Текст книги "Три листки за вікном"

Автор книги: Валерий Шевчук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 47 страниц) [доступный отрывок для чтения: 20 страниц]

РОЗДІЛ V
Знайда

1

Петро ішов сільською вулицею позичити в дядька свердло. Вже він доходив до обійстя, коли пролунав з-за тину чи з дерева тонкий хлопчачий голос:

– Знайда! Знайда! На річці зловлений! Петро різко роззирнувся.

– Знайда! Знайда! – закричали дві голівки, визирнувши з-за тину.

Лють струснула Петровим тілом, і, як шалений, стрибнув він через тин, женучись за дітьми. Хлопці тікали через садок, але він схопив одного й другого за барки.

– Хто вас навчив так дражнити мене? – просипів він із такою люттю, що хлопченята заревіли в один голос.

– Це нам хлопці на вулиці сказали, – мовив один крізь сльози.

– А їм їхній батько, – додав другий. – Пустіть нас, дядьку Петре!..

Петро випустив хлопців, і вони чкурнули в гущавину саду.

Переступив через тин, але по свердло не пішов. Махав довгими ногами, женучи додому. Мав бліде обличчя, губу закусив, а очі палахкотіли. Летів, аж вітер звивав його довге волосся.

– Не застав? – спитав батько, уздрівши його порожні руки.

– Я до нього не ходив, – гостро відказав Петро.

– Що з тобою, синку? – здивувався батько, зводячись і дивлячись на сухе і гостре Петрове обличчя з колючими, розпаленими очима.

– Кажете до мене «синку», – так само гостро відповів Петро, – але чи син я вам?

Старий знітився і знову опустився на лаву.

– А хто ж тебе виростив і вигодував? – спитав гірко.

– Ви мене виростили й вигодували, – сказав сердито Петро. – Але я вже вдруге чую: дражнять мене знайдою. Батько зітхнув.

– Чи легше тобі буде, коли розповім? – сказав він. – Є в тебе батько, ростить тебе й годує, бач, он який парубок вигнався, то й живи собі без біди. Все моє добро тобі перейде, не казна воно й що, але я жив ним, то й ти житимеш. А так стривожиш душу собі, і ні тобі добра не буде, ні мені…

– Значить, правда, що я таки знайда?

– Та вже ж сам додуматися можеш.

– Розкажіть, як це сталося?

– Та що тут і розказувать?.. Послухав би ти мене краще: забудь про це і не думай.

– Я вже не можу про це не думати, – роздратовано сказав Петро. – Вже й кроку ступити не можу, щоб мене не дражнили. А я не з тих, хто таке терпітиме. Може вийти так, що комусь недобре від того буде.

Аж задихався, промовляючи ці слова, ніздрі його тріпотіли, а обличчя покрилося плямами. Очі спалахували іскрами, і весь він став нашорошений, їжачкуватий та злий.

– Шалений ти, хлопче! – сказав батько. – І то так, що можеш собі лиха накоїти.

– Таки шалений!.. – кинув гостро Петро.

– Коли так, доведеться тобі оповісти, – зітхнув батько… Петро стояв серед хати сухий, виструнчений і напружений. Підборіддя йому звелося, долішня губа прикусилася, а очі стали вузькі й пронизливі. Дивився на стіну і не її бачив, а Дніпро, яким пливе човник із засмоленою в ньому дитиною. Його навіть погойдувало, як ту дитину, – спершу вона мовчала, бо вчувалося їй, що біля материних вона грудей і несе мати н кудись. Але надто тверді були груди, до яких тулилася, та й не дотяглася до солодкої пипки, з якої можна смачно напитися, і дитина закричала, а звук прорвавсь у вічко біля голови – його й почув рибалка, що ловив у затоці рибу.

– Розбив я той човник, – сказав старий, – і побачив у ньому дитятко, таке гарне, що замилувався. Ми із старою дітей не мали, то й узяли тебе. І були з тобою у капшучку якісь папери, але не змогли ми їх прочитати, бо неграмотні, так їх за образи й заклали… Це мати сказала так зробити, хай, сказала, лежать…

– Покажіть мені ті папери, – попросив він і аж затрусивсь із нетерплячки.

– Та що тобі з них, синку, – сказав старий. – І ти їх не вчитаєш.

– Хочу на них подивитися! – мовив Петро і вже йшов до образів, тоді як батько сумно дивився на нього.

Засунув руку і справді витяг звідти шкіряний капшучок, а з нього сувій, який зашелестів у його руках, і були на тому папері значки, які не зміг він розгадати – застрибали й затанцювали перед очима.

– Спершу ми хотіли просити пана дяка, щоб прочитав. Та мати твоя, покійниця, відрадила. Що його читати, сказала, коли воно вже наше… Хай, сказала, так воно й буде…

На те повернувся різко Петро до батька і подивився щілинкуватими, примруженими очима.

– Зле зробили, батьку, що зберегли ці папери… Зле зробили, що оповіли мені все це, і що про те всі люди навколо знають…

– А може, зле я зробив, що підібрав тебе, а не дав рибам на з'їжу? – вже сердито сказав батько. – Що мені й тобі до людей, коли вигодували ми тебе з пуп'яночка…

На те нічого не відказав Петро, тільки всміхнувся тонко й зневажливо. Відтак узяв капшучок і начепив його шнурком на шию. Повернувся різко і вийшов з хати.

Йому в вічі вдарило сонце, а перед зором лягла широка просторінь Дніпра. І побачив він увіч малий, засмолений з усіх боків човник, у якому пручалася й кричала дитина.

Йому захотілося повернутись у хату і запитати в батька про ще одне: адже в таких човниках пускали на воду не живих, а мертвих дітей. Озирнувся на хату, в якій виріс, і не відчув ніякого тепла – була то не його хата. Побачив подумки батька, який все ще сидів на лаві, сумно спустивши голову, і не відчув до нього любові – був то не його батько. Стрельнув очима в той бік, де лежала на сільському цвинтарі мати, – напливло на нього знайоме зморщене обличчя. Але не відчув і до нього любові – то була не його матір. Зневажливо й презирливо подивився на село – не його це було село. Обвіяв його холодний, різкий струмінь, і він закрижанів у ньому. Кривилися вуста, а очі знову пасли дніпрову просторінь – звідти я прийшов, подумав він. Побачив широку водяну дорогу, яка тяглася, скільки око сягало, линув туди оком і серцем, і вже не жив тут, у цій хаті, вже не стояв на батьківському порозі. Вже й село лишилося за спиною, поспішав умертвити це село в собі. Назустріч йому повільно ступав, розміряно ставлячи надьогчені чоботи, старший парубок села, голова парубочої громади, в яку і Петро вже рік тому увійшов. Але зараз уже не знав і першого парубка – лице мав сухе, бліде і скривлене.

– Гей ти! – сказав перший парубок. – Чому не кланяєшся мені, чи ж не бачиш?

Стояв серед дороги, широко розставивши ноги у величезних чоботях, узявся в боки і поблажливо та зверхньо всміхався.

– Чого хочеш? – спитав без пошанівку Петро і засвітив й собі таку ж зневажливу всмішку.

– Хочу, щоб ти, знайдо і харпаку, не забував вклонятися голові парубочої громади, – гордо сказав перший парубок.

Тоді Петро повернув голову набік і подивився на першого парубка зизом.

– Як ти на мене сказав? – спитав тонко, з тремом у голосі.

– Я сказав: знайдо і харпаку! – широко всміхнувся перший парубок.

Тоді сталося несподіване. Тонкий, як ніж, дикий і гострий погук вирвався раптом із Петрових вуст, і він кинувся на першого парубка з такою злобою, що той спершу аж рота розтулив. На нього посипалися шалені, пекучі й немилосердні удари, тож мимоволі захистився руками – хотів розмахнутись і вдарити, але щось важке кримнуло його по голові. Він захитався, вирячив очі, обливаючись кров'ю, зваливсь у порохняву дороги. Упав на весь розмах велетенської постаті, і Петро відкинув дрюка, якого схопив був з межі, І спинився, незвично виблідлий і з тонкою, бридливою усмішкою на вустах.

– Закажи собі і своїй громаді знайдою мене називати і – процідив крізь зуби і, долаючи тремтіння вуст, переступив витягнуті через дорогу ноги першого парубка. Відтак пішов далі шляхом, ні разу й не озираючись, – після того, що сталося, вже таки напевне не було йому тут місця.

2

Викресав вогню і припалив хмиз. Спік рибину, що її вилапав у прибережному корчі, і з'їв без солі та хліба. Відтак ліг на розігрітий за день пісок і побачив над собою широчезне, густо засипане зорями небо. Дивився на нього довго й Незворушно, і воно поморгувало однотонне. Було прохолодне, далеке й чуже, і чи від того, що так широко розсвіталося над ним, чи від самотності, розпач завіявся йому в груди в припік. Захотілося Петрові завити в те холодне безгоміння. Щоб заспокоїтися, почав шепотіти молитву, і чим довше шепотів, тим спокійніше йому ставало. Сів на піску, схрестивши по-турецькому ноги, і задивився на завмерлу твердь річки. Здалося, що вона замерзла під цим небом, що можна ступити на неї й піти, як по льоду, що це саме та дорога, яку йому судилося пройти.

«Я заходитиму в усі села, що стрічатимуться по дорозі, – думав він, – і десь таки стріну тих, які спустили мене по дніпровій течії…»

«А може, я таки вмер, а потім ожив?» – думав він далі, і в нього похололо всередині. Замутило в голові, і він подумав про тих, хто справді був йому батьком і матір'ю. Але не відчув при тому ні хвилювання, ні втіхи – не любив їх, бо не знав. Через це знову ліг горілиць, і очі його полетіли у вишину, меншаючи й меншаючи, поки не перетворились у дві палаючі серед темного шовку іскри…

Так ішов він два дні і дві ночі спав на піску, загортаючись у кучугури, щоб не промерзнути до ранку. Але вранці все одно клацав з холоду зубами і, щоб розігрітися, біг. Кілька сіл, що зустрілися йому, обминув, наче забув, що поклав заходити в кожне. Зрештою, той шал, що погнав його в дорогу, почав вивіюватися і слабшати, і от одного вечора, поївши чаїних яєць, спечених у вогнищі, відчув, що вже немає в ньому тої озлості, яка вигнала з рідного села. Зрештою, і рідного села для нього не існувало – сидів біля пригаслого вогнища і мав напівпригаслі очі. Вперше заворушилася в голові думка про все нерозважне і дурне, вчинене ним, і вперше важко зітхнув, намагаючись тверезо розсудити, де він і куди загнала його доля.

Зараз і справді було б нерозумно ходити по селах і розпитувати, подумав він. Хто зможе його впізнати, хіба тільки його пускала мати по водяній дорозі? Був то прадавній звичай, і він сам міг пригадати не один такий човник – бачив їх, рибалячи з батьком. Спускали подібні човники і в їхньому селі. «Так дитина швидше потрапить у рай, – чув він біля себе повільний, оповідний голос, – а крім того, і ріка від цієї жертви даватиме більше риби і не топитиме рибалок. Дитина ж житиме не тільки душею в небі, а й тілом, бо піде в підводні палаци і пізнає розкіш та щастя… Він бачив худу й чорну жіночу постать, котра несла на руках засмолений човник із вічком біля личка, щоб дитя могло дихати; за нею йшов зажурений батько, який сам і тесав, і смолив човника, за ними – родичі й односельці, і голосила жінка, припадаючи вустами до вічка, і цілувала той човник, обливаючи його слізьми…»

Обірвав цей спогад різко й сердито, бо від того почало млоїти під серцем, починав навіть розчулюватися: знав тепер напевне, що і сам побував у такому човнику. Натомість вуста його кривилися, і з них витискалися слово за словом лайки. Сидів біля прохололого вогнища і цідив ті лайки. Ганив вечір, річку, дерева, кущі й пісок. Лаяв цілий світ, небо і землю, воду і вогонь. Сипів брудними словами і наче випльовував із себе скверну. Відтак, звільнений, заспокоївся і знову довго й нерушно дивився на безкінечну водяну гладінь. Думав, що найкраще для нього дійти до якогось хутора і найнятися там.

«Ще невідомо, чи не вбив я того першого парубка», – розважливо зміркував і вирішив пошукати місця якнайвідлюднішого.

3

Підійшов до воріт і застукав важким билом. В глибині двору озвалися собаки, а невзабарі почулися неспішливі кроки. Чоловік відчинив кватирку у воротях і визирнув, показавши довгі вуса і кругле немолоде обличчя.

– Чого хочеш? – спитав оглядаючи.

– Чув, що шукаєте наймита, – сказав Петро, незмигно дивлячись на чоловіка.

– А таки шукаю, – сказав чоловік, і з того боку загриміли засуви. – Заходь!

Петро зайшов у густо заросле травою подвір'я, і до нього з гавкотом кинулися собаки.

– Атю! – шикнув на них господар, і собаки слухняно присіли в траві.

– Що там таке? – вийшла на ганок гарна, нестара ще молодиця, придивилася до Петра і всміхнулась. – Ого який ладний парубок!

– Ти мені, жінко, на парубків не задивляйся, – добродушно озвався господар. – Тут чоловік у найми проситься…

– Це вже ти вирішуй, – війнула плахтою жінка і сховалась у хаті.

Собаки загарчали, коли проходив повз них Петро, і він швидко до них озирнувся.

– Не зачеплять! – сказав господар. – Вони в мене вчені… Сідай оно на лаві й потеревенимо. Не по знаку ти мені, то й розпитати годилося б.

– Прийшов знизу, – сказав Петро. – З Голубівки, може, чули?

– Голубівку чув. – відказав, сідаючи і собі на лаву господар. – Батьків і дім свій маєш?

– З сиріт я. Ні дому в мене, ні батьків.

– З таких найліпші наймити, – сказав мов про себе господар. – А служив там у кого?

– У рибалки Панаса, на прізвище Сом.

– З Сомом і соми ловив? – пожартував чоловік.

– І не тільки соми, – сказав Петро, роззираючись. Тут йому подобалося: дворище було оточено високим дубовим парканом, поверх якого набито гострого цвяшшя. Двір зеленів між сірих площин паркану та повіток, зате хата сяяла білими стінами. За хатою був, певне, сад – проглядали дерева.

– Там у мене сад, – мовив господар, помітивши, куди він дивиться. – Добрий сад! Але мені треба не садівника, а скотаря. Вмієш біля худоби ходити?

Петро похитав головою.

– Я, дядьку, вмію добре рибу ловити.

– Звати мене Симоном, – сказав господар. – Симон я, Левайда. А рибу мені ловити ні до чого. І річка неблизько, і човна не маю. Хіба що колись для свята зловиш…

– Скажете, то зловлю.

– Ну, то спочивай, а завтра й за роботу, – сказав Симон Левайда і звівся з лави. – Агов, жінко! – гукнув, і на порозі знову стала молодиця. Цього разу вони зустрілися поглядами, і обпікся Петро, як об вогонь. Спустив голову і стояв.

– Нагодуй, жінко, нашого наймита, і хай іде на сіно виспиться. Завтра піде до худоби в степ.

– Як його звуть? – спитала жінка, знову втуплюючи в Петра палкий погляд.

– Як тебе звуть, хлопче?

– Петро, – швидко сказав він, – а на прізвище… – він заникнувся, бо хотів сказати звичне – Соменко, але додав рішуче: – А на прізвище я Знайда.

– Ходи в хату, я тебе нагодую, Знайдо, – сказала жінка, звійнула хвартухом і зблиснула яскраво-білою, як і стіни хати, сорочкою.

Він зайшов у сіни, а тоді й у світлицю. Сів до столу і чекав. Жінка поралася біля печі, виймаючи рогачем горщика. Тоді зняла з мисника полив'яну миску й поставила перед ним.

– Ану побачимо, який ти до їжі, – сказала весело, насипаючи борщу. – Недаремно кажуть: який до їжі, такий і до роботи.

Але вона обірвала сміх, бо зустріла його вивідчий і трохи понурий погляд, і був він зовсім не юначий, а начебто старому, зажитому чоловіку належав. І чулися в тому погляді притамований біль і страждання – жіноче серце відгукнулося на те з дивним і несподіваним для самої себе жалем. І не могла жінка збагнути, що стривожило її в цьому парубкові, тому посерйозніла і, вкраявши хліба, відступила набік, склавши руки на грудях.

– Мабуть, велику дорогу відбув, чоловіче, що такий марний?

Він зирнув на неї і приклався до борщу і їв з такою пожадністю, що знову спалахнув у її серці вогненний жаль.

4

Симон Левайда любив після денних клопотів вийти на ганок, гукнути до себе жінку і, сидячи на лаві отак біч-о-біч, побалакати неспішливо, ділячись господарчими турботами і оповідаючи про все, що примітив, надумав і вважав за потрібне зробити. Собаки теж любили цей мент тиші, приходили й лягали неподалік: один у траві, а другий на ганку, ближче до хазяїв: це дозволяв собі пес старіший і поважніший. Жінка, як звично, притакувала чоловікові, згоджуючись з усім, що він намислював, водночас викладала й свої турботи й потреби, а коли хотіла собі нової хустки, кунтуша чи намисто, то говорила про це саме в час таких вечірніх посиденьок. Тоді довкола них тонко плівся сутінок, мирно дзвеніли цвіркуни, а над хатою шугали туди й сюди прудкі й безшелесні кажани.

– Вже, місяць у нас новий стадник, – сказав Симон. – Іван Нечерда і хвалить його, й гудить.

– Чим же хвалить? – спитала жінка, гризучи соняшникове насіння.

– Тямущий він і діло швидко освоїв, – сказав Симон і потягнув з череп'яної люлечки.

– То й добре, – сказала жінка, випльовуючи лушпиння.

– Та не так уже й добре. Каже: якийсь він не в собі. Сидить і мовчить, словом не перекинеться. Не хоче й горілки по-приятельському випити, і так – наче робить усе з примусу.

– Не таке це вже зле, – зауважила спокійно жінка. – Чи з примусу, чи ні, а роботу робить.

– І непогано робить, – сказав Симон. – Іван Нечерда так і каже.

– То, може, погано, що він горілки не п'є? – спитала жінка іронічно.

– Воно непогано й погано, – сказав Левайда. – Людина не вовк, мусить жити з іншими людьми. Жити й дружбу водити. А він ні з ким дружби не водить, одно ходить по світі, як туман. Турбує мене це…

– А як на мене, він ладний парубок, – сказала господиня і відчула знову те ж таки, що й тоді, коли вперше годувала його борщем. Знала, що правду каже чоловік, бо й сама побачила в ньому щось непевне, але згадала його смутний погляд і те, як ходили жадібно жовна, коли їв той борщ, і знову пронизлива жалість охопила її, відчула непомильно: був то чоловік, який потребував жіночої ласки. Отож, тримаючи в серці жаль, заговорила жінка повільно, наче розмірковувала, і насіння перестала лущити, а може, щось відчула глибше і незбагненніше, щось таке, на що нема слів, але раз почала мову, то вже вела її, як клалося на серце.

– Що ти хочеш, чоловіче, з сироти? – сказала вона. – Росло воно затуркане, цілий вік по чужих людях. Ні ласки не знало, ні доброї їжі. Кожне його штурхало і гнало-било. Чи не сам ти зажив такої долі?

– А може, й так, – мовив спокійно Симон Левайда. – Ти, Лідулько, вмієш переконати. Хай поживе у нас, придивимося. І знаєш, що я придумав? – повеселішав він. – Візьму-но його на спробу. Іван відпросився на два дні, то отара тепер на Петрові. Отож підкрадуся вночі і перевірю, чи добре стереже він хазяйське добро. Коли добре, хай залишається, а коли спить, вкраду в нього корову.

Засміявся тихенько, і його сміх провис у блідому сутінку, аж звів голову молодший пес, котрий лежав на траві і подивився на хазяїв, наче щось хотів запитатися, старший же спокійно вигризав із себе блохи. Відтак заспокоївся й молодший, окрім того, побачив спокійне обличчя господині, яка сиділа й монотонне лузала насіння. Погляд її блукав десь поверх паркану, де густіли, зкублюючись, сутінки і де прорізавсь у небі тоненький серпик місяця.

– То що на мою вигадку скажеш, жінко? – спитав, весело блищучи оком, Симон.

– А що мені казать? – як звично, відповіла Лідулька. – Сам розумний знати, що ліпше, а що ні. Не моє це діло про такі речі міркувати.

Він зирнув на неї захоплено, бо найбільше любив її, коли була мирна й поступлива, а коли б народила вона йому й дитину, яка б росла біля них, як вишня біля паркану росте, то міг би виславити долю, що пізнав-таки в цьому світі правдешнє щастя.

5

Вони впорали з Іваном Нечердою худобу, й Іван подався в село до жінки, а Петро, як завжди, коли лишався сам у степу, почав відчувати скімливий острах. Через це не заходив до куреня, в якому спали, а сідав біля дерева, що єдине тут росло неподалік загорожі: перед його очима простягалася далека рівнина, а коли повертавсь у зворотний бік, бачив верболози, що ними обріс лівий берег Дніпра. Отож дивився поперемінне в один чи другий бік: зі степу дихало на нього теплим духом трав, і здавалося, якась сила манить його встати й піти звідси геть, аж до далекого, повитого сутінками крайнеба. Коли ж дививсь у бік Дніпра, мимохіть згадував рибальський човен, яким виїжджали вони з батьком у дніпрові рукави. Інколи думав і про батька, хоч Сом і не батьком йому був, але не відчував жалю, що покинув його. Мав тільки в грудях оце манливе відчуття, що поривало його йти та йти, – більше нічого не хвилювало його крові. Через те сидів застигло коло дерева і димів люлькою, мружив очі й дививсь у далину і міг просидіти так аж до світання, а на світанні вставав і йшов будити Івана, щоб той постеріг отару.

Сьогодні ж, коли Іван подався в село, як і в інші рази, готувався запасти в таку ж безсонну закам'янілість. Через це накинув на плечі кожуха, щоб не змерзнути, поклав біля себе люльку, тютюн і кресало, щоб не вставати. Відразу прокинулося в його душі щось гостре й дике; поводив головою із яструбиним носом, і очі його запалилися холодним блакитним вогнем, – саме цей вогонь мав на увазі Іван Нечерда, коли скаржився господареві на нетовариськість свого підлеглого.

Але це тривало недовго, бо знову натоптував люльку, кресав вогню, і, коли дихав на Петра вітер, іскри вилітали а череп'яного крихітного горнятка біля його рота і розліталися віялом; коли ж бувало тихо, дим ставав над його головою і начебто загусав. В такі хвилини не думав нічого, бо був порожній і сухий і не мав ніяких бажань, хіба часом воскрешав у собі образ господині, єдиної жінки, до якої відчув інтерес, але то був не вогонь, а радше холодне полум'я світляка.

Може, через те, коли відвозили молоко, відмовлявся від того, хоч у дворищі чимось завжди стадників гостили, а праг лишатися таки в степу; коли ж їхати мусив, стояв неподалік воріт і чекав, поки не скажуть йому вертатися до худоби. Зрештою, погляд Лідульки ловив охоче і начебто на нього відповідав. Була вона старша за нього років на п'ятнадцять, але й досі цвіла вродою, через це дозволяв він собі отакими спокійними вечорами згадати яскраве світло від її білезної сорочки; тоді дим з його люльки здіймався швидше, зуби притискали чубук, а жовна прокочувалися біля скронь…

Симон виїхав з двору, коли вже сутеніло. Скерував коня просто в степ і якийсь час їхав, на весь рот усміхаючись. Біля найближчої від стійбища балки спинився і прив'язав коня до куща. Потім пройшов балкою до узгір'я і там ліг, щоб почекати, доки впаде ніч. Земля була тепла, нагріта, і він злегка задрімав, йому приснилася його жінка, коли була дівчиною, зовсім юна, ще чотирнадцяти років, але висока й гінка. Після того йому привидівся кінь, який метав іскрами із ніздрів, і той кінь, закинувши голову, розкотисте заіржав. Від того звуку Симон прокинувся і намагався розчовпати, де він і куди його занесло. Дзвінко, однотонне й гаряче цвірчали довкола цвіркуни, і Симон засміявся, згадавши, куди вибрався й для чого. Він сів, натовк люльку, креснув вогню й солодко затягся, пихкаючи духмяними хвилями. Рот його при цьому всміхався, а очі мружилися. Так просидів він, доки не вигас у черепку вогонь, тоді встав і нахильці подавсь у напрямку стійбища.

Великий кудлатий пес, почувши шерех, устав і насторожено витяг писок у навітряний бік. Звідти долетів до нього знайомий запах, і пес заспокоївся. Петро в цей час намацав на траві торбинку з тютюном, розгорнув її і запустив два пальці, щоб набрати тютюну. Але пальці завмерли на півдорозі, бо почув підозрілий шелест – повернув у той бік обличчя з яструбиним носом і засвітив холодним блакитним поглядом.

Хтось таки добирався потай до огорожі стійбища, і Петро, спустивши з пліч кожуха і покинувши торбинку з тютюном, вужем прослизнув до куреня. Схопив шаблюку – перше, що йому трапилося під руки, і метнувся до загорожі. Корови важко сопли й ремигали, а він згубив на мент напрям підозрілого шарудіння. Крався вздовж стійбища, і тіло його було безшумне й легке. Зрештою, побачив неподалець широку людську постать, яка перелазила через огорожу. Дикий, різкий і несамовитий вереск вирвався тоді з Петрових грудей, і кинувся він до злодія з таким несвітським шалом та стримом, що Симон встиг тільки голову повернути. Щось блиснуло йому перед очима, і він звалився із загорожі, заливаючи траву і Петрові ноги густим потоком темної крові.