Отримавши інформацію, Тюлькін з’являвся в потрібний час якраз у тому кабінеті, де й слід було бути.

– Запишіть! Я – Тюлькін! – переступивши поріг, заявляв він.

– Знаємо, знаємо, – роздратовано відповідали йому.

І записували, бо не запиши – лементу буде на увесь білий світ. І на дефіцитні товари ( було й таке), і на гуманітарну допомогу, і на культпохід до театру, і ще багато куди.

У той день таксамо кудись записували. Куди – Тюлькін не знав.

– Запишіть! Я – Тюлькін!

– Що, і вас записати? – здивувалася активістка в окулярах на красивому личку.

– Обв’язково, обов’язково!

–Так ви ж... – дівчина поперхнулася, зняла окуляри, чомусь довго, не моргаючи, вдивлася в Тюлькіна.

– Ніяких «ви ж»! Не запишете – буду скаржитися! Я – Тюлькін!

– Не можу я вас записати...

– Зможете! Ви, бачу, новенька?

– Ага.

– Тому запам’ятайте прізвище.

– Запам’ятала: Тюлькін.

– Ось-ось!

Дівчина встала, підійшла до Тюлькіна:

– Так ви ж живий!

– Так, так, живий, і поки живий – повинен скрізь побувати, усього зазнати і попробувати. Записуйте, записуйте! Не будемо псувати відносин. Я вам таксамо можу знадобитися...

– Я хотіла вам сказати, що я тільки переписую на чистовик... – дівчина зовсім, здається, розгубилася під натиском Тюлькіна. – Список склали без мене...

Тюлькін хитро усміхнувся, доторкнувся до плеча дівчини, по-змовницьку зашепотів:

– А ви, шановна, впишіть. Нема такого папера, щоб на ньому бракувало місця для моєї персони.

– Ну, як хочете! Запишу! – не витримала дівчина і рішуче вивела на папері прізвище – Тюлькін.

– Дякую, дякую, ось і чудово, ось і добре, що ми з вами порозумілися,– і Тюлькін помахав на розвітання дівчині.

... Назавтра був з’їзд творчої спілки, делегатом якої з’являвся і Тюлькін. Головуючий попросив ушанувати пам’ять тих, кого не стало за звітний період, хвилиною мовчання. Коли він назвав прізвище Тюлькіна, а у списку воно було останнім, по залу пройшовся гомін – делегати заворушилися, почали шукати очами Тюлькіна...

Тюлькін сидів і розгублено лупав очами. Перший раз так промахнувся: не туди записався.